Селянська революція 1917-1921 років

План

Вступ

2

Революція, селянська війна та голод 1917-1921 pp.

2

Висновок

8

Аналіз літератури

9

Література

10













































Вступ

Забути минуле - означає примиритися з його поверненням."

Уінстон Черчілль

За українські ГОЛОДОМОРИ сьогодні відповідати нікому. Вони відійшли у криваву українську історію, яка у кілька шарів вкрита трупами. Десятки мільйонів українського громадського ЦВІТУ лягло в землю, “дякуючи” жахливій більшовицькій владі та її спотвореним уявленням про всесвітнє комблагоденство, побудованого на кістках мільйонів людей. Чи будуть наші нащадки коли-небудь вивчати сутність цього антилюдського експерименту, а чи байдуже прогортають ті страшні сторінки? Певне, й досі нам не вдається нічого створити путнього на сплюндрованій українській землі, бо генофонд українців винищено, адже лягали у сиру землю в усі часи спочатку найкращі, найчесніші, найпорядніші. За Союзу причини голодоморів називалися прості: на початку 20-х – посуха та семирічна відсталість Росії, знекровленої війною. Насправді ж усі голодомори були цілеспрямованими злочинними заходами влади на утвердження радянської влади. Насильство стало державною політикою, яка, власне, згодом і привела штучну державу до краху. Інакше – новітня влада голодом упокорювала народ. Лише у 1993 році в Україні з’являться книги, які зроблять перші кроки у напрямку великої трагічної ПРАВДИ про народну трагедію. Спочатку - збірник документів і матеріалів про голод 1921-23 рр. в Україні. А потім – НАРОДНА КНИГА-МЕМОРІАЛ “Голод-33”. Її автори – подружжя Володимира та Лідії Маняк - вже пішли з життя. Власне, й книга ця стала їм воістину народним пам’ятником. В ній зібрані сотні й сотні спогадів тих, хто пережив жах голоду 33-го року. В ній у вступних статтях упорядників названі прямо причини та жахливі наслідки українських ГОЛОДОМОРІВ, названі поіменно ті, хто керував процесом розправи над українським народом.

Революція, селянська війна та голод 1917-1921 pp.

На початок 1917 р. селяни Російської імперії вже володіли (або орендували) землею, загальна площа якої в чотири рази перевищувала володіння інших власників (зокрема “настирливих городян”, частка котрих у 1911 р. становила вже понад 20 %). 89 % засіяної орної землі зосереджувалося в селянських руках. Крах старого режиму в лютому 1917 р. спричинився до насильного захоплення селянами великих маєтків. У 1917 р. вони відібрали 43,2 млн га землі у 110 тис. поміщиків і 56 млн га — у 2 млн заможних селян (що їх правильніше було б назвати дрібними панами, оскільки пересічний розмір їхніх земельних ділянок досягав 28 га). Протягом 1917—1918 рр. площа всієї споживної землі, зосередженої в селянських володіннях (у 36 губерніях, стосовно яких існують певні відомості), зросла від 80 до 96,8 %, а середня площа селянського господарства — приблизно на 20 % (в Україні — навіть майже удвічі). В період між 1917 та 1919 рр. чисельність безземельних селян скоротилася майже наполовину, а володільців господарств площею понад 10 десятин — більш ніж на дві третини. Отже, на селі відбувався процес майнового “вирівнювання”.

8 листопада 1917 р., одразу ж після здобуття влади більшовиками, було оголошено декрет про землю. Він відбивав селянські вимоги, оприлюднені есерами, тож його прийняття було свідомим тактичним маневром Леніна, котрий прагнув заручитися підтримкою селян. Згідно з декретом, земельне питання могли вирішити тільки Установчі збори (згодом розігнані більшовиками одразу після скликання — в січні 1918 р.); водночас стверджувалося, що “найсправедливішою розв'язкою” буде передання всієї землі, включно з державною, у володіння всіх, хто працює на ній, і що форми земельного володіння мають вільно визначатися на місцях.

Декрет про “усуспільнення” землі від 19 лютого 1918 р. наголошував на позитивних сторонах колективізації, але був присвячений в основному проблемі розподілу землі у відповідності до декрету від 8 листопада.

У цей час на передній план знову висунулися сільські громади: більшовики дозволили їм займатися перерозподілом панської та іншої землі, вважаючи, мабуть, що їхні функції можна обмежити тільки цим заняттям, а всі інші питання адміністрування на селі візьмуть на себе Ради. На ділі ж саме громади зосередили у своїх руках майже все керівництво місцевими справами.

Реанімація громади супроводжувалася принаймні частковим руйнуванням “столипінського” селянства як соціального прошарку: тих заможних одноосібників, що вже відокремилися, тепер нерідко силоміць примушували повертатися до громади. Індивідуальні господарства — ферми чи хутори, тобто сільця з кількох ферм, часто були досить великими або багатими для того, щоб класифікувати їхніх власників як куркулів (що й робилося за поспіхом зліпленими постановами). В Сибіру та Україні, де хутори переважали над садибами фермерського типу, значна кількість хуторів поки що вціліла, але загалом по країні за станом на 1922 р. їх залишилося менше половини (хоч пізніше, коли проблема продуктивності сільського господарства виявилася важливішою за доктринальні міркування, влада навіть почала певною мірою заохочувати фермерський метод).

Урешті-решт процес повернення до общинної системи завершився успіхом. Напередодні Жовтневої революції до складу громад входило близько 50 % селянських господарств (дані із 47 губерній європейської частини), а в 1927 р.— уже 95,5 %. Це аж ніяк не прискорило наближення “соціалізму”, оскільки громада уособлювала віковічну аграрну відсталість. Останнє, втім, не дуже-то й хвилювало більшовиків, бо ж, з їхнього погляду, куди важливішим було інше — справжня селянська організація. А громада стала бастіоном проти поширення комуністичних ідей.

Виходячи з ленінських настанов, більшовики в травні 1918 р. дійшли висновку: початкова стадія союзу із селянством в цілому закінчилася й тепер можна всерйоз приступати до соціалістичних перетворень

Загальне зменшення — в уявленні більшовиків — ролі селянства знайшло відображення в прийнятій у липні 1918 р. новій радянській конституції, за якою значно перерозподілялося — на користь робітників і на шкоду селянам — співвідношення голосів при виборах депутатів Рад (один робітник від 25 тис. виборців і один селянин — від 125 тис., що становило пропорцію 1:5). Через це будь-яке голосування — особливо на виборах до центральних радянських органів, де порушення рівноваги проявлялося з найбільшою очевидністю,— не відбивало реальної розстановки сил Головним для більшовиків у розгортанні нової соціалістичної фази на селі було досягнення спілки з бідним селянином і “сільським пролетарем” проти “куркуля” з одночасною нейтралізацією “середняка” (хоч у критичний період громадянської війни середняк знову став “союзником”).

Ця схема виглядала цілком задовільно як класова доктрина, однак на шляху впровадження її в життя повсякчас виникали численні труднощі. Передусім, куркуль в образі заможного селянина-експлуататора, проти якого решта селян мала вести війну, ставав тепер чи не міфічною фігурою. І справді, лихварство й позичання грошей під заставу (нагадаємо, основні заняття куркуля як такого) тепер заборонялися законом і майже зникли з практики сільського життя. А проте це не вберегло “куркуля” від розправи. “Перший удар” по ньому завдали влітку 1918 р., коли кількість “куркульських” господарств зменшилася на дві третини. Було експропрійовано 50 млн га землі (понад 60 % “куркульських” володінь). У серпні 1918 р. Ленін говорив про два мільйони “експлуататорів-куркулів”, а в квітні 19 20 р. уже тільки один мільйон “експлуатував працю інших”. Відняття у “куркулів” землі та майна з наступним перерозподілом тривали (принаймні в Україні) до середини 1923 р., і можна бути певним: ця доля не минула нікого з тих, кого можна було зарахувати до “куркулів” на будь-яких, хай би й дуже сумнівних, підставах.

Але ще непевнішим було становище “сільського пролетаріату” — найслабкішого елементу на селі, якого з точки зору реального внеску у матеріальне виробництво годі було й порівнювати з міськими робітниками. Серед “сільських пролетарів”, за визнанням самих комуністичних авторів, були й ледарі, й п'яниці, взагалі ті, хто не користувався ніякою повагою. Отже, там, де Столипін робив ставку на сильних, міцних, Ленін ставив на слабких, нікчемних. Однак у нього просто не було іншого вибору, адже більшовики практично не мали на селі ніякої опори. Напередодні революції до їхньої партії належали тільки 494 селянина, а в селах існували всього чотири партосередки.

З огляду на все це комуністичні лідери наполягали на розгортанні в селах класової боротьби (якої фактично не існувало). Так, у своєму зверненні до ВЦВК (травень 1918 р.) Свердлов заявив: “Ми повинні якнайсерйозніше поставити перед собою проблему поділу села на класи, створення в ньому двох протилежних і ворожих таборів, підмовляючи найбідніші прошарки населення проти куркульських елементів, розпочавши там таку ж саму класову боротьбу, як і в містах,— лише тоді ми досягнемо в селах того, чого ми добилися в містах” (цит. за газ. “Знамя труда” від 16 травня 1918 р.).

Боротьба справді була розпочата,— люта від самого початку, вона лютішала з кожним днем. Ішлося бо не просто про боротьбу бідняків проти багатіїв — набагато важливішою за класові суперечності тепер виглядала проблема позбавлення селян права вільно продавати своє зерно. Тобто держава прагнула запровадити свій всеосяжний контроль над запасами хліба в країні.

Декрет від 9 травня 1918 р. про монополію на харчові продукти надав повноваження Наркоматові продовольства реквізувати у селян усе зерно понад визначений самим же Наркоматом прожитковий мінімум. При цьому додавалося: йдеться про зерно “в руках куркулів”. Тож декрет закликав усіх працюючих селян, котрі не мали власного майна, негайно об'єднатися для “нещадної боротьби” проти “куркулів”. Декрет же від 27 травня уповноважував Наркомат продовольства організувати спеціальні “продовольчі загони” з надійних робітників для примусового вилучення хліба. В період із липня 1918 р. до початку 1920 р. чисельність особового складу цих загонів зросла з 10 тис . до 45 тис. Про їхню “діяльність” можна довідатися, наприклад, зі слів Леніна, який на різних засіданнях і мітингах згадував про свавільні арешти, побиття людей, безпричинні погрожування смертю, пияцтво тощо.

Декрет від 27 травня визначав “надлишок” зерна в розмірах, удвічі більших за “селянські потреби”, але січневий декрет 1919 р. про реквізицію харчових продуктів уже виходив із “потреб держави”. Так під приводом охорони державних інтересів узаконювалося пограбування селянина, причому незалежно від того, чи залишалося йому хоч що-небудь на життя. В 1921 р. Ленін визнав (у праці “Про продовольчий податок”): “...Ми фактично брали від селян всі надлишки і навіть іноді не надлишки, а частину необхідного для селянина продовольства.”

На підставі статистичних даних, зібраних на місцях, можна зробити висновок, що комбіди лише трохи більше, ніж наполовину, складалися із селян будь-яких категорій. У 1919 р. в етнічній Росії вони розчинилися в сільських Радах, за складом подібних до них. Актив і комітетів, і Рад фактично становили міські комуністи,— в той час понад 125 тис. робітників-партійців були направлені в села для зміцнення тамтешніх парторганізацій (у кожному своєму публічному виступі Ленін спочатку агітував, а потім оголошував про відрядження до сіл з обох російських столиць “тисяч і тисяч” “політичне розвинутих” робітників, які мали очолювати продзагони та комбіди).

За допомогою всіх перелічених заходів владі попре байдужість основної маси селян (і в тому числі найбідніших) удалося створити собі в сільській місцевості щось подібне до соціальної опори. В міру загострення тут антагонізмів банди сільських люмпенів — за підтримки комуністів та озброєних міських зайд — почали вбивати та грабувати. А наприкінці серпня 1918 р. Ленін запропонував брати в кожному районі 25—30 заложників, які б власним життям відповідали за збір хліба, а також винагороджувати донощиків частиною реквізованого зерна.

За підрахунками В. Андреєва, в 1919 р. у селян було вилучено 15—20 % виробленої ними продукції, а в 1920 р.— до З0 % (декретом від 5 серпня 1919 р. примусові заготівлі поширювалися вже й на продукцію з присадибних ділянок).

Все це нерідко пояснюють умовами “воєнного комунізму”,— мовляв, така політика була викликана надзвичайним станом, що склався в ході громадянської війни. Однак це зовсім не так. На час появи перших зі згадуваних декретів громадянська війна фактично ще не розпочалася. Справа в іншому, приступаючи в червні 1918 р. до запровадження державної монополії на запаси хліба, Ленін розглядав її (за формулюванням із Ленінової промови на мітингу в Сокольницькому клубі 21 червня 1918 р.) “як один з найважливіших засобів поступового переходу від капіталістичного товарообміну до соціалістичного продуктообміну”. Тобто політика воєнного комунізму була аж ніяк не “воєнним ”, а суто ідеологічним заходом у намаганнях створити новий правопорядок, негайно перетворити тодішнє суспільство на довершене соціалістичне.

Ясна річ, такий курс швидко зазнав цілковитого краху, й Ленін відверто визнав це. Щодо “спроби добитися комунізму відразу” він наголошував у своїй праці “Нова економічна політика і завдання політосвіт” (жовтень 1921 р.):

“...Наша попередня економічна політика, якщо не можна сказати: розраховувала... то до певної міри припускала,— можна сказати, без розрахунку припускала,— що станеться безпосередній перехід старої російської економіки до державного виробництва і розподілу на комуністичних началах”. І ще: “...Ми вирішили провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу... думаючи, що без періоду соціалістичного обліку і контролю підійти хоча б до нижчого ступеня комунізму не можна”. Стосовно ж реквізицій сільської продукції думка більшовицького лідера була така: “...Ми зробили ту помилку, що вирішили провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу. Ми вирішили, що селяни за розверсткою дадуть потрібну нам кількість хліба, а ми розверстаємо його по заводах і фабриках,— і вийде у нас комуністичне виробництво і розподіл”.

Радянський економіст того періоду Л. Кріцман уважав, що воєнному комунізмові бракувало планування, що під час його дії будь-яка проблема розглядалася як ударне, першочергове завдання. Це неминуче мало викликати господарську анархію. З особливою силою вона виявилася у системі примусової заготівлі хліба — єдино можливій за таких умов (хоч Микола Бухарін у своїй праці “Економіка перехідного періоду” твердив за дивною логікою, нібито насильство щодо селянства не можна вважати “примусом у чистому вигляді”, оскільки, мовляв, воно (селянство) заступає шлях загальному економічному розвитку; Ленін прокоментував це так “Дуже добре”).

У широкому розумінні соціалізм уявлявся як централізація, планування та скасування грошей. Тож створювана система якраз і була системою націоналізованої промисловості й фінансів і примусової заготівлі зерна (під всеосяжним контролем надцентралізованого урядового апарату). Партія, починаючи від Леніна й кінчаючи низовими працівниками, розглядала такий стан речей не просто як соціалізм, а навіть як комунізм. Справді, Ленін на певному етапі вважав реквізиції квінтесенцією соціалізму і гадав, що безпосередні стосунки між державою та селянами є соціалістичними, а ринкові відносини — капіталістичними. Один із найдивовижніших висновків із цієї посилки полягав у тому, що соціалізм чи соціалістичні відносини можна запровадити незалежно від будь-якої колективізації селянства,— досить було просто ліквідувати ринок. Однак тут логічно поставала проблема: яким же чином одержувати хліб від селянина, не купуючи його? В міру наближення до колективізації 1930 р . ця проблема дедалі більше актуалізувалася, причому не стільки в соціальному плані (питання колективної власності та праці), скільки в аспекті вироблення заходів, котрі б позбавили селянина будь-якої можливості приховувати свою продукцію від держави.

Тим часом у 1918—1921 рр. організовувалися щедро субсидовані колективні господарства, однак вони були нечисленні й неефективні. Ленін зневажливо називав їх “богадільнями”. Певну кількість колишніх великих панських маєтностей було перетворено на державні підприємства — радгоспи, їх уважали найвищою формою соціалістичного сільського господарства — справжніми сільськими фабриками. Згідно із законом про соціалістичне володіння землею від 14 лютого 1919 р., призначення радгоспів полягало у створенні умов для повного переходу до комуністичного сільського господарства. Але вони не були ні ефективними, ні популярними, незважаючи на численні державні привілеї та пільги. Радгоспи й колгоспи не відігравали ніякої реальної ролі й під час воєнного комунізму, й після нього. Що ж до модернізації сільського господарства в більш віддаленому майбутньому, то тут великі надії покладалися на трактор. Ленін у 1919 р. зауважував: 100 тис. тракторів перетворять селян на комуністів.

По закінченні громадянської війни політика воєнного комунізму не послабилася. Навпаки, запроваджувалися нові утопічні заходи. Так, відтепер користування засобами комунікації й помешканнями ставало безплатним. Планувалися скасування грошей, ліквідація Центрального банку. Наприкінці 1920 р. були націоналізовані останні малі підприємства. Одночасно посилилося втручання держави в селянські справи — у вигляді директив, які культури треба вирощувати. В березні 1921 р., в розпалі Кронштадтського повстання, Ленін на Х з'їзді партії все ще доводив, нібито заміна реквізицій хліба вільною торгівлею неминуче призведе до білогвардійського режиму, тріумфу капіталізму, цілковитої реставрації старого ладу. І закликав до чіткого усвідомлення цієї “політичної небезпеки”.

Під час громадянської війни селяни так само мало покладалися на білих, як і на більшовиків. Генерал Денікін був прихильником не самодержавства й великих землевласників, а конституційних демократів (кадетів). Однак відсутність єдності між білими надавала підстави для обвинувачень їх у прагненні до повернення панів (чого деякі з них справді бажали). Більше того:

Денікін стояв за “єдину й неподільну Росію” та відмовився визнати існування українців як народу. Ще один фатальний політичний прорахунок денікінського й більшості інших антирадянських режимів полягав у їхньому ставленні до гострої аграрної проблеми: нагальна потреба будь-якого тодішнього уряду чи армії в хлібі з неминучістю спонукала їх до вжиття стосовно селянства примусових заходів (або, інакше кажучи, до позаринкового курсу). Це було властивим для всіх білих режимів, котрі існували перед П. Врангелем. Саме він першим із антибільшовицьких діячів почав покладатися на ринкові відносини та вільну торгівлю зерном. Це відіграло велику роль у тому, що коли Врангель на чолі свого невеликого війська (котре до того нерідко зазнавало поразок) здійснив у 1920 р. відчайдушний прорив із Криму в Україну, там до нього приєдналася велика кількість добровольців.

І все ж загалом громадянська війна була тільки змаганням між двома добре озброєними, але непопулярними в народі відносно невеликими групами — більшовиками та білими. А за своїм розмахом, кількістю жертв і впливом на суспільний розвиток громадянська війна поступалася всеосяжній і загальномасштабній селянській війні 1918—1922 рр., котра тривала навіть довше за першу.

Протягом 1918 р. тільки в 20 районах Центральної Росії відбулося не менше 245 значних “антирадянських повстань”, а за сім місяців 1919 р. приблизно на третині території, контрольованої більшовиками, — 99. У багатьох районах убивали уповноважених із реквізиції харчів. На місце злочину прибувала каральна експедиція, яка страчувала кількох селян і заарештовувала решту. Після цього туди виряджали нового уповноваженого з помічниками, але й цих через день чи два знищували. Карателі знову вирушали на завдання й так далі. Ці дрібні сутички нерідко переростали у великі повстання, учасники яких (їх називали “зеленими”) становили не меншу небезпеку, ніж білі чи поляки.

Методи боротьби Леніна проти повстанців із граничною відвертістю висловлені в його записці до одного з провідних комісарів Червоної армії (цитуємо за Л. Троцьким): “Чудовий план. Скінчіть його з Дзержинським. Під маскою „зелених" (ми звалимо це на них пізніше) ми просунемося вперед на 10-20 верст і вішатимемо куркулів, священиків і панів. Нагорода: 100 тис. крб за кожного повішеного”.

На початку 1919 р. спалахнуло велике повстання в Поволжі, а в 1920 р. тут же — ще одне. Влітку 1919 р. російська селянська “армія”, сформована у Фергані (Середня Азія) для боротьби з місцевими мусульманами, об'єдналася з ними проти червоних. Із Північного Кавказу урядовці повідомляли про справжні повстанські армії, які знищили кілька більшовицьких дивізій. У лютому 1921 р. повсталі вірмени здобули свою національну столицю — Єреван.

У січні 1921 р. в Західному Сибіру повстали 55—60 тис. селян. Поширивши свою владу на більш ніж 12 районів, вони перерізали комунікації й завоювали кілька міст, і між ними такі значні, як, наприклад, Тобольськ.

19 серпня 1920 р. розпочалося знамените повстання Антонова. Воно охопило більшу частину Тамбовської губернії й суміжні території. Серед його учасників налічувалося понад 40 тис. селян. З'їзд тамбовських повстанців ухвалив програму знищення радянської влади, скликання Установчих зборів із рівним представництвом різних соціальних груп, передання землі тим, хто її обробляв (подібні документи підготували й повстанці Поволжя, які також закликали до передання влади народові “без поділу на класи чи партії”). На антоновців неможливо було навісити ярлик “куркулів”, оскільки навіть за офіційними повідомленнями від 25 до 80 % їхнього складу становили незаможники та середняки. Протягом кількох місяців більшовики не могли проти них нічого вдіяти, й лише в травні 1921 р. повстання було повністю придушене регулярними військами під командуванням М. Тухачевського (але ще десь до середини 1922 р. в цьому районі продовжували діяти розрізнені групи). Лють карателів не знала меж: вони знищували цілі села, як це згодом нацисти вчинили з чеським селом Лідіце.

В Україні широкого розголосу набуло велике повстання під проводом Григор'єва. 20 тис. його учасників мали у своєму розпорядженні 50 гармат і навіть шість бронепоїздів. На думку радянських істориків, саме це повстання перешкодило запланованому вторгненню Червоної армії в Румунію на допомогу Угорській Радянській республіці Бели Куна. Однак серед численних українських повстанських загонів найбільше уславилося з'єднання анархіста Н. Махна. В певний момент воно налічувало до 40 тис. бійців. Якийсь час існував союз селянського вождя з червоними проти білих, та після січня 1920 р. махновці протягом восьми місяців запекло билися з більшовиками.

Слідом за коротким відновленням цього союзу в жовтні та листопаді 1920 р. (з метою розбити спільними силами Врангеля) аж до серпня 1921 р. знову тривали бої між повстанцями та червоними.

Махно так пояснював привабливість для селян анархізму: вони були проти пана й багатого куркуля, але також і проти політичної й адміністративної влади державних урядовців. Детальніший аналіз цього явища пропонує роман Б. Пастернака “Доктор Живаго”: “Селяни повстали, без кінця відбуваються повстання. Ви скажете, що вони неперебірливо борються як з червоними, так і з білими, хто б не був при владі, що вони просто виступають проти будь-якої офіційної влади, бо не знають, чого хочуть. Дозвольте мені не погодитися. Селянин дуже добре знає, чого хоче, краще, ніж ви чи я, але він хоче чогось цілком відмінного. Коли розпочалася революція, вона пробудила його, і він тоді вирішив, що це було здійснення його мрій, його давніх мрій жити анархічно на своїй власній землі працею своїх рук, цілком незалежно й не відчуваючи себе зобов'язаним нікому ні в чому. Але замість цього він побачив, що лише проміняв старе гноблення царської держави на нове, куди жорстокіше ярмо революційної наддержави. Тож чи слід дивуватися, що села неспокійні, що вони не можуть вгамуватися!..”

Григор'єв і Махно не були, звісно, єдиними українськими “бунтівниками”. Наприклад, батько Зелений очолював велике повстання на Київщині. Було також багато інших.

У лютому 1921 р. ЧК повідомляла про 118 значних повстань в Україні. Стосовно ж дрібних інцидентів, то лише протягом чотирьох днів у квітні того ж року чекісти рапортували про групу з 10 осіб, які відібрали зерно й убили урядовця в Подільській губернії, про загін із 50 озброєних кулеметами вершників на Полтавщині, котрі атакували цукроварню, вбили п'ять сторожів й забрали 18 коней, 306 тис. крб і дві друкарські машинки, про загін чисельністю в 200 вершників у Харківській губернії, що напав на залізничну станцію й до підходу бронепоїзда устиг знищити 26 червоноармійців.

Партизанська боротьба в Україні точилася ще тривалий час. Так, у Лебединському повіті Сумської губернії аж до 1928 р. активно діяв повстанський загін, інший загін кількістю понад 20 чоловік до того самого року оперував поблизу Білої Церкви на Київщині. Такі ж повідомлення надходили і з інших регіонів колишньої імперії, особливо з Північного Кавказу й Середньої Азії.

Дуже знаменний факт до Антонова, окрім селян, приєднувалися також робітники (“включаючи кілька залізничників”, як зазначалося в офіційному документі). Ми не маємо наміру аналізувати тут робітничий рух, але в даному випадку для нас цікаво, що робітники теж почали виступати проти комуністів. Ще в 1918 р. відбулися великі робітничі страйки й демонстрації, навіть у Петрограді, а в багатьох містах Уралу ліві есери збурили проти більшовиків “відсталі елементи” з числа фабричних робітників. В Іжевську виникла 30-тисячна “Іжевська народна армія”, котра згодом приєдналася до Колчака. Більше того: за офіційними радянськими джерелами, робітники висували “чисто селянські” вимоги, наприклад, щодо скасування примусових реквізицій продукції селянського виробництва.

Ще зловіснішим (з точки зору більшовиків) виглядало зниження надійності Червоної армії. Число дезертирів і тих, хто ухилявся від призову на військову службу, становило пересічно 20 % її особового складу (а в деяких місцевостях навіть до 90 %). Восени 1920 р. в одній тільки Тамбовській губернії налічувалося 250 тис. червоноармійців-дезертирів. У березні 1919 р. військова бригада в Білорусії, рекрутована головним чином із російських селян Тульської губернії, приєдналася до місцевих селянських повстанців. Разом вони утворили тут “народну республіку”. Командир Червоної армії Сапожков у липні 1920 р. очолив виступ у Поволжі 2700 вояків. Після загибелі Сапожкова керівництво перейняв Сєров, і під його проводом загін активно діяв ще два роки й навіть захопив кілька міст. Ще в січні 1922 р. він налічував у своєму складі 3000 чоловік. У грудні 1920 р. інший командир Червоної армії — Вакулін підняв повстання в Донській області. Чисельність його бійців швидко зросла з 500 до 3200, а після загибелі Вакуліна його наступник Попов за станом на березень 1921 р. мав у своєму розпорядженні вже 6000 чоловік. У лютому 1921 р. бригада Першої кінної армії, що користувалася особливою ласкою Сталіна, на чолі зі своїм командиром Маслаком перейшла на бік Махна.

Але найкритичніша ситуація склалася під час повстання на Кронштадтській військово-морській базі 2 березня 1921 р. Повстанці добре розуміли селянські вимоги. У газеті “Известия ВРК” від 16 березня 1921 р. вони підкреслювали: “В обмін за майже повністю реквізоване зерно, за конфіскованих корів та коней вони (селяни — Ред.) одержали наскоки ЧК і каральні команди”. Як заявив Троцький на XV конференції ВКП(б) в 1926 р., в Кронштадті селянин-середняк розмовляв із радянським урядом крізь дула морських гармат.

З огляду на все сказане вище зовсім не дивно, що 15 березня 1921 р. Ленін визнав на Х з'їзді РКП(б): “Ми ледве тримаємося”.

Про руйнівність селянської війни у висвітлювані часи можна судити з таких цифр. Навіть із радянських офіційних даних зрозуміло, що в 1918—1920 рр., напередодні великого голоду 1921—1922 рр. (який забрав до 5 мли людських життів), у цілому загинуло понад 9 млн чоловік,— без урахування 2 млн убитих у першій світовій війні, а також налічувалося приблизно 1 млн біженців (за Франком Лорімером). Кількість померлих у 1918—1923 рр. від висипного й черевного тифу, дизентерії, холери становила, вочевидь, близько 3 млн (головним чином від висипного тифу). Чимало з цих жертв сталося під час голоду або було віднесено на його рахунок. Однак навіть якщо ми візьмемо лише 2 млн померлих від хвороб у 1918—1920 рр., то залишається 7 млн, котрі в ці роки загинули не своєю смертю.

Висновок

Значні зміни сталися в демографічній і соціально-політичній ситуаціях. Велика кількість людей загинула або емігрувала, мільйони інших переїжджали з місця на місце, тікаючи, за словами Майкла Конфіно, “з однієї враженої голодом місцевості до іншої, з одного театру воєнних дій до іншого”. А тим часом господарство країни попросту розвалилося. Як ми зазначали вище, економічна політика комуністів на селі вела до деградування останнього. Заможніших селян або грабували шляхом конфіскації майна, або знищували фізично, а на більшій частині орних земель повернулися до старої трипільної системи — там, де вона була вже відмерла.

Проте куди страшнішу загрозу з огляду на свої найближчі наслідки приховував у собі загальний хаос. Сільське господарство почало занепадати лише в 1919 р., а вже на початок 1922 р. поголів'я робочих коней зменшилося порівняно з 1916 р. на 35,1 %, великої рогатої худоби — на 24,4, свиней — на 42,2, овець і кіз — на 24,8 % (підрахунки Н. Ясного за різними радянськими джерелами). В 1913 р. вживали близько 700 тис. т добрив, а в 1921 р.— тільки до 20 тис. Загальна посівна площа скоротилася від 85,6 млн га в 1916 р. до 53,2 млн у 1922 р. В період між 1909—1913 і 1921 рр. урожай зернових (разом із картоплею) зменшився приблизно на 57 %. У деяких випадках наші оцінки не настільки точні, як того вимагає “мова цифр”, однак вони досить близькі до реальних даних.

Зрозуміло, великий голод 1921 р. не організовувався свідомо, з метою фізичного винищення селянства. І все ж пояснити його тільки засухою аж ніяк не було б слушним. Хоч і погані, метеоумови не переросли тоді в катастрофічні. Вирішальним фактором тут стали застосовувані радянським урядом реквізиційні методи — частково тому, що в селянина відбирали більше харчів, ніж він потребував для виживання, а частково тому, що протягом останніх трьох років селянство значною мірою втратило стимули до роботи. Все це зробило голод неминучим, і випливав він із рішення (яке збігалося з відвертою думкою Леніна), що селянські потреби не слід брати до уваги.

Особливо лютував голод у Поволжі. Його страхіття тут можна сміливо порівнювати з тим, що коїлося в країні під час ще жахливішого голоду 1932—1933 рр. (про це йтиметься далі), з однією лише істотною різницею: в 1921— 1922 рр. уряд визнав існування голоду й усіляко заохочував допомогу з-за кордону. 13 липня 1921 р. Максимові Горькому було дозволено звернутися туди за поміччю. Очолювана майбутнім президентом США Гувером благодійна Американська допомогова адміністрація (АДА), яка на той час уже здійснила чимало філантропічних заходів у Центральній і Східній Європі, після 20 серпня почала пересилати свої фонди в Росію. В грудні Конгрес США виділив 20 мли доларів і закликав приватних осіб жертвувати кошти на індивідуальні посилки голодуючим. За передплатою було зібрано 6 млн доларів. Загалом грошова допомога Сполучених Штатів досягала 45 млн доларів.

В період між 1918 і 1922 роками загинула десята частина населення колишньої Російської імперії. Голод став останньою жертвою, покладеною в ті часи на вівтар хибної та гнобительської політики режиму. Поки що боротьба проти спроб цілковитого підкорення селянства і знищення його економіки була успішною. Селянські повстання і виступ кронштадтських матросів урешті примусили московський уряд усвідомити небезпеку, на яку він наразиться, якщо й далі продовжуватиме нав'язувати свою лінію. Більшовики вирішили відступити (принаймні тимчасово) й погодитися на перемир'я. Отже, селяни обстояли своє право на вільне господарювання.

Аналіз літератури

Про методи “роботи” продовольчих загонів розповідається, зокрема, у книзі радянського дослідника В. Андреєва “Под знаменем пролетариата” (М., 1981). Спершу продзагонівці відбирали зерно у тих, кого запідозрювали в його приховуванні, а решту селян не зачіпали. Незабаром, однак, з'ясувалося, що “без тиску з боку односельчан [куркулі] відмовлялися віддати залишки і, більше того, переховували частину зерна у бідняків, обіцяючи їм винагороду”. По суті, сільську солідарність так і не вдалося порушити. Для розгортання нової класової війни декретом від 11 червня 1918 р. були створені комбіди (про них ми вже згадували). За ленінським визначенням, вони знаменували собою перехід від атаки на систему великого приватного землеволодіння до початку соціалістичної революції.

На думку всеукраїнського громадсько-політичного тижневика «Інформаційний бюлетень» | , вона не заслуговує на ту підвищену увагу, якою користується, адже це — звичайна війна між організованими арміями під керівництвом вищого командування, між урядами-суперниками, війна за оволодіння ключовими позиціями в державно-політичному житті, головними містами тощо, її кампанії та битви цілковито ясні, значення її в очах світу очевидне, хоч і драматичне.

У книжці “Войны и народонаселение Европы” (М., 1960) радянський автор В. Урланіс визначає кількість убитих з обох сторін у громадянській війні приблизно в 300 тис. чоловік (включно з поляками та фіннами). Додамо сюди масові вбивства, розстріли полонених тощо, але й тоді навряд чи одержимо цифру в 1 млн (що справді виглядає зависокою). Інші 6 млн — це жертви голоду та селянської війни. Серед останніх, звичайно, переважали чоловіки. Перепис 1926 р. засвідчив: на той час в СРСР чоловіків було на 5 млн менше, ніж жінок (це в основному стосується вікової групи 25—65 років). Отже, крім 2 млн жертв першої світової та 1 млн (або менше) — громадянської воєн, можна назвати ще близько 2 млн (або й більше) чоловіків і жінок, що померли від інших причин, тобто майже повністю в селянській війні. Далеко не всі вони полягли в боях, бо ж само собою зрозуміло, що за тих конкретно-історичних умов кількість страчених не поступалася кількості вбитих від час воєнних дій. Так, М. Лацис згадує у своїй книжці “Два года борьбы на внутреннем фронте” (М., 1920), що в ході придушення кількох повстань загинули 3057 повстанців, а 3437 розстріляли пізніше.

Література

    В. Андреєв “Под знаменем пролетариата” (М., 1981)

    Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик «Інформаційний бюлетень» |

    В. Урланіс “Войны и народонаселение Европы” (М., 1960)