Економічні реформи 50-х-60-х рр. в СРСР: плани та реальність

Економічні реформи 50-х-60-х рр. в СРСР: плани та реальність

Вступ

Економіка СРСР в 50–60-х рр. ХХ ст. характеризувалась рядом реформ, які повинні були модернізувати промисловість країни та вивести державу з кризи післявоєнних років. Саме М.С. Хрущов розпочав реформування економки, що стало новим етапом економічної історії Радянського Союзу.

Актуальність теми полягає в тому, що в результаті економічних реформ М.С. Хрущова економіка СРСР розвивалася неоднозначно. На початку реформ економіка характеризувалась підйомом промисловості та сільського господарства, проте вже в 60-х роках реформи показали свої негативні наслідки. Волюнтаристські заходи та авантюри реформування економіки показали свої результати. Вивчення причин цих наслідків є дуже актуальним, тому що в період сучасного економічного розвитку треба користуватися досвідом минулих реформ, знаходити позитивні риси та не допускати промахів, які були допущені М.С. Хрущовим та радянським керівництвом. Зараз Україна знаходиться на перехідному етапі, і саме тому вивчення цього періоду є важливим для того, щоб не повторити цих помилок.

Об’єктом даної роботи є економічні реформи М.С. Хрущова. Предмет курсової – це передумови реформування економіки СРСР, характерні риси та наслідки економічних реформ, рівень життя населення.

Мета курсової роботи – дослідити економічні реформи 50–60-х років та їх наслідки.

Завдання дослідження:

розкрити передумови економічного реформування в СРСР, рівень економічного розвитку та рівень життя населення до економічних реформ;

дослідити основні методи та заходи реформування промисловості країни та системи управління економікою;

визначити основні етапи та напрями економічного реформування сільського господарства;

визначити основні наслідки реформування промисловості та сільського господарства, розкрити рівень життя населення в 50–60-х рр. як основний показник економічних реформ М.С. Хрущова.

Хронологічними рамками курсової роботи є період з 1953 р., тобто з початком правління М.С. Хрущова, до 1964, тобто до його відставки.

Географічними рамками дослідження є територія Радянського Союзу.

Методологія дослідження. При написанні курсової роботи були використані наступні принципи та методи дослідження, а саме: принцип проблемного викладення матеріалу, який допоміг визначити основні напрями економічного реформування, принцип хронологічної послідовності, що допомогло визначити основні етапи економічних реформ, принцип системності, за допомогою якого матеріал дослідження розподілено по розділам, принцип науковості та інші. Крім того, в дослідженні використано методи аналізу та синтезу матеріалу, систематизації та історичного порівняння.

Джерельна база курсової роботи складає статистичні данні розвитку економіки в 50–60-ті рр. ХХ ст., а саме «Основные показатели экономического и социального развития СССР за период 1950–1970-х гг.» [1] та «Среднегодовые показатели экономического и социального развития СССР» [2]. В цих документах подаються данні про показники економічного росту промисловості після реформ М.С. Хрущова. Ці данні є корисними для об’єктивного підтвердження наслідків реформування економіки в 50–60-х роках.

Історіографія теми. Дана проблема займала увагу як радянських істориків, так і сучасних російських та вітчизняних науковців. В курсовій роботі були використані праці радянських авторів, серед яких можна визначити багатотомну працю «История социалистической экономики» [6], збірник статистичних даних з радянської економіки «Народное хозяйство СССР за 70 лет» [10] та колективну працю «История СССР» за редакцією К.О. Самаріна [7]. В даних працях міститься величезний фактичний матеріал, в якому приводяться данні підйому економічного виробництва. Автори не придають уваги дослідженню негативних наслідків економічних реформ, розглядають дану тема однобічно, з точки зору радянського керівництва та комуністичної ідеології.

Особливе місце серед праць радянських дослідників займає праця Д. Валового «Экономика абсурдов и парадоксов» [3], в якій розглянуто недоліки та негативні риси реформ М.С. Хрущова. Автор негативно визначає реформи в сільському господарстві, називаючи їх абсурдними, розглядає суперечливі заходи відносно реформування системи управління.

Серед сучасних досліджень економічної історії СРСР періоду 50–60-х рр. можна визначити працю російських істориків А.К. Соколова та В.С. Тяжельникової «Курс советской истории 1941–1991 гг.» [15], в якій автори розглянули процеси економічного реформування промисловості та сільського господарства, визначили позитивні та негативні наслідки економічних реформ та їх вплив на рівень життя населення. Автори вважають, що головною причиною невдач економічних реформ була непослідовність та необдуманість проведення багатьох реформ.

Проблеми економічного реформування розглядаються в численних статтях російських істориків, серед яких можна визначити роботи О.І. Пижикова «Советское послевоенное общество и предпосылки буржуазных реформ» [11], «Н.С. Хрущев: политик и реформатор» [12] та І.В. Русінова «Аграрная политика КПСС в 50-е – первой половине 60-х гг.: опыт и уроки» [13]. Автори розглядають окремі аспекти економічних реформ, зазначаючи про їх неефективність на початку 60-х років.

Серед праць українських істориків можна визначити монографію М.К. Юхименка «Економічна історія» [16] та статті С.В. Кульчицького «Загострення кризи радянського ладу» [8] та «Спроби реформ (1956–1964)» [9]. Автори розглядають проблеми економічних реформ з позиції України, приводять порівняння всесоюзного розвитку економіки та економічного розвитку України, як однієї з найрозвинутіших в економічному відношенні союзних республік. Автори вважають, що економіка СРСР після реформ промисловості та системи управління піднялася на новий рівень, але невдалі реформи в сільському господарстві спричинили нову економічну кризу.

Отже, дана проблема добре розглянута в історіографії. Сучасні історики визнають неоднозначність та суперечливість економічних реформ М.С. Хрущова, визначають позитивні та негативні наслідки реформ.

Практичне значення курсової роботи полягає в тому, що матеріал даного дослідження може бути використаний як додатковий при підготовці студентами до практичних занять з історії СРСР та новітньої історії України.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

1. Реформи М.С. Хрущова в промисловості та системі управління

Радянська економіка після смерті Сталіна являла собою осередок складних і взаємозалежних протиріч. Гігантська модернізація почата в 1930-х й продовжена в 1950-ті роки змінила вигляд величезної країни, але не привела до істотного поліпшення життя людей. Виявлялися, звичайно, катастрофічні наслідки воїни.

Не менше значення мали й протиріччя закладені в самій економічній моделі розвитку, і проблеми зросли як сніжний кім рік у рік у міру її втілення. Твердий централізм, прив'язка до московських директив будь-якого мало-мальськи значимого рішення ніяк не відповідали зрослій складності виробництва, породжували й консервували регіональні протиріччя, вели до вибудовування часом безглуздих господарських зв'язків. Економіка не могла гнучко реагувати на загальносвітові тенденції в розвитку технологій і науково-технічного прогресу. З держпланівських кабінетів було важко вловити всі перспективні напрямки розвитку, тому прорив відбувався на тих галузях, де вдавалося зосередити фінансові, технологічні й людські ресурси. Економічний розвиток продовжував бути залежним від ідеологічних установок.

Гонка озброєнь спричинила істотне прискорення розвитку воєнно-промислового комплексу і в країнах Заходу. Ще з останніх років війни у США і Великій Британії стали розвиватися нові галузі хімії, кольорової металургії, приладо- і машинобудування. Поява їх засвідчила початок науково-технічної революції. В міру поширення її на інші країни світове господарство стало набувати іншого вигляду. Рівень видобутку вугілля і виплавки сталі перестав бути основним показником економічної сили держав. Індустріальне суспільство стало перетворюватися на постіндустріальне.

Однак суть протиріч полягала в самому варіанті модернізації. Орієнтація на невичерпні природні багатства країни, величезну територію й дешеву робочу силу, що не навчилася протистояти примусовій праці, дозволяла будувати плани по екстенсивному типу розвитку, рік у рік що відтворював і консервував радянську систему. Економіка СРСР у своїй стартовій основі здобувала сировинну спрямованість, що було викликано як фетишизацією пріоритетного розвитку групи «А», так і об'єктивними потребами розвитку військово-промислового комплексу. Останній, у свою чергу, постійно підживлювався ідеологією – фактором «капіталістичного оточення», на якому будувалася сталінська посилка ізольованого розвитку, «холодною війною» і хрущовським «брязканням зброєю», головним в арсеналі якого був ракетно-ядерний потенціал.

Обумовлена цими обставинами логіка економічного розвитку робила всі інші галузі «пасинками» соціалістичної економіки. Товарів народного споживання постійно не вистачало, їхнє виробництво було виразно розраховане на покупця-аскета. Інфраструктура країни – засоби зв'язку й комунікації, дорожня мережа – розвивалася «по самому залишковому» принципу й з істотними перекосами. Так, якщо будівництву залізниць приділялася належна увага, то автодороги являли собою вбоге видовище. В 100–200 км від Москви найчастіше не було електрики. Газові плити були відсутні навіть на окраїнах столиці.

У сталінські часи не надавалося великого значення новим тенденціям у розвиткові світової економіки. Вирішивши проблеми, пов'язані з поділом влади, нове компартійно-радянське керівництво у 1954 р. звернуло на них увагу і поставило перед ученими завдання визначити місце, яке займав Радянський Союз за основними напрямами науково-технічної революції. Вчені проаналізували півтора десятка основних напрямів і виявили, що в усіх, за винятком одного-двох, СРСР відстає від країн-лідерів. Економічна перебудова другої половини 50-х років за задумом, була покликана вирішити проблему демократизації керування: розширити господарські права союзних республік шляхом передачі в їхнє ведення питань, які раніше вирішувалися в центрі, наблизити управління до «місць», виробити новий господарський механізм, скоротити управлінський апарат і ін.

Проблема науково-технічної революції була поставлена, як політична, на розгляд пленуму Центрального комітету КПРС. У липні 1955 р. пленум ЦК заявив: «Ми стоїмо на порозі нової науково-технічної і промислової революції, яка далеко випереджає за своїм значенням промислові революції, пов'язані з появою пари і електрики» [12, 73].

Вираз «стоїмо на порозі» стосувався, звичайно ж, тільки Радянського Союзу. У високорозвинутих країнах Заходу науково-технічна революція вже ціле десятиліття була реальністю.

Радянська командна економіка не мала внутрішніх стимулів для підвищення технічного рівня, але відзначалася величезними мобілізаційними властивостями. Для тих, хто нею керував, не існувало жодних утруднень у перерозподілі капіталовкладень на галузі, які вважалися пріоритетними. Проблема полягала в іншому – суспільство сподівалося, що держава нарешті зверне увагу на підвищення частки фонду споживання у національному доході. Після довгих десятиріч матеріальних нестатків люди бажали жити краще. У державної партії не залишалося аргументів, які б виправдовували наявність «тимчасових труднощів». Кошти на прискорений розвиток наукових досліджень і нових галузей промисловості треба було знаходити тільки шляхом перерозподілу фонду нагромадження.

Розв'язуючи проблему прискорення науково-технічного прогресу, М. Хрущов прийняв кілька принципових рішень, які визначили характер розвитку економіки на весь подальший період існування радянської влади.

По-перше, було скорочено фонд нагромадження, щоб забезпечити фінансовими ресурсами активну соціальну політику. По-друге, змістилися акценти в розвитку оборонного потенціалу. Скорочення чисельного складу армії (на початку 60-х рр. офіцерський корпус зменшився на 200 тис. чоловік) дозволило спрямувати більше ресурсів на ракетно-ядерну зброю і пов'язану з нею космічну програму. По-третє, щоб не починати створення нових галузей «з нуля», було вирішено закуповувати новітню техніку за кордоном.

У ці роки в промисловості країни й на транспорті широко впроваджувалися технічні нововведення. Як відомо, у ході Другої світової війни почалася третя науково-технічна революція (НТР), що підрозділяють на два етапи: 1945 – середина 60-х рр. і середина 60-х – кінець 80-х рр. Лідерами першого етапу сучасної НТР були США й СРСР.

Зміщення акцентів на ракетно-ядерну зброю і космічну програму перевело гонку озброєнь переважно в цю площину. Наявність атомних і водневих бомб стала остаточним аргументом у поточній політиці. Тому зросла загроза загибелі людства в страхітливій війні. Запуском першого супутника у 1957 р. Радянський Союз показав, що він раніше від США завершив роботи зі створення міжконтинентальних ракет, здатних перенести ядерну зброю в будь-яку точку земної кулі.

Радянська воєнна промисловість розвивалася переважно в глибинних регіонах Росії. Лише окремі підприємства розміщувалися безпосередньо в Україні. Зокрема, у Дніпропетровську швидко розбудовувався найбільший у світі ракетобудівний комплекс із десятками тисяч науковців, інженерів, робітників.

Імпорт сучасного устаткування і технологій дав можливість Радянському Союзу подолати відставання від розвинутих держав у перспективних галузях промисловості. Разом з тим імпортна залежність від країн НАТО прив'язала СРСР до свого противника. Керівники НАТО ретельно стежили, щоб технічний рівень воєнно-промислового комплексу СРСР не зростав за рахунок імпортної техніки і технології. Здебільшого це вдавалося. Але в добу М. Хрущова імпортна залежність ще не впадала у вічі. США поки що відставали у космічній програмі – «лакмусовому папірці» для визначення результативності ракетно-ядерної гонки. Навесні 1961 р. саме радянська ракета доставила на орбіту першого космонавта.

На розвиток промисловості, як і на розвиток сільського господарства, вплинуло різне бачення економічного розвитку країни Маленковим і Хрущовим – основними ідеологами реформування країни. У серпні 1953 р. Маленков виступив із програмою економічних реформ, суть яких полягала в зм'якшенні соціальної напруженості в суспільстві за рахунок перенесення центра ваги на розвиток легкої й харчової промисловості (групи «Б») і сільського господарства. Ціль зміни народно-господарських пропорцій складалася в значному поліпшенні постачання населення товарами першої необхідності в найближчі 2–3 роки. З такою політикою спочатку всі були згодні, оскільки частка групи «А» у загальному обсязі промислового виробництва в 1953 р. становила 70% і в розвитку народного господарства був істотний перекіс. За планом 1953 р. зростання виробництва товарів для народу повинен був обігнати випуск засобів виробництва на 2%. У цілому розвиток групи «Б» у першій половині 1950-х років відрізняла позитивна динаміка. Нприклад, продукція харчової промисловості виросла в 1,6 рази. Люди практично відразу ж відчули істотне поліпшення рівня і якості життя [15, 132].

Однак при знятті Маленкова з посади саме його економічні ідеї, у яких бачився відступ від «праведної» лінії й навіть «правий ухил» були поставлені йому в провину. У пресі почалася кампанія проти «окремих економістів», які проявляли небезпечну недооцінку розвитку важкої промисловості. Підсумок цієї кампанії був підведений у доповіді Хрущова на XX з'їзді. «Протиставлення легкої промисловості розвитку важкої індустрії» припинилося, частка групи «Б» почала рік у рік скорочуватися. Перекіс народно-господарських пропорцій досяг небезпечних меж на початку 1960-х років, коли виробництво засобів виробництва підійшло до 75% [15, 133].

Хрущов орієнтувався у своїй промисловій стратегії на два основних фактори: науково-технічний прогрес і адміністративні реорганізації. Розвиток науково-технічного прогресу в Радянському Союзі здобуває військово-промислову спрямованість, оскільки опирається на істотний заділ, створений у попередні роки. Його технологічною основою став надвисокий рівень розвитку фізики, що у ці роки займає лідируюче становище у світі, а також інших точних наук. В 1954 р. у підмосковному Обнінску дала перший струм атомна електростанція, що означало появу нової галузі промисловості – ядерної енергетики. Слідом за першою атомні станції стали будуватися по всій країні. В 1950-ті роки були побудовані Сибірська, Зеландско-Воронезька, Білоярська АЕС. В 1959 р. був спущений на воду атомний криголам «Ленін», призначений для проведення караванів судів по Великому Північному морському шляху й водам Арктики. У ці ж роки Військово-Морський флот одержав на озброєння перші атомні підводні човни [9, 103].

Успішно розвивалася й електроенергетика, що перетворила «скорення водної стихії» у символ часу. У грандіозне пропагандистське шоу було перетворене перекриття Волги 30 жовтня 1955 р. при будівництві Куйбишевської ГЕС. У ці ж роки були уведені в дію такі гіганти, як Сталінградська й Каховська електростанції. Спроектовані ще по «сталінському плані перетворення природи» ударними темпами вводилися в лад гігантські електростанції, які повинні були скласти базу енергетичних систем в окремих районах країни, а пізніше ввійти в єдину енергетичну систему СРСР. Уведення цих станцій у дію дав швидкий результат: виробництво енергії досягло в 1955 р. 170 млрд кВт. / год, перевищивши рівень 1950 р. на 87% при плані 80% [1, 49]. Такий «енергетичний бум» дозволив радикально підвищити енергооснащеність праці у всіх галузях, що на практиці означало скорочення частки ручної праці.

У період 1950–1970 р. у країні була здійснена корінна перебудова паливного балансу: зріс видобуток нафти й газу, їхня частка в загальному обсязі енергоресурсів підвищилася в три рази – з 19,7 до 60,2% [1, 49]. Для транспортування цих коштовних видів палива були побудовані трубопроводи на далекі відстані й самі більші діаметри у світі з високою пропускною здатністю. Завдяки мережі трубопроводів, що з'єднала всі райони, за винятком Далекого Сходу, у країні була створена Єдина маневрена система нафто- і газопостачання.

Істотний розвиток одержав морський транспорт, по тоннажі якого Радянський Союз вийшов на п'яте місце у світі. Радянський флот був наймолодшим за віком судів. Таке досягнення НТР, як винахід реактивного й турбогвинтового літака, знайшло широке застосування в нашій країні – вся авіація була переведена на реактивні двигуни, повітряні лінії стали обслуговуватися високошвидкісними літаками, СРСР різко розширив мережу міжнародних авіаліній. У ці роки здійснена технічна реконструкція залізниць – переклад на електровозну й тепловозну тягу. З 1958 р. у СРСР припинений випуск паровозів. Одержав розвиток автомобільний транспорт, зросли масштаби автодорожнього будівництва. Все це обумовило кардинальні зміни в структурі транспортної системи – у ній стали провідні прогресивні засоби пересування. Приналежність транспортних засобів державі забезпечувала їхню взаємодію, транспортна система була єдиною державною системою.

На цей період доводиться інтенсивний розвиток телебачення, спочатку чорно-білого, з 60-х років – кольорового. Розширюється мережа ретрансляційних станцій, завдяки чому збільшується масштаб телемовлення, у нього утягується все більше число регіонів і республік. В 1970 р. вступила в лад Останкінська телевізійна вежа.

У широких масштабах ішло освоєння нових районів і родовищ корисних копалин. Країна урбанізувалась. Зростало національне багатство у вигляді тисяч нових підприємств, сотень нових міст і селищ.

Освоєння нових земель, будівництво міст і підприємств створювали нові робочі місця, що, у свою чергу, забезпечувало здоровий соціально-психологічний клімат у державі, упевненість в одержанні роботи, житла, мінімальних побутових і соціально-культурних благ і послуг, упевненість у завтрашньому дні.

Величезне значення мало зміну стратегії капітального будівництва. Якщо раніше гроші вкладалися у відновлення промислових об'єктів і будівництво нових гігантів індустрії, то з початку 1950-х років різко зросла частка коштів на реконструкцію й технічне переозброєння вже існуючих підприємств. Мабуть, уперше нових промислових об'єктів передбачалося побудувати в 2 рази менше, ніж у попередній, четвертій п'ятирічці. Розміщення промисловості ставало більше раціональним, наближеним до джерел сировини. Це створювало передумови для широкого впровадження наукових досягнень, які в істотній мірі опиралися на успіхи військово-промислового комплексу й пов'язаних з ним галузей. На виробництво все більший вплив робив високий рівень розвитку фізики, хімії, нетрадиційні технічні рішення. Основні успіхи були пов'язані з ростом енергооснащеності, освоєнням високих і надвисоких швидкостей, тисків, температур.

Позитивний вплив зробила й орієнтація на економічні важелі управління. Стосовно до промислових підприємств був уведений диференційований режим кредитування, коли одержання кредитів було прямо пов'язане з виконанням виробничого плану й інших економічних показників роботи. Позитивну роль зіграло й розширення прав Совмінів союзних республік у виробленні регіональної стратегії розвитку.

І об'єктивно й суб'єктивно реформа була спрямована на модернізацію громіздкої командно-адміністративної системи керування економікою.

Найбільш резонансною реформою М. Хрущова в галузі економіки була радикальна Децентралізація управління промисловістю. Намагаючись підвищити ефективність виробництва, він вирішив відмовитися від «прив'язки» майже кожного більш-менш великого підприємства до Москви, де розміщувалися галузеві центри управління – міністерства. Технічна неможливість передбачити з одного центру всі нюанси виробничого процесу була цілком очевидною.

У лютому 1957 р. пленум ЦК КПРС визнав необхідним ліквідувати більшість галузевих міністерств і організувати замість них територіальні ради народного господарства – раднаргоспи. Незабаром після цього Верховна Рада СРСР прийняла закон про ліквідацію 10 загальносоюзних і 115 союзно-республіканських міністерств. Замість них було створено 103 раднаргоспи, у тому числі в Україні – 11. У відання українських раднаргоспів перейшло 2,8 тис. підприємств, які виробляли абсолютну більшість промислової продукції республіки [9, 105].

Найбільшими в Україні були Київський (5 областей, 8,5 млн. чол. населення), Харківський (З області, 5,6 млн. чол.) і Львівський (4 області, 4,1 млн чол.) раднаргоспи [9, 105]. Місцева політична еліта вперше отримала можливість контролювати економічний потенціал, за що була вдячна ініціатору реформ. Різко підвищився престиж секретарів обкомів в областях, де розміщувалися ради народного господарства. Партійні бонзи інших областей почали закидати М. Хрущову прохання утворити у них окремі раднаргоспи. У травні 1960 р. президія Верховної Ради УРСР утворила ще три раднаргоспи – Кримський, Полтавський і Черкаський (у складі останнього – дві області: Черкаська і Кіровоградська).

Реформатори були переконані, що неефективність промисловості, несприйнятливість до науково-технічного прогресу відійдуть у минуле, якщо централізоване керівництво замінити територіальним. Побудова управління промисловістю по горизонталі аніскільки не змінювала господарського механізму, який залишався неринковим. Як і раніше, підприємства не могли працювати самостійно, тому що ринку засобів виробництва не існувало. Кожний етап технологічного процесу був розписаний у виробничих планах, виконання яких контролювалося чиновниками. Різниця полягала тільки в тому, що вони розосередилися по всій країні, а не сиділи в одному центрі.

Хрущов прорахував доцільність такої реформи як політик. Вона послаблювала позиції московської бюрократії, яка підтримувала суперників першого секретаря у президії ЦК К.ПРС. Відповідно, й посилювала позиції місцевих господарників, тісно пов'язаних із партійним апаратом, який перебував у жорсткій залежності від Хрущова.

Консерватори виступили проти реформи не тому, що вона не обіцяла реальних результатів. Вони відчули, що з їхніх рук вислизає економічна влада. Не випадково спроба державного перевороту сталася через місяць після прийняття Верховною Радою СРСР. закону про децентралізацію управління промисловістю.

Суть директивного управління не змінилася з появою раднаргоспів, але якість його погіршилася. Планова економіка неминуче ставала більш хаотичною, коли отримувала командні імпульси не з одного, а з багатьох центрів. Тому через кілька років розпочався повзучий процес відновлення структур централізованого управління в іншій формі. Цей процес підтримувався Хрущовим, який уже встиг перетворитися на вождя. У своїй новій якості М. Хрущов не був зацікавлений у послабленні економічної влади цілком лояльних йому чиновників центральних відомств.

У 1960 р. в трьох найбільших республіках – Росії, Україні і Казахстані – були утворені центральні раднаргоспи. Українська рада народного господарства керувала місцевими раднаргоспами, кількість яких на той час зросла до 14. Черговий етап концентрації управління відбувся наприкінці 1962 р. Число економічних районів у віданні Укрраднаргоспу скоротилося до семи. Було утворено Раду народного господарства СРСР, яка мала контролювати виконання планів розвитку промисловості раднаргоспами всіх республік. Нарешті, в 1963 р. була утворена Вища рада народного господарства СРСР, покликана керувати усіма органами управління народним господарством: Раднаргоспом СРСР, Держпланом СРСР, Держбудом СРСР, комітетами, створеними замість ліквідованих міністерств. Система управління стала ще більш розгалуженою і забюрократизованою, ніж була до реформи.

Однак уже через короткий період виявився вплив негативних тенденцій нової системи управління: швидко росло місництво, губилася галузева перспектива розвитку і єдина науково-технічна політика. Пошуки причин збоїв економічної реформи привели до повернення до методів натиску й диктату.

У 1959 р. було проведено позачерговий ХХІ з’їзд КПРС, на якому було схвалено семирічний план розвитку народного господарства СРСР на 1959–1965 рр., складений з урахуванням нової системи управління промисловістю. Значна увага в ньому приділялася піднесенню і дальшому розвиткові оборонної промисловості. У машинобудуванні основна увага зосереджувалася на розробленні та впровадженні нових зразків техніки, здійсненню комплексної механізації та автоматизації виробництва.

Поступальному розвитку економіки СРСР сприяла економічна реформа 1965 р. Вона виразилася, з одного боку, у централізації керування народним господарством шляхом ліквідації раднаргоспів і відтворення галузевих міністерств. З іншого боку, відроджувався госпрозрахунковий принцип ведення господарства на підприємствах, створювалися фонди матеріального стимулювання, уводилася плата в бюджет за використовувані підприємствами основні виробничі фонди, підприємствам надавалися більше широкі права в області планування й ін. Всі ці заходи були покликані сприяти підвищенню зацікавленості трудових колективів у кінцевих результатах виробництва, у підвищенні рівня інтенсифікації праці й економіки країни в цілому.

Таким чином, промисловість СРСР в 50–60-х рр. ХХ ст. перейшла на новий етап, позначений з впливом науково-технічної революції та з реформами М.С. Хрущова. Промисловість країни в ці роки підвищилась, З’явилися нові галузі виробництва. Реформи промисловості мали значний успіх, але проводились неоднозначно. Багато з них не були доведені до кінця. Залишалася диспропорція між розвитком тяжкої та легкої промисловості. Легка промисловість відставала, що призвело нестачу товарів народного споживання. Незважаючи на це, СРСР в ці роки став могутньою індустріальною країною.

2. Реформування сільського господарства

В дуже тяжкому становищі знаходилось сільське господарство. Традиційний сільський уклад життя був зруйнований, колгоспно-радгоспна економіка животіла, не маючи серйозної матеріально-технічної бази й стимулів до продуктивної праці. Колгоспники, що перебували в повній залежності від держави, своєю працею продовжували оплачувати всі тріумфи модернізації країни. Біля двох мільйонів чоловік щороку тікали із села. Там назрівала небезпечна ситуація. Криза сільського господарства переростав у продовольчий. По всій країні не вистачало м'яса, молока, цукру. Усе сильніше відчувався дефіцит зерна. «Остаточне рішення зернової проблеми в СРСР», озвучене Маленковим на XIX з'їзді партії, виявилося черговим пропагандистським міфом. Зернових на душу населення вирощували набагато менше, ніж до революції. В 1952 р. колгоспи здали навіть насінний фонд. М'яса виробляли менше, ніж в останньому доколгоспному 1928 р., відсутність худоби на селянських подвір'ях, особливо в Росії, ставало нормою.

Село разом з тим залишалася донором промисловості. Розвиток сільського господарства нових територій (Прибалтики, України й Молдавії), інвестиції в бавовницькі господарства Середньої Азії й колгоспи Закавказзя здійснювалися за рахунок російського Нечорнозем'я. Нееквівалентний обмін між містом і селом збільшувався непомірними податками й відрахуваннями, які становили більше половини колгоспних доходів, що пояснювало постійну збитковість колгоспного господарства.

Неефективна колгоспно-радгоспна економіка сполучалася з непомірними податками на селянські подвір'я, які не тільки давали основний дохід сільським жителям, але й істотно випереджали колгоспно-радгоспний сектор по виробництву всіх видів сільськогосподарської продукції, крім зернових. Економічний натиск на село збільшувався соціальним тиском і прямою дискримінацією сільського населення, що було «прикріплене» до колгоспів через відсутність паспортів і не мало навіть відносної волі пересування.

Необхідність якнайшвидшої зміни сільськогосподарської політики усвідомлювалася всіма спадкоємцями Сталіна, по-різному, однак, що розуміли суть перетворень на селі. На початковому етапі «колективного керівництва», що співпали з гострою боротьбою за владу, дослідники виділяють два основних варіанти нового аграрного курсу. Їхніми ідеологами були Маленков і Хрущов, які по-різному визначали пріоритети сільськогосподарського розвитку. Суть заходів, запропонованих Маленковим у серпні 1953 р., полягала в зниженні податків, припиненні адміністративного тиску на особисте підсобне господарство й наділенні селян елементарними соціальними правами (першочерговою мірою була, звичайно, видача паспортів). Ні про які додаткові інвестиції мова не йшла. Передбачалося «включення» економічного механізму: через різке зниження обов'язкових податкових виплат колгоспи зможуть направляти отриманий прибуток на поліпшення машинно-тракторного парку, розширення виробництва, соціальну сферу та ін. Крім того, вважалося, що вільний розвиток особистого підсобного господарства дозволить досить швидко впоратися з недостачею продуктів. Таким чином, на основі економічних важелів вільно й природно повинні були розвиватися й колгоспно-радгоспна економіка, і селянське господарство.

Хрущов уявляв собі вихід із сільськогосподарської проблеми по-іншому. Його основна ідея складалася в «індустріалізації» сільського господарства: перетворенні колгоспів у великі господарства зі своєю машинно-тракторною базою, а селян – у робочих радгоспів. У результаті цього праця сільського жителя повинна була, на думку Хрущова, максимально наблизитися до праці городянина й стати вільною від «дрібнобуржуазних пережитків». Ці ідеї були вже відомі по проектах «агроміст», вони сполучили в собі соціальні ілюзії й привичний адміністративно-бюрократичний стиль управління сільським господарством [15, 136].

Гострота ситуації й загальна занедбаність положення перетворили аграрну політику в одне із ключових питань навесні – улітку 1953 р. Першочергові заходи були сформульовані на сесії Верховної Ради СРСР у серпні 1953 р. Вони зводилися до підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію, збільшенню капіталовкладень в аграрний сектор економіки й радикальній зміні відносини до підсобних господарств. З підсобних господарств були «списані» недоїмки по обов'язкових держпостачаннях, а сільгоспподаток був зменшений в 2 рази [15, 136].

Це було ядром нової господарської політики, остаточно сформульованої на вересневому пленумі в 1953 р. Тут уперше було прямо сказане про тяжке положення на селі. Був декларований перехід від адміністративно-бюрократичного управління сільським господарством до економічних методів. Економічна зацікавленість повинна була стати основним стимулом розвитку колгоспної економіки, опиратися на істотне розширення господарської самостійності колгоспів і радгоспів. По суті, уперше після непу було визнано необхідним підвищити матеріальну зацікавленість селян у підвищенні продуктивності особистого підсобного господарства. У цьому напрямку були зроблені практичні кроки, що відразу ж полегшили становище на селі. Так, в 1952–1958 р. відбулося різке підвищення державних закупівельних цін, які виросли на пшеницю в 6 разів, а на велику рогату худобу в 12 разів. В 1954 р. був скасований податок на корів і свиней, що перебувають у власності селян, а з 1958 р. припинялася обов'язкова здача сільгосппродукції з особистого підсобного господарства. Це дало прекрасний результат: сільське господарство вперше після проведення колективізації стало рентабельним, був відзначений винятково високий ріст обсягів виробництва, валова продукція якого до 1958 р. виросла на третину. Доходи колгоспників продовжували зростати до 1957–1958 р.

Однак намічена програма була проведена не повністю. Її реалізація проходила вкрай суперечливо з кількох причин. «Аграрна лібералізація», як і зміни в інших областях, збіглися з боротьбою за владу між Маленковим і Хрущовим. У цій ситуації конкретні господарські рішення ставали коштами реалізації особистих амбіцій. Винятково важливе значення для визначення типу сільськогосподарської політики мав січневий 1955 р. пленум ЦК, на якому лінія Маленкова була піддана критиці, а сам він обвинувачений Хрущовим у спробах завоювати «дешеву популярність» у народі. Хрущов узяв гору, але його положення у владі ще не було монопольним. Йому треба було винятково швидко домогтися відчутних зрушень, насамперед у продовольчому питанні. Ставка на негайний успіх природно привела його до звичного адміністративно-бюрократичного керівництва сільським господарством. Домігшись монопольного положення у визначенні економічної політики країни, Хрущов, як і більша частина тодішніх керівників, не був готовий до перегляду суспільних відносин і розширенню теоретичних побудов. І якщо використання економічних механізмів ще якось уписувалося у звичну соціологічну схему, те матеріальна зацікавленість, тим більше як головний важіль сільськогосподарської політики, постійно вступала в протиріччя з уявленнями про власність і породжуваної нею психологією. Заходи щодо підйому сільського господарства Хрущов сформулював у січні 1954 р. у доповідній записці в ЦК. Він робив ставку на різке збільшення врожайності, у першу чергу, зернових культур. З його погляду, необхідно було істотно розширити посівні площі, розоравши степу Північного Казахстану, Сибіру й Уралу, а також змінити структуру посівів за рахунок збільшення питомої ваги кукурудзи.

До здійснення своєї програми Хрущов приступився наприкінці лютого – початку березня 1954 р., домігшись на черговому пленумі ЦК рішення про освоєння цілинних і перелогових земель Північного Казахстану, Сибіру, Алтаю й Південного Уралу, а також деяких районів Поволжя й Північного Кавказу. Із цього моменту почалася «цілинна епопея», що стала одним з найбільш яскравих подій радянської післявоєнної історії, черговою «легендарною сторінкою подвигу ленінського комсомолу» та виражала весь спектр ілюзій і протиріч того часу. «Цілина» – явище комплексне, оскільки економіка тут була тісно переплетена з ідеологією й комуністичним прожектерством, трудові будні із пропагандистським пафосом, а дійсна історія цілини довгі роки підмінювалася міфом. Як другий секретар ЦК КП Казахстану в цілинній епопеї добре виявив себе Л.І. Брежнєв, що поділився на початку 1980-х років своїми спогадами, рекомендованими для обов'язкового вивчення всьому дорослому населенню країни.

Істотне розширення площі орних земель збіглося із загальносвітовою практикою того часу. Однак освоєння цілини почалося без усякої попередньої підготовки, при повній відсутності інфраструктури – доріг, зерносховищ, кваліфікованих кадрів, не говорячи вже про житло й ремонтну базу для техніки. На ударну «битву за хліб» відправляли всі вироблені в країні трактори й комбайни, мобілізували студентів на час літніх канікул, відправляли в сезонні відрядження механізаторів. Це вело до високої собівартості цілинного хліба, що була набагато вище, ніж у центрі Росії. Природні умови степів не приймалися в увагу: не враховувалися піщані бурі й суховії, не були розроблені способи обробки ґрунтів і адаптовані до цього типу клімату сорти зернових. У результаті врожайність на цілині була в середньому нижче загальносоюзної. Освоєння цілинних земель перетворилося в чергову кампанію, нібито здатну відразу вирішити всі проблеми із продовольством. Процвітали аврали й штурмівщина. Курс на освоєння цілинних і перелогових земель консервував екстенсивний тип розвитку сільського господарства. Величезні ресурси були зосереджені на втіленні цього проекту: за 1954–1961 р. цілина поглинула 20% всіх вкладень СРСР у сільське господарство. Через це аграрний розвиток традиційних російських районів землеробства залишився без змін і застопорився. Освоєння цілини йшло форсованими темпами: якщо за два роки передбачалося розорати 13 млн. га, те в дійсності розорали 33 млн. га. На цілині тільки в перші два роки було створено 425 зернових радгоспів, аграрні гіганти створювалися й пізніше. Завдяки екстраординарному зосередженню коштів і людей, а також природним факторам нові землі в перші роки давали надвисокі врожаї, а із середини 1950-х років – від половини до третини всього виробленого в СРСР хліба. Однак бажаної стабільності, всупереч зусиллям, домогтися не вдалося: у неврожайні роки на цілині не могли зібрати навіть посівний фонд, у результаті порушення екологічної рівноваги й ерозії ґрунтів в 1962–1963 р. справжнім лихом стали курні бурі. Освоєння цілини вступило в стадію кризи, ефективність її оброблення впала на 65% [13, 37].

Ідея кардинальної зміни структури зернових, у першу чергу за рахунок збільшення посівів кукурудзи, у свідомості радянських людей нерозривно пов'язана з особистістю Хрущова. Мотивуючи необхідність різкого збільшення посівів кукурудзи, Хрущов апелював до американського досвіду, побачивши в ньому черговий «рецепт відразу від всіх хвороб». «Кукурудза, товариші, – підкреслював він в одному зі своїх виступів, – це танк у руках бійців, я маю на увазі колгоспників; це танк, що дає можливість переборювати бар'єри, переборювати перешкоди на шляху до створення достатку продуктів для нашого народу». Ставка саме на кукурудзу пояснювалася тим, що крім зернового качана вона має ще стебло із зеленою масою, якому можна використовувати на корм худобі. «Монокультура», таким чином, розглядалася як умова «прориву» і у виробництві зерна, і у тваринництві.

Дійсно, ніколи так завзято не проводилася політика партії на селі, як у роки «кукурудзяної епопеї» – з 1955 по 1962 р. «Царицю полів» кукурудзу в примусовому порядку саджали абсолютно скрізь, аж до північних районів Архангельської області. За ці роки площі під кукурудзу були збільшені більш ніж в 2 рази й досягли до 1962 р. 37 млн. га, перевищивши загальну площу розораних цілинних і перелогових земель [13, 38]. Тверда регламентація зверху, беззаперечні вказівки, де й що сіяти, привели до того, що посіви пшениці й жита в традиційних землеробських районах скоротилися, а загальний збір зернових знизився. «Кукурудзяна епопея» – самий яскравий приклад економічного фетишизму й волюнтаризму, але не єдиний. У ці ж роки повсюдно й ретельно впроваджувалися «рятівні» для підвищення продуктивності сільського господарства квадратно-гніздовий метод посадки рослин, безприв’язне утримання корів і роздільне збирання хлібів, а також проводилася ліквідація чистих парів.

Американський досвід не давав спокою новому радянському лідерові. В 1957 р., виступаючи в Ленінграді, Хрущев сформулював надзадачу моменту: «Наздогнати й перегнати Америку по виробництву м'яса, молока й масла на душу населення!». Це була чистої води політична авантюра, ціль якої полягала в тому, щоб продемонструвати усьому світу переваги соціалізму після недавніх подій в Угорщині й Польщі. Економічний волюнтаризм відгукнувся серйозними наслідками для розвитку тваринництва. Виконання одіозних закликів найчастіше оберталося трагедією: забивали все поголів'я худоби, ширилися масштаби приписок, звичайною справою ставала фальсифікація статистики. Заручниками ситуації часто ставали місцеві партійні керівники. Так, секретар Рязанського обкому Ларіонов, прилюдно пообіцявши в короткий строк «наздогнати й перегнати Америку», розпорядився забити все поголів'я в області, включаючи молочних поросят. Одержавши за «небувалий успіх» зірку Героя соціалістичної праці, Ларіонов застрелився.

Однак Хрущов продовжував реалізовувати свої ідеї на селі. Суть їх, як ми вже відзначали, зводилася до створення великих господарств індустріального типу з потужною машинно-тракторною базою. Вся сільськогосподарська техніка ще із часів колективізації була зосереджена в МТС, де існувала своя ремонтна база, працювали трактористи й комбайнери, що обслуговували кілька прилеглих господарств. Система МТС була, звичайно, далека від досконалості й мала потребу в реформуванні. Але прийняте Хрушовим рішення поклало початок новому етапу руйнування колгоспно-радгоспної системи, що означало остаточну відмову від курсу вересневого пленуму 1953 р. і позитивну динаміку сільськогосподарського виробництва. У березні 1958 р. був прийнятий закон про реорганізацію МТС і продажу техніки колгоспам. Відповідно до його, господарства повинні були в примусовому порядку за один рік викупити в МТС всю техніку, що найчастіше вже застаріла й була зношена, за високими цінами. Відразу всі господарства, за рідкісним винятком, стали збитковими. Це привело до зниження оплати за трудодень. Ні про яке економічне стимулювання праці колгоспників мова більше не йшла. Держава моментально повернула собі всі кошти, вкладені в розвиток села за попередні роки. Виробництво сільськогосподарської продукції різко впало, а її приріст склав за семилітку 1959–1964 р. тільки 15% замість запланованих 70%. Всупереч прогнозам, кваліфіковані кадри механізаторів не йшли працювати в збиткові колгоспи, а намагалися влаштуватися в райцентрі або їхали в місто [3, 215].

Адміністративне «зміцнення» колгоспно-радгоспної системи знову пішло по вже пройденому шляху злиття декількох господарств в одне. Важливо в радгоспі розуміти, що тепер мова йшла про вже укрупнені недавно господарства. З 1957 р. щороку ліквідувалося близько 10 тис. досить великих господарств. Паралельно без усякої на те необхідності йшло перетворення колгоспів у радгоспи, у результаті якого на практиці досягалося «злиття двох форм власності в одну». На початку 1960-х років «безперспективними» були названі тисячі сіл і сіл, більша частина яких перебувала в російському Нечорнозем'ї. «Колгоспний лад» був сильно підірваний: з 91 тис. колгоспів, що існували в 1955 р., до 1963 р. залишилося лише 39 тисяч [3, 216].

Економічний волюнтаризм у сполученні з ослабленням колгоспів і підривом їхньої матеріально-технічної бази знову погіршив продовольчу ситуацію в країні. Єдиним виробником сільськогосподарської продукції знову ставало особисте підсобне господарство, що ніяк не вписувалося в адміністративно-бюрократичне регулювання. Доходи колгоспників, які не мали потребу в партійно-державному втручанні, в 1954–1958 р. постійно росли за рахунок реалізації продукції особистого підсобного господарства. Крім того, потрібно було якось виходити із затіяного пропагандистського галасу із приводу змагання з Америкою, доводити власну компетентність в області сільськогосподарської політики, виконувати рішення XX з'їзду по різкому збільшенню виробництва м'яса, нарешті, чимось прикрити колгоспно-радгоспну катастрофу. Виходом став утиск особистих підсобних господарств. 20 серпня 1958 р. була прийнята постанова «Про заборону утримування худоби в особистій власності громадян, що проживають у містах і робочих селищах». Постанова стосувалася близько 12 млн. міських родин, що мали свої господарства. У грудні 1959 р. справа дійшла й до колгоспників. На пленумі ЦК був зроблений висновок, що «особисті підсобні господарства поступово втрачають своє значення», оскільки колгоспникам нібито вигідніше одержувати продукти з колгоспу. Кампанія по боротьбі з «приватником» звелася до доручення державним органам в 2–3 роки скупити в колгоспників худобу. Це привело до забою мільйонів голів худоби як колишніми власниками, так і колгоспами, що не мали кормів і умов для утримування різко збільшеного поголів'я. Статистика виробництва м'яса в країні гріла керівників, у той час як перспективи його подальшого нарощування ставали усе більше туманними [3, 218].

На початку 1960-х років радянське сільське господарство вступило в стадію чергової кризи, викликаного хрущовським адмініструванням. Економічні стимули, що довели досить швидко свої переваги, були скасовані, розширене відтворення сільськогосподарської продукції припинилося. Семирічний план 1959–1965 рр. по сільському господарству був провалений. На всіх рівнях влади усвідомлювали необхідність твердого регулювання, перехід до розподілу продовольчих ресурсів був неминучий. Всі місцеві керівники оббивали пороги московських кабінетів у боротьбі за гарантоване одержання продуктів із центра.

Починаючи з 1958 р., у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо у період від 1950 до 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства зріс на 65%, то з 1958 до 1964 р. – лише на 3%. Таке саме становище склалося загалом по країні [16, 281].

Такий спад був зумовлений низкою причин.

Певна децентралізація командної системи не означала ні її знищення, ні її усунення від управління господарством. Вона у цей час ще зберігала свої основні позиції, що призводило до посилення адміністративного тиску на колгоспи, «урізання» присадибних ділянок та ін.

Надпрограми поглинали значну частину матеріальних та людських ресурсів, консервували екстенсивний характер розвитку сільського господарства.

Реформи здійснювалися непослідовно, суперечливо, хвилеподібно, в режимі «вперед – стоп – назад», несучи на собі значний вплив суб'єктивізму.

У 1958 р. було прийнято рішення про викуп колгоспами техніки МТС, що суттєво вдарило по колгоспних бюджетах. Зокрема, колгоспи України змушені були придбати понад 108 тис. тракторів, майже 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд. крб [14, 202].

Сільське господарство повинні були врятувати адміністративні реформи. Провівши серію антиколгоспних заходів, в 1962 р. Хрущов почав спробу реорганізації управління колгоспною системою на територіальному рівні. У районах були створені колгоспно-радгоспні управління (КРУ), а в областях і республіках аналогічні вищі органи. Але й цього здалося мало. Уповаючи на всесильність партійного керівництва сільським господарством, Хрущов передав КСУ функції сільських райкомів партії, а самі райкоми ліквідував. З Москви й обласних центрів для партійного керівництва сільським господарством направлялися парторги ЦК, обкомів і райкомів. В обласних центрах «децентралізація партії» перетворилася в повний абсурд: обкоми КПРС були розділені по виробничому принципу на промислові й сільськогосподарські. У деяких містах сільський обком перебував на одній стороні площі, а промисловий – навпроти.

Отже, реформи сільського господарства мали суперечливий характер. На початковому етапі вони мали успіх, проте починаючи з кінця 50-х рр. сільське господарство вступає в кризу. Це було викликано волюнтаристськими реформами М.С. Хрущова. Особливо негативний вплив на сільське господарство мали «цілинна» та «кукурудзяна» епопеї, ліквідація МТС та перегони із США. Перегони з США у сільськогосподарських показниках призвело до безглуздих рішень, що негативно позначилось на сільському господарстві.

3. Наслідки економічних реформ М.С. Хрущова

Економічні реформи М.С. Хрущова мали як позитивні, так і негативні наслідки: до позитивних можна віднести децентралізацію управління народним господарством, появу нових технологій і розвиток науково-технічної революції, зростання економіки в першій половині 50-х рр. ХХ ст. Проте непослідовність та авантюрність деяких реформ не дали бажаних результатів.

Промислове виробництво продовжувало зростати, хоча й не так швидко, як раніше. У першій половині 1960-х років його зростання склало 51%, а відповідний показник по сільському господарству – 11%. Найбільш відчутним негативним моментом була втрата позитивної динаміки розвитку народного господарства. На початку 1960-х років темпи економічного розвитку стали неухильно знижуватися. Про це свідчить постійне падіння зростання промислового виробництва, що склало з 1955 по 1965 р. 34% [15, 140]. Пояснення цього явища винятково хрущовськими «кампаніями» і адміністративними захопленнями трохи спрощує сформовану ситуацію. Більшою мірою стали проявлятись системні риси індустріальної моделі. Ставка на пріоритетний розвиток групи «А» викликала постійну соціальну напруженість у суспільстві, викликану дефіцитом елементарних речей. Це у свою чергу вело до порушення грошового обігу, особливо на тлі постійного збільшення заробітної плати. Сам же розвиток засобів виробництва відрізнявся крайностями й перекосами: з одного боку, процвітали гіганти енергетики й індустріальних монстрів, з іншого боку – убога по організації рутинна праця в «непріоритетних» галузях.

Науково-технічна революція, як і індустріальний розвиток у цілому, розвивалася на «магістральних» напрямках, де зосереджувалися кращі кадри й ресурси. Однак системних зрушень, що роблять науку невід'ємною частиною виробничого процесу, а її досягнення – бажаними для виробництва – не відбулося. Впровадження одного винаходу й економічний ефект від нього звеличувалися на всю країну, а сотні тисяч запатентованих робіт незатребуваними лежали на полках.

Система директивного планування поступово підходила до вичерпанню своїх можливостей. Вона не могла оперативно й компетентно реагувати на багатоцільовий характер економіки, більше складні умови господарювання й проблеми постіндустріального розвитку. Саме ця обставина й була в основі уповільнення темпів індустріального розвитку країни. Оскільки мова тоді не могла йти про зміну сформованої системи, пошуки виходу із кризи ішли по лінії її «удосконалювання».

У діях політичного керівництва країни по проведенню перетворень усе більше відчувалася непослідовність. Були допущені й помилки у визначенні перспектив розвитку радянського суспільства. Аналіз об'єктивних змін, які відбулися у світі й усередині країни привели політичне керівництво до висновку, зробленому на ХХІ з'їзді КПРС (січень-лютий 1959 р.), про повну й остаточну перемогу соціалізму в СРСР. Це положення трактувалося як завершення будівництва в СРСР першої фази комуністичної формації – соціалізму й вступу країни в новий історичний період розвитку – у період розгорнутого будівництва комунізму.

Реформа господарської системи багато в чому виявилася формальною. Господарський механізм не обновився й продовжував працювати, орієнтуючись на кількісні показники. Авторитарно-командні відносини в економіці виявилися незачепленими. Підвищення темпів зростання промислового виробництва не відбулося. Більше того, нові капітальні вкладення давали всі меншу віддачу. Розвиток науково-технічного прогресу уповільнився.

В області економічної. наша країна зробила новий великий крок уперед, зберігши позиції другий у світі промислової держави. В 1960 році в результаті успішної реалізації трьох післявоєнних п'ятирічок основні виробничі фонди зросли в порівнянні з 1940 роком в 3,3 рази. Зроблений національний доход збільшився в 4,4 рази, продуктивність суспільної праці в народному господарстві підвищилася в 4 рази [4, 8].

Але, мабуть, самими істотними з'явилися досягнення у воєнній галузі. Незважаючи на величезні труднощі, недостачу коштів, було проведено повне переозброєння армії на нову ракетно-ядерну зброю, реактивну авіацію й артилерію. Піхота як рід військ зжила себе. Її замінили механізовані війська. Головним підсумком військової політики Радянської держави став зрив планів розв'язання світової термоядерної війни, забезпечення мирних умов економічного будівництва.

У першій половині 60-х років щорічно розглядалися проблеми розвитку сільського господарства. Однак ситуація в цій галузі продовжувала погіршуватися.

В 1961–1962 р. у всіх регіонах став гостро відчуватися дефіцит продуктів. Традиційний список, що довгі роки включав м'ясо, молоко й масло, розширився за рахунок хліба, усіляких круп, цукру й макаронних виробів. Єдиним виходом із ситуації стало адміністративне «тимчасове» підвищення цін на м'ясо й масло на 25–30%, здійснене рішенням уряду в червні 1962 р. В 1962–1963 р. у більшості міст і робочих селищ були уведені продовольчі картки. По всій країні прокотилася хвиля масових виступів робітників. У цій ситуації зовсім безглуздо звучали заклики обігнати капіталістичні країни по душовому споживанню продовольства; у народі говорили, що, мол, «босоніж швидше наздоженемо». Загострення продовольчої ситуації сприймалося у всіх верствах суспільства як провал сільськогосподарських кампаній Хрущова [13, 45].

Продовольча ситуація збільшувалася й у результаті кризи цілинного землеробства. Починаючи з 1960-х років природна родючість ґрунту виснажилося, повною мірою почали позначатися наслідки бездумного землекористування ударних років. Продовольство довелося закуповувати за кордоном. В 1963 р. на експорт було продане найбільше за післявоєнні роки кількість золота, з якого 372,2 т пішли на покриття продовольчих закупівель. Уперше в 1963 р. були зроблені масові закупівлі зерна за кордоном. Перша партія імпортного зерна склала 12 млн. т. Після цього імпортне зерно в Росії стало нормою [13, 47].

Недолік продуктів харчування на початку 1950-х років супроводжувався вкрай низьким рівнем життя населення. «Підвищення добробуту народу» стало, поряд із сільським господарством, другою важливою проблемою, на рішення якої були спрямовані зусилля «колективного керівництва». Уже влітку 1953 р. Маленков призвав до підвищення в 2–3 рази продовольчої й товарної забезпеченості населення. За три наступні роки були досягнуті безсумнівні успіхи: люди стали купувати майже в 2 рази більше м'яса й масла, а також одягу й взуття. Після XX з'їзду ця лінія була продовжена: із січня 1957 р. мінімальна зарплата на виробництві, у будівництві й на транспорті підвищувалася. Був також установлений неоподатковуваний податками мінімум заробітної плати, а в березні того ж року знижені податки на доходи робітників та службовців. Припинилися виснажливі внутрішні позики, що носили примусовий характер. Це привело до істотного (понад 30%) зростання доходів у найбільш низькооплачуваної частини населення. Спеціальним рішенням уряду була підвищена оплата праці працівників освіти на 25% і медиків на 23%. Реальні доходи робітників та службовців з 1950 по 1958 р. виросли в 1,6 рази. Однак політика «підвищення добробуту народу» проводилася вкрай непослідовно. Досить часто обіцянки, дані з високої трибуни, не виконувалися, що дискредитувало Хрущова і його оточення. Серйозного економічного пророблення питання звичайно не проводилося, оскільки приймалися такі рішення, як правило, у ході візитів по країні й на «зустрічах із працюючими» [9, 110].

Зміні суспільної атмосфери в країні сприяло скорочення робочого дня до 6–7 годин, а також зниження його тривалості по суботах і в передсвяткові дні на 2 години без зменшення заробітної плати.

У липні 1956 р. було радикально реформоване пенсійне законодавство. Пенсію по старості тепер могли одержувати чоловіки після 60 років і жінки після 55 років. При цьому розмір державної пенсії становив від 55 до 100% середньої заробітної плати, що збільшило пенсії по окремих групах в 2 і більше рази. Справжньою «революцією» у соціальній сфері стало введення пенсій для колгоспників у липні – листопаді 1964 р. «Колгоспні пенсії» стали останнім рішенням Хрущова перед його відставкою [15, 144].

За рівнем розвитку соціальної сфери село традиційно відставало від міста, однак і тут ситуація стала змінюватися на краще. Нарешті відбулася довгоочікувана відмова від горезвісних «паличок» – трудоднів, по яких наприкінці року провадилася оплата праці. У березні 1956 р. було ухвалене рішення про щомісячне авансування оплати праці колгоспників. Тепер у колгоспах регулярно видавалися грошові аванси, а додаткова оплата провадилася наприкінці року за кінцевим результатом праці. До 1958 р. грошові й натуральні виплати в колгоспах виросли в 1,8 рази, причому грошова форма оплати переважала. Істотним полегшенням життя на селі стало скасування з початку 1958 р. обов'язкових держпостачань продовольства з особистих підсобних господарств. Однак хрущовське адміністрування призупинило позитивну динаміку: у цілому з 1958 по 1963 р. оплата праці в колгоспах з розрахунку на трудодень виросла з 1,56 коп. до 1,68 коп. і склала на місяць 37–40 руб. по грошовій реформі 1960 р., що встановила курс нових грошей стосовно старих 1:10 і що викликала, до речі, черговий спалах невдоволення в суспільстві, що справедливо розглядало його як інфляційний захід [15, 145].

Була проведена житлова реформа. Тільки за період з 1950 по 1966 р. одержали квартири в нових будинках або поліпшили свої житлові умови 155 млн. ч. Такий «прорив» дійсно став одним з найважливіших соціальних завоювань цього часу. Але й тут повною мірою виявилися всі риси екстенсивного підходу. Не говорячи вже про елементарну тісноту в нових п’ятиповерхівках, де по нормах того часу двохкімнатну квартиру давали родині з 5 чоловік, а трикімнатні квартири просто були відсутні, вся «економія» на ліфтах і сходових прольотах не виправдовувалася через різке збільшення довжини комунікацій при більших по площі масивах низької поверховості. Тонкі перегородки мали низьку звукоізоляцію, а економія на стінах оберталася високим споживанням енергії, особливо в зимовий час. Квартали одноманітних типових п’ятиповерхівок одержали пізніше презирливу назву «хрущоб».

У жовтні 1961 р. XXII з'їзд КПРС прийняв третю партійну програму. Вона обіцяла радянським людям комунізм через 20 років. Це слово вживалося в тому значенні, яке внаслідок праці кількох поколінь компартійних пропагандистів міцно увійшло в народну свідомість: майбутнє суспільство загального благоденства.

Для більшої переконливості у тексті програми наводилася величезна кількість цифр з показниками зростання виробництва на 1970 і 1980 рр. Це зробило основний компартійний документ дуже вразливим. Задовго до 1970 р. з'ясувалося, що реальні показники виробництва далекі від запланованих, і програму КПРС вилучили з пропагандистського обігу.

Хибність програмних прогнозів була не випадковою. Прогнози спиралися на той господарський механізм, який склався під час сталінських соціально-економічних перетворень 30-х рр. і розглядався в часи М. Хрущова як історичний здобуток КПРС. Пропозиції відмовитися від директивного планування суперечили офіційній ідеології. У передз'їздівському обговоренні проекту програми в Україні взяли участь 790 тис. чоловік, а до засобів масової інформації надійшло близько 48 тис. письмових зауважень і доповнень [11, 43]. Жодний з опублікованих відгуків не мав пропозицій про реформу виробничих відносин і, зокрема, побудованого на директивному плануванні господарського механізму.

Незабаром, однак, харківський професор О. Ліберман звернувся до М. Хрущова з листом, в якому запропонував поєднати директивне планування з об'єктивними закономірностями вільного ринку, як це було в добу ленінського непу. Слід віддати належне Хрущову: не поділяючи поглядів автора, він дозволив опублікувати лист у головній газеті КПРС. У вересні 1962 р. «Правда» надрукувала статтю О. Лібермана «План, прибуток і премія» [3, 110]. Вона започаткувала плідну дискусію, під час якої відпрацьовувалися положення реформи планування і економічного стимулювання виробництва.

О. Ліберман не мав чіткої моделі економічних перетворень. Його ідея про поєднання ринку з директивним плануванням була неспроможною в самій основі (як і неп, на досвід якого вчений часто посилався). Проте до реформування радянської економіки треба було підходити поступово, крок за кроком. Під таким кутом зору пропозиції Лібермана були практичні і завоювали підтримку багатьох учених та господарників.

Наприкінці 1964 р. Інститут економіки АН УРСР провів засідання, присвячене питанням економічної реформи. У ньому брали участь учені і представники раднаргоспів, виробничих об'єднань та підприємств України, Москви, Ленінграда, Мінська, Риги, Кишинева. Вчена рада обговорила доповідь О. Лібермана про економічні важелі підвищення ефективності виробництва. На основі її рекомендацій у промисловості були проведені економічні експерименти. Найбільший з них охопив підприємства багатьох галузей промисловості Львівського раднаргоспу.

У 1965 р. на 85 підприємствах СРСР була випробувана розроблена вченими АН УРСР система преміювання інженерно-технічних працівників. На 90 підприємствах апробувалися рекомендації щодо вдосконалення системи преміювання робітників. Ряд об'єднань промисловості перейшли на роботу за прямими зв'язками з магазинами. Вони самі собі складали плани роботи і добивалися найефективнішого використання ресурсів і відповідного поліпшення якісних показників.

Отже, наслідки економічних реформ М.С. Хрущова були як позитивними, так і негативними. Хоча країна вийшла з економічної кризи початку 50-х рр., а економіка країни зростала швидкими темпами на протязі 50-х рр., все ж результати реформ були видні в 60-х роках. Вони характеризувались падінням промислового розвитку, продовольчою кризою та погіршанням умов життя населення. Незважаючи на вдалі реформи в соціальній сфері, рівень життя населення СРСР був нижчим за рівень життя західноєвропейських країн. Невдачі реформування економіки М.С. Хрущовим були головною причиною його відставки.

Висновки

У серпні 1953 р. було визначено новий курс, який передбачав соціальну переорієнтацію економіки. З приходом М.С. Хрущова до влади почались реформи в промисловості, системі управління та сільському господарстві, які мали неоднозначний характер.

У промисловості цей період характеризувався радянською децентралізацією і демократизацією управління. Проведені реформи в сфері управління економіки (утворення раднаргоспів), реорганізації підприємств та залучення досягнень науково-технічної революції. Розширились права союзних республік. Територіальний принцип управління здійснювався через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних, адміністративних районах. Прискореними темпами розвивалась легка промисловість.

Радянський Союз разом зі США були лідерами першого етапу третьої НТР. У ці роки здійснювалися кардинальні зміни у технічному розвитку. Швидкими темпами розвивались радіоелектронна, атомна, хімічна промисловість, приладобудування. Саме в цей час країна створила свій ядерний і ракетний потенціал. Найвидатнішими досягненнями стали запуск першого у світі супутника, а потім – космічного корабля, здійснення першого польоту людини в космос, побудова перших АЕС і морських атомних кораблів.

У СРСР у період 1950–1970 рр. було здійснено докорінну перебудову паливного балансу: зросло добування нафти і газу. Суттєвого розвитку в СРСР набув морський транспорт, який за тоннажем вийшов на п'яте місце у світі. Весь повітряний транспорт було переведено на реактивні двигуни. У ці роки здійснено технічну реконструкцію залізниць – їх переведено на електровозну і тепловозну тягу.

Іншим ключовим напрямком економічної політики стало відродження розореного села, вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Було підвищено заготівельні ціни на сільськогосподарські продукти, зросли капіталовкладення і поставки техніки селу.

Основними напрямками реформування сільського господарства були: освоєння цілинних земель, збільшення посівів кукурудзи та виробництва м’яса, молока та масла, реорганізація МТС, укрупнення колгоспів. Послаблення колосального державного тиску на село сприяло тому, що у 1953–1958 рр. середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва були у вищими. Вагомий внесок у зростання сільського господарства зробило спочатку й освоєння цілинних земель. Частка капіталовкладень у сільське господарство підвищилась. період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного виробництва в СРСР.

Проте пожвавлення радянського села виявилось нетривалим. На продовження розпочатої у 1953–1954 рр. аграрної політики не вистачало внутрішніх джерел фінансування. У 1958 р. проведено реорганізацію МТС із примусовим викупом колгоспами сільськогосподарської техніки. Хоча цей захід дав змогу викачати із села деякі кошти, але разом з тим різко погіршив фінансове становище більшості господарств.

З 1954 р. (освоєння цілини) розпочалися економічно необґрунтовані масово-політичні кампанії. Серед них: з 1955 р. – максимальне розширення посівів кукурудзи, з 1957 р. – «м'ясні» та «молочні» кампанії – наздогнати СІЛА щодо виробництва м'яса, масла і молока на душу населення. Інші адміністративні реорганізації – укрупнення колгоспів, перетворення частини з них у радгоспи і т. ін. – також не дали відчутних результатів.

Політика реалізації надпрограм доповнювалась намаганнями ліквідувати присадибне селянське господарство. Як наслідок, середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва у 1959–1964 рр. знову знизились до рівня початку 50-х років. Освоєння цілини, в яке вкладено величезні інвестиції, хоч і дало спочатку позитивні результати, створило на сході країни нові райони сільськогосподарського виробництва, але не змогло вирішити зернової проблеми СРСР.

На початку 60-х років у містах виник гострий дефіцит продуктів харчування, включаючи хлібобулочні, м'ясні вироби та інші продовольчі товари масового вжитку. СРСР став регулярно, у зростаючих обсягах, завозити зерно з-за кордону.

У ці роки було зроблено суттєвий крок до підвищення рівня життя населення. Здійснено масштабне підвищення заробітної плати, скасовано примусові державні позики. З травня 1966 р. у колгоспах введено гарантовану оплату праці. Вдвоє підвищено пенсії, а з 1964 р. пенсії вперше стали видавати колгоспникам.

Отже, наслідки економічних реформ М.С. Хрущова мали позитивні та негативні наслідки. Серед позитивних можна визначити зростання економіки в середині 50-х років, вихід із економічної кризи, використання досягнень НТР та поява нових галузей промисловості. Проте на початку 60-х років почали виявлятися негативні наслідки. Семирічний план розвитку народного господарства (1959–1965 рр.) не було виконано: постійно знижувалися темпи промислового розвитку, в скрутному становищі перебували колгоспи, знизився рівень життя населення.

Список літератури

Джерела

Основные показатели экономического и социального развития СССР за период 1950–1970-х гг. / Народное хозяйство СССР за 70 лет. – М., 1980. – С. 49–50.

Среднегодовые показатели экономического и социального развития СССР. / Народное хозяйство СССР за 70 лет. – М., 1980. – С. 51–52.

Література

Валовой Д. Экономика абсурдов и парадоксов. – М., 1991. – 432 с.

Иваненко М.В. «Хрущевская оттепель», то что было между эпохой Сталина и «застоем» Брежнего? // Голос Украины. – 2000. – 11 марта. – С. 8–9.

История мировой экономики. / Под ред. Г.Б. Поллиса, А.М. Марковой. – М. 2001. – 727 с.

История социалистической экономики. – В 7 тт. – Т.7. – Экономика СССР на этапе развитого социализма (1960–1970 гг.). – М. 1980. – 720 с.

История СССР. / Под ред. К.А. Самарина. – М., 1988. – 516 с.

Кульчицький С.В., Лебедєва Ю.Г. Загострення кризи радянського ладу. // Історія України. – 2000. – №8. – С. 3–5.

Кульчицький С.В. Спроби реформ (1956–1964). // Український історичний журнал. – 1998. – №2. – С. 102–114.

Народное хозяйство СССР за 70 лет. / Госкомстат СССР. – М., 1980. – 720 с.

Пыжиков А.И. Советское послевоенное общество и предпосылки буржуазных реформ. // Новая и новейшая истории. – 2002. – №2. – С. 38–43.

Пыжиков А.И.Н.С. Хрущев: политик и реформатор. – Новая и новейшая история. – 2000. – №6. – С. 72–79.

Русинов И.В. Аграрная политика КПСС в 50-е – первой половине 60-х гг.: опыт и уроки. // Вопросы истории. – 1998. – №9. – С. 35–50.

Середницька Г.В. Новітня історія України. – К., 2005. – 336 с.

Соколов А.К., Тяжельникова В.С. Курс советской истории 1941–1991 гг. – М., 1999. – 384 с.

Юхименко М.К. Економічна історія. – К., 2004. – 341 с.