Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічн

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки”.

Курсовая робота студента групи ІКС-51 Зимник А.В.

Український Фінансово Економічний інститут

Факультет экономической информатики

Київ-1998

Зміст:

Вступ: актуальність та сучасність проблеми

. CТАН ТА ОЦІНКА ЗАГРОЗ В ЕКОЛОГІЧНІЙ СФЕРІ :

Cучасний екологічний стан України

ПРОМИСЛОВІСТЬ

ЕНЕРГЕТИКА І ПІДПРИЄМСТВА ЯДЕРНОЇ ГАЛУЗІ

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

ТРАНСПОРТ

ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНЕ ГОСПОДАРСТВО

ПРОМИСЛОВІ ВІДХОДИ

ВІЙСЬКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА КОНВЕРСІЯ

ВІЙСЬКОВО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ

ВОДНІ РЕСУРСИ ТА ЕКОСИСТЕМИ

ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ

КОРИСНІ КОПАЛИНИ

АТМОСФЕРНЕ ПОВІТРЯ

РОСЛИННИЙ СВІТ ТА ЛІСОВІ РЕСУРСИ

ЗАПОВІДНА СПРАВА. ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОРІЗНОМАНІТТЯ

ТВАРИННИЙ СВІТ, МИСЛИВСТВО ТА РИБНІ РЕСУРСИ

Техногенні катастрофи та стихійні лиха

2 . Основні напрями державної політики України у галузі

охорони довкілля та використання природних ресурсів.

3. ОСНОВНІ ЕТАПИ РЕАЛІЗАЦІЇ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ДЕРЖАВНОЇ

ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ,

ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ТА МІЖНАРОДНА СПІВПРАЦЯ.

Висновки

Список використованої літератури

Вступ: Кожен майбутній економіст , спеціаліст народного господарства, кожна свідома людина повинна обов’язково мати загальне уявлення про особливості сучасного екологічного стану , а також про основні напрямки державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки . Екологізація економіки та свідомості суспільства не є абсолютно новою проблемою. Практичне відображення екологічності тісно пов’язано в першу чергу з державним регулюванням процесів природокористування .Нове в данній проблемі є еквівалентність обміну між державою, природою та людиною, яка базуеться на законодавчих, організаційно-технічних рішеннях. Ця проблема на сучасному етапі є дуже гострою. Вона була сформована протягом двох століть і нині набула свого критичного значення. Тому існує об’ективна необхідність втручання держави в природно-екологічну сферу з метою досягнення збалансованного стану, держава також повинна закласти основи глобального еколого-економічного партнерства між суб’ектами підприємництва, між іноземними партнерами , на рівні планетарного співробітництва заради виживання і подальшого розвитку України, а також всієї цивілізації .

Україна повинна намагатися відповідним чином реагувати на суспільні проблеми і підтримувати прогресивні світові ініціативи та рішення: вступати у різні міжнародні союзи, товариства, підписувати угоди. Наприклад такі як підписала в Ріо-де-Жанейро 1992 року “Порядок денний на XXI століття” і Конвенцію про охорону біологічного різноманіття. Сьогодні, на межі третього тисячоліття, Україна намагаєтся стати державою, надійним партнером щодо вирішення глобальних і регіональних проблем у європейському і світовому співтоваристві. Багатий природно-ресурсний потенціал, високоосвічене населення, розвинуті індустрія та інфраструктура створюють всі необхідні передумови для впровадження в Україні вимог даної Конвенції.

Як свідчить досвід, проводити ефективну політику невиснажливого розвитку в державі досить важко навіть за умов процвітаючої економіки. Тим складнішою виглядає ця проблема в Україні, відновленій державі, яка переживає успадковану глибоку системну кризу і змушена одночасно вирішувати безліч проблем: економічних, соціальних, екологічних.

Попри різні проблеми, все ж таки реалізація принципів збалансованого розвитку в Україні розпочалася майже одночасно з проголошенням незалежності. З 1991 року економічні і екологічні реформи в нашій країні спрямовані на досягнення спочатку компромісу між виробничим і природним потенціалом, а згодом - на перехід до гармонійного їх співіснування в інтересах людей. В основу формування нової політики було покладено базовий принцип, згідно з яким екологічна безпека держави стає важливим елементом і складовою національної і глобальної безпеки.

Виходячи з цого в Україні розроблені “Основні напрями державної екологічної політики”. Цей документ визначає не лише мету та пріоритетні завдання охорони довкілля, але й механізми їх реалізації, напрями гармонізації та інтеграції екологічної політики України в рамках процесу ”Довкілля для Європи” та світовому екологічному процесі. Саме на підставі цього документу, що поєднує стратегічні цілі з конкретними завданнями, розробляються програми Уряду в галузі охорони довкілля та екологічної безпеки. Після утворення цільового Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки в Україні сформовано цілісну систему регулювання і управління природокористуванням та охороною природи, екологічною безпекою, яка, за висновками міжнародних експертів, відповідає сучасним вимогам. У надзвичайно стислі терміни розроблено і оформлено правові засади для вирішення екологічних проблем, впроваджено економічний механізм природокористування, у відповідності з міжнародними вимогами створюється національна система стандартів щодо забезпечення екологічної безпеки та природокористування.

Охорона природи стала одним з основних пріоритетів молодої держави, оскільки збереження біологічного та ландшафтного різноманіття є основою, яка забезпечує можливість будь-якого природокористування та розвитку суспільства.

1. СТАН ТА ОЦІНКА ЗАГРОЗ В ЕКОЛОГІЧНІЙ СФЕРІ

Сучасне екологічне становище не може розглядатися без минулого нашої країни, без історії природокористування, без обліку важливої для всіх нас моделі людина-виробництво-природа, а тому ми повинні дуже уважно розглянути, проаналізувати деякі принципи, механізми, чинникі, які насамперед визначили цей кризовий стан.

Для більш детального огляду ціеї проблеми здійснимо невелику подорож до тих часів, коли людство не турбували питання екологізації, чистоти довкілля, нагромадження відходів міст та промисловості, кінцевості ресурсів.

Починаючи з 18-го століття, у межах території України спостерігалися і екстремальні явища в природокористуванні. Особливо драматичних змін воно зазнало наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття, коли відбувалася виснажлива експлуатація земельних ресурсів, розорювалися степи, відкривалися нові родовища корисних копалин, закладалися потужні індустріальні об’єкти. За оцінкою О.Субтельного, на початок ХХ століття на Україну припадало 70% усього видобутку сировини Росії, до складу якої Україна входила, та лише 15% виробництва готових товарів.

Важливим чинником формування стосунків суспільства з довкіллям на всій території тогочасної Росії стала зміна структури землекористування, спричинена “Столипінською“ реформою 1909 року. Тоді кожний селянин міг стати власником землі і лише ліс, сіножаті та водні об’єкти залишалися, як правило, у спільній власності. Варто зазначити, що ця реформа мала найбільший успіх в Україні. Її впровадження сприяло становленню фермерського господарства, тобто відродженню традиційного для України хуторянства з притаманними йому формами обробітку землі (сівозміни, ліпші засоби виробництва, використання добрив тощо). Разом з тим, ця реформа супроводжувалася значною експансією сільського господарства - розорювалися дикі, до того часу незаймані, землі, винищувалися ліси тощо.

Негативні зміни у природному середовищі в умовах стрімкого економічного розвитку Росії викликали певну стурбованість серед науковців і громадськості, активізували природоохоронну діяльність, особливо на українських землях. Саме в межах території України був створений перший в країні природний заповідник Асканія-Нова, як і згодом заповідні об’єкти Пілявін (Волинська губернія), Стужиця, Тиса, Княж-Двір, Піп Іван Мармароський (Карпати) та у долині Ворскли.

На жаль, після 1917 року впроваджені “нові” методи соціалістичного господарювання вступили в жорстку суперечність як з традиційними, так і науково обгрунтованими підходами до природокористування. Індустріалізація в СРСР була зорієнтована, насамперед, на екстенсивне використання як природних, так і людських ресурсів, а розпочата у 1929 році суцільна примусова колективізація підірвала сільськогосподарське виробництво і призвела до різкого зниження його продуктивності. Одним із наслідків такої політики на українських землях став голодомор 1932-1933 років. На фоні закликів до покращання життя та підкорення природи втрачалися традиційні методи землекористування, порушувалась природна рівновага. Природоохоронна діяльність стала досить обмеженою. Загалом руйнувалася основна риса ментальності українців - любов до землі, природошанування. Великої шкоди природі України завдала Друга світова війна.

На виконання рішень органів влади СРСР в галузі природокористування у післявоєнні роки, зокрема датованого 1948 роком "Про план полезахисних лісонасаджень, впровадження травопільних сівозмін, будівництва ставів і водойм для забезпечення високих і сталих врожаїв у степових і лісостепових районах Європейської частини СРСР”, було створено більше 400 тис.га полезахисних лісосмуг, залісені сильноеродовані землі на площі понад 1,4 млн.га (з них 150 тис.га по берегах річок і водойм), але, разом з тим, ігнорувалися закони природи й усталені форми природокористування на фоні небувалого розмаху гігантоманії. Так, під час будівництва штучних водосховищ на Дніпрі було втрачено чимало земельних ділянок, цінних не лише в сільськогосподарському, а й в еколого-культурному аспекті. Крім того, набували розмаху плани зрошення (іригація), осушення боліт (меліорація) та поліпшеного використання земельних ресурсів (хімізація). Наслідком невпинного прагнення розширення площ орних земель стало зникнення близько 3000 малих річок України, швидка ерозія земель, виникнення умов для пилових торфових бур.

Апофеозом екологічних лих, що спіткали Україну, стала катастрофа на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р. Її наслідки виходять далеко за межі проблем довкілля і переростають у низку соціально-економічних, медико-біологічних, психологічних, морально-етичних, світоглядних і культурних проблем.

Аварія на ЧАЕС є найбільшою техногенною й екологічною катастрофою, десятиліття якої припадало на 1996 р. В результаті понад 41 тис. км2 території було забруднено радіонуклідами. Близько 46 тис. га орної землі та 46 тис. га лісу за рівнями забруднення, що перевищують 15 кюрі на квадратний кілометр (Кі/км2), вилучено з виробництва. Зона відчуження Чорнобиля становить серйозну загрозу для навколишнього середовища внаслідок наявності 800 поховань радіоактивних відходів із загальною активністю понад 200 кКі.

Всередині саркофага відбуваються процеси, які не можуть повністю пояснити фахівці. Цей об'єкт є радіаційно небезпечним внаслідок наявності тріщин і значної кількості пилу. При падінні конструкцій може статися значний викид пилу, хмара якого за несприятливих метеоумов може вийти за межі 30-кілометрової зони. Одним із шляхів проникнення радіонуклідів у довкілля може бути вода, яка там вже була, і та, що потрапляє через отвори у даху. Вона містить ізотопи Cs-137, Cs-134 i Sr-90, а також солі урану (приблизно 1 мг/л).

Екологічну небезпеку становить також ядерне паливо та радіоактивні речовини, викинуті під час аварії, які осіли навколо блоку, а потім були закриті піском та бетоном. З паливномісткими матеріалами з часом можуть статися такі зміни: роздрібнення паливних частинок, утворення на їхній поверхні нових сполук, які можуть розчинятися у воді, вимивання радіонуклідів водою. Усе це може викликати міграцію радіонуклідів. Безпосередня загроза екологічній безпеці з боку ЧАЕС є приводом для виникнення суперечностей між Україною і сусідніми державами, які можуть значною мірою ускладнити міждержавні відносини з ними.

Чорнобильська катастрофа трагічним чином демонструє як безпосередній зв’язок етносу та довкілля, так і тяжкі наслідки, спричинені порушенням цього зв’язку.

Враховуючи всі вище згадані чинники ми можемо ствержувати, що в середині 80-х років Україна опинилася на межі екологічної кризи яка значно поглиблювалась у часи перехідного періоду. Одніею з нових еко-проблем є міжнародна торгівля відходами.

Міжнародна торгівля відходами:

У §26 Декларації ООН про навколишне середовище записано,що держави відповідають за те, щоб діяльність на іх територіях не завдавала шкоди довкіллю в інших державах. Але, на жаль цього принципу часто не дотримуються, і не лише у разі транскордонного перенесення шкідливих речовин повітряними потоками або річками з одного району в інший. Останнім часом розпочалася торгівля токсичними відходами, яка набула міжнародних масштабів.

Щоб обійти законодавчі акти, які забороняють безконтрольне захоронения токсичних віходів,а також не вит- рачати великих коштiв на їх переробку, виробники відходів розвинених країн переправляють їх у країни, де недосконале екологічне законодавство або е впливові злочинні елементи, які йдуть на все заради наживи, навіть на погіршення стану навколишнього середовища свого краю.

Експорт токсичних відходів затримуе розвиток екологічно чистих технологий і виробництв. Жадоба наживи призвела до того, що в 1990 р. близько 25 хімічних підприемств Західної Європи та США звалили понад 11000 т ртутно-свинцевих відходів у Іспанії- районі Амадена, переправили 8 000 контейнерів із токсичними речовинами в Нігерію. 0рганізації Грінпіс відомо понад тисячу спроб експорту смертоносних відходів по всьому світу. Сформувалася міжнародна мафія, що наживае великі капітали на цьому бізнесі. Часто платня за дозвіл на захоронения відходів у кілька разів перевищуе національний прибуток невеликих країн Африки, Південної чи Центральной Америки, й їхні керівники погоджуються на екологічні злочини. Але в 1992 р. вже 80 держав заборонили ввезення до себе токсичних відходів. Україна не увійшла до їх числа. Тому лише за ос-танні два роки було здійснено близько 40 спроб захороняти на її території речовини (230т промислових відходів та понад 100 т хімікатів, 390 т пластикових упаковок тощо).

У 1994 р. в Україну почали у великих обсягах надходити імпортні пестециди які заборонені на Заході,використовуються в нас через відсутність відповідних законів, низькі вимоги до якості пестецидів та екологічну неосвіченість бізнесменів.

3розуміло, що надзвичайно важливим є вдосконалення нашого екологічного законодавства, посилення контролю за імпортом токсичних речовин і відходів шляхом залучення до цього широких громадських мас. Але найкращий спосіб позбутися відходів — не виробляти їх.

Cучасний екологічний стан України.

Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування об'єктивними законами розвитку і відтворення природно-ресурсного комплексу України. Відбувалися структурні деформації народного господарства, за яких перевага надавалася розвитку в Україні сировинно-видобувних, найбільш екологічно небезпечних галузей промисловості.

Економіці України притаманна висока питома вага ресурсомістких та енергоємних технологій, впровадження та нарощування яких здійснювалося найбільш "дешевим" способом - без будівництва відповідних очисних споруд. Це було можливим за відсутності ефективно діючих правових, адміністративних та економічних механізмів природокористування та без урахування вимог охорони довкілля.

Ці та інші чинники, зокрема низький рівень екологічної свідомості суспільства, призвели до значної деградації довкілля України, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод, повітря і земель, нагромадження у дуже великих кількостях шкідливих, у тому числі високотоксичних, відходів виробництва.

Такі процеси тривали десятиріччями і призвели до різкого погіршення стану здоров'я людей, зменшення народжуваності та збільшення смертності, а це загрожує вимиранням і біологічно-генетичною деградацією народу України.

Винятковою особливістю екологічного стану України є те, що екологічно гострі локальні ситуації поглиблюються великими регіональними кризами. Чорнобильська катастрофа з її довготривалими медико-біологічними, економічними та соціальними наслідками спричинила в Україні ситуацію, яка наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи.

1. ПРОМИСЛОВІСТЬ

Головними причинами, що призвели до загрожуючого стану довкілля, є: застаріла технологія виробництва та обладнання, висока енергомісткість та матеріаломісткість, що перевищують у два - три рази відповідні показники розвинутих країн; високий рівень концентрації промислових об'єктів; несприятлива структура промислового виробництва з високою концентрацією екологічно небезпечних виробництв; відсутність належних природоохоронних систем (очисних споруд, оборотних систем водозабезпечення тощо), низький рівень експлуатації існуючих природоохоронних об'єктів; відсутність належного правового та економічного механізмів, які стимулювали б розвиток екологічно безпечних технологій та природоохоронних систем; відсутність належного контролю за охороною довкілля.

Металургійна промисловість, що включає чорну та кольорову металургію, коксове та прокатне виробництво, а також суміжні допоміжні об'єкти і процеси, є однією з найбільш забруднюючих галузей промисловості, викиди якої від стаціонарних джерел забруднення досягають 38 відсотків загальної кількості забруднюючих речовин. Вплив підприємств нафтохімічного комплексу на стан навколишнього природного середовища характеризується викидами в атмосферу вуглеводнів, сірчаної кислоти, сірковуглецю, ртуті, фтористих та інших шкідливих сполук. У ряді регіонів України висока концентрація хімічних та нафтохімічних виробництв призвела до занадто високого рівня забруднення джерел водопостачання. У відкриті водойми хімічні підприємства скидають щорічно 70 млн. куб. метрів неочищених або недостатньо очищених стоків. Хімічна промисловість - одна з основних галузей, де утворюються у великих обсягах відходи, значна кількість яких - токсичні.

Підприємства нафтогазового комплексу за рівнем шкідливого впливу на довкілля вважаються об'єктами підвищеного екологічного ризику. Вони є потенційними джерелами забруднення довкілля, що може статися у разі порушення технологічних режимів роботи устаткування чи аварійної ситуації. Деякі об'єкти забруднюють довкілля і за нормальних умов роботи, що зумовлено існуючими технологічними процесами.

2. ЕНЕРГЕТИКА І ПІДПРИЄМСТВА ЯДЕРНОЇ ГАЛУЗІ

Серед промислових об'єктів одним з основних забруднювачів атмосферного повітря є підприємства теплоенергетики (близько 30 відсотків усіх шкідливих викидів в атмосферу від стаціонарних джерел).

У галузі екології в тепловій енергетиці домінують дві найважливіші проблеми: забруднення атмосферного повітря і забруднення земель через накопичення значної кількості відходів (золи, шлаків, пилу).

Ядерна енергія в Україні використовується в усіх галузях народного господарства - промисловості, медицині, сільському господарстві, наукових дослідженнях, а також у побуті. У 1996 році 43,9 відсотка всієї електроенергії було вироблено на атомних станціях. На п'яти АЕС працювало 15 атомних блоків загальною потужністю 13,618 тис.мвт., на яких було вироблено 79,6 млрд.квт-год електроенергії. За кількістю реакторів та їх потужністю Україна посідає восьме місце у світі та п'яте - в Європі.

Чотири енергоблоки з реакторами ВВЕР-1000 перебувають в стані будівництва на майданчиках Рівненської та Хмельницької АЕС з різними ступенями будівельної готовності. Другий блок Чорнобильської АЕС законсервовано, перший блок цієї станції остаточно зупинено у листопаді 1996 року. В Києві та Севастополі розташовані дослідницькі реактори, які у 1996 році не працювали, але продовження їх експлуатації планується у наступні роки. Головними місцями накопичення радіоактивних відходів є атомні станції, на яких здійснюється їх первинна переробка та тимчасове зберігання. На АЕС не існує повного циклу первинної переробки відходів відповідно до вимог норм, правил та стандартів з ядерної та радіаційної безпеки, що призводить до нераціонального використання сховищ та збільшує ризик радіаційних аварій. У 30- кілометровій зоні Чорнобильської АЕС зберігається в тимчасових, не пристосованих для зберігання сховищах велика кількість радіоактивних відходів, серед яких є відходи ядерної енергетики. Головним джерелом небезпеки у 30-кілометровій зоні Чорнобильської АЕС залишається об'єкт "Укриття", в якому зосереджені небезпечні радіоактивні речовини та ядерні матеріали, радіоактивність яких близько 20 млн.кюрі.

У шести областях України розташовані регіональні підприємства УкрДО "Радон" з переробки та зберігання радіоактивних відходів, які приймають на зберігання радіоактивні відходи від усіх галузей народного господарства. Ці підприємства також не мають установок для первинної переробки відходів. Підприємства з видобування та переробки уранових руд знаходяться у Дніпропетровській, Миколаївській та Кіровоградській областях. Характерним для уранопереробки є те, що майже всі її відходи - відвали шахтних порід, скиди та викиди (рідкі, газоподібні) є джерелами радіаційного забруднення навколишнього природного середовища. В них містяться природний уран, торій-232, продукти розпаду уранового та торієвого рядів, у тому числі і радіоактивний газ радон. Для природного середовища та людей головну небезпеку становлять великі за своїми обсягами хвостосховища та зосереджені в них радіоактивні матеріали. Україна належить до країн з дуже розвинутим використанням джерел іонізуючого випромінювання (далі - ДІВ) у багатьох сферах господарства і наукової діяльності. На даний час існує близько 8 тисяч підприємств та організацій (тільки по місту Києву їх близько 400), які використовують понад 100 тисяч ДІВ. Через існування великої кількості штучних і природних джерел іонізуючого випромінювання та в результаті Чорнобильської катастрофи в Україні склалася дуже складна радіоекологічна ситуація, яка викликає необхідність створення системи заходів радіаційного захисту населення та навколишнього природного середовища. В систему таких заходів мають входити : основи ядерного законодавства, державне регулювання ядерної та радіаційної безпеки, державні програми мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи, норми поводження з радіоактивними відходами та підвищення безпеки атомних станцій, система соціального захисту населення.

3. СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

Сільське господарство України - найбільш природомістка галузь, що має могутній природно-ресурсний потенціал, який включає 41,84 млн. гектарів сільськогосподарських угідь (69,3 відсотка території України), в тому числі 33,19 млн. гектарів ріллі (55 відсотків), 7,63 млн. гектарів природних кормових угідь - сіножатей і пасовищ (12,6 відсотка). У сільськогосподарському виробництві щороку використовується понад 10,9 млрд. куб. метрів води, або 36,4 відсотка її загального споживання. В розрахунку на одного мешканця припадає 0,82 гектара сільськогосподарських угідь, у тому числі 0,65 гектара ріллі, тоді як у середньому по Європі ці показники становлять відповідно 0,44 і 0,25 гектара. Розораність сільськогосподарських угідь досягла 72 відсотків, а в ряді регіонів перевищує 88 відсотків. До обробітку залучені малопродуктивні угіддя, включаючи прируслові луки і пасовища та схилові землі. Якщо Україна в Європі займає 5,7 відсотка території, то її сільськогосподарські угіддя - 18,9 відсотка, а рілля - 26,9 відсотка. Ефективність використання земель в Україні значно нижча, ніж у середньому по Європі.

Основними причинами низької віддачі земельного потенціалу в Україні є безгосподарне ставлення до землі, тривала відсутність реального власника, помилкова стратегія максимального залучення земель до обробітку, недосконалі техніка і технологія обробітку землі та виробництва сільськогосподарської продукції, невиважена цінова політика, недотримання науково обгрунтованих систем ведення землеробства і, зокрема, повсюдне недотримання сівозмін, внесення недостатньої кількості органічних добрив, низький науково-технічний рівень проектування, будівництва та експлуатації меліоративних систем, недосконала система використання і внесення мінеральних добрив та невиконання природоохоронних, комплексно-меліоративних, протиерозійних та інших заходів. Якісний стан земельного фонду постійно погіршується. В окремих районах, де проведено осушення земель, відбувається неконтрольоване зниження рівня грунтових вод, зменшення потужності органічної маси, а в районах зрошення - підтоплення і засолення грунтів, деградація чорноземів, що призвело до негативних екологічних наслідків у районах Полісся та на півдні України. Нині 14,8 відсотка загальної площі поливних земель піддаються еродуванню, 1,5 відсотка - перезволоженню, понад 4 відсотки є солонцюваті та засолені. Збільшення мінералізації грунтових вод загрожує вторинним засоленням земель. Майже на всіх землях спостерігається неухильне зниження вмісту гумусу в грунтах. Тільки за 20 років (з 1961 року по 1981 рік) середній вміст гумусу в грунтах України знизився з 3,5 до 3,2 відсотка.

Розвиток різних форм власності та господарювання на землі без суворого і надійного державного екологічного та митного контролю за ввезенням небезпечних відходів, брак відповідної законодавчої бази призводять до споживацького ставлення до землі. Використання у великій кількості мінеральних добрив, пестицидів та інших хімічних препаратів разом з промисловим і радіаційним забрудненням може ще більше ускладнити екологічну ситуацію в Україні, знизити відтворювальну здатність біосфери та екологічну стійкість агроландшафтів.

4. ТРАНСПОРТ

Значним забруднювачем довкілля є транспортна галузь, зокрема рухомі її засоби (автомобілі, тепловози, морські та річкові судна), що використовують як пальне різні види нафтопродуктів, а також стаціонарні об'єкти матеріально-технічного забезпечення (склади пально-мастильних матеріалів, заправні станції, станції технічного обслуговування, майстерні тощо). Значної шкоди довкіллю завдають відпрацьовані гази автомобілів, пально-мастильні матеріали, зливні води після миття автомобілів та їх агрегатів, пари різних шкідливих речовин, кислот, матеріалів, які використовуються в технологічних процесах ремонту автомобілів.

Через великі обсяги використання пального автотранспорт забруднює навколишнє природне середовище токсичними компонентами: на рівні 25 відсотків - солями свинцю, на рівні 50 відсотків - оксидом вуглецю. У 24 великих містах України, зокрема в Києві, Харкові, Севастополі, Одесі, шкідливі викиди в повітря внаслідок роботи автотранспорту перевищують 50 відсотків загальної їх кількості.

Залізничний транспорт України використовує приблизно 170 млн. куб. метрів води на рік. Близько 50 відсотків води використовується на господарсько-питні потреби, безповоротні втрати води становлять понад 40 відсотків. Щороку в каналізаційні мережі, природні водойми залізниця скидає понад 20 тис. тонн забруднюючих речовин, з яких майже 50 відсотків - без очищення. Основні забруднюючі речовини - це відпрацьовані гази тепловозів, нафтопродукти, фенол, аерозолі, сміття.

Більш як половина всього обсягу викидів забруднюючих речовин у повітря річковим транспортом припадає на відпрацьовані вихлопні гази двигунів судноплавних засобів та автотранспорту - близько 500 тонн на рік на кожний великий річковий порт або транспортний вузол.

Морський транспорт забруднює море відходами харчування, сміттям, нафтою та нафтопродуктами, що значно погіршує екологічний стан моря, особливо в припортових зонах.

5. ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНЕ ГОСПОДАРСТВО

В Україні інтенсивно відбуваються процеси урбанізації. Їх негативними наслідками є:

1) концентрація і навантаження промислових об'єктів на обмеженій території, що призводить до високого рівня забруднення довкілля;

2) несприятлива територіально-планувальна структура міст, зумовлена підпорядкованістю інтересам нарощування промислового потенціалу, внаслідок чого промислові підприємства часто оточені житловими масивами, а весь транзитний транспорт проходить через міста, що значно збільшує їх загазованість;

3) другорядність проблем містобудування порівняно з пріоритетами промислового розвитку, що призвело до занедбаності таких важливих сфер життєдіяльності міст, як водопровід і каналізаційна мережа, технічний стан яких безпосередньо впливає на екологічний стан міст і якість питної води;

4) руйнування природного середовища великих міст. Висока забрудненість довкілля промисловими викидами і відходами, в тому числі й побутовими, незадовільний стан життєзабезпечувальних систем, швидке зростання населення міст на основі екстенсивного промислового розвитку і потреба розширення їх територій призвели до скорочення зелених зон, забруднення і непридатності водойм тощо.

На сьогодні всі міста, 821 селище, а також 5760 сільських населених пунктів (всього понад 70 відсотків населення України) забезпечено централізованим водопостачанням.

Виробнича потужність усіх централізованих водопроводів становить 29,5 млн. куб. метрів води на добу, в тому числі підприємств комунальної власності - 17,2 млн. куб. метрів на добу, з них у міських населених пунктах - 17,1, в сільських - 0,1 млн. куб. метрів води на добу. Для водопостачання населення із загального обсягу необхідної кількості води використовується близько 40 відсотків підземних вод.

Система водопровідно-каналізаційного господарства нині перебуває в кризовому екологічному стані з таких причин: водопровідні мережі не мають внутрішнього антикорозійного покриття; понад 17 відсотків води для споживання за окремими фізико-хімічними показниками не відповідають вимогам діючого стандарту; суттєве скорочення інвестицій у комунальне господарство зумовило значне зростання аварійності водопровідних об'єктів (тільки у міських мережах в аварійному стані перебуває 16,6 тис. кілометрів водопроводів і 6,4 тис. кілометрів каналізаційних мереж);

витоки та невраховані витрати води становлять понад 15 відсотків, відсутня належна система обліку води в житловому фонді (середньодобове споживання води на 1 жителя міста в Україні становить 325 літрів, тоді як у великих містах Європи цей показник дорівнює 100 - 200 літрам);

не мають централізованих систем каналізації 27 міст і 392 селища міського типу, а в 187 міських населених пунктах очисні каналізаційні споруди працюють неефективно (у водойми щодоби скидається понад 10,6 тис. куб. метрів неочищених і недостатньо очищених стічних вод);

неефективність комплексних програм екологізації технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві та на транспорті, неефективність комунальних очисних споруд, які витримують основне навантаження з очищення промислових і міських стоків, призвело до накопичення великої кількості осадів і мулу (щороку близько 40 млн. тонн), що становить реальну загрозу вторинного забруднення довкілля;

промислові підприємства за браком ефективних технологій очищення виробничих стічних вод та утилізації їх осадів скидають у водойми через систему централізованої каналізації висококонцентровані стічні води, шкідливі речовини яких руйнують каналізаційні мережі, порушують технологічні регламенти очищення міських стічних вод і не видаляються в процесі біологічного очищення, що робить неможливим використання очищених міських стічних вод та їх осадів у сільському господарстві.

Основними джерелами забруднення повітря в житлово-комунальному господарстві України є підприємства з виробництва дорожніх будівельних матеріалів, котельні теплового господарства, промислові підприємства комунального машинобудування та автомобільний транспорт. Вони викидають в атмосферу значну кількість золи, оксидів вуглецю, сірки, азоту, а також скидають у каналізацію хімічні сполуки, що утворилися внаслідок реагентної обробки води, яка використовується в системах теплопостачання. У містах і селищах міського типу щороку нагромаджується близько 40 млн. куб. метрів сміття, яке знешкоджується на 771 міському звалищі, з яких майже 80 відсотків експлуатується без дотримання запобіжних заходів щодо забруднення підземних вод і повітряного басейну, та 4 сміттєспалювальних заводах, технологічне обладнання яких не відповідає сучасним екологічним вимогам. Традиційна технологія знешкодження міського сміття на звалищах безперспективна і не може бути прийнятною для населення сільської місцевості.

6. ПРОМИСЛОВІ ВІДХОДИ

Багаторічна енергетично-сировинна спеціалізація, а також низький технологічний рівень промисловості України поставили її в число країн з найбільш високими абсолютними обсягами утворення та накопичення відходів. Обсяг утворення відходів у 1996 році становив 700 - 720 млн. тонн.

Скорочення обсягів виробництва, яке спостерігалося у більшості галузей економіки протягом 1991 - 1996 років, суттєво не позначилося на загальній ситуації щодо утворення відходів. За станом на 1996 рік загальна маса накопичених на території України відходів у поверхневих сховищах перевищила 25 млрд. тонн, що в розрахунку на 1 кв.км площі становить близько 40 тис. тонн. Відходи нагромаджуються у вигляді шламосховищ, териконів, відвалів, різних звалищ. Площа земель, зайнята ними, становить близько 160 тис. гектарів.

Внаслідок гіпертрофованого розвитку гірничодобувної промисловості в Україні домінують відходи, що утворюються під час розробки родовищ (до 75 відсотків загального обсягу) та збагачення корисних копалин (відповідно 13 і 14 відсотків). Значну частину цих обсягів становлять відходи хіміко-металургійної переробки сировини.

З урахуванням сучасного технологічного рівня переробки відходів в Україні серед загальної кількості відходів, що утворюються щороку, реальну цінність становлять 410 - 430 млн. тонн. Утилізується лише третина загальної кількості відходів. Це свідчить про значні ресурсні резерви. Проте протягом 1992 - 1996 років спостерігалася стійка тенденція до зниження обсягів використання відходів (щорічно в середньому на 20 відсотків менше порівняно з попереднім роком), яке відбувалося більш високими темпами, ніж скорочення загальних обсягів промислового виробництва.

Існуючий рівень утилізації відходів вторинних ресурсів не впливає на поліпшення стану довкілля. Це пов'язано з тим, що до переробки залучаються в основному великотоннажні гірничопромислові та деякі інші відходи - малотоксичні чи нейтральні (інертні). Тому екологічний ефект переробки відходів є незначним. До категорії високотоксичних належать лише 1 - 2 відсотки всіх промислових відходів, але їх вплив на довкілля дедалі зростає. Однак до цього часу не збудовано жодного спеціалізованого заводу з переробки токсичних промислових відходів, немає належним чином організованої системи збирання, зберігання та видалення токсичних відходів, відсутні техніка та обладнання для переробки відходів будівництва і комунального господарства.

Недостатні норми адміністративної та кримінальної відповідальності за порушення правил збирання, зберігання, транспортування та використання промислових та інших відходів. Однобокість екологічної політики виявляється також у недостатньому екологічному контролі за масовим використанням деяких інших відходів (фосфогіпсу, вапняково-сірчаних шламів тощо). Це - додаткове джерело забруднення природного середовища.

7. ВІЙСЬКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА КОНВЕРСІЯ ВІЙСЬКОВО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ

Геополітичне розташування України на Європейському континенті історично зумовило роль і місце її території, а також військово-економічного потенціалу в проектах і програмах реалізації військових доктрин різних громадсько-політичних систем і військово-політичних блоків. Тому в центрально-східному регіоні Європи за десятиріччя накопичено дуже велику кількість військ і сил флоту, різноманітної військової техніки та озброєнь, у тому числі ракетно-ядерних. Склалася також розвинута мережа потужних підприємств, установ і організацій оборонного призначення. Щоденна військова діяльність, як правило, вкрай негативно впливає на довкілля. Внаслідок багаторічних порушень природоохоронного законодавства, зокрема щодо утримання та експлуатації авіаційних і військово-морських баз, полігонів і танкодромів, учбових центрів, баз і складів пально-мастильних матеріалів, військово-ремонтних і будівельних підприємств, парків бойової і автотракторної техніки, військлісгоспів і підсобних господарств, об'єктів тепло-, водо-, енергопостачання, зливних і очисних споруд, місць збору та утилізації відходів, а також внаслідок недотримання вимог екологічної безпеки під час проведення заходів бойової та оперативної підготовки військ і сил флоту уже забруднено та продовжується забруднення основних складових довкілля: грунтів, поверхневих та підземних вод, повітря.

Екологічний стан може ще більше погіршитися у ході проведення наступної широкомасштабної військової реформи, конверсії оборонної промисловості, ліквідації ракетно-ядерної зброї та хімічної зброї, що залишилася з другої світової війни, продовження утилізації (знешкодження) застарілих видів військової продукції та боєприпасів, відходів військового виробництва, якщо військові й надалі не будуть дотримуватися екологічних вимог.

8. ВОДНІ РЕСУРСИ ТА ЕКОСИСТЕМИ

Основні джерела прісної води на території України - стоки річок Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця, Дунаю з притоками, а також малих річок північного узбережжя Чорного та Азовського морів. Порушення норм якості води досягло рівнів, які ведуть до деградації водних екосистем, зниження продуктивності водойм. Значна частина населення України використовує для своїх життєвих потреб недоброякісну воду, що загрожує здоров'ю нації. Сумарна величина стоків річок України без Дунаю в середній за водністю рік становить 87,1 млрд. куб. метрів, знижуючись у маловодний рік до 55,9 млрд. куб. метрів. Безпосередньо на території держави формується відповідно 52,4 і 29,7 млрд. куб. метрів води, решта надходить з суміжних територій. Водні ресурси Дунаю становлять у середньому 123 млрд. куб. метрів води на рік. Прогнозні ресурси підземних вод питної якості розподілені на території України вкрай нерівномірно і становлять 22,5 млрд. куб. метрів на рік (61,7 млн. куб. метрів на добу), з яких 8,9 млрд. куб. метрів (24,4 млн. куб. метрів на добу) гідравлічно не зв'язані з поверхневим стоком і становлять додаткову складову до поверхневого стоку. Водозабір підземних вод у складі прогнозних ресурсів становить 21 відсоток, що свідчить про можливість ширшого використання їх у багатьох областях.

З метою забезпечення населення та народного господарства необхідною кількістю води в Україні збудовано 1087 водосховищ загальним об'ємом понад 55 млрд. куб. метрів, 7 великих каналів довжиною близько 2000 кілометрів з подачею на них понад 1000 куб. метрів води за секунду, 10 великих водоводів великого діаметру, по яких вода надходить у маловодні регіони України. Витрати свіжої води в Україні на одиницю виробленої продукції значно перевищують такі показники у розвинутих країнах Європи: Франції - в 2,5 раза, ФРН - в 4,3, Великобританії та Швеції - в 4,2 раза.

Забезпечення водою населення України в повному обсязі ускладнюється через незадовільну якість води водних об'єктів. Якість води більшості з них за станом хімічного і бактеріального забруднення класифікується як забруднена і брудна (IV - V клас якості). Найгостріший екологічний стан спостерігається в басейнах річок Дніпра, Сіверського Дінця, річках Приазов'я, окремих притоках Дністра, Західного Бугу, де якість води класифікується як дуже брудна (VI клас). Для екосистем більшості водних об'єктів України властиві елементи екологічного та метаболічного регресу. До основних забруднюючих речовин належать нафтопродукти, феноли, азот амонійний та нітритний, важкі метали тощо. Для переважної більшості підприємств промисловості та комунального господарства скид забруднюючих речовин істотно перевищує встановлений рівень гранично допустимого скиду (далі - ГДС). Це призводить до забруднення водних об'єктів, порушення норм якості води.

Основними причинами забруднення поверхневих вод України є: скид неочищених та не досить очищених комунально-побутових і промислових стічних вод безпосередньо у водні об'єкти та через систему міської каналізації;

надходження до водних об'єктів забруднюючих речовин у процесі поверхневого стоку води з забудованих територій та сільгоспугідь; ерозія грунтів на водозабірній площі.

Якісний стан підземних вод внаслідок господарської діяльності також постійно погіршується. Це пов'язано з існуванням на території України близько 3 тис. фільтруючих накопичувачів стічних вод, а також з широким використанням мінеральних добрив та пестицидів. Найбільш незадовільний якісний стан підземних вод у Донбасі та Кривбасі. Значну небезпеку в експлуатаційних свердловинах Західної України становить наявність фенолів (до 5 - 10 гранично допустимих концентрацій - далі ГДК), а також підвищення мінералізації та зростання вмісту важких металів у підземних водах Криму.

Проблема екологічного стану водних об'єктів є актуальною для всіх водних басейнів України. Що ж до Дніпра, водні ресурси якого становлять близько 80 відсотків водних ресурсів України і забезпечують водою 32 млн. населення та 2/3 господарського потенціалу країни, то це одне з найважливіших завдань економічного і соціального розвитку та природоохоронної політики держави. Це зумовлено складною екологічною ситуацією на території басейну, оскільки 60 відсотків її розорано, на 35 відсотках земля сильно еродована, на 80 відсотках - трансформовано первинний природний ландшафт. Водосховища на Дніпрі стали акумуляторами забруднюючих речовин. Значної шкоди завдано північній частині басейну внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС; в критичному стані перебувають малі річки басейну, значна частина яких втратила природну здатність до самоочищення. У катастрофічному стані знаходяться річки Нижнього Дніпра, де щорічно має місце ускладнення санітарно-епідеміологічної ситуації, знижується вилов риби, бідніє біологічне різноманіття.

Значної шкоди екосистемі Дніпра поряд із щорічним забрудненням басейну органічними речовинами (40 тис.тонн), нафтопродуктами (745 тонн), хлоридами, сульфатами (по 400 тис.тонн), солями важких металів (65 - 70 тонн) завдає забруднення біогенними речовинами внаслідок використання відсталих технологій сільськогосподарського виробництва, низької ефективності комунальних очисних споруд.

Екологічне оздоровлення басейну Дніпра є одним з найважливіших пріоритетів державної політики у галузі охорони та відтворення водних ресурсів. 27 лютого 1997 року Верховною Радою України затверджена Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води. Основною метою Національної програми є відновлення і забезпечення сталого функціонування Дніпровської екосистеми, якісного водопостачання, екологічно безпечних умов життєдіяльності населення і господарської діяльності та захисту водних ресурсів від забруднення та виснаження.

Не в кращому, а подекуди і в гіршому стані перебувають басейни інших річок України (Сіверського Дінця, Дністра, Західного Бугу, Південного Бугу, басейни річок Приазовської та Причорноморської низовин). Тому мета та стратегічні напрями, визначені Національною програмою для Дніпра, є аналогічними і для інших водних басейнів України.

Системний аналіз сучасного екологічного стану басейнів річок України та організації управління охороною і використанням водних ресурсів дав змогу окреслити коло найбільш актуальних проблем, які потребують розв'язання, а саме:

надмірне антропогенне навантаження на водні об'єкти внаслідок екстенсивного способу ведення водного господарства призвело до кризового зменшення самовідтворюючих можливостей річок та виснаження водноресурсного потенціалу;

стала тенденція до значного забруднення водних об'єктів внаслідок неупорядкованого відведення стічних вод від населених пунктів, господарських об'єктів і сільськогосподарських угідь;

широкомасштабне радіаційне забруднення басейнів багатьох річок внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС;

погіршення якості питної води внаслідок незадовільного екологічного стану джерел питного водопостачання;

недосконалість економічного механізму водокористування і реалізації водоохоронних заходів;

недостатня ефективність існуючої системи управління охороною та використанням водних ресурсів внаслідок недосконалості нормативно-правової бази і організаційної структури управління; відсутність автоматизованої постійно діючої системи моніторингу екологічного стану водних басейнів акваторії Чорного та Азовського морів, якості питної води і стічних вод у системах водопостачання і водовідведення населених пунктів і господарських об'єктів.

9. ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ

Сучасне використання земельних ресурсів України не відповідає вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових насаджень, що негативно впливає на стійкість агроландшафту. Розораність земель є найвищою в світі і досягла 56 відсотків території країни і 80 відсотків сільськогосподарських угідь. Інтенсивне сільськогосподарське використання земель призводить до зниження родючості грунтів через їх переущільнення (особливо чорноземів), втрати грудкувато-зернистої структури, водопроникності та аераційної здатності з усіма екологічними наслідками.

З грунтом щороку виноситься 11 млн. тонн гумусу, 0,5 млн. тонн азоту, 0,4 млн. тонн фосфору і 0,7 млн. тонн калію. Щорічні еколого-економічні збитки від ерозії грунтів дорівнюють 9,1 млрд. гривень.

Значної екологічної шкоди земельні ресурси зазнають через забруднення грунтів викидами промисловості (важкі метали, кислотні дощі тощо) та використання засобів хімізації в аграрному секторі. Понад 40 відсотків органіки, отримуваної в результаті діяльності великих тваринницьких комплексів та птахофабрик, з потенційних органічних добрив перетворюються на джерела забруднення довкілля. Ситуація з забрудненням територій ускладнилася після аварії на Чорнобильській АЕС. Радіонуклідами забруднено понад 4,6 млн. гектарів земель у 74 районах 11 областей, у тому числі 3,1 млн. гектарів ріллі. З використання вилучено 119 тис. гектарів сільськогосподарських угідь, у тому числі 65 тис. гектарів ріллі.

10. КОРИСНІ КОПАЛИНИ

Мінерально-сировинна база є основою виробництва понад 90 відсотків продукції важкої промисловості. На частку мінерально-сировинного комплексу припадає третина виробничих фондів, близько 40 відсотків капітальних вкладень, майже п'ята частина трудових ресурсів. Приблизна вартість промислових запасів основних видів корисних копалин дорівнює 14,8 трлн. гривень. За різноманітністю та багатством мінерально-сировинних ресурсів Україна випереджає такі розвинуті країни світу як США, Канада, Англія, Франція, Китай та інші. В Україні виробляється близько 5 відсотків світового обсягу мінерально-сировинних ресурсів. Щороку гірничодобувна промисловість України випускає продукції на 25 - 28 млрд. доларів США (у цінах світового ринку). На території України виявлено близько 8 тисяч родовищ, понад 90 видів корисних копалин, з яких 20 мають важливе економічне значення. Серед них нафта, газ, залізні, марганцеві, титанові, уранові руди, вугілля, сірка, ртуть, каолін, графіт, вогнетривкі глини, будівельні матеріали, питні, мінеральні води.

До промислового освоєння залучено від 40 до 75 відсотків розвіданих запасів основних видів корисних копалин.

Подальший розвиток мінерально-сировинного комплексу України потребує негайного розв'язання на державному рівні проблем, які істотно гальмують розширення мінерально-сировинної бази, її екологічну реабілітацію та раціональне використання. Сьогодні немає чіткого механізму управління і належного державного нагляду за використанням і охороною надр, що призводить до безгосподарного ставлення гірничодобувних підприємств до мінеральної сировини та зростання необгрунтованих її втрат. Через недосконалі технології видобування та переробки мінеральної сировини, незадовільне вирішення питань комплексного освоєння родовищ у надрах залишаються і втрачаються:

- до 70 відсотків розвіданих запасів нафти;

- до 50 відсотків солей;

- до 28 відсотків вугілля;

- до 25 відсотків металів.

Нерозв'язаною є проблема геологічного вивчення і використання техногенних родовищ корисних копалин - відвалів видобутку і відходів збагачення та переробки мінеральної сировини, які містять цінні корисні копалини і мають промислове значення. Вже сьогодні в Україні обсяги цих відходів перевищують 25 млрд. тонн, займаючи площу понад 150 тис. гектарів. З кожним роком їх кількість збільшується. Таким чином в Україні утворено сотні великих, середніх та малих техногенних родовищ різних корисних копалин, придатних для промислового освоєння. Потенційна вартість техногенних родовищ за попередніми розрахунками обчислюється десятками млрд. доларів США. Така маса вторинних продуктів у перерахунку на 1 кв. кілометр території України перевищує аналогічний показник для США у 6 разів та у 3 рази - для держав Європейського Союзу.

11. АТМОСФЕРНЕ ПОВІТРЯ

Напружена екологічна ситуація у багатьох районах і містах країни свідчить про те, що незважаючи на посилення останнім часом уваги до цих питань і значні витрати на їх вирішення, вжиті заходи не досить ефективні і не зумовлюють змін у тенденції погіршення стану довкілля. Структура промислового виробництва, що склалася в Україні, пов'язана з розвитком енергетичної, гірничо-металургійної, вугледобувної, хімічної та машинобудівної промисловості і характеризується інтенсивним споживанням енергії, сировинних, водних і земельних ресурсів, а також збільшенням навантаження на довкілля. В Україні в 1996 році було викинуто в атмосферу близько 6,34 млн.тонн забруднюючих речовин, в тому числі 4,76 млн.тонн - зі стаціонарних джерел, 1,58 млн.тонн - з пересувних. За період 1992 - 1996 рр. загальний обсяг викиду забруднюючих речовин в атмосферне повітря скоротився зі стаціонарних джерел на 45 відсотків, з пересувних - на 12 відсотків. Останні викидають 85 відсотків свинцю, 49 відсотків окису вуглецю та 31 відсоток вуглеводнів.

З галузей промисловості найбільше забруднюють атмосферу енергетика (32 відсотки), металургія (27 відсотків), вугільна промисловість (23 відсотки).

Україна займає восьме місце в світі як емітер СО2 в енергетичній галузі, її частка становить 2,35 відсотка загальносвітових викидів цієї речовини енергетикою.

12. РОСЛИННИЙ СВІТ ТА ЛІСОВІ РЕСУРСИ

Флора нижчих і вищих видів рослин України нараховує понад 25000. За спектром основних життєвих форм всі види судинних рослин поділяються на дерева, кущі, напівкущі, багаторічні трав'янисті рослини, дворічні та однорічні. Флора судинних рослин України налічує понад 5 тис. видів, з них близько 250 видів офіційно визнані лікарськими в Україні, хоча майже 1100 видів флори України мають біологічно активні речовини, які мають лікувальні властивості, а їх сировина в світовій практиці використовується при виготовленні лікарських препаратів.

Але тривале безконтрольне використання природних ресурсів багатьох цінних лікарських рослин, інтенсифікація господарського використання територій з наявністю лікарських рослин, несприятлива екологічна ситуація в зоні з високим ресурсним потенціалом після аварії на Чорнобильській АЕС спричинили кризовий стан ресурсів більшості дикорослих лікарських рослин.

На сьогодні лікарські рослини ростуть на площі, що становить менше 10 відсотків території України. В Україні в цілому близько 85 відсотків лікарської рослинної сировини збирається в природних місцезростаннях видів лікарських рослин. З кожним роком збільшуються площі та різноманіття культивованих лікарських рослин, однак їх кількість, як правило, не перевищує 15 видів. Багато лікарських рослин неможливо вирощувати в культурі у зв'язку зі складністю агротехніки та рядом інших причин. Протягом останніх 10 - 15 років видовий склад лікарських рослин майже не змінився, водночас обсяг заготівлі як у цілому, так і по окремих видах суттєво зменшується кожні 3 - 5 років, оскільки зменшуються природні запаси цих рослин внаслідок інтенсивного господарського використання земель, на яких вони ростуть, та заготівлі їх сировини без урахування норм та правил збору, що, в свою чергу, веде до виснаження ресурсів лікарських рослин. При цьому попит фармацевтичної промисловості України на сировину дикорослих лікарських рослин залишається великим. Загальний обсяг лісокористування в Україні становить 14,4 млн. куб. метрів, у тому числі основного користування - 6,7 млн. куб. метрів, що задовольняє потреби народного господарства лише на 25 - 27 відсотків. У зв'язку з дефіцитом деревини щорічна потреба в її завезенні становить 30 млн. куб. метрів. Хибна практика планування екстенсивного лісокористування призвела до значного виснаження лісів, зниження загальної продуктивності їх ценозів, погіршення товарної структури лісосічного фонду. Так, у повоєнні роки допускалося перевищення розрахункової лісосіки в 1,5 - 2 рази, що спричинило зміну вікової структури лісів, збільшення частки похідних (до 13 відсотків) і менш продуктивних деревостанів. Сьогодні найбільшу площу займають молодняки (45,4 відсотка) і середньовікові насадження (37,7 відсотка), достигаючі і стиглі деревостани становлять відповідно лише 10,1 відсотка і 6,8 відсотка, що в 1,5 - 2 рази нижче оптимальних значень. Інтенсифікація проміжного користування в останні роки призвела до того, що фактичні запаси достигаючих і стиглих деревостанів становлять більше половини потенційно можливих, а частка насаджень з низькими повнотами (0,6 - 0,3) досягає 24 відсотків. У зв'язку з цим під час рубок головного користування щороку недобирають 5 млн. куб. метрів деревини. Сучасний екологічний стан лісів зумовлюється як рівнем та інтенсивністю антропогенного впливу, так і зростаючим техногенним навантаженням, що порушує природну стійкість і середовищно-формуючі функції лісових екосистем. Лише за останнє десятиріччя в Україні загинуло від промислових викидів 2,5 тис. гектарів лісових насаджень, радіаційного забруднення через аварію на Чорнобильській АЕС зазнали 3,5 млн. гектарів лісів, що потребує обмеження лісокористування, удосконалення системи протипожежної безпеки лісів. В середньому щороку виникає 3500 лісових пожеж на площі 4000 гектарів.

Порушення природної стійкості лісів призводить до збільшення вразливості насаджень. На кінець 1996 року загальна площа осередків шкідників і хвороб лісу становила 396,1 тис. гектарів.

13. ЗАПОВІДНА СПРАВА. ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОРІЗНОМАНІТТЯ

Екстенсивне природокористування, нехтування екологічним обгрунтуванням у процесі розвитку агропромислового комплексу, зарегулювання стоку річок, осушення боліт, стихійний розвиток колективного садівництва та інші невпорядковані дії призвели до знищення майже 70 відсотків цінних природних комплексів і ландшафтів України.

Площа природно-заповідного фонду України зростає повільними темпами і становить на сьогодні лише 2 млн. гектарів, або 3,4 відсотка території країни, що є недостатнім гарантом для забезпечення збереження і відтворення генофонду тварин і рослин та різноманіття природних екосистем, насамперед на лівобережжі лісостепової зони, Придніпров'ї та в степовій частині Криму, де під охорону взято лише 0,2 - 0,7 відсотка територій. Існуючі ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки через недостатнє фінансування, слабку матеріально-технічну та лабораторну базу нині не виконують функцій щодо збереження та відновлення рідкісних і типових видів флори і фауни. В умовах економічної та екологічної кризи при переході до ринкових відносин та різних форм власності без ефективних заходів з боку держави процес деградації генофонду флори і фауни, ценозів, екосистем та ландшафтів стане незворотним.

14. ТВАРИННИЙ СВІТ, МИСЛИВСТВО ТА РИБНІ РЕСУРСИ

На території України нині відомо близько 45 тис. видів тварин, серед яких - понад 700 видів хребетні, решта - безхребетні. Основними проблемами у галузі охорони і регулювання використання тваринного світу є його недостатня вивченість, відсутність достовірних даних щодо запасів промислових видів та обсягів їх добування, погіршення природних умов існування диких тварин через зростаючий антропогенний вплив та послаблення їх охорони від незаконного використання та знищення. Зараз до Червоної книги України занесено 382 види рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, тварин.

Ведення мисливського господарства здійснюється переважно екстенсивним шляхом, що є наслідком скорочення обсягів штучного розведення та випуску в природу мисливської фауни, проведення біотехнічних заходів, послаблення охорони мисливських угідь. Недостатня увага приділяється оптимізації статево-вікової структури поголів'я мисливських парнокопитних тварин, поліпшення їх генофонду.

Важливою складовою біоресурсів є запаси риби та інших водних тварин. Протягом останніх років на більшості водойм спостерігається тенденція до зниження загального вилову риби. Основними факторами, що стримують розвиток рибного господарства і негативно позначаються на процесах відтворення запасів риби та інших водних живих ресурсів, насамперед цінних їх видів, є забруднення водних об'єктів, необгрунтоване водоспоживання, порушення гідрологічного режиму, відсутність ефективних рибозахисних та рибопропускних пристроїв на гідротехнічних спорудах, послаблення державного контролю за виловом і реалізацією водних живих ресурсів.

15 Техногенні катастрофи та стихійні лиха.

Внаслідок диспропорцій у розміщенні продуктивних сил, які допускалися протягом багатьох років у командно-адміністративній економіці, територія України зазнала значних техногенних навантажень на природне середовище , яке у 4-5 разів перевищує аналогічні навантаження у розвинених державах. У середньому в країні на 1 чоловіка припадає основних виробничих фондів на суму 43,1 грн., а на 1 км2 території - 3721 грн. (у цінах 1993 р.). Найвище техногенне навантаження характерне для таких індустріальних областей, як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька.

У структурі промислового потенціалу України потенційно небезпечні виробництва мають значну питому вагу. В цілому по країні на них припадає близько 40 % вартості промислово-виробничих основних фондів, близько третини обсягів виробництва. Особливо багато потенційно небезпечних виробництв зосереджено в Луганській, Донецькій, Івано-Франківській, Київській областях. Вартість промислових виробничих основних фондів у Донецькій, Луганській і Дніпропетровській областях становить понад половину їхньої вартості в Україні в цілому.

Криза в економіці, яка супроводжується збільшенням частки застарілих технологій і обладнання, зниженням рівня модернізації, оновлення виробництва підвищує ризик техногенних катастроф. Аналіз вікової структури обладнання народного господарства свідчить про старіння основних фондів. Наприклад, у 1992 р. середній вік усього обладнання на промислових підприємствах України становив 12 років. На промислових підприємствах середній вік парових турбін становив 27 років, парових котлів - 18 років. Середній вік обладнання на хімічних заводах становив 12 років, а генераторів до парових і газових турбін - 19 років.

Значною є частка застарілого обладнання в Дніпропетровській, Донецькій, Луганській і Харківській областях, тобто в областях з високим рівнем індустріального розвитку.

2. Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля та використання природних ресурсів.

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки розроблено відповідно до статті 16 Конституції України, якою визначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.

Державна політика у сфері екології, як і будь якій іншій сфері повинна базуватися на стабільній системі законодавства, актів, нормативів , але ця система, особливо у перехідний період повинна бути еластичною , тобто вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів , вміти пристосовуватися до змін занадто складного середовища. І це є дуже ефективним засобом подолання екологічної кризи та забезпечення природоохоронної функції держави .

Основні напрями втілюватимуться за допомогою системи екологічного права.

Правовий механізм має надати основним напрямам чіткої цілеспрямованості, формальної визначеності, загальнообов'язковості, сприяти врегулюванню відносин у галузі екології, застосуванню превентивних, оперативних, стимулюючих і примусових заходів до юридичних та фізичних осіб щодо використання природних ресурсів та їх відходів і юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства.

Вивчення, аналіз та узагальнення практики застосування законодавства про охорону навколишнього природного середовища передбачається здійснювати у двох напрямах:

1. складання і затвердження екологічних нормативів природокористування (стосовно надр, грунтів, води, повітря, рослинності тощо);

2 .складання і затвердження комплексу еколого-економічних показників державного контролю за станом довкілля та діяльністю господарчих структур.

Важливим кроком до зміцнення природоохоронної сфери стало прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, в якій стверджується, що забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України є обов’язком держави (стаття 16), кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля (стаття 50) і кожен зобов’язаний не завдавати шкоди природі та відшкодовувати завдані ним збитки (стаття 66). Також у цій сфері Україна має такі закони та акти: “Про охорону навколишнього природного середовища";

"Про тваринний світ" ;

"Про природнозаповідний фонд" ;

"Про охорону атмосферного повітря" ;

“Лісовий кодекс України” ;

“ Водний кодекс України” ;

” Земельний кодекс України” ;

“Кодекс України про надра” ;

Також першочергово плануется підготувати проекти законів України про рекреаційні зони, курортні, лікувально-оздоровчі зони і зони з особливими умовами природокористування;

Підготувати проекти нормативно-правових актів, які затверджує Кабінет Міністрів України, а саме: Правила відшкодування збитків, завданих порушеннями екологічного законодавства, Положення про екологічний контроль,

Положення про екологічний аудит, Положення про екологічне ліцензування.

Формує, забеспечує та реалізує державну політику в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (Мінекобезпеки) , тобто саме це Міністерство здійснює нормативно-правове регулювання, комплексне управління та екологічний контроль щодо охорони, використання і відтворення.

Науковими дослідженнями щодо вивчення і розробки заходів по збереженню біологічного різноманіття зайняті фахівці наукових інститутів та центрів, насамперед Національної академії наук (НАН): Інститутів ботаніки, зоології, гідробіології, географії, біології південних морів, екології Карпат, молекулярної біології, мікробіології, клітинної біології та генетичної інженерії, Ради по вивченню продуктивних сил, Центрального ботанічного саду, Донецького ботанічного саду та інших; Інститутів Української академії аграрних наук (УААН): землеустрою, рослинництва, землеробства, агроекології, ветеринарної медицини, розведення і генетики тварин, птахівництва, селекційно-генетичний, винограду і вина та інші; факультети і кафедри екологічного профілю учбових закладів тощо. Ряд питань, пов’язаних з науковими дослідженнями і управлінням у цій сфері, вирішують наукові центри, лабораторії і інститути при центральних органах виконавчої влади, зокрема Український науково-дослідний інститут екологічних проблем та Український науковий центр екології моря при Міністерстві охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки.

Державне регулювання у цій сфері не може існувати без ефективної системи нагляду за станом середовища, тобто без системи постійно діючого моніторінгу.

Екологічний моніторинг довкілля є сучасною формою реалізації процесів екологічної діяльності за допомогою засобів інформатизації і забезпечує регулярну оцінку і прогнозування стану середовища життєдіяльності суспільства та умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо екологічної безпеки, збереження природного середовища та раціонального природокористування.

Створення і функціонування Державної системи екологічного моніторингу довкілля повинно сприяти здійсненню державної екологічної політики, яка передбачає: екологічно раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;

соціально-екологічне та економічно раціональне вирішення проблем, які виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф;

розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного і Азовського морів

Державна система екомоніторингу довкілля є інтегрованою інформаційною системою, що здійснює збирання, збереження та оброблення екологічної інформації для відомчої та комплексної оцінки і прогнозу стану природних середовищ, біоти та умов життєдіяльності, вироблення обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних соціальних, економічних та екологічних рішень на всіх рівнях державної виконавчої влади, удосконалення відповідних законодавчих актів, а також виконання зобов'язань України з міжнародних екологічних угод, програм, проектів і заходів.

Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за довгостроковою Державною програмою, яка визначає спільні, узгоджені за цілями, завданнями, територіями та об'єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання дії відомчих органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності.

Суб'єктами Державної системи екологічного моніторингу довкілля, відповідальними за обов'язкове здійснення Державної програми екомоніторингу довкілля, є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які згідно з своєю компетенцією отримують і обробляють дані про стан довкілля і виробляють відповідні рішення щодо нормалізації або поліпшення екологічної обстановки, раціонального використання і забезпечення якості природних ресурсів.

Об'єктами інформатизації в Державній системі екомоніторингу довкілля України є процеси відомчої екологічної діяльності та їх інтеграція на локальному, адміністративно-територіальному і державному рівнях, які відповідно охоплюють:

території промислово-міських агломерацій, санітарно-захисних зон великих підприємств, в тому числі АЕС, великих водоймищ, природоохоронних зон та інших спеціально визначених просторових одиниц ;

територію Автономної Республіки Крим та території областей України;

території промислово-економічних регіонів, басейнів великих річок та України в цілому.

Територія країни за ступенем екологічної небезпеки поділяється на зони, для яких встановлюються нормативи, які дозволяють чи забороняють види виробничої, господарської та іншої діяльності, що враховують екологічні, соціальні та економічні умови.

ОСНОВНІ ПРІОРИТЕТИ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА І РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Витрати на реалізацію природоохоронних програм і заходів потребують значних коштів. Однак протягом найближчих 5 - 10 років країна буде дуже обмежена у коштах, необхідних для поліпшення стану навколишнього природного середовища та забезпечення раціонального використання природних ресурсів. Тому необхідно чітко визначити пріоритетні напрями та проблеми з метою відпрацювання реалістичних, ефективних та економічно вигідних рішень. З цією метою, виходячи з реального екологічного стану території України, необхідно враховувати такі основні критерії і чинники:

погіршення здоров'я людей через значну забрудненість довкілля;

втрати, що призводять до зниження продуктивності народного господарства,

зумовлені збитками або руйнуванням фізичного капіталу і природних ресурсів;

погіршення стану або загроза завдати непоправної шкоди біологічному та ландшафтному різноманіттю і, зокрема лукам, пасовищам, озерам, водоймам, річкам,

землям, лісовим, прибережним і морським екосистемам, гірським районам;

еколого-економічну ефективність природоохоронних заходів.

До основних пріоритетів охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів належать:

гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води;

стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;

формування збалансованої системи природокористування та адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна справа.

Для досягнення цього передбачається вирішення таких завдань:

зменшення до мінімуму рівня радіаційного забруднення;

захист повітряного басейну від забруднення, насамперед у великих містах і промислових центрах;

захист і збереження земельних ресурсів від забруднення, виснаження і нераціонального використання;

збереження і розширення територій з природним станом ландшафту, посилення природоохоронної діяльності на заповідних і рекреаційних територіях;

підвищення стійкості та екологічних функцій лісів;

знешкодження, утилізація та захоронення промислових та побутових відходів;

запобігання забрудненню морських і внутрішніх вод, зменшення та припинення скиду забруднених стічних вод у водні об'єкти, захист підземних вод від забруднення;

збереження та відродження малих річок, здійснення управління водними рес-ми на

основі басейнового принципу;

завершення створення державної системи моніторингу навколишнього природного середовища;

створення системи прогнозування, запобігання та оперативних дій у разі надзвичайних ситуацій природного і природно-техногенного походження;

забезпечення екологічного супроводу процесу конверсії військово-промислового комплексу;

здійснення заходів щодо екологічного контролю за діяльністю Збройних Сил України;

розробка механізмів реалізації схем природокористування;

впровадження дійових економічних складових впливу на систему природокористування;

створення системи екологічної освіти, виховання та інформування.

Державна політика у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та

забезпечення екологічної безпеки реалізується через окремі міждержавні, державні, галузеві, регіональні та місцеві програми, які спрямовуються на втілення

визначених пріоритетів.

ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА В ПРОМИСЛОВОСТІ

Головним завданням на найближчу перспективу є запобігання збільшенню рівня забруднення та виснаженню природних об'єктів.

Розв'язання проблем техногенно-екологічної безпеки потребує:

здійснення перебудови техногенного середовища, технічного переозброєння виробничого комплексу на основі впровадження новітніх наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів, застосування відновлюваних джерел енергії, розв'язання

проблем знешкодження і використання всіх видів відходів;

налагодження ефективного екологічного контролю за науково-дослідними роботами із створення об'єктів штучного походження, їх проектуванням, будівництвом та функціонуванням з метою управління техногенними навантаженнями, раціональним використанням природних ресурсів і розміщенням продуктивних сил;

проведення класифікації регіонів України за рівнями техногенно-екологічних навантажень, створення карт техногенно-екологічних навантажень;

розробки методології визначення ступеня екологічного ризику для довкілля, обумовленого техногенними об'єктами;

проведення досліджень з метою створення системи моделей моніторингового контролю за об'єктами спостережень у промисловості, енергетиці, будівництві, транспорті і сільському господарстві.

1) Металургійна промисловість

Виходячи зі світового досвіду та системного аналізу екологічних проблем металургійного комплексу стратегічними напрямами діяльності у цій галузі є:

комплексна структурна перебудова галузі;

підвищення ефективності використання сировинних та енергетичних ресурсів до світового рівня;

зниження частки продукції, що її отримують у мартенівському виробництві, і розширення використання конверторного її виробництва;

перехід на екологічно чисті технології в головних ланках виробничого ланцюга металургійного циклу.

Програма розв'язання екологічних проблем металургійної промисловості має передбачати:

проведення поглибленого екологічного аудиту на всіх металургійних комплексах України;

розроблення екологоорієнтованих критеріїв структурної перебудови металургійного комплексу України, яка б грунтувалася на результатах аудиту металургійної промисловості;

розроблення програми першочергових заходів у металургійному комплексі з метою зменшення кількості викидів твердих часток у повітря та поліпшення якості довкілля;

удосконалення нормативно-методичних засобів регулювання викидів забруднюючих речовин металургійної промисловості;

розроблення та впровадження механізму узгодження рівня допустимих викидів з темпами модернізації технологій і структурної перебудови в металургійній промисловості;

реалізацію комплексу програм з переробки та утилізації твердих відходів.

2) Хімічна та нафтохімічна промисловість

Враховуючи напрями розвитку галузі, а саме:

удосконалення структури галузі, розроблення пріоритетних напрямів її розвитку;

розвиток вітчизняної мінеральної сировинної бази;

створення виробництв базових продуктів;

впровадження наукоємних технологій, спрямоване на комплексне використання сировини, енергоресурсів та цільових продуктів, стратегічними завданнями програми є:

розроблення та впровадження передових маловідходних та безвідходних ресурсозберігаючих технологій;

комплексне очищення газових викидів і стічних вод з одночасною утилізацією

вилучених продуктів та подальшою переробкою їх;

проведення науково-технічних робіт, спрямованих на зниження аварійних ситуацій та їх запобігання на підприємствах галузі;

розроблення та здійснення програм створення високоефективних систем очищення газових викидів та стічних вод;

здійснення програм комплексної переробки відходів;

здійснення програм щодо виведення з експлуатації виробництв з екологічно недосконалими технологіями в усьому технологічному циклі.

3) Нафтогазова та нафтопереробна промисловість

Для вирішення питань цієї отраслі необхідно:

здійснити комплексну сертифікацію нафтогазових об'єктів;

розробити заходи щодо підвищення екологічної безпеки технологічних процесів на цих об'єктах;

внести зміни і доповнення до діючих норм технологічного проектування та експлуатації об'єктів нафтогазової та нафтопереробної промисловості з питань, що стосуються вимог екологічної безпеки та охорони довкілля;

розробити і впровадити у виробництво технологічні програми переробки відходів і відпрацьованих нафтопродуктів з метою поліпшення екологічного стану довкілля;

впровадити у виробництво технології щодо зменшення викидів у атмосферу летких органічних сполук;

розробити комплексні технології очищення води та грунту від забруднення вуглеводнями;

розробити та впровадити систему оцінки і прогнозування поширення забруднення підземних вод нафтою та нафтопродуктами;

розробити нормативні документи щодо визначення і розрахунку шкідливих викидів з основних джерел підприємств нафтопереробної промисловості.

Також існують проблеми зовнішнього рівня , вони стосуються питань використання

продуктів діяльності нафтопереробного та газового комплексу (бензину, дизельного пального, мазуту, газу) в інших галузях господарства і пов'язані насамперед з низькою якістю вироблюваного пального.

Для розв'язання цих проблем необхідно:

припинити випуск нафтопродуктів, що містять сполуки свинцю;

збільшити глибину переробки нафти шляхом будівництва на основних нафтопереробних підприємствах установок каталітичного риформінгу;

впровадити на нафтопереробних підприємствах технологічні процеси гідроочистки дизельного та авіаційного пального з одночасним вир-ом сірки;

розробити технології виробництва моторного пального з альтернативних видів сировинних ресурсів;

розробити і впровадити способи і технології використання на транспорті газових та альтернативних видів пального.

4) Машинобудівна промисловість

Основою здійснення природоохоронної політики в галузі мають стати:

істотне зменшення викидів забруднюючих речовин підприємств машинобудівного комплексу в довкілля;

впровадження екологічно чистих технологій в усіх напрямах діяльності машинобудівного виробництва, зокрема вирішення питань утилізації і знешкодження токсичних відходів гальванічного виробництва.

5) Видобувна промисловість

Для розв'язання екологічних проблем у видобувній промисловості необхідно:

здійснити модернізацію та технічне переозброєння підприємств галузі;

розробити та впровадити системи запобіжного технологічного моніторингу навколишнього природного середовища на об'єктах з підвищеним екологічним ризиком;

збільшити виробництво енергетичного вугілля в результаті скорочення видобутку коксівного вугілля;

вдосконалити технологічні процеси мокрого збагачення вугілля з метою ефективного вилучення з нього сірки;

розробити і впровадити технологічні процеси та обладнання для використання енергетичного потенціалу шахтного метану;

розробити і впровадити технологічні схеми очищення та використання мінералізованих шахтних вод;

розробити і впровадити технології та обладнання для використання відвалів

пустої породи з метою одержання з них сировини для будівельної індустрії;

забезпечити роздільне складування розкривних порід з метою подальшого їх

ефективного використання для виробництва будівельних та інших видів матеріалів та продукції;

забезпечити в найближчі роки гасіння породних відвалів, а також розвиток закладки породою відпрацьованого простору шахт;

розробити і впровадити екологічно безпечні способи консервації шахт.

6) Будівництво

Метою природоохоронної діяльності в будівництві є нормалізація умов

життєдіяльності населення і поліпшення стану природно-територіальних комплексів

України, що перебувають у кризовому екологічному стані.

Для формування переліку завдань конкретних програм необхідно провести екологічний аудит кризових територій України, визначити комплекс екологічних вимог до містобудівних заходів з метою досягнення контрольних рівнів стану довкілля.

Для розв'язання цих завдань необхідно:

а) провести екологічний аудит кризових територій України, що включає визначення контрольних рівнів забруднення територій, які є нормами для територій на найближчі 1 - 3 роки, та можливість їх реального досягнення, першочергове проведення екоаудиту у високоурбанізованих районах і містах;

б) розробити містобудівні заходи, спрямовані на виведення територій з кризового стану:

провести екоаудит з урахуванням зміни структури землекористування у напрямі збільшення територій національних природних парків, зон рекреації;

визначити комплекс містобудівних заходів для досягнення контрольних рівнів стану довкілля;

в) вжити заходів щодо ресурсозбереження:

обмежити використання природних корисних копалин, потреба в яких може бути задоволена в результаті використання вторинних та поновлюваних ресурсів;

розробити і впровадити програми створення та виробництва нових ресурсозберігаючих будівельних матеріалів і конструкцій;

г) вжити заходів щодо запобігання викидам і скидам забруднюючих речовин:

розробити комплексні програми впровадження безвідходних та екологічно безпечних технологій;

розробити і впровадити мобільну, легку, екологічно безпечну та низькоенергоємну будівельну техніку та механізований інструмент;

д) розробити і втілити архітектурно-планувальні заходи, заходи захисту окремих об'єктів, заходи переорієнтування інфраструктури територій:

вирішити питання першочергової деконцентрації прийняття рішень в екологічному,

економічному і планувальному аспектах;

ж) розробити заходи щодо запобігання наслідкам аварійних ситуацій та їх усунення у місцях з підвищеною щільністю населення.

Найнебезпечнішою в екологічному аспекті галуззю промисловості будівельних матеріалів залишається цементна промисловість, підприємства якої найбільше забруднюють довкілля. Тому треба створити спеціальну програму істотного зменшення впливу підприємств з виробництва цементу на довкілля.

ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА В ЕНЕРГЕТИЦІ ТА ЯДЕРНІЙ ГАЛУЗІ

Теплова енергетика

Згідно з довгостроковою концепцією широкого розвитку теплоенергетики на основі твердого палива, з метою докорінного оздоровлення екологічного стану пропонується:

впровадження нових технологій спалювання низькоякісного вугілля в котлоагрегатах з циркулюючим киплячим шаром і з внутрішньоцикловою газифікацією вугілля та використанням генераторного газу в парогазових установках;

застосування високоефективних парогазових установок, які спалюють природний газ, під час модернізації діючих газомазутних ТЕС (енергоблоків) та на новому будівництві;

впровадження ефективних установок сіркоочищення під час спорудження нових енергоблоків та реконструкції діючих ТЕС;

застосування сучасних високоефективних установок пиловловлювання на діючих

енергоблоках та під час спорудження нових енергоблоків;

поліпшення якості твердого палива зі зниженням його зольності до 10 відсотків, а вмісту сірки - до 1 - 1,5 відсотка;

розробка та впровадження систем очищення газів, що мають звести до мінімуму

викиди в атмосферу пилу, сполук сірки, азоту, вуглецю тощо;

здійснення програм щодо утилізації твердих відходів (золи, шламів та пилу) для потреб будівельної індустрії;

підвищення обсягів оборотного водопостачання до 75 - 80 відсотків загального його обсягу;

створення замкнутих систем водопідготовки і гідрозоловидалення, нефільтруючих золошламовідвалів;

впровадження ефективних засобів утилізації осадів очищення води в різних технологічних схемах;

перегляд екологічних нормативів та вимог залежно від можливостей економіки та стану довкілля.

Основні принципи і завдання екологічної безпеки ядерних об'єктів

Екологічна безпека підприємств ядерної галузі має оцінюватися на всіх етапах проектування, будівництва, експлуатації та зняття з експлуатації. Наслідки впливу таких підприємств слід визначати на весь життєвий цикл та з урахуванням усіх видів небезпечних викидів(радіаційних, хімічних, теплових), а також синергетичних ефектів.

Необхідно також враховувати вплив наслідків Чорнобильської аварії.

Основними принципами екологічної безпеки є:

вибір місць розташування підприємств ядерної галузі з урахуванням геологічних, гідрологічних, ландшафтних та метеорологічних характеристик майданчиків, біогеоценозів, щільності розміщення населення;

науково обгрунтований вибір ядерних технологій, устаткування та обладнання;

зменшення впливу на здоров'я населення дії природних джерел іонізуючого випромінювання;

зменшення впливу на здоров'я населення і природне середовище інших шкідливих чинників при роботі підприємств ядерної галузі в проектному режимі;

врахування наявності спільного впливу підприємств ядерної та інших галузей господарської діяльності людини на здоров'я населення та довкілля при виборі їх місця розташування.

З метою обмеження впливу на довкілля різних видів забруднювачів повинні бути розроблені система екологічних нормативів, які мають також враховувати конкретні природно-географічні особливості регіону, та заходи щодо зниження вмісту штучних радіонуклідів у біосфері.

Для створення та впровадження системи екологічних нормативів розробити єдині екологічні нормативи різних чинників негативного впливу на довкілля, зокрема, нормативи гранично допустимих скидів і викидів радіоактивних речовин;

організувати різні рівні моніторингу довкілля (локальний, регіональний, національний) з метою вивчення і типізації екологічного стану в Україні та створення бази даних, що дасть можливість проводити аналіз та прогнозну оцінку стану довкілля.

Радіоактивні відходи

Створення і забезпечення умов функціонування системи безпечного поводження з радіоактивними відходами вимагає:

доробки або часткового перегляду нормативно-правової бази в частині, що стосується забезпечення екологічної безпеки;

науково-технічного обгрунтування безпеки поводження з РАВ з точки зору дотримання екологічних нормативів з моменту утворення РАВ до остаточного захоронення;

розроблення наукових засад для вибору варіантів остаточного захоронення РАВ.

Забезпечення екологічної безпеки під час поводження з РАВ має

складатися з:

планування (наукове обгрунтування екологічної безпеки поводження з РАВ,

прийняття законодавчих актів та нормативів, розроблення національних програм);

забезпечення екологічної безпеки на всіх стадіях поводження з РАВ до захоронення(збирання, сортування і переробка РАВ, кондиціювання і контейнеризація, проміжне зберігання, транспортування), оцінка шкідливого впливу об'єктів з РАВ на довкілля та запобігання йому;

розроблення науково обгрунтованих підходів до екологічної безпеки приповерхневого і глибокого геологічного захоронення( вибір ділянок та одержання вихідних даних; прогноз міграції радіонуклідів у геосфері та біосфері, оцінка впливу на довкілля, створення систем моніторингу);

зняття з експлуатації ядерних об'єктів та відновлення навколишнього природного середовища(енергетичні та дослідницькі реактори, підприємства ядерного паливного циклу тощо, оцінка впливу на довкілля, його відновлення).

Пріоритетні завдання радіаційної безпеки

а) розробка заходів щодо забезпечення радіаційного захисту населення України.

б) розробка заходів щодо забезпечення радіаційного захисту населення України у зв'язку з Чорнобильською катастрофою.

в) зменшення радіаційного навантаження на населення України від природних джерел іонізуючого випромінювання.

г) створення системи радіаційного моніторингу.

Радіаційний стан в Україні формується під впливом підприємств ядерно-паливного циклу (уранодобувна і уранопереробна промисловість та АЕС), об'єкта "Укриття", об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, підприємств нафто-, газо- та вугільнодобувної промисловості, а також наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

З точки зору радіаційної безпеки районами посиленого контролю мають стати регіони розташування атомних електростанцій та інших радіаційно небезпечних об'єктів.

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

В умовах, що склалися нині в Україні, стратегія системи сільськогосподарського природокористування має передбачати:

формування високопродуктивних і екологічно стійких агроландшафтів;

гармонійне поєднання механізму дії економічних законів і законів природи в межах території з урахуванням лімітуючих чинників навантаження на сільськогосподарські угіддя, біологічні ресурси та ландшафти;

впровадження вимог щодо екологічної безпеки в системі с/г природокористування;

забезпечення екологічно обгрунтованого поводження з пестицидами та агрохімікатами;

формування механізму економічної, адміністративної та кримінальної відповідальності сільськогосподарських природокористувачів за порушення екологічних вимог;

розроблення природоохоронних заходів на основі вимог міжнародного законодавства та підвищення його ролі в практиці сільськогосподарського природокористування;

створення системи економічних стимулів виробництва екологічно чистої сільськогосподарської продукції на основі технологій біологічного землеробства;

підтримання сприятливого в екологічному відношенні довкілля, інфраструктури та умов для праці, відпочинку і фізичного розвитку сільського населення;

виведення з користування малопродуктивних сільськогосподарських угідь,

насамперед у регіонах з високою розораністю земель.

З метою досягнення цих цілей необхідно:

здійснити комплексну еколого-економічну оцінку (районування) території України з

виділенням в її складі природоохоронних комплексів, у тому числі територій та об'єктів природно-заповідного фонду, земель для високоінтенсивного ведення сільськогосподарського виробництва та промислового будівництва, а також забруднених районів для здійснення цільових природоохоронних заходів;

забезпечити виконання Національної програми охорони земель на період до 2010 року;

підготувати і впровадити галузеві схеми збереження та відтворення земельних, водних, біологічних, зокрема рибних та лісових, мінерально-сировинних та інших природних ресурсів;

здійснити землевпорядкування територій з урахуванням екологічної ситуації,

що склалася, вилучення з обробітку радіоактивно і промислово забруднених, дуже еродованих, вторинно заболочених, засолених і підтоплених, екологічно уразливих земель;

створити водозахисні зони вздовж берегів річок, водосховищ, озер і ставків, очистити їх від мулу, сформувати високоефективні гідрологічні системи;

6. забезпечити активний перехід на біологічні методи ведення сільського господарства та виробництво екологічно чистої продукції;

ТРАНСПОРТ

1) Автомобільний транспорт

Для поліпшення якості атмосферного повітря, треба здійснити заходи щодо зниження до 2005 - 2010 валового обсягу викидів від автотранспорту більше ніж на 40 відсотків, запобігти викидам свинцю, насамперед в курортних зонах і столиці України - місті Києві.

З цією метою плануються такі основні заходи:

вдосконалення положень у системі законодавства, що стимулюють впровадження природоохоронних заходів;

оснащення нових автомобілів ефективними системами і пристроями зниження викидів (каталітична нейтралізація, автомати пуску і прогрівання, системи уловлювання пари пального);

збільшення парку автомобілів і автобусів, які працюють на газоподібному паливному;

припинення до 2005 - 2010 років випуску і використання етилового бензину;

виробництво пального та мастил, які зменшують негативний вплив двигунів

внутрішнього згоряння на навколишнє природне середовище;

розробка та впровадження нових типів двигунів внутрішнього згоряння з підвищеними економічними характеристиками;

розробка нових видів екологічно чистого автотранспорту з використанням альтернативних джерел енергії;

Для розв'язання екологічних проблем на автотранспорті необхідно:

забезпечити пріоритетність розвитку у великих містах України пасажирського транспорту загального користування на електротязі з послідовним скороченням автобусного сполучення;

забезпечити жорсткіші екологічні нормативи щодо конструкції нових моделей автомобілів та двигунів;

розробити та впровадити систему сертифікації автомобілів та двигунів на екологічну безпеку і контролю за їх відповідністю сертифікатам;

розробити комплекс технологій, методик та технічних засобів для оцінки екологічної безпеки автомобілів при їх експлуатації;

розробити комплекс технологій і технічних засобів для оцінки та захисту довкілля від забруднення у виробничих зонах автопідприємств.

2) Залізничний транспорт

Для розв'язання екологічних проблем на залізничному транспорті необхідно розробити:

нормативні вимоги до рухомого складу щодо додержання екологічних нормативів;

методики визначення шкоди, що її можуть завдати довкіллю підприємства залізничного транспорту;

технології утилізації та ліквідації залишків нафтопродуктів та інших відходів;

методи зменшення викидів у повітря сипких вантажів під час перевезення;

технології очищення забруднених вод після миття вагонів, локомотивів.

3) Авіаційний транспорт

Шкідливий вплив авіації на довкілля має глобальний і локальний характер.

Глобальним є вплив авіації на озоновий шар атмосфери та пов'язані з цим наслідки,

основні локальні - проблеми авіаційного шуму, забруднення викидами та скидами шкідливих речовин в атмосферне повітря, підземних вод та грунту у районі розташування аеропортів.

Для розв'язання екологічних проблем цивільної авіації насамперед слід розробити:

принципи та методи захисту повітря від забруднення двигунами повітряних суден;

принципи та методи захисту від електромагнітних полів радіочастот аеропортів;

технології захисту грунтів та води від забруднення стоками аеропортів;

оптимізаційні схеми керування повітряним рухом на трасі, в зоні аеропортів з урахуванням екологічного стану довкілля;

методи кількісної інтегральної оцінки екологічного стану підприємств авіаційного транспорту.

4) Водний транспорт

Розв'язання екологічних проблем водного транспорту передбачає розроблення:

нормативних вимог до рухомого складу щодо додержання екологічних нормативів;

програми розвитку матеріально-технічної бази водного транспорту з впровадженням комплексу прогресивних екологічно безпечних технологій та засобів у галузях водного транспорту(флот, перевантажувальні комплекси, водні шляхи, гідротехнічні споруди);

інформаційно-довідкової системи даних апаратно-програмного забезпечення автоматизованого управління охороною довкілля.

технології та технічних засобів для захисту від забруднення повітря в зоні морських портів і судноремонтних підприємств;

технології та технічних засобів для захисту від забруднення акваторії портів та каналізаційних систем портів та заводів;

технології та технічних засобів для регенерації, знешкодження та утилізації відходів основного виробництва на підприємствах морського транспорту.

ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНЕ ГОСПОДАРСТВО

Метою державної політики в галузі є:

1) У водопровідно-каналізаційному господарстві:

ліквідація диспропорції між потужностями систем водопостачання та очищення стічних вод населених пунктів;

забезпечення очищення міських стічних вод відповідно до вимог природоохоронних законів ;

забезпечення якості води джерел водопостачання відповідно до стандарту "Джерела централізованого господарсько-питного водозабезпечення";

утилізація осадів стічних та природних вод.

2) Тверді побутові відходи

Метою розв'язання проблеми санітарного очищення міст є формування комплексу робіт щодо збирання, транспортування та знешкодження відходів промисловими методами та використання цінних компонентів відповідно до вимог охорони довкілля.

Основні завдання, необхідні для розв'язання проблеми, передбачають:

впровадження нових технологій збирання побутового сміття і селективного відбору цінних компонентів, а також промислових технологій його утилізації на обладнанні вітчизняного виробництва;

розроблення програм з питань промислового перероблення побутового сміття.

3) Загальна програма дій у житлово-комунальному господарстві

Для вирішення екологічних проблем у житлово-комунальному господарстві України насамперед необхідно:

впровадити комплекс економічних, науково-технічних і правових заходів щодо охорони та поліпшення стану водного басейну;

розробити та впровадити правові та економічні важелі регулювання раціонального водопостачання із застосуванням сучасних систем обліку водоспоживання;

оптимізувати використання та штучне поповнення підземних вод для питного водопостачання;

розробити перспективні схеми теплопостачання малих міст України з метою визначення раціональних джерел теплопостачання споживачів;

провести дослідження з визначення та оптимізації параметрів роботи пилоочисного

устаткування і розробити конкретні рекомендації щодо захисту повітряного басейну в місцях розташування асфальтобетонних заводів;

забезпечити підприємства сучасною нормативною і матеріально-технічною базою для здійснення комплексу робіт щодо збирання, транспортування та знешкодження побутового сміття.

ПРОМИСЛОВІ ВІДХОДИ

Одним із пріоритетних напрямів мінімізації накопичення промислових відходів є повернення їх у виробництво з метою вилучення цінних компонентів і використання їх як вторинних ресурсів. Розрив між обсягами накопичення відходів і обсягами їх утилізації та знешкодження поглиблює екологічну кризу. Водночас відбувається невпинне зростання витрат на одержання первинної сировини для промислового виробництва. Останнім часом до цих факторів додається проблема ресурсної залежності України від зовнішніх джерел багатьох видів сировини. Все це свідчить про важливість вторинного використання ресурсів. . На сьогодні переважна більшість відходів або взагалі не використовується, або використовується за найпростішими технологічними схемами, які не забезпечують повної реалізації їхнього ресурсного потенціалу.

Для вирішення проблеми промислових відходів Держава передбачае такі механізми:

1. визначення ресурсної цінності відходів і технологічних можливостей їх комплексної переробки;

виявлення можливостей заміни первинної сировини вторинною і рециклювання;

економічне обгрунтування напрямів та шляхів використання відходів;

створення системи ресурсозамкнутих територіально-виробничих зв'язків на основі міжгалузевої кооперації, каскадне проектування виробництва.

Як екологічно небезпечний чинник відходи є одним з найбільш значних факторів забруднення довкілля. Їх розміщення потребує вилучення значних площ землі, а транспортування та зберігання - великих витрат підприємств. Найбільш токсичні відходи потребують спеціальних заходів щодо їх знешкодження та захоронення. Тому зменшення обсягів відходів,

насамперед токсичних, полегшить їх знешкодження та зменшить шкідливий вплив на довкілля.

2. зведення до мінімуму обсягів відходів внаслідок техніко-технологічної реконструкції виробництв, більш повного та комплексного використання сировини;

зниження токсичності залишкових відходів та їх негативного впливу на довкілля шляхом перетворення, знищення або надійної ізоляції;

еколого-технологічного обгрунтування методів та шляхів найефективнішого знешкодження небезпечних відходів;

реабілітація, зокрема рекультивація, зайнятих та забруднених відходами територій.

створеннія екологічно безпечних, ресурсозберігаючих, маловідходних та безвідходних виробництв і територіально-виробничих комплексів;

3 Організаційний аспект :

розроблення концептуальних і програмно-цільових засад проблеми відходів;

створення науково-методичного забезпечення еколого-економічних оцінок вторинного ресурсокористування, механізму економічного стимулювання та нормативної бази;

розроблення інформаційно-аналітичного апарату підтримки ресурсних та екологічних завдань;

створення комплексу адміністративних, правових, організаційних та екологічних заходів щодо стимулювання утилізації та знешкодження відходів.

Для досягнення цілей екологічної стабільності у данному аспекті держава передбачає:

визначення обсягів і темпів утворення та дислокацію відходів;

визначення складу та властивостей відходів;

проблемно-орієнтовану класифікацію відходів за ресурсними ознаками;

розроблення нових і вдосконалення діючих технологій утилізації відходів;

розробити вимоги складування та зберігання відходів за категоріями токсичності;

розробити методи, засоби та технології знешкодження токсичних відходів;

створити регіональні полігони для знешкодження токсичних відходів;

паспортизація (інвентаризація) відходів і технологій, створення кадастрів ;

створення інформаційного і ресурсно-технологічного банку даних про відходи;

створення баз даних стосовно проблеми відходів і системи підтримки прийняття рішень;

розширення можливостей інформаційно-аналітичної системи та створення її мережі як інструменту напрацювання рішень з проблеми відходів;

розширення використання (замість щебеню, піску і цементу) золи та золошлакових відходів ТЕС під час виготовлення бетону шляхом будівництва установок роздільного вилучення залишків на теплових електростанціях;

збільшення в наступні 5 - 6 років у два рази виробництва стінової кераміки з відходів вуглезбагачення, а також додавання їх у шихту на діючих цегельних заводах;

повна переробка кускових відходів деревини на тріски для технологічних потреб, а також брикетування стружки і тирси для використання їх як палива або для виробництва гідролізно-дріжджової продукції;

прийняття та введення в дію Закону України "Про відходи", а також економічних, адміністративно-управлінських та інших механізмів стимулювання утилізації та знешкодження відходів.

ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ

Державна політика охорони і раціонального використання земель визначається системою правових, організаційних, економічних та інших заходів, що мають природоохоронний, ресурсозберігаючий та відтворювальний характер.

Проводиться інвентаризація земель, закріплених за населеними пунктами, промисловими підприємствами, підприємствами, установами та організаціями транспорту, зв'язку, оборони, лісового фонду, інших земель та виявляються площі, що використовуються нераціонально або за нецільовим призначенням. Визначаються землі, що належать до загальнодержавної та комунальної власності, резервуються землі для науково-дослідних робіт та спеціалізованого сільськогосподарського виробництва, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, створюється державний реабілітаційний фонд земель з угідь, що потребують вжиття заходів для відновлення їх родючості. Проводиться кадастрова оцінка земель, розробляється науково-методична і нормативна документація з визначення базових цін на землю, створюється державна система управління якістю земельних ресурсів і визначається її місце в органах державного управління, а також визначаються принципи розмежування обов'язків держави, землевласників та землекористувачів щодо охорони земельних ресурсів. Впроваджується грунтозахисна система землеробства з контурно-меліоративною організацією території, з розширенням площ безполицевого обробітку грунту, щілювання ріллі, смуговим розміщенням посівів і парів, першочерговим залуженням та консервацією дуже еродованих та схилових земель.

Важливим напрямом раціонального використання земельних ресурсів є поліпшення екологічного стану зрошуваних земель, на яких спостерігається підтоплення, вторинне засолення, водна ерозія, руйнування природної структури грунтів тощо. Зосереджується увага на раціоналізації та реконструкції діючих зрошувальних систем для створення на них таких технологій водокористування, які б враховували рівень фізіологічних потреб сільськогосподарських культур та зміну мікроклімату зрошуваних ділянок, забезпечення відповідних урожаїв без деградації земель.

Для поліпшення меліоративного стану осушених земель потрібно:

розробити науково обгрунтовані критерії оцінки наслідків осушення на стадії його проектування і здійснення;

у структурі посівних площ на осушених землях довести частку посівів багаторічних трав до 50 - 60 відсотків;

Обгрунтування напрямів раціонального використання земельних ресурсів та впровадження господарсько-технологічних заходів для відтворення їх екологічної функції забезпечуватимуться:

встановленням рівнів забрудненості грунтів викидами промисловості та агрохімікатами, розробкою грунтово-екологічної типології земель, нормативів кризового стану і параметрів екологічної стійкості ландшафтів та районуванням території України за їх показниками;

опрацюванням моделей грунтозахисного та меліоративного землекористування в конкретних природно-кліматичних умовах, проведенням відповідних проектно-пошукових робіт з урахуванням форм землекористування;

створенням системи спостережень за станом земельних ресурсів та прогнозуванням соціально-екологічних наслідків його зміни тощо.

ВОДНІ РЕСУРСИ

Довготерміновими цілями політики раціонального використання і відтворення водних ресурсів та екосистем є:

зменшення антропогенного навантаження на водні об'єкти;

досягнення екологічно безпечного використання водних об'єктів і водних ресурсів для задоволення господарських потреб суспільства;

забезпечення екологічно стійкого функціонування водного об'єкта як елементу природного середовища із збереженням властивості водних екосистем відновлювати якість води;

створення ефективної структури управління і механізмів економічного регулювання охорони та використання водних ресурсів.

Для поетапного виконання зазначених цілей необхідно здійснити комплекс заходів за такими пріоритетними напрямами:

1) охорона поверхневих і підземних вод від забруднення;

2) екологічно безпечне використання водних ресурсів;

3) відродження і підтримання сприятливого гідрологічного

стану річок та заходи боротьби із шкідливою дією вод;

4) удосконалення системи управління охороною та використанням

водних ресурсів;

5) зменшення впливу радіоактивного забруднення.

Реалізація зазначеної водно-екологічної політики повинна здійснюватися на основі розробки та поетапного впровадження природоохоронних заходів, визначених Державною та регіональними програмами екологічного оздоровлення водних басейнів.

Важливою умовою реалізації політики раціонального використання та відновлення водних ресурсів та екосистем на найближчі роки є необхідність виконання насамперед заходів, які не потребують значних капітальних затрат, а саме:

підвищення загальної культури виробництва;

суворе дотримання технологічних норм споживання і використання водних ресурсів;

підтримання у належному стані діючих очисних споруд і устаткування;

запобігання аварійним ситуаціям;

забезпечення своєчасного прибирання сміття та очищення забудованих територій, суворого контролю з боку природоохоронних органів за станом забудованих територій міст;

дотримання законодавства щодо режиму використання прибережних смуг та водоохоронних зон; контроль за зберіганням та водні об'єкти;

використанням органічних і мінеральних добрив, отрутохімікатів, детергентів, нафтопродуктів тощо з метою запобігання їх виносу у воду.

АТМОСФЕРНЕ ПОВІТРЯ

Першочерговими заходами, яких слід вжити для нормалізації екологічної обстановки та стабілізації стану повітряного басейну, є:

підвищення ефективності діяльності щодо охорони атмосфери за рахунок зміцнення технологічної дисципліни на промислових підприємствах;

перегляд переліку основних забруднюючих речовин атмосферного повітря, що нормуються;

вдосконалення системи нормування викидів забруднюючих речовин.

З цією метою передбачається здійснити такі заходи:

розробити стандарти якості атмосферного повітря, узгоджені з міжнародною системою стандартів;

створити нову систему екологічного нормування введенням технологічних стандартів і нормативів утворення забруднюючих речовин під час здійснення технологічних процесів;

розробити технологічні нормативи на основні забруднюючі речовини з урахуванням можливостей новітніх технологій;

розробити цільові програми дій щодо поступового зниження рівня забруднення повітря на короткотермінову, середньотермінову та довготермінову перспективу для міст з підвищеним рівнем забруднення атмосферного повітря;

здійснити перехід до міжнародних стандартів і нормативів якості атмосферного повітря.

РЕКРЕАЦІЙНІ РЕСУРСИ

Програма реабілітації та раціонального використання природних лікувальних ресурсів передбачає:

1) розроблення документації, яка регламентуватиме якість природних лікувальних ресурсів (державні стандарти на всі складові природних лікувальних ресурсів);

2) розроблення та видання карти і кадастрів усіх природних лікувальних ресурсів;

3) здійснення державної програми моніторингу якості сучасного стану і використання природних лікувальних ресурсів;

4) забезпечення підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, які експлуатують лікувальні ресурси, розроблення і затвердження проектів округів і зон санітарноїохорони курортів, ресурсів, технологічних схем раціональної експлуатації, організації режимних спостережень і контролю;

5) розроблення методики визначення граничних і оптимальних курортних і рекреаційних навантажень на території з урахуванням перспектив розвитку курортно-рекреаційного будівництва;

6) здійснення наукових розробок стосовно оцінки перспективних рекреаційних територій державного значення, картування і затвердження їх як зон чи територій, що не підлягають приватизації;

7) проведення роботи з медичного зонування курортно-рекреаційних територій України, а також складання територіальних комплексних схем охорони довкілля основних курортно-рекреаційних регіонів України.

3. ОСНОВНІ ЕТАПИ РЕАЛІЗАЦІЇ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ДЕРЖАВНОЇ

ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ,

ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ТА МІЖНАРОДНА СПІВПРАЦЯ.

Реалізація Основних напрямів передбачається в три етапи.

На першому етапі (1997 - 2000 роки) необхідно завершити і реалізувати невідкладні заходи щодо обмеження шкідливого впливу на довкілля найбільш небезпечних джерел забруднення.

Основними завданнями цього етапу є:

вдосконалення законодавчо-правової бази з питань охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів;

розроблення і впровадження економічного механізму охорони довкілля і раціонального природокористування;

створення системи досконалого, повного та адекватного контролю за екологічним станом довкілля з одночасним запровадженням елементів комплексного міжвідомчого екологічного моніторингу;

здійснення першочергових заходів для стабілізації стану довкілля;

розроблення і впровадження програм екологічної освіти, виховання та екоінформування населення.

На другому етапі (протягом 10 - 15 років, починаючи з 1998 року) планується розробити і розпочати реалізацію комплексних програм, орієнтованих на досягнення балансу між рівнями шкідливого впливу на довкілля і його здатністю до відновлення.

Основними завданнями цього етапу є:

оптимізація структури природокористування;

екологічно орієнтована структурна перебудова економіки;

розроблення і впровадження в Україні системи державного моніторингу довкілля, створення системи аналізу екологічної ситуації, прогнозування, планування і здійснення запобіжних заходів щодо ймовірних чинників шкідливого впливу.

На третьому етапі планується створити систему державного управління за використанням природних ресурсів, регулюванням техногенного впливу на довкілля як основу управління сталим розвитком суспільства. Фрагментарне здійснення цих заходів розпочалося у 1996 році, а більш широке - відповідно до темпів стабілізації економіки країни.

Основними завданнями цього етапу є:

подальший розвиток системи державного моніторингу навколишнього природного середовища, створення автоматизованої системи оцінки екологічних ситуацій, прогнозування шкідливого впливу на довкілля, планування дій у надзвичайних ситуаціях на основі оцінок і сценаріїв розвитку подій;

належна координація раціонального використання природного та соціально-економічного потенціалу з урахуванням екологічних чинників на засадах сталого розвитку.

Внаслідок реалізації Основних напрямів державної екологічної політики буде створено систему екологічно збалансованого управління розвитком суспільства, яка стимулюватиме відновлення природних властивостей довкілля, компетентного регулювання використання природних ресурсів та розвиток продуктивних сил країни.

Найбільш важливими наступними кроками в цій сфері будуть:

розроблення та затвердження Верховною Радою Національної програми збереження біологічного різноманіття;

зміцнення правових, фінансових, інституційних, наукових, освітньо-інформаційних та інших засад розвитку діяльності щодо збереження біологічного різноманіття та забезпечення її координації шляхом створення відповідного національного комітету;

вжиття нагальних практичних заходів щодо охорони та відтворення видів тварин і рослин, насамперед рідкісних і тих, що знаходяться під загрозою зникнення та збереження рослинних угруповань;

обгрунтування та створення національної екологічної мережі та забезпечення її сумісності з аналогічними мережами сусідніх країн, розробка і впровадження конкретних міжгалузевих проектів збереження біологічного різноманіття на засадах збалансованості в регіонах, які мають особливе національне та міжнародне природоохоронне значення;

подальший розвиток заповідної справи згідно з принципами поліфункціональності замість абсолютних заборон та вжиття термінових заходів щодо резервування цінних у науковому і природоохоронному відношеннях територій для наступного заповідання та забезпечення відповідного охоронного режиму з огляду на можливу приватизацію та подальше господарське використання земель;

забезпечення наукової підтримки діяльності, удосконалення системи моніторингу, включаючи налагодження системи оперативного моніторингу на основі встановлення індикаторів за станом біологічного різноманіття, інвентаризацію природних ресурсів, ведення їх кадастрів на основі створення банків даних та геоінформаційних систем, впровадження ГІС-технологій;

подальше формування системи громадської підтримки, екологічної освіти та інформування.

Україна виважено оцінює свою роль, місце і відповідальність за охорону біологічного різноманіття в національному та глобальному контекстах, робить відповідні кроки задля забезпечення виконання конвенційних зобов’язань і відкрита для діалогу та співпраці.

Міжнародна співпраця.

Однією з позитивних умов інтеграції України до світового товариства є досить швидкий процес поєднання держави, зокрема в природоохоронній галузі, з рядом держав Європи і світу.

Після підписання ” Конвенції про збереження біо- різноманіття “ Україна стала Стороною ще кількох важливих, з точки зору охорони живої природи, міжнародних природоохоронних угод, таких як Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (з 1994 року), Бернська (з 1996 року) і Рамсарська (з 1996 року) конвенції.

Планується приєднання до Бонської конвенції про охорону мігруючих видів диких тварин (1979 рік) та її відповідних угод, які розглядаються як важливі засоби збереження біорізноманіття серед мігруючих видів, а також до Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення (CITES), Конвенції по боротьбі з опустелюванням у тих країнах, які витримують серйозну посуху чи опустелювання, особливо в Африці, Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер. Діяльність України в Раді Європи розширює її можливості щодо співпраці з цим авторитетним міжнародним органом, зокрема при впровадженні Всеєвропейської стратегії збереження ландшафтного і біологічного різноманіття.

Слід відмітити, що в 1997 році Карпатський біосферний заповідник був першим в Україні удостоєний диплому Ради Європи.

Значною перешкодою на шляху якісного виконання Україною обов'язків щодо вимог Конвенції про охорону біологічного різноманіття є брак коштів. Важке економічне становище держави не дає змоги повною мірою реалізувати наявні можливості і запроваджувати нові інструменти для збереження та відтворення біорізноманіття в Україні. Тому актуальною є міжнародна технічна та фінансова допомога для виконання конкретних проектів, що надається міжнародними організаціями (Глобальний екологічний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, ЮНЕП, Рада Європи та ін.), окремими розвиненими країнами (Нідерланди, США, Канада, Німеччина, Данія, Великобританія, Швейцарія, Франція, Австрія та ін.).

За підтримки Глобального екологічного фонду та відповідно до угод між Україною і Міжнародним банком реконструкції та розвитку на умовах безповоротної фінансової допомоги фінансуються такі важливі для збереження біологічного різноманіття проекти:

"Збереження біорізноманіття Карпат". Вартість проекту - 500 тис. доларів США. Термін виконання - 1993-1997 роки (проект завершено). Проект був спрямований на покращання охорони цінних природних екосистем Карпат, передусім у межах Карпатського біосферного заповідника та прилеглих до нього територій;

"Збереження біорізноманіття в українській частині дельти Дунаю". Вартість проекту - 1500 тис. доларів США. Термін виконання - 1994-1998 роки. Метою проекту є покращання управління природними ресурсами в дельті Дунаю, розширення території природного заповідника "Дунайські плавні" та створення на його базі біосферного заповідника;

“Підготовка Національної Стратегії/Плану дій та Національної доповіді з питань збереження біорізноманіття” - 112 тис.доларів США. Термін виконання - 1997-1998 роки. Метою проекту є допомога Мінекобезпеки України в діяльності щодо забезпечення розробки зазначених документів.

Питання збереження біологічного різноманіття є складовими міжнародної Програми "Управління станом і захист Чорного моря", яка виконується за підтримки Глобального екологічного фонду та в реалізації якої беруть участь держави Чорноморського регіону, у тому числі Україна.

Українськими фахівцями разом із Міжнародним союзом охорони природи здійснюються проекти ”Збереження та невиснажливе використання лісів у Центральній і Східній Європі” (1995-1996 роки.) та “Збалансоване сільське господарство та збереження біорізноманіття в степовій зоні Росії й України”(1996-1998 рр.).

довготермінової політики, що законодавчо буде закріплено в “Основних напрямах державної політики у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджених Верховною Радою України 5 червня 1997 року (в 1-му читанні), відповідних програмах діяльності Кабінету Міністрів України та постанові Кабінету Міністрів України від 12 травня 1997 р. “Про концепцію збереження біологічного різноманіття України”.

Діяльність України у сфері виконання обов’язків, взятих у рамках Конвенції про охорону біологічного різноманіття , розроблено на основі переосмислення національної політики і практики в цій галузі, опрацювання зарубіжного досвіду та за активної громадської підтримки. Ця Національна доповідь підготовлена Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України за участю центральних органів державної виконавчої влади, наукових та громадських організацій, експертів та отримала схвалення учасників міжнародної конференції “ 5 років після Ріо”, яка відбулась 10-13 червня 1997 р. в м.Євпаторія з ініціативи Всеукраїнського комітету підтримки діяльності ЮНЕП (УкрЮНЕПКОМ).

Участь України в Конвенції про біологічне різноманіття має позитивний вплив на визначення пріоритетів формування національної соціально-економічної і екологічної політики в умовах переходу до ринкових відносин, подальшу інтеграцію України в світове та європейське співтовариство, оцінку та зростання її ролі та авторитету, сприяє вирішенню, в тому числі за фінансової підтримки міжнародних організацій та розвинених країн, конкретних проблем збереження біорізноманіття в регіонах, які мають особливе міжнародне і національне значення, та подальшому розвитку науково-технологічного та інтелектуального потенціалу України, розширенню можливостей використання в українській і світовій практиці напрацьованого національного досвіду з питань, що підпадають під дію Конвенції, використанню потенціалу наявних національних інституцій та експертів для наукової та технологічної міжнародної співпраці.

Висновок: Аналізуючи цю велику сукупність проблем , ми можемо зробити дуже важливі висновки щодо екологічної дійсності нашої Держави , виявити чинникі та особливості життедіяльності та природокористування.

“ Базовими ” недоліками України на сучасному етапі е складні, многогранні фактори, які здійснюють комплексний, тотальний вплив на всі галузі економіки, діють у різних сферах, на різних рівнях господарювання , і тому вони потребують особливої уваги, особливих рішень , тобто системного розв’язку з боку Держави. Цими факторами є:

макроекономічна політика, яка примушуе суб’ектів господарювання до экстенсивного використовування природних ресурсів;

Інвестиційна политика, яка ориентована на розвиток ресурсомістких секторов економіки;

помилкова секторальна політика (паливно-енергетичний комплекс, сільске господарство, лісове господарство та інше);

нестабільне законодавство;

відсутність прав власності на природні ресурси;

відсутність еколого-збалансованної довгострокової економічної стратегії;

на регіональному і локальному рівнях недолік прямого та не прямого ефекту від охрани довкілля (економічного й соціального), “ глобальних прибутків “ ;

інфляція, економічна криза й нестабільність економіки заважають здійсненню довготривалих проектів, к числу яких відноситься більшисть екологічних проектів;

природно-ресурсні властивості експорту;

існування дійсно великого стимулу до отримання значних й швидких прибутків від продажу природних ресурсів ( ліс, руди );

відсутність екологічного мислення, екологічної свідомості.

Для розв’язання цих питань 12 травня 1997 року Кабінет Міністрів України постановою N 439 затвердив Концепцію (стратегію) збереження біологічного різноманіття України, для втілення якої розробляється Національна програма дій на 1998-2015 роки. Основними завданнями діяльності в цій сфері є:

збереження, покращання стану та відновлення природних і порушених екосистем, середовищ існування окремих біологічних видів та компонентів ландшафтів; сприяння переходу до збалансованого використання природних ресурсів; мінімізація прямого та непрямого негативного впливу на екосистеми, їх компоненти та комплекси; підвищення рівня інформованості населення з питань біологічного різноманіття, а також активізація участі громадян у діяльності щодо його збереження; посилення відповідальності підприємств, організацій, установ і громадян, діяльність яких пов’язана з використанням природних ресурсів або впливає на стан довкілля, за збереження біологічного різноманіття.

У зазначених цілях передбачається застосовувати і розвивати відповідні правові, фінансові, організаційні, науково-методичні та інформаційно-освітні засоби. При цьому основними напрямами діяльності щодо збереження біологічного різноманіття є: досягнення економо-екологічної збалансованності, структурна перебудова економіки, поглибле удосконалення законодавства та культури природокористування, збереження та поновлення екосистем, а саме:

збереження та відновлення прибережно-морських та морських, річкових і заплавних, озерних та болотних, лучних і степових, лісових та гірських екосистем ; збереження видів та популяцій; екологічне оздоровлення урболандшафтів та інших територій інтенсивного ведення господарської діяльності; екологізація агроландшафтів та агротехнологій, методів діяльності в лісовому, рибному, мисливському, водному та земельному господарствах; створення національної екологічної мережі (системи "зелених" коридорів) як складової частини європейської екологічної мережі.

Фінансовими ресурсами для програми будуть кошти від плати за використання природних ресурсів, кошти підприємств, установ та організацій, державний бюджет України, місцеві бюджетні фонди, міжнародні програми та інші джерела. Організаційною основою щодо реалізації Концепції та виконання заходів, планів дій є система органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, інші міністерства і відомства, діяльність яких пов’язана з охороною та використанням природних ресурсів. Розгалужена мережа наукових установ, природних і біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, факультетів і кафедр екологічного профілю в навчальних закладах та школи формують наукові та освітні передумови втілення програми.

Виконання намічених заходів дасть можливість зупинити руйнівну тенденцію до знищення живої компоненти довкілля і сприятиме практичному втіленню засад збалансованого розвитку та невиснажливого природокористування, а також реформування економічної системи і перехід до ринку повинен не тільки підвищити ефективність національної економіки, а й сприяти ліквідації субсидій на використання таких природних

ресурсів як енергія, корисні копалини і вода та поліпшенню стану довкілля завдяки застосуванню жорстких заходів щодо відповідальності за масове нераціональне використання природних ресурсів.

Для врахування екологічних вимог у ході розгортання приватизаційних процесів дедалі більшого значення повинен набувати екологічний аудит. Впровадження екологічного аудиту в практику сприятиме одержанню основних даних про несприятливі з точки зору

екології підприємства для приватизаційної діяльності, визначенню завдань у короткотерміновий період. Вдосконалення діючого економічного механізму природокористування і природоохоронної діяльності та формування стабільних джерел фінансування природоохоронних заходів в умовах переходу до ринкових відносин має стати органічною складовою системи управління і регулювання економіки, стимулювати охорону і відтворення природно-ресурсного потенціалу країни шляхом створення відповідних економічних умов (інвестиційних, податкових, кредитних тощо).

Система фінансування природоохоронних заходів в умовах переходу до ринкової економіки формується на основі таких головних джерел:

Державного бюджету України та місцевих бюджетів;

бюджету Автономної Республіки Крим;

фондів охорони навколишнього природного середовища всіх

рівнів;

власних коштів підприємств;

іноземних надходжень та інвестицій;

інших позабюджетних коштів.

Для забезпечення стабільного надходження коштів для здійснення природоохоронних заходів пріоритетне значення має надаватися розвиткові економічного механізму природокористування. Головними складовими елементами економічного механізму

природокористування мають бути:

плата за спеціальне використання природних ресурсів;

плата за забруднення навколишнього природного середовища та інші види шкідливого впливу на довкілля;

система фінансування і кредитування природоохоронних заходів(державний і місцеві бюджети, природоохоронні фонди, банки, кошти підприємств, іноземні надходження та інвестиції тощо);

екологізація податкової і цінової систем;

підтримка становлення і розвитку екоіндустрії.

Залученню іноземних інвестицій для здійснення природоохоронних програм та проектів в Україні повинно сприяти:

активна інтеграція України в європейські та світові природоохоронні процеси;

формування сприятливих умов та ефективної системи залучення іноземних інвестицій як в економіку України в цілому, так і в охорону довкілля та використання природних ресурсів.

Важливе значення для здійснення механізму залучення іноземних інвестицій має щорічний збір Европейського банку реконструкції та розвитку на якому Україна має дійсну нагоду отримати статус повноцінного партнера, приймати участь у глобальних проектах, а також реалізувати свої можливості. На цьому зборі буде представлена велика кількість соціально- економічних проектів , значну частину яких складатимуть екологічні. Найважливійшим та першочерговим серед них є проект фінансування ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС та подальшего припинення її функціонування.

На межі третього тисячоліття екологічну ситуацію на Україні можно розглядати як кризову. Для її вирішення потрібні дуже значні фінансові, кваліфікаційні ресурси , значний відрізок часу. Все це повинно прискорюватись ефективними державними механізмами. Але всі ці властивості притаманні економічно розвинутим країнам, якою Україна не є.

Проаналізувавши всю складність проблеми , виявивши чинники, а також враховуючи що питома вага бюджетних витрат на природозахісні проекти має тенденцію до скорочення , ми можемо зробити прогноз з великим рівнем імовірності, що стан довкілля наступні 10-15 років не стане краще.

3. Розроблені механізми державного природокористування, деякі правові та господарчі переваги ринкової економікі , прогресивні напрямки ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ, ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ значною мірою лишуться лише як вдалі проекти із за відсутності фінансування, бажання, а також тому що екологічне питання не є досить важливим для нашого сучасного суспільства , особливо на стадії первинного накопичення капіталу.

Список літератури

1. “ Основи загальної екології “ Г.О. Білявський.

2. “ Екологічна експертиза , право та практика “ Андрейцев Ю.І.

3 . “ П О С Т А Н О В А ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки “.

4. “ НАЦІОНАЛЬНА ДОПОВІДЬ УКРАЇНИ ПРО ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОЛОГІЧНОГО РІЗНОМАНІТТЯ “.

5. “ Навколишне середовище та розвиток “ . Воронов А. К.