Закони виключеного третього та несуперечності











Контрольна робота



Тема 5

Закони виключення третього та несуперечності

З М І С Т

    Несуперечність думки. Закон виключення третього та його практичне значення для юриспруденції.

    Несумісність думок. Закон несуперечності та його роль у діяльності законодавчих та правоохоронних органів.

    Задачі.

Література.

1. Несуперечність думки. Закон виключення третього та його практичне значення для юриспруденції.

Закон виключеного третього формується так: із двох суперечних суджень про один і той же предмет, в один і той же час і в одному й тому ж відношенні одне неодмінно істинне, друге хибне, третього бути не може.

Наприклад, із двох суджень «Обвинувачуваний у момент здійснення злочину був осудним» та «Обвинувачуваний у момент здійснення злочину не був осудним» - одне неодмінно істинне, а друге хибне. Якщо буде встановлено, що істинним в перше судження, То друге буде обов'язково хибним, а якщо істинним визнане друге судження, то перше буде неодмінно хибним.

У вигляді формули закон виключеного третього записується так: А або не-А. У математичній логіці цей закон має формулу АVА.

Зміст закону виключеного третього полягає в тому, що він забороняє визнавати одночасно хибним або одночасно істинним два суперечних судження.

Із закону виключеного третього випливає така вимога: у процесі міркування не можна вважати одночасно, хибними два суперечних судження і визнавати істинним якесь трете судження.

Згідно з законом виключеного третього, із хибності одного суперечного судження неодмінно випливає Істинність другого І тому не може бути істинним якесь трете судження, окрім двох суперечних суджень. Істинним законом виключеного третього може бути тільки одне з двох суперечних суджень: або А, або не - А, третього не дано; третє судження об'єктивно існує, воно виключене (чому цей закон і називається законом виключеного третього).

Закон виключеного третього не вказує, яка з двох суперечних думок істинна, це установлюється конкретним дослідженням» він тільки стверджує, що дві суперечні думки не можуть бути одночасно хибними, одна з них має бути обов'язково істинною.

Закон виключеного третього зумовлений властивостями самих речей, він відображав той простий факт, що предмет не може мати даної властивості, або її не має. Предмету не можуть одночасно належати суперечливі ознаки:

Наявність однієї припускає відсутність другої і, навпаки. Так, обвинувачуваний М. або «винен», або «невинен» і не може бути, щоб він був «винен» і «невинен» одночасно.

Закон виключеного третього має схожість на закон суперечності. Він, як і закон суперечливості, забезпечує несуперечливість і послідовність мислення. При порушенні вимоги закону виключеного третього мислення стає, як і при порушенні вимог закону суперечності, суперечним і непослідовним. Але якщо закон суперечності свідчить про те, що два суперечних судження не можуть бути одночасно істинними у крайньому випадку одне з них хибне, то закон виключеного третього Свідчить про те, що два суперечних судження не можуть бути одночасно хибними, одне з них безперечно істинне.

Сфера дії закону виключеного третього вужча за сферу дії закону суперечності. Закони суперечності поширюються на всі суперечливі судження: на супротивні (контрарні) і суперечні (контрадикторні), Закон виключеного третього застосовний тільки до суперечливих суджень, а до суджень супротивних він не застосовується.

Закон виключеного третього вимагає бути послідовним у мисленні, забороняє лавірувати, ухилятися від вибору одного з двох суперечливих рішень і шукати середнє рішення, вимагає давати зрозумілі, певні відповіді на поставлені запитання. Ленін, викриваючи ліквідатора, який намагався уникнути прямої відповіді на запитання про характер розбіжностей між більшовиками і ліквідаторами, писав: «Одне з двох: мізерні чи не мізерні. Говоріть же прямо. Середини тут нема, бо мова йде саме про те, можлива єдність (так, можлива, якщо незгоди мізерні або малі), чи неможлива (ні, неможливі, якщо незгоди не «мізерні»)».

Послідовність мислення є необхідною умовою будь-якого пізнання, послідовним має бути не тільки наукове, а й звичайне щоденне мислення людини. Послідовність в характерною ознакою всякої справді наукової теорії і науки в цілому.

Логіка ніколи не була нейтральною стосовно філософської боротьби. У логіці завжди існувало (й існує) чимало різноманітних шкіл і течій, котрі в залежності від розв'язання основного питання філософії групуються навколо двох напрямків: матеріалізму й ідеалізму.

Як відомо, основним питанням філософії є питання про відношення мислення до буття, свідомості людини до природи. Основне питання філософії має два напрями. Перший з них - питання про те, що первинне: матерія, природа чи мислення, дух, свідомість Філософи, котрі визначають первинність природи, матерії, буття і вторинність духу, свідомості, мислення людини, складають різні школи матеріалізму. Ті ж філософи, коли за первинність беруть дух, мислення, а природу, матерію вважають вторинним, похідним від духу, -становлять табір ідеалізму.

Другим напрямком основного питання філософії є питання про те, чи здатна людина пізнавати світ, чи може наше мислення давати нам правильну картину світу, забезпечувати об'єктивно істинне пізнання світу Чимало філософів, розв'язуючи це питання, визначають за можливе пізнання світу, але деякі з них заперечують цю можливість.

Єдино правильним поглядом на світ є погляд матеріалістичний Матеріалізм спирається на науку, узагальнює її досягнення і в той же час сприяє її розвиткові. Побудувати логічну систему, науково витлумачити питання логіки можна тільки з позицій діалектичного матеріалізму. За своїми завданнями, за своїм відношенням до інших наук формальна логіка є наукою філософською.

Як самостійна наука логіка склалася в IV ст. до н. є. її засновником був давньогрецький філософ Аристотель (384-322 рр. до н. є.), котрий першим змістовно дослідив і описав основні форми умовиводів (особливо дедукцію) і доказів, розкрив суть законів тотожності, протиріччя і виключеного третього, дав класифікацію суджень. В історії античної філософії Аристотель першим робить думку людини предметом спеціального дослідження. Його логіка - наука про доказовість до засобів обґрунтування істини.

В античну епоху аристотелева силогістика далі була розвинута стоїками. У логіці стоїків багато уваги приділялося теорії умовних і розподільних умовиводів.

У середні віки сформувалась схоластична логіка. Середньовічні мислителі продовжували тенденції у формалізації силогістики Аристотеля. В схоластичній логіці набули подальшого розвитку ідеї логіки висловлювань висунутих стоїчною логікою. Але схоластична логіка в певному відношенні була й кроком назад стосовно античної логіки. В Аристотеля логіка була зброєю пізнання навколишнього світу. Середньовічні ж схоласти логіку підпорядкували завданням богослов’я і релігії. Основне призначення філософи й логіки схоласти вбачали не в пізнанні світу, а в захисті офіціальної церковної ідеології завдяки штучним, формально-логічним хитрощам.

Подальший розвиток логіки пов'язаний з виникненням в надрах феодалізму капіталістичних суспільних відносин, розвитком дослідних наук, техніки наукового експерименту і наукового знання взагалі. Особлива роль у розробці логіки цього періоду належить таким видатним мислителям, як англійський філософ Ф. Бекон (1561-1626), французький учений Р. Декарт (1596- 1650), німецький математик Лейбніц (1646-1716) та ін.

Родоначальник англійського матеріалізму Ф. Бекон непримиренно виступав проти середньовічної схоластики, як головної перешкоди на шляху пізнання природи. Він твердив, що схоластика плідна в словах, але безплідна у справах і не дала світу нічого, окрім чортополох}' суперечок У своїй головній праці «Новий Органон» Ф. Бекон заклав основи індуктивної логіки Вважаючи, що безпосереднім завданням пізнання є розкриття причинних зв'язків предметів і явищ навколишньої дійсності, він розробив методи визначення причинних зв'язків між явищами Розробка цих методів наукової індукції була запропонована пізніше Гершелем, Уевеллем і Дж. Ст. Міллем.

Рене Декарт, визнаючи середньовічну схоластику і схоластичну логіку, слідом за Беконом оголосив створення такої філософії і логіки, яка слугувала б практиці, посилюючи панування людини над природою. Як і Бекон, Декарт вбачав головне завдання у створенні наукового методу. Але якщо Бекон як метод експериментального пізнання висував на перший план індукцію, то Декарт, виходячи з даних математики, віддавав перевагу дедукції. Послідовниками Декарта А. Арно і П. Ніколь у 1662 р. було написано підручник логіки — «Логіка, або Мистецтво мислити», відомим під назвою «Логіка Пор-Рояля», в якому ставилося завдання звільнити логіку Аристотеля від схоластичних перекручень. «Логіка Пор-Рояля» довгий час вважалася основним керівництвом із формальної логіки.

Важливий крок у розвитку ідей математичної (символічної) логіки зробив Г. В. Лейбніц. Застосувавши до логіки математичний метод, він намагався побудувати логіку як математичне обчислення («універсальна характеристика»). Лейбніц першим використав символи для позначення логічних постійних (символи для позначення перемінних були уведені Аристотелем), започаткувавши розробку принципів побудови дедуктивних теорій, першим дав чітке формулювання закону достатньої підстави.

Подальший етап розвитку логіки пов'язаний з іменем філософа-ідеаліста І. Канта (1724-1804). Кант надав логіці різко виражений формалістичний характер. Вона розглядається ним як наука про голі форми мислення, не тільки не пов'язані зі змістом мислення, а й незалежні від нього. Лексичні форми і закони мислення Кант оголосив апріорними (додослідними) нормами, які ніколи не виникали і не розвивалися, а просто дані людському розуму в готовому вигляді. На думку Канта, логіка з часу Аристотеля не зробила жодного кроку вперед і має абсолютно замкнений, викінчений характер.

Важлива роль в обґрунтуванні матеріалістичного погляду на логіку належить М. В. Ломоносову, О. М. Радищеву, О. І. Герцену, І. М. Сечинову,
К. А. Тимірязєву та ін. Логічні проблеми розроблялися й такими відомими логіками, як М. Коринський, Л. Рутковський.

У середині XIX ст. виникла математична (символічна) логіка. Як уже зазначалося, основи математичної логіки були закладені Лейбніцем, а ряд ідей математичної логіки виник ще в середньовічній схоластиці і навіть у логіці давніх стоїків. Але Лейбніц не залишив по собі школи, і його ідеї невдовзі були забуті. Тому виникнення математичної логіки як науки пов'язують із працями англійського математика Дж. Буля (1815-1854), німецького математика і логіка Е. Шредера (1841-1902), астронома і логіка П. С. Порецького (1846-1907) та ін. учених. В історії математичної логіки виділяють такі періоди. Історично першою формою математичної логіки був період алгебри логіки (Дж. Буль, Е. Шредер, П. С. Порецький). Цей період характеризується пристосуванням методів математики до логіки. Другий період розпочинається із появою праці Г. Фреге (1848-1925) «Обчислення понять» (1870) і характеризується використанням логіки з метою обґрунтування самої математики. Третій період — це сучасний період розвитку математичної логіки Він пов'язаний з появою тритомника Б. Рассела і А Уайтхеда «Принципи математики» (1910-1913), німецького математика Д. Гільберта (1862-1943) «Основні риси теоретичної логіки» (1928), працями К Геделя, А. Тюрінга, Е Поста, Р. Петер, А. М. Колмогорова, П. С. Новикова, А. А. Маркова, С. М. Яновської та ін.

Математична логіка виникла як гілка традиційної формальної логіки, що розвивалася стосовно потребам математики. Порівняно з традиційною (аристотельською) логікою математична логіка досягла вищого ступеня наукової абстракції і формалізації, унаслідок чого вона відображає досліджувану нею галузь точніше й адекватніше. На основі досягнень математичної логіки відкриваються ширші можливості для механізації окремих сторін розглянутої діяльності людини.

Судове дослідження, як і будь-яке пізнання, підлягає не тільки законам діалектики, діалектичної логіки, воно відбувається також за законами і правилами формальної логіки. В силу цього знання законів формальної логіки і свідоме їхнє використання мають для судового пізнання виняткове значення.

Предметом судового пізнання є, як правило, подія, що мала місце в минулому і недоступне безпосередньому сприйманню. Судове пізнання - це в основному пізнання опосередковане, вивідне. Головна роль тут належить логічним засобам пізнання і, в першу чергу, умовиводу. Так, судове дослідження, спрямоване на установлення об'єктивної істини за карною справою, відбувається у формі висування і доказу судових версій. Щоб установити істину за справою, необхідно зібрати факти (докази), що відносяться до злочинної події, логічно їх опрацювати, висунути версії, розвинути їх, перевірити і довести істинність однієї версії і хибність останніх. Уся розумова діяльність слідчого і судді відбувається в певних логічних формах, підлягає законам і правилам логіки. Дотримання їх є необхідною умовою пізнання об'єктивної істини за судовою справою «Без дотримання правил логіки не може бути установлена об'єктивна істина за справою. Нігілістичне ставлення до законів логіки і процесу розслідування може мати вкрай шкідливі наслідки для практичної слідчої роботи». М. С. Строгович, надаючи особливого значення логіці в діяльності суду, підкреслює, що «рішення судом справи має бути бездоганним з логічного боку».

Наука логіка навчає, як правильно будувати умовиводи, прищеплює вміння оперувати поняттями й судженнями, застерігає від можливих логічних помилок. Незнання законів і правил логіки, невміння користуватися ними у процесі судового пізнання нерідко приводять до різноманітних логічних помилок, котрі в судовій практиці із логічних перетворюються в судові помилки. Помилки ж у судовій практиці, оскільки вони позначаються безпосередньо на долі конкретної людини, особливо неприпустимі. Мабуть, немає іншої області суспільного життя, де порушення законів логіки, побудова неправильних умовиводів, приведення хибних аргументів могли б заподіяти такої суттєвої шкоди, як у галузі права. Тому законодавець визнав за необхідне закріпити вимоги основних законів логіки в нормах права, перевести їх до рангу нормативних вимог. Логічна грамотність - необхідна риса освіченості. Юрист у своїй діяльності широко користується такими логічними категоріями, як поняття, судження, умовивід, дедукція, індукція, аналогія, версія, доказ і заперечення, знання яких значно підвищують культуру мислення, Професіональний рівень дослідження правових явищ. Культура мислення - необхідна умова культури дослідження, пізнання, культури обґрунтування здобутих виводі, висунутих положень. Логіка, підвищуючи культуру мислення, безпосередньо впливає на процес пізнання судової істини, на розслідування і розгляд судових справ.

2. Несумісність думок. Закон несуперечності та його роль у діяльності законодавчих та правоохоронних органів

Закон суперечності твердить: два протилежні висловлювання не є одночасно істинними в крайньому разі одне із них неодмінно хибне. Наприклад, не можуть бути одночасно істинними судження: «Петренко є співучасником даного злочину», «Петренко не є співучасником даного злочину». Одне з цих суджень обов'язково хибне.

Питання про те, яке з двох протилежних суджень є хибним, закон суперечності не розв'язує. Це встановлює конкретна наука і практика. Закон суперечності говорить лише про те, що з двох суджень, із яких одне заперечує те, що стверджує в другому, одне неодмінно хибне. Яким буде друге судження, істинним чи хибним, закон суперечності також не розв'язує. Воно може бути як істинним так і хибним. Так, із двох суджень: «Усі обвинувачувані мають право на захист». «Деякі обвинувачувані не мають права на захист» - друге судження хибне, а перше істинне, А якщо візьмемо такі два судження як «Іваненко під час здійснення злочину перебував на «місці здійснення злочину», «Іваненко під час здійснення злочину був на роботі» — то хибним може бути не тільки одне з них, а й обидва, а істинним буде трете судження, наприклад: «Іваненко під час здійснення злочину був у Петренка».

Отже, істинність одного із протилежних суджень зобов'язує нас визначити друге судження хибним, оскільки вони не можуть бути одночасно істинними. Але встановлення хибності одного з протилежних суджень не в усіх випадках призводить до визнання другого істинним. Пояснюється це різним характером суперечках суджень.

Закон суперечності поширюється на всі протилежні судження: і насупротивні (контрарні), і на суперечні (контрадикторні). Коли ми маємо справу з суперечними судженнями, то, з'ясувавши хибність одного з них, ми маємо визначити істинність другого.

У тих же випадках, коли судження є супротивним, то хибність одного судження згідно із законом суперечності, не є обґрунтуванням для визначення істинним другого, котре теж може бути хибним.

Закон суперечності, як і будь-який формально-логічний закон, застосовний тільки до таких суджень, у котрих ідеться про один і той же предмет, в один і той же час і в тому ж самому відношенні. Якщо ж у судженнях ідеться про різні предмети або про різні ознаки одного і того ж предмета, то такі судження не є суперечними і, отже, до них закон суперечності незастосовний. Так, не є суперечним судження: «Пальто, викрадене у потерпілого, було коричневим» і «Пальто, знайдене у обвинуваченого, не було коричневим», якщо предметом думки цих суджень є різні пальта.

Закон суперечності не діє, якщо в судженнях ідеться про один і той же предмет, але предмет взято у різний час. Так судження «Петренко є осудний» і «Петренко є неосудний» - у обидва можуть бути істинними, якщо у першому них мається на увазі один час (наприклад, до здійснення злочину), а у другому — інший: час здійснення злочину або після нього).

Незастосовний закон суперечності також у тих випадках, коли в судженнях предмет думки береться у різних відношеннях. Наприклад, судження: «Петренко є здібний» те «Петренко не є здібним» - можуть бути одночасно істинними, якщо у першому судженні йдеться про здібності Петренка до гуманітарних наук, а у другому-про здібності до математичних наук.

Закон суперечності, як і закон тотожності, відображає якісну визначеність предметів, той простий факт, що коли предмет володіє якоюсь ознакою, то не може а той же час не володіти нею. В об'єктивній дійсності не буває так, щоб одне й те ж одночасно було і не було притаманне якомусь предмету. Тому, якщо правильне визначення тієї чи іншої ознаки, то не може бути правильним у той же час його заперечення, і навпаки, якщо правильне заперечення даної ознаки, то не може бути одночасно правильним і його визнання.

Розглянемо формулу закону суперечності (А не є не Д), котра означає, що не можуть бути одночасно хибними судження А і його заперечення не А, наприклад: «Ця записка написана обвинувачуваним» (А) і "Ця записка написана не обвинувачуваним» (де - А).

За допомогою символів математичної логіки закон суперечності виражається так: АА, де А означає всяке судження, Ā - судження, що заперечує судження, а велика лінія над усим виразом означає, що судження А його заперечення (А) несумісні, не можуть бути одночасно істинними.

У цілому ж формула читається так: «Не можуть бути одночасно істинними А і його заперечення - Ā».

Закон суперечності не заперечує реальних суперечностей, які існують в об'єктивній дійсності. Він забороняє лише логічні суперечності, суперечності «із самим собою». «Логічної суперечності, при умові, звичайно, правильного логічного мислення не повинно бути ні в економічному, ні в політичному аналізі». Дотримання вимог закону суперечності є необхідною умовою пізнання суперечностей, існуючих у дійсності, оскільки тільки несуперечливе мислення може правильно відобразити об'єктивні суперечності. Формально-логічних суперечностей не має бути в жодному міркуванні, в жодній науковій системі. Вони неприпустимі також у висновках суду та слідства.

Практичне завдання

1. Дати аналіз дефініції (визначити, чи правильна вона, коли ні – то яке правило порушено):

Дефініція Логіки – наука про закони правильного мислення складене із порушення правил відповіді до якого не може визначити належне через межі поняття суджень, які невірні тому вже самі потребують визначення.

Це стосується поняття закони правильного мислення зміст яких не відомий.

2. Дати аналіз поділу (визначте, чи є він правильним, коли ні то яке правило порушено): «Складні судження поділяються на судження кон’юнкції, диз’юнкції, імплікації, еквіваленції та заперечення».

Поділ неправильний. Порушено правило основи поділу, тобто не додержано ознак, за якими розподілено поняття на види.

3. Проаналізувати судження (визначити його вид і структуру): «Церковні шлюби укладаються в церкві за релігійними обрядами».

Структура судження.

Вид: просте судження.

Суб’єкт – це поняття про предмет думки.

Предикат – це поняття про ознаки предмета.

Зв’язка – вказує на наявність чи відсутність ознаки предмета.

Суб’єкт – церковні шлюби.

Предикат – за релігійними обрядами .

Зв’язка – укладаються.

Невірне.

Церковні шлюби не укладаються у церкві за релігійними обрядами.

4. Формалізувати судження М. і П. обидва брали участь у вчиненні злочину, або обидва непричетні до нього.

А В. Це судження еквіваленції.

5. Встановити дотримання основних принципів правильного мислення у міркуванні:

Якщо суддя – потерпілий, то він не має права вести справу.

Суддя Ф. – потерпілий.

Суддя Ф. не має права вести справу.

Тут порушено принцип визначеності до поняття «Суддя», тому неможливо встановити чи дотримано принципів послідовності та обґрунтованості.

Принцип несуперечності тут дотримано.

6. За допомогою таблиць істинності визначити, чи є логічним законом така формула:

А V В = (А V В) (А V В)

A

B

AVB

A

B

AVB

I

I

I

I

I

X

I

X

I

I

X

I

X

I

I

X

I

I

X

X

X

X

X

X

7. Наведіть приклад II фігури простого категоричного силогізму. Вкажіть його терміни і модус.

II фігура: більший засновок має бути судженням загальним. Однин із засновків — судженням заперечення.

Злочин розкрито, коли виявлено весь склад злочину.

Слідством не виявлено особи, яка скоїла злочин.

Отже, злочин не розкрито

Модус АЕЕ.

8. Чи випливає з необхідністю висновок А з таких підстав?

1) В V (С D); 2) С Е; 3) А В; 4) Е V D

Ні.

9) Побудуйте пряме доведення тези Т, виходячи з таких аргументів.

1) А V (В V С); 2) А С; 3) В Т; 4) С

TC=AV(BVC)=AC=BT

10. Побудуйте спростування тези Т, користуючись аргументами.

1) BT; 2) AVB; TA

AVB=TB=AVB=TA

ЛІТЕРАТУРА

    Бандурка О.М., Тягло О.В. Курс логіки. – К., 2002. – 160с.

    Гетьманоса А.Д. Учебник по логике. – М.: «Владос», 1995. – 303 с.

    Жеребкін В.Є. Логіка. – Х.: Основа, К. : Знання, 1998, - 265с.

    Жеребкін В.Є. Логіка. – К. : Знання, 2002, - 255с.

    Івін О.А. Логіка. – К.: Артек, 1996. -232 с.

    Конверський А.Є. Логіка. – К.: Четверта хвиля, 1998. – 272 с.

    Кондаков Н.И. Логический словарь-справочник. – М., 1975.

    Курбатов В.И. Логика. – Ростов-на-Дону, 1996. – 320 с.

    Тофтул М.Г. Логіка. – К., 1999. – 336 с.

    Тофтул М.Г. Логіка. – К., 2002.

    Хомепко І.В. Логіка для юристів: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 224 с.