Творчість Леся Курбаса

Вступ

Неупереджений погляд на історію світового театру, становлення його форм, жанрів, театральних систем показує, що кожна доба у видовищному мистецтві починалася з появи нової міфології, культу, відповідного свята, навколо якого виростали форми громадського спілкування й розваги, і нарешті поставав театр. Причому початково - у таких формах, де театральне видовище ще не виділилося з форми громадського спілкування. Це було таїнство, присвячене якомусь богові, містичній сутності або обожненій особі - містерія. Так само називався і видовищний жанр, з якого у майбутньому проростали театральні системи.

Не був винятком із цієї традиції і театр, очолюваний Лесем Курбасом, який, на думку Н. Корнієнко, "будував театр, котрий зв'язав би наше минуле через пам'ять про містерію і наше завтра". Містерійну природу курбасового театру усвідомлювали не лише дослідники, а й сучасники, на думку яких у містерійному ключі, у жанрах дотичних до містерії (враховуючи похідні від містерії тріумфально-апофеозні видовища), Курбас та його учні в керованому ним театрі вирішували такі вистави: "Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Великий льох", "Йоля", "Цар Едіп", "Різдвяний вертеп", "Гайдамаки", "Свобода", "Жовтень", "Новий Месія", "Джіммі Гіґґінс", "Жакерія", "Напередодні", "Народний Малахій", "Диктатура", "Машиноборці", "Маклена Ґраса". Усвідомлення містерійної основи курбасового театру дозволяє точніше окреслити особливості його системи. Проте чи й справді ці вистави були "достеменними містеріями"? І так, і ні. Все залежить од відповіді на елементарне, здавалося б, запитання: що таке містерія?

Біографія Леся Курбаса

Народився 25 лютого 1887 року у Самборі на Львівщині. Справжнє ім`я - Олександр-Зенон Степанович Курбас. Дід Леся - Пилип Іванович - був священиком, спочатку - парохом у селі Куропатники поблизу Бережан, а після цього - понад сорок років прожив і служив Богові у Старому Скалаті (нині - Підволочиський район Тернопільської області). Мав чотири сини, щоправда, один з них помер у дитячому віці. Інших два обрали професії, які батькові сподобалися. Середній же Степан пішов наперекір татові - вирішив бути актором. І хоч накликав на себе гнів батька, бо не до честі поповичу бути "бродячим комедіантом", однак не зрадив свого покликання. Грав у театрі львівського товариства "Руська бесіда", прибравши собі сценічний псевдонім Янович. Тут і покохав актрису Ванду Гейхман. Більше того, одружився з нею, не попросивши батьківського благословення. За такі непослухи Пилип Курбас, по суті, зрікся власного сина.

Від першого дня народження Лесь Курбас мандрував з театром батьків. Уперше з дідусем Пилипом, зі Старим Скалатом познайомився аж у семирічному віці. В цьому селі він сукупно проживе сімнадцять років. За цей час тут поховає двох молодших братів, батька, дідуся й бабусю, а в сусідньому місті Скалат - сестричку. Але тут дядько Роман, який навчався у Львівському університеті, допомагатиме малому Лесеві з наукою, готуватиме до вступу до Тернопільської української гімназії. І хлопець покаже перші вагомі успіхи - екстерном складе екзамени за другий клас і поріг цього навчального закладу переступить уже третьокласником. Безперечно, любов до театру полум'яніла в хлопчачій душі. Він одразу ж у гімназії записався до аматорського гуртка.

Після закінчення гімназії, рідні радять обрати йому фах педагога чи сан священика. Він же таємно від них пише лист до управи "Руської бесіди", щоб йому як синові актора виділили стипендію для навчання в драматичній школі. Та театр коштів не мав і відмовив майбутньому славетному режисерові. Тоді Лесь стає студентом філософського факультету Віденського університету, вивчає слов'яністику та германістику. Через рік смерть батька змушує його перевестися до Львівського університету - поближче до матері, рідні, щоб якось їм допомагати. Тут юнаки та дівчата створюють студентський драмтеатр, і Лесь Курбас шліфує свій акторський та режисерський талант. Проте недовго. За участь у молодіжній демонстрації серед 49 відрахованих з Львівського університету значилося також його прізвище. Юнак усе-таки не пориває навчання. Знову їде до столиці тодішньої Австро-Угорської імперії - Відня і закінчує тутешній університет, а водночас - драматичну школу вільного слухача при Віденській консерваторії.

У своїх двадцять п'ять років він вступає до Гуцульського театру Гната Хоткевича. Але вже через півроку його зарахували до трупи "Руської бесіди", в складі якої свого часу виступали Лесеві батьки. Цікаво, що дебют молодого актора на сцені цього театру відбувся саме в Самборі, у місті, де розпочав власний земний шлях.

У "Руській бесіді" чимало ролей Курбас виконував у парі із славною актрисою Катериною Рубчаковою (народилася у м. Чортків на Тернопіллі, за незалежності України тут спорудили їй пам'ятник). З найбільш відомих їхніх вистав - "Осіння буря" Войнича. Назва спектаклю, можна сказати, теж стала символічною. Адже у серці молодого Леся вирувала буря закоханості до Катерини. Та ці власні почуття певний час не виносив з глибин душі. Нагода таки трапилася. З Рави-Руської театр тримав гастрольний курс на Краків. На одному з возів Курбасу випало їхати разом з Рубчаковою. Він і освідчився їй у палкому коханні. Обраниця, мов на сцені, артистично розсміялася. І тоді в Лесеві заклекотала буря гніву та образи - вийняв зброю й умить постріл вразив його груди. Здавалося, настала для нього вічна зима. У Львові актора прооперували, але кулю не вдалося вийняти. Кілька грамів заліза кохання він проносить аж до проблиску осені свого життя.

З Катериною Рубчаковою Курбас після невдалого освідчення ще гратиме разом, але вже з розумінням того, що сценічні почуття не варто переносити на особисті. До того ж настають роки лихоліть. Як воєнних, так і родинних. Почалася Перша світова, менш як за місяць відходить у вічність дідусь Пилип. Новий парох Старого Скалата подає у суд, аби родина Курбаса звільнила парафіяльне приміщення. В одній з кімнат цієї оселі ще вдалося перезимувати. Навесні Ванда Курбас з донькою Надією перебираються до містечка Скалат, де дуже бідують. Згодом до їхньої оселі прийде непоправне - сімнадцятирічна Надійка помре від туберкульозу. Лесь радить згорьованій матері продати деякі речі й переїхати до Тернополя. В цьому місті молодий Курбас активно зайнявся організацією стаціонарного театру. Новостворений заклад отримав назву "Тернопільські театральні вечори". 18 жовтня 1915 року тут відбулася прем'єра "Наталки Полтавки" - першої постановки. У Тернополі на Курбасових спектаклях побував славетний киянин Микола Садовський. Творчий талант Леся Курбаса вразив його, тож запросив тернопільського режисера попрацювати в Києві. Лесь Степанович про це давно мріяв. Тому з матір'ю охоче прийняли запрошення.

Навесні 1916 року він увесь поринає у вир театральних буднів єдиного в Києві українського стаціонарного драмтеатру Миколи Садовського. Навколо популярного актора дедалі більше згуртовувалася творча молодь. Він створює театральну студію, а на початку 1917 року і "Молодий театр" - новий за формою (обстоював позиції авангардизму) та змістом. На сцені "Молодого" зійде й творча зірка Валентини Чистякової. Одного разу він їй, щойно побачивши, скаже: "Ти будеш моєю дружиною". Вісімнадцять років вони пройдуть удвох спільним полем життя, доки їх не розлучать страшні жорна комуністичної влади.

У рік одруження Курбаса та Чистякової помре тодішня галицька театральна зірка Катерина Рубчакова, а "Молодий театр" об'єднається з українським драмтеатром ім. Тараса Шевченка і Лесь Степанович уперше поставить Кобзаревих "Гайдамаків". Відтак через тодішні воєнні події опиниться в Білій Церкві. Сюди приїде вже з трупою заснованого ним мандрівного "Кийдрамте".

Треба сказати, що Курбас мав талант не лише режисерський. Він писав і художні твори. Його оповідання "В гарячці" ще 1906 року Іван Франко опублікував у "Науково-літературному віснику". В Старому Скалаті з-під пера Леся, зокрема, вийшли "Сни". Він володів десятьма мовами, тож займався літературними перекладами. Витлумачив і один з віршів норвезького поета Бьорнсона, де були й такі рядки: "Я вибираю березіль, тому що він - буря, тому що він - сміх, тому що в ньому - сила, тому що він - переворот, з якого літо родиться". Лесь Степанович теж прагнув здійснити великий переворот в українському театрі, аби поставити його на європейські, світові рейки. В березні 1922 року в Києві він засновує модерне експериментальне мистецьке об'єднання "Березіль". Відтак через чотири роки театр "Березіль" переїде до Харкова (тодішньої столиці радянської України). Тут долі судилося поєднати два творчих українських генії - Леся Курбаса як режисера та Миколу Куліша як драматурга. Постановки п'єс "Народний Малахій", "Мина Мазайло" викликали в більшовицької влади обурення. "Патетичну сонату" заборонили ставити. Відтак у Курбаса був рік творчої апатії. Але він узявся показати Кулішеву драму "Маклена Граса". Прем'єра відбулася у вересні 1933 року під наглядом чекістів. Потім же розпочалося судилище над режисером - офіційні органи не сприйняли спектакль, звинуватили Леся Степановича у буржуазному націоналізмові та у відході від магістральної лінії партії.

Друзі Курбаса збагнули владну поведінку. Тож порадили йому залишити Україну. Він виїхав до Москви. Але це не допомогло. Наприкінці грудня того ж 1933-го Курбаса заарештували. На Луб'янці завели карну справу N 3168. Йому інкримінували належність до УВО (Української військової організації), постановки лише націоналістичного змісту. Катування, тортури змусили митця цей чекістський наклеп визнати правдою. Так званий суд, щоправда, відбувся в Харкові. Отримав п'ять років ув'язнення. Етапом доправили на далеку північ - на спорудження Біломор-Балтійського каналу. Тут видатний режисер знову організовував театри. Навіть на холодних і голодних Соловках, куди його пізніше привезуть, теж матиме сцену. "Курбас ліг в ту промерзлу землю", - у шістдесятих роках минулого століття напише Ліна Костенко. Тоді ж дружина Валентина Чистякова отримає офіційний документ, який стверджуватиме, що її чоловік помер 1942 року від крововиливу в мозок. Але вже за незалежності України з архівних джерел стало відомо, що найславетнішого українського театрального діяча розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Тоді ж кулі служак ГУЛагу скосили навічно 1111 в'язнів Соловецької тюрми особливого призначення. Цей нелюдський акт був присвячений 20-ій річниці так званої жовтневої соцреволюції. Слова мовчать. Але не пам'ять.

2. Новаторство Леся Курбаса

З появою нової національної драми український театр неминуче вводив і нову ієрархію художніх цінностей.

Молодий театр Курбаса розпочався під канонади Першої світової війни і в переддень Жовтневої революції (перевороту) в Росії. Ідеї національно-визвольного руху були дуже актуальні — достатньо сказати, що ще до перевороту, у березні 1917 року, у Києві було створено національний уряд — Центральну Раду, до якої ввійшов інтелектуальний цвіт нації. Піднесення охопило практично всі шари українського суспільства. Це теж істотно позначилося на новій художній думці, зокрема на театрі.

Курбас сприйняв нову добу як можливість здійснити мрію про Театр як про своєрідний парламент суспільства. Як про конструктора нового життя. Нової вільної України. Історія його першого театру — Молодого — це експеримент на тему: "Як пройти 300-річну історію світового професійного театру за 2—3 роки?". Кожна вистава стає окремою добою. Він досліджує естетику від стародавніх греків — до пізнього натуралізму і модернізму; кожна постановка — окрема школа, окремий стиль, метода гри, декорування.

Історія Молодого театру — своєрідна антологія театральних стилів, естетика розмаїтого формотворення. Тут і "містерія духу" з елементами імпресіонізму ("Йола" Жулавського), яка відсилала сприйняття до трагічних образів Гойї, до його "Капрічос"; і символістські "Етюди" українського поета-лірика Олеся, і натуралістичні фарби вистави "Чорна Пантера і Білий Медвідь" сучасного автора Вол. Винниченка із сильними біблійними алюзіями в бік теми гріха; і "У пущі" Лесі Українки з темою свободи творчої особистості, "конформізму" і плати за свободу від духовної тиранії; і вистава за творами українського поета-класика Тараса Шевченка "Іван Гус", де Курбас уперше використав елементи експресіонізму, а також нову стереофонію мізансцени та оптику кіно.

Програмною виставою стає перший на радянській сцені "Цар Едіп" Софокла (1918). Оголосивши в театрі еру імпровізацій на теми епох та стилів, Курбас ставить в обов’язок художникові Анатолю Петрицькому (в подальшому відомому в світі авангардисту і модерністу) не реконструкцію античної вистави, як це найчастіше в той час робилося, а заміну реального середовища античного світу — його відчуттям. Ставиться завдання замінити фізичне — психічним, річ — враженням від неї. Архітектурне оформлення Петрицького мало тяжіти до символізму. У тому була своя логіка.

Згадаймо. Антична сцена не знала живопису. Його заміняла реальна натура — небесна блакить, туман над горами, море, зелень помаранчевих садів; стародавній театр ніби виростав із землі і був природним завершенням ландшафту. Глядач апріорі був уписаний у цей космос і почувався його часткою.

Курбас беззастережно руйнував звичні штампи сприйняття, виводив його за межі традиційного замкненого простору. Продовжуючи у світовому театрі музично-просторові експерименти Аппіа-Крега, Курбас і Петрицький розімкнули коробку сцени, розташували на тлі грубих сірих сукон композицію з білих колон, кубів та сходів. Заданий Курбасом сценічний простір чистих архітектурних форм перебирав на себе функції епосу. Виникало відчуття органної музики. Космосу. Режисер наполягав на "враженні, як від ораторій Генделя".

Духовним контекстом вистави стала спроба нагадати добі Новітнього часу про античний космоцентризм, звідки ми родом. Добі, яка порушила цю парадигму, оголосивши людину мірою всього сущого і центром світобудови. Добі, яка навіть релігію — парадокс! — зробила антропоцентричною, примусивши її знехтувати свій істинний центр — Бога. Згадка про стародавню людину у купелі космосу навряд чи могла бути почутою тогочасним революційним глядачем. Однак Лесь Курбас, попри все, наполягає на цій старожитній пам’яті людства... Так виникала одна з варіацій майбутності — нашої, сучасної, кінця ХХ століття.

На відміну від, скажімо, рейнгардтівських масовок з армією статистів в його "Едіпі", що виконували роль афінського плебсу, на сцені Молодого театру діяв підкреслено абстрактний "балет". Білі туніки Хору, аскетизм сірого полотна, взаємодія двох пластичних систем — архітектурної декорації і хореографічної естетики нового умовного балету, нові звуко-пластичні мелодії — шерехи, природні шуми — створювали нову театральну лексику. "Хор... своєю прекрасною пластикою робить глибоке, естетично незабутнє враження, і, властиво, він весь час тримає глядача в високому напруженні", — писав критик. "З кожною ритмічною нотою гармонійно сполучається й відповідний жест Хору, інакше кажучи, кожна музикальна нота має музикальний жест", — він же.

У версії Курбаса вихід Едіпа — у смерть, у небуття, коли фізичне осліплення стало знаком найглибшого внутрішнього прозріння — парафраз древньої культури, підхоплений у Середні віки Шекспіром — сліпому Лірові відкривається Всесвіт. Виникав і "національний" варіант парафразу, але вже не з художнього середовища, а з правди буття, з історичної етики — добровільне осліплення себе українськими лірниками й кобзарями, щоб бачити "очима душі", щоб бути ближчими до Бога. Курбас переосмислював поняття "особистість" і "доля". Вступаючи у двобій з долею, його трагічний герой завжди програвав. Здобувалося щось набагато більше, ніж життя фізичне — безсмертя істини, віра в силу людського духу, у найвищий моральний сенс. Важливо підкреслити, що Курбасова версія відсилала не лише до проблеми трагедійного героя і його взаємин з народом або проблеми Фатуму й особистої відповідальності за буття. Не менш важливою була для режисера демонстрація підкресленої краси руху, лінії, звуку. Він доводив значущість суто естетичних сценічних засобів, цінність власне естетичного переживання — одна з тез модерну.

По суті, засобами театральної мови і театрального простору Лесь Курбас трансформував античну драму з її моносемією, парадигматичною та синтагматичною упорядкованістю — в акцентовану, посилену полісемію, множинність естетичних і художніх змістів. Він увів у сценічну версію "культурні цитати", додаткові "джерела". Рольова полісемія Хору, "культурні цитати" з сучасності, з інших підвидів мистецтва (скульптурно організовані пластичні побудови; архітектура як суб’єкт діалогу тощо) посилювали відцентровий рух змістів, робили їх особливо чутливими до безмежного, "відкріпляли" самий театральний простір вистави від "вузьких" інтерпретацій — творили новий тип контексту "зчитування" смислів. Недарма сучасна виставі критика писала: "...вражають способи інтерпретації ідеї. Тут Курбас прямо піднявся до філософського розуміння мистецтва і до шляхетної сміливості, котру блискуче виправдав постановкою "Царя Едіпа".

То був успіх принциповий — не лише для української сцени.

Так починалась перша глава українського модерного театру.

Довкола — розруха, розпад усіх систем життєзабезпечення, війна, революція, фінансовий крах. Курбас продовжує будувати авангардні моделі театру майбутнього.

У 1918 році у передмові до книги В. Обюртена "Мистецтво вмирає", яку режисер переклав з німецької, він полемізує з "цією книжкою бездонного, безнадійного суму і глибокої любові до мистецтва": "Я вважаю, що поява.. Бергсона у філософії, з його обороною метафізики і зворотом до інтуїції відноситься саме до перелому двох великих епохових стилів... І думаю, що чистому розумові цим ще раз сказано: не по силах тобі самому". Тільки у синтезі раціо та інтуїції — майбутнє театру, вірить режисер.

Курбас продовжує театральну антологію стилів."Горе брехунові" Ф. Грільпарцера стає своєрідною лабораторією dell’arte, яку я б ще назвала — "у передчутті Гейзінги". Режисер надав художнику — Ан. Петрицькому — право на вкрай широку імпровізацію. Той дав оригінально спрощений, стилізований малюнок кельтської старовини у дусі модних тоді "мирискусников". Пропонувалася весела пародія на книжкову графіку Бакста і Добужинського. Курбас провокував його на суперодверту ігрову стихію. Петрицький написав ворота, і рів з брудною водою, де росли величезні, розміром з людську голову, водяні лілеї, схожі на традиційні українські соняхи з побутових вистав, і товсті мури з потаємними ходами. Над усім тим стирчав шмат мальованого синього неба: воно висіло на довгій палиці, встромленій у кулісу. Живопис Петрицького давав змогу оригінально вирішувати взаємовідносини людини і речі, актора і декорації: персонаж міг, приміром, "присісти" на пласке, написане на полотні, дерево, "підпиляти" мальовану опору мосту. Після архітектурних форм "Едіпа" і масштабів космосу пропонувались "безконечні" форми Гри як головного персонажа. "Дерева фантастичного рисунку і кольору, великанські ключі, хати, розміру меншого від ноги людини, риби в річці, загадковий ліс — все це було цілком влучне й найбільш символізувало ту ірреальність, якої так багацько в самій п’єсі", — писав рецензент. Ексцентрика й буфонада, фарс і розкута імпровізація знімали з історичної комедії псевдогероїчні шати й перетворювали її на народну притчу. Головною реальністю була, як я щойно зазначила, Гра. Словесна, ситуаційно-пластична, пантомімічна. Фізичні дії "на задану тему", підслуховування, переслідування, погоні, миготіння тіл, рук, ніг, веселі ритми свята, танцю, забави, актуальні вставки з сучасності, розрахунок на найдемократичнішого глядача, — ось складові карнавальної естетики Курбаса і Петрицького. Режисер продовжував пошук особливої естетичної свободи.

Чергову в історії культури появу "ігрових" культурологічних теорій було спровоковано передусім новим жестом самої культури, її могутніми модерністськими розрядами. Ними пронизано поезію і живопис, музику і театр 1910-20-х років. Гру як самоцінність засвідчив театральний авангард уроками Леся Курбаса і Євреїнова, Петрицького і Стравинського.

...Постмодернізм кінця ХХ ст. монополізував Гру. (Або Гра узурпувала постмодернізм)... Умберто Еко і Дарріда намагалися розгадати цей "хід". Курбас відчував цю стихію як екзистенційну вітальність і аналог повноти життя. У стосунках із суспільством і державою театр мислився як механізм сильного духовного "впливу". Його "теорія перетворення" фундаментально спиратиметься саме на таку формулу гри.Театр для Курбаса поки що дорівнює семантичній повноті храму. В такому сенсі храмом може бути місто, людина, будь-який інший феномен. Навіть у компромісній "Чорній Пантері..." — звук літургії, "В пущі" — бунт одкровення, в "Йолі" — прихована молитва про гріх. Кажучи про театр, який він будує, Курбас люто таврує імітацію — як відсутність життя (адже життя для нього — явище художнє). Як і Мейєрхольд, і Крег, і Рейнгардт. Про це наприкінці ХХ ст. напише Ж. Бодріяр і назве ці явища "симулякрами". Курбас мріяв синтезувати всі стихії в акторський мікрокосмос, подолати діонісійство, перетворивши його на ідеальну сутність, на аполонічне "Я".

...Курбас все ще вірить, що можна "використати" революцію для зміни в суспільстві пріоритетів — для переваги в ньому театру, мистецтва, культури як структуротворчих його елементів. Пам’ятаєте про подібні Утопії? Але ж у деяких суспільствах — і то не так уже й рідко в історії — саме за рахунок таких пріоритетів здобувалась духовна перевага на століття і тисячоліття. Сьогодні Японія, Швеція, Франція, що спираються на подібні духовні засади, виграють у стабільності і моралі, а значить у гармонійнішому русі до майбутнього....

На якийсь період Курбасу вдалося втілити мрію Гордона Крега про своєрідну Театральну Академію. Нею став театр "Березіль" (1922—1933), який спочатку був МОБом — Мистецьким Об’єднанням "Березіль" (налічував 250 осіб). Він заклав основи всіх напрямів українського театру і науки про нього: театру драматичного, дитячого, опери, експериментального, оперети, кабаре, ревю, цирку, кінематографа; закладено основи соціології театру та театрознавства, створено Театральний музей.

Курбас розбудовує театром європейську Україну, повертає її до Європи, звідки Україна родом. Тим часом Радянський Союз, складовою якого після невдалого антиімперського руху стала Україна, починає під демократичну риторику набувати рис нової імперії.

Режисер вперто зосереджений на глибинних засадах духу, на емоційному забезпеченні найскладніших рухів думки, на чуттєвих моментах емоції, на підсвідомому. Його актори вивчають медицину і психологію — від Х.Інхеньєроса до Л. Виготського, Фройда і Бергсона/ А ще вивчають Платона, Мора, Кампанеллу. Довкола його театру гуртуються найкращі сили молодого українського авангарду: композитори К. Стеценко, Л. Ревуцький, Я. Степовий, поряд — художні студії Мордкіна та Ніжинської, тут — Верховинець, Леонтович, Кошиць. Поруч — молоді учні Ф. Кричевського і Г. Нарбута. Письменники, поети, науковці. Згодом — відомі світові імена. Цю добу буде названо Відродженням, з подальшим коментарем — Розстріляне.

Висновки

курбас творчість художній театр

Отже, курбасівський знаменитий театр "Березіль" (1992-1933) став розвідником у світі нової театральної мови, нової семіотики. Художній шлях Курбаса - це шлях від антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософа Григорія Сковороди, від експериментального політичного театру до театру філософського (і це в країні тоталітаризму і етичної стерилізації). Лесь Курбас синтезує містерію з театром новітніх інтелектуальних технологій і чуттєво-психологічних осяянь. Його кращі вистави: "Макбет" Шекспіра, "Гайдамаки" за Шевченком, "Газ" Кайзера, "Джіммі Гіґґінс" за Сінклером; вистави за п'єсами видатного українського драматурга Миколи Куліша та ін., - футуро-тексти Культури, які ніби "передбачили" пошуки Єжи Гротовського, Пітера Брука, Інгмара Бергмана, зайвий раз наголосивши на єдиних фундаментальних законах художньої самоорганізації.

Гуманістична етика його театру, його альтернативні духовні смисли, акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість естетикам Заходу і Сходу стали звинуваченням митцю. В 1933 році Курбаса заарештували і відправили в один з концтаборів радянського ГУЛАГу - на Соловки. 1937 року його, разом з 1100 інших українських інтелігентів і інтелектуалів, "на честь ювілею Великої Жовтневої революції" було розстріляно.

Лесь Курбас - фігура світового контексту, він - один з лідерів українського Розстріляного Відродження.

Список використаних джерел

1. Волицька І. Театральна юність Леся Курбаса: Пробл. формування творч. особистості.- Л.: Ін-т. народознав. НАН України, 1995.- 150 с.: ілюстр. [ст 85.33(4УКР) В 67]

2. Курбас Лесь (Олександр-Зенон) Степанович // Укр. культура. - 2000.- № 4.- С. 26. [ст]

3. Про життєвий і творчий шлях українського режисера, театрального діяча, актора, народного артиста республіки з 1925 р.

4. Лесь Курбас]// Укр. театр.- 1997.- № 1.- 32 с.: фотоілюстр. [ст].Випуск номера присвячено 110 річниці від дня народження Леся Курбаса та 75-річчю з дня створення ним театру "Березіль".

5. Лесь Курбас: Система і метод // Укр. театр.- 1998.- № 1.- С. 27-30; №2.- С.19-22; №3.- С.29-31.[ст]

6. Процес формування Л. Курбасом нової художньої системи.

7. Танюк Л. Ірина Стешенко про Леся Курбаса // Наука і культура: Україна: Щорічник.- К.: Т-во "Знання", 1966.- Вип. 21.- С. 390-397. [ст 72 М 34]

8. Чечель Н. Українське театральне відродження: Захід. класика на укр. сцені.- К.: Наук. думка, 1993.- 143 с.: фотоілюстр. [ст 85.33(4УКР) Ч-57]