Літературно-громадська спадщина Григорія Косинки

Ось як український літературознавець із США Г. Костюк пригадує один із вечорів 1925 р., на якому Григорій Косинка читав своє оповідання «Політика»: «На сцену вийшов молодий, середній на зріст чоловік років 26—27 трохи присадкуватий, з русявим чубом і відкритим простим обличчям. Став з боку кафедри, обпершися на неї однією рукою, спокійно дивився на переповнену залю. Публіка поволі затихала. Він не мав у руці ні книжки, ні рукопису, ні будь-якої записки. Коли публіка втихла, він заговорив, Заговорив так, як говорять у себе в хаті селяни, в родинних чи святкових різдвяних обставинах. То не було звичне читання з книжки, рукопису. То була жива розповідь напам'ять. Я таке побачив уперше. Я нікого з письменників більше й пізніше не знав, щоб свою прозову річ міг читати напам'ять. Та ще й як читати! З таким природним перевтіленням у характери, в психологічні нюанси героїв. Ні, то була містерія художнього читання! Публіка сиділа, як загіпнотизована» '.

Звісно, цей унікальний дар молодого автора сприяв ще більшій популярності його творів. Ті коротенькі новели й оповідання Григорія Косинки набили актуальністю порушених проблем, життєвістю ситуацій, яскравими, правдивими характерами українських селян, у душі яких так глибоко зумів зазирнути письменник. Внутрішній світ героїв, їхнє природне прагнення до кращого життя були йому близькі й зрозумілі.

Григорій Михайлович Стрілець (таким було справжнє прізвище письменника) народився у бідній селянській родині 29 листопада 1899 р. в селі Щербанівці, тепер Обухів-ського району Київської області. Сім'я не вилазила із злиднів. Батько щоліта мандрував на заробітки, а восени наймався до цукроварні. І все мріяв про кращі часи, «про землі вільні», як напише згодом Г. Косинка'.

У 1908 р. родина виїхала на Далекий Схід, оселилися на березі Амуру, навіть хату почали будувати. Та скоро туга за Україною вернула їх назад. Жити стало ще важче. Тепер довелося працювати і найстаршому—Григорію. Полов буряки, тягав плуга, був чорноробом на цукроварні. Спочинком і розрадою від важкої праці стали для нього книжки. Батько, сам неписьменний, завжди купував їх синові, як тільки виїздив на заробітки. Була то переважно пригодницька література російською мовою. А перша українська — «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ'я-ненка. «Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицькому,— згадував майбутній новеліст,— а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після «Конотопської відьми» не знав —"хто ми і чиї ми діти..."»².

Ту повість читав Григорій і рідним. А голос мав артистичний, «дзвінкий і сильний» — його «часто запрошували псалтир над мерцями читати»³.

Після закінчення початкової школи в селі Красному 1913 р. працює писарчуком у волості. «Всю систему колишніх управ, всі ті суди селянські, всю сваволю урядників, мирових посередників, писарів та помічників їхніх я не забуду, здається, довіку»⁴.

У 1914 р. Григорій їде на заробітки до Києва. Мріє вчитися. Але спочатку чистить на вулицях черевики — нічого кращого не знайшлося. Невдовзі доля усміхнулася — взяли кур'єром-реєстратором до земської управи. Це дало змогу закінчити вечірні гімназійні курси, скласти іспити.

Про життя Григорія Косинки в період визвольних змагань майже нічого невідомо. В одній із автобіографій є таке свідчення: «Брав активну участь у боях».

Писати почав із віршів. Невдовзі більш-менш стабільний заробіток дали йому короткі нариси, памфлети, статті, які друкувались у київській газеті «Боротьба» (орган Української партії есерів-боротьбистів), «Більшовик». У них піднімає актуальні проблеми «молодої Країни Рад», проповідує соціалістичні ідеї. Чи було це наслідком власних ідейних переконань автора? Певно, що так. Інша справа—в якій мірі усвідомлено і виболено, перевірено життєвим досвідом. У той час багато українських митців (здебільшого вихідці з пригноблених верств) щиро повірили в оновлююче, прогресивне значення революційних подій в Україні. Але так само більшість із них невдовзі переконалася в хибності своїх поглядів. Само життя принесло глибокі розчарування.

4 травня 1919 р. в газеті «Боротьба» було надруковано і перший художній твір — невеликий автобіографічний етюд «На буряки», підписаний уже відомим із журналістських кореспонденцій псевдонімом Косинка. Його взяв Григорій Стрілець за назвою скромних польових квітів — червоних косинців.

Переломним у житті письменника став 1920 р. Для його світобачення то був час прозрінь і творчого зростання. Тоді він вступив до Київського інституту народної освіти (КІНО) і одночасно став членом літературно миотецької групи «Гроно», до якої входили М. Терещенко, Д. Загул, Г. Шку рупій, П. Филипович, художники А. Петрицький, М. Бура-чек, Г. Нарбут та ін. В однойменному альманасі було надруковано невеликі оповідання Г. Косинки «Мент», «За земельку», «Під брамою собору».' Гронівці стояли на оновлю-вальних позиціях у мистецтві, виступали за синтез усіх найкращих здобутків, але серед мистецьких течій вирізняли імпресіонізм і футуризм. Чи не там треба шукати джерело своєрідного Косинчиного індивідуального стилю?

Уже після розпаду групи 1922 р. з'являється перша його збірка «На золотих богів», яка відразу привернула увагу читачів і критиків, принесла справжнє визнання. У цей час активно друкується не лише в газетах «Більшовик», «Вісті Київського губревкому», а й у часописах «Шляхи мистецтва», «Червоний шлях», «Нова громада», «Життя й революція». У 1923 р. в журналі «Нова Україна» (Берлін — Прага) поряд із творами Т. Осьмачки, В. Підмогильного з'являється оповідання Г. Косинки «Анархісти», в якому відтворено складну пореволюційну ситуацію на селі — протест проти насильницької більшовицької політики. Цій публікації сприяв В. Винниченко, який на той час жив за кордоном, але ще підтримував зв'язки з Україною. Ця подія в тогочасних мистецьких колах набула гучного розголосу. Авторів звинувачували в небезпечних зв'язках із ворожою до радянської влади еміграцією.

У цей час Григорій Косинка стає однією з найяскравіших постатей серед київських письменників. Він часто виступає на літературних вечорах, зібраннях ВУАН (Всеукраїнської академії наук) із читанням своїх творів. Через матеріальну скруту залишає навчання в інституті. Працює редактором у різних журналах, відповідальним секретарем ВУФКУ, у сценарному відділі Київської кінофабрики, актором на радіо. В 1924 р. знайомиться з майбутньою дружиною, студенткою Київського інституту кінематографії Тамарою Мороз, яка залишилася йому вірною до глибокої старості, зберегла в складні роки пам'ять про нього, дбайливо впорядковувала посмертні видання його творів. Жило подружжя на Володимирській вулиці в одному з будинків на території Софіївського собору.

В їхньому помешканні часто збиралося вишукане товариство найталановитіших київських літераторів, які об'єдналися під назвою «Ланка». Окрім Косинки, туди входили В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, Марія Галич, Т. Осьмачка. Особливо товаришував Григорій Косинка з Тодосем Осьмачкою, таким самим сином бідного селянина. Жартома їх називали Косьмачкою.

У 1926 р. «Ланка» перейменувалася у МАРС. Це була не літературна організація, а лише об'єднання митців, які відкрито не протистояли більшовизмові, але й не стали його апологетами (оспівувачами, ідеологічними виразниками), за що їх називали «попутниками». Над усе «марсівці» цінували талант, свободу творчості й ретельно дбали про високу художню якість своїх творів. У 1928 р., після ліквідації МАРСу, Григорій Косинка зізнавався Г. Костюкові: «Кінчилась доба навіть відносної свободи для письменника. Настає, мабуть, час абсолютного панування цензора і наглядача» '.

Сучасники згадують велику життєлюбність Григорія Косинки, його веселу, товариську вдачу, прямолінійність суджень і оцінок, нетерпимість до посередностей і підлабузництва, ненависть до партійних ортодоксів (він називав їх «мародерами і голобельниками»). Скептично ставився до авторитетів.

Щоправда, двом «великим» поклонявся, у двох «великих», як зізнавався, вчився —у В. Стефаника, з яким листувався і який називав його «своїм сином із Дівич-гори», і у В. Винниченка, з яким також підтримував зв'язки. Високо цінував О. Кобилянську, С. Васильченка, норвезького письменника Кнута Гамсуна.

На багатьох тодішніх літераторів, особливо молодих, впливав Микола Хвильовий. Лише двох митців не торкнулася його запальна романтична іскра В. Підмогильного і Г. Косинки. Ці митці впевнено йшли своїм шляхом. За це Григорій Косинка постраждав від репресійної влади одним із перших.

Суботньої ночі 5 листопада 1934 р., якраз напередодні захисту диплому дружиною, він був арештований і ув'язнений до Лук'янівської тюрми. А вже 18 грудня його розстріляли разом із іншими 28 українськими митцями (серед яких ще були К. Буревій, О. Близько, І. Крушель-ницький, Т. Крушельницький, Д. Фальківський). Сталося це в приміщенні колишнього Інституту шляхетних дівчат (перегодом — Жовтневий палац культури, нині—Міжнародний центр культури і мистецтв).

У 1957 р. Григорія Косинку було реабілітовано.

ТВОРЧІСТЬ

Ранні нариси, памфлети, фейлетони, статті письменника витримані в руслі тогочасної ідеології. На тлі всього творчого доробку митця — то учнівські, «заробітчанські», політично заангажовані (спрямовані) опуси, які не мають мистецької вартості.

Інша річ — оповідання й новели Григорія Косинки. їх високо оцінив Василь Стефаник: «Особливе поздоровлення посилаю Грицькові Косинці, який ущасливив мене своїми творами». Визначний майстер новели побачив у молодому авторові непересічний, справжній талант, який посяде гідне місце в українській літературі.

Так, власне, воно й сталося.

Прижиттєво було надруковано близько двадцяти збірок новел і оповідань, що свідчить про неабияку популярність митця у 20—30-х рр. Серед них, окрім першої «На золотих богів» (1922), найприкметніші «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1929), «Серце» (1933). На жаль, деякі новели втрачено назавжди, в тому числі й останню «Перевесло», що була закінчена якраз перед арештом.

Тридцять років твори письменника не перевидавалися, а ім'я замовчувалося або згадувалося в негативному контексті. Лише в період хрущовської «відлиги» 1962 р. М. Стельмах і М. Рильський підготували збірку «Новели». Відтоді маємо змогу читати його твори і насолоджуватися ними. Але ще багато нерозкритих сторінок життєвої та творчої біографії чекають на дослідників. Тільки нещодавно з'явилося оповідання «Фавст», написане 1928 р., яке у 1942 р. друкував часопис «Український засів», що виходив у Харкові під час війни.

Мало кому відомо, що на початку 30-х рр., коли вже насувалася хвиля репресій, митець перекладав А. Чехова, М. Горькоґо, М. Шолохова. Його переклад «Мертвих душ» М. Гоголя до 1968 р. виходив без підпису.

Доробоіс Г. Косинки свідчить, яку величезну еволюцію духовного становлення він пережив од часу своєї журналістської практики до власне художньої творчості.

Тематика. Уже перші новели Григорія Косинки органічно вписалися в загальне русло модерністських тенденцій, що з'явилися в українській літературі кінця XIX— початку XX ст. у творчості Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефайика, О. Кобилянської, В. Винниченка і набули подальшого розвитку у вигляді стильових течій символізму, неореалізму, експресіонізму, футуризму, імпресіонізму.

Про українське село, життя і боротьбу селянства писали тоді майже всі. Але як по-різному! Наприклад, порівняймо Петра Панча, що дотримувався народницько-реалістичної традиції, І і Григорія Косинку. Недарма Г. Костюк так підсумовує його творчий доробок: «Це звучало свіжо, правдиво, боляче»¹.

Від природи не просто здібний до писання, а й талановитий, він вчасно пройшов «добру школу» в «Гроні»,

«Ланці» — МАРСІ та, цілком їй довіряючи, згодом не приставав до жодних літугруповань чи організацій. Доля послала йому гідних учителів, близьких духом, схидних до пошуків нових, власних шляхів.

Отже, Григорій Косинка писав тільки про те, що сам добре знав, пережив, перепустив крізь своє серце. Його новелістика має автобіографічне підґрунтя, безпосередньо пов'язана з власним життєвим досвідом, здобутим у важкій селянській праці, і в панській економії, і в земських установах, і в воєнних сутичках.

Вульгаризаторська критика 20 — 30-х рр. (а вона постійно цікавилася Г. Косинкою) звинувачувала письменника в аполітичності, нечіткості ідейної позиції, бо вимагала чорними фарбами змальовувати так званих ворогів народу -.— заможних селян (куркулів), повстанців-петлюрівців і поід., а світлими — бідняків, пролетарів, комуністів. Оскільки: ж Г. Косинка цього не робив, то його назвали апологетом! куркульства, поетизатором отаманщини і бандитизму. Страшні, як на ті часи, звинувачення!

Косинка не ділить своїх героїв на «наших» і «ваших». Українського селянина в його доробку бачимо в різних соціально-історичних іпостасях: заможним хліборобом, який тремтить за своє добро, і злиденним бідняком, якому нічого втрачати, відчайдушним борцем з нав'яз'.уваними порядками, зацькованим, розгубленим дезертироїм, самовпевненим червоноармійцем, новоявленим комнезамом і не менш самовпевненим молодим анархістом. І кожен із них обстоює свою правду.

Г. Косинка — тонкий психолог. Йому зрозумілі найглибші порухи душевного стану кожного героя. Але найближчим є той заблукалий український селянин, який так трепетно сподівався на нові переміни, пов'язані з революцією, так по-дитячому наївно вірив у них, а тепер опинився мовби на роздоріжжі перед вирішальним вибором. В українській літературі серед попередників Косинки лише В. Стіефаник спромігся так глибоко зрозуміти душу українського селянина. У новелах Г. Косинки через крик душі того селянина, ті непрості ситуації, в які він потрапляє і з яких і так болісно, а часом трагічно шукає виходу, постає досить широка і складна панорама життя, боротьби українського селянства першої чверті XX ст. Так, власне, окреслюється основне тематичне коло Косинчиних новел.

Світобачення митця. Воно є тим вирішальним, стрижневим чинником, від якого залежать вибір теми, коло життєвих проблем, порушених у творах, і особливості індивідуального стилю.

За типом світобачення Григорій Косинка — реаліст. Це означає, що він сприймає довколишню дійсність такою, якою вона є, пізнає цю дійсність, виходячи з реально існуючого. Він не тішить себе ілюзіями, навіть не прагне зазирнути в далеке «блакитне майбутнє», як, наприклад, романтик Микола Хвильовий Чи Юрій Яновський. Ортодоксальна критика називала це «політичною короткозорістю», неспроможністю «побачити зародки нового комуністичного світу».

Григорій Косинка був чесним перед собою і своїм народом. Він у своїй художній творчості не став ілюстратором партійних гасел, пафосним оспівувачем довколишньої дійсності, за що й поплатився життям. Правдиво писав про те, що найбільше йому боліло. Умів збагнути складність і суперечливість селянської революції в Україні, непросту пореволюцїйну дійсність. І все те відтворював у своїх новелах.

Він бачить світ недосконалим і часто жорстоким (згадаймо новелу «Серце»), але водночас прекрасним і неповторним кожної миті («Місячний сміх», «В житах», «Заквітчаний сон»). Його цікавить насамперед людина в цьому недосконалому, але прекрасному світі. Він любить її такою, якою вона є — не причепурена, складна, часом неприваблива своїми вчинками. Через те переживає разом із своїм героєм-селянином за його віковічну відсталість, духовну обмеженість, бажання погнатися за мінливими, ефемерними цінностями, неспроможність зрозуміти й захистити цінності істинні. Він і радів разом зі своїм героєм у ті нечасті світлі моменти важкого життя, і ніби прагнув зупинити їх навічно. Цим Григорій Косинка нагадує нам Володимира Винниченка.

За характером Косинка був оптимістом, життєлюбом і гумористом. Тому так боляче сприймав душею недосконалість світобудови і малість у ній, незахищеність простої людини. Це, ясна річ, відбилося на особливостях його поетики, тобто його творчого почерку.

Риси індивідуального стилю. Кожен художній твір, як ми знаємо, має зміст і форму. Зміст — це все те, що зображено у творі, а форма — як це зображено.

Індивідуальний стиль — то не тільки вияв форми твору. Стиль письменника не можна відокремити од тематики його творів, порушених проблем, світоглядної позиції, що визначає коло висловлених (чи втілених) думок, ідей.

Індивідуальний стиль Григорія Косинки можна визначити як неореалістичний, тобто такий, який несе в собі риси модерністських тенденцій, зокрема імпресіоністичної.

Найбільш плідно імпресіонізм проявився у творчості М. Коцюбинського, якщо, звісно, йдеться про українську літературу. Елементи імпресіоністичної поетики можна знайти також у літературі 20 — 30-х рр. —у новелах А. Головка, М. Хвильового, М. Івченка, Ю. Яновського, Г. Михайличенка, М. Сріблянського.

У творчості Григорія Косинки імпресіонізм проявлявся непослідовно. Він більш характерний для ранніх новел-шкіців («За земельку», «Перед світом», «Під брамою собору», «Мент», «Місячний сміх»). У пізніших творах переважає опис, розповідь, зображення — тобто міцнішає реалістична манера образотворення. Але і в них імпресіоністичні враження не тільки не зникають, а саме вони допомагають утілити авторську ідею, визначити головний мотив чи настрій. Вони ніби вивертають назовні справжню, часом трагічну суть довколишнього життя, наголошують на якихось глибоких нюансах внутрішнього світу людини, посилюють психологізм твору.

Про наявність імпресіоністичних тенденцій в індивідуальному стилі Григорія Косинки свідчать:не описування чогось, а фіксація чуттєвого, настроєвого або смислового враження від чогось; розмонтованість сюжету на окремі часово-просторові фрагменти (класичний зразок — новела «Заквітчаний сон»);* фрагментарність самої оповіді'' важливість у тексті кольорової гами як втілення зорових настроєвих вражень; Дакцентація на окремих художніх деталях. Звідси — лаконізм зображення, повна відсутність тенденційності (нав'язування читачеві певних ідей, думок), прямого авторського втручання в текст. Всі ці якості тільки поліпшують художню вартість твору.

«НА ЗОЛОТИХ БОГІВ»

Цей твір написано 1920 р.

Етюд, або ліричний шкіц — так визначається його жанр, поширений у тогочасній прозі. Це свідчило про загальну тенденцію ліризації української літератури 20-х рр.,прагнення письменників швидко відгукнутися на революційні події. Таку функцію виконувала, звісно ж, поезія. А от мобільність прози забезпечував яскравий настроєвий малюнок, пунктирний штрих — наче ескіз до чогось більшого і ширшого.

За цей твір Григорія Косинку було звинувачено в невиразності ідейної позиції. «Читач не розбере — за кого є, власне, автор — з революцією чи проти неї, чи споглядає як стороння людина», — писав критик марксистського спрямування В. Коряк.

Назва «На золотих богів» та й збаналізована вже фраза «Б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії "золотих богів"» (тобто білогвардійців) ніби свідчать про щирі симпатії автора до селян-бідняків. Але ідейно-естетичний зміст твору виводить читача далеко за межі однозначної авторської оцінки: схвалення чи засудження чогось. Григорій Косинка, як і Валер'ян Підмогильний чи Микола Хвильовий, ніколи не користувався цим дешевим засобом.

«На золотих богів» — не пафосне оспівування революційних подій в Україні, а одна з перших спроб у літературі осмислити їх художньо. Звернімося до тексту.

Все село вийшло «назустріч непроханому ворогу» — піднесено романтичний тон оповіді в дусі народної пісні передає важливість події. І не більше. Кольорова гама бою («криваво-червоні стежки полум'я», «червоною крівцею вмитий», «сіра курява... І упала чорним шаром на обличчя», «як чорні примари мріють над селом тополі, попелом припалі») підкреслює напруженість, драматизм ситуації, насторожує читача. Вбито ватажків Чубатенка і Сеньку-кулеметника. Чорний колір продовжує повторюватися болючим рефреном: «чорна руїна», «чорна соха», «чорні повалені хати», «почорнілий» Сенька. Від усього цього чорно в душах людей. Тріумфу перемоги немає. Але урочистий реквієм також відсутній. Опис передає трагічний наслідок: «На місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем...», «Цілі улиці покошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, в попелі тліє горе матері...».

оповідання косинка літературний