Марко Кропивницький - видатний діяч українського театру

Міністерство освіти України

РЕФЕРАТ

з української літератури на тему:

"Марко Кропивницький – видатний діяч українського театру"

учениці 10-А класу

ЗОШ 1-3 ст. №4

Мукановської Людмили

м. Слов’янськ

2007

З ім’ям талановитого драматурга і актора, режисера і організатора театральної справи тісно пов’язана історія українського театру другої половини ХІХ та початку ХХ століть. Бути відданим народові Кропивницький учився у Тараса Шевченко, палку любов до Кобзаря він проніс через усе своє життя, - і тоді, коли ще підлітком читав гнівні рядки поета сільській молоді на їх прохання, і тоді, коли тягар сімдесяти років невпинно нагадував про себе, він – відомий драматург і неперевершений популярний актор – востаннє декламував перед киянами Шевченків "Холодний яр".

Народився М.Л. Кропивницький 25 квітня (7 травня) 1840 року в селі Бежбайраки Єлисаветградського повіту (тепер село Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської області) в родині управителя поміщицького маєтку. Хлопчикові було лише п’ять років, коли мати покинула сім’ю, і він залишився без материнського догляду й ласки, яких потребував як і кожна маленька дитина, а особливо він – допитливий і вразливий. З того часу починається тяжка пора поневірянь, про яку він докладно розповів в автобіографії, написавши її вже на схилі літ.

Спершу він виховувався в приватній школі дрібного шляхтича Рудковського, згадка про якого викликала тільки смуток і гіркоту спогадів про дитинство і ранню юність. "Єзуїт з нас, своїх учнів, надумав робити спартанців, він такий був жорстокий, суворий, що канчук його завжди гуляв по чиїй-небудь з наших спин. Крім уроків ми повинні були виконувати і домашні роботи, як-от: полоти город, поливати зелень, стерегти по черзі сад, ганяти худобу на водопій і т.п.", - так написав М.Л. Кропивницький у листі до А.В. Маркович.

Через деякий час хлопчик потрапляє в дім князів Кантакузен, де в той час перебував на службі його батько, а потім до якогось генерала, де намагалися зробити з нього такого собі слухняного козачка. Від генеральської "ласки" він не раз рятувався у кріпачки-корівниці і кучера Тимофія, про яких на все життя зберіг світлі спомини. Хоча й вразливий, але непокірний і гордий, Марко втік від генерала так само, як раніше від жорстокого шляхтича. Не став терпіти знущань і в домі офіцера Бракера в Єлисаветграді, де з нього пробували зробити щось на зразок помічника денщика. Врешті батько забирає його і влаштовує в Бобринецьке повітове училище. Тут Марко влаштовується жити у бабусі, в якої вперше після довгої розлуки зустрівся з матір’ю.

Але через три роки Кропивницький знову в мандрах: спершу він вдруге потрапляє до князів Кантакузен, а через деякий час – у село Новокрасне до священика Нестеровського, де знову йому доводиться тяжко працювати: він і дзвонар, і Псалтир читає по померлих, і воду возить, і коней доглядає. У цьому ж селі був великий етапний пункт. У листі до А.В. Маркович він писав: "Тут я бачив серед каторжників, які йшли в заслання і були скуті і в ножні і в ручні кайдани, з виголеними головами, з таврами на щоках і лобі, бачив я людей з серцем і теплою душею; ці знедолені, ці подонки добре впорядженого суспільства буквально обливали слізьми померлого свого товариша по вигнанню..." Тут-таки підліток був свідком того, як експлуататор у рясі занапастив, ізжив зі світу дівчинку-сирітку, яка разом із Марком тягла ярмо підневільного життя у попа.

Ось так безрадісно минали дні дитинства і раннього юнацтва М.Л.Кропивницького. з дитячих літ він бачив у трудовому народі благородство, чесність, чуйність, а в панстві – егоїзм, самодурство, брехливість і лицемірство. Різні "благодійники" кривдили і гнобили його, а вчитель-єзуїт бив канчуком за найменшу провину; він був свідком жорстоких розправ із селянами самодурів-кріпосників, споглядав людей у кайданах, що мали таке ж чутливе серце, як і в усього бідного народу. Юнака вражав контраст між розкішним життям панства і рабством та нуждою підневільного народу, запали в душу майбутнього драматурга картини тяжкої кріпосної дійсності. І пізніше один із героїв його п’єси "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" дід Максим з гідністю і болем скаже, звертаючись до паничів: "А подивіться, паничу, на нас, сліпих людей, та попитайте, якого горя ми не перебули. На наших очах люди одіймали дівчину від милого, на його очах і безчестили; на наших очах брали молоду з-під вінця й вели в хороми на безчестя, а потім..."

Здібному від природи юнакові так і не пощастило здобути вищу освіту: вирішальним було те, що він не зміг документально підтвердити свого дворянського походження. Після закінчення Бобринецького повітового училища (1856р.) і невдалої спроби вступити до Другої київської гімназії, Кропивницький повертається додому, служить деякий час писарем у повітовому суді, а в 1862 році вступає вільним слухачем до Київського університету. Після дворічного перебування в університеті він надовго оселяється в Борбинці. Там він працює в різних канцеляріях. Пізніше М.К.Кропивницький згадує: "Вступив я на цивільну службу і прослужив на посадах секретарів і діловодів близько дев’яти років, але підвищення в чинах не дістав, без пояснення причин. Значить, я потрапив до списка неблагонадійних". У цей час він уважно вивчав життя, намагався збагнути причини такого злиденного існування простих людей, знайомився з творами прогресивних українських та російських письменників.

Захоплення театром розпочалося ще тоді, коли він був учнем повітової школи і брав участь в аматорських виставах, що було звичайною практикою багатьох повітових училищ. І з того часу Кропивницький уже ніколи не залишав театру. Перебування у матері та бабусі, де захоплювалися мистецтвом, найбільше театром і музикою, надзвичайно сприяло розвиткові талановитого юнака, якому судилося стати класиком української драматургії, одним із засновників українського професіонального театру. При підтримці близьких людей саме в Борбинці Марко Лукич створює свої перші сценічні образи – Петра ("Наталка Полтавка"), Лопуцьковського ("Шельменко-денщик"), Стецька ("Сватання на Гончарівці") – і остаточно вирішує пов’язати своє життя з театром.

Натхненний своїми першими успіхами, М.Л. Кропивницький захоплюється акторською діяльністю і літературною творчістю, але вони припадають на часи посилення утисків з боку самодержавства проти української мови і культури. У 1863 році міністр внутрішніх справ Валуєв у таємному циркулярі стверджував, що ніякої української мови "не було, нема і бути не може". І саме цього року Марко Лукич написав прекрасною народною мовою свою першу драму "Дай серцю волю, заведе в неволю", яка засвідчила неабиякий талант драматурга.

Пізніше (1871 року), остаточно залишивши канцелярську службу, Кропивницький у ролі Стецька ("Сватання на Гончарівці" Г.Квітки-Основ’яненка) дебютує в одеському "Народному театрі гр. Моркових і Чернишова". Талановита гра молодого актора дуже сподобалася одеситам, особливо палко вітала його молодь. Місцеві критики з великим захопленням писали про його майстерність: "Дебют в ролі Стецька п. Кропивницького привернув загальну увагу своєю грою; при виході його на сцену сміх публіки майже не припинявся; деякі куплети примушували його повторювати по два і по три рази, оплескам і викликам не було кінця".

І для М.Л. Кропивницького починається мандрівне, неспокійне життя актора. Після Одеси він їде до Акермана, а потім до Харкова, де з великим успіхом пройшла його драма "Дай серцю волю, заведе в неволю". Його дуже привітно зустрічають глядачі, особливо студентство. У 1874 році Кропивницький виступав у Петербурзі (театр на Крестовському острові), Миколаєві, Єлисаветграді. Наступного року на запрошення товариства "Руська бесіда" він гастролював у містах Західної України – Львові, Тернополі, Чернівцях, Снятині та інших. Але тут український театр перебував у складних умовах, він зазнавав утиску австро-угорських урядовців, не мав майстерних виконавців і ледве животів. Особливо обурювало Кропивницького погане виконання п’єс з народного життя театральними гуртками Галичини. В автобіографії він писав : "Виконання народних творів якесь вимучене, покалічене, так, ніби виконавці ї не бачили народу, якесь низькопоклонство, умизгання". Зневірившись у можливостях галицького театру, Марко Лукич повертається в рідні місця, йому хочеться показувати на сцені високі зразки акторського мистецтва, і він гастролює в Єлисаветграді, Катеринославі. Там його і застає суворий урядовий указ (1876р.) про заборону українських вистав.

На той час М.Л. Кропивницький уже був популярним як актор і драматург, та все ж змушений був перейти, в силу обставин, на російську сцену і бути на ній аж до 1881 року. За цей період він значно розширив коло своїх сценічних образів, удосконалив свою майстерність і мав чітке уявлення про завдання театру взагалі й українського зокрема, водночас наполегливо працював і як драматург, не уявляючи свого життя без написання п’єс.

З 1881 року. Коли для українського театру настало деяке полегшення, акторська і літературна діяльність Кропивницького на українській сцені розгортається з новою силою, з’явилася довгоочікувана можливість реалізувати свій творчий потенціал. З трупою Ашкаренка він відвідує Кременчук, Харків, Київ, а в 1882 організовує трупу, в якій об’єднує кращі акторські сили того часу. Відтоді український театр міцно стає на професіональну основу, починає зростати і міцнішати, збагачується першокласними майстрами сцени, змінюється і репертуар театру: віддається перевага високохудожнім творам. Поруч із невтомним трудівником українського театру працюють видатні корифеї – М.Старицький, І.Карпенко-Карий, М.Заньковецька, М.Садовський, Г.Затиркевич-Карпинська і багато інших видатних митців сцени, які вписали не одну сторінку в історію українського театру. Як керівник, Кропивницький утверджує на українській сцені демократичні традиції, творчо спілкується з відомими діячами російської культури, зокрема драматургом О.Островським.

За участю М.Л.Кропивницького, тоді вже досвідченого актора і режисера, було показано чимало вистав у різних містах України. У 1882 році він завершив п’єси "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" і "Глитай, або ж Павук", написав одноактні п’єси "По ревізії" та "Лихо не кожному лихо, а іншому й талан".

Популярність і слава українського театру зростали. У листопаді 1886 року п’єсою "Дай серцю волю, заведе в неволю" почалися гастролі трупи в Петербурзі. Три місяці, упродовж яких трупа Кропивницького давала свої вистави, були місяцями гучного тріумфу українського театру, про який актори тільки мріяли. Навіть сановні петербуржці, виховані на зразках салонного мистецтва, змушені були віддати належне яскравій, життєстверджуючій творчості талановитого акторського колективу. Про вистави "Наталка Полтавка", "Наймичка", "Глитай, або ж Павук" писали всі найвизначніші столичні газети. Українські актори мали прекрасну можливість спілкуватися з прогресивними діячами російської культури. До речі, відтоді почалася дружба М.Л. Кропивницького з видатним художником І.Ю. Рєпіним.

Після петербурзьких гастролей, що дали творчий поштовх українському театру, театральна діяльність Кропивницького стає ще інтенсивнішою, напруженішою. Марко Лукич весь у полоні творчих задумів і планів. Актор, режисер, драматург, організатор театральної справи, він, незважаючи на тяжкі умови, невтомно працює для українського мистецтва. Розстаючись із старими колективами, організовує нові, вирощує нові талановиті кадри і весь час мандрує по містах і селах не тільки України, але й далеко за її межами. У 1887 році трупа М.Л. Кропивницького успішно виступала в Москві. На виставах бували Лев Толстой, Антон Чехов, майстри Малого театру. І це був незвичайний успіх, це було утвердження української культури, її самобутності, її значущості.

Значну увагу приділяв Кропивницький і музичному оформленню театральних вистав, написавши багато музичних творів, які робили драматичні твори яскравими, емоційними, завершеними. Він поклав на музику поезію Т.Шевченка "За сонцем хмаронька пливе", С.Писаревького "Де ти бродиш, моя доле", у драмі "Невільник" створив хорову пісню "Ревуть, стогнуть гори-хвилі". Йому належить музичне оформлення оперети "Зальоти соцького Мусія", сольні пісні "Соловейко" та "Чи я тобі не вродливий".

З 1902 року М.Л. Кропивницький оселяється на хуторі Затишок, південніше Харкова. Незважаючи на тяжку недугу – глухоту, - він продовжує працювати, час від часу виступає перед глядачами. Навіть в останні роки свого життя він не стояв осторонь подій свого часу, не залишав театру, не випускав із рук перо, що, за словами самого драматурга, вірою і правдою служило народові, було невтомним, чесним і безкорисливим. У 1903 році Марко Лукич приїхав до Полтави на відкриття пам’ятника І.П.Котляревському і у святковій виставі "Наталка Полтавка" зіграв роль виборного Макогоненка.

Гучний успіх супроводжував драматурга протягом усього його життя, до останньої гастролі у Одесі. 21 квітня 1910 року у вагоні, повертаючись із Одеси додому, М.Л. Кропивницький помер. Похований він у Харкові, на його могилі споруджено пам’ятник.

У тяжких умовах, в обстановці утисків, переслідувань, зарозумілого зневажання української сцени Кропивницький самовіддано працював на благо рідного театру, вбачаючи в ньому могутній засіб виховання й освіти народних мас. Цьому підпорядковував він усю свою творчість і як драматург, і як режисер, і як актор.

У дні його ювілею великий художник Ілля Рєпін прислав адрес, на якому М.Л. Кропивницького було змальовано в човні серед вируючого моря. Це сприймалося як символ. Пливучи по бурхливих хвилях житейського моря, Кропивницький бачив одну бажану мету – інтереси трудового народу. В ім’я цього, переборюючи всілякі труднощі, він жив і творив.

Пам’ятають про свого славного земляка на Кіровоградщині, в нинішньому музеї-заповіднику ростуть посаджені Марком Лукичем Кропивницьким велетні-дуби і пригадуються поетичні рядки Максима Рильського:

Ростуть дуби, купають в небі віти,

А навкруги, немов веселі діти,

Дубки і липки зводяться рясні...

Співає молодь молоді пісні –

І, сповнені зичливості й любові,

Дуби над нею шелестять Маркові.

Список використаної літератури

Кропивницький М.Л. Твори. – Харків: Прапор, 2005

Кропивницький М. Автобіографія (За 65 років)// Марко Лукич Кропивницький: Збірник статей, спогадів і матеріалів. – К., 1955

Мороз З. Проблема конфлікту в драматургії. – К., 1961