Концепція інтертекстуальності в сучасному літературознавстві

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ”

Кафедра філології

Реферат

З курсу: “Основи компаративістики”

Концепція інтертекстуальності в

сучасному літературознавстві

Виконала студентка ФГСН-4

Кандинська Віра

Викладач: проф., д.ф.н. Наливайко Д.С.

Київ-2002

Терміном “інтертекстуальність” (фр. intertextualité, англ. intertextuality), запропонованим 1969 р. Ю.Крістєвою для позначення “текстової інтеракції в межах самого тексту”, означають взаємодію різних кодів, дискурсів чи голосів всередині тексту, а також метод дослідження тексту як знакової системи, що перебуває у зв’язку з іншими системами. Конкретний зміст терміну суттєво видозмінюється залежно від теоретичних і філософських засновків, якими керуються різні дослідники. Спільним для всіх є постулат, що будь-який текст є “реакцією” на попередні тексти.

Витоки теорії інтертекстуальності філологи вбачають у трьох основних джерелах — діалогійній концепції М.Бахтіна, теоретичних поглядах Ю.Тинянова та теорії анаграм Ф. де Сосюра.

Михайло Бахтін у своїй праці “Проблема змісту, матеріалу і форми в словесній художній творчості” (1924), описуючи діалектику існування літератури, зазначив, що окрім даної художнику дійсності він також має справу з попередньою і сучасною йому літературою, з якою він перебуває в постійному “діалозі”, який слід розуміти як боротьбу письма з існуючими літературними формами. Розвиваючи теорію діалогу, Бахтін писав: “Стенограма гуманітарного мислення — це завжди стенограма діалогу особливого виду: складні взаємостосунки тексту (предмет вивчення і обдумування) і створюваного обрамного контексту (питального, заперечувального тощо), в якому реалізується пізнавальна і оцінююча думка вченого. Це зустріч двох текстів — готового і створюваного регенеруючого тексту, відповідно, зустріч двох суб’єктів, двох авторів. Текст — не річ, а тому друга свідомість, свідомість сприймаючу, ніяк не можна елімінувати або нейтралізувати” (цит. за 5; 285)

Юрій Тинянов підійшов до проблеми інтертекстуальності через вивчення пародії. Він (як і М.Бахтін) бачив у пародії фундаментальний принцип оновлення художніх систем, заснований на трансформації попередніх текстів. Пародія від початку виступає як двоплановий текст, в якому незримо присутній текст-попередник. Зіставлення двох планів і надає пародії сенсу. Причому завдяки принциповій незбіжності цих планів у пародійному тексті “відбуваються глибинні семантичні зсуви, запускається механізм смислотворення” (5; 32).

Дослідження анаграм Фердінана де Сосюра передували створенню “Курсу загальної лінгвістики”, але увійшли в обіг лише після 1964 р. В давній індоєвропейській поезії Сосюр виявив особливий принцип складання віршів за методом анаграм. Кожний поетичний текст у цих традиціях будується залежно від звукового складу ключового слова, найчастіше — імені бога (яке зазвичай не називається). Інші слова тексту підбираються таким чином, щоб у них з певною закономірністю повторюються звуки (фонеми) ключового слова. Сосюр відмовлявся опублікувати свої дослідження, посилаючись на те, що ніде не згадано про свідоме застосування анаграм, а також “існує вирогідність віднайти в середньому в 3-х рядках, взятих навмання, склади, з яких можна зробити будь-яку анаграму (достеменну чи удавану)” (цит за 5; 37) Отже, зміна анаграмованого слова, штучно вживленого в тканину вірша, може повністю змінити сенс поетичного твору: “досить проникнення варіації в “зовнішні” відношення первинного матеріалу, щоб змінилися ті характеристики, які здаються внутрішніми”. Як зазначає М.Ямпольський, теорія анаграм дозволяє наочно уявити, яким чином інший текст, прихована цитата, організовує порядок елементів у тексті й здатна його модифікувати. На основі анаграматичної теорії виникає можливість ввести інтертекстуальність у структурний контекст. Ф.де Сосюр вирізнив різні типи анаграм: анафонію, гіпограму, логограму і параграму. Дослідник відзначив: “Термін параграма вказує, що кожний елемент тексту функціонує як рухлива “грама”, яка скоріше породжує, ніж виражає смисл” (цит. за 5; 38).

Юлія Крістєва звернула на поняття параграми особливу увагу: “Поетичний означник відсилає до інших дискурсивних означників таким чином, що в поетичному висловлюванні стає читабельною множина дискурсів. В результаті навколо поетичного означника створюється множинний текстуальний простір, чиї елементи можуть бути введені в конкретний поетичний текст. Ми називаємо цей простір інтертекстуальністю. […] Виходячи з сосюрівського поняття параграми ми змогли встановити фундаментальну особливість функціонування поетичної мови, яку ми визначили терміном парадигматизм, іншими словами, входження множини текстів (і смислів) у поетичне повідомлення, яке інакше постає сконцентрованим навколо єдиного смислу” (цит. за 5; 39)

Ключові поняття в теорії інтертекстуальності Крістєвої —фено-текст і гено-текст. Фено-текст є готовий, твердий, ієрархічно організований, труктурований семіотичний продукт, який має досить стійкий зміст. Фено-тексти — це реально існуючі фрази природної мови, призначені для прямого впливу на партнера по комунікації. Гено-текст — це суверенне царство “різності”, де немає центру і периферії, це неструктурована смислова множинність, яка набуває структурної впорядкованості лише на рівні фено-тексту, своєрідний “культурний розчин”, що кристалізується в фено-тексті.

Близькими до концепції Крістєвої є погляди Ролана Барта. Поняттю фено-текст у Барта відповідає поняття твір, а поняттю гено-текст — текст: “твір є матеріальним фраґментом, що займає певну частину книжкового простору, а текст — поле методологічних змагань” (1; 380). Як зазначає Г.Косиков, текст за Бартом, це не стійкий “знак”, а умови його породження, це живильне середовище, в яке занурено твір, це простір, що не піддається класифікації, не знає наративної структури, простір без центру і без дна, без кінця й без начала — простір із множиною входів і виходів (жодний з яких не є “головним”), де зустрічаються для вільної “гри” гетерогенні культурні коди. Ролан Барт визначає коди як “певний тип вже баченого, вже прочитаного, вже зробленого: код конкретна форма цього “вже”, яке конституює будь-яке письмо” (2; 401). Відкриваючи в “творі” вже знайоме дослідник виходить на рівень “тексту”, адже в його руках опиняються нитки, що ведуть не до авторської інтенції, а до контексту культури, в який вплетений даний текст. В такому випадку питання про вплив або запозичення втрачає сенс: “інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів, вона являє собою загальне поле анонімних формул, походження яких можна віднайти нечасто, безсвідомих чи автоматичних цитат, поданих без лапок” (цит. за 3; 218). Таким чином автор “перетворюється на порожній простір проекції інтертекстуальної гри”. Безсвідомий характер цієї “гри” відзначає і Ю.Крістєва, відстоюючи постулат “безособової продуктивності” тексту, наділяючи текст практично автономним існуванням і здатністю “прочитувати історію”.

Положення, що історія й суспільство є тим, що може бути “прочитане” як текст, призвело до сприйняття людської культури як суцільного “інтертексту”. Проголошена Бартом “смерть автора”, “смерть” індивідуального тексту, розчиненого в явних або неявних цитатах, а в кінцевому рахунку призвели до “смерті” читача й ототожнення з текстом “неминучо цитатної” свідомості людини.

“Децентрування” суб’єкта, знищення меж поняття тексту і самого тексту, відрив знаку від його референціального сигніфікату, здійснений Ж.Дерідою, звели всю комунікацію до вільної гри означників. Це породило картину “універсуму текстів”, в якому окремі безособові тексти до незкінченності посилаються один на одного і на всі зразу, оскільки всі разом вони є лише частиною “всезагального тексту”, який в свою чергу збігається з завжди “текстуалізованими” дійсністю та історією. “Через призму інтертекстуальності світ постає як величезний текст, в якому все колись вже було сказане, а нове можливе лише за принципом калейдоскопу: змішання певних елементів дає нові комбінації” (3; 218).

Однак, як зазначає І.Ільїн, не всі західні літературознавці сприйняли настільки широке тлумачення інтертекстуальності. Представники коммунікативно-дискурсивного аналізу (наратології) вважають, що надто буквальне дотримання принципу інтертекстуальності в її філософському вимірі позбавляє сенсу всяку комунікацію. Зокрема Ж.Женет трактує інтертекстуальність більш звужено і конкретно, запропонувавши п’ятичленну класифікацію різних типів взаємодії текстів: 1) інтертекстуальність як “співприсутність” в одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат тощо); 2) паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовку, післямови, епіграфу тощо; 3) метатекстуальність як коментар, критичне посилання на свій передтекст; 4) гіпертекстуальність як пародіювання одним текстом іншого; 5) архітекстуальність — жанровий зв’язок текстів. Ці основні класи інтертекстуальності дослідник поділяє на численні підкласи і типи й простежує їхні взаємозв’язки.

Різні літературознавчі школи і навіть окремі дослідники трактують інтертекстуальність по-своєму. Важливо, що всі вони визнають наявність цього поняття. Значення концепції інтертекстуальності виходить далеко за рамки суто теоретичного осмислення сучасних культурних процесів. Як зазначає І. Ільїн, вона відповіла на глибинний запит світової культури ХХ ст. з її явним чи неявним потягом до духовної інтеграції. Набувши надзвичайної популярності в світі мистецтва, інтертекстуальність, як ніяка інша категорія, справила вплив на саму художню практику, на самосвідомість сучасного художника.

Використана література

Барт Р. Від твору до тексту // Антологія світової літературно-критичної думки ХХст. / за ред. М. Зубрицької — Львів, 1996.

Барт Р. Текстуальний аналіз “Вальдемара” Едгара По // Антологія світової літературно-критичної думки ХХст. / за ред. М. Зубрицької — Львів, 1996.

Ильин И.П. Интертекстуальность // Современное зарубежное литературоведение. Энциклопедический справочник — М., 1996.

Косиков Г.К. Ролан Барт — семиолог, литературовед // Барт Р. Избранные работы — М., 1989.

Ямпольский М. Память Тиресия — М., 1989.