Література ФРН

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Р Е Ф Е Р А Т

на тему:

„Література ФРН”

ВИКОНАЛА:

здобувач кафедри

іноземних мов

Ковальчук Т.Г.

Рівне — 2003

“ Коли закінчилась війна.”

Безумовна капітуляція Німеччини 8 травня 1945 року призвела всю країну до так званого політико-культурного вакууму . Із завершенням 12-річного панування націонал-соціалістів розпочалася водночас величезна, багатогранна ідеологічна і пропагандистська система, яка несла в собі мрію про третю, тисячолітню імперію, віру у всемогутність “фюрера”, усвідомлення переваги німецької раси над усіма іншими народами і націями. Профашистська демагогія була похована у міліонах воєнних гробниць, засипана під уламками міст, водночас з’явилась надія на новий початок. Вольфганг Борхерт свого часу писав у листі: “Ми були сліпими під час війни (нас змусили такими бути), але тепер, ставши зрячими, ми знаємо, що тільки причал до іншого нового берега може стати для нас порятунком.”

“Причал до нового берега “- це формулювання містить у собі надію цілого покоління на новий початок, який би розірвав усі зв’язки з фашистським терором.

Країни-переможниці ( Радянський Союз, США, Велика Британія і Франція) були готові до революційних переворотів, дій, змін, перебудов у країні, тому існувала потреба в спроможності німецького народу втілити ці дії у життя, незважаючи на шок пережитого, на шляху до радикально зміненого суспільства, нової громадської свідомості, нового способу життя. Така готовність була наявна принаймні серед молодої інтелігенції, яка пережила війну і полон.

Вже в особливих таборах військовополонених, які були споруджені під час війни американцями з метою підготовки німецьких військовополонених для подальшої діяльності на території переможеної Німеччини, існувала згода в тому, щоб створити (Німеччину) країну без фашизму, мілітаризму, вільну від диктаторських впливів. Німеччину, яка повинна розвиватися на основі американських уявлень демократичної державної конституції у мирній співпраці з європейськими державами.

До інтелектуалів, які знаходились у таких таборах, належать автори і публіцисти ,які у повоєнні роки мали великий вплив на німецьку літературу : Альфред Андреш і Ганс Вернер Ріхтер, Вальтер Кольбенгоф, Вальтер Маннцен і Густав Рене Хоке. В багатьох газетах розповсюджувались їхні і американські уявлення в таборах для військовополонених про новий початок, серед них газета “Заклик” ( ‘Der Ruf ‘), яку Альфред Андреш і Ганс Вернер Ріхтер пізніше за межами табору видавали, як власну публікацію.

“Коли закінчилась війна”- так звучить назва театральної вистави, яка вийшла у світ у 1947-48 р.р.( автор- Макс Фріш ). Під таким девізом увійшла в дискусію й німецька публіцистика, в якій поєднувалось бажання подолання минулого (переборення) з пафосом новопочинань.

Отже, історія німецької літератури після 1945 року у своїх початках визначалася як важливий фактор формування громадської свідомості і водночас як вираження емоцій та типу мислення громадськості (загалу).

Капіталізм замість соціалізму : детермінанти політико-культурної реставрації.

Літературний розвиток у ФРН важко осягнути, якщо не брати до уваги суспільні фактори, у взаємозв’язку з якими він виникає і проходить. Література ФРН формується трохи по-іншому, ніж література НДР, не під державним і партійним впливом, а відносно самостійно, навіть протиставляється політико-економічному суспільному процесу. Хоча, коли йдеться про оцінювання західно-німецької літератури, постійно виникають нові проблеми у питаннях відношення сучасної літератури до дійсності ФРН, її значення для федеративного суспільства.

Важливими для літературного розвитку 1945-48р.р. були політичні уявлення країн-переможниць в тогочасних окупованих частинах. Після перемоги союзників на перший план вийшли відмінності у тогочасних суспільних устроях. В той час як політика Радянського Союзу була націлена на вирішальні зміни у соціальній та економічній структурі, західні союзники, а серед них економічно найсильніші США, цікавились, в першу чергу, торгівельними відносинами, відновленням у сфері економіки.

“Редукація”- на відміну від “демократизації”, яка спрямовувалась на інституційні реформи – означала спробу змінити політико-культурну систему цінностей і свідомість, а також ідеологічні уявлення німецького народу і навіть індивідуальні демократичні уявлення прав і свобод громадян за американським зразком. Ця “редукація” була замінена “процесом” у книзі Ернста фон Заломона “ Fragebogen” (1951) і представлена у саркастичному вигляді.

Американська літературна політика могла служити тільки як взірець.

Справжніми альтернативами німецькому фашизму виступили: “християнство і демократія, соціалізм, пацифізм та інтернаціоналізм” (Осип К. Флехтхайм).

Не тільки думки соціалістичної Німеччини, але й навіть соціалістичної Європи знаходили широке поширення серед німецької інтелігенції, на сторінках газет : “Merkur”, “ Frankfurter Hefte” і “Der Kuf”. З точки зору всіх великих партій, соціалізм служив інтересам німецького новопочинання, але не інтересам західного капіталу і торгівлі

1948 рік можна розглядати, власне, як початок ФРН: в цьому році встановлені ті політичні та економічні орієнтири, які визначають нашу дійсність ще й до сьогодні. Література у наступні роки не стояла у такій чіткій залежності від суспільних передумов як у перші повоєнні роки, але все-таки вона неоднознчно реагувала на ці передумови: з протестом і критикою, резигнацією, меланхолією на “економічне диво”, а також на політичну реставрацію. Напруженість у відношенні сили і духу, політики і інтелігенції чітко і грунтовно охарактеризована в історії німецької літератури 20 ст. Інтелігенція представлена літераторами: Г. Бьоль, Гюнтер Грасс, Мартін Вальдер; філософський напрям мислення - школою Макса Горкхаймера і Теодора Адорно – “Франкфуртська школа”.

Літературна діяльність.

-Літературне підприємництво-

Німецька сучасна література є незалежною від політичного життя і впливу, але в той же час залежить від економічних передумов суспільного життя, які стосуються також галузі культури: від приватних організацій – видавництв, громадсько-правових структур радіо, телебачення, комерційних інтересів.Усі ці фактори літературного життя беруться до уваги,коли потрібно спрямувати продукт (реалізувати): окремий літературний твір.

“Літературне підприємство” – це поняття, зміст якого об’єднує в собі видавництво, поширення та сприйняття літератури. Літературна діяльність, що розуміється як сума всіх форм прояву літературного життя у ФРН, іншими словами,- це ринок, на якому головними дійовими особами виступають автор і сам твір. Авторсіка діяльність визначалась як вільна професія. Але письменники, які отримували прибутки тільки зі своїх власних творів, були винятками на цьому “літературному підприємстві”,тому що виробництво (продукція) літературних творів „белетристика” - це така галузь діяльності, що обов’язково повинна поєднуватись з якимось іншим видом діяльності, і ні в якому разі не бути найважливішою (основною).

Письменники і професійна спілка.

Генріх Бьоль оголосив про “Кінець скромності” на головних зборах спілки письменників Німеччини. Німецькі письменники дізналися, що вони свої інтереси будуть підпорядковувати спілкам, - як приклад комерційної необхідності, коли умови ринку не будуть диктуватися економічно сильними партнерами (наприклад, редакціями). Створення спілки означало намагання письменників переступити через різноманітні політичні позиції; з другої сторони – це означало поставити на передній план своєї діяльності рішучу, дієву спілку письменників, за допомогою якої можна було вплинути на різні інші організації.

Питання створення спілок стало дуже важливим і ще не достатньо вирішеним для письменників Німеччини. Уже в 1800 р. письменник і критик Фрідріх Шлегель закликав: “Як купці в середні віки, так і ми, митці, мусимо тепер об’єднуватися в Танзи, щоб однаковою мірою бути захищеним”. Перший крок у цьому напрямку було зрроблено в 1842 році з заснуванням у Ляйпцігу літературної спілки. Слідом за цим було створено:

1878р.- Загальну Німецьку Спілку письменників;

1885р.- Німецьке Об’єднання Письменників;

1887р.- об’єднання цих обох спілок в Німецьку Спілку Письменників.

Вимоги спілок посилилися з заснуванням в 1909р. Спілки захисту німецьких письменників, яка проіснувала до 1933р. Письменники відділилися таким чином від спілок робітників, службовців.

Після 1945р. авторські спілки намагалися спільно вирішувати інтереси своїх членів. Ці спілки функціонували в Східній і Західній Німеччині, тому, все-таки деякі розбіжності в поглядах тут існували. З поділом Німеччини ця спілка поділилася на Німецьку Спілку Письменників (НДР) та Об’єднання Спілок Німецьких Письменників (ФРН). Письменники, а саме їх спілки, перебували у постійній небезпеці бути знищеними різними способами іншими спілками та підприємницькими організаціями, оскільки ці спілки не мали постійної організаційної форми, яка слідкувала б за втіленням інтересів спілки.

При дослідженні економічної ситуації “духовної професії” в 50-х роках було виявлено, що молоді доценти, вчені, лікарі працювали майже без оплати; письменники жили на убогі гонорари, а безробітні музиканти та актори ледь живіли.

До основних поставлених цілей на перших спілках, а саме їх зборах, що висловив Дітер Латман, належали: втілення соціальної реформи щодо ситуації з письменниками того часу в Німеччині; соціальне страхування письменників. Щоб все це втілити в життя, необхідно було надати спілкам політичних прав, які б дали їм змогу впливати на різні організації та інститути. У 1973р. Німецька Спілка Письменників почала представляти політичні інтереси письменників.

Структурні проблеми виникли не лише через різні політичні точки зору всередині Спілки, що стосуються питань майбутнього шляху розвитку видавничої справи; а також було поставлено питання про те, що всі повинні працювати разом в медіа-сфері – і техніки, науковці, митці, музиканти.

Все ж таки через деякий час ряд письменників оголосили про свій вихід з головної Спілки ( Гюнтер, Грасс, Анна Йонас). Після 20 років від свого заснування Спілка стояла перед початком свого розпаду: причиною свого розпаду в цій спілці ряд письменників вбачали у самостійних цілях кожного з них.

Видавництва залишалися тими певними інстанціями, за допомогою яких виходив в друк той чи інший манускрипт. Лекторат, набір, друк, видавництво, книжкові магазини—ось всі ці інстанції, які має пройти манускрипт, щоб стати книгою, справжнім продуктом, гідним громадськості. Та чи ці книги стануть доступними для читача—це питання не літературного, а економічного контексту. Деякі дати, цифри статистики показують таке становище видавничої справи у 1981р.: в ФРН, зокрема, в Західному Берліні, було 2044 видавництв і 5100 книжкових магазинів. За цією статистикою ФРН посідає третє місце після США. Зокрема,4/5 всього виробництва титулок відбувалося в Німеччині.

В свідомості суспільства видавництва відігравали важливу роль—вони “створювали” літературу, “створювали” авторів. Видавництва повинні були, все-таки, орієнтуватися на читача. Вони слідкували за попитом книг, а також, щоб ці книги вчасно з’являлися на полицях книгарень.

У Франкфурті було створено великий книжковий ярмарок. На цьому ярмарку справжні книги таких авторів, як Йоганес Марсо Зіммель, Гільдегард Кнеф витісняли своїми тисячними екземплярами інші, менш відомі книги.

Звичайно, спілки, видавництва книг повинні функціонувати, оскільки роблять великий внесок в популяризацію читання, презентують і оформляють різні твори.

Яку ж роль відіграє читання? Чи є у ФРН відповідна читацька культура? Яке значення має літературний твір для сучасності? Громадські бібліотеки—наукові, церковні, шкільні, спеціальні фахові—мають у своєму фонді близько 50 міліонів томів, а 115 міліонів видається читачам у рік. Художня, дитяча, та молодіжна література задіяна у видачі на 60%.

На рівень захопленості книгами у населення великий вплив мають як рівень освіти, так і класові відмінності. Чим вища шкільна освіта, тим більший інтерес до літератури для читання.

Безсумнівним є те, що на чолі цих передових авторів стоїть Бертольд Брехт, а улюбленими класиками вважаються—Лессінг, Шекспір, Мольєр та Ібсен.

Важливим моментом у визначенні якості літературних творів виступає суперечність громадської думки. В цій суперечці важливу роль відіграє професійна літературна критика; ці суперечності думок вирішуються як окремими формами літературної критики, так і окремими критиками.

Докладна, гарно сформульована критика певного твору, опублікована у важливому періодичному виданні, може стати вирішальною в успіху чи поразці на книжковому ринку, а також може вирішити літературне майбутнє автора. Літературний критик Марсель Райх-Раніцкий у своїй промові зазначав: “Літературна критика—це завжди полеміка. Рецензент бореться за або проти книги, напрямку,літератури.”

Критика — це аналіз, зрештою коментар до якогось видатного твору; продуктивний образ, есе.

Отже, своєрідність літературної діяльності визначається трьома взаємодіючими факторами:

приватно-капіталістичні видавничі організації;

масмедії: ЗМІ;

естетична цінність літературних творів.

Література раннього періоду – 1945-49р.р.

Крім засланської літератури, всередині Німеччини сформувалось 3 групи письменників:

-ті, які підтримували фашизм;

-ті, які зберігали дистанцію у відношенні до фашизму (“внутрішня еміграція”);

-ті, які намагалися чинити опір всередині літератури.

Після закінчення другої світової війни виявилась очевидна контроверсія щодо неоднакових успіхів літератури у засланні та літератури внутрішньої еміграції. Літературу внутрішньої еміграції представляли Томас Манн та Франк Тіз; література заслання представлена Вальтером фон Моло. Зовнішня контроверсія між літературами виявилася навіть тоді, коли Вальтер фон Моло звернувся до Томаса Манна з проханням про повернення до Німеччини. Т. Манн відхилив прохання, посилаючись на те, що за часів 12-річного панування фашистів у Німеччині, він був поза її межами.

З цією контроверсією між літературами відбувся поділ літератури на 2 табори, політичне підгрунтя яких дуже швидко стало очевидним. Проте кордон проліг не лише між зовнішньою і внутрішньою еміграцією, але й між двома частинами німецької держави. Крім того, поділ відбувся між соціал- комуністичною і буржуазно-консервативною літературою.

Після 1945р. зявилися два відатні твори буржуазної літератури у Західній Німеччині,які заслуговують на особливу увагу: романи Германа Гессена "Гра перлин" (1943) і Томаса Манна "Доктор Фауст" (1947). Ліричні твори представлені такими іменами: Фрідріх Юнгер, Гертруд фон Ле Форт, Георг фон дер Врінг.

Поети орієнтувались на такі зразки творів як сонет, балада, елегія.Відчутними у творах були релігійні та християнські мотиви. Автори бачили себе вісниками якоїсь вищої істини, яку можна осягнути далеко від емпіричної дійсності, і доступна вона тільки деяким, а саме—поетам.

Як винятки серед авторів-поетів внутрішньої еміграції стоять "політичні лірики-натуралісти" Гюнтер Айх, Карл Кролов, Вільгельм Леманн.

Політико-культурна публіцистика.

Особливої ваги у повоєнні роки набирає політико-культурна публіцистика, яка зявлялася у 4-х окупованих зонах. Такі газети часто давали можливість для розгортання громадської дискусії щодо певного книжного видання. Протягом 1945-46р.р. зявилося не менше 17 газет:" Die Wandlung", " Lancelot", " Aufbau", "Der Ruf"," Frankfurter Hefte"," Ost und West"," Merkur". Вони зосереджували увагу на тематично-змістовних кульмінаційних пунктах, а відрізнялись за політико-ідеологічними аргументаціями ( Wandlung , Ruf, Gedenwart) і за літературно-культурними аспектами ( Die Erzahlung, Das Karussel, Das Goldene Tor, Stoгy).

"Література з руїн"— так закарбувалась література раннього повоєнного періоду, оскільки вона відображала реальність руїн—не тільки зруйнованих міст і будинків, але також і занепад ідеалів і надій. Це така література, за допомогою якої автори, повернувшись додому, намагались літературно обгрунтувати проблеми сучасності з тим, щоб їх побороти.

У молодих авторів повоєнного часу знаходимо ( як, наприклад, у Вольфганга Борхерта) при розповіді експресіоністичні та сюрреалістичні елементи стилю і зображення, які розвинулись на американських зразках прози, а ,особливо, типу "short story" Ернеста Хемінгуея. В. Борхерт—драма "Drauben vor der Tur"(1947).

Теми поетичних творів стосуються війни, повоєнних міграцій, проблеми обовязку, колективних зобовязань, настроїв між зруйнованою дійсністю і відчуттям відбудови.

Проза в цей час не набула широкого розмаху; розповідь базувалася на конструюванні і реконструкції дійсності ( Герман Касак "Die Stadt hinter dem Strom"(1947); Ернст Віхерст " Der Toten Wald"(1945)).

Манера письма 50-х років.

Література і політика ще ніколи не стояли так далеко одне від одного, як у 50-х роках.

Ейфорія "економічного дива", "деморалізація" робітничого класу, вхід у НАТО—ці, та деякі інші фактори стабілізації капіталізму, при одночасній західній інтеграції ФРН, сформували також момент розвитку зростаючої дистанції та ізоляції інтелігенції.

Письменники 50-х років: Зігфрід Ленц, Пауль Шальлюк, Вольфдітріх Шнурре.

"Молода німецька література сучасності" зберігає традиції соціально-критичної, реалістичної розповіді. Німецька повоєнна проза репрезентує довіру у такий спосіб, яким подолання фашизму можна передати у формі літературного переборювання.

Один з небагатьох творів 50-х років, у які боротьба з минулим і критика сучасності є нерозривно повязані,—це роман Генріха Бьолля " Billard um Lakbzehn"(1959). Елемент розповіді у романі 50-х р.р. вказує на широкий спектр літературної техніки, збагаченої від обмежених можливостей соціально-критично-реалістичної простоти до барочно-гротескної розповіді.

В 50-тих роках у ФРН формується така традиція розповідної літератури, яка в 60-ті роки і аж до сьогоднішнього часу високо оцінюється як в країні так і заїї межами. Однак не тільки на основі своєї літературної якості, але й також через незмінний суспільно-політичний енгажамент своїх провідних репрезентантів (Грасс, Бьоль, Вальтер перед усім). Також напруженість у відносинах літератури і політики залишалась і до сьогодні.

Актуальність французького екзистенціалізму базувалася на ідеологічному дефіциті, який став очевидним протягом і особливо після закінчення війни як почуття (пустоти) спустошеності, сумніву, страху. Як філософію свободи кожної окремо взятої особистості запропонував він тлумачення людської екзистенції. Він представив декласоване і дезорієнтоване воєнне і повоєнне покоління антропологічно-філософською моделлю людини „людини без трансцендентну”.

Політизація літератури (1961-1968)

60-ті роки були для ФРН часом глибокої суспільної кризи. Завершення екологічного ре конструкційного періоду складає передумови в 60-ті роки для будівництва Берлінської стіни 13 серпня 1961 року. Серед інтелектуальної молоді і робітників певним рядом факторів зовнішньої і внутрішньої політики був сумнів у свої сили, в собі: „... німецька освітня катастрофа” (Георг Піхт), яка перетворила високорозвинену індустріальну країну ФРН на освітньо-політичну галузь; соціальні війни в межах 3-го світу (наприклад, в’єтнамці проти американців, війна у В’єтнамі, яка передусім у молодого покоління викликала обурення); екологічна криза 1966 – 1967 років; утворення великої Коаліції соціал-демократів і християн-демократів у 1966 році.

Такі письменники як Гунтер Грасс, Зігфрид Ленц зараховували себе до соціал-демократів; Мартін Вальтер і Петер Вайс наближались до соціалістичної політики, соціалістичних позицій, Ганс Магнус Енценсбергер став виразником нових лівих і їх енгажаменту для третього світу. Поділ мистецтва і політики, як ознаки 50-тих років, спричинили в 60-тих роках політизацію літератури. Чітке і безпосереднє вираження знаходить цей розвиток у політичній ліриці цього часу.

Такі автори як Еріх Фрід (und Vietnam und, 1966), Франц Жозер Дегенхардт і Дітер Зіверкрюпп обирали для своїх поетичних текстів теми відповідні актуальним подіям часу, щоб сформувати лірику, пісні, агітаційну поезію, яка б у своїй сукупності виявила протест проти панування, утисків, експлуатації.

Виникають у 60-ті роки також численні театральні сцени з частково вираженою політичною тематикою, соціальним фундаментом і самобутньою формою. Автори таких драм намагалися мистецькими засобами, демократичною обробкою дійсності представити розвиток своєї сучасності. „Політичний театр не може мати завдання політичної репродукції дійсності, а навпаки, зображати її через проекцію чогось нового.” Ер він Піскадор — драма „Der Stellvertreter”.

Мирна проблематика: В основі цієї тематики стоїть досвід ІІ світової війни на ряду з розвитком нових способів знищення людства в часи ядерного розподілу. Події війни і атомна загроза — речі, на основі яких автори розробляли проблеми миру (Гайнар Кіппхардт, Рольф Гохгут, Леопольд Альсен та ін.).

Сучасна проблематика знаходить відображення у творах: Мартін Вальтер — вистава „Überlebensgroß Herr Krott” (1963), Генріх Генкель „Eisenwichser” (1970), Гюнтер Грасс „Davor” (1969).

Кінець 50-тих років характерний для західно-німецької прози завершенням літературного розвитку. Тому що пошук нової, самобутньої мови, ознаки передусім ранньої повоєнної літератури, можна вважати завершеним, а також пошук тем, предметів, які через досвід фашизму і війни перейшли в сучасність.

На початку 60-тих років був літературний стандарт, який дозволив уже говорити про „літературу ФРН”.

Існує вже цілий ряд авторів, які репрезентували літературу наступних років не як сталу, стійку, а як самобутню, новостворену, — Генріх Льоль, Гунтер Грасс, Мартін Вальтер. Ці письменники займалсиь не тільки літературною працею, але й громадсько-критично-публіцистичною.

Про граматично-прогресуючі спроби реалістичного написання літератури перейняла у 1967 році, так звана, „Кьольнерська школа” нового реалізму. Літературні репрезентанти якої — Дітер Веллерсгофф, Гюнтер Хербургер, Ральф Брінкманн — формували програму спрямовану на певні обмеження, відокремлення від гротескної сатиричної прози.

Новий реалізм — чорний реалізм.

Новий реалізм і чорний реалізм – це дві різні форми розповіді, які поставили собі за завдання описувати дійсність. При цьому використовували автори засоби гротеску, сатири.

Різновидом прози у 60-тих роках був роман „Між реалізмом та гротеском”. До відомих авторів цього напрямку належали Пітер Гертлінг та Губерт Фіхте, Герхардт Уверенц (відомий його твір „Козанова або маленький у війні та мирі”), до цієї картини можна зарахувати і Пітера Гандкеля, який дебютував своїм твором „Die Harrissen” (1966) та “Der Heuserrer” (1967).

Проза віддаленого світу.

Александр Клюге у своєму творі „Потік життя” (1962) розповів про механізми взаємодії індивідів. Тут нема жодної фабули, а лише система розуміння — це і є система віддаленого, відчуженого світу.

Підкорення робочого світу літературою.

В часовий період із 1945 – 1960 рр. популярною була література, твори старих поетів — Генріха Лерма, Карла Врьогера, Герета Ендельке, які працювали у стилі „Літератури для робітників”.

Політики та підприємці наповнювали літературу ідеологічними функціями: у роки підйому Німеччини кожен робітник виступав як приклад наслідування в літературі „бідність та багатство завжди будуть, тому ці явища необхідно відображати в творах”.

Важливою датою при розкритті теми „Робочий світ” для літератури було заснування „Дортмунської групи 61” в 1961 році. Ця група нагадувала вже відому до цього часу „Групу 47”. Основним завданням „Групи 61” було завдання літературно-мистецької суперечки з індустріальним світом і його соціальні проблеми. Разом з цим було сформульовано неореалістичну програму, яка не звертала увагу на літературу, що висвітлювала класову боротьбу за часів Ваймарської республіки, а висвітлювала „Робочий світ”, перед цим технологічний аспект: в центрі стоять „Духовні суперечки із технічним віком”.

Отже, мова йшла, перш за все, про письменників, журналістів, лекторів, критиків, науковців та ін. Особистостей, які через свої інтереси або роботу були пов’язані із „Групою 61”.

Письменник Макс фон Грюн висловив думку, яку не підтримали інші члени „Групи 61”: „Не можна писати просвіт робітників, коли ти сам не є робітником, можна лише дещо про це сказати...”

„Екзистенційна ситуація” — цей постулат Макс фон Грюн направив на розрізнення поняття „Робоча література”. Традиційно визначення цього поняття розрізняється за томами (література про робітників) або соціального панування авторів (література робітників). Робітники виступали в літературі об’єктами наслідування. Цю тему, тему робітника, сприймали не всі.

Одним із найважливіших авторів „Групи 61”, починаючи з її заснування, був письменник Макс фон дер Грюн. У своїх романах „Два листи в Поспішель” (1968), „Чоловіки у подвійну ніч” (1962) зобразив за допомогою реалістичних засобів та документів проблему індустріального робочого світу. В рамках автор зображує також соціальну боротьбу робітників, вплив фашизму на сучасний світ, проблематичну роль спілок в класових суперечностях.

Поряд з Максом фон дер Грюном великий вплив на розвиток „Групи 61” справили такі письменники як Бруно Глюховський, Ер він Сільванус, Йозеф Реддінг, також сюди можна зарахувати таких молодих письменників як Ажделіка Мертель, Ф. Деліус, Г. Вальраф.

В 1969 році було створено „Коло літератури про робітничий світ”. Ця спілка переслідувала політичні цілі; вирішувала питання літературних творів, що призначалися для робітників.

Наступний крок до розуміння дійсності зробила Еріка Рунге — член „Групи 61”. В своєму творі „Ботроперські Протоколи” Еріка висловила свої основні літературні ідеї.

Мартін Вальзель у своєму дослідженні зазначив, що цей досить таки смішним, що справжні письменники описують „бюргерське суспільство”. На думку Вальзера, літературу можна прикрасити утопічними ідеями; розповісти у творах про свої переживання, враження, фантазії.

Еволюція поетичної форми сприяла еволюції поезії як такої. Канрінгер — і разом з тим бразильські, японські, французькі і американські автори — пояснював поняття „Конкретної (точної) поезії, як впорядкування, яке відбувається через постановку у вірші слів і букв, і через нову методику структурування (будови). Змінюється не лише поетична мова, а й аудіо-візуально змінюється сама структура вірша.

Одним із найважливіших представників „Конкретної поезії” і одним із найвідоміших її теоретиків був Гельмут Гейсенвюттель.

Вірші такого типу опинилися в небезпеці, що виявлялася в тому, що ці вірші потребують відкритого читача. Якщо читач не підготовлений теоретично, то він не зможе читати ці вірші.

„Загибель літератури”: 1968 рік.

В 1968 році розпочалася політизація німецької літератури, яка виявилася, в першу чергу, в драмі і ліриці. Розпочалися літературно-поетичні дискусії про зміст та суть літератури. Все частіше лунали заклики школярів та студентів про те, що мистецтво втратило своє призначення — воно померло. Одним із найважливіших документів цієї дискусії був „Курсбух 15” (1968). У цьому документі було програмно зареєстровано такий пароль: „Смерть літератури”, а також цей пароль було теоретично обґрунтовано.

Пітер Шнайдер писав про культурну революцію, що на його думку відбувалася в той час, — це було перероблення дійсності через фантазію.

Всі програмні положення того часу було не лише теоретично-розроблено, а й втілено в практику.

Література між внутрішнім духовним життям та альтернативними життєвими формами.

Середину 70-тих років називали в літературі терміном „Чорнильна риба”; „Привид ходить по Німеччині”; „Нудьга”.

Серед молоді поширилося відчуття якогось страху і небезпеки, що виходив з політичної заангажованості держави.

На кінці процесу політизації літератури, прийшов процес аполітизації. Наголос робився на індивідуальних інтересах і мотиваціях молоді. Поняття „Досвіду” набуло в літературі нового відтінку — як процес читання і писання.

Карін Стюк написала автобіографічний роман „Класселібе” (класова любов). В цьому творі вона висловила певні суб’єктивні відношення, які вона могла прослідкувати під час студентських рухів.

Також, в романі Гютера Грасса „Камбала” (1977) можна прослідкувати деякі автобіографічні елементи питань сучасності. У своєму романі вона поєднала казкові, епічні елементи, які розкрили історію людей із самого початку до сьогодення. Алегоричний вислів „Камбала” відображає історичний процес тих часів.

На той час в сфері літератури відбувався процес висвітлення автобіографічного „Я”. Поширеним поняттям була „жіноча література”, яка поєднувала в собі почуття в різноманітних контекстах. Була також музична жіноча група, яка виступала представницею жінок; театральна жіноча група; різні інші жіночі представництва, які забезпечують книжкові полиці книгами для жінок і книгами про жінок. Було видано ряд журналів та газет, у яких дискутували і обговорювали питання про умови та можливості жіночої науки. Так Ровальське видавництво розширило свою програму „Нові жінки”, також і інші видавництва підтримували цю програму.

Згодом, після розвитку програми „жіноча література”, розпочалося повернення в літературу тих письменників, які складали актив письменників того часу, але були усунуті від літературної діяльності масову політизацію літератури в 60-тих роках. „Сьогодні” — так написав Пітер Менайдер в 1975 році після виступу і демонстрації студентів про „смерть літератури” — „сьогодні знову повертаються на свої робочі місця активні і працьовиті письменники”.

В 1967 році Понтер Гербургер поставив питання про те, чи є ще сьогодні лірика, чи не померли вірші, чи використовують їх ще сьогодні?

Поет, який втілював на практиці знову ж той зміст вірша, про який уже забули, а саме Еріх Фред, заслуговує на велику увагу серед знавців віршового поетичного мистецтва. Він писав епіграматичні вірші, в яких можна було зустріти тему, що стосувалася політики, життєвих форм.

З його збіркою „У В’єтнамі” (1966) було розпочато серію політичних віршів в Німеччині. В цій збірці звучав протест проти війни у В’єтнамі. Разом із зміною соціально-політичних подій, змінювалися і погляди самого автора.

Поетика щоденної лірики, яка одночасно є політичною літературою, має свою певну визначену когорту до якої належать такі поети як Арнфрід Астел, Юрген Теобальді, Карен Ківіс, Ніколаус Борн. У своїх поетичних творах вони показували наші щоденні дні: радість, сум, щастя, відчуття, настрій, світ речей і форм. „Я” про що найчастіше говриться в ліричних творах, розширюється до поняття „Ми”.

У 70-тих роках виникає також так звана література 80-х років.

Література 80-х років.

На початку 80-х років письменники Заходу і Сходу обговорбвали питання загрози миру через атомну зброю. Для оьговорення такої дискусії зустрілися в грудні 1981р, на на особисте запрошення НДР-письменників. Стефан Гермлін Та деякі із емігрантів Юрек Бекер та Томас Брош. Ця зустріч була проведена досить-таки офіційно, разом з пресою та телебаченням. Під час цієї зустрічі було обговорено ряд питань. Письменники обмінялися думками і вирішили ще раз зустрітися в травні 1982р.

Література 80-х років позначилася широким спектром написання творів автобіографічних, особливо популярними стали історії із життя, історії жінок. Так Карін Решке написала в 1982р. книжку " Переслідуючи щастя ", за формую розповіді ця книжка схожа на " щоденну книгу " - "Книга пошуку ", оскільки в цій книзі головна героїня шукає саму себе, і читач може також у цій книзі знайти забуту жінку і, таким чином, можливо і частину себе. " Переслідуйте щастя " у цьому успіх нашого життя.

Ще одним представником літератури 80-х є Літер Вайс. Вік у своїх творах Опосав європейський робітничий рух, його надії, сподівання, сумніви. Він розповів цю історію " Естетика повстання " з точки зору фіктивного, вигаданого оповідача. Мова йде тут і про комуністичне життя Німетчини, іспанську, бюргерську війну; про поразку республіканців у Парижі, автор описує оточення Бертольда Бреста. Автор наголошує на тому, що ми повинні читати, вчитися, сперечатися з різними поняттями, з якими ми не погоджуємося, ми мусимо розвивати сраву не лише думаючи про неї, а і роблячи її в дійсності.

Продовжувала свій розвиток і жіноча проза дам. Такі авторки, як Бірджит Пауш, Карін Решке, Анна Дуден реалізовували в своїх творах жіночі ідеї, їхня мета була досить-таки світла, але майже недосяжна: створити новий світ, який можна спланувати з допомогою слів та мови.

80-ті роки знайшли своє вираження і в ліриці. Сара Кірш розпочала свою літературну діяльність з ліричних творів про природу та любов. В Німеччині вийшли такі її збірки: " Зимові вірші "(1978), " Ла Рагері "(1982), які охопили теми природи, ландшафтів, світу тварин та рослин. Вона, як " природний лірик " писла в стилі Оскара Лорке чи Вільгейма Лемана. Хоча переважаючою темою поезії Сари була тема природи, вона всетаки торкалася питань відносин людей, технологічний розвиток, соціальна ерозія.

Також Міхаель Крюгель у своїй ліриці ті пошкодження, які нанесли природі різні соціальні дії людини. Взагалі Крюгель на початку своєї творчої діяльності був видавцем газети " Акцент " і лише згодом дебютував збіркою віршів. У його ліричних творах звучать загублені мрії людини.

(Hans Magnus Enzensbergers) - Ганс Магнус Енценсбергер. Розпочав свою літературну діяльність як видавник газети " Курсбург ". у своїй творчості звернув увагу на питання кубинської револбції. " Загибель Титаніка " - таку назву мав заголовок, виданої в 1978р. розповіді, в якій автор висловив свої думки з приводу з приводу кубинської революції. Титанік - символ технічної революції, не зміг побороти природню силу. Ось основний зміст творчості Енценсбергера.

У 80-х роках з'явилися літературні твори, написані Александром Ключе та Гербертом Ахтернбрушем. Вони показуцвали у своїх віршах соціальний занепад, в якому гине і сам індивід. У своїх творах - " Верблюд - олімпійська переможниця " - постає перед нами висвітлення теми " Я ". так Герберт Ахтернбруш був як класик, захистником поневолених народів, що не відвоювали ще свою незалежність.

В "Історіях сучасності", представниками яких є Александр Ключе, Герберт Ахтернбруш і Пітер Вайс, а таож молоді автори, такв як Людви Фельс, Бодь Кірхоф, критикується все частіше і частіше дійсність, що оточує нас.

ЛІТЕРАТУРА

Dentnhe literayurgeschichte:

von den Anfangen bis zur

Gegenwart. - Stuttgart: Metzler, 1989-62Is.