Література Австралії

Зміст

Вступ

Розділ 1. Австралія та її культурний спадок

1.1 Становлення культурного життя Австралії

1.2 Короткий огляд літератури

Розділ 2. Література Австралії в розвитку та її національні особливості

Розділ 3. Представники становлення австралійської літератури

3.1 Генрі Лоусон (1867-1922) та зародженння австралійського оповідання

3.2 Катріна Сусанна Прічард (1884-1969)

3.3 Патрік Віктор Мартіндейл Уайт (1912-1990)

3.4 Творча спадщина інших творців австралійської літературної скарбниці

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Дослідження присвячене розгляду літератури Австралії та її національним особливостям. Також розглядається літературна спадщина деяких австралійських письменників та на прикладі їх творів простежується своєрідність викладу та втілення в ній саме національних особливостей країни.

Адже, як відомо відсутність власного досвіду австралійської літератури була компенсована її відношенням до скарбниці художніх традицій англійської літератури, з якою вона об`єднана історично та на мовному рівні. Саме тому в процесі становлення національної поезії, здатної виразити австралійську дійсність, вирішувалося питання щодо відносин художників до англійського літературного наслідування та традиціям, що складалися в країні.

Актуальність дослідження зумовлена невичерпним багажем знань щодо австралійської літератури як на певному етапі її розвитку, так і в наш час. Протягом багатьох років реалістичний роман, його джерела та традиції знаходились в центрі ідейно-естетичної боротьби. Саме тому очевидню є актуальність всебічного дослідження такого значного явища в філології, як австралійська література, соціалістичний роман, які входять в певну типологічну загальність в зарубіжній літературі певного періоду. Крім того, питання впливу естетики англійського романтизму як частини величезної проблеми синтезу англійських та нових національних австралійських традицій є лише крихітною причиною вивчення такої проблеми. Саме вивчення особливостей балади, що безпосередньо пов`язана із розвитком національного самовизнання народу, якраз і допоможе виявити важливі гілки літературного життя, необхідного для визначення національного характеру поезії Австралії.

Мета дослідження полягає у встановленні та розгляді особливостей формування та розвитку австралійської літератури, враховуючи всі чинники, що прямо або безпосередньо на неї впливали. В центрі дослідження знаходяться питання еволюції літературних засобів. В роботі вивченню підлягають твори письменників критичного реалізму; всі вони – представники демократичної літератури та продовжувачі національної традиції. Серед них і такі великі письменники як Катаріна Прічард, Алан Маршал, Джон Морісон, Патрік Уайт, Генрі Лоусон. Реалізація поставленої мети передбачає розв`язання низки конкретних завдань: 1) висвітлити Австралію як країну та її культурний спадок; 2) вказати на деякі історичні чинники, які спрямували напрямок розвитку австралійської літератури та визначили її особливості; 3) здійснити комплексний аналіз деяких творів найяскравіших представників літературного кладу Австралії та коротко оглянути їх деякі твори, визначаючи та вказуючи на певні особливості та відмінні риси; 4) розкрити своєрідність характерів; 5) виявити національно-самобутній перелом критичного реалізму в австралійській новелі, появу нових тем та образів; 6) звернути увагу на зростання рис мовних прийомів індивідульної творчої манери письменників.

Об`єктом дослідження є розгляд літератури Австралії відповідно до її національних особливостей, виявлення ролі впливу інших країн та деяких інших чинників на розвиток творчої спадщини країни.

Предметом дослідження є твори та власний стиль написання деяких творів письмениками Австралії, особливості становлення австралійської літератури на історичному етапі та в процесі утворення нового стилю написання.

Фактичним матеріалом дослідження австралійської літератури були художні твори таких письменників, як Патрік Уайт, Генрі Лоусон, Катаріна Прічард та ін. У роботі використано дослідженя О.В. Зернецької, М.Г. Андрєєвої, А.С. Петриковської, інтернет-джерела та ін.

Практична цінність роботи полягає у глибокому вивченні австралійської літератури та її національних ообливостей за допомогою перегляду та дослідження їх творів. Запропонаваний матеріал можна використовувати при вивченні літератури Австралії та як допоміжний матеріал при розгляді австралійської культури в лінгвокраїнознавстві.

Розділ 1. Австралія та її культурний спадок

1.1 Становлення культурного життя Австралії

Австралійці – представники найбільш ранньої з доступних нашому безпосередньому спостереженню стадій розвитку людства: стадії майже недоторканого общинно-родового устрою. Тому їх культура являє виключний інтерес для сучасної людини. І тут ми зустрічаємося з цікавим явищем. Які б різні природно-географічні зони земної кулі не заселяли первісні мисливці, рибалки та збирачі, принципи їх соціально-економічних структур співпадають, мають універсальний характер [10, c. 165].

У релігійній, політичній, ідеологічній та економічній сферах діяльності – майже у всьому виявилася повна несумісність аборигенів і європейців. Культура аборигенів не була орієнтована на матеріальний добробут, вони концентрували свою увагу на відношеннях між людьми та людини з навколишнім середовищем. Вторгнення європейців призвело до того, що одних аборигенів загнали до резервацій, інші корінним чином змінили культурний зміст свого життя. Однак традиційне життя остаточно не згасло, хоча аборигени й наслідують європейський спосіб життя [5, c. 12].

Австралійський Союз розташований на материку Австралія, що лежить між Тихим та Індійським океанами, острові Тасманія та ряді малих прибережних островів. В адміністративному відношенні Австралійський Союз (загальна площа материкової території 7 682 300 кв. км.) поділяється на шість штатів (Новий Південний Уельс, Вікторія, Квінсленд, Південна Австралія, Західна Австралія і Тасманія) і дві території (Північна територія та Територія Федеральної Столиці).

Переламними в культурному житті Австралії стали 30-ті роки XX сторіччя, коли в країну на постійне місце проживання переїхала велика кількість емігрантів з Центральної Європи. Після закінчення Другої світової війни еміграція набула масового характеру, що сприяло проникненню на п’ятий континент європейських культурних традицій і надало нового імпульсу культурному розвитку. І, нарешті, прогрес в засобах сполучення і зв’язку завершив епоху ізоляції Австралії від усього іншого світу [2, c. 47]. Основні напрямки розвитку культури, дозвілля та добробуту населення визначаються у відповідності до широко розповсюджених ідей «постіндустріального суспільства».

Література в Австралійському Союзі розвивається з початку ХІХ століття на англійській мові. В колоніальний період формування літератури австралійські письменники вважали себе продовжувачами традицій англійської літератури 18-19 віків. Найбільш популярні в цей час жанри: ода, пастораль, елегія, памфлет, мемуари, сімейно-побутовий та пригодницький роман: патріотична поема У.Уентуорта “Австралія” (1823), роман Х.Сейвері “Квінтус Сервінтон” (1830-1831), вірші Ч.Томпсона. У творчості поетів Ч.Харпура, А. Гордона, з`являються риси національного [18].

У наступному етапі (кінець ХІХ ст. ) література Австралії набуває більш чіткого національного характеру. У цей час мали перевагу малі жанри. В літературу увійшли новелісти Прайс Уорунг, Стіл Радд, Х.Лоусон та ін. Формується перша поетична школа, т. зв. баладистів: Е.Дайсон, В.Дейлі, Е.Брейді. На межі сторіч виступили поети Мері Гілмор, класик австралійської літератури, та К. Бреннан, що знаходився під впливом німецьких романтиків та німецьких спеціалістів. Для австралійської поезії кінця 19 – початку 20 сторіч характерна лірична тенденція (Дж. Шоу Нільсон, Дж. Бритон), яка збереглася і в творчості Джудіт Райт (збірки “ Образ що змінюється”, 1946, «Жінка чоловіку», 1949). У 1938 році поет Р. Інгамельс заснував “Джиндіуоробак клуб”, об’єднавши поетів, що мали за мету розвиток національної літератури, шляхом засвоєння усної поезії аборигенів (Дж. М’юді, Ф. Хадсон). Разом з тим вже у 20-ті роки з’явилась група так званих поетів-інтелектуалів, які використовували засоби модерністичної поетики і приймали модерністичну концепцію абсурдності світу: К. Слесор , Х. Мак-Кре, М. Фіцджеральд та ін [24].

Після Другої світової війни розпочинається новий етап в розвитку австралійської літератури, що був відмічений успіхами реалізму. Епічного розвитку набуває роман, що розповідає про долю австралійської нації: історичні романи Е. Дарк “Країна поза часом” (1941), “Немає перешкод” (1953), трилогія Причард: “Дев’яності роки” (1946), “Золоті милі” (1948). Набуває розквіту жанр розповіді. Стає професійною драма, яка відображає сучасні проблеми: п’єси А. Тернера , С. Лок-Еліота, К. Данкан та ін. Для сучасної поезії характерний відступ від сюрреалістичного бачення світу, намагання повернутися до реалістичних образів [15, c. 356].

1.2 Короткий огляд літератури

Поезія Рання австралійська поезія перебувала під сильним впливом англійської романтичної поезії XVIII ст. Внаслідок цього перші лірики, наприклад Баррон Філд (1786-1846), Вільям Чарльз Вентворт (1790-1872) і Чарльз Херпар (1813-1868), незважаючи на технічну майстерність, бачили Австралію очима англійців і писали про неї англійською поетичною мовою.

Перші визначні поети - уродженці Австралії Генрі Кендол (1839-1882) і Едам Ліндсей Гордон (1833-1870) - популяризували балади про сільське життя в Австралії. Найбільш значними письменниками прославлених "дев'яностих років" австралійської літератури були Ендрю Бартон ("Банджо") Патерсон (1864-1941) і Генрі Лоусон (1867-1922) [3, c. 15]. Бернард О'Дауд (1866-1953), який перебував під великим впливом Уолта Уїтмена, був майстром повчальної демократичної поезії. Джон Шоу Нейлсон (1872-1942) і Хью Мак-Кре (1876-1958) – два видатних поети Австралії. Однак лише кілька поетів змогли перевершити Кеннета Слессора (1901-1971), "П'ять дзвонів" якого посідають унікальне місце в австралійській літературі. Доротея Маккеллар (1883-1968) видала багато збірок віршів, але найбільшу популярність їй принесла поема "Моя країна" (1945), яку визнають перлиною австралійської поезії. Серед інших значних поетів – Джеймс Маколі (1917-1976), Гвен Харвуд (1920-1995), Уджеру Нунакал (1920-1993, псевдонім Кет Уокер), А.Д. Хоуп, Джудіт Райт і Кріс Уоллес-Краббе.

В останні роки Лєс Маррі став, ймовірно, найвідомішим із сучасних поетів Австралії. Його удостоєно багатьох літературних нагород, включаючи престижну міжнародну премію Т.С. Еліота в 1997 р. Маррі опублікував понад 30 книг. Останні його твори - "Батрацькі поеми" (1996) і роман у віршах "Фреді Нептун" (1998) [17, c. 154].

Романи До 1880 р. було опубліковано близько 300 творів белетристики, в основному це були романи для читання в дорозі, присвячені життю на ранчо, кримінальній тематиці і пошукам злочинців, що переховуються в чагарниках. Проте до 1900 р. в австралійській літературі з'явилися принаймні три чудових романи. Це роман Маркуса Кларка "Довічно засуджений" (1874), Рольфа Болдрвуда (Т.Є. Брауна) "Збройне пограбування" і роман "Таке життя" (виданий окремою книгою лише в 1903), автором якого був Джозеф Ферфі, що писав під псевдонімом Том Коллінз. Інші провідні романісти першої половини XX ст. - Генрі Хендель Річардсон (пані Дж.Г.Робертсон), автор "Успіхів" Річарда Мехоні (1917-1929); Кетрін Сьюзан Прічард Кунарду (1929), Луїс Стоун Джона (1911) і Патрік Уайт, автор романів "Щаслива долина" (1939), "Живі і мертві" (1941), "Тітчина історія" (1948), "Древо людини" (1955), "Восс" (1957), "Вершники на колісниці" (1961), "Тверда мандала" (1966), "Око бурі" (1973), "Бахрома листя" (1976) і "Справа Туайборна" (1979). Уайт був удостоєний Нобелівській премії з літератури в 1973 р. [10, c. 345].

За останні 30 років з'явилося багато чудових романів австралійських письменників. Томас Кеніллі, один з найбільш плодотворних авторів, здобув популярність завдяки роману "Ковчег Шиндлера" (1982), на основі якого був знятий знаменитий голлівудський фільм "Список Шиндлера". Елізабет Джоллі опублікувала 13 романів, з яких найвідоміші "Загадка містера Скобі" (1983), "Колодязь" (1986), "Місяць мого батька" (1989) і "Дружина Джорджа" (1993). Теа Астлі тричі була удостоєна престижної премії Майлса Франкліна за романи "Добре одягнутий дослідник" (1962), "Повільні тубільці" (1965) і "Хлопчик-прислужник" (1972), а Джессіка Андерсон двічі отримувала цю премію за романи "Тірра-Лірра біля ріки" (1978) і "Пародисти" (1980). Пітер Кері завоював приз Букера за роман "Оскар і Люсинда", який друкувався в 1985 в Ілліуокері; інші його твори - "Блісс" (1981) і "Джек Меггс" (1997). Девід Малуф - лауреат багатьох літературних премій, у т.ч. Букеровської премії 1994 р. за роман "Згадуючи Вавилон"; інші відомі твори цього автора - "Вигадане життя" (1978), "Відлітай, Пітере" (1982) і "Бесіди біля ріки Керлі-Крік" (1996). Маррі Бейл написав три хороших романи: "Ностальгія" (1980), "Вчинок Холдена" [6, c. 169].

Новели Короткі розповіді Лоусона, опубліковані в збірках "По сліду і по слизькому шляху" (1900) і "Джо Вільсон і його товариші" (1901), нагадують "Щастя ревучого стану" Брета Гарта. Мабуть, найкращою з коротких розповідей Лоусона є "Дружина гуртівника", в якій реалістично змальоване життя сімейства в глибинці. Полінезійські повісті Луїса Беке і гумористичні новели Стіла Радда склали перехідну ланку до творів більш сучасних письменників, таких як Барбара Бейнтон, Дел Стівенс, Гевін Кейсі, Венс Палмер, Джуда Уотен і Хол Портер. Нещодавно Крістіна Стід (1902-1983) зробила помітний внесок у вдосконалення форми короткої розповіді. У збірках "Спалені" (1964) і "Кокату" (1974) Патрік Уайт затвердився як майстер розповідей про диваків, що ведуть самотнє некорисне життя. Серед сучасних письменників Хелен Гарнер завоювала визнання збірками коротких розповідей "Справжні історії" (1997) і "Моє тверде серце" (1998). Нещодавно були видані представницькі антології австралійських розповідей, у тому числі "Оксфордська збірка австралійських розповідей" (1995), "Вибрані австралійські розповіді" (1997), "Фаберівська збірка австралійських розповідей" (1998) і "Оксфордська збірка австралійських нарисів" (1998) [1, c. 56].

Драматургія

В австралійській драматургії виділяються два імені – Луїс Ессон (1879-1943) і Дуглас Стюарт. Ессон під впливом Джона Міллінгтона Сінджа і Вільяма Батлера Йітса намагався досягнути подібних результатів у п'єсах на австралійські теми. Успіх п'єс Рея Лоулера "Літо сімнадцятирічної лялечки" (1955) і "Селюк на Пікаділлі" (1959) в Лондоні і Австралії значно сприяв подальшому розвитку австралійської драматургії. П'єса Алана Сеймура «Один день року» (1962) також вважається шедевром [20].

Найвідомішим із сучасних драматургів є Девід Уїльямсон, п'єси якого не сходять зі сцен австралійських театрів. Часто в них порушуються соціальні і політичні проблеми: "Компанія ватажка мафії" (1971), "Відчужені" (1971), "Кафедра" (1975), "Ті, хто мандрує на північ" (1980), "Смарагдове місто" (1987), "Діамантові ілюзії" (1993) і "Мертві білі чоловіки" (1995). Патрік Уайт зробив свою літературну кар'єру як романіст і згодом став плодотворним драматургом, найвідоміші його п'єси – «Сезон у Сарсапарільї» (1965), "Ніч на безлісій горі" (1965) і "Бакенщик" (1983). Інші відомі сучасні драматурги – Луїс Наура і Олександр Б'юзо [3, c. 20].

Музеї та бібліотеки

Поява перших бібліотек в Австралії відноситься до початку XIX ст., коли в знов заснованих містечках і поселеннях колоністів почало поступово налагоджуватися життя, запрацювали друкарні, що почали випускати книги, газети і журнали. У 1825 р. відкрилася Веслеанська місіонерська бібліотека в Хобарте, а через рік — публічна в Сіднеї.

До моменту утворення Австралійського Союзу, вже повсюди працювали публічні та парламентські бібліотеки, бібліотеки різних Королівських суспільств, що мали фонди наукової і технічної літератури. У 1851 р. в Сіднеї, в 1855 р. — Мельбурні, 1876 р. — Аделаїде, а в 1889 р. — Хобарті були установлені університетські бібліотеки; почали формуватися перші спеціальні і галузеві бібліотеки при деяких суспільствах і асоціаціях; створювалися бібліотеки релігійних общин і місій, коледжів і шкіл [18].

Утворення Австралійського Союзу висунуло завдання створення Національної бібліотеки. У 1902 р. з схвалення Кабінету міністрів була організована бібліотека при Федеральному парламенті в Мельбурні, а опісля ще п'ять років Об'єднаний бібліотечний комітет рекомендував прийняти за зразок Бібліотеки Конгресу США. Відповідно до Закону про обов'язковий екземпляр (1912 р.), в основу якого покладений білль про реєстрацію авторського права, бібліотека почала отримувати обов'язковий екземпляр друкарської продукції не тільки Австралії, а також Нової Зеландії і інших володінь Британії в Океанії. До цього часу в її фондах налічувалося більше 10 тис. томів, 6,5 тис. періодичних видань і інших матеріалів, зокрема що поступили як дари і пожертвування. Крім того, бібліотека почала купувати рукописи. Наприклад, однією з перших придбана колекція раритетів Джеймса Кука, капітана Королівського флоту, що першим з європейців, обстежив в 1770 р. східне побережжя Австралії. За 15 років Союзна Національна бібліотека (таку назву вона отримала в 1923 р.) опублікувала 34 томи "Історичних записів про Австралію", що містять цінні відомості про освоєння і життя п'ятого континенту [13, c. 287].

З організацією Федеральних органів влади і нової столиці, в 1927 р. бібліотека переїхала до Канберри. Функції бібліотеки постійно розширювалися. На неї були покладені обов'язки Національного архіву і центральної бібліотеки знов освіченої Столичної Території. Пізніше, в 1960 р., прийнятий Закон, що передубачав створення трьох самостійних установ: національної бібліотеки, парламентської бібліотеки і державного архіву. Утворена Австралійська консультативна рада з бібліографічних служб, що стала ефективним інструментом координації діяльності найбільших бібліотек країни [15, c. 265].

Найбільші в Австралії – Бібліотека штату Вікторія (Мельбурн), Національна бібліотека (Канберра), Бібліотека штату Новий Південний Уельс (Сідней) та Бібліотека Фішера при Сіднейському університеті – нараховують більше ніж по два мільйони томів. Бібліотека Мітчелла в Сіднеї – основне джерело з історії Австралії; крім того, там розташована безцінна колекція рукописів. (див. Додаток А) [22].

Розділ 2. Література Австралії в розвитку

Зародження літератури в Австралії відноситься до кінця XVIII ст., коли почалася британська колонізація материка. До 60-х років ХІХ соліття австралійська література створювалася тільки білими поселенцями. З п'ятисот мов аборигенних племен не менше трьох чвертей зникли разом з їх носіями.

Специфіка освоєння Австралії (з 1788 р. до середини XIX ст. вона була англійською колоніальною каторгою) визначила особливості формування національної самосвідомості австралійців і становлення їх літератури. Серед засланців, разом з кримінальними елементами, знаходилися політичні ув`язнені, багато хто з яких робив значний вплив на суспільне життя перших поселень [5, с. 20].

В кінці XVIII — першій половині XIX ст. в Австралії виходять в основному книги документального, етнографічного, історичного і мемуарного характеру. Деякі з книг того часу, наприклад «Життя і пригоди Уїльяма Баклі» (1852 р., в російському пер. «Австралійський робінзон») — спогади збіглого каторжника, що прожив 32 роки серед аборигенів Австралії, не втратили свого неабиякого значення і до наших днів.

Тема каторги і тяжкого шляху каторжника лягла в основу романів «Квінтус Сервінтон» (1830—1831) Генрі Сейвері (1791—1842) і «Пригоди Ральфа Решлі» (1829—1845) Дж. Таккера (1808—1888), а також нарисів, щоденників [1, c. 87].

Розкриваючи реальну ситуацію суспільного і духовного життя Австралії епохи колонізації, всі ці твори намічають національно-історичну проблематику літератури, в них зароджуються національні традиції австралійської прози.

Вже в першій половині XIX ст. позначилися два напрями, по яких розвивався літературний процес в Австралії колоніального періоду: демократичне і консервативне. Письменники консервативної орієнтації створювали твори, розраховані головним чином на сприйняття читацької аудиторії в Англії і на вищі австралійські адміністративно-чиновницькі круги. Так, Майкл Робінсон (1747—1826), англійський адвокат, засланець за хабарництво, став придворним поетом губернатора Нового Південного Уельсу. До «Сіднея газетт» він публікував оди, присвячені коронованим персонам. Поет і політичний діяч Уїльям Уентворт (1791—1872) з оптимізмом оспівав майбутнє Австралії як процвітаючій «новій Британії» (поема «Австралазія», 1823). Друк соціально-історичної і психологічної залежності від метрополії лежить на творах Чарльза Роукрофта (1771—1850) «Розповіді про колонії, або Пригоди емігранта» (1843), «Джордж Мейфорд. Емігрант у пошуках колонії» (1851), написаних в наслідування «робінзонові Крузо» Дефо і багатих романтичними пригодами і екзотичними картинами австралійського життя. Ці романи сприяли створенню буржуазного міфу про «щасливу Австралію» — землю обітовану [7, c. 74].

Виразником поглядів демократичних верств населення Австралії був найзначніший поет першої половини XIX ст. Чарльз Харпур (1813—1868). Нащадок ірландських каторжан, він із відчуттями, властивими синові, дивився на австралійську землю як на «землю вічного спокою» свого отця, як на «колиску свободи» і мріяв про час, коли «всі люди встануть гордо під широким небесним зведенням, як рівні...». Цивільна поезія Харпура ввібрала в себе тираноборський пафос Мільтона і раннього Вордсворта. Визначаючи місце Харпура в історії національної поезії, австралійські критики відзначають, що він заклав основи адаптації англійських поетичних традицій до австралійської дійсності.

З величезної літературної спадщини Харпура було опубліковане небагато що і не краще («Думки. Серія сонетів», 1845; «Бушрейнджери. П'єса і вірші», 1858; «Притулок поета», 1862; «Замок марень», 1865). Велика ж частина — 25 рукописних томів — зберігається в Мітчелловськой бібліотеці в Сіднеї. Поезія Харпура стоїть у витоків австралійської демократичної літератури [10, c. 245].

У зародженні демократичної гілки національної культури, що формується, важливу роль зіграли внутрішні, віддалені від побережжя землі Австралії — буш.

Буш з'явився колискою національних переказів і легенд, з яких черпали сюжети для своїх творів багато художників [13, c. 145].

Соціально-духовні і естетичні устремління каторжників, сільськогосподарських робочих, золотошукачів знайшли вираз в усній народній творчості. Найбільш представницькими його жанрами стали балада і пісня буша.

Баладно-пісенний репертуар, частково завезений до Австралії в кінці XVIII, — початку XIX ст., частково створене поселенцями, було різноманітне: це і злодійські пісні (наприклад, «Пісня юного злодія»), і наївні ліричні пісеньки типу «Коня в горах», і комічні балади про пригоди матросів («Мегі Мей», «Пісня американських матросів»). У основі таких балад, як «Ботані Бий», «Земля Ван Діємена», «Мортон Бий», «Бунтівний поселенець» і ін., що розспівувалися каторжанами, лежить виклик суспільству, що закувало в ланцюзі рабства вільних духом людей. Нерідко ці балади були переробкою лондонських вуличних балад і ірландських «пісень протесту» [7, c. 78].

Найцікавіші баладні цикли про бушрейнджерах (благородних розбійниках). На всіх подальших етапах національної історії прогресивні письменники Австралії зверталися до образів бушрейнджеров як до символу демократичних ідеалів австралійців.

У 50-і роки XIX ст. починається новий етап в історії британських колоній в Австралії. «Золота лихоманка», викликана відкриттям золотоносних районів в Новому Південному Уельсі і Вікторії (1851), дала поштовх бурхливому розвитку економіки і спричинила масову імміграцію. Це визначило прискорений розвиток капіталізму, зростання класової диференціації в країні. Міцніюча австралійська буржуазія добивалася розширення прав колоній в справах місцевого самоврядування, обмеження опіки метрополії [18].

Еврікське повстання золотошукачів (1854), що виступили з програмою чартиста, скоректованою стосовно австралійських умов, виявилося колискою революційних традицій народу. У 50—80-і роки готувалися ті економічні і політичні передумови, які в 90-і роки привели до загального зіткнення праці і капіталу в Австралії, до боротьби за об'єднання австралійських колоній і надання ним незалежності.

Соціальні і ідеологічні процеси тих років стимулювали художнє самовизначення австралійської культури. У формуванні національної думки значну роль зіграли періодичні видання. Центром тяжіння прогресивних літературних сил країни став тижневик «Буллетін» (1880), що очолив боротьбу народу за право на самобутнє мистецтво [4, c. 56].

Період з 50-х по 80-і роки XIX ст. — час літературного учнівства, але вже з відчутними проявами самостійності естетичного мислення, з пошуками національного матеріалу і національних принципів його художнього втілення. На цьому етапі розвитку австралійської літератури переважає поезія, в якій сильні фольклорні традиції.

Основна особливість літературного процесу другої половини XIX ст. — формування романтичної і реалістичної тенденцій, які співіснували, а деколи і зливалися в художньо-цілісній єдності.

Романтична концепція художньої творчості, її духовний досвід самовизначення особи відповідали суспільній психології, умонастрою австралійців в колоніальний період їх життя з її динамізмом, драматичними колізіями, трагічними поворотами людських доль, очікуванням нових можливостей на новій землі, ілюзіями особливого соціально-політичного розвитку Австралії і розчаруваннями, пов'язаними із загостреннями суперечностей буржуазної дійсності [10, c. 64].

Розвиток романтичної тенденції в австралійській художній культурі визначався не тільки соціально-історичними чинниками, але і впливом англійської романтичної естетики.

Грунтом, на якому зріли сходи національного реалістичного мистецтва, була об'єктивна реальність Австралії часів її освоєння, коли героїчними зусиллями, волею і мужністю простих трудівників створювалася економічна потужність країни [5, c. 15].

Австралійський фольклор, що відобразив в жанрових формах ярна (усної розповіді), балад і пісень буша сторінки народного життя і сукупність народних характерів, служив каталізатором розвитку реалістичних тенденцій національної літератури.

У роки «золотої лихоманки» набувають широкого поширення етологічні (етологія — вивчення звичаїв, характерів і вдач) балади (наприклад, «Біллі Барлоу в Австралії», «Справжній австралієць» і т. п.). У злободенних пісеньках, складених менестрелем золотих копалень Чарльзом Тетчером (1831—1878), сатирично зображені поліцейські, власті власників, що стояли на варті, разючі стріли сатири направлені і проти уряду колонії Нового Південного Уельсу («Де ваша ліцензія?»). У ці ж роки розвивається жанр так званої професійної балади, яка виросла з балади фольклорної. Герої цих балад різні, але об'єднати їх можна за професійною або соціальною ознакою [3, c. 12].

Їх авторами були гуртівники, стригальщики, об'їждчики коней, моряки і т. д. Професійні балади в більшості своїй напіванонімні. Їх друкарські варіанти підписані ініціалами або псевдонімами. «Балади буша» еволюціонували від фольклорного ліро-епічного твору до літературного.

На початку XIX століття на далекому австалійському континенті, що був колонією Великої Британії, з’являється література англійською мовою. Це в основному фольклор аборигенів, пов’язаний з ранньонародною суспільною організацією [18].

Початковий період австралійської літератури називається колоніальним. Перші письменники наслідували англійських літераторів XVIII-XIX століть Найрозповсюдженіші жанри – ода, пастораль, елегія, політ, сатира. Проза відображає страждання каторжників та досвід вільних поселенців. У Поезії Ч. Харпура, насиченій демократичними та свободолюбивими ідеями, з’являються національні риси. Г. Кендалл оспівував красу австралійської природи. А. Л. Гордон був засновником австралійської літературної балади.

На рубежі XIX—XX ст. закінчується колоніальний етап історії австралйської літератури. На основі національної та державної консолідації, яка призвела до об`єднання колоній у федерацію зі статусом домініона (1901), та росту національного самовизнання відбувається становлення саме австралійскої культури, що перемогла духовну та культурну залежність від метрополії. «Люди, розсіяні по обширній території, родом зі всіх куточків Британських островів і Європи, раптово побачили себе нацією, зі своїм характером і своєю історичною значимістю, — писав Венс Палмер в книзі нарисів „Легенда дев'яностих років“, — і свідомість цю збудили плідні творчі сили».

Національна література складалася в умовах соціальної активності народних мас, які вже в середині XIX ст. виступили з вимогами демократичних реформ [3, c. 8].

Був встановлений законом восьмигодинний робочий день — вперше в світі (1856 р.), введено загальне виборче право, наділені землею фермери, стала обов'язковою початкова освіта.

Рух за реформи та боротьба за національну незалежність перепліталися. Бойовий тредюніонізм 90-х років включав в свою програму позбавлення від влади англійського капіталу, а прихильників суверенної Австралії заманював образ демократії, очищеної від пороків Старого Світла.

Якщо міф про «щасливу Австралію», який вже друге століття залишається актуальним в історіографії і соціології, маскував природу суспільних відносин, то його породжували реальні переваги розвитку і завоювання молодої демократії. «Великі страйки» 90-х років в Австралії виявили, що вона страждає загальними хворобами для країн Заходу, хоча багато з радикалів і винили у всіх бідах заморських підприємців, продовжуючи вірити у винятковість австралійського шляху. Широкого поширення набули ідеї утопічного соціалізму.

Такий був соціальний грунт, який зумовив, з одного боку, переважаючий соціально-критичний і реалістичний характер нової літератури, її вірність національного життя і демократичну орієнтацію («про народ і для народу»), з іншої — її стійкі романтичні мотиви [8, c. 67].

Література, що формується, спиралася на накопичений нею в колоніальний період досвід естетичного освоєння австралійської дійсності і на художні традиції генетично споріднених культур, перш за все англійською і американською. Завдяки тісним зв'язкам з масовими народними рухами в австралійській літературі яскраво виявилися тенденції демократизації героя: головна роль відводилася рядовому трудівникові — стригалю, гуртівникові, фермерові, саме тому, хто весь час прагнув цього.

Колискою австралійської літератури став тижневик Сіднея «Буллетін», рупор національно-патріотичних, демократичних і республіканських ідей. Відкривали їй дорогу і робочі газети. У літературі, пов'язаній з цими виданнями, переважали злободенність, лаконічність, дохідливість [9, c. 24].

З англомовних літератур XIX ст. в Австралії знаходили відгук раніше всього твори, відмічені демократичним пафосом, шанобливим відношенням до трудівника-простолюдина, сатирою на елітарні домагання пануючих класів (Діккенс, Твен, Уїтмен), те, що безпосередньо перепліталося з австралійським досвідом (Брет Гарт), поетизувало прозу буднів, мужність і стійкість (Кіплінг).

Найважливіша роль тут належала і австралійському фольклору, де яскравіше, ніж в літературі колоніального періоду, проступили риси нації, що народжується.

Письменники, що групувалися навколо «Буллетіна», зверталися до жанрів, що мали фольклорні витоки, — до балади і короткої розповіді. Балада близька до пісенного фольклору сільських робочих і історій подвигів розбійників-бушрейнджеров; розповідь, подібно до американської, вбирала культуру усного оповідання, бувальщини і небилиць. І до балади, і до розповіді часто приєднується визначення «буш». Неосяжний буш, головне джерело багатств країни — шерсть, м'яса, пшениці, корисних копалини, був втіленням австралійського початку; «бушмен» являв собою справжнього австралійця [16, c. 345].

Твори власне художні, та видані в Австралії, можна перерахувати на пальцях. Переважання матеріальних інтересів над духовними, загальне прагнення багатства, перевага вузького практицизму впадали в очі.

Дослідження, зроблені в післявоєнний період австралійськими істориками та літературознавцями, а також вченими інших країн, зокрема американцем Дж. Наделем, автором книги «Колоніальна культура Австралії» (1957 р.), направлені на те, щоб визначити наше уявлення про австралійське колоніальне минуле, показати, що культурне життя колоній було все ж таки дещо багатшим, ніж вважають деякі історики, вичерпувати із забуття найдрібніші подробиці творчих праць [5, c. 7].

До 1850 р. виникли і школи, і бібліотеки, і перший университет— Сідней. Народилося на світ близько 170 газет, столичних та провінційних. Щоправда, більшість з них швидко зазнала поразки, але деякі дожили і до наших днів: «Сідней морнінг геральд», мельбурнський «Аргус», брисбенський «Кур'єр», пертська «Вест Остреліен». В кінці 40-х років випускалося близько десятка журналів різноманітного змісту, в яких друкувалися вірші та ліричні романи з продовженням, найчастіше англійські.

Рання австралійська проза була розрахована головним чином на європейського, англійського читача і покликана задовольняти його інтерес до життя на краю землі, «у антиподів». Перші романи, схожі на мемуари, та мемуари, прикрашені вигаданими епізодами, об'єднують дух «колоніального досвіду», знайомства з новою, нікому не відомою країною. Досвід цей проявлявся головним чином в двох формах: шлях каторжника, засланця, та шлях вільного поселенця [13, c. 329].

Першу половину XIX ст. Австралія, по суті, залишалася виправним будинком, обширною в'язницею.

Серед каторжників разом з професійними злодіями, грабіжниками і шахраями були тисячі людей, яких важко назвати злочинцями. Адже страта вважалася за крадіжку на суму в декілька шилінгів, і не одного бідняка – чергову жертву промислової революції та законів про бідних – суд засудив до семи, а то і до чотирнадцяти років каторги за вкрадений в хвилину відчаю коровай хліба або зайця, зацькованого в парку сквайра.

Каторга так чи інакше торкнулася майже кожного з австралійських письменників XIX ст. [2, c. 85].

І перші австралійські романи — «Квінтус Сервінтон» Генрі Сейвері і «Пригоди Ральфа Решлі» Джеймса Таккера — написані каторжниками і оповідають про їх сумну долю.

Генрі Сейвері (1791—1842), нащадок старовинного дворянського роду та журналіст, був арештований за фабрикацію фіктивних рахунків. Йому загрожувала шибениця, але смертний вирок замінили довічним посиланням. Сейвері — автор першої книги нарисів, виданої в Австралії, — «Відлюдник на Землі Ван Дімена». Нариси ці були написані під час п`ятнадцятимісячного перебування в хобартській борговій в'язниці та в 1829—1830 рр. друкувалися в хобартській газеті «Колоніел Таймі» під псевдонімом, оскільки каторжникам не дозволялося виступати у пресі [7, c. 43].

Сейвері мав на меті «повідомити данні про стан норовів та стану життя суспільства в колонії Земля Ван Дімена, виставити на заслужене осміяння деякі з пороків та чудасій, якими воно відрізняється, оглянути, як у відображенні, хороші якості». Персонажі або не мають імен, або названі вигаданими іменами. Проте жителі Хобарта впізнали себе. Проти видавця було збуджено судову справу, і йому довелося сплатити штраф. Все ж таки сатиричні домагання Сейвері серйозних підстав не мають. Він – прихильник губернатора, полковника Артура, цілком вірнопідданий, і дозволяє собі лише зачепити його супротивників – скватерів, установи Законодавчої ради, що добивалися, а також суддівських хижаків, особливо адвокатський стан, прокритикували порядок видачі ліцензій на прибуткові підприємства.

Сейвері завіряє майбутніх колоністів, що в Австралії їм не треба боятися насильства: право приватної власності охороняється належним чином, та система виправлення каторжників є досить плідною та дієвою [19].

Але виходило і безліч справжніх мемуарів каторжників – Джеймса Харі В, Ч. Козенса, Ю. Юргенсена.

«Пригоди Ральфа Решлі» - роман-життєпис. Стиль його видає турботу про книжкову гладкість і недосвідченість автора, що угрузає в подробицях і описах. Проте діалоги не позбавлені живого звучання. У тексті ми зустрінемо і латинь, і слова злодійського арго. Автор береться провести освіченого читача по сходинках, що ведуть до пекла злочинного світу [1, c. 56].

Прагнучи до цікавості, Таккер додає абсолютно вигадані епізоди до тих, що мали автобіографічну основу: Ральф тужить в полоні у бушрейнджеров; його усиновляє старійшина племені аборигенів; він рятує жінку з дитиною, залишену командою на напівзатонулому судні.

Ми переконалися, що для ранньої австралійської прози інформаційно-пізнавальна функція була найголовнішою; тому її твори понині зберігають значення історичних документів. У своєму прагненні повідомити європейського читача про те, яке життя поселенця на далекому континенті, письменники спиралися на традиції англійського просвітницького роману. Причому це стосується не тільки поведінки людини, початківця «від нуля» в оточенні невинної природи, але і зображення злочинного світу [10, c. 26].

«На честь ім'я літератури, — пише про австралійських письменників XIX ст. австралійський літературознавець Дж. Барнс, — вони запозичували відчуття і мову англійських письменників. Тому не дивно, що аж до кінця сторіччя найцікавіші та виразніші картини австралійського життя знайти можна в листах та щоденниках, де письменники мали справу з конкретною реальністю свого життя, не прагнучи створювати «літературу». Але ця конкретна реальність присутня і в ранніх романах через їх напівмемуарний, автобіографічний характер. У властивому їм автобіорафізмі закладена сила достовірності, суцільна обмеженість одиничного випадку [6, c. 43].

«Що таке Австралія? Величезна дика пустеля, де все на світі гине з голоду та спраги; є там одне чи два більш-менш путящі міста, в яких облагороджують свої справи іноземні спекулянти, та ще кілька скупчень розмаїтих халупок, що їх там містами називають, - також до послуг іноземним спекулянтам; а населяюь ту країну переважно миршаві вівці, а ще – дурні, що нидіють у містах, батракуючи та поневірячись по європейцях, а в буші животіють, як дикі собаки динго, та ще й ляпають язиком про «демократію», а самі здатні хіба що тільки на те, щоб напихати кишені тим лондонським жевжикам, які здебільшого напропале гуляють у Парижі... Гай-гай! Прокляття Австралії! – вівці, а австралійський бойовий поклик – «бе-е-е!» - саме так говорив про свій рідний край один з героїв славетного австралійського письменника Генрі Лоусона, подорожуючи в диліжансі по Новій Зеландії. Здавалося б, усе ясно: цей блудний син Австралії відцурався своєї батьківщини і тому поганить її чимдуж. Та ось погляд його натрапляє на дивне для Нової Зеландії дерево – пересаджений з п`ятого континенту евкаліпт. Австралієць жадібно вдихає аромат евкаліпта і весь ніби міняється. З пахощами евкаліптового листя до нього приходять спомини про Австралію, виникає туга за цим куточком землі. І виявляється, що прикипів він до батьківщини серцем. Тому на недбалу репліку пасажира-англійця про п`ятий контингент, австралієць войовничо озивається: «О, сто чортів!.. Та що ви, британці, про Австралію знаєте? Так чи інак – вона така сама самісінька, як і Англія – не гірша!» [13, c. 390].

В цій чудовій лоунсонівській зарисовці влучно схоплені риси австралійського національного характеру. Це відсутність показного милування рідним краєм, суворий і тверезий погляд на життя в країні, нещадне засудження всього того, що заважає її розвиткові. Та водночас це і щире вболівання за долю свого народу, мовчазна, але палка любов до рідної землі, глибокий патріотизм та переконання, що Австралія нічим не гірша за метропоію, що в молодої країни свій шлях і свої плани на майбутнє.

Саме ці риси прагнули втілити в своїх творах засновники національної австралійської літератури – новеліст та поет Генрі Лоусон і романіст Джозеф Ферфі, - які творили на рубежі ХІХ-ХХ ст. Вони прокладали шлях реалістичній демократчній літературі Австралії, що звільняється від сліпого наслідування англійської літератури і приходить до національної самобутності, обираючи своїми героями не заїжджих «благородних джентельменів», а простих трударів, чиїми руками зводились і зводяться міста, хто вирощує врожаї хліба й цукрової тростини, випасає худобу, доглядає овець, видобуває корисні копалини, валить ліс, плекає сади [6, c. 176].

Розквіт оповідної прози в Австралії припадає на 1930-ті роки, коли формується австралійський реалістичний соціальний роман, позначений багатством проблематики, різноманітністю художніх форм, цікавими й плідними пошуками та знахідками. Відмінна риса прогресивної австралійської літератури з перших кроків її існування – яскраво виражений демократизм, пильна увага до життя простих трудівників.

Після другої світової війни австралійська література й далі успішно розвивається, художньо осмислюючи нові явища в соціально-політичному і духовному житті Австралії та інших країн світу. Розширюється та урізноманітнюється її жанровий діапазон. У сучасній австралійській прозі зустрічаємо і роман-епопею, і повість, і новелу, і мікророман, і цікаві різновиди романів-автобіографій, документально-художніх творів тощо [18].

Проблематика сучасної австралійської прози засвідчує, що складному процесові її розвитку притаманні мінливість, сперечності, гострі ідеологічні зіткнення. Провідним художнім методом австралійської літератури в 1950-1960-і роки залишається реалізм, представники якого продовжують кращі традиції демократичної літератури попередніх десятидіть [3, c. 9].

Розділ 3. Представники становлення австралійської літератури

Австралійська балада, романтизуючи поселенця-піонера, несе в собі заряд національного самоствердження. Цей образ відмічений типово національними рисами, які переважають над всім індивідуальним. Для балади характерна розмовна інтонація, чіткий ритм (хореїчний і ямбічний вірш з дзвінкою кінцівкою, а нерідко і внутрішньою римою). Поети «Буллетіна» малювали і картини повсякденного життя, піднімали соціальні теми, писали політичні вірші.

3.1 Генрі Лоусон (1867—1922) та зародження австралійського оповідання (див. Додаток Б) [23].

Однією із значних фігур серед них був Генрі Лоусон (1867—1922), поетична спадщина якого вельми велика. За його життя вийшли збірки «Коли світ був широкий» (1896), «Вірші, популярні і гумористичні» (1900), «Коли я був королем» (1905) та ін. У поезії Лоусона виразно простежуються суперечності, властиві „соціалістові відчуття“, але спектр її не вичерпується політичною лірикою [9, c. 64].

Син норвезького моряка Петера Ларсена, що осів в Австралії в період «золотої лихоманки» 1860-х рр. і що змінив своє прізвище на англійський лад. Ще в школі Лоусон почав писати вірші, а в 1887 р. вірш «Пісня республіки» з'явилося у пресі; незабаром побачили світло ще інші його поетичні твори, а також розповіді. Літературну діяльність письменник вимушений був поєднувати з трудовою, змінивши в різних напрямках безліч професій. Творчість Лоусона досягла розквіту в 1890-х – початку 1900-х рр. – часі гострих соціальних конфліктів, що виплеснулися назовні. За першою книгою «Розповіді в прозі та віршах» (1894), послідували поетична збірка «В дні, коли світ був широкий» (1896), книги розповідей «Поки кипить казанок» (1896), «По дорогах і за огорожами» (1900), збірка віршів і розповідей «Діти буша» (1902). У себе на батьківщині Лоусон завоював популярність перш за все як поет-демократ. У його віршах просто і виразно мовилося про те, що турбувало міських бідняків і мешканців сільської Австралії, чиє життя він знав «з перших розповідей»; багато його творів тих років пройнято революційним пафосом [10, c. 239].

Проте світову популярність принесли Лоусону саме розповіді, що склалися в свого роду сагу про Австралію і в той же час наповнені глибоким загальнолюдським змістом. Віра в духовні можливості людини, через товариську солідарність не покидала письменника, тому його розповіді, що мають нерідко трагічну кінцівку, не залишають враження безнадійності. Чуйність, великодушність, готовність допомогти в біді, глузливий гумор — ці якості лоусоновских героїв, простих австралійців, допомагають їм переносити життєві знегоди.

Разом з тим тональність творів письменника з роками мінялася, про що свідчать книги «Коли я був королем та інші вірші» (1905), «Вершники на горизонті та інші вірші» (1910), книга розповідей «Трикутники життя» (1913), нарешті останнє прижиттєве видання — «Вибрані вірші» (1918). «Бурхливі дев'яності», що живили творчість Лоусона, пішли в минуле, понісши з собою багато надій; позначилися і сімейні нелади, постійна потреба, незборима тяга до спиртного. В останніх віршах відчувається втома людини, що видихалася в безплідній боротьбі з людськими і соціальними пороками. Сентиментальність, що знімалася раніше гумором, охоче допускається їм тепер в прозу. Але писати Лоусон продовжував до кінця днів — його життя обірвалося у момент роботи над новим віршем [9, c. 45].

Лоусон абсолютно непросто так вважав себе поетом народу. Син моряка, який в Австралії став золотошукачем, фермером, теслярем, сам в молоді роки тесляр і маляр, Генрі Лоусон вважав себе рядовим великої армії праці, у якої «єдина форма у всіх гарнізонах світу» («Арміє, о моя арміє»). У ранні роки співак “людей, що створили Австралію“, з радістю провидить прийдешню революцію:

Бурлит-кипит людской поток, все на пути сметая; Над головою красный флаг, в руках мечи сверкают. И грозно озаряет сталь суровость лиц людских И Революции пожар в глазах горящих их...

(«Обличчя серед міських вулиць». Переклад М. Кудінова)

Узагальнений образ — Червона Революція, традиційна фігура «королеви» в червоному ковпаку, з мечем в руці, — сходить до символіки Великої французької революції, до «Свободи, що веде народ» Делакруа. Пам'ять «великих страйків» і плам`я революційних надій незламно жили в душі Лоусона, який вніс значний внесок до світової поезії соціалістичного руху [18].

3.2 Катріна Сусанна Прічард (1884-1969)

Правдивість, ясність, лірична, публіцистична пристрасність і глибокий демократизм творів Прічард привернули увагу до її творчості читачів багатьох країн. Про своє життя письменниця розповіла в автобіографічній книзі «Дитяти урагану». Її батько, журналіст і перекладач, зазнавав великих матеріальних труднощів, та з юних років К. С. Прічард працювала — спочатку гувернанткою, а пізніше журналісткою в Англії. Вона брала участь в організації Ліги австралійських письменників, яку довгі роки очолювала, сприяючи об'єднанню літературних сил Австралії. Вже перший роман «Піонери» (1915) приніс письменниці популярність і премію на Лондонському всебританском конкурсі. Роман «Кунарду, або Колодязь в тіні» (1929) також мав великий успіх: вперше в художньому творі з'являється героїня-аборигенка, наділена добротою, гордістю та незалежністю. Герої Прічард — робочі золотих копалень, лісоруби, скотарі. Найвизначніший твір письменниці — трилогія, що включає романи «Дев'яності роки», «Золоті милі», «Крилате насіння» [4, c. 45].

Дев'яності роки (The roaring nineties. 1946)

Перша книга трилогії, присвяченої долям старателів і рудокопів Австралії, де в кінці XIX ст. було виявлено золото. Перед читачем проходить низка людей, охоплених золотою лихоманкою; дія розгортається в ті часи, коли в країні ще не було міст, залізниць, коли люди гинули в боротьбі за воду, яку «відбивали» у тубільців. Поступово руйнуються патріархальні взаємини, що панували в середовищі старателів, і наступає ера підприємництва: спекуляції, обман, експлуатація, кар'єризм, моральна деградація. Але одночасно росте політична свідомість людей, стихійний протест поступово перетворюється на усвідомлені переконання. Така еволюція Салі Гауг, сім'я якої знаходиться в центрі всієї трилогії. Міняється і її чоловік, повний забобонів, безвольний і безвідповідальний Моріс. Трагічна доля їх друга Ольфа, що відірвався від старих товаришів і збагачення, що заразилося спрагою, і кар'єризмом. Переконливо і психологічно вірно показаний шлях Фрісько, що перетворився на нечистого на руку, безпринципного ділка [11, c. 289].

Золоті милі (Golden miles. 1948)

Роман, в якому, продовжуючи історію сім'ї Гауг, письменниця звертається до періоду Першої світової війни і до післявоєнних років. Сини Салі і Моріс стали дорослими, і в особистій долі кожного з них відбито суспільне, політичне життя країни. Не дивлячись на гігантські прибутки, що отримуються гірськими компаніями, прості трудівники продовжують жити в жалюгідних будиночках, битися за шматок хліба, страждати від безробіття. Тома Гауга, з юності що працював в шахтах, держава засадили у в'язницю, звинувативши в «незаконному привласненні золота». Поступово Том, один з профспілкових лідерів, і багато його товаришів починають звільнятися від ілюзій реформістів. Перемога шахтарів в страйку 1919 р. ще більше укріплює їх солідарність [12, c. 278].

Крилате насіння (Winged seeds. 1950)

Роман, в центрі якого і досі знаходиться сім'я Гауг, що розрослася з роками. Салі, що була вже в роках, зберегла свою чарівність і життєрадісність. Твердість духу виявилася їй абсолютно необхідною в роки важких втрат: під час Другої світової війни загинув улюблений онук Салі — Біл; померли сини Ден і Том. Важко і складно складалося особисте життя інших дітей і внуків Салі. Та і сама вона на старість років залишається самотньою. Гіркі розчарування спіткали Салі, коли її онук Дік виявився бепринциповим кар'єристом. Хоча Біл до кінця залишився непохитним антифашистом. У цій книзі багато уваги приділено різним політичним настроям, що виникли в робочому середовищі під час Другої світової війни і під впливом перемоги Радянського Союзу. Салі впевнена, що «крилате насіння» майбутнього, посіяне нею самою, її друзями, дітьми і внуками, і вони «знайдуть грунт, який виростить їх» [4, c.78].

3.3 Патрік Віктор Мартіндейл Уайт (1912-1990) (див. Додаток В)

Письменник, чия творчість поклала основу міфу про провінціалізм та континентальну обмеженість австралійської літератури. Народився в забезпеченій сім'ї, здобув освіту в Англії — в привілейованій середній школі-інтернаті для хлопчиків, а згодом в Кембріджському університеті. Перші книги Уайта — збірка віршів і два романи на англійському матеріалі — побачили світло у Великобританії. В роки Другої світової війни Уайт служив в британських ВПС. У 1949 р. повернувся до Австралії, де спочатку займався фермерством, потім вів життя професійного літератора [17]. У романі «Тітчина історія» (1948) провідна тема творчості Уайта — покірність та мужність перед обличчям невідворотньої смерті, страждань людини і життя поза соціальними міфами і самовтіхами — вперше прозвучала в повну силу. Надалі місце дії творів Уайта — романів, розповідей, п'єс — Австралія; а сама дія наповнюється загальнолюдським змістом і знаходить характер притчі. Загублено в австралійській «глибинці» неіснуюче на картах селище Дьюрілгей («Древо людське», 1955). Австралійський «буш» — невинна гущавина лісу і чагарника: там проходить «виховання відчуттів» англійки XIX ст., що потрапила до аборигенів (роман «Пояс соромливості», 1976); туди йде декілька дослідників, які один одного не знають, і нещасних, кожна по-своєму, людей, яких зібрав і повів до загибелі безумець-першопроходець, одержимий ідеєю чи то довести Богові, що здатний його подолати, чи то вселити самому собі віру в те, що він і є Бог (роман «Фосс», 1957). Вигадане середньобуржуазним передмістям Сіднея Сарсапарілла та сам Сідней з романів «Їдуть в колісниці» (1961), «Амулет» (1966), «Вівісектор» (1970), «Око бурі» (1973), збірок розповідей «Обпалені» (1964) і «Какаду» (1974). Для Уайта все це — різні іпостасі того, що він назвав «Великою Австралійською Пустелею», де такі верховні, в очах письменника, форми залучення людини до абсолюту, природі і собі подібним, як любов, праця, мистецтво, віра і здатність творити добро, піддаються випробуванню і нарузі. Носії ідеалу того, що Ф.М.Достоєвський називав «позитивно прекрасною людиною», у книгах Уайта, як правило, наділені якоюсь фізичною або психічною вадою, що робить їх несумісними з каноном, обов'язковим для образу справжнього австралійця в офіційній міфології країни, здорового тілом і (не дуже розвиненим) духом, гарного фізично і що сповідає віру в матеріальне забезпечення. Художня досконалість в розкритті метафізичних проблем буття людини принесла Уайту Нобелівську премію по літературі (1973). Особливості стилю Уайта — співіснування та сплав різнорідних манер і прийомів листа — від майже біблейської патетики до тваринної бурлески, від витонченого внутрішнього монологу до вуличного різноголосся, від вишуканої метафоричної до простонародної мови, від трагічного до смішного в поєднаннях неспівсумісності — високого і низовинного, прекрасного і потворного, життя і смерті, — які створюють гротеск [10, c. 174].

Древо людське (The tree of man. 1955)

Роман про становлення і шляхи австралійського сімейного роду. «У цій книзі я прагнув виразити все різноманіття життя, узявши за основу існування двох звичайних людей», — писав автор. Хроніка праць і днів скватера Стена Паркера і його дружини Емі, їх взаємного відчуття з його приливами і відливами, смертю і відродженням; історії їх дітей — недолугого сина, що загинув в гонитві за «австралійською мрією»; що вийшла за спроможного адвоката, але приреченій на безпліддя дочці — така подієва канва сюжету, що розвивається в хронологічних рамках одній, хоча і довгому людському життю: від дитячих років Стена Паркера до його смерті. Стрижень цього життя — праця, яка для Паркера перетворюється з рутини в ритуал, служіння, в якому вони знаходять свою людську гідність. Роль праці, природних стихій і мови плоті як засобів збагачення світу головними персонажами і їх самовираження тим більше велике, що вони фактично позбавлені можливості виразити себе в мові, слові — і не тільки унаслідок неписемності. Уайт вважав, що звичайне слово не здатне виразити людський досвід у всій його безпосередності і ціліності; що є верховним таїнством буття, абсолютною гармонією, яку людині дано спіткати лише інтуїтивно, шляхом осяяння, бо слова, відчуття і навіть віра тут безсилі. Творчий акт, по Уайту, є ланцюг осяянь, в якому художникові відкривається недоступна звичайним людям істина; він передає її іншим — в цьому його призначення та його виправдання. Надію на відродження роду Паркера, що присікся в їх дітях, письменник пов'язує їх з онуком, хлопчиком, в якому прокидається талант поета [3, c. 20].

3.4 Творча спадщина інших творців австралійської літературної скарбниці

Новелістика звернулася також до історичного минулого Австралії. Декілька книг Прайса Уорунга (псевдонім Уїльяма Естлі, 1855—1911) — «Розповіді про каторгу» (1892), «Розповіді про давню пору» (1894), «Розповіді про острів смерті Норфолке» (1898) та ін. — продовжили викриття страхіття англійської каторги, зроблене в найвідомішому з романів колоніальної епохи, — «Засуджений довічно» Маркуса Кларка. У контексті руху за незалежність похмурі картини, засновані на документальних даних, сприймалися як вагомий доказ жорстокості та непорозуміння англійського правління [20].

Література того часу знаходилася ще на підході до роману, який був би не менш австралійським, ніж розповідь Лоусона. Інерція вікторіанського роману любовної інтриги та колоніальних пригод відчувалася довго, хоча і цей жанр не залишився чужим національно-патріотичним віянням.

Прообразом національного реалістичного роману стала книга Джозефа Ферфі (псевдонім — Том Коллінз, 1843—1912) «Таке життя. Декілька витягань з щоденника Тома Коллінза» (1903), що має значення естетичного маніфесту австралійського реалізму. Ставлячи перед собою завдання правдиво показати австралійське життя в її національній характерності, Ферфі розвінчує колоніальний роман з його любовно-пригодницькими кліше. Він відмовляється від сюжетної інтриги, віддаючи перевагу формі щоденника. Перед нами сім «обраних навмання» днів з життя дрібного чиновника Тома Коллінза, який роз'їжджає по сільському краю, зупиняючись біля табірних костриць і в хатинах об'їждчиків, на фермах і в скваттерских садибах. Фрагментарність імітує природний перебіг життя. Проте за зовнішньою уривчастістю таїться продуманість загальної картини, що відобразила національні та соціальні типи, заняття, вдачі, суспільні суперечності [13, c. 265].

Важлива роль відведена в оповіданні Тому Коллінзу — в його коментарях, численних ілюзіях та обширних відступах на різні теми поміщений історико-філософський сенс. Оповідач, проте, не ідентичний авторові, хоча і схожий на нього — книжник з буша, філософ-самоучка. Проникливий і разом з тим «короткозорий», Том Коллінз намальований з ізюминкою лукавства.

«Дух — демократичний, напрям — зухвало австралійський» — так сам Ферфі в авторецензії визначив суть своєї книги. У конфліктах, що переживаються бушменами і скватерами, він приймає сторону неімущих і вірить, що справедливість все ж таки візьме своє разом з соціалістичними принципами. Соціалізм для Ферфі — втілення християнського гуманізму: «Вихід з труднощів простий — підтвердити закони, дані Богом, добросовісним управлінням, яке відповідатиме їх духу. Що є єдиною метою соціалізму» [7, c. 21].

У творах Лоусона, Ферфі, О’дауда, балладистів і новелістів буша Австралія вперше побачила себе і знайшла власний голос. Вони поклали початок демократичної та реалістичної традиції, яка зробила великий вплив на розвиток літератури країни в першій половині XX ст.

Національне самоствердження, соціальний протест і соціальна утопія домінували в літературі на рубежі століть, але були в ній ще інші тенденції. Джон Шоу Нілсон (1872—1942), хоч і написав немало балад, залишився поетом ліричного складу: оповідний елемент у нього ослаблений, опис імпресіоністичний. З ранніх років Нілсон заробляв свій хліб на фермах, на будівництві, в каменоломнях. Прогресуюча сліпота привела до того, що Нілсон лише задиктовував друзям рядки своїх віршів. Його основні книги вийшли в перші десятиліття: збірка «Серце весни» (1919), «Баладні та ліричні вірші» (1923), «Нові вірші» (1927).

Нілсона називають примітивістом, маючи на увазі безпосередність його сприйняття і природи, і людського життя, що зображуються як цикл дозрівання та в'янення, що вічно повторюється, а також деяку шорсткість і простоту форми (римовані двовірші та чотирьохрядкові строфи переважно коротких віршів). Проте цій простоті супроводять тонкість зображення, суггестія, відчуття неможливості виразити сокровенне [1, c. 65].

Перша світова війна викликала в австралійській літературі хвилю казенно-патріотичних і шовіністських відгуків, яким піддалися і такі поети, як Лоусон і Бреннан. Широко розповсюджувалися у військах поеми і вірші Кларенса Денніса (1876—1938), написані не без впливу Кіплінга, — на жаргоні міських низів, баладним складом, в грубувато-гумористичному стилі, але з відтінком сентиментальності.

Антивоєнна нота міцніла у світі прозріння мас і наростання протесту проти тривалої бійні. Участь Австралії в першій світовій війні стала в становленні нації новою віхою, що утілилося в легенді про хрещення в кривавій купелі, коли австралійці пред'явили незаперечні докази своєї національної самостійності, зберігаючи при цьому імперську лояльність. Насправді уроки першої світової війни, невіддільної від глибоких змін в долях народів, і для Австралії були також соціальними і означали вихід на нові рубежі суспільної свідомості [7, c. 17].

Висновки

У роботі висвітлено питання розгляду становлення та розвитку літератури Австралії та її національних особливостей, особистісного стилю деяких відомих письменників Австралії. Дослідження дало змогу дійти таких висновків:

1. Австралія є досить цікавою країною, що має свою культуру та багату спадщину. Але вона насьогодні, та особливо в перші роки свого становлення, не мала значного успіху серед інших країн. Отож, розглядати культуру Австраліїї необхідно та цікаво саме з погляду на її національні особливості та деяку унікальність. Отож, перегляд основних принципів становлення культури дає змогу глибоко зануритись у розгляд її літератури.

2. Переломними в культурному житті Австралії стали 30-ті роки XX сторіччя, коли в країну на постійне місце проживання переїхала велика кількість емігрантів з Центральної Європи. Після закінчення Другої світової війни еміграція набула масового характеру, що сприяло проникненню на п’ятий континент європейських культурних традицій і надало нового імпульсу культурному розвитку.

3. Літературне багатство Австралії постійно поповнювали своїми плодами письменники, які залишилися літературними титанами в культурі країни. Найяскравіше та найбільш конкретно до національних особливостей в своїх творах зверталися такі письменники, як Генрі Лоусон, Катаріна Сусана Прічард, Патрік Уайт та деякі інші, що вклали не менший відсоток свого таланту у скриньку літературної спадщини Австралії.

4. Необхідно звернути увагу на те, що кожен з творців літературної спадщини мав свої власні особливості та характерні риси, що відрізняли його від усіх інших. Кожен з них мав свій стиль написання. Так, наприклад, чуйність, великодушність, готовність допомогти в біді, глузливий гумор — це якості лоусоновских героїв, простих австралійців, які допомагають їм переносити життєві знегоди. Правдивість, ясність, лірична, публіцистична пристрасність і глибокий демократизм творів властиві власному стилю Катаріни Прічард.

5. Соціальні та ідеологічні процеси стимулювали художнє самовизначення австралійської культури. У формуванні національної думки значну роль зіграли періодичні видання. Австралійський фольклор, що відобразив в жанрових формах ярна (усної розповіді), балад і пісень буша сторінки народного життя та сукупність народних характерів, служив каталізатором розвитку реалістичних тенденцій національної літератури.

6. Відповідно до територіальних особливостей кожного письменника, кожному з них були властиві свої мовні особливості та стилістика. Використовуючи характерну їм лексику, вони старанно та вміло виражали своє відношення до навколишнього світу та інших людей, що їх оточували, вміло вказуючи на національні особливості за допомогою виокремлення тонкощів їх характеру.

Список використаних джерел

Австралийская литература: Сб. статей / АН СССР, Ин-т востоковедения; [Отв. Ред. Петриковская А.С.]. – М.: «Наука», 1978. – 176 с.

Австралия и Океания. История, география, культура. [Сборник статей. Ответ. ред. Малаховский К.В.]. – М.: «Наука», 1974. – 345 с.

Андрева М.Г. Становление национальной австралийской поэзии (жанр баллады): Автореф. дис. на соиск. учен. степени канд. филол. наук (10.01.05). – М., Изд-во Московского ин-та, 1977. – 24 с.

Домбровская Е. В. Основные проблемы и черты трилогии Причард. К. С. — Учен. зап. МОПИ, 1956. т. 45. Труды кафедры зарубежн. лит., вып. 4, с. 97—124 с.

Зернецкая О.В. Австралийский социальный роман 1930-х годов: Автореф. дис. на соиск. учен. степени канд. филол. наук (10.01.05). – Киев, 1980. – 24 с.

Зернецкая О.В. Вэнс Палмер и австралийский роман. – К.: Наук. думка, 1984. – 278 с.

Мартынова Л.С. Проблемы реализма в австралийском рассказе 40-50-х годов ХХ века: Автореф. дис. на соиск. учен. степени канд. филол. наук (10.01.05). – М., 1978. – 24 с.

Народы Австралии и Океании. Под ред. С. А. Токарева и С. П. Толстова. – М., 1956. – 297 с.

Петриковская А.С. Генри Лоусон и рождение австралийского рассказа. – М.: Наука, 1972. – 372 с.

Петриковская А. С. Австралийский роман. (Литература и общество)/ АН СССР. Ин-т востоковедения. – М.: Наука, 1990. – 278 с.

Причард К. С. Дитя урагана / Пер. И. Полетаевой, Б. Ростокина. – М.: Прогресс, 1977. – 315 с.

Петриковская А. С. Рождение писателя. Иностр. лит., 1970, № 1 – 300 с.

Сучасна австралійська повість: Зб. Пер. З англ. / Упоряд., післямова Зернецької О. – К.: Дніпро, 1982. – 399 с.

Clark M. A short history of Australia. – London, 1969.

James Brian. Australian short stories second series. – London: Oxford University Press, 1963. – 362 p.

Moore T. Inglis, Currey John. The Australia Book. – O`Neil Publishers. – Pty Ltd, South Yarra, 1961. – 267 p.

Southern festival. A collection of South Australian Writing. – Rigby Adelaide, 1973. – 208 p.

Australia. Література. - http://www.aroundaustralia.ru/kultura/literatura

www.australiafoto.com/

Наследие. Искусство. Величие. Литература Австралии. – http://www.culture.niv.ru/doc/literature/world-encyclopedia

История всемирной литературы: В 9 томах. Литературы Австралии и

Новой Зеландии [на рубеже XIX и ХХ веков]. Австралийская литература. –

www.feb-web.ru/feb/ivl/vl8/vl8-5733.htm

www.images.google.com.ua

www.images.yandex.ru/yandsearch

Википедия: Страницы-сироты. Персоналии по алфавиту. Писатели Австралии. – http://ru.wikipedia.org/wiki