Українська нація в романі П. Куліша "Чорна рада"

Дипломна робота

Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада»

Зміст

Вступ

Розділ 1. Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада»

Розділ 2. Менталітет українців у романі П. Куліша «Чорна рада»

Розділ 3. Яскраві виразники українського національного характеру в романі П. Куліша «Чорна рада»

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Пантелеймон Куліш належить до тих діячів, які, будучи багатогранно обдарованими, зробили величезний внесок у розвиток літератури, мистецтва, мови, науки та української культури загалом. Він був прозаїком, поетом, драматургом, перекладачем з багатьох європейських мов, ученим-літературознавцем та критиком, фольклористом, істориком, етнографом, педагогом, видавцем, громадський діячем.

Уся творчість та громадська діяльність П.Куліша – неоднозначна, суперечлива. «Наділений великим талантом, але ще більшою амбіцією, Куліш протягом свого довгого життя переходив найрізноманітніші зміни, топтав найрізноманітніші сліди, виступав у найрізноманітніших ролях і полишив по собі багату літературну спадщину, в якій обік цінного, було багато схибленого, багато суперечностей.» – так відгукнувся про нього І.Франко в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.».^¹

Внесок П.Куліша в українську культуру, мову та літературу вагомий і безперечний. Довгий час у роки сталінщини та брежнєвського застою – його ім'я згадувалося дослідниками здебільшого в негативному плані, твори майже не видавалися. У роки відродження української культури П.Куліш, його творчий доробок оцінюється об'єктивно і займає належне йому вагоме місце.

Постать Пантелеймона Куліша майже епохальна. Життя й різнобічна літературна діяльність письменника перебували під глибоким впливом національно-визвольного руху в середині і в другій половині XIX ст.

Письменник належав до тих великих художників слова, творчість яких не була ідентичною їхньому політичному світогляду. Твори П.Куліша не тільки виражають певні ідеї, а й акумулюють у собі результати пізнання життя, становлять собою художнє узагальнення дійсності.

Світ поетичних образів П.Куліша, їх об'єктивний зміст значно ширший, багатогранніший від його політичних переконань (особливо 70-80 рр.). Відтворити істину, реальність життя, навіть якщо вони не збігаються з власними симпатіями, стало для П.Куліша 40-50 років головною життєвою вимогою, його творчим кредо. Беззастережна відданість історичній правді постала в П.Куліша під гострим відчуттям суспільного лиха, страждань народу внаслідок ясного розуміння високого призначення літератури і літератора. Самовіддано служити мистецтву означало для П.Куліша служити суспільству, що потребувало правди, щасливої долі.

П.Куліш – художник соціального і психологічного динамізму. Він не ставив у центр своєї уваги суспільні катаклізми, історичні потрясіння, а постійно прагнув схарактеризувати розвиток людини й суспільства як природний історичний процес.

У багатьох творах П.Куліша наявне романтичне змалювання тих чи інших подій. Становлення романтизму в літературі припадає на кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. Він почав інтенсивно розвиватись в західноєвропейських літературах, а невдовзі захопив і письменство слов’янських народів.

Романтичне мистецтво в яскравій і емоційній формі відобразило духовні пошуки своєї епохи. В основі романтичного світогляду лежить ідея творчої свободи митця, необмежений розквіт його поетичної уяви, культ сильних почуттів непересічної особистості, підвищений інтерес до народної культури і фольклору.

Романтизм (франц. Romantisme) – літературний напрям, що виник наприкінці XVIII століття в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX століття. Термін «романтизм» упроваджують безпосередньо його перші представники – німецькі романтики. Причому поняття романтизму, або ж романтичного мистецтва, означало сучасну літературу й мистецтво.. До того ж, нове поняття мало протиставити себе класичному мистецтву.

Романтичний світогляд за своєю суттю складає своєрідну цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, чим засвідчує нове бачення світу і, отже, протиставляє себе традиційним моделям та формам мислення. На відміну від дискурсивного мислення просвітників, романтизм утверджує, пропонує інші шляхи пізнання і, зокрема, фантазію, інтуїцію. Відтак не розум, а почуття, не «голова», а «серце» визначають сутність людини і стають для неї основними пізнавальними інструментами.

Український романтизм охоплює період 20 – 60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827 – 1828 роках творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827 році, а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х років.

Український романтизм має типологічні риси, що виявилися багатьма спільними особливостями з аналогічною творчістю в європейській літературі, хоч йому були притаманні й національні риси, зумовлені особливостями тривалої боротьби проти іноземних поневолювачів.

Романтики виходять за межі поширених в українській літературі бурлесків і травестій, вони по-справжньому першими починають вести мову в серйозному та поважному дусі. Романтики утвердили в українській літературі нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику. Вони розширили проблематику літератури, дали поштовх розвиткові художньої фантазії та умовних засобів, виступили на захист творчої особистості й усього народу. Український романтизм висунув геніального Тараса Шевченка. Заслуга романтизму – у відкритті народної поезії України, її минулого. Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні національної історії. Здобуток цього літературного напряму є також формальним. Зокрема, удосконалюються віршові форми, особливо – у поезії Т. Шевченка. Але найважливішою рисою та заслугою української романтики є, на думку Д. Чижевського, те, що «вона свідомо поставила собі завдання утворити «повну літературу», яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства».^²

Визначною рисою романтиків був їхній гарячий інтерес до фольклору. Представники напряму не лише використовували різноманітні народнопоетичні образи, сюжети та мотиви, а й самі виступили як збирачі казок, легенд, народних пісень, не є виключення з цього і П. Куліш.

Романтизм П. Куліша визначається і його своєрідною хутірською філософією. Це філософія буття, яка формується в типових і цілком природних обставинах повсякденної діяльності українців (господарської, розумової та духовної), визначаючи їхній національний характер. На думку П. Куліша, українська нація, за самою природою є селянською, але не в класовому, а в духовному розумінні. Крім того, основними рисами українського етносу є почуттєвість та глибока релігійність. Символом духовного розвитку українського народу, як вважав Куліш, є хутір, де живуть люди, «свіжі душею», «чисті серцем». Це – Україна, яку треба, як «і своєї рідної мови, і свого рідного звичаю, вірним серцем держатися». Хутір як осередок національної самобутності, традицій, народної мови протиставляється русифікованим «городам и порядкам».^³

Вихідна теза Куліша – негативне оцінювання цивілізації. «Цивілізація – це те ярмо, нав'язане насильством ззовні... вона чужа своєнародному, не природня й їй бракує простоти», – твердить він. Цивілізацію, місто, чужину як синоніми Куліш вважає осередком бездуховності, прикметою економічного зиску й соціального розшарування, а хутір асоціює із збереженням традицій, культури, національної ідентичності.

З селом, хутором письменник пов'язує морально-етичний зміст таких категорій, як «любов», «честь», «гідність», «совість», «працелюбність», «шанобливе ставлення до батьків». Цінності минулого, вічні й сталі, є змістовним наповненням традицій. А збереження традиційної моралі роду, того, що споконвічно було характерним для української свідомості, є умовою майбутнього існування^⁴

Для філософії романтизму Куліша, минуле – не достовірна історична реальність, а сфера втілення певного ідеалу, осягнути який можна, досліджуючи міфи, фольклор, мову, традиції. Ці явища, як ще донаціональні, несуть у собі вічні проблеми буття і передають їх наступним поколінням, формуючи духовну субстанцію етносу. Дотримання традицій забезпечує цей процес, сприяючи ставленню цілісної національної самосвідомості.

Багатогранна діяльність П.О.Куліша завжди привертала й привертає увагу дослідників-істориків, літературознавців, фольклористів, педагогів, а в наш час і українознавців.

І це не випадково. Бо в його доробку підняті такі пласти буття українського народу, які можуть бути асоційовані не лише у вузько професійному спектрі, тобто в розвитку, скажімо, фольклору, філології, народознавства, політиці, а й цілісному баченні і пізнанні українського народу та його країни. П.Кулішу, як і самому життю, завжди було тісно у вузько визначених межах діяльності. Він вболівав за народ, який хотів бачити повнокровною нацією серед інших європейських націй і якому намагався слугувати своєю творчістю.

Служіння народові в будь-якій галузі – у науці, літературі, освіті – для нього завжди було головним. Майже 57 років невтомної творчої праці П.Куліша були спрямовані на піднесення свідомості й національної гідності народу, збагачення його культури, науки, освіти. Він написав близько 50 томів наукових, публіцистичних та художніх праць, з-поміж яких багато присвячено формуванню національної освіти. П.Куліш намагався «по змозі своїх сил, – за словами І.Франка, – відповісти потребам своєї суспільності, зобразити її погляди... і йти поряд з її розвоєм національним і суспільним»^⁵, незважаючи на те, що його супроводжували не тільки здобутки, а й невдачі, заборони, переслідування.

Дбаючи про розвиток української мови й освіти народу П.Куліш створив перший український фонетичний правопис, який справедливо названо його ім’ям – «кулішівка». Вона, «кулішівка», стала основою пізнішого українського правопису у Східній Україні кінця ХІХ – поч. ХХ ст. На основі «кулішівки» були підготовлені його «Записки о Южной Руси».

Вболіваючи за освіту і виховання українських дітей, їхню духовність, П.Куліш видає для них «Граматку» – український буквар і читанку (Петербург, 1857 р.). «Как прекрасно, умно и благородно составлен этот совершенно новый букварь. Дай Бог, чтобы он привился в нашем бедном народе. Это первый свободный луч света, могущий проникнуть в сдавленую попами невольничью голову»^⁶, – записав у «Щоденнику» від 10.ХІІ.1857 р. Т.Шевченко, прочитавши «Граматку» П.Куліша.

П.Куліш добре розумів значення мови в житті народу, тому в «Зазивному листі до української інтелігенції» закликав забути про класове розмежування в ім’я збереження рідного слова – «цієї скарбниці нашого духу». «До гурту паненята з мужичатами!» – закликав письменник. «Зазивний лист» був його відповіддю на сумнозвісний Емський указ 1876 р., що забороняв публікацію оригінальних творів українською мовою, українські переклади з інших мов, унеможливлював сценічні вистави та читання.

П.Куліш також палко захищав право на національний розвиток, зокрема право на існування й розквіт української літературної мови. Він пише «Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність», в якому наголошує: «Українська словесність – діло велике – се нове слово між народами, котре на те й явилось, щоб якось інше, не по-давньому людський розум повернути». Надзвичайно шанобливо відгукується він про Шевченка, прославляючи «Кобзар» за його мовні надбання.

Великою справою Куліша було поширення освіти в Україні та залучення її до передової світової культури. Примітну частину свого життя він присвятив перекладам і, як стверджує М.Грушевський «...культурна програма нерозривно зливалась для нього з програмою релігійною і освітньою»^⁷. У Куліша було велике бажання донести до найширших мас українське слово, тому він і спрямовує свої останні зусилля на переклад Біблії українською мовою. Перекладом Біблії П.Куліш також закладав фундамент національної самосвідомості українців та культурного відродження України.

П.Куліш видав такі поетичні збірки, як «Досвітки» (1862р.), «Хуторна поезія» (1882р.), «Дзвін» (1893р.), «Хуторні недогарки» (1902р.). Крім цього, П. Куліш переклав майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (зокрема, поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти» (опубліковано в журналі «Основа» 1861 р.). Наприкінці свого життя П. Куліш підготував до друку поетичну збірку «Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів», яка вийшла в Женеві 1897 р., вже по смерті поета.^⁸

Письменник є автором понад десяти великих поем, одна із них – «Магомет і Хадиза», «Маруся Богуславка», «Солониця», «Настуся», «Великі проводи» та інші.

Цікавою також є і драматургічна спадщина П. Куліша: «Сцени і уривки драматичні», «Мальована Гайдамащина», драматична поема «Нагай», драматичний етюд «Козацька і панська розмова на тому світі», одноактні п’єси – «Колії», «Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми», «Іродова морока», а також «драмована трилогія» («Байда, князь Вишневецький», «Цар Наливай» і «Петро Сагайдачний»).^⁹

Творча спадщина П. Куліша різноманітна і неоднозначна. Його критичні та історичні розвідки, мемуарні нариси – не завжди рівні, подекуди надто суб’єктивні, але позначені невпокоєністю духу «гарячого Панька Куліша» (так письменник називав сам себе). Взагалі, означення «вперше» застосовано до чималої частини Кулішевої діяльності. Це добре усвідомлював і сам письменник, зізнаючись:

Я не поет і не історик, ні!

Я – піонер з сокирою важкою.^¹⁰

Тут письменник трохи лукавив – він був першорядним поетом і надто суб’єктивним, але неординарним істориком.

Пантелеймон Куліш увійшов в історію нового українського письменства як один із засновників літературної критики. Він наголошував на тому, що українська література повинна правдиво відображати насамперед національну самобутність форми буття рідного народу.

Свого часу Віктор Петров так охарактеризував митця: «Куліш завжди був резонер, а тому іноді й прихильник педантичної абстрактності, він був те, що звуть – ідеолог, людина системи й розрахунків, людина формул і тез.»^¹¹

Але ця оцінка надто категорична. Маргінальність особистості Куліша зумовлена тогочасною дійсністю, яка й спонукала його піднятися над цим суперечливим світом класових пристрастей, політичних орієнтацій, культурологічних спрямувань і прагнути загальнолюдських духовних цінностей.

Що ж, Куліш і за життя не претендував на однозначно позитивну оцінку своєї багатогранної літературної і наукової діяльності. Та коли він обстоював якусь ідею, то захищав її до кінця, не шкодуючи ні сили, ні полемічної пристрасті. Головне ж полягає у тому, що визначальним стимулом власної подвижницької праці письменник завжди вважав збереження національних традицій, розвиток української мови й культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення духовного арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації. Він осуджував національне безпам’ятство і панегіричне уславлення свого історичного минулого, виступав проти соціального і національного гноблення, закликав до морального самовдосконалення і духовного очищення.

Проза в творчій спадщині П. Куліша займає провідне місце, зокрема одним із головних здобутків Куліша-прозаїка є проза історична. У творчості письменника, як автора історичного роману та оповідань, переконливо представлено історичну ходу часу, людину й суспільство в історії, в її драматичних колізіях і складній проблематиці. Унаслідок багатьох обставин історична тема цих творів була темою України: домінантний інтерес зосереджено на національному історичному розвиткові, на особистості в ролі активного суб'єкта української історії.

В епічній прозі літературну творчість П.Куліш розпочав з опрацювання українських народних казок і фантастичних переказів. Пантелеймон Куліш як письменник дебютував 1840 року, коли в альманасі Михайла Максимовича «Киевлянин» опублікував свої «Малороссийские разсказы», написані ще 1839 року – саме цю дату вказує автор. Це два оповідання – «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» та «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зелёной неделе». Критика зустріла молодого прозаїка прихильно.

1841 року у тому ж «Киевлянине» опубліковано «повість за народними переказами» «Огненный змей» (написану ще 1840 року). Це перша спроба твору більшого за обсягом серед масиву тогочасної української фольклорно-фантастичної прози. І спроба, треба сказати, вдала.

1843 року в «Москвитянине» надруковано оповідання-казку «Коваль Захарко» (підписано криптонімом П.К). Питання авторства не викликає сумнівів – характерною є манера оповіді, місце дії. До того ж згадка про коваля Захарка є у повісті «Огненний змій».

Саме ці чотири твори і належать до ранньої фольклорно-фантастичної прози П.Куліша.

Характерним прийомом для П.Куліша є введення окремих легенд та переказів у художню тканину творів нефантастичних. Наприклад, у написаному 1842 р. романі «Михайло Чарнишенко», який вийшов у світ 1843 р., вміщено колоритні народні оповідання про чортову повитуху, а також використано мотив сили батьківського прокляття, характерний для фольклорної фантастичної прози та дум. У повісті «Алексей Однорог» письменник використовує топонімічну вставну легенду про кручу над гирлом Ольжиного тору. Особливе сюжетотворче значення має і легенда про золоторогих турів та князя мисливця, яка є кульмінаційним моментом оповідання-ідилії «Орися». П.Куліш написав також дві казки: «Циган» та «Пів півника», у яких фантастичного елемента нема.

Крім цього, Куліш написав такі оповідання, як «Орися», «Дівоче серце», «Гордовита пара». Також із прозових творів варто відзначити такі його гумористичні оповідання, як «Циган», «Сива кобила», «Пан мурло», « Малоросійські анекдоти», історичні оповідання «Мартин Гак», «Брати», «Січові гості», роман «Михайло Чарнишенко, або Малоросія 80 літ назад» та інші.

Дуже прихильно ставився Куліш до досвіду світової літератури і культури, нерідко переносячи на український ґрунт принципи сюжетної побудови «Одіссей» Гомера, роману В.Скотта «Уеверлі, або шістдесят років тому.» Особливо виразно поетика історичного роману В.Скотта проглядається в соціально – історичному романі «Чорна рада». У цій «Хроніці 1663 року» Куліш відтворив відомі історичні події, які відбувалися у Ніжині 1663 року.

На думку А. Б. Гуляка, найвизначнішим художнім твором письменника, що знаменував собою піднесення української прози на новий, вищий рівень, є «Чорна рада» –історичний роман – хроніка в канонічному розумінні жанру і новаторський – у художньому^¹².

Я. І. Дзира у вступі підготовленого ним видання «Літопис Самовидця» стверджує, що роман Куліша ґрунтується на одній з найвидатніших історико-літературних пам'яток і водночас на найдостовірнішому історичному джерелі XVII ст. – «Літописі Самовидця»^¹³, про що й сам признався в епілозі. Листування його з О. Бодянським, Я. Головацьким, О.Кістяківським, М. Костомаровим, російським істориком М. Погодіним, власником рукопису Самійла Величка, свідчить, що молодий дослідник розшукав списки літописів, переписував їх, популяризував опубліковані видання, зокрема й «Літопис Самовидця», дав йому назву, навіть допоміг виявити його автора, а ним, як згодом підтвердили дослідники, був генеральний підскарбій, стародубський священик Роман Ракушка-Романовський. (1622 - 1702 рр.).

У 1928 році найавторитетніший дослідник літопису Граб'янки М.Зеров аргументовано довів, що прототипом одного з головних героїв «Чорної ради» полковника Івана Шрама послужив козацький полковник Іван Попович, зображений Р. Ракушкою-Романовським.

Про те, що сюжет «Чорної ради» запозичено з «літопису Самовидця», у 20-30-х роках, коли вперше в Україні з'явилося вісім видань роману, не забували нагадати й літературознавці М.Драй-Хмара, С.Єфремов, Є.Кирилюк, В.Петров, М.Петровський та інші. Творчість П.Куліша, його громадська, культурницька, видавнича діяльність високо оцінена літературознавством. Іван Франко у праці «Михайло Грабовський, його критичні листи і політична поезія», розглядаючи творчу діяльність П.Куліша, зупинився на її значення в українській літературі і визначив, що письменник є корифеєм української літератури, фундатором національної свідомості.^¹⁴

М. Жулинський, досліджуючи життєвий і творчий шлях П.Куліша, у праці «Із забуття – в безсмертя», розкрив аспект значення внутрішнього світу письменника, його думки про людське серце, про місце людини на землі, що на нашу думку, дає можливість краще зрозуміти підґрунтя творів письменника.^¹⁵

На думку Яценка М.П., творчість П.Куліша становить інтерес із точки зору використання образу автора – оповідача.^¹⁶

Монографія Д.Дорошенко «Пантелеймон Куліш» складається з двох основних частин. В першій подається огляд життя і діяльності П. Куліша. У свою чергу, цю частину поділено на п'ять розділів, відповідно виділеним періодам життя П.Куліша. В другій частині Д.Дорошенко подає «Огляд важніших літературних і наукових творів П.Куліша». Цю частину поділено на десять, розділів, кожен з яких присвячено окремим ділянкам творчості П.Куліша. Так, перед читачем постає поет-лірик і поет-епік, драматург, повістяр, критик, історик, публіцист, етнограф, перекладач Біблії та європейських класиків. Окрему увагу дослідником приділено ґенезі поглядів П.Куліша на українську історію, культуру та окремих українських діячів. Наукова цінність полягає праці, що монографія повно висвітлила тему і на свій час була одинокою в українській науковій літературі, що повністю обіймала життя та діяльність П.Куліша.^¹⁷

Аналіз роману «Чорна рада» зроблений Миколою Зеровим у статті «Куліш: «Чорна рада», де детально розкриває нам зміст назви цього роману, дає огляд реальних історичних подій, на основі яких був написаний роман, тим самим дає можливість краще зрозуміти перетворення цих подій у роману П. Куліша «Чорна рада».^¹⁸

Найдовершенішим прозовим твором П.Куліша, класичним здобутком української літератури є історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року», як правильно вважає Є. Нахлік, і доводить це у монографії «Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель».^¹⁹

У статті «Концепція української духовності у творчості П.Куліша» виданої у збірнику статей і доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції, в контексті загальноєвропейських літературних традицій розглядаються основні тенденції мистецької еволюції письменника, починаючи від ранніх оповідань і закінчуючи творами останніх десятиліть. Визначаються чинники, що сприяли активному використанню у творчості Куліша форм та образної системи англійських митців: В.Шекспіра, Дж.Байрона, В.Скотта, Ч.Діккенса.^²⁰

Стаття «Концепція «природної людини» Ж.-Ж.Руссо і «хуторська філософія» П.Куліша» розкриває літературні зв’язки філософії романтизму Куліша, його бачення «природної людини», в співставленні з філософією Руссо.^²¹

В статті «Пантелеймон Куліш» навчального посібника «Історія української літератури XIX століття» за редакцією академіка М. Г. Жулинського розглянуто літературний процес в Україні 60-90-х років XIX ст. Проаналізовано розвиток реалістичних і натуралістичних тенденцій, особливо виокремлено літературний портрет П. Куліша.^²²

В вступній статті Миколи Жулинського «У праці каторжній, в трагічній самоті (Пантелеймон Куліш)», що поміщена в книзі П. Куліш «Твори» (видання 1989 р.) подано основні біографічні моменти життя письменника, а також головну увагу приділено відображенню світогляду та життєвого шляху П. Куліша в його поетичній творчості.^²³

О. Гончар в статті «Роман «Чорна рада» П. Куліша» оцінює Пантелеймона Куліша як одного з найактивніших діячів українського суспільно-культурного руху 40-90-х років XIX ст. Автором осмислюється постать П.Куліша як автора першого українського роману, він аналізує вклад Куліша в розбудову української культури й літератури, в утвердження загальнолюдських гуманістичних цінностей.^²⁴

Із публікацій останніх років треба виділити статтю Ігоря Сюндюкова «Український бунт Чорна рада 1663 року як зловісний «апофеоз» Руїни». Тут автор аналізує історичне тло роману П. Куліша, зв’язок подій роману із реальними історичними подіями. І. Сюндюков не шукає прямих аналогій і з сучасністю, хоча певні паралелі наведені. Доречно йдеться в статті і про загальні моральні цінності, які хотів донести до нас П. Куліш.^²⁵

Також цікавою є аналітична стаття Кравченко В.О. «Пантелеймон Куліш – автор першого українського історичного роману», у якій осмислюється постать П.Куліша як автора першого українського роману, співставляються думки відомих літературознавців про внесок письменника в розбудову жанру. Вказано тут і на новаторство проблематики твору.^²⁶

На сучасному етапі українського літературознавства учені все частіше звертаються до вивчення творчої спадщини П. Куліша, осмислення його ролі в розвитку національної літератури. Протягом останнього десятиліття визначено головні напрямки вивчення творчості письменника: системний об’єктивний аналіз творчості, критичний перегляд доробку науковців попередніх років, новітня інтерпретація художніх творів, осмислення й актуалізація історіософських поглядів Куліша, введення в науковий обіг нових текстів (художніх, епістолярних, мемуарних), накопичення, верифікація та систематизація фактографічного матеріалу. Оскільки в радянські часи творчість письменника не вивчалася, то цілком зрозумілим стає великий інтерес до неї, який з’явився з часів незалежності України. Оскільки ще залишилися не вивченими деякі аспекти і теми, пов’язані із постаттю письменника, то тема дипломної роботи є актуальною.

Мета роботи – розкрити ідейний зміст, проблематику, образи роману «Чорна рада» П.Куліша, головну увагу зосередити на відображенні української нації, на рисах менталітету українців, що виявляються у творі.

Поставлена мета обумовила вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:

проаналізувати проблематику роману під кутом зору досліджуваної проблеми та історіософії письменника;

проаналізувати особливості осмислення проблем національної історії у романі «Чорна рада»;

дати характеристику черні та образів персонажів твору «Чорна рада», як носіїв українського менталітету.

Об'єкт дослідження – текст роману «Чорна рада» П.Куліша

Предмет дослідження – проблема української нації означеного твору.

Джерельною базою для написання цієї дипломної роботи послужили: художні тексти – проза П.Куліша, науково – критична література про письменника, а також науково – теоретичні праці, пов’язані з розвитком романтизму в українській літературі та характеристикою українського менталітету.

Методи дослідження. Відповідно до поставлених завдань у дослідженні використано: системного, описового методів, методу аналізу художнього тексту, а також прийоми образного та ідейно-естетичного аналізу творів письменника.

Розділ 1. Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада»

Пантелеймон Куліш був яскравим представником української інтелігенції, могутні зусилля якого спрямовувалися на піднесення самосвідомості та національної гідності народу збагачення його культури і науки, утвердження життєздатності і права української мови засобами культурницького поступу, був Пантелеймон Куліш. Свою місію П. Куліш вбачав у тому, щоб підняти українську націю із духовного занепаду і виховати українську людину. Саме духовністю й одухотвореністю, гарячковим пошуком істини позначений життєвий і творчий шлях письменника.

Саме П. Куліш як прихильник державності вперше в українській літературі пов'язує ідею України з культуротворчими процесами, пояснюючи це тим, що без розбудування національної культури неможливо виробити елементарні форми державності. Звідси його послідовна подвижницька культурно-просвітня діяльність, постійний компроміс із самодержавством, пошуки легальних форм у справі розвитку українського слова, спроби об'єднатися навколо ідеї культурної цивілізації українського народу.

Отже, ідея України й культури, передусім національної, стають метою і засобом письменницької діяльності, а минуле України – домінантним зосередженням його творчих та наукових інтересів і зусиль, зумовлюючи цим україноцентричну спрямованість основної частки письменницької і наукової діяльності, проблематики творчості, яка залишається й досі актуальною. Зокрема, тема України, її минуле, сучасне, прийдешнє, шляхи оновлення – ці грані ніколи не залишали П. Куліша байдужим^²⁷.

Появі «Чорної ради», цієї енциклопедії національного буття, передувало глибинне дослідження козацьких літописів XVII - XVIII ст.

Орієнтація на Україну – це не примха тогочасної моди, а внутрішня, душевна потреба літератора і вченого, що зумовлюється впливом як суб'єктивних, так і об'єктивних факторів, які з часом набувають ідейно-теоретичного рівня.

Історія і література – це нерозривні сфери людського буття і мислення. Словесний мистецький твір репрезентує зсередини складні суспільно-політичні процеси, історичні факти через окремі людські долі у художньому світлі.

Але перш ніж почати аналізувати роман П. Куліша, звернемося до історії, для того, щоб було зрозумілою історична тканина твору та пов’язані з нею реальні факти.

Руїна. Період національного «самогубства» України. Період братовбивчих війн нескінчених зрад, суспільного розбрату та марнотрацтва усього, що було досягнуто за довгої та тяжкої боротьби під час повстання 1648 р та Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. Деякі історики вважають, що саме в цей період своєї iсторiї Україна як держава втратила свою останню можливість об’єднати Право- та Лiвобережжя в одну сильну полiтично, культурно та економiчно незалежну країну Європи.

Ситуація за якої розпочалась доба руїни була додатково ускладнена суперництвом за гетьманство, що розпочалось після смерті Б.Хмельницького. Нестійкість становища гетьманів доби Руїни примушувала їх йти на політичні компроміси із вимушеними союзниками.

З часом усім демократичним здобуткам з’явилась загроза з боку української знаті та реєстрової старшини, які хоч і боролися за соціальну рівність, та втрачати власні привілеї не хотіли. Створення суспільства рівноправних людей автоматично знищило знать. В розумінні цих людей вся боротьба українського народу зводилась до заміни правлячого елементу з вигнаної польської шляхти на українську знать. Займаючи високі пости, маючи великий військовий та політичний досвід, багатство та високе положення в суспільстві вони використовували своє становище для зміцнення свого впливу та матеріального достатку. Державні посади починають передаватись спадково. Як вихідці з старшини, гетьмани сприяли зосередженню влади в її руках, спираючись на її підтримку. Такий стан речей задовольняв й іншу впливову силу – українську православну церкву, якій було надано широкі права, а також щедра законодавча та матеріальна підтримка.

Але поступово починають з’являтися перші спроби позбавлення селян та простого козацтва вольностей, здобутих в боротьбі 1648 року. Нерідко відповідь була ворожою і досить агресивною. Прірва між правлячою верхівкою та простим народом стає все більшою та більшою.

Таким чином, основними причинами виникнення Руїни можна назвати внутрішні протиріччя між елітарними та егалітарними напрямами в розвитку української держави, неготовність типових представників правлячої знаті до створення суспільства, яке б базувалось на демократичних засадах.^²⁸

Після смерті Б. Хмельницького і відмови від гетьманства його сина, у 1657 року обрано наказним гетьманом, а згодом на Генеральній Раді, за участю, крім козаків ще й міщан та духовенства, 26 серпня 1659 року у Корсуні затверджено гетьманом усієї України генерального писаря Генеральної військової канцелярії Війська Запорозького Івана Виговського.

В своїй внутрішній політиці Виговський спирався насамперед на старшину, намагався зміцнити її положення в державі, наділяв її значними маєтностями тощо. 1657 року було оформлено договір зі Швецією, яка визнала незалежність України та її кордони до Вісли. Від Литви приєднано Берестейське та Новгородське воєводства. Поновлено союз з Кримом та Туреччиною. Загальний зовнішній політичний курс був спрямований на створення незалежного українського князівства. Та цьому сильно заважало ставлення Москви, якій не подобалась все більш зростаюча політична незалежність України. Саме як противагою московським впливам в країні Виговський зміцнює та використовує зв'язки з Польщею. Та вже давно домагалася повернення України, обіцяючи широкі права та автономію. Такі вимушені кроки Виговського розуміють як козацькі верхи та знать, так і духовенство. Але такі політичні загравання старшини з польською шляхтою сильно підривають довіру простого народу, в пам’яті якого ще не зажили болючі рани польського панування.

Досить сильну опозицію виявили запорожці, ображені за їх ігнорування в прийнятті досить важливих рішень, але насамперед за те, що їх не запросили на вибори гетьмана. До Москви почали надходити доноси кошового отамана Якова Барабаша та Полтавського полковника Мартина Пушкаря, який мав амбітні плани самому стати гетьманом. В цих доносах Виговського звинувачували в пропольських симпатіях та в намірах «продати» Україну Польщі. На вимогу Москви було скликано нову Генеральну Раду в місті Переяславі в надії, що вона провалить Виговського. Як представник царської корони на Раді присутній був боярин Богдан Матвійович Хітрово. Та незважаючи на всі заходи з боку Москви, Виговського було обрано одноголосно. Як компенсацію Москва отримала згоду на збільшення воєводств в Ніжині, Переяславі та Чернігов. Відразу після закінчення Ради боярин Хітрово направляється до Полтави та намовляє Пушкаря підняти проти Виговського повстання.

У кінці 1657 року той збирає 20 тисяч рядових запорожців та 20 тисяч «гультяїв», наймитів. Під Полтавою він розбиває полки Сербіна та Богуна. Та в червні 1658 року гетьманська армія Виговського під тією ж таки Полтавою розгромила повстанську армію. Загинуло 15 тисяч повстанців, а з ними й М. Пушкар. Барабаша пізніше схоплено та страчено^²⁹.

В загальному ж плані на Україні посилювалась боротьба різних груп населення: старшина, яку лякав царський абсолютизм, все більше схилялась до Польщі, а – селяни та міщани до союзу з Польщею відносились напрочуд ворожо: їх лякали панщина, панський гніт, релігійні утиски тощо. Та неминучість розриву з Москвою була очевидна.

Врешті українські та польські дипломати досягають компромісного рішення. 16 вересня 1658 року у місті Гадяч І. Виговський укладає з Польщею союзний договір, відомого як Гадяцький трактат. Суть Гадяцького договору, автором якого головним чином був Ю.Немирич, була така: три держави, а саме Польща, Литва та Україна створюють федерацію рівноправних держав, до якої може приєднатися Москва. До України з назвою «Велике Князівство Руське» входять три воєводства: Київське, Чернігівське та Брацлавське. Україні надається широка автономія. Законодавча влада належить Національним Зборам, а виконавча – гетьманові, якого українське населення обирає «доживотно», і якого затверджує король. Князівство Руське має власну монету, скарбницю, суд та армію – 30 тисяч козаків та 10 тисяч найманого війська. Гарантувалось збереження традиційних прав козацтва. Щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків приймалась до шляхетського стану. Польські війська не мають права переходити кордон без запрошення гетьмана, а якщо переходять то вступають під його команду. В Україні скасовується унія. Обидві релігії – римо-католицька та православна – визнаються рівноправними. Засновуються два університети, колегії, школи, друкарні.

Але все це так і залишилось тільки на папері. Ще до свого підписання в 1659 році він викликав війну з Москвою. Виговський звертається до європейських дворів з маніфестом, в якому Москву обвинувачено в порушені Переяславського договору: в захопленні Литви, завойованої українськими силами, у Віленському договорі з Польщею, в підтримці повстання проти гетьмана тощо. Майже 150 тисячна московська армія під командуванням князя Трубецького та Ромодановського окуповує Україну. Виговський за допомогою союзників – татар, поляків та німців 28-29 червня під Конотопом завдає війську московитів нищівної поразки. Гине цвіт московського боярства, татари захоплюють в полон та страчують князя Пожарського. Москву охоплює паніка, цар збирається тікати до Ярославля. Проте Виговський не зміг продовжувати війну. Починаються повстання: Гадяч, Ромен та Лохвиці підтримують Москву. Ніжинський протопоп Максим Филимонович та Ічнівський Семен Адамович висилають Трубецькому доноси на Виговського. Проти гетьмана виступають старі полковники: Золотаренко, Сомко, Ціцюра. За час зворушень гине близько 3 тисяч українців. В жовтні 1659 року Іван Виговський скликає в Германівці Генеральну Раду і складає перед нею булаву.

Можна сказати, що за часів гетьманування Івана Виговського Україна мала найбільшу у свій час можливість стати країною вільною та політично незалежною. І хоч деякі історики досить негативно оцінюють його діяльність, називаючи його гетьманом старшини, а не усього народу Виговський все ж таки залишив яскравий слід в історії України як видатний дипломат та взагалі один з найбільш освічених державних діячів України. Всередині країни певні політичні сили так і не досягли одностайності в поглядах на майбутнє України, часом переслідуючи свої власні, але не завжди правильні цілі. Тай не треба забувати, що з усіх боків молоду козацьку державу оточували країни – хижаки, які й уявити не могли Україну вільною та для яких саме існування під боком сильної та незалежної держави вже становило загрозу.^³⁰

Як стверджують автори літературознавчого словника-довідника, «роман історичний – побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії». У ньому «історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт – з художнім вимислом, справжні історичні особи – з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи»^³¹.

Що ж стосується роману П. Куліша «Чорна рада», то, насамперед, треба зауважити, що сутністю історичного твору є художньо-естетичні осмислення історичного факту, його белетризація, тобто, взаємодія художньої та історичної інформацій. Історична інформація (наукова правда) як система певних історичних факторів уводиться автором у тканину художнього твору і відображається у світі індивідуальних художньо-естетичних поглядів. Важливим при цьому є історичне знання як складник авторського мислення, оскільки письменник вільно оперує фактами, добре знає документи, прагне переосмислити історію на художньому рівні. Ці факти спричинюють цілу низку питань, пов’язаних з потрактуванням художніх текстів історичної тематики.

Здобутком Куліша як першого українського романіста є структура твору. Куліш домігся послідовного, логічного розгортання сюжету. Якщо мають місце такі докладні описи, як зображення Хмарища, хутора Гвинтовки чи прощання запорожців зі світом, то це спосіб введення нових персонажів до твору, а не етнографічні екскурси. Письменник визначив ідейний центр твору, навколо якого зосереджував основні лінії,— рада 1663 p., де розв'язується основний конфлікт. Це кульмінація. Проте зіткнення двох ворожих сторін готується вже з першого розділу всім розвитком сюжету.

Цілеспрямовано розвивається основна сюжетна лінія — показ чвар в Україні за гетьманську булаву після смерті Б. Хмельницького, збагачення старшини, соціальні суперечності між багатою верхівкою і незаможними шарами українського суспільства, що й призводить до драматичного конфлікту.

Хоча сюжетна лінія роману жодного разу не сягає легендарних Дніпрових порогів і автор не вводить читача на територію Січі, її образ присутній у романі: він — у спогадах старих січовиків, у діалогах козаків за столом чи в дорозі, у відступах-роздумах самого автора. «Запорожжя споконвіку було серцем українським, на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду днів не замовкали, і було те Запорожжє, як у горні... Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю» (с. 46).

Повне розуміння таких текстів – справа непроста. Інформативність її не обмежуються фактами, що лягли в основу твору. Вони не просто взяті із життя, а відібрані з безконечного потоку життєвих явищ. Критерії цього відбору зумовлені соціальними і політичними реаліями суспільства, в якому живе автор, тенденціями суспільного розвитку, взаємодією течій і напрямків у літературі та мистецтві, можливостями доступу до джерел інформації, освітньо-культурним рівнем, світоглядом і навіть особливостями вдачі письменника. Усі ці фактори формують авторську концепцію – те, заради чого написано твір.

Специфічні труднощі пов’язані ще й з тим, що у текстах переплітаються суспільні тенденції змалювання доби, ідейні віяння часу написання твору, переконання автора, а також проблеми сучасності, спроектовані на особистість читача. Характерний приклад – трактування подій періоду Руїни у творі П.Куліша «Чорна рада» (XIX ст.).

В історичних поглядах П.Куліша проглядається виразна тенденція до злиття «вальтерскоттівського» (історіографічного) і «гоголівського» (фольклорно-поетичного) типів художнього історизму, що означало не просто конкретно історичний підхід до аналізу фактів історії, а й естетичне осмислення і концептуальний їх виклад у тісному поєднанні з творчою фантазією автора у відтворенні історичного духу, колориту.

Пантелеймона Куліша цікавили не тільки справжні, конкретні історичні події і факти, а, головним чином, відображення і спосіб їх відтворення в народнопоетичній творчості, в свідомості народу.^³²

В епоху романтизму, що був також своєрідною відповіддю на прискорення попереднього суспільного розвитку, ломку старих феодальних порядків, народ як головний суб'єкт історичного життя з усім притаманним йому комплексом уявлень, звичаїв, культури і мови опиняється в центрі всіх форм суспільної свідомості, стає головною рушійною силою і таким же аргументом у боротьбі пригноблених націй за самостійне існування. Саме на цьому тлі й відбувається процес поєднання в творчості П.Куліша історії, етнографії, фольклористики, літератури із суспільно-політичною концепцією вільного розвитку етносу^³³.

За свідченням самого П.Куліша, саме збірники українських народних пісень М.Максимовича пробудили в ньому справжнє синівське почуття до України, зумовили зовсім новий напрям у його діяльності, надихнули на працю: збирати, вивчати фольклорно-етнографічні матеріали з метою не дати їм загинути в історичній пам'яті народу, донести до широкого загалу забуту славу діянь дідів і прадідів наших.

Безпосереднє знайомство П.Куліша з українським побутом і народною творчістю, різні матеріали, зібрані ним, послужили джерелом його творчої праці. В критичній літературі неодноразово висловлювалась думка про те, ніби звернення П.Куліша до історії України, її побуту пояснювалось виключно відгуком на той інтерес до фольклорних й етнографічних матеріалів, який панував у той час у літературних і суспільних колах. Таке пояснення є слушним тільки частково.

Ґрунтовне ознайомлення П.Куліша з тогочасними історіографічними джерелами («Історія Русів», «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського, «Літописне повіствування про Малу Росію» О. Рігельмана, географічний опис Чернігівського намісництва О.Шафонського) переконало письменника в тому, що історичні джерела порівняно з народнопоетичною творчістю є надто однобічними, черствими і прозаїчними. Інтерес П.Куліша до історії розвивався в дусі того фольклорного романтизму, цінність для якого мали не стільки достовірні історичні деталі й події в їх соціально-політичній сутності, скільки самий «дух» епохи, народний погляд на події, народна психологія. Мандруючи по селах, юний Куліш з душевним хвилюванням натрапляв у спогадах сучасників на релікти й пояснення життя минулих поколінь.

«Тут етнографія зливалась для мене в одну науку з історією, а історія розвінчувалась у своїх етнографічних наслідках, – писав Куліш. – Наші кабінетні люди, повторюючи один другого, кажуть, що в Малоросії не зосталось майже ніяких пам'яток старовини, та сам народ – такий пам'ятник свого минулого життя, котре краще будь-якого твору мистецтва вводить нас у пізнання того, як він існував до теперішнього моменту. Потрібно тільки вдивитися в моральний його образ, котрого розсіяні риси збирає і пояснює для нас етнографія.»^³⁴

Пильну увагу П.Куліша привертали до себе не самі по собі фольклор та етнографія. Його найбільше цікавило народне життя: «Легенди про історичні особи і події, уникаючи точних дат і фактів, – писав він, – тим не менше цікаві для історика-етнографа, як щире вираження способу думок народу і погляду його на свою власну історію. Не взявши до уваги того й іншого, ми не проникнемо в найтаємничіші причини історичних явищ в Малоросії і, відтворюючи події народного життя, будемо, так би мовити, ковзатися по поверхні. Кожний, хто хоч скільки-небудь знайомий з історією Південно-Руського племені, згодиться, що записані мною легенди і повір'я в багатьох місцях більше чи менше суперечать тим поняттям про тутешній народ, котрі він склав у своїй голові (свідомості) за творами літописців і істориків.»^³⁵

Чим глибше вивчав П.Куліш історичні джерела, тим відчутніше й наполегливіше його думка зверталась до народу, його побуту, поезії. Деякі історичні джерела засвідчували, що народ мовби стоїть осторонь своєї історії, дивиться на неї, як на щось, «що відбувається поза ним.»

Становленню такого типу історизму П.Куліша (зокрема, теорії «споконвічного демократизму»), крім уважного вивчення самих фактів історії України, сприяло також знайомство з ідеями німецької філософії другої половини XVIII – початку XIX століття, передусім, з філософською концепцією Г.Е.Лессінга, Й.Гердера, Е.Канта, Й.Г.Фіхте: «Для Лессінга, –писав Е.Л. Радлов, – історія була вихованням людства через одкровення; Гердер бачив в історії природний процес, в якому у ряді народів і у зміні часів здійснюється ідея людства; Кант дивився на історію як на боротьбу злого і доброго начал, боротьбу, в якій добре начало повинно перемогти; Фіхте бачив в історії боротьбу віри і знання, боротьбу, яка визначає форми політичного і суспільного ладу.»^³⁶

Наведені думки певною мірою узгоджуються з історичним мисленням П.Куліша, його концепцією України. Прагнучи науково осмислити історичну роль народних мас в історії, П.Куліш насамперед ставив питання про автентичність і достовірність історичних джерел: у них не повинно бути суб'єктивного тлумачення подій. Джерелом, яке найбільше засвідчує ідентичність, П.Куліш вважав словесну народну творчість. Народні пісні постають як літопис минулих подій, а картини народного побуту, внутрішньої історії подають неповторне уявлення народу про самого себе і навколишнє середовище, становлячи чи не найповажніший предмет філософського дослідження. З об'єкта історичного дослідження народна поезія перетворюється на об'єкт народознавства. В цьому плані з найбільших авторитетів для П.Куліша був й Г. Гердер.

Прекрасно володіючи різноманітним етнографічним матеріалом і добре знаючи історію свого народу, П.Куліш не прагне до точного етнографічного опису, археологічного нагромадження деталей, найголовніше для нього – створити єдину художню картину, вражаючими образами примусити читача відчути історичну атмосферу, в якій жили і змагались наші предки. Життя народу письменник змальовує з любов'ю, захопленням і співчуттям.

Створення в 40-х роках ХІХ ст. історичного роману «Чорна рада» було значною подією в історії української літератури. Цей твір засвідчив, що український народ має свою давню і гідну пошани історію, велику культуру.

Події, змальовані в тексті, відбуваються в скорому часі після возз’єднання України з Росією. На Україні розгортається складна політична боротьба за владу, що призводить до Чорної ради в Ніжині 1663 року, на якій було скинуто наказного гетьмана Сомка, а замість нього обрано Івана Брюховецького. У раді, крім козацької старшини, брали участь запорожці, селяни, міщани («чернь») – тому її названо чорною.

Українська історія є трагічно багатою на численні приклади громадянських конфліктів, кривавих міжусобиць, пошуків «внутрішнього ворога», коли суспільство ділили на «своїх» і «чужих», еліту, що має дане Богом право керувати, та «голодранців». Наслідки таких розколів української громади завжди були воістину страшні. Руйнувалися підвалини державності, не в останню чергу внаслідок безмежного соціального розшарування, витоптувалися крихкі паростки громадянського суспільства, катастрофічно знижувалась «вартість» людського життя.

Саме ці думки Куліш розкриває у 14 та 15 розділах «Чорної ради», де через літературні образи гетьманів, старшин, а також запорожців розповідає події, які відбулися у Ніжині, на зловісній Чорній раді.^³⁷

Події, що відбулися в середині червня 1663 року в Ніжині на Чернігівщині, мають бути й предметом уважного вивчення нових поколінь українців, що цікавляться своєю історією та відчувають себе громадянами своєї Вітчизни, і виключно актуальним моральним уроком. У ті дні там була скликана знаменита Чорна рада, зауважимо, рада виборна: метою її було обрати нового постійного гетьмана Лівобережної України з двох реальних претендентів на цю посаду: Якима Сомка та Івана Брюховецького, за участю представників десятків тисяч «чорного», незаможного люду — селян, міщан, бідних козаків та іншої «голоти». Активними дійовими особами цієї історичної драми були, звичайно ж, і провідники козацької старшини на чолі з тим же Якимом Сомком, котрий був тоді «наказним» (тобто виконуючим обов’язки) гетьманом, і маси запорозького низового козацтва, і, нарешті, посол московського царя Олексія Михайловича, царський окольничий князь Гагін із чималим загоном війська. Подивимось, як відбувалися вибори в Ніжині, результати яких ще більше загострили суспільну кризу доби Руїни та визначили майбутній розвиток подій в Україні.

Отже, яким же було історичне тло драми, що розігралась у Ніжині в червні 1663 року. Як ми вже зазначали вище, невдовзі після смерті гетьмана Богдана Хмельницького (1657 рік) в Україні розпочалась складна політична боротьба за владу (за посаду гетьмана послідовно змагались Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван Брюховецький, згодом — Петро Дорошенко). Але варто мати на увазі, що, окрім політичної «складової» (боротьба точилася між прихильниками «західної», тобто пропольської, та промосковської орієнтації; трагічно мало було поборників орієнтації проукраїнської), катастрофічні події Руїни мали ще й складову соціальну. Увесь час поглиблювалась прірва між заможними козаками (як сказав Куліш: «тяжко грошовитими», або кармазинниками, і основною масою народу (селянство, міщанство, незаможне козацтво). Ці люди пам’ятали про обіцянки Хмельницького дати не тільки національну та духовно-релігійну свободу, але й землю, й волю. А реально кількісно невеликий прошарок козацької старшини, зосередивши у своїх руках політичну владу й майже всю власність, виконувати оці обіцянки зовсім не збирався. Це багато в чому й пояснює перебіг подальших подій.^³⁸

Важливе місце в романі відведено показу бідноти — селянства, міщан, козацької голоти. Зрештою, саме ці верстви суспільства, «чернь», і визначають наслідки чорної ради — обрання гетьманом Івана Брюховецького. Біднота в романі виступає загальною масою, хоч і активно діючою. Її представники показані тільки як епізодичні персонажі, вони не індивідуалізовані. Проте з окремих сцен, епізодів, з того, як змальовує П. Куліш їхню поведінку, дії, їхні розмови, виступає узагальнений образ народу як «черні», не здатної усвідомити загальнонародні інтереси, готової до стихійного бунту, грабіжництва, нерозумних вчинків.

Ось як описує Куліш народ, що зібрався на раду: «Виїхали на узлiссє, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбiльш чернь мужики. Мужики ж i мiщане валять купами, а козацтво йде лавою пiд мiсто. А пiд мiстом розiп'ято царський намет i московське вiйсько з боярами стало. З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лiвого Сомкове вiйсько виступає. Тiлько ж за тими купами люду мало що можна було й розгледiти. Хiба по корогвах можна було розпiзнати, де запорожцi, а де городовi. У запорожцiв на бiлих корогвах тiлько червонi хрести, а в городових орли i всяке мальованнє з золотом. Гомiн чинивсь по полю скрiзь такий, мов пiдступає орда. Одно конем їде, друге пiхом; той у кармазинах, а тiї в личаках та в семрягах. Поперед себе звелiв Гвинтовка їхати чотирьом козакам, а то б i не протовпивсь до намету…»^³⁹(с. 127).

У 1660 – 1661 роках став явним процес руйнування раніше єдиної та централізованої гетьманської влади. Правобережна Україна визнала своїм гетьманом Павла Тетерю (цей регіон загалом залишався сферою впливу Польщі), а за посаду гетьмана Лівобережної України розпочалася запекла боротьба. Наказним гетьманом став Яким Сомко, родич Богдана Хмельницького (брат його дружини), представник «статечної», найбільш заможної частини козацтва. В політичному плані Сомко (як й інший «претендент на булаву», ніжинський полковник Василь Золотаренко), безперечно, орієнтувався на Росію, проте водночас був і прихильником широкої автономії України. Але не це відіграло фатальну роль у долі цих двох яскравих представників тодішньої козацької верхівки. Згубним і для їхньої кар’єри, і для життя стало інше, а саме — становий егоїзм.

А козацька голота розуміла свободу по-своєму. Ось як викладає свій погляд на волю, рівність та справедливість неназваний старий козак з «Чорної ради»: «Горе, що старожитні козаки, що з предку-віку козаками бували, військовій черні позавиділи, не схотіли ділитись рівно... Прийде, було, полковник або військовий старшина до гетьмана: «Благослови, пане гетьмане, зайняти займанщину!» — та й займає, скільки оком закине, степу, гаїв, сіножатей, рибних озер, і вже це його родова земля... Отак-то, братці, отак-то, діти, тії багатирі, тії дуки-срібляники з голоти розплодились! У Хмельниччину рідко який шляхтич зачепивсь на Україні, приставши у козацтво, а тепер їх не перелічиш!» (с. 78).

Нажаль і мужицький прошарок змальований у Куліша не світлого боку, багато хто, під розбрат та шум, мріє собі нагребти побільше добра, між народом точаться розмови про те, що запорожці добро панське на всіх будуть ділити:

« – Ну, вже, брате, – каже інший, – з порожніми кишенями до жінок не вернемось! А другий, сміючись:

Заробимо лучче, ніж на косовиці! Бач, у яких пани кармазинах, які тиляги пiд золотом та пiд срiблом понадiвали! Аж хрястить! Усе наше буде!

– Та й коло крамних комор руки погріємо! Казали запорожці, що все порівну між миром поділять…» (с. 129).

Чи дивно, що саме на такому тлі зійшла зловісна для України «зірка» Івана Мартиновича Брюховецького, колись — особистого охоронця Хмельницького та його слуги, а тепер — найпершого «заступника народу», спритного демагога та кар’єриста. Його гасла, як вони подані у «Чорній раді», дуже прості: «Серце моє болить, дивлячись на ваше убозтво... За батька Хмельницького текли по Вкраїні медовії ріки, люд убиравсь пишно та красно, як мак у городі; а тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас іздеруть. Не знатимете під моєю булавою жодного козака або козацького старшини над собою паном: усі будемо рівні!» (с. 103).

Оцим підступним політичним жонглером була людина, зовнішність та одяг якої Куліш описує так: «Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучок видно. Хіба по шаблі можна б догадуватися, що воно щось не просте: щабля аж горіла од золота; да й та на ньому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не Гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на його, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. Тільки очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе і чигають ізпідтішка чоловіка». Але юрба простих людей вірить цьому пройдисвіту: «Безумна якась радість у всякого в очах і річах. Усюди знай викрикують: «Іван Мартинович, батько наш любий!». Прості запорожці вірили, що вони «тепер перші люди в світі. Кажуть, подаровав їм цар усю Україну» (с. 102).

Весною 1663 року становище на Лівобережній Україні загострилось до краю. Брюховецький аж ніяк не обмежувався популістською агітацією, він постійно й наполегливо апелював до Москви від імені усіх запорожців, стверджуючи, що козацька рада у Козельці (1662 року), на якій Якима Сомка було обрано наказним гетьманом, є, кажучи сучасною мовою, нелегітимною, бо на ній не було представників Запоріжжя. І Москва прислухалася до нього. Коротше кажучи, цар Олексій Михайлович через свого посла Гагіна призначив «окончательную» раду з виборів гетьмана, котра й відбулась у Ніжині 14—17 червня 1663 року.

На початку ради — а на ній явно переважали селяни, міщани й голота, «оброблені» Брюховецьким! — Сомко спробував, апелюючи до Гагіна (втім, це робили обидві сторони) проголосити себе винятково законним гетьманом: «А кругом радного колеса крик i гомiн такий, мов Чорне море грає. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховцi:

– Положи й ти булаву! Положи бунчук i корогов, переяславський крамарю! Сомко звелiв ударити своїм тимпанникам у срiбнi бубни. Ущухнув трохи галас. Вiн тодi голосом чистим i поважним, мов у золоту трубу, протрубив:

– Не положу! Нехай скажуть менi мої пiдручники (i поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранцiв, я не знаю, звiдки ви втерлись мiж козацьке лицарство!» (с. 130).

У відповідь «брюховці» напали на Сомка зі старшиною, мало не вбили їх, через що ті змушені були шукати рятунку в стані московського війська. Ось як розказує про ці події П. Куліш: «А запорожці схопили Iванця за руки да вже й на стіл саджають, i булаву й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись.

- Гетьман, гетьман Іван Мартинович! - кричать на все горло.

- Діти! - крикне на своїх старий Шрам. - Так отеє ми потерпимо таку наругу! Спихайте Iванця к нечистій матері!

I кинулись купою до стола. Січуть, рубають низовцiв, саджають на столець Сомка. А запорожці, як злiї оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть i б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук i переломили надвоє, одняли й булаву.

Оглянеться Сомко, аж при йому тiлько зо жменю старшини.

- Ей,- каже ,- годi! Нема тут наших! Старшина гляне, аж кругом самi запорожцi. Iванець, махаючи булавою, кричить:

- Бийте, небожата, крамаря! Шапку червїнцiв пiд добру руку!

Тодi Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тiсно, плечем поуз плече, да назад до намету. А iншi там же поклали голови. За намегом стояли їх конi. Може б, i тут не влизнули, да московське вiйсько, що прийшло з Гагiним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило їх од запорожцiв.» (с. 131).

Але й тут Сомко не знайшов підтримки, його було взято під стражу, вся його дружина здалася у руки людей Брюховецького. В цей момент, відчувши, що все скінчено Сомко говорить повні жалю слова, в яких розкривається вся страшна сутність того, що чинилося на раді: «Заплакав тодi Сомко, поглянувши на своє товариство.

– Братцi мої, – каже, – милiї! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мiй ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай i голова! Прощай, безщасна Україно! – i кинув об землю свою шаблю.» (с. 135).

Символом деградації козацької епохи для прозаїка була Велика Руїна. Її зловісність у всіх аспектах метастазне проникнення через роки в нові часи плекало письменника, тим більше, що він людина енциклопедичних знань, передбачав, що повстанці або їх онуки самі в майбутньому займуть місця тиранів і в гнобленні не поступляться їм. Ніжинська рада 1663 року стала переломним моментом у занепаді української державності. Вона відобразила критичний період у самій свідомості народу: «З півгодини ще не знали селяне, що мiж козацтвом робиться. Як же вже рушив Брюховецький з князем до присяги у мiсто, тодi по всьому полю чернь загукала:

– Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер нi пана, нi мужика, нема нi вбогих, нi багатих! Усi поживемо в достатку!

– Що ж, братища? – кажуть iншi. – Рушаймо панським добром дiлитись! Повне мiсто тепер панства.

– Е, ще буде час у мiстi погуляти! – одвiтують другi. – А он козацтво Сомкiв табор грабує. Дурна Сомкова старшина понабирала з собою самих кармазинiв повнi вози.

– Ну, хто куди любля! Усюди є об вiщо погрiти руки!» (с. 137).

Через два місяці Якима Сомка, Василя Золотаренка та інших вождів старшини було страчено після тривалих катувань. Але фатальний розкол України поглибився. Новий гетьман Брюховецький виявився ще ретельнішим, ніж його попередники, провідником політики старшини. Він першим із гетьманів особисто побував у Москві (1665 р.), одружився з місцевою бояринею, уклав за хабарі низку кабальних угод, але потім зрадив царя, викликав загальну ненависть і був буквально розтерзаний натовпом у Диканьці на Полтавщині 7 червня 1668 року.

«Гетьмануй над нами хто хоч — чи рицар. чи свинопас — аби ми полковникували. О, неситая жадоба старшиновання! Тепер-то я побачив тебе в вічі. Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тільки верховодити над іншими» - ось головна думка автора в цих розділах, які описують події ради, вкладена в уста Якима Сомка, хоча письменник, звісно, ідеалізував його. (с. 73).

Але крім історичних подій та національних ідей, в романі багато інших загальнолюдських проблем. «Чорна рада» – роман багатопроблемний. Найважливіші з порушених проблем такі:

роль державного діяча (образи Сомка і Брюховецького);

патріотизм і незалежність держави (образ старого Шрама);

ставлення влади до народу (образи кобзаря, Шрама, Сомка, Пугача);

Проблематика передана через аналіз психіки всіх персонажів, але цікавим є те, що народна мораль останньою іскоркою сумління дає про себе знати навіть таким пропащим людям, як Брюховецький, коли він готовий убити Сомка в бою, але щось утримує його зарізати безоружного, зв’язаного гетьмана і він шукає найманого вбивцю. Про висоту народної моралі свідчать і ті факти, що сторожі осуджують Кирила, навіть відверто ненавидять, думаючи, що він іде вбивати ув’язненого Сомка, а також той момент, коли запорожці – «харцизяки» здерли з полоненого Якима і сап’янці, і пояс, і жупан, та не посміли стягнути вишиваної нареченою дорогої сорочки. Такі, здавалось би, деталі мають велике значення, бо свідчать про бодай крихту доброго начала в душі кожного українця.

У романі, як відомо, діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким Сомко, Павло Тетеря, ніжинський полковник Васюта, згадується також Юрій Хмельницький, Вуяхевич). Проте більше місця відведено персонажам, створеним уявою автора, – Кирило Тур, Пугач, Василь Невольник, Леся, Шрам, Петро Шраменко, Божий Чоловік, Черевань, Мелася Череваниха, Тарас Сурмач, Кирило Тур, Гвинтовка та ін. Саме через їх образи і характери письменник розкриває в романі перераховані нами проблеми роману.

Відображені в романі історичні події подані з позицій козацької старшини, гетьмана Сомка. Він виступає за з’єднання з Росією, прагне зберегти кращі народні традиції, з повагою відгукується про запорожців.

Проте в ставленні до козацтва Шрам, як і сам Пантелеймон Куліш досить непослідовний. Він захоплюється їх героїчними вчинками в боротьбі проти польської шляхти, татарських людоловів, їх відвагою, відданістю січовим звичаям, безкорисливістю. Із вдячністю пригадує, як запорожці (отаманом яких виявився саме Кирило Тур) врятували йому життя.

Як не погодитись із думкою О.Гончара про те, що у зверненні Пантелеймона Куліша до романної форми виявилась загальна тенденція тогочасного європейського письменства до панорамного зображення життя суспільства в усій його багатогранності, динаміці розвитку, до створення великих епічних художніх полотен. Жанрову і художню структуру «Чорної ради» Пантелеймон Куліш будує певною мірою за зразком популярних тоді в Україні і в Росії історичних романів творця цього жанру Вальтера Скотта. У Пантелеймона Куліша також за романтичними й реалістичними принципами зображуються конкретні історичні події і діячі, а в зв'язку з ними розвиваються «приватні» історії, пригоди з художньо вигаданими героями. На побудову «Чорної ради» мав вплив роман Є.Гребінки «Чайковський».

Вважаємо за необхідне зафіксувати ряд підходів Пантелеймона Куліша до зображення історичного минулого. По-перше, автор поставив мету художньо осмислити історичні події, по-друге – вклав у роман певне ідейне значення: довести головуючу позицію, винятково позитивну роль городової козацької старшини і протиставити їй розбишацтво і руїнництво низів, запорожців.

Письменник з позицій реаліста аналізує причини занепаду, розкриває ті чинники, що роздирали Україну, принижували народ, перетворювали край у Велику Руїну. У романі розкриваються і внутрішні, і зовнішні винуватці руйнації України - російський царизм з їх колонізаторською політикою щодо України, шляхетська Польща. Саме розгул московського владарювання на Україні виявляється головною історичною причиною занепаду держави.

Отже, Пантелеймон Куліш створив свою, оригінальну структуру соціально-історичного роману, що забезпечувала конкретно-історичне зображення реальної дійсності на основі її наукового вивчення. Виступає автор не як історик-науковець, а як письменник, користується своїм правом на художній домисел і своє трактування подій відповідно до власних уявлень, світогляду, ідеологічних завдань твору. Він вказував на відмінність своїх творчих завдань від вальтерскоттівського і гоголівського способів зображення історичного минулого.

Основне завдання Пантелеймона Куліша – підвести своїх сучасників до висновків про необхідність національної злагоди українців, наштовхує на роздуми над питаннями про розумну організацію суспільного ладу, про оптимальну форму влади.

У романі автором засуджується зрадництво, продажність. У зв'язку з цим заслуговує на увагу думка О.Гончара про те, що проблемний роман «Чорна рада» сприяв зростанню національної самосвідомості українського читача, посиленню інтересу до багатої історії, до визначних діячів минулого. Твір примусив людину замислитися над причинами історичних негараздів нашого народу.^⁴⁰

Саме з «Чорної ради» починається історичний романний ряд в українському письменстві, вихід прози за межі селянської тематики, утвердження романтизму, зародження «аналітичного» реалізму в прозі.

На задум «Чорної ради» наштовхнули його козацькі літописці: Самовидець і Грабянка. Вони підказали Кулішеві центральну постать старого Шрама. Характерно, що ні польські аматори старовини, ні шляхтич Єрлич, один із малоросіян, «противодействовавших» Хмельницькому, не відхилили Куліша від його трактування.

У романі порушено проблему людини і влади, особи і мас, братовбивства і мети кровопролиття, батьків та дітей, кохання, вірності та зради, народної моралі. Важливим вузлом проблем є відносини України і Росії, боротьба за незалежність України, її державність, соборність.

Роман «Чорна рада» засвідчив, що український народ має давню і гідну пошани історію, велику культуру. Щедро використовуючи фольклор, опоетизовуючи народний побут, Куліш тим самим звеличив самобутність духовного життя нашої нації. Своїм романом письменник ставив перед читачем глибоко гуманні та високоморальні ідеали, які й формували естетичні смаки українців.

Розділ 2. Менталітет українців у романі П. Куліша «Чорна рада»

Ментальність (лат. mens — розум, мислення, душевний склад) — глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, усталена і водночас динамічна сукупність настанов особистості, демографічної групи у сприйманні залежно від етногенетичної пам'яті, культури тощо.

Як відомо, вперше цей термін у науковому значенні застосував англійський вчений Р.Емерсон (1856). Згодом поняття «менталітет» набуло поширення у франкомовній гуманітаристиці, передовсім у засновника школи «Анналів» Л.Февра та в його послідовників. У маніфесті «Нових анналів» він писав, що мислительні операції, спосіб світосприймання, емоційні процеси живляться з першоджерел людської душі, хоч вони чітко не усвідомлюються, проте визначають головні імпульси, спрямовані на формування історії та людини.

Водночас «ментальність» формує специфічне середовище особистісного, національного та соціального життєдіяння, зумовлює його культурно-історичну динаміку, надає йому унікальних рис, відмінних від рис інших середовищ. Тому так виразно різниться характер раціонального, емоційно стриманого сакса від темпераментного італійця і т.п.^⁴¹

Ж. Ле Гоф характеризує етапи становлення історії ментальності, починаючи з виникнення самого цього поняття. Маючи свій корінь від латинського слова mens прикметник mentalis народився у XIV ст. у мові середньовічної схоластики. Іменник mentality виник тільки через 300 років у Англії, він – плід англійської філософії ХVІІІ ст. Але там він так і залишився філософським терміном, тим часом як у Франції з`явився у повсякденній мові (завдяки Ф. М. А. Вольтеру). Але й на початку XX століття, зазначав Ж. Ле Гоф, слово «ментальність» усе ще вважалося неологізмом, маючи навіть зневажливий відтінок.^⁴² Той самий відтінок певної другорядності зберігав й тоді, коли це слово ввійшло в науку. В етнології воно вживається для визначення та позначення свідомості дикуна (Л. Леві-Брюль), у психології – свідомості дитини (А. Валлон).^⁴³

Велика кількість праць, які дозволяють робити серйозні висновки про своєрідність тієї чи іншої ментальності, написані лінгвістами та психолінгвістами. І це зрозуміло: адже де, як не в мові найповніше представлено внутрішній світ людини. Мовна ментальність – це спосіб поділу світу за допомогою мови, він відповідає усталеним уявленням про світ.

Наукову біографію поняття «ментальність» вивчено достатньо добре. Але існує й інший бік справи. Смисловий заряд слова сформувався раніше, коли воно ще знаходилось у межах буденної мови. Це слово опинилось у фокусі ідейної та політичної боротьби. Те, що наука на початку ХХ ст. виявила архаїчний пласт у свідомості людини, на думку У. Раульфа, було наслідком раптового соціального виявлення цього архаїзму. Йдеться про драматичний момент в історії Франції, коли внаслідок розгорнутої у 1897 - 1899 роках боротьби за перегляд вироку у справі офіцера генерального штабу – єврея А. Дрейфуса, якого було звинувачено у шпигунстві на користь Німеччини, країна розкололась на два табори і фактично була на порозі громадянської війни. За лічені місяці змінився звичний культурний ландшафт. Класові та релігійні протиріччя перестали відчуватися, їх змінили нові, а точніше – стародавні ідеологічні та афективні комплекси. Антидрейфусівська ненависть зблизила думки буржуазних родин з аристократичними. Католики, вище офіцерство, більша частина середніх прошарків, прості верстви населення об`єдналися проти «ворогів» Вітчизни та віри – інтелектуалів, соціалістів, масонів, євреїв, германофілів, узагалі – «напівфранцузів». Усіх їх праві вважали тепер за «меншини», що несуть загрозу «французькій душі». Ось тут і заговорили про те, що німці окупували не тільки територію, а й французьку ментальність. Слово одразу набуло ідеологічної гостроти. Ментальність розумілася як цінне національне надбання, як антитеза інтелектуалізмові, що роз'їдає націю. Одночасно почали вживати слово «ментальність» у негативному смислі, перш за все маючи на увазі чужі ментальності – німецьку та іудейську. ^⁴⁴

У науковому обігу слово «ментальність» отримало своє місце в науковому гуртку Е. Дюркгейма, а потім у його журналі з'явилась рубрика «Групова ментальність». Е. Дюркгейм використовував це поняття у своїх пошуках основ солідарності людей.

Взагалі поняття «менталітет», «ментальність», вважає Фр. Граус, емігрант із Чехословаччини, важко визначити, як і поняття «культура» чи «ідеологія», але це не означає, що його не можна розглядати взагалі. На його думку, менталітет – це загальний тонус довготривалих норм поведінки та поглядів індивідів у межах груп. Менталітет не може бути монолітним, він дуже часто суперечливий та створює специфічні вживані зразки, стереотипи думок та дій, він виявляється у нахилі індивіда до певних типів реакцій та є їхнім механізмом.^⁴⁵

Менталітет відрізняється від вчень, ідеологій тим, що він ніколи не може бути відрефлексованим та сформульованим. Питання «Який ваш менталітет?» не має сенсу. Менталітет не тотожний виказаним думкам та образам дії, він змінюється з часом, при цьому різні думки та зразки поведінки мають не однакову життєстійкість.

З точки зору Юргена Мітке, німецького дослідника, менталітет – це саморозуміння групи, про нього можна казати тільки при дослідженні групової поведінки. «Коли я говорю про менталітет пустельника, я маю на увазі його саморозуміння, типове для пустельників, тобто розглядаю його як представника групи чи класу індивідів». Виявляється ж цей менталітет не в помітних діях та індивідуальних уявленнях, а в повсякденній, напівавтоматичній поведінці та мисленні. Отже, йдеться про щось, що передує особистій свідомості. Співвітчизник Юр. Мітке, Г. Теленбах вважає, що менталітет – це всезагальна установка, колективний образ мислення, який має відносну сталість і ґрунтується не на критичній рефлексії чи спонтанних випадкових думках, а на тому, що розглядається у межах групи чи суспільства як само собою зрозуміле.^⁴⁶

У фундаментальній праці «Історія ментальностей у Європі. Нариси з основних тем» під редакцією П. Динцельбахера до переліку великих тем, що їх повинна розглядати дана дисципліна, залучені такі: індивід, сім'я та суспільство, сексуальність та любов, релігійність, тіло та душа, хвороба, вік, смерть, острахи та надії, радість, смуток та щастя, робота і свято, комунікація, чуже і своє, влада, право, природа та навколишнє середовище, простір, час та історія.

За П. Динцельбахером, ментальність – це сполучення способів та змістів мислення та сприйняття, визначальних для даного колективу в даний час. Ментальність виявляється у діях, її історія, – це щось більше, ніж вивчення інтелектуальних кондицій еліт чи окремих діячів та мислителів, це більше, ніж історія релігії та ідеологія, це більше, ніж історія емоцій та уявлень, бо все зазначене вище – це свого роду допоміжні дисципліни до вивчення ментальності. Тільки тоді, коли результати, отримані в рамках цих дисциплін, дають у поєднанні певну унікальну комбінацію характерних взаємопов`язаних елементів, можна сказати, що зазначена певна ментальність.^⁴⁷

Під змістом та уявленням розуміють загальноважливі для даної культури базові переконання: ідеологічні, політичні, релігійні, етичні, естетичні та інші концепції, що ними просякнуті релігія, культура, мистецтво в тій мірі, в якій вони усвідомлюються. Тут до поняття «ментальність» дуже близько підходить поняття «народна мудрість». В народній мудрості, як і в ментальності, все взаємозалежне та взаємообумовлене: естетичні та моральні регулятиви, філософські «осяяння» та практичні навички.

Разом з віруваннями, знання створюють уявлення про довколишній світ і є підґрунтям ментальності, задаючи разом з домінуючими потребами та архетипами колективного безсвідомого ієрархію цінностей, яка характеризує дану спільноту.

Визначення ментальності можна поділити на кілька типів. Р. Додонов у статті «До проблеми визначення поняття «ментальність» налічує шість типів визначень. Перший – описові дефініції. У визначеннях цієї групи акцент робиться на перелікові всього того, що входить у ментальність (ментальність – сукупність уявлень, способів поведінки і реакцій, які безсвідомі та невідрефлексовані (Г. Теленбах)). Другий тип – психологічні дефініції. Вони, в свою чергу, поділяються на два типи. Перший робить акцент на безсвідомому рівні психіки (поняття «ментальність» означає певну сукупність неусвідомлених форм світосприйняття, що вже склалися та притаманні певній групі людей, які визначають спільні риси, відносини та поведінку цих людей стосовно феноменів їхнього буття (В. Нестеренко). Другий тип психологічних дефініцій відображає думку, що менталітет – це прояв свідомого рівня психіки (ментальність – це узагальнення всіх притаманних розуму характеристик (Дж. Чаплін); ментальність – це якість розуму, що характеризує окремого індивіда або клас індивідів (більшість англомовних психологів). Третій тип – нормативні дефініції, що визначають ментальність як норми реакції, характерні для даного соціального чи етнічного утворення (ментальність – це поняття, яке визначає систему звичок свідомості (А. Дж. Тойнбі). Четвертий тип – структурні дефініції, де увага акцентується на структурі ментальних процесів (ментальність – наповнення глибинним смислом структури кількісного пояснення дійсності (Ф. Селлін); ментальність –структура, склад душі людини, соціуму, етносу, співвідношення її елементів та стан останніх (Ю. Канигін, М. Холодна). Не всі ці визначення повністю охоплюють складний феномен – ментальність. Дуже часто вони ігнорують такі його об`єктивні характеристики, як геосередовище, економічні, соціальні, політичні чинники розвитку суспільства. Останні два типи дефініцій ментальності – генетичний та історичний – намагаються уникнути такої однобокості. Генетичні дефініції концентрують увагу на походженні цього феномену. Дослідники перелічують чинники, які детермінують процес зародження та подальшого розвитку етнічної ментальності, відзначають, що природжені та соціальні чинники закріплюються в генотипній інформації, передаються спадково, забезпечуючи тим самим ментальну спадкоємність. Щодо цього термін «ментальність» близько підходить до смислу юнгівського поняття архетипу (ментальність – етнічний та пізнавальний код (Е. Шулін)). Історичні дефініції позначають ментальність як прояв історичної пам`яті, як осад історії (ментальність – своєрідна пам`ять народу про минуле, психологічна детермінанта поведінки мільйонів людей, за будь-яких обставин вірних своєму кодові, що склався історично (І. Пантін)).^⁴⁸

Ознаки «ментальності» позначаються на звичаях, традиціях, людській поведінці, на діяльності у будь-яких сферах, особливо яскраво — у мистецтві та літературі. Це стосується й українського письменства, що зумовлено глибоко органічними чинниками національної психології з її домінантними емоційно-чуттєвими рисами, виявленими у тонкому ліризмі переживань (у піснях), мрійництві, одухотвореності, тяжінні до витонченого естетизму (народні вироби), гармонії (у ставленні до природи), повазі до особистісних інтересів, до свободи та вічевого права тощо. В сукупності такі елементи витворюють «кордоцентризм» (грецьк. cardia — серце та лат. сentrum — осереддя), власне основу української душі, її чільний визначальний принцип, у річищі якого розглядається національна «ментальність», розбудовуються відповідні світоглядні настанови. Серед них окреслюється «антеїзм» (від давнього велетня Антея, котрий був непоборним доти, допоки тримався матері-землі), що полягає в любові до рідної землі, обожненні її, у прагненні гармонійних стосунків з нею, у шануванні родини.^⁴⁹

Брак раціональних елементів, дисциплінованості, вольового чину національної ментальності одними з перших усвідомили письменники (Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка, «неокласики», представники «празької школи»), які зробили продуктивну спробу переакцентації питомого «кордоцентризму», спрямування ментальної стихії великої емоційної напруги в доцільний дисциплінований потік, тобто переведення традиційного «кордоцентризму» у нову перспективну якість.

П. Куліш жертовно працював, за його словами, «над пробудженням суспільно-національної свідомості» народу, самовіддано захищаючи його інтереси. Письменника називали «фанатиком української народності», «ревним захисником малоросійського інтересу в літературі», «вчителем і проводирем». За відсутності української держави він, як і Т. Шевченко, закликав «ґрунтувати» «отечество собі... в ріднім слові», надаючи мові першорядного значення в самозбереженні й самоусвідомленні нації. Не приймаючи бунтарства, «гайдамаччини» («Не мечем нам воювати»), П. Куліш ідеалізував освіту, науку, культуру як єдино виправданий шлях досягнення народом кращої долі, бо тільки просвітительство, на його думку, могло принести справжнє визволення, зцілити «сліпого брата».^⁵⁰

І водночас той же Куліш, ревний оборонець української ідеї, був здатний на таке, що лежало поза логікою нормального сприйняття. Він і сам погоджувався, що «наробив багато промахів, багато дурниць, багато непристойностей». Жив національною справою — і водночас займався «обрусительною» роботою у Польщі, опускався до вірнопідданства, співаючи хвалу «єдиному цареві» та «єдиній цариці», що роздавили «розбоями і руїнами неситу Гадюку (Запорозьку Січ) за порогами». Переймався долею України — і «проклинав ту сумну гірку годину», коли із світів повертався до неї, бо тут «дурень дурня в пекло поганяє». Все життя працював для народу — і так характеризував його:

Народе без пуття, без честі і поваги,

Без правди у завітах предків диких,

Ти, що постав з безумної одваги

Гірких п'яниць та розбишак великих!

Воістину незбагненний, парадоксальний, «гарячий і холодний разом» Куліш!^⁵¹

Від настрою Куліша залежали і громадські справи, і літературна діяльність, і ставлення до свого народу. У стані ейфорії він пише: «Нам слід жити з простим людом, слід з ним поріднитися; серед простолюддя скоріше натрапиш на вірну, щиру й живу людину, ніж: серед панів, у простих людей є щира дружба, є любов, якої не схитнуть ніякі рахунки та відносини». У листі до Милорадовичівни говорить, що «мужики перві граждани українські». У стані депресії все вищесказане йшло шкереберть. Свідченням цього є листи до Барвінського («Ми народ незгідний: ми наслідники тих розбишак, з котрих наробили собі героїв честі і общого добра; ми варвари, наші задуми і почуття мізерні») та до О.Кониського: «Попсований народ». У такі хвилини він звинувачував свою українську ментальність: «У мене безодня хохлацького ледарства. І полежати на боці, нічого не роблячи, для мене найвтішніша з насолод». У деяких листах цей дуалістичний підхід висловлювався одночасно, наприклад, до Ганни фон Рентель Куліш писав: «Кращого від українців в ідеї нема нічого, але в дійсності я не відчуваю до представників українізму особливої пошани. Небагато в нас людей гідних, решта — дурноляпи, можливо, більш шкідливі, ніж корисні для розповсюдження в суспільстві рятівної для майбутнього української ідеї».^⁵²

Найбільшу непослідовність виявив П. Куліш у трактуванні козацтва: він то возвеличував його, то обливав брудом, вважаючи, що було воно не лише «буйним цвітом, а іноді й колючим будяком серед нашого дикого степу».

Прикладом того, що така взаємовиключаюча характеристика можлива у Куліша в одному творі, є його роман «Чорна рада». З одного боку, «на Запорожжі воля ніколи не вмирала», там рівність шанувалася, а тому «Запорожжє іспоконвіку було серцем українським», а з іншого — «Запорожжє перше було гніздом лицарства козацького, а тепер виводить тільки хижих вовків да лисиць», запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки», які, «аби не робити діла на господарстві», ішли на Запорожжя, щоб «п'янствовать да баглаї бити, а не лицарювати». Звісно, таке, неоднозначне трактування запорозьких козаків не тільки дратувало українське громадянство, а й викликало нищівну критику на адресу П. Куліша. Поцінування козаків як «вражих синів» для того, хто знає історію козацтва, зрозуміло, неприйнятне. Але сама постановка проблеми неоднозначності козацтва, як і неоднозначності народу, тверезого читача змушувала замислитися.^⁵³

М.Костомаров писав, що «Чорна рада» однаковою мірою відзначає «и могущество, и слабость духовной жизни народа». І таке зауваження справедливе. Воно спонукає до роздумів над тим, чому народ з одвічним прагненням до свободи, до соціальної і національної незалежності лише на дуже короткий час все те мав. Тож непослідовність, суперечливість оцінок не завжди пояснювалися тільки вродженою розполовиненістю П. Куліша, на те були й певні об'єктивні причини (щоправда, подібне траплялося рідко).

Важливе місце в романі відведено показу бідноти – селянства, міщан, козацької голоти. Зрештою, саме ці верстви суспільства, «чернь», і визначають наслідки чорної ради – обрання гетьманом Івана Брюховецького. Біднота в романі виступає загальною масою, хоч і активно діючою. Її представники показані тільки як епізодичні персонажі, вони не індивідуалізовані. Проте з окремих сцен, епізодів, з того, як змальовує Пантелеймон Куліш їхню поведінку, дії, їхні розмови, виступає узагальнений образ народу як «черні», не здатної усвідомити загальнонародні інтереси, готової до стихійного бунту, грабіжництва, нерозумних вчинків.

Народ України в романі «Чорна рада» загалом знаходиться на задньому плані, але в окремі моменти ніби проривається наперед і стає перед читачем.

Проте, як художник, Пантелеймон Куліш не може не визначити, що народні маси справді зазнавали жорстоких утисків, кривди, що вони шукали соціальної справедливості. Коли Шрам з Череванем їхали до Києва, їх оточили міщани, які обурювалися: «Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, башти, плоти, чини, мито і чорт знає що!» (с. 30). Таких епізодів у романі чимало, що свідчить про досить правдиву передачу П. Кулішем настрою народних мас: «...один свити золотом гаптує, а інший, може, й сірячинки не має, один оком своїх сіножатей не займе, а ми ось із половини косимо», – ремствують селяни (с. 76).

Повертаючись до історичного роману П. Куліша «Чорна рада» бачимо, що політичним стрижнем стало припущення Грабянки в його літописі про те, що «два союзніе мужи» – наказний (тобто тимчасовий) гетьман Сомко і паволоцький полковник Іван Попович – могли б, якби довше жили, спільними зусиллями об'єднати Правобережну й Лівобережну Україну під рукою московського царя. Уже в самому цьому виборі для романного зображення історичного сюжету й історичних осіб письменник-патріот, який орієнтувався на участь у легальному літературному процесі в Російській імперії, пішов на прикметний компроміс: узявся показати боротьбу в українській історії за національну державність, але – щоби задовольнити вимоги імперської влади й цензури – у складі Московського царства.

Цей ідеал автономної козацької держави формулює в романі опоетизований автором гетьман Сомко: «І дай, Боже, <...> щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отеє <...> хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!» (с. 44).

В протиставлення гетьману Сомко створюється письменником образ – Брюховецького. Його образ в романі тісно пов’язаний з образами черні, натовпу.

Уперше ім’я цієї людини в історії звучить як Іванець, що свідчить про його низьке походження і становище слуги при Хмельницькому. Вишколений старим Богданом, Брюховецький втерся в довір’я Юрасеві Хмельниченкові, який послав його на Запорожжя, щоб прихилити низовців і заволодіти булавою, яка була тоді у Виговського. Брюховецький прислужився Хмельниченкові, але із Запорізької Січі не повернувся, прожив серед низовців три роки, засвоюючи авторитет для самого себе. Він зумів прихилити козацьку голоту до себе тим, що виставляв себе ненависником панства й багатства. У цей час на Україні булава переходила з рук у руки, і Брюховецькому забажалося теж потримати її у своїх руках. Іванець зрозумів, що Запорізька Січ – свого роду автономія, і керуючи нею, можна керувати й усією Україною.

Лицемірством і лестощами Брюховецький уже восени 1659 року одержує в низовників досі не існуючий на Запоріжжі титул кошового гетьмана, хоча кошового тут завжди називали тільки отаманом. Власні користолюбні інтереси Іванець прикривав, нібито щирими турботами про низовиків, сіяв ворожнечу між ними й реєстровим козацтвом, а з конкурентами на майбутніх виборах розправлявся доносами в Москву, в яких обмовляв своїх противників, звинувачував у зраді, а себе рекомендував як найбільш придатного для російської політики на Україні.

Перед Ніжинською радою Брюховецький пообіцяв запорожцям, що дозволить безкарно грабувати майно Сомка, Золотаренка і їх прибічників. Ця обіцянка поширювалася й на чернь, яка допомогла йому стати гетьманом. Але як тільки Іванець досяг мети, він наказав низовцям чернь розігнати, а своїх політичних ворогів знищити фізично.

Куліш розбудовує політичну інтригу в романі на різних підходах Сомка і Брюховецького до союзу України з Московщиною: перший наміряється укласти його на умовах Гадяцького трактату, вигідних для України, а другий, аби лиш стати гетьманом, жодних умов не висуває і подає це як свій козир (у Радянській Україні ця ситуативна парадигма національного державного провідництва повторилася у парі Шелест - Щербицький).^⁵⁴

Поміщик Ґвинтовка, прихильник Брюховецького, так довірливо пояснює своякові Череваневі переваги Брюховецького над Сомком: «Спотикались і луччі од твого Сомка. Виговський, здається, добре сидів на гетьманському столі – отже Гадяцькі пункти і того зопхнули. А кажуть, що Сомко хоче теж із москалем по Гадяцьких пунктах торговатись. Коли б свого не проторговав! От Іван Мартинович ліпше видумав, що без торгу береться до гетьманства. Тим-то й цар його, кажуть, у великому пошанованню має» ( с. 123).

Йдучи за літописною версією, Куліш згадав у романі й донос Брюховецького: ставши гетьманом, той «зараз ізвелів» Вуяхевичу «на Москву листи писати, що ось нібито Сомко зі своїми підручниками на царя козацтво бунтує, Гадяцькії пункти ознаймує людям, радючи царського величества одступати».

Галицький трактат, так високо оцінений Кулішем вустами одного з позитивних героїв роману, містив ряд важливих пунктів, дотримання яких давало б змогу українсько-руському народові зберегти свою національно-культурну самобутність, грецький релігійний обряд і продовжити формування власної державності. Згідно з договором, Запорозьке Військо і три руські воєводства – Київське, Брацлавське і Чернігівське – мали входити до складу Речі Посполитої (об'єднаної держави Корони Польської та Великого князівства Литовського) на правах державної автономії, «добровільно, як вільні до вільних, рівні до рівних і шляхетні до шляхетних». Головна військова і цивільна влада в Руській землі повинна була належати гетьманові, який признавався королем з числа чотирьох претендентів на цю посаду, обраних шляхом вільних виборів за участю козаків, шляхти і духовенства у трьох руських воєводствах; він ставав одночасно й першим сенатором на Наддніпрянщині. У Руському князівстві не мало бути жодних чужоземних військ, у тому числі польських чи литовських, а при потребі їх введення – у зв'язку з загрозою українсько-руським кордонам, – вони мали перейти під командування гетьмана.^⁵⁵

Дуже не проста тема в романі – релігія і Україна. Цінним для нащадків є висвітлення Кулішем такої болючої і непростої теми, як Берестейська церковна унія. Він узагалі негативно ставився до неї. Однак, дещо дещо несподівано Куліш 1878 року вступає в полеміку з Миколою Костомаровим стосовно культурологічної оцінки православ'я та католицизму. Куліш казав, що для гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного «морський похід та розорення єдиновірної Московщини ближче до серця, аніж уся тяганина за церковне та монастирське майно, яка була головною пружиною церковної унії». Також Куліш убачає в князі Костянтині Острозькому не тільки «світлину православ'я і стовп віри, а й пересічного пана-багача». У протиріччях між православними, католиками й уніатами він чи не перший побачив і звичайну боротьбу амбіцій та самолюбства. Проникливе око дослідника, який багато працював в архівах, побачило й культурну вищість католицького духівництва. Інколи думки Куліша були парадоксально різними, навіть абсолютно протилежними. Порівняйте: «...ніщо не могло заглушити в руському суспільстві споминів про пращурів та давнину» — з його ж: «...освічений, етично піднесений і політично могутній папізм поступався місцем невігластву, нестриманості і демократичному буйству православ'я...»^⁵⁶

Куліш бачив у діях творців унії спробу ввести Україну до Європи, а в ті часи українці могли вважати себе справжніми європейцями лише умовно. Однак такі «крамольні» думки на той час були щонайменше варті кар'єри. Як чиновник, котрий працював у 1864—1866 роках на Холмщині та Підляшші, готуючи поступову заміну для українського населення греко-католицтва на православ'я, Куліш не міг не побачити властивої будь-яким чиновникам адміністраторської сверблячки у справі «запровадження» православ'я. І все ж він щиро бажав повернення всіх українців у лоно східної церкви, а його релігійним ідеалом була саме національна українська церква. Причому він досить сміливо критикував і римсько-уніатську церкву, і російську православну церкву, вже надто пов'язану з державою. Куліш писав про русифікацію і про Росію, в якій «...нема віри ні руської, ні грецької, а є віра царська...».^⁵⁷

Куліш не був противником християнізації Давньої Русі, але, на його думку, християнство насаджувалося чужоземним духовенством (часто неправедним у житті і жадібним до наживи), староболгарською нерідною мовою, а до того ж викорінювалися старі звичаї силою зброї.

Одна із головних ідей роману «Чорна рада» – самостійність, ідея національного відродження на основі християнської моралі. У центрі уваги – віруюча людина. Віра забезпечує людині свободу. Свобода є підставою рівності, а це означає щастя кожного і щастя всього народу. Такі міркування високо підносили духовність. В романі неодноразово письменник звертається до думки о трагедії роду людського, який забув Бога, віддався дияволові.

Особливо важливий для розкриття авторського задуму є образ Божого чоловіка – кобзаря. Це не старець і не жебрак, а патріот, воїн Божий, ходяча совість народу. Мирське життя для нього нічого не значить. Свою сліпоту він вважає не каліцтвом, а Божим знаменням, тому й осуджує тих кобзарів, які за чарку горілки поробилися придворними поетами й музикантами. Він не приходить на Ніжинську раду, але після неї виринає, наче з забуття, на Череваневому хуторі, де мудро пояснює осиротілому Петрові, що то тільки здається, ніби зло підім'яло під себе добро: «— Смутно мені,— каже божому чоловікові,— що в світі ледащо панує, а добре за працю й за горе не має жодної награди!

— Не кажи так, синку,— дав одвіт божий чоловік,— усякому єсть своя кара і награда од бога.

— Як же? — каже Петро.— Іванець ось вознесен, а Сомко з моїм панотцем гіркую випили. А божий чоловік:

— Іванця бог гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає... Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча от моїх ближніх? А се ж хіба мала милость господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою?Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен? Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!» (с. 152).

З-поміж носіїв народної моралі найближче до Божого чоловіка стоїть запорозький старець Пугач, старий січовик, який на своєму віку не раз був кошовим отаманом. Саме завдяки його авторитету Брюховецький добився булави, а Гвинтовка – полковницького пірнача. Старий Пугач змальований у романтичному ключі, він охоронець козацьких звичаїв. Він хоче, щоб на Україні встановилася правда, щоб не було «ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого». Пугач вірить Брюховецькому, підтримує у змаганні за гетьманську булаву, але відчувши справжню суть цього демагога, з гнівом картає його і залишає табір.

Ще одним носієм віри і народної моралі у романі є Шрам. У своєму герої письменник підкреслює риси релігійності та козацької традиційності. Його Шрам — людина літня. Він брав участь іще в повстанні Остряниці; десять літ від Остряниці до Хмельницького сидів зимовником на Низу, проповідуючи «слово правди Божої рибалкам та чабанам запорозьким». Зумів він стати у великій послузі Хмельницькому. Богдан Хмельницький, його постать, військовий хист, одностайність козацтва, коли ще була «дума і воля єдина» — ще й досі стоять перед Шрамом. В подіях 1663 року він на стороні старшини. Старшина єдина має досвід: низовики ніколи не були розумними політиками, тим більше тепер, коли їх провадить кошовий Брюховецький, колишній джура Хмельницького, здавна відомий своїм паскудством. Разом з тим не співчуває Шрам і таким старшинам як Гвинтовка. Нове панство, його примхи, хлопчики з бандурками і панська пиха немила йому так само, як і божому чоловікові, кобзареві. Хотів би він повернути колесо історії назад, загладити противенства, що невідхильно, неминуче раз у раз глибшають, повернутися до 1648 р. Шрамові властиві риси донкіхотства. 1 це влучно підкреслив запорожець Кирило Тур, розповідаючи про свою невдатну спробу визволити Сомка: «Сомко, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою!» (с. 154). Кирило Тур пробує розбудити серед запорозького гультяйства дух розумного розрахунку політичного. Шрам мріє про неможливу консолідацію суспільних сил на Україні.

У всіх своїх ідеалізованих героях, письменник підкреслює твердість духу закріпленого вірою. Дух України, життя в ній підтримувала православна віра, для якої утиски — стимул до зміцнення. Відхід від віри призводив до деформації національного характеру.

Гармонійна православна особистість цілком вкладалася в безмежні рамки, знову ж таки афонського принципу: радіє тому, що живе, і радіє тому, що помре. Представник українського етносу (козак, хлібороб, співець, жінка-мати, вірна наречена, – (а всі ці образи недарма присутні в романі «Чорна рада») любили життя, але й не боялися смерті. Адже життя української землі протягом віків часом перетворювалося на суцільний екстремум через численні напади, війни, винищення та грабунки. Смерть ставала чимось доволі звичайним (особливо для козаків, про яких ще М. Гоголь писав, що надто сивих і старих на Січі не було — більшість гинула на полі брані, в боєздатному віці).

Повертаючись до питання українського менталітету висвітленого в романі П. Куліша «Чорна рада», треба підкреслити його емоційно-почуттєвий характер, «кордоцентричність», що відносно зменшує роль раціонально-вольового компоненту в проявах національного характеру. Змальовуючи образи українців, Куліш проводить думку, що українська душа не схильна до аскези — послідовного тривалого зречення будь-якої втіхи, насолоди життям. Нація попри релігійну формацію душі, а також трагічний історичний досвід, демонструє величезну життєлюбність і життєздатність з орієнтацією на сьогодення, а не на туманну далечінь. В українському менталітеті виявляється також і позитивне колективне несвідоме начало, довіра до доброї матері-природи. Воно спонукає до впевненої співпраці з нею, що є запорукою активності людини у світі. Звідси дивовижні працездатність і працелюбність українського народу.

Образ працелюбного і заможного українця втілено в образі Череваня. Він належить до заможного хуторянського панства «і веселий і негнівливий», як характеризує його письменник. Він уособлення щасливого хутірського життя. Черевань не відзначається таким патріотичним запалом, як Сомко або Шрам, але щиро ображається, коли його назвали Барабашем. На Чорній раді Черевань підтримував Сомка, доки не відчув небезпеку для себе: «Ой, коли б мені діобратися живому і здоровому до Хмарища! Нехай тоді радує особі хто хоче!» (с. 136). У ньому переконливо поєднуються риси людини доброї, щирої і водночас пасивної, безвідповідальної, на яку не можна покластися – типові риси українського менталітету.^⁵⁸

Найкращі риси українського менталітету – чесність, відданість та патріотизм П. Куліш відтворив перш за все в образі гетьмана Сомка. Сомко виступає в романі уболівальником за долю України, не хоче, щоб через його особисті інтереси почалися чвари. Благородно, в романтичному дусі поводить він себе в останні години життя, відмовляється врятуватися ціною смерті Кирила Тура, який прийшов визволити його з в’язниці: «— Ох, голово ти моя мила! — каже Сомко.— Ти і в темницю приніс мені утіху! Тепер мені легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серці і не загине вона на Вкраїні! Попрощаймося ж, поки побачимось на тім світі!

Запорожець насупивсь:

— Так ти справді хочеш зостатися у сій різниці?

— Я вже сказав,— одвітує Сомко,— що чужою смертю не куплю собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нарушить.

— Так? — питає Кирило Тур, пильно дивлячись Сомкові в вічі.

— Так! — одвітує твердо Сомко, дивлячись на його.

— Будь же проклята оця година! — каже тоді запорожець. — Хто в неї народиться або зачне яке діло, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни топляться на морі! Нехай коні спотикаються в воротях! А як кому бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до мертвого тіла! Проклята, проклята, проклята однині і довіку! Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на сім мізернім світі!» (с. 150).

Проте в ставленні до козацької голоти, міщанства Сомко діє як рішучий і навіть жорстокий державний діяч. Він погрожує народові: «Побачимо, як та чорна рада встоїть проти гармат! Запорожців тоді я здавлю, як муху.., а дурну чернь навчу шанувати гетьманську зверхність.» (с. 43).

Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама Пантелеймон Куліш найповніше розкриває свої погляди. Шрам – доброчесна, шанована людина, відважний воїн, справжній патріот. Навіть розбурхані міщани виявляють йому свою повагу. Шрам рішуче відстоює право старшини вирішувати всі державні питання, із зневагою ставиться до простого народу, козацької голоти, запорожців, при цьому захоплюється їх героїчними подвигами у минулі часи.

Отже, українська класика має геніальний, по суті, твір, який краще від підручників говорить про ментальну сутність українського народу, — «Чорну раду» Пантелеймона Куліша. Цей роман з великою художньою силою підносить благородство кращих українських характерів і таврує найбільшу проказу українського суспільства — розбрат. Коли ми бачимо, як на початку ХХІ століття наше суспільство стоїть на грані катастрофічного розколу, переполовинення, коли лукаві політики штовхають народні маси на заходи просто самогубні для економіки, культури та й суспільного спокою, так і згадується доба Руїни, живо й переконливо змальована Кулішем. Один з героїв роману (історична особа — Івашко Брюховецький), щоб узурпувати владу, лукавими обіцянками схиляє на свій бік, як сказали б тепер, маргіналів. Як це не дивно, на них магічно діє найпримітивніший, знову ж, як сказали б тепер, «піарний хід»: наприклад, драні чоботи Брюховецького. Він такий, «як усі». Івашко улесливо каже: «Походимо й без чобіт, аби моїм діткам було добре». Розчулена і підпоєна громада ладна йти за ним і в огонь і в воду: «Батьку ти наш рідний! — кричать кругом ледве не крізь сльози. — Дак лучче ж ми збудем усе до остатнього рам’я, та справимо тобі такі сап’янці, що і в царя немає кращих!

— Господь з вами, мої дітки, Господь з вами! — каже ниций Іванець. — Ви, може, думаєте, що я, так як ваші нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б тілько в мене на ногах рипали сап’янці? Не доведи мене до сього, Господи!.. Аби моїм діткам було добре!

— От гетьман! От батько! От коли ми діждались од Господа ласки! — гукають кругом Іванця міщани, козаки й мужики...» (с. 104).

З гіркою іронією пише Куліш про ошукану чернь. Вона вже повірила, що стала мало не єдиним тілом зі старшиною-«кармазинниками», бо робили ж спільну справу! — сунули до влади такого хорошого для них усіх Брюховецького. Поткнулися, як каже прислів’я, із суконним рилом в калачний ряд. А їх вчорашні однодумці стрічають киями: «Убирайтесь, — кажуть, — і к нечистій... мужва неумивана!! — та й виперли за місто. Наші почали були пручатись: «Ми ж тепер усі рівні!» — «Ось ми вас, – кажуть, – порівняємо батогами!...» (с. 138).

Програв, як найчастіше буває, ошуканий народ. Та найсуворіше подіяло на Брюховецького хіба що прокляття січових дідів, яких йому так і не вдалося одурити. Розкусивши демагогію цього спритника, вони мовчки ідуть геть: «Ми таки й підемо, гаспидів сину! — каже батько Пугач, — ти нас не випихай коліном. Тілько добре собі пам’ятай, що брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся» (с. 147).

Україна є тою унікальною землею, де на тонкій, мов лезо чи волосина, межі зійшлися світовий Схід і світовий Захід. Оце — найпарадоксальніша властивість українського менталітету. Одвічне питання, як в українській душі можуть уживатися два протилежні полюси різнонаправленої історії людства.

Як бачимо погляди П. Куліша «Чорної ради» цілком можна назвати державницькими, хоча й зрозуміло, що тоді не могли вони прозвучати на повен голос, бо сам піднаглядний Куліш мусив неодноразово застерігати свою лояльність і говорити про «націю в етнографічному, а не в політичному розумінні». Втім, українська нація тому й змогла стати на політичний рівень уже в двадцятому столітті, що самовіддані трудівники, серед яких не останнє місце посідає Панько Куліш, у надзвичайно важких умовах зуміли таки окреслити межі її етнографічних підмурівків.

Розділ 3. Яскраві виразники українського національного характеру в романі П. Куліша «Чорна рада»

Читаючи роман, ми сприймаємо реальність через світогляд Куліша – носія ментальності щирого українця – і відчуваємо, як болить авторові кожна історична помилка, який тягар всенародної вини бере він на свої плечі. До того ж, Куліш, вічний шукач ідеалу, характеризувався ще й «широковідомим індивідуалізмом, якому відповідає індивідуальна форма цілепокладання й особиста відповідальність за наслідки цілереалізації».^⁵⁹

Система персонажів як певна цілісність вибудувана у творі на «загальнолюдському підкладі». Яскраві виразники українського характеру уособлюють як відомі особистості з української історії так і вигадані письменником персонажі. Система образів роману відповідає основному завданню твору – показати боротьбу за припинення чвар в Україні, за її єдність. Інтимна лінія не відіграє значної ролі, але свої погляді на українську націю, її характерні риси П. Куліш передає саме через вигаданих героїв.

Пантелеймон Куліш створив свою, оригінальну структуру соціально-історичного роману, що забезпечувала конкретно-історичне зображення реальної дійсності на основі її наукового вивчення. Виступає автор не як історик-науковець, а як письменник, користується своїм правом на художній домисел і своє трактування подій відповідно до власних уявлень, світогляду, ідеологічних завдань твору.

Письменник з позицій реаліста аналізує причини занепаду, розкриває ті чинники, що роздирали Україну, принижували народ, перетворювали край у Велику Руїну. У романі розкриваються і внутрішні, і зовнішні винуватці руйнації України – російський царизм та шляхетська Польща. з їх колонізаторською політикою щодо України. Саме розгул московського владарювання на Україні виявляється головною історичною причиною занепаду держави.

Як історик та науковець, П. Куліш вивчав документи історії України того періоду і намагався дотримуватися історичної правди. Але як письменник, вій керувався емоціями і стояв не на позиції академічної науки, а відображав народне бачення історії. Як вже говорилось, у творі описано події, що відбувалися після Переяславської угоди 1654 року – боротьбу за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького.

У цьому романі автор змальовує козацьких старшин, які є втіленням державної мудрості, патріотизму, історичної справедливості. Через образи полковника Шрами, наказного гетьмана Сомка та їхніх прибічників і однодумців письменник висловлював свої погляди на історичне минуле України, на стосунки між старшиною і козацькою масою, міщанами та селянством.

Увесь твір сповнений національного колориту, а його основні образи співзвучні з персонажами народної творчості. У них виразно чується відгомін історичних пісень, дум, легенд і переказів про українську історію, козацтво, його звичаї і бойові пригоди. У романі діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким Сомко, Юрій Хмельницький, Вуяхевич, ніжинський полковник Васюта Павло Тетеря), проте більше місця відведено персонажам, створеним уявою автора, – Кирило Тур, Пугач, Василь Невільник, Леся, Черевань, Шрам, Петро Шраменко, Божий Чоловік, Мелася Череваниха, Тарас Сурмач, Гвинтовка та інші.

Образ дороги — не тільки композиційний стрижень твору, а й засіб творення характерів. Як і в народній творчості, він підкреслює в героях роману козацьку витривалість та відвагу, що виявлялися в далеких і виснажливих походах, тяжких боях. Показовим тут є хоча б епізод герцю Кирила Тура та Петра Шраменка.

Дорога – є визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв, в яку вирушає священик Шрам із сином Петром, прямуючи з Правобережної України на Лівобережну до гетьмана Сомка. На цій дорозі стрічаються їм люди різні за соціальним походженням і політичними поглядами, а молодого Шраменка чекають і щасливі пригоди.^⁶¹

Кожен образ «Чорної ради» — від реальних: гетьмана Сомка, кошового Запорозької Січі Брюховецького, ніжинського полковника Васюти — до придуманих: кобзаря, курінного отамана Кирила Тура, старого запорожця Пугача, Петра та Лесі, несе з волі автора відповідне ідейно-концептуальне навантаження.

Куліш так увиразнив характери і так їх художньо типізував, що кожен із них репрезентує певну ідеологічну верству на Україні після визвольної війни і возз'єднання з Росією. Поміщики і селяни, запорожці і городові козаки, козацька старшина і українська шляхта, кобзарі і міщани. Яких тільки політичних орієнтацій не дотримуються вони. Гетьман Сомко і колишній паволоцький полковник Шрам виступають за союз з Росією, за централізовану феодальну державу, старий запорожець Пугач — за демократичну козацьку республіку, ідеалом якої є для нього соціально справедлива Запорозька Січ.

Змальовує Куліш і свій ідеал заможного хуторянського життя (поміщика Череваня), ідею абсолютної свободи, романтичного злету вільної людини на крилах сердечного захоплення і безоглядної готовності до самопожертви, втіленої в образі курінного отамана Кирила Тура.^⁶²

Відтворена у романі широка, вільна стихія соціальних пристрастей кидає по грізних хвилях політичних амбіцій і міжусобиць корабель української державності, за кермо якого хапається і кошовий Запорозької Січі Брюховецький, і зорієнтований на польсько-шляхетську підтримку Тетеря, і дещо ідеалізований Кулішем гетьман Сомко.

Сюжет «Чорної ради» динамічний та напружений. Центром його є історичні події 1663 року на Україні, боротьба між Сомком та Брюховецьким за гетьманську булаву, виступ народних мас проти пригнічення своїми ж таки панами, козацькою старшиною. Яким Сомко походив з переяславських міщан, був рідним братом першої дружини Богдана Хмельницького. Козацькі літописи подають Сомка як людину великої вроди й розуму. У часи визвольної боротьби проти Польщі Сомко став прилуцьким полковником. Коли ж помер Богдан Хмельницький, а булава не втрималася ні в руках Виговського, ні Юрася, Сомко активно прагнув зібрати чорну раду (такі ради носили характер заколотів, державних переворотів, були підступними стосовно правлячого гетьмана, тому називалися чорними), бо сподівався, будучи вже наказним гетьманом, здобути булаву собі.

Був Яким Сомко далеко не ідеальною людиною, не цурався, як і Брюховецький, писати доноси на своїх конкурентів царю, але перед Ніжинською радою повівся благородно і навіть погодився поступитися булавою Васюті, щоб тільки вона не потрапила в руки Брюховецькому. Та було вже надто пізно думати про єдність після затяжних міжусобиць – Іванець використав усі можливості бути вибраним.

Після поразки на Ніжинській «чорній» раді Сомко просив притулку й оборони в російських представників Ромодановського й Гагіна, але ті видали його Іванцеві, який не забарився приректи в'язня до смерті.

Звісно П. Куліш ідеалізує в романі образ Сомка. Наказний гетьман Сомко щиро засмучений недолею рідного краю, він — продовжувач справи Богдана Хмельницького. Про це свідчать Сомкові слова: «Зложити докупи обидва береги Дніпрові, щоб обидва приклонились під одну булаву!»(с. 44). Він щирий і незлобливий лицар, гордий і розумний ватажок. Коли вірні йому козаки вирішили покласти голови, але не віддати свого гетьмана на поталу, він говорить: «Братці милі! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна!» (с. 135). Портрет Сомка у романі подано романтичними фарбами, виразами схожими на історичні пісні та легенди, автор нам подає гетьмана таким, яким бачив його народ: «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи…» (с. 42).

Благородно поводиться він в останню годину життя, відмовляється врятуватися ціною смерті Кирила Тура, який прийшов визволити його з в'язниці. Сомко виступає за єднання з Росією, прагне зберегти кращі народні традиції, з повагою відгукується про запорожців. Він виступає у романі уболівальником за долю України, не хоче, щоб через його особисті інтереси почалися чвари.

В уявленні П. Куліша саме така людина могла об’єднати в одне могутнє ціле Україну, тому і Сомко в романі носій саме цієї ідеї – прибічник возз’єднання Право- та Лівобережної України. В романі цю ідею висловлює полковник Шрам: «— Браттє моє миле! — рече тоді полковник Шрам.— Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а іду от чого. Україну розідрали надиос: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама ію собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві,— а в нього душа щира, козацька,— так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче, да ще, може, як-небудь діло на лад повернеться, їдьмо за мною на той бік: тебе казаки поважають, твоєї ради послухають...» (с. 16).

Сомка автор наділяє характерними рисами українського полководця і державного діяча – тими рисами, якими наділив його народ в думках, піснях легендах.

На відміну від ідеалізованого образу гетьмана Сомка. Образ Брюховецького змальований автором в більш реальному ключі. Звісно, що Куліш негативно оцінює свого героя. В першу чергу це виражається в словесному портреті Брюховецького в романі: «…іде збоку чоловік середнього росту й віку, а за їм і по боках його ціла юрба усякою люду — і запорожці, і городове козацтво, і мішане, і прості мужики-гречкосії…Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота, да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на ньою, не подумав би, що в сій голові вертиться що небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають ізпідтишка чоловіка…» (с. 102).

Риси характеру Івана Брюховецького – це самолюбство і амбіційність, підлість, вміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість. Ця авторська характеристика збігається і з історичною постаттю Брюховецького, його підступність та лицемірні вчинки, які зафіксовані літописом, ми вже розглядали у попередньому, другому розділі. Своє негативне ставлення до героя автор постійно підкреслює зневажливими характеристиками та висловами: «…мізкує собі ледачий Іванець», « – позирав гордо…узявшись у боки… Брюховецький суне», тощо. Брюховецький прямий антагонiст Сомка. Вiн лукавий, пiдступний, хитрий, пiдлий. Обiцяючи зменшити побори старшини i обмежити захоплення нею маєтностей, втираючись у довiр'я простолюду, вiн намагається справити вигiдне враження, бути малопомiтним, скромним. А добившись свого, вiдверто й цинiчно розкривається перед тими, хто його пiдтримував. Пiсля Чорноï ради Брюховецький брутально лає голоту («мужва невмивана», «дурне мужицтво»), загрожуючи всiх порiвняти батогами, глузує зi старих сiчовикiв.

Прибiчником Брюховецького стає новоявлений магнат Гвинтовка. Колишнiй козак, посiвши величезну займанщину, перетворився на пана. По-панському свавiльний вiн iз слугами, з мiщанами, яких називає «хамовим кодлом», «вразькими личаками» i наказує бити й гнати зi свого двору батогами. Його речi та звичаï, на думку Шрама, годились би i звiрю Єремi Вишневецькому. А Черевань влучно пiдмiчає: «То були Вишневецькi та Острозькiï, а тепер пiшли князi Гвинтовки...» (с. 86). Не переконання веде Гвинтовку до Брюховецького і доля Украïни його не хвилює. Вiн спритно орiєнтується, на чиєму боцi тимчасова перевага, щоб не програти. Гвинтовка запанував на польсько-російський манер (то він вів себе як князь, заради чого й одружився з ляшкою, то, як російський поміщик, полював з хортами й обзивав слуг «чертями»). Гвинтовка на перший план ставить власне багатство, високий титул і розкіш, а не Україну. Шрам так характеризує суть Гвинтовченого «патріотизму»: «І Єремі дорога була Україна, і він махав за нею шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?».^⁶³

Куліш показує, як Гвинтовка ламає усталені законом і мораллю правила у ставленні до власної дружини, безцеремонно втручається в особисте життя небоги, Лесі Череванівни, намагаючись її одружити то з Вуяхевичем, то з Брюховецьким, щоб закріпити своє полковництво при новому уряді родинними зв’язками.

Хоч Кулiш змалював постатi авантюрника Брюховецького i його прибiчникiв дещо однобоко, свiдомо перебiльшивши ïх негативнi риси, роман звучить досить реалiстично.

Отже, якщо образ Сомка автор змальовує в прикрашеному вигляді, прагнучи показати людину державного розуму, державних інтересів, то Брюховецького він характеризує як підступну, зрадливу і властолюбну натуру. Це політичний авантюрист, людина без честі і гідності.

В ряду історичних персонажів, Куліш згадує і Павла Тетерю – сумнозвісного гетьмана Правобережної України. Відчуваючи сильне невдоволення народу, Юрась Хмельниченко на початку жовтня поклав булаву й постригся в ченці, призначивши Тетерю наказним гетьманом. За кілька днів Тетеря скликав на раду в Чигирині правобережну старшину й чернь, де його обрали гетьманом, з тим, що Україна та Запорозьке військо й надалі визнаватимуть залежність од Польської корони. Тетерю вибрано не одностайно. Прибічники Росії не схвалювали його кандидатуру. Одразу ж після виборів Тетеря відкрито перейшов на бік Речі Посполитої. Збереглося кілька його листів до польського короля, в яких він просить надіслати йому в поміч коронні війська, щоб спільно з ними вигнати орду й приєднати також і Лівобережну Україну до Польщі.

Тетері довелося вступити в боротьбу з лівобережним гетьманом Якимом Сомком, а потім і з його наступником Іваном Брюховецьким, які намагалися об'єднати своєю булавою обидва береги Дніпра під зверхністю Росії.

Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама, палкого поборника об'єднання України. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама П. Куліш найповніше розкриває свої погляди.

Шрам — доброчесна, шанована людина, відважний воїн. Привертає до себе увагу незвичайна зовнішність цього полковника – священика. Мужньо веде себе Шрам у бою, його стійкість викликає здивування навіть у бувалих воїнів: «Що, тебе Господь сотворив із самого заліза?» (с. 118). Паволоцький полковник Шрам – одна з центральних постатей роману – людина досвiчена, мудра. Вiн добре розумiє, чого прагнуть претенденти на гетьманську булаву, правильно оцiнює їхнi полiтичнi та вiйськовi сили. Заради незалежностi України Шрам готовий вiддати сили й лiта, що йому судилося ще прожити. Вiн їде до Якима Сомка, щоб словом i дiлом допомогти йому в цiй справi – «привернути всю Україну до однiєї булави».^⁶⁴

Шрам – iдеально-романтичний образ, який усiма силами прагне добра та спокою Українi. Навiть стосовно єдиного сина Петра, якому Божий Чоловiк пророкував, що той помре своєю смертю, вiдповiдає: «Нехай лучче поляже од шаблi i од кулi, аби за добре дiло, за цiлiсть України, що ось розiдрали надвоє» (с. 18).

I загинув Шрам теж за Україну, коли, рятуючи Паволоч, сам здався Тетерi й прийняв усю вину на одного себе: «Шрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти» (с. 156).

Шрам рішуче відстоює право старшини вирішувати всі державні питання, із зневагою ставиться до простого народу, козацької голоти, запорожців, при цьому захоплюється їх героїчними подвигами у минулі часи. «Перевелися тепер уже кат знає на що запорожці. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди тікав щонайкращий люд з городів, а тепер хто йде на Запорожжя? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба»,— говорить Шрам (с. 37).

Проте в ставленні до козацтва Шрам, як і сам П. Куліш, досить непослідовний. Він захоплюється їх героїчними вчинками в боротьбі проти польської шляхти, татарських людоловів, їх відвагою, відданістю січовим звичаям, безкорисливістю. Із вдячністю пригадує, як запорожці (отаманом яких виявився саме Кирило Тур) врятували йому життя.

Гідний батька його син Петро — «орел, не козак». Хоробрий, завзятий та мужній, він робить перші успіхи у військовій справі — здобуває вороже знамено. Петpо Шpаменко – лицаp, добpий козак, сміливий, завзятий, мужній. Його хоpобpість і відданість батьківщині дивує бувалих козаків: «Hе кожен здатен під кулями велику pіку пеpепливти». По-лицаpськи відбиває він у Киpила укpадену дівчину, захищає її честь.

Петро Шраменко і Кирило Тур — юне козацтво, оповите романтикою і гідне подиву. Молоді козаки добре знають звичаї Запорізької Січі і продовжують її традиції, втілюють у собі кращі риси запорізького козацтва — волелюбність, завзяття, героїзм.

Молодість прагне слави і звитяги, самостверджень. Водночас вихідці з різних станів Кирило Тур і Петро Шраменко далеко не завжди розуміють один одного, їх політичні й моральні орієнтири часто не збігаються. Звичайно, по-різному виховували своїх синів синів Іван Шрам і рядовий запорожець Тур, який зовсім маленьким хлоп’ям привіз Кирила на Січ, де той і виріс. Старий Шрам хотів бачити Петра патріотом, людиною твердої вдачі і відповідно формував його, хоч Петро був у душі ліриком. Кирило ж на корзацькій вольниці виріс гордим, впевненим у своїх силах, ніколи нікому не поступався гідністю. Коли Петро не міг протистояти в суперництві Сомкові, бо був підлеглим гетьманові, то для Кирила в любові всі рівні. І Петро, і Кирило полюбили дівчину щиро, але Петро добивався взаємності, а Кирило, за козацьким звичаєм, вважав, що для повного щастя вистачить і його любові, а жінка полюбить потім. Варто звернути увагу на той факт, що з часом Кирилова любов не погасла й не пропала. Саме він хитрістю врятував Лесю від шлюбу з нелюбом, але не присилував стати його дружиною, а залишив у Череванів, даючи право вибору.

Кирило — найколоритніший, найяскравіший персонаж роману. Змальований Тур неоднозначно, багато чим нагадує героїв народних дум та історичних пісень. Відважний і великодушний, він ладен віддати життя за бойове побратимство, козацькі звичаї.

Курінний отаман запорожців, мужній, але химерної вдачі воїн. Життя його сповнене пригод, те, що він робить, під силу лише велету. Головне для Кирила, сина запорожця, — козацька честь: «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного» (с. 63). Мета його життя — здобути славу, що переживе лицаря. Головне, щоб лицар стояв за праве діло і бив ворога. Життєва філософія Кирила — філософія свободи, любові та гуманізму, коріння яких у легендах та переказах про козака Мамая, у характерництві запорожців. Пантелеймон Куліш, творячи образ Тура, використав розповіді про козацьку винахідливість і безпечність: зокрема, про те, як козаки напускали ману на ворога й тим-то так легко перемагали його. В основі химерності Кирила — глибока й вразлива українська емоційність, безмежна любов до людини й світу, прагнення зігріти, розвеселити світ.^⁶⁵

Позиція Куліша щодо кармазинників і низовців відбулася і в зображенні Петра та Кирила, але силою художньої правди автор не тільки визнав запорожця героєм, а навіть змалював виразніше і яскравіше, ніж Петра. До того ж Кирило постає перед нами сформованою особистістю, людиною, яка вже визначилася, а Шраменко – інколи зовсім дитиною.

Інший представник запорізького козацтва в романі — «січовий дід» Пугач. Старий Пугач змальований у романтичному ключі, він охоронець козацьких звичаїв. Цей образ ілюструє кращі традиції Запорізької Січі. Пугач усюди, за будь-яких умов відстоює правду, незважаючи на те, хто йому протистоїть. Він хоче, щоб на Україні не було «ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого». Так, на «чорній раді» він підтримував Брюховецького, але відчувши справжню суть цього демагога, та ще коли побачив, що новий гетьман почав виявляти зневагу до демократичних традицій запорізького козацтва, з гнівом картає його та рішуче пориває з ним.

Козак Пугач – це носій народної моралі, старий січовик, який на своєму віку не раз був кошовим отаманом. Але все ж таки він наївний, мов дитина. Спираючись на його авторитет, добився булави Брюховецький, а полковницького пірнача – Гвинтовка. Та пізніше Пугач став їм не потрібним, смішним. З нього Брюховецький навіть жорстоко познущався, висміявши старого перед усією громадою. Цікаво, що в цей момент Пугач ще не бачив у Брюховецькому зрадника, але вже розпізнав покруча, який кине під ноги одвічну січову мораль.

Дещо в іншому аспекті слід розглядати образ Тараса Сурмача. Він щиро захищав інтереси свого стану, мав мужність говорити правду в очі навіть грізному й авторитетному Шрамові. До протесту Тараса штовхнула образа, бо його і таких, як він не прирівняли у правах з реєстровими козаками. Після романтики Хмельниччини Тарасові вбилося в тямки те, що бути козаком – вигідно. Підмовлений посланцем Брюховецького, він вимагав рівності, а ця рівність в Сурмачевому понятті означала мати право стати козаком, а потім і в старшини вибитися. Ніжинська рада відкрила Тарасові очі на обіцяну Брюховецьким рівність. Він сам бачив, як запорожці грабували Ніжинських купців, сам же з гіркотою признався Череваневі, що усвідомив свою помилку.

Надзвичайно цікавим є образ Василя Невольника. Ця зламана неволею, а пізніше прислужництвом особистість. У часи своєї молодості Василь був одним одним з найкмітливіших козаків, знав грамоту і Дніпрові Гирла. Доля зробила з колишнього лицаря страдника, яскравим свідченням чого стало його нове прізвище – Невольник. Добровільно прийняте рабство в Череваня доконало Василя до решти.

Цікавим і неоднозначним в романі є образ поміщика Череваня. Черевань брав участь у визвольній боротьбі українського народу проти Польщі, займаючи високі посади у війську Хмельницького. Автор, на жаль, не уточнює, ким в цей час був Черевань, але факт збагачення завдяки військовим трофеям і можливість стати тестем гетьманові (а в цьому разі мало було багатства і вродливої доньки, неодмінною умовою мусив бути і високий рід) свідчать про те, що під час Хмельниччини Черевань командував щонайменше полком. Хоча для П. Куліша він є уособленням «хутірської ідилії», все ж таки його образ важно назвати позитивним.

Черевань прикипів до свого багатства і взагалі з хутора нікуди не виїздив. Війна, а потім легке збагачення зруйнували в його душі почуття милосердя. Навіть не дивлячись на те, що Черевань людина доброзичлива і щира, коли він з родиною приїжджає до Гвинтовки в трофейному ридвані, княгиня, впізнавши свою карету, мліє, а Черевань, сам люблячий батько, зі сміхом і навіть насолодою розповідає, як козаки розправилися з князем і дітьми, що їхали в цій кареті: князя віддали татарам в полон, а маленького сина кінськими копитами потоптали.

Для Череваня поняття України уособлює його хутір: «А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти, або пити, або ні в чому хороше походити?» (с. 32). Він на перший план ставить власне багатство і розкіш, а не Україну. Черевань іде на компроміс із своєю совістю, він погоджується їхати на вибори в Ніжин суто з особистих корисливих міркувань, що пізніше, на «чорній» раді, проявилося в наївному: «Я свого зятя на всякому місці оберу гетьманом» (с. 133).^⁶⁶

Череваневою жінкою була українка, яка керувала своїм чоловіком, як хотіла. І Черевань і Череваниха дуже любили свою єдину доньку, але не догледіли її ні першого разу, коли викрав Кирило Тур, ні другого, коли Гвинтовка фактично почав торгувати Лесиною вродою заради власної вигоди. Навіть звістку Тура, що з Лесею нібито хоче одружитися старий Брюховецький, Черевані сприйняли з покірною готовністю.

Яскравими романтичними барвами змальовує Пантелеймон Куліш другу сюжетну лінію – кохання Петра і Лесі, пристрасний порив Кирила Тура. Витоки її лежать у народній творчості, хоч є тут чимало й від романтичних творів західноєвропейських письменників. У дусі народних пісень змальована краса Лесі, її кохання з Петром. Загалом образ Лесі Череванівни теж ідеалізований, типізований образ красуні з українського фольклору – вона уособлення жіночої краси і чистоти.

Закоханість Кирила Тура вдало передана через поєднання незвичайного, гіперболізованого захоплення його Лесею та силою почуттів.

Так, Кирило викрадає дівчину, хоч знає, що вона – наречена самого гетьмана. Він мужньо відносить жорстоку кару киями, проте не відмовляється від своїх намірів. Усюди діє відкрито, як справжній лицар.

Є у творі Куліша й масові сцени: хрестини Сурмачевого сина, напад п’яних косарів на Шрама, похорон ніжинського війтенка. Підбурений обіцянками Брюховецького, народ справді зворохобився і нашкодив сам собі, що досить повчально й для нашого часу. Українське суспільство в романі строкате. У ньому досить часто вивищуються натури сильні і яскраві. Як писав Шлемкевич, «не на геніях і не на героях спочиває суспільство, але на масі філістрів, порядних людей». А порядних людей в «Чорній раді» таки чимало.

«Чорна рада» перейнята поетизацією давньої слави України, звитяги козацтва, драматизмом боротьби за гетьманську булаву та прагнення особистого щастя.

«Чорна рада» – твір значною мірою мозаїчний. Народ України в романі знаходиться загалом на задньому плані, але в окремі моменти ніби насильно проривається наперед і стає перед очі читачам. Тоді він набирає сили, широти і величі. Довільність образів простих людей, поодинокі образи їх і народні масові сцени створюють ефект реальної присутності і читачі сприймають громаду під таким кутом зору, як щодня своїх сучасників.

Високі уявлення про честь, славу та вірність автор утілює в образах козаків, яким він симпатизує. Рушійною силою їхніх вчинків є любов до України, що переживала тяжкий період розбрату та іноземних нашесть. Пантелеймон Куліш створив цілу галерею вірних синів України, козаків - лицарів, для яких священними були поняття доблесті, честі, бойового побратимства. Лицарі козацтва борються за соборність України, готові віддати своє життя заради Батьківщини.

Дуже важливо розглянути особливо важливий для розкриття авторського задуму образ Божого чоловіка. Кулішів кобзар – це не старець і не жебрак, а патріот, воїн Божий, ходяча совість народу. Мирське життя для божого чоловіка нічого не значить, він поза соціальними станами, вище політики і міжусобиць, тому жодного разу не є виразником якоїсь окремої групи. Свою сліпоту він не вважає каліцтвом, а Божим знаменням, тому дивується й осуджує тих кобзарів, які за чарку горілки поробилися придворними поетами та музикантами. Кобзар не приходить на Ніжинську раду, але після неї виринає, наче з забуття, на череваневому хуторі. По-філософськи мудро пояснює Божий чоловік осиротілому Петрові, що то тільки здається, ніби зло підім’яло добро під себе.

Своєрідно витлумачено в «Чорній раді» й національний характер кобзаря. Як зазначає Вайтюк А., кобзар у Куліша прагне осягнути думкою найпотаємніші порухи людської душі: «Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить» (с. 11). Дума про Хмельницького, пісні в його виконанні не лише оживляють у пам'яті сторінки драматичної історії України, а й формують національні ідеали, спонукають слухача замислюватися й над сенсом свого життя.^⁶⁷

Ідея сильної української держави згуртовує навколо Сомка представників різних верств тогочасного суспільства. Виняткова чесність, відданість своєму народові, мудрість увиразнюють духовний і політичний портрет Сомка як істинно народного керманича. В образі Сомка П. Куліш втілює такі кращі риси українського характеру, як хоробрість, відданість козацькій присязі.

Якщо образ Сомка автор змальовує в прикрашеному, романтичному вигляді, прагнучи показати людину державного розуму, державних інтересів, то Брюховецького він характеризує як підступну зрадливу і властолюбну натуру. Це політичний авантюрист, людина без честі і гідності.

Хоч Куліш змалював постаті авантюрника Брюховецького і його прибічників дещо однобоко, свідомо перебільшивши їх негативні риси, роман звучить досить реалістично. А змалювання образів у «Чорній раді» являє собою безумовне досягнення української прози на даному етапі розвитку великого епічного жанрового різновиду.

В образах козаків – Шрама, Пугача, Кирило Тура – письменник втілює такі прояви національного характеру як вiдчайдушна хоробрiсть, духовне благородство, а також ліризм і лицарство.

Отже, створюючи в романі систему персонажів, П. Куліш прагнув розкрити перед читачем найкращі риси українського національного характеру. Ми бачимо, що українському характеру властиві пристрасність, екстремальні вияви почуттів, материнське опікування інших, шанування речей, витончений смак до найдрібнішого, потреба в співзвучності з навколишнім світом, елегійний настрій та сильні почуття.

Емоційність національної української психіки пов’язується перед усім тісним зв’язком з природою, гармонійного співжиття з нею, що співзвучно з «хутірською філософію» Куліша.

Не останню роль у виявленні українського характеру відіграли і історичні чинники. В Україні історично склалося так, що розвиток найбільш істотної складової нації і національної психології – національної самосвідомості – гальмувався. Нація вижила в той час лише завдяки козацтву, міщанству, яке об'єднувалось у братства, і, найголовніше, селянській масі, що а той час становила більшість українського народу. Необхідність постійної боротьби за своє національне та релігійне примушувала напружуватися інтелектуальні сили нації, і це дало чудові плоди – виникла національна ідеологія, яка наповнила життєдайним змістом поняття Україна, Русь, Вітчизна – саме ці прояви українського характеру прагне донести до читача П. Куліш.

Але тут же письменник робить акцент і на такій особливості українського характеру як ставлення українців до загальнолюдської ідей та суспільних подій тільки з огляду на особисту прихильність.

П. Куліш висвітлює також ставлення українського народу до праці. Праця може бути важкою, навіть виснажливою, але вона вдячна. Життя людини концентрується навколо її оселі, котра відрізняється впорядкованістю, охайністю та ретельним доглядом. Особливе місце займає жінка – ніжна, сповнена любові і власної гідності.

Але намагаючись об’єктивно оцінити характер українського народ, П. Куліш наголошує в романі на те, що вдача українців досить складна та суперечлива. З одного боку відвага, хоробрість, жадання слави, нехтування комфортними умовами життя, з іншого – заздрість, підступність, нахил до грабування. Гострий і хитрий розум, здатність до ремесел і мистецтв, культивування військової честі, справедливості, волелюбності поєднуються з ледарством, зрадливістю, жадібністю. Лицарська любов до землі уживається з недбайливим ставленням до неї.

Світосприйняття українського характеру базується на покладанні більше на долю, аніж на власну самоврядну волю відносно життєвих надбань. Доля чи Бог виступають репрезентантами зовнішньої вищої волі, котра повсякчас здатна розпорядитися людським життям і його достатком. Покірність долі і готовність прийняти її встановлення замістила в даному випадку активну силу особистісного самовизначення.

Твір «Чорна рада» був першим романом в українській літературі, став школою для наступних поколінь прозаїків у тому, як будувати захоплюючий сюжет, як створювати яскраві романтичні образи, як майстерно компонувати, як забезпечити живий колорит епохи. «Спасибі тобі, Богу, милий друже мій великий, за твої подарунки і особливо — за «Чорну раду»,— писав Кулішеві Тарас Шевченко,— я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі».^⁶⁸

Як ми бачимо, роман «Чорна рада» засвідчив, що український народ має давню і гідну пошани історію, велику культуру. Щедро використовуючи фольклор, опоетизовуючи народний побут, Куліш тим самим звеличив самобутність духовного життя нашої нації. Своїм романом письменник ставив перед читачем глибоко гуманні та високоморальні ідеали, які й формували естетичні смаки українців.

Також даний роман подає яскраві приклади козацької звитяги. Лицарська душа козака, якої «і весь світ не сповнив би», не тільки зачаровує, а й навчає: світ широкий, а Україна одна, зрадивши її — занапастиш і себе.

Тож роман — хроніка подій 1663 року — виявився напрочуд сучасним. Історія не раз навчала українців об'єднуватися у визвольних змаганнях, у захисті державності, але не завжди ми були гарними учнями. Поміркуймо над тим і не припускаймося давніх помилок.

Висновки

Пантелеймон Куліш був однією з найколоритніших постатей свого часу в українській літературі. Культурницьке подвижництво, що виокремлювало його навіть серед плеяди видатних сучасників, захоплено вітала величезна частина суспільства, мимоволі утворюючи навколо його особистості атмосферу творчої таємничості. Той постійний інтерес підтримувався передовсім самою діяльністю П.Куліша. В основі її — бажання дійти своїм словом і думкою до найширших народних мас.

Роль П.Куліша у пробудженні українців з летаргічного сну неоціненна. Вже на світанку його діяльності література, слово, народ стали для нього єдиним цілим. Фольклор і згадки про старовину – слугували засобами розкриття гіркої сучасності. Героїку минулого поставлено на службу сучасного. Все це склало основу великої літератури, гідної великого народу, його героїчної історії, оригінальної культури.

П.Куліш робив усе можливе для зближення літератури з народним життям, для залучення до праці нових сил з глибин народних, звідси – його увага до збирання і видання історичних пам'яток та фольклорно-етнографічних матеріалів; до організації українського журналу, українського книжкового видавництва, українських літературних гуртків і широких громадянських виступів.

Пантелеймон Куліш належить до тих діячів, які, будучи багатогранно обдарованими, зробили величезний внесок у розвиток української культури, літератури, мистецтва, мови, науки. Він був прозаїком, поетом, драматургом, перекладачем, з багатьох європейських мов, ученим-літературознавцем та критиком, фольклористом, істориком, етнографом, педагогом, дуже багато зробив як видавець, громадський діяч.

Український романтизм зростав на національному ґрунті, він увібрав у себе весь аспект українського духовного та суспільно-політичного життя, живий досвід історичної долі нашого народу. П. Куліш був найяскравішим представником українського романтизму, в рамках якого вперше визріли і сформувалися ідеї національного державотворення, українська ідея як основоположна засада цього процесу, ідея народності, а також чимало інших важливих світоглядних проблем. У творах П.Куліша була осмислена і узагальнена ідея українства, що стає виразником національної самосвідомості, ідейним побудником борців за українську незалежність і свободу.

Народний чи фольклорний романтизм письменника виражав специфіку українського світобачення, основні риси духовного життя народу і ґрунтувався на відповідній філософській основі.

Особливим у формах українського романтизму П. Куліша стає посилена увага до людської особистості, її долі, її національного способу буття, а також проблеми самопізнання. Найголовнішими ідеями його творчості в рамках українського романтизму є ідеї історизму, народності та фольклору як етнографічного джерела пізнання української історії. Домінуюче місце у романтичному мисленні займає україноцентризм, на основі якого формувалася українська ідея.

З світоглядом романтизму пов’язана уся літературна спадщина письменника. П.Куліш видав такі поетичні збірки, як «Досвітки», «Хуторна поезія», «Дзвін», «Хуторні недогарки», переклав майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти», підготував до друку поетичну збірку «Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів», яка вийшла вже по смерті поета. Письменник є автором понад десяти великих поем, одна із них – «Магомет і Хадиза», «Маруся Богуславка», «Солониця», «Настуся», «Великі проводи» та інші. Драматургічна спадщина П. Куліша: «Сцени і уривки драматичні», «Мальована Гайдамащина», драматична поема «Нагай», драматичний етюд «Козацька і панська розмова на тому світі», одноактні п’єси – «Колії», «Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми», «Іродова морока», а також «драмована трилогія» («Байда, князь Вишневецький», «Цар Наливай» і «Петро Сагайдачний»).

Особливе місце в творчій спадщині письменника займає проза. В епічній прозі літературну творчість П.Куліш розпочав з опрацювання українських народних казок і фантастичних переказів. Першими прозовими творами письменника були твори на російській мові: «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» та «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зелёной неделе», також казково-фантастичні – повість «Огненный змей» та оповідання «Коваль Захарко». Переплітання фольклорно-фантастичних мотивів навіть у творах не фантастичних є одним із характерних художніх прийомів письменника, це мотиви народних переказів у романі «Михайло Чарнишенко», повісті «Алексей Однорог».

Найпомітніше місце у творчому доробку Куліша посідає історичний роман «Чорна Рада. Хроніка 1663 року». Його поява на Україні була явищем закономірним, як і розвиток у той час української історіографії. Історичні події, що їх переживала у XVII столітті Україна, не могли не знайти свого відбиття в літературі.

Задум історичного роману виник у П.Куліша в час бурхливого захоплення давниною, коли високо підносилась ідея народності, коли точились гострі дискусії навколо питань самобутності українського народу і його мови, літератури й історії. П.Куліш не тільки брав участь у всьому цьому русі, а й був однією з центральних його фігур, тому закономірним є те, що власне він став автором першого історичного роману українською мовою «Чорна рада». Саме він є не тільки свідком, а й найактивнішим учасником процесу зародження, формування і становлення жанру історичної прози в українській літературі 40-50-х років XIX століття.

Головними джерелами треба вважати власні наукові студії історії, фольклору та етнографії, в результаті чого П.Куліш ніколи не опирався на випадкові джерела. Навіть несподівані й далекі від української тематики – джерела П.Куліша завжди були першими.

Український історичний роман розвивався в особливо складних і несприятливих суспільно-політичних умовах: умовах цькування українського слова, зневіри в його можливості, що сповільнювало розвиток літератури, особливо це стосувалося історичної прози, яка впродовж усього XIX століття творилася переважно російською мовою. За таких умов навіть переклад Пушкінської «Полтави» вважався подвигом, хоч був далекий від досконалості. Своєрідним подвигом можна вважати і перший український історичний роман П.Куліша «Чорна рада», літературним зразком якому послужили романи Вальтера Скотта. Творчість родоначальника історичного роману знайшла широкий відгук в Європі, відкрила нові горизонти і певною мірою визначила подальший розвиток романтизму, активно вплинула на свідомість П.Куліша, його художні смаки, зміну співвідношення цінностей. Твори В.Скотта, Шекспіра, Шіллера стали для автора «Чорної ради» художнім відкриттям, що викликали напружену роботу думки. Це було нове світобачення, що розкривалося у свіжих, вічно живих образах. До кінця життя П.Куліш перебуватиме в полоні чарів В.Скотта. І в цьому він не був одинокий. В.Скотт виразив те, що було у всіх на думці, сам того не усвідомлюючи, здійснив те, чого жадала епоха, - така оцінка звучала в численних статтях, рецензіях, листах.

Історичний роман «Чорна рада», що виразив моральні і філософські запити часу і так яскраво зримо воскресив стару Україну, доказав, що він гідний порівняння з романами В.Скотта, але є глибоко оригінальним твором, а не наслідуванням В.Скотта – хибний висновок окремих дослідників, культивований і понині.

В світі такої думки, особливу цінність представляє собою монографія Є. Нахліка присвячена ґрунтовному дослідженню творчих та духовних надбань П. Куліша. Монографія створена без колишніх упереджень і нинішнього недомислу, показує насамперед великі заслуги Пантелеймона Куліша в розвитку української та слов’янської культури й духовності. Наукова праця висвітлює цілісність світогляду, філософських, зокрема історіософських, та релігійних поглядів письменника, а також ідеологію, естетику П. Куліша, його унікальний внесок у розвиток української прози, поезії, драматургії, художнього перекладу, літературознавства, мовознавства, наукової й літературної мови, педагогіки, політико-філософської думки, публіцистики.

Ґрунтовне дослідження Є. Нахліка творчої спадщини П. Куліша доводить, що роман П.Куліша настільки перейнятий місцевим, українським ґрунтом, настільки своєрідний, що вважати його простим наслідуванням, запозиченням шотландського вчителя безпідставно.

П.Куліш – романіст, що перейняв у В.Скотта вміння «історично зачарувати» та воскрешати давнину українську заради своїх особливих завдань і своїм особливим, історично неповторним методом.

В історії українського історичного роману «Чорна рада» явище виняткове: не тільки тому, що він був першим і що дав нову художню інтерпретацію чорної ради 1663 року – події на той час маловивченої істориками.

«Чорна рада. Хроніка 1663 року» знищує опис, властивий жанрові «Хроніка» В ньому більшою мірою здійснюється тенденція максимального наближення до драми – і в концепції конфліктної дії, і в методі моделювання картин, і у використанні діалогу.

Автор першого українського історичного роману створив якісно відмінний тип особистості художнього історизму, подолав норми художнього «універсалізму», канони раціоналістичної естетики, сприйняв і розвив європейську філософсько-естетичну думку, особливо ті положення, що стосувалися теорії роману.

Намагаючись відтворити стан суспільства на окремому етапі історичного розвитку, П.Куліш зробив чимало для того, щоб пов'язати характери героїв з конкретним соціальним й історичним середовищем. У цьому сенсі роман є предтечею критичного реалізму в українській літературі.

«Чорна рада» П.Куліша відповідає всім ознакам історичного роману і своєрідністю композиції, в якій поєднані історичні події з приватним життям, що є дзеркалом життя історичного і приватного, твір П.Куліша являє собою своєрідний синтез, в якому історія як наука зливається з мистецтвом, реалізмом, зв'язком з дійсністю. Але все ж такі, не дивлячись на риси реалізму в романі, «Чорна рада» все ж таки твір пронизаний романтичним світосприйняттям письменника.

Проблема реалізму історичного твору невіддільна від проблеми його історизму, як художня правда невіддільна від правди життя. Проблема історизму є основоположною для розгляду реалізму історичного роману, як проблема відношення твору до життя, як проблема типовості обставин і типовості характерів, зрештою, як проблема творчого методу автора.

Типовістю обставин в «Чорній раді» є правдивість відображення часу і місця дії, окремих історичних осіб, правда епохи, правда відображення тих умов і обставин, які спричиняються саме до таких, а не інших дій героїв; типовістю характерів – історична правдивість їх психології, їх індивідуальної пристрасті, історична правдоподібність їх почуттів, думок, вчинків.

Насамперед у романі порушено історичні державницькі національні проблеми України – це такі як, роль державного діяча (образи Сомка і Брюховецького), патріотизм і незалежність держави (образ старого Шрама), ставлення влади до народу (образи кобзаря, Шрама, Сомка, Пугача);

Але не можна говорити тільки про історичні та національні проблеми порушені в романі, тому що «Чорна рада» – багатопроблемний роман. Поряд з історичними порушено автором ряд загальнолюдських проблем, таких як, батьки і діти, чесність і зрада, сімейні відносини, кохання, лицарство і честь.

Свої думки Куліш уособлює в образах не тільки реально-історичних. А й у створених його уявою. Наприклад, божий чоловік, що має репрезентувати авторський погляд на добу, а в подіях 1663 року відіграє роль Червоного Хреста, полковник Сомко, Петро Шраменко, Леся Череванівна — постаті ідеальні. Сомко — уособлення лицарських чеснот, Петро й Олеся — ідилічні коханці, поставлені серед бурхливих подій кривавого віку.

Проте під кінець роману ідилія перемагає. Всі ідейні діячі доби, що мали горду ілюзію направити історію по-своєму, зійшли зі сцени. Гине Сомко, гине старий Шрам, але зостається Черевань, Хмарище, Леся, Петро. По бурхливих днях, відданих громадській справі, розгортається тиха картина особистого щастя, родинних гараздів.

У численному творчому доробку П. Куліша наскрізною є проблема національної і соціальної долі українського народу, його мови та культури. Куліш був одним із фундаторів національної самосвідомості українців, не байдужим і до соціальних потреб народу. У своєму романі Куліш прагне змалювати нам кращі риси українського менталітету, цей роман справжня енциклопедія української ментальності.

Зображуючи в образах героїв роману український менталітет письменник підкреслює його емоційно-почуттєвий характер, що відносно зменшує роль раціонально-вольового компоненту в проявах національного характеру. Українська душа не схильна до тривалого зречення будь-якої втіхи, насолоди життям. Українська нація відзначається релігійною формацію душі, але при цьому залишається життєлюбною і життєздатною з орієнтацією на сьогодення, а не на туманну далечінь. В українському менталітеті виявляється також і позитивне колективне несвідоме начало, довіра до доброї матері-природи. Воно спонукає до впевненої співпраці з нею, що є запорукою активності людини у світі. Звідси дивовижні працездатність і працелюбність українського народу. Найкращими рисами українського менталітету П. Куліш візначає чесність, відданість та патріотизм.

П. Куліш розкриває риси українського характеру через систему персонажів роману «Чорна рада». Багато суперечностей українського характеру можна повернути як на побудову, так і на руйнацію. Протилежності рухають динаміку світу: згадаймо гегелівські «тріади» (коли теза й антитеза дають третє — синтез), згадаймо біологічний принцип комплементарності — взаємодоповнення двох органічних складників. Український характер може стати побудовчою силою, коли доповнять одне одного начала східне й західне (романтизм — практицизм), елітарне і масове (видатний діяч — послідовники), індивідуальне і всенародне (робота для себе стає суспільно корисною). Ці суперечності можна поставити на службу українській державі, а можна — вигострити з них клинки, що, не дай Боже, роздеруть, розкривавлять тіло народу.

Вчинки й характери державних діячів, зокрема Сомка й Брюховецького, визначаються їхньою відданістю Україні. Сомко наділений характерними рисами українського полководця. Постійні народнопоетичні епітети й порівняння, деталі портрета підкреслюють у характері Сомка такі ідеальні риси народного героя, як лицарство, щирість, лагідність тощо. Принципи народної етики визначають його взаємини з побратимами, жіноцтвом, рядовими козаками.

Важливу роль у виявленні українського характеру відіграли і історичні події. В Україні історично склалося так, що розвиток найбільш істотної складової нації і національної психології – національної самосвідомості – гальмувався. Необхідність постійної боротьби за своє національну та релігійну самосвідомість примушувала напружуватися інтелектуальні сили нації і тому – виникла національна ідеологія, яка наповнила життєдайним змістом поняття Україна, Русь, Вітчизна – саме ці прояви українського характеру прагне донести до читача П. Куліш.

Пpоекція pоману на сучасність очевидна. Істоpія не pаз вчила укpаїнців об'єднуватися в здобутті незалежності, в захисті деpжавності, але вони завжди виявлялися поганими учнями і, на жаль, досі мало чого навчилися.

Пантелеймон Олександpович Куліш, пpи всіх його суперечностях світогляду, виношував у сеpці ідею деpжавності Укpаїни. І хай шляхи pеалізаціїї цієї ідеї були хибними, пpоте ненависть до цаpизму і кpіпацтва, бажання підняти свідомість і освіту наpодних мас, ідея єднання слов'ян - це те, що засвідчувало пpогpесивні позиції Куліша.

Художньо-дійова сила роману «Чорна рада», сила впливу на читача насамперед у тому, що його ідейний зміст, близький і хвилюючий для сучасників, виступає разом з тим у всій суворості свого історизму, в усій своїй відповідності історичній правді, правді життя, у всій досконалості свого художньо-образного втілення.

Отже, найкращі риси і особливості української класичної історичної прози (історизм, патріотизм, зв'язок з народною творчістю, висока художня форма та ін.) знайшли в романі П.Куліша «Чорна рада» своє найглибше втілення. В галузі історичної прози роман П.Куліша відіграв таку ж немаловажну роль, як «Енеїда» І.Котляревського в українській літературі взагалі. Саме цим романом українська історична проза заявила про необмежену здатність української мови виражати героїчні почуття свого народу. Саме цей роман ще раз підтвердив заслужену, законність чільного місця української літератури серед літератур європейських.

Список використаних джерел

Апанович О. М. Українсько-російський договір 1654 р.: Міфи і реальність. - К., 1994. – 96 с.

Багрій Р. Шлях сера Вальтера Скотта на Україні: («Тарас Бульба» М. Гоголя і «Чорна рада» П. Куліша в світлі історичної романтики Вальтера Скотта) // Пер. з англ. – К., 1993. – 290 с.

Бандура О. Вивчення роману П. Куліша «Чорна рада»: Хроніка 1663р. // Українська мова і література в школі. – 1992. – № 11-12. – с. 24-29.

Балтівець С. Психологічні особливості вивчення поезії П.Куліша // Дивослово. – 1995. - № 4. – с. 44-49.

Вайтюк А. Символи віри П. Куліша // Віче. – 1997. – № 3. – с. 102-128.

Виговський Іван. Гадяцький трактат // Україна. Наука і культура. – К., 1991. – Вип. 25. – с. 147-152.

Гаврилюк О.П. Куліш як приклад взаємозумовленості національного та загальнолюдського // Укр. літ. в загальноосвітній школі. – 2000. – № 6. – с. 51-55.

Галей С. Народознавча спадщина П.Куліша // Народна творчість та етнографія. – 2002. – № 4. – с. 62- 74.

Гачев Г. Ментальности народов мира. – М.: Эксмо, 2003. – 544 с.

Гнідан О., Осьмак Н. Світогляд Пантелеймона Куліша // Дивослово. — 1991. — № 10. – с. 38-41.

Гончар О. Роман «Чорна рада» П. Куліша в школі // Слово і час. — 1992. — № 9. – с. 3 – 11.

Гоф. Ж. Ле Ментальность: двусмысленная история. // История ментальностей. Историческая антропология. – М.: РАН. РГГУ, Ин-т Всеобщей истории, 1996. – с. 128 – 131.

Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – К.: Освіта, 1992. – 192 с.

Грушевський М. Переяславська умова України з Москвою 1654 року. – У кн.: Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). -

К., 2003. - с. 16-21.

Гуляк А.Б. Становлення українського історичного роману. – К.: ТОВ «Міжнародна фінансова агенція», 1997. – 293 с.

Данчин В. Герой і життя, герой і літературний процес, герой й ідеал. // Прапор, 1985. – № 8. – с. 156- 165.

Динцельбахер И. История ментальности в Европе. Очерки по основным темам. // История ментальностей. Историческая антропология. – М.: РАН. РГГУ, Ин-т Всеобщей истории, 1996. – с. 92-101.

Договірні статті козаків з царем Олексієм Михайловичем див. у вид.: Бантиш - Каменский Д. Н. История Малой России от водворсния славян в сей странс до уничтожения гстманства. – К., 1993. – с. 207 - 208, 528 -532.

Додонов Р. А. К проблеме определения понятия ментальность // Придніпровський науковий вісник. – 1997. – № 14 (25) – с. 11-14.

Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. Літературні характеристики українських письменників. – Київ: Українознавство» 1996. – 207 с.

Епістолярний образ П. Куліша (лекція-дослідження) // Українська мова та література. – 2001. – число 2 (210). – с. 7.

Жулинський М. Із забуття - в безсмертя. – К.: Просвіта, 1990. – 295 с.

Жулинський М.Г.: У праці каторжній, трагічній самоті // П. Куліш твори в 2 Т. Т. І. – К. : Дніпро, 1989. – с. 5-30.

Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. – К., 1993. – 126 с.

Зеров М. Твори в двох томах. — К.: Дніпро, 1990.

Зінченко В. Роздуми про душу та її виховання (час душі) // Питання філософії, 2002. - № 2. – с. 11 – 19.

Ільницький М., Будний В. Порівняльне літературознавство: в 2 частинах, ч. 1. Лекційний курс: Навчальний посібник — Львів, 2007. — с. 67 — 76.

Історія української літератури ХІХ ст. У 3 кн.: Навч. посібн. // За ред. М.Т. Яценка. – К.: Либідь, 1995. – Кн. І. – 368 с.

Історія української літератури ХІХ ст. Том 2. // За ред. академіка М.Г. Жулинського – К.: Либідь, 2006. – 656 с.

Історія української літератури ХІХ ст. Том 2. // За ред. академіка М.Г. Жулинського – К.: Центр навчальної літератури, 2008. – 640 с.

Кирило – Мефодіївське товариство: В 3 т. / Під ред. Л.З. Гісцова, Р.Я. Сергієчко. – К., 1990.

Клочек Г. У світлі вічних критеріїв. – К.: Дніпро, 1989. – 221с.

Коментар В. Шевчука у вид.: Величко С. В. Літопис. - К., 1991. - Т. 2. - С. 29.

Концепція української духовності у творчості П.Куліша // Ідея національного виховання в українській психолого-педагогічній науці ХІХ-ХХ ст.: Збірник статей і доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Івано-Франківськ, 1997. – с.52–54.

Концепція «природної людини» Ж.-Ж.Руссо і «хуторська філософія» П.Куліша // «Франція та Україна»: Матеріали ІV Міжнародної науково-практичної Конференції . – Дніпропетровськ, 1997. – Т.1. – Ч.2. – с. 41–43.

Кравченко В. Концепції Переяслава в українській історіографії. – К., 2003. -234 с.

Кравченко В.О. Пантелеймон Куліш – автор першого українського історичного роману // Вісник Запорізького державного університету. – №2, 2002. – с. 15 – 19.

Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. – К.: Академія, 1997.

Література. Фольклор. Проблеми поетики.: Зб. наук. Праць. – Вип.9: Матеріали наук.-теор. Конференції «Українська література. Духовність і ментальність». – Київ – Кривий Ріг: Твім-інтер, 2001. – 431 с.

Літопис Самовидця. видання підготував Я. І. Дзира. – К.: Наукова думка, 1971. – 208 с.

Маланюк Є. В Кулішеву річницю // Дивослово. – 1994. – № 8. – с. 22-25.

Макаренко Е., Макаренко Н. Поняття «ментальність»: етимологія, ґенеза та сфера вживання в сучасній українській мові // Роботи міжнародної наукової конференції «Духовна діяльність та її специфіка». – Ч.1. - Запоріжжя: ЗДУ. – 1993. – с. 66 - 68.

Митке Юр. Политическая теория и менталитет нищенствующих монахов. // История ментальностей. Историческая антропология. – М.: РАН. РГГУ, Институт Всеобщей истории. 1996. – с. 141.

Нахлік Є. Апокаліпсис. П.Куліш // Вітчизна. – 1990. – № 10. – с. 28 - 32.

Нахлік Є. Пантелеймон Куліш. До 170 – річчя від дня народження. – К.: Знання, 1989. – 48 с.

Нахлік Є. Коментар до згадки про Гадяцькі пункти в «Чорній раді» П.Куліша // Молода нація. – 2004. – № 1 (30). – с. 65.

Нахлік Є. Пантелеймон Куліш // Історія української літератури XIX ст.: УЗ кн. — К., 1996. — Кн. 2. – с. 86.

Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель. – К.: Український письменник, 2007. – 390 с.

Нахлік Є. Українська романтична проза 20-60-х років ХІХ ст. – К., 1988. – 318 с.

Павличко С. Теорія літератури. Проблема дискурсу. – К.: Основи, 2002. – 680 с.

Савчин М. Духовний потенціал людини: Монографія. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – 203 с.

Сініцина А. Історико-філософські ідеї українського романтизму (П. Куліш, М. Костомаров). – Львів. – 2002. – 160 с.

Слоньовська О. «Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали...»: Аналіз роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада» // Дивослово. – 1994. – № 1. – с. 11-17.

Смітюх Г.Є., Стрілецький В.В. Україна сакральна. Український менталітет // Мислене древо, 2008. – 23 квітня. – с. 24-26.

Степанишин Б. Українська література: Підручн. для 9 кл. – К.: Освіта, 1995. – 480 с.

Стражный А. Украинский менталитет. Иллюзии, мифы, реальность. – К.: Подолина. – 384 с.

Сюндюков І. Український бунт. Чорна рада 1663 року як зловісний «апофеоз» Руїни // День, 2007. – 11 червня. – с. 5.

Творчі та ідейні шукання П.Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. Праць до 180-річчя від дня народження П.Куліша. Інститут українознавства Київського нац. Університету ім. Т.Шевченка. – К.: ЛЕСЯ, 2000. – 220 с.

Федорук О. Пантелеймон Куліш: бібліографія літератури (1989-2002) // Відкритий архів. Щорічник матеріалів та досліджень з історії модерної укр. Культури. – Київ, 2004. – Т.1.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібр. творів у 50 томах. — К.: Наук. думка, 1984.

Франко І.Я. Michal Crabowski, jeg pisma krytyczne I pojecia polityczne // Зібр. творів: У 50 т. – К., 1982.

Храмова В. Передмова // Шлемкович Микола. Загублена українська людина. – К., 1992. – с. 11.

Чернець Л. Виды образа в литературном произведении // Филологические науки. – 2003. – № 4. – с. 3 - 4.

Чижевський Д. Історія української літератури. – К.: Академвидав, 2003. – 568 с.

Шевченко Т.Г. Твори: У 5 т. – К., 1971.

Шевчук В. Іван Виговський та Гадяцький трактат 1658 року // Україна. Наука і культура. – К., 1991. – Вип. 25. – с.143 – 144.

Шкуть П. Трактування питань національної історії та культури в романах. «Чорна рада» Куліша та «Хмари» І. Нечуя-Левицького // Укр. мова та літ. в школі. – 1999. - № 4. – с. 28-33.

Шумейко Т.Т. Шевченко в ліриці П. Куліша. // Слово і час, 1998. - № 2. – с. 36-39.

Яровий О. Про українську ментальність і спокій Батьківщини // Україна православна. – 2005. – №1 – 2 січня. – с. 4.

Яценко Н. Історизми в романі П.Куліша «Чорна рада»: назви одягу та козацької атрибутики. // Дивослово – 1998. – № 5. – с. 15-17.

Куліш П. Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорізького // Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. – К., 1990. – с. 69.

Куліш П.О. Твори: В 2 т.. – 2-ге видання. – К., 1998.

Куліш П. Чорна рада. Хроніка 1663 року: Роман // Передм. М.В. Стріхи. – К.: Котигорошко, 1993. – 160 с.

1 Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібр. творів у 50 томах. — Т. 41. — К.: Наук. думка, 1984. — с. 307.

2 Чижевський Д. Історія української літератури. – К.: Академвидав, 2003. – с. 427.

3 Ільницький М., Будний В. Порівняльне літературознавство: в 2 частинах, ч. 1. Лекційний курс: Навчальний посібник — Львів, 2007. — с. 67 — 76.

4 Жулинський М. Г. Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). – К.: Дніпро, 1990. — с. 43-66.

5 Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібр. творів у 50 томах. — Т. 41. — К.: Наук. думка, 1984. — с. 315.

6 Шевченко Т.Г. Твори: У 5 т. – К., 1971. – Т. 5. – с. 156.

7 Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – К., 1992. – с. 119.

8 Куліш П.О. Твори: В 2т. - 2ге видання. - К., 1998. - Т.1. Прозові твори. Поетичні твори.

9Куліш П.О. Твори: В 2т. - 2ге видання. - К., 1998. - Т.2. Поеми. Драматичні твори.

10 Куліш П. Чорна рада. Хроніка 1663 року: Роман// Передм. М.В. Стріхи. – К.: Котигорошко, 1993. – с. 6.

11 Жулинський Микола: Із забуття - в безсмертя // Просвіта – К., 1990. – с. 60.

12 Гуляк А.Б. Становлення українського історичного роману. – К.: Міжнародна фінансова агенція,

1997. – с. 154.

13 Літопис Самовидця. видання підготував Я. І. Дзира. — Київ: Наукова думка, 1971. – с. 8.

14 Франко І.Я. Michal Crabowski, jeg pisma krytyczne I pojecia polityczne // Зібр. творів: У50 т. – К., 1982. – Т.33. – с. 293.

15 Жулинський Микола: Із забуття - в безсмертя // Просвіта – К., 1990.

16 Історія української літератури ХІХ ст. У 3 кн.: Навч. посібн. // За ред. М.Т. Яценка. – К.: Либідь, 1995. – Кн. І. – 368 с.

17Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. Літературні характеристики українських письменників ІУ. – Київ: Українознавство, 1996. – с. 207.

18 Зеров М. Твори в двох томах. — К.: Дніпро, 1990. — с. 196-203.

19 Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель. – К.: Український письменник, 2007. – 390 с.

20 Концепція української духовності у творчості П.Куліша //Ідея національного виховання в українській психолого-педагогічній науці ХІХ-ХХ ст.: Збірник статей і доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції .– Івано-Франківськ, 1997. – с.52–54.

21 Концепція “природної людини” Ж.-Ж.Руссо і “хуторська філософія” П.Куліша // “Франція та Україна”: Матеріали ІV Міжнародної науково-практичної Конференції . – Дніпропетровськ, 1997. – Т.1. – Ч.2. – с.41–43.

22 Історія української літератури XIX століття: У 2 кн. Кн. 2: Підручник / За ред. акад. М. Г. Жулинського. - К.: Либідь, 2006. - 712 с.

23 Жулинський М.Г.: У праці каторжній, трагічній самоті // П. Куліш твори в 2 Т. Т. І. – К. : Дніпро, 1989. – с. 5-30.

24 Гончар О. Роман «Чорна рада» П. Куліша // Слово і час. - 1992. - № 9. - с. 3-11.

25 Сюндюков І. Український бунт. Чорна рада 1663 року як зловісний «апофеоз» Руїни // День. – 11 червня, 2007. – с. 5.

26 Кравченко В.О. Пантелеймон Куліш – автор першого українського історичного роману // Вісник Запорізького державного університету, 2002. – №2. – с. 15 – 19.

27 Творчі та ідейні шукання П.Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. Праць до 180-річчя від дня народження П.Куліша. Інститут українознавства Київського нац. Університету ім. Т.Шевченка. – К.: ЛЕСЯ, 2000. – с. 84.

28 Шевчук В. Іван Виговський та Гадяцький трактат 1658 року // Україна. Наука і культура. – К., 1991. – Вип. 25.- с.143 – 144.

29 Шевчук В. Іван Виговський та Гадяцький трактат 1658 року // Україна. Наука і культура. – К., 1991. – Вип. 25. - с.144.

30 Шкуть П. Трактування питань національної історії та культури в романах. «Чорна рада» Куліша та «Хмари» І. Нечуя-Левицького// Укр. мова та літ. в школі. – 1999. - № 4. – с. 30.

31 Літературознавчий словник-довідник / Гром'як Р., Ковалів Ю., Терешко В. – К: Академія, 1997. – с. 201.

32 Сініцина А. Історико-філософські ідеї українського романтизму (П. Куліш, М. Костомаров). – Львів. – 2002. – с. 49.

33 Нахлік Є. Українська романтична проза 20-60-х років ХІХ ст. – К., 1988. – с. 45.

34 Творчі та ідейні шукання П.Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. Праць до 180-річчя від дня народження П.Куліша. Інститут українознавства Київського нац. Університету ім. Т.Шевченка. – К.: ЛЕСЯ, 2000. – с. 54.

35 Творчі та ідейні шукання П.Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. Праць до 180-річчя від дня народження П.Куліша. Інститут українознавства Київського нац. Університету ім. Т.Шевченка. – К.: ЛЕСЯ, 2000. – с. 56-59.

36 Концепція української духовності у творчості П.Куліша //Ідея національного виховання в українській психолого-педагогічній науці ХІХ-ХХ ст.: Збірник статей і доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції .– Івано-Франківськ, 1997. – с.52–54.

37 Куліш П. Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорізького// Кирило – Мефодіївське товариство: В 3 т. – К., 1990. – Т. 2. – с. 67.

38 Жулинський М.Г.: У праці каторжній, трагічній самоті // Історія української літератури ХІХ ст. Том 2. // За ред. академіка М.Г. Жулинського – К.: Либідь, 2006. – с. 245.

39 Куліш П. Чорна рада. Хроніка 1663 року: Роман// Передм. М.В. Стріхи. – К.: Котигорошко, 1993. – с. 234. (далі по тексту цітуємо за цим виданням).

40 Гончар О. Роман "Чорна рада" П.Куліша в школі // Слово і час. - 1992. - № 9. – с. 3-11.

41 Стражный А. Украинский менталитет. Иллюзии, мифы, реальность. – К.: Подолина. – с. 42.

42 Гоф. Ж. Ле Ментальность: двусмысленная история. // История ментальностей. Историческая антропология." - М.: РАН. РГГУ, Ин-т Всеобщей истории, 1996. – с. 128 – 131.

43 Гачев Г. Ментальности народов мира. – М.: Эксмо, 2003. – 544 с.

44 Додонов Р. А. К проблеме определения понятия ментальность // Придніпровський науковий вісник. - 1997. - № 14 (25) - с. 11 - 14.

45 Динцельбахер И. История ментальности в Европе. Очерки по основным темам. // История ментальностей. Историческая антропология. - М.: РАН. РГГУ, Ин-т Всеобщей истории, 1996.

46 Митке Юр. Политическая теория и менталитет нищенствующих монахов. // История ментальностей. Историческая антропология. - М.: РАН. РГГУ, Ин-т Всеобщей истории. 1996. – с. 226.

47 Динцельбахер И. История ментальности в Европе. Очерки по основным темам. - "История ментальностей. Историческая антропология." - М.: РАН. РГГУ, Ин-т Всеобщей истории, 1996. – с. 341.

48 Додонов Р. А. К проблеме определения понятия ментальность // Придніпровський науковий вісник. - 1997. - № 14 (25) - с. 11 - 14.

49 Макаренко Е., Макаренко Н. Поняття "ментальність": етимологія, генеза та сфера вживання в сучасній українській мові // Роботи міжнародної наукової конференції "Духовна діяльність та її специфіка". - Ч.1. - Запоріжжя: ЗДУ. - 1993. - с. 66 - 68.

50 Куліш П. Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорізького// Кирило – Мефодіївське товариство: В 3 т. – К., 1990. – Т. 2. – с. 67.

51 Творчі та ідейні шукання П.Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. Праць до 180-річчя від дня народження П.Куліша. Інститут українознавства Київського нац. Університету ім. Т.Шевченка. – К.: ЛЕСЯ, 2000. – с. 51.

52 Творчі та ідейні шукання П.Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. Праць до 180-річчя від дня народження П.Куліша. Інститут українознавства Київського нац. Університету ім. Т.Шевченка. – К.: ЛЕСЯ, 2000. – с. 86.

53 Там само. – с. 99.

54 Сюндюков І. Український бунт. Чорна рада 1663 року як зловісний «апофеоз» Руїни // День. – 11 червня, 2007. – с. 8.

55 Кравченко В.О. Пантелеймон Куліш – автор першого українського історичного роману // Вісник Запорізького державного університету, 2002. – №2, – с. 15 – 19.

56 Творчі та ідейні шукання П.Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. Праць до 180-річчя від дня народження П.Куліша. Інститут українознавства Київського нац. Університету ім. Т.Шевченка. – К.: ЛЕСЯ, 2000. – с. 71.

57 Там само. – с. 85.

58 Смітюх Г.Є., Стрілецький В.В. Україна сакральна. Український менталітет // Мислене древо, 2008. – 23 квітня. – с. 14.

59 Бандура О. Вивчення роману П. Куліша «Чорна рада»: Хроніка 1663р. // Українська мова і література в школі. – 1992. – № 11-12. – с. 24.

60 Гончар О. Роман «Чорна рада» П. Куліша в школі // Слово і час. — 1992. — № 9. – с. 3 – 11.

61 Бандура О. Вивчення роману П. Куліша «Чорна рада»: Хроніка 1663р. // Українська мова і література в школі. – 1992.- № 11-12. – с. 24.

62 Гончар О. Роман «Чорна рада» П. Куліша в школі // Слово і час. — 1992. — № 9. – с. 3 – 11.

63 Історія української літератури ХІХ ст. Том 2. // За ред. академіка М.Г. Жулинського – К.: Либідь, 2006. – с. 398.

64 Історія української літератури ХІХ ст. Том 2. // За ред. академіка М.Г. Жулинського – К.: Либідь, 2006. – с. 377.

65 Гончар О. Роман «Чорна рада» П. Куліша в школі // Слово і час. — 1992. — № 9. – с. 3 – 11.

66 Історія української літератури ХІХ ст. Том 2. // За ред. академіка М.Г. Жулинського – К.: Либідь, 2006. – с. 209.

67 Вайтюк А. Символи віри П. Куліша // Віче. – 1997. - № 3. – с. 106.

68 Творчі та ідейні шукання П.Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. Праць до 180-річчя від дня народження П.Куліша. Інститут українознавства Київського нац. Університету ім. Т.Шевченка. – К.: ЛЕСЯ, 2000. – с. 118.