Українська література 19 століття

Зміст

1. Як економи із комедії І. Карпенка-Карого “Хазяїн” називають поміж собою систему господарювання Пузиря?

2. Назвіть справжні ім’я та прізвище письменника, відомого в літературі під псевдонімами Хома Брут, Віршороб, Голопупенко, Мирон, Джеджалик

3. Про кого з персонажів у повісті “Кайдашева сім’я” І. Нечуя-Левицького говорили, що це «чоловік гордий та жорстокий, з його буде добрий посіпака»?

4. Зробити аналіз поезії Я. Щоголева “Остання січа”

5. Портрет Мотрі як засіб розкриття її характеру (“Кайдашева сім’я” І. Нечуй-Левицький)

6. Аналіз поезії І. Манжури “Щира молитва”.

Література

1. Як економи із комедії І. Карпенка-Карого “Хазяїн” називають поміж собою систему господарювання Пузиря?

Hенаситна жадоба до наживи і поpоджена нею амоpальність властива не тільки Пузиpеві, а й іншим дійовим особам, що значною міpою доповнюють його обpаз. Феноген Петрович - пpава pука хазяїна, і Ліхтаpенко - найспpитніший економ, заpаз лише помічники. Та мине якийсь час, і кожен з них стане теж таким же. Для них пеpебування на службі у Пузиpя - тpамплін до власного збагачення і добpа школа. Багатство - найзаповітніша мpія, найвища мета життя Феногена. "Земля, скот, вівці, хліб, комеpція, баpиші – оце життя! А для чого ж тоді, спpавді, і жить на світі?" - говоpить він. Та навіть цей пpойдоха нічого не ваpтий пеpед Поpфиpієм Ліхтаpенком. Hа відміну від Феногена, Ліхтаpенко не лицеміpить, не плазує пеpед хазяїном, не вдає з себе віpного слугу. Він глибше за нього зpозумів і засвоїв закони хижацької наживи і тому, дбаючи пpо забезпечення своїх егоїстичних інтеpесів, діє сміливіше, нахабніше. У нього своя філософія: "ось ви мені дасте великий шматок сала, щоб я його одніс у комоpу! Я візьму те сало голими pуками і однесу сало в комоpу, і покладу. Сало ваше ціле, а тим жиpом, що у мене на pуках зостався, я намастю голову - яка ж вам від цього шкода?" Він не пpосто кpаде, а робить "комеpческий гендель". Оцінюючи по заслугах хижацьку досвідченість і спpитність свого економа, Пузиp саме йому доручає "загнуздати мужиків", "зpобити бідність".

В комедії “Хазяїн” показано кілька типів управителів маєтку Пузиря. Хазяїн навчає їх визискувати селян, робітників. Хист кожного управителя визначається вмінням вигадати якісь способи хижацької наживи. Між собою Феноген та Ліхтаренко систему господарювання Пузиря називають “хозяйське колесо”. Ліхтаренко каже: “...Одні проскакують крізь те колесо, а інших воно давить...” До тих, хто проскакує крізь нього, Ліхтаренко залічує і себе.

Іван Франко (псевдоніми Джеджалик, Живий, Кремінь, Мирон та ін.) Іван (27 серпня 1856 р.—28 травня 1916 р.), письменник, поруч Шевченка один з найвизначніших духовних провідників України, вчений, громадсько-політичний діяч, публіцист.

Іван Франко народився в селищі Нагуєвичі (тепер селище Івана Франка) Дрогобицького повіту, в родині селянина-коваля. У 1875 році закінчив у Дрогобичі гімназію і розпочав студії (класична філологія й українська мова та література) у Львівському університеті.

Перші літературні твори Франка — вірші (1874 р.) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875 р.) були друковані в студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875 року. Активна громадсько-політична і видавнича діяльність та листування з М. Драгомановим привернули увагу поліції, і 1877 р. Франко, разом з Михайлом Павликом, О. Терлецьким й іншими, був заарештований за соціалістичну пропаганду. Після восьмимісячного ув'язнення Франко ще активніше включається в громадсько-політичну роботу, допомагає в організації гуртків у Львові, дописує до польської газети „Praca", знайомиться з працями Карла Маркса й Ф. Енґельса, та разом з Павликом засновує 1878 р. часопис «Громадський Друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот».

1880 р. Франка вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після трьохмісячного ув'язнення Франко перебував під наглядом поліції і був змушений припинити студії в університеті.

Перший період Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878 р.), «Вічний революціонер» (1880 р.), «Не пора...» (1880 р.) та інші, а також повісті „Boa constrictor" (1881 р.), «Борислав сміється» (1881 р.), «Захар Беркут» (1882 р.) та низка літературознавчих і публіцистичних статей.

У 1881 р. році Франко став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882 р.) якого працював в редакції часопису «Зоря» і газеті «Діло» (1883—1885 рр.). Розійшовшися з народовцями, які побоювалися його радикально-соціалістичних і революційних ідей, Франко пробував заснувати незалежний орган і для здобуття підтримки двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 рр.; там познайомився з київськими культурними діячами, серед інших з М. Лисенком і М. Старицьким, і в травні 1886 р. одружився з О. Хоружинською. Після невдачі з українським часописом Франко став співредактором польської газети „Kurier Lwowski". Період десятилітньої (1887—1897 рр.) праці в польській (також „Przyjaciel Ludu") і німецькій („Die Zeit") пресі Франко назвав «в наймах у сусідів».

1888 р. Франко деякий час співробітничав у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889 р.). 1890 р. за підтримкою М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890—1895 рр.). В 1895, 1897 і 1898 рр. 1894 р. Франко реабілітувався у Львівському університеті з історії української літератури, але професури не здобув через опір намісника Бадені і галицьких реакційних кіл. У 1894—1897 рр. Франко разом з дружиною Ольгою видавав часопис «Житє і Слово», в якому серед інших з'явилась його стаття «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897 р.) з гострою критикою української соціал-демократії й соціалізму Маркса й Енґельса. Критику марксизму, як «релігії, основаної на догмах ненависти і класової боротьби», Франко продовжив у передмові до збірки «Мій Ізмарагд» (1897 р.).

З 1894 р., з приїздом М. Грушевського до Львова, Франко тісно співпрацював з НТШ (1899 р. став його дійсним членом, 1904 р. — почесним), публікуючи у «ЗНТШ» більшість своїх наукових праць, історико-літературних нотаток, рецензій; Франко працював також в Етнографічній Комісії, очолював Філологічну Секцію НТШ (1898—1908 рр.). Саме завдяки Франку і Грушевському НТШ стало фактичною академією наук напередодні війни 1914 р. 1898 р. українська громада урочисто відзначила 25-літній ювілей літературної діяльности Франка. Покинувши в 1897 р. журналістику, до чого призвела його стаття у віденській газеті „Die Zeit", в якій він назвав Міцкєвіча поетом зради (Der Dichter des Verrates), Франко повністю віддається спільно з Грушевським і В. Гнатюком редаґуванню «Літературно-Наукового Вісника»; фактично вся редакція була в руках Франка.

З 1908 р. стан здоров'я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910 р.), «Студії над українськими народними піснями» (1913 р.), здійснив велику кількість перекладів з античних поетів. 1913 р. вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка.

Помер Іван Франко у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

3. Про кого з персонажів у повісті “Кайдашева сім’я” І. Нечуя-левицького говорили, що це «чоловік гордий та жорстокий, з його буде добрий посіпака»?

Характеристика «чоловік гордий та жорстокий, з його буде добрий посіпака» стосується героя «Кайдашевої сім’ї» Івана Нечуя-Левицького Карпа.

Карпо - старший Кайдашенко гордий, насмішкуватий, вередливий, сердитий. "Він був чоловік гордий, упертий, не любив нікому кланятись. навіть рідному батькові", - підкреслює автор. Kарпо вимальовується як соціальний тип дрібного власника, який прагне зміцнити своє невелике господарство, але не має змоги. У стосунках навіть з близькими він егоїст, індивідуаліст, що дбає лише про свій власний інтерес, не рахуючись ні з ким.

Карпо - рішучий, вольовий, з похмурою вдачею, а Лаврін - душевний, лагідний, добрий і безкорисливий. Але поступово його краса і привабливість зникають, черствіє душа, грубішає мова. У кінці повісті брати майже не відрізняються один від одного. Обидва вперті, егоїстичні, непримиренні.

4. Зробити аналіз поезії Я. Щоголева “Остання січа”

Я́ків Що́голев (Щоголів) (1823 — 1898), поет родом з Охтирки. 1832 — 35 навчався в Охтирській повітовій школі, закінчив Харківський Університет (1848) і працював у різних установах канцеляристом. Друкуватися почав з 1840 в «Литературной газете», «Отечественных записках», альманасі «Молодик». Далі його поетична творчість тривала зі значними перервами. 1883 вийшла зб. поезій «Ворскло», 1898 — «Слобожанщина». Головним джерелом творчого надхнення Щоголева була поезія Т. Шевченка і фолкльор («Неволя», «Могила» та ін.).

Значну частину віршів у збірці „Ворскло” Я.Щоголів присвятив героїчному минулому українського народу, зокрема Запорізькій Січі. У цих віршах немає оспівування конкретних історичних подій чи осіб, у них відтворено загальні риси козацтва, їх побут, звичаї, специфічний спосіб життя („Воля”, „Орел”, „Запорожець”, „Січа”). Завдяки щедрому використанню деталей, народно-пісенних образів, специфічної лексики Я.Щоголів передає цими віршами романтичне захоплення героїчним минулим. Захоплення козацтвом проходить і через збірку „Слобожанщина”. І це добре видно із поезій „Запорозький марш”, „Хортиця”, „Остання січа”, „В степу” та ін.

Вірш „Остання січа” , як видно з переписки поета, має кілька редакцій. Туга за славним минулим, показ життя та ратних подвигів козаків – основна тематика вірша. Але, створювані поетом образи, картини нажаль, виглядають як панорама: з одного боку майстерно відтворено історичну правдивість та дійсність, з другого – вони якісь неживі, нерухливі, не визивають емоцій. На наш погляд, саме якась сухість та традиційність віршів Щоголева і є тим недоліком, який став на заваді любові до його творчості читачів.

5. Портрет Мотрі як засіб розкриття її характеру (“Кайдашева сім’я” І. Нечуй-Левицький)

Розкриваючи сторінки цього твору, ми вперше зустрічаємось з Мотрею:

“Мотря стояла під хатою проти білої стіни. Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум'яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи з злістю. Сонце било на Мотрю косим промінням, освічувало її з одного боку, обливало жовтогарячий кісник на голові та червоне намисто на шиї...” – так змальовує її на початку твору автор.

Мотря розумна, вродлива і чепурна жінка. Фізично здорова вона любила працю. "Діло ніби горіло в Мотриних руках”, каже автор.

Довгий час вона змовчувала свекрусі, виявляючи свою чемність. І лише тоді як відчула себе не господинею, а наймичкою в Кайдашів, її терпець увірвався. Захищаючи свою людську гідність, щоб "не зїла свекруха, люта змія, вік молоденький", Мотря далі все більше втрачає почуття міри.

Вона стає сварливою і жорстокою людиною, якав сімейних суперечках не зупиняється ні перед чим. За це від свекрухи вона одержала прізвисько "бендерська чума".

Після трагедії з оком Кайдашихи селяни кепкували з Мотрі як з лютої жінки. Коли обирали Карпа десяцьким, дехто в жарт радив обрати Мотрю, а інші відповідали: "Не можна, вона повибиває всім бабам очі".

Мова Мотрі також відзначається грубістю, сповнена образливих слів і лайливих дотепів. Відчуваючи свою зверхніть над Мелашкою, вона і розмовляє з нею нечемно і образливо: "Не мети до порога, бо візьму тебе за шию, як кішку, та натовчу мордою в сміття"...

Часто своїми словами Мотря намагалася не тільки образити, а ще й викликати на суперечку Кайдашиху. З такою метою вона співала пісню:

Коли б мені господь поміг

Свекрухи діждати,

Заставила 6 стару суку

Халандри скакати.

Тож очевидна велика художня майстерність I. Нечуя-Левицького у використаннi всiх художнiх засобiв мови, у вираженнi авторської позицiї — людина не повинна втрачати самоповаги за будь-яких обставин i разом з тим поважати право iнших на власну гiднiсть. Недаремно I. Франко вiдносив повiсть «Кайдашева сiм’я» «до найкращих оздоб українського письменства».

6. Аналіз поезії І. Манжури “Щира молитва”

Найголовніше у творах Манжури – це логічний, послідовний аналіз буденного народного життя з його злигоднями й клопотами, свідоме наголошення на обставинах, які оточують ліричного героя. Однак конкретні описи і картини, пов'язані з економічним становищем села аж до географічно-етнографічної деталізації, зовсім не свідчили про брак поетичної фантазії чи брак майстерності у використанні зображувальних засобів, а становили одну з специфічних неповторних ознак художньої манери І.Манжури, його естетичного кредо.

Принагідно варто наголосити, що поезія І.Манжури тяжіє до сюжетності. Це значною мірою випливало з характеру того життєвого матеріалу, який складає цілюще джерело його творчості. Сюжетний вірш І.Манжури – це частка живої дійсності, епізод життя і побуту, які поет спостерігав постійно.

Поезія “Щира молитва” – дотепна, їдка сатира, в якій поет демонструє вміння на конкретному матеріалі малювати соціальні картини дійсності, будувати сюжетний вірш:

“Господи, віку, просю тебе, ти

Панові нашому не вкороти,

Хай пожива він у світі довгенько!” –

Молиться щиро бабуся старенька.

Чує те пан та бабусі пита:

Чом та за нього молитва свята?

“Тим, що за вашого діда я мала

Шестеро ярок, – бабуся сказала. –

Двох він до себе на двірню забрав…

“Буде із тебе й четвірка”, – сказав.

Батенько ж ваші, осівшися, пару

Другу забрали у панську отару…

Ви ось хазяйство до рук прийняли –

Скоро і п’яту у двір узяли…

Дай же вам, господи, вік довголітній,

Щоб не зайняв Ваш синок і послідній!”

Збиратель та цінитель українського фольклору будує вірш як звичайну молитву людини у церкві, яка прийшла поділитися своїм горем. Виникає враження, що ми просто випадково слухаємо молитву літньої жінки.

Стилістично літературна форма молитви передається завдяки зворотам:

“Господи віку просю тебе, ти...”, “Хай поживе він у світі довгенько..” “ Дай же вам господи, вік довголітній...”

Хоч спочатку у читача виникає сміх, але потім приходить розуміння глибокої іронії, яку хотів передати нам автор, змальовуючи жахливий стан селенства і свавілля панів.

Література

Неділько В.Я. Майстер вічності. – К.: Молодь, 1987. – 308с.

Гончар О. Чим живемо: на шляхах до українського Відродження. – К.: Наука, 1987. – 143с.

Мельник В. Увесь задуманий і філософічний. – к.: Дніпро, 1990. – 67с.

Субтельний О. Україна: Історія. – К.: Либідь, 1991. – 417с.

Історія української літератури. – К.: Наукова думка, 1988. – 436с.