Тип героя у повісті Селінджера "Над прірвою у житі"

ЗМІСТ

Вступ

Аутсайдерство Холдена Колфілда

Бунтарський дух героя

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Американський письменник Дж. Селінджер надзвичайно яскраво проявив себе в творах, присвячених юнацтву, духовному світу молодої людини. І хоча творчість цього письменника доводиться на середину XX століття, думки і відчуття його героїв близькі і зрозумілі сучасному поколінню молодих. По суті, Холден Колфілд – це хороший парубок, що вгруз у поганому світі і заплутався у своїх почуттях, відносинах з іншими та самому собі. Холден знає, що не можна жити в атмосфері лицемірства, самовдоволення, аморальності, не можна бути байдужим.

Саме тому дослідження типу героя Холдена Колфілда є актуальним навіть сьогодні. Багато сучасних підлітків бачать в собі головного героя повісті Селінджера і намагаються бути в чомусь схожими на нього. Але ж в чому загадка і таємниця, котра притягує увагу не тільки підлітків, але й дорослих?

Відповідь на це питання шукало чимало критиків та літературних діячів, які досліджували в своїх працях проблеми та складності характеру головного героя. Досить незрозумілими є не тільки його відносини з навколишнім світом, але і з дорослими, своїми однолітками, дівчатами, членами родини, та, нарешті, самим собою.

Найцікавішим є те, що не можливо дати однозначного визначення характеру хлопця. Ми не можемо одразу ж назвати його добрим чи поганим та дати конкретну оцінку його вчинкам.

Намагаючись знайти логіку, за якою діє герой, пояснити деякі витівки, думки та саме світогляд, Ф. Гвінн та Дж. Блотнер стверджували, що саме «занепад» творчості Селінджера відіграв роль на характері Холдена. Але існувало ще багато інших думок з цього приводу. Пізніше у своїй монографії У. Френч напише, що образ хлопця побудований на сплетінні фізичного недуга та повільного звільнення Холдена від егоцентричності та прийняття навколишнього світу. В той час, як Р. Леттіс розглядатиме не тільки вплив суспільства на головного героя, але і вплив героя на суспільство, враховуючи те, що Холден має право вибору. Літературний критик журналу «Таймз» Генрі Гренвальд не тільки сам досліджував цю проблему, але й включив до своєї статті коментарі близько двадцяти літературних критиків.

Метою нашого дослідження є визначення типу героя. Для цього ми вирішуємо такі завдання:

а) досліджуємо Холдена Колфілда як аутсайдерький тип героя;

б) розглядаємо бунтарські якості героя-підлітка.

В нашій роботі ми спираємось на наукові дослідження таких радянських вчених, як С. Бєлов, А. Борисенко, І. Галинська, Ю. Лідський та А. Мулярчик. Окрім них над цією проблемою працювали і західні наукові діячі, такі як Дж. Мілер, А. Майзенер, М. Гайсмар та багато інших. Кожен з них намагався знайти ту єдину істину, яка б змогла точно і однозначно визначити, пояснити та дати повну бездоганну характеристику аутсайдерству та бунтівному духу Холдена.

Не дивно, що саме ці якості є гострою проблемою не тільки молодшого Колфілда, але й багатьох представників сучасної молоді. Саме тому ми також вирішили звернутися до цього досить суперечливого та бунтівного образу і дослідити його. Крім того важливим для нас є змога зрозуміти і дати певний коментар вчинкам героя, засудити чи виправдати його думки, страхи та відносини з навколишнім світом.

Структурою нашої роботи є вступна частина, два розділи, висновки та список використаної роботи.

Аутсайдерство Холдена Колфілда

Психологічний портрет селінджеровського героя виключно суперечливий і складний. «У поведінці Холдена не зрідка нагадує про себе хворобливий початок, що ставить під сумнів стійкість його психіки. Він не просто сором'язливий, образливий, деколи нелюб'язний, як майже всякий схильний до самоаналізу підліток так званого інтровертного типу. Часом Холден дозволяє собі витівки, які неможливо пробачити: він може, наприклад, пустити дим сигарети в обличчя симпатичної йому співбесідниці, гучним сміхом образити улюблену дівчину, глибоко позіхнути у відповідь на дружні повчання викладача, який має до нього теплі почуття» [7, с. 112]. «Холден не за віком інфантильний; небажання Холдена бути схожим на дорослих спочатку більше емоційне, ніж усвідомлене; відчуття випереджають його думки, і він готовий одним махом позбутися своїх кривдників, серед яких далеко не всі заслуговують на суворий вирок» [7, с. 113]. Однак, з іншого боку, зрозумілий і молодий максималізм Холдена Колфілда, зрозуміле його ненаситне жадання справедливості і відвертості в людських відносинах. Те, що більше всього пригноблює Холдена і про що він судить сповна «по-дорослому», полягає у відчутті безвихідності, приреченості всіх його спроб влаштувати своє життя на цьому світі.

Його характер досить такий суперечливий. Він цікавиться літературою, багато читає, твір по літературі пише відмінно. Але коли потрібно написати такий же твір по історії про Давній Єгипет, він пише декілька знущальних, пародійних рядків. Він нічого не знає про Давній Єгипет і не бажає знати. Йому це нецікаво. За неуспішність Холдена виключили з чотирьох шкіл. «Що ти з собою робиш, хлопчик?»- говорять йому, а він сидить, напнувши червону мисливську кепку козирком назад, і читає «У нетрях Африки» Ісака Дінесена. А коли старий добряк вчитель переконує його подумати про своє майбутнє, Холден відповідає терпляче: «Так, сер. Знаю. Я все це знаю» [1, c. 11], – а сам думає в цей час: куди діваються зимою качки, коли ставок покривається льодом і промерзає наскрізь або просто натягує свою червону шапку.

Проте «інколи я поводжуся так, ніби я куди старше за свої роки, але цього-то люди не помічають. Взагалі нічого вони не помічають» [1, с. 12], – втомлено зазначає Холден.

«Холден живе у жорстокому світі, який бездушно, як автомат, прагне або зломити свою жертву, або перекроїти її по своєму образу і подібності», – вважає Ю. Я. Лідський [6, с. 195]. «Холден наділений "абсолютним етичним слухом" — він миттєво розрізняє фальш, з нього немов зідрана шкіра, голі нервові закінчення; його надчутливість — особливого роду радар, що уловлює те, мимо чого спокійно проходять інші» [5, с. 242].

Вражаюче точна також мовна характеристика Холдена. Він говорить на шкільному жаргоні, постійно вживає вульгаризми, взагалі не соромиться у виразах. Але за зовнішньою грубістю ховається душевна чистота, делікатність, і легка дитяча вразливість.

До кінця роману стає особливо ясно, що великому світу Холден може протиставити лише світ дітей, яких до того ж потрібно охороняти від дорослих. Вони ще не зіпсовані. І це не лише гаряче улюблена десятирічна сестричка Фібі, не лише покійний брат Аллі – всі діти взагалі: і хлопчик, що співав пісеньку, і маля біля кіно, і двоє хлопчиськ в музеї, і діточки, що вчаться в одній школі з Фібі. Але буквально на кожній стіні їх очікує сповна реальний (і в той же час символічний) нецензурний напис, а Холден не може стерти ці написи. Отже, боротися з огидним йому світом Холден не може. «Він крихкий і слабкий. Він сам частина того світу, який заперечує. Його руки зв'язані не лише причетністю до нього, не лише особистою слабкістю, але і розумінням або швидше відчуттям, що перед ним не окремі гидоти а море лих» [5, с. 292]. «Будь у людини хоч мільйон років в розпорядженні, все одно йому не стерти всю соромітність зі всіх стін на світі. Неможлива ця справа...» [1, с. 226].

Не дивлячись на те, що в Нью-Йорку він вештається по ресторанах (дуже заклопотаний тим, аби отримати спиртні напої, яких йому не хочуть подавати як неповнолітньому), танцює з якимись пані, пропонує знайомій дівчині виїхати з ним і «жити де-небудь біля струмка» [1, с. 148], а коли в готелі ліфтер його запитує: «Бажаєте дівчинку на ніч?» – Холден після першої ж незручності, поступаючи як дорослі, відповідає: «Гаразд» [1, с. 102], Холден жадібно шукає хоч яку-небудь віддушину, жадає людського тепла, участі і розуміння. Багато читачів і критиків цієї книги цікавить майбутнє Холдена. Але то хіба не сам Холден дає відплвідь на це: «Здається, це дивно безглузде питання. Звідки людині заздалегідь знати, що він робитиме?» [1, с. 238]. Наш герой Холден самотній не тому. Просто сучасний світ поставив йому в провину його щирість, його небажання бути «хамелеоном». Він залишився самим собою до кінця, залишився вірний самому собі.

Герою Селінджера не вдається зацікавити своїми, досить, втім, сумбурними планами на майбутнє і Салі Хейс, яка не дуже вірить в пропоновану їй ідилію життя в «хатині біля струмка», де б існувало єдине правило – жодного удавання.

«Ти б повчилася в чоловічій школі. Спробувала б!. Суцільне удавання. Лише і знай вчися, аби стати хитріше, заробити собі на який-небудь триклятий Кадилак. Працювати в якій-небудь конторі, заробляти силу-силенну грошей і читати газети, грати в бридж всі вечори, і ходити в кіно. Ні, це все не те! Господи, до чого я все це ненавиджу» [1, с. 146].

Він хоче вести тихе життя з глухонімою дружиною. При цьому Холден і сам хотів би прикинутися глухонімим, аби, наскільки це можливо, порвати всі зв'язки зі світом, в якому живеться так незатишно.

Холден не знаходить виходу і навіть, по суті, не починає пошуків. Він і не може почати їх. Хлопець ще не став молодою людиною. У Холдена Колфілда все попереду. «Героїчний пафос» Холдена виявляється в розриві з тим, який він на словах і на ділі. Саме ці слова наштовхують Холдена на абсолютно нову думку.

«Розумієш, – зізнається він Фібі, – я собі уявив, як маленькі хлоп'ята грають увечері у величезному полі, в житі. Тисячі малят і довкруги - ні душі, жодного дорослого, окрім мене. А я стою на самому краю обриву, над прірвою, розумієш? І моя справа – ловити хлоп'ят, аби вони не зірвалися в прірву. Розумієш, вони грають і не бачать, куди біжать, а тут я підбігаю і ловлю їх, аби вони не зірвалися. Ось і вся моя робота. Стерегти хлопців над прірвою в житі. Знаю, це дурощі, але це єдине, чого мені хочеться по-справжньому» [1, с. 194].

«На словах, в області фантазії він і насправді герой, але в реальності все навпаки. Та і попроси Холдена в реальності "стерегти хлопців над прірвою в житі" — адже, чого доброго, втече, облаявши і тих, хто його поставив чергувати, і галасливих малят — втече до нових фантазій» [1, с. 62]. Він хоче рятувати хлоп'ят від падіння в прірву, але чи врятований він сам? «Ти мчиш до якоїсь страшної прірви», – звертається до нього містер Антоліні. Він перебирає можливі варіанти майбутнього Холдена. «Можливо станеш завсідником якого-небудь бару. А може бути, ти служитимеш в якій-небудь конторі і кидатимеш скріпками в стенографістку, що не догодила тобі» [1, с. 208].

«Автор строго слідує логіці характеру Холдена, лише підводячи його до пошуків відповіді на «прокляті» питання, але самі пошуки з'являться лише в пізніших творах Селінджера разом з дорослішими героями», – вважає Ю. Я. Лідський [6, с. 196].

Бунтарський дух героя

«Історія Холдена — сповідь людини, яка не може і не хоче змінити світ, а здатний лише з граничною щирістю так побачити і так показати цей світ, що і нам передається його відраза. Бунтарство Холдена нагадує рухи людини уві сні: судорожні спроби бігти, ударити і повна неможливість щось зробити, відчуття гіркоти і безсилля» [5, с. 293].

Про бунтарство Холдена Колфілда говорилося немало, але деякі критики ще і звертали увагу на те, що рух роману — це «повільне звільнення героя від дуже поверхневого відношення до життя. На зміну роздратуванню по будь-якому приводу, скороспішним думкам починає — тільки починає — приходити спокій, прагнення приглянутися, що до чого довкола і не квапитися з оцінками», – пише С. Бєлов в своїй статті «Парадокси Дж. Селінджера» [1, с. 63].

Холден Колфілд часто зазначає про свою так звану брехливість: «Такого брехуна, як я, ви ніколи в житті не бачили» [1, с. 20]. Деякі критики навіть називають його «побрехун Колфілд». Звісно, ніякий він не брехун, просто в нього дуже багата уява і він намагається таким чином захистити себе від того, що йому не подобається.

Проте, чесність і щирість, яких Холден не може знайти в інших, він намагається зберегти в самому собі. Нещиру фразу «Рад зустрічі з вами» він коментує так: «Якщо ви хочете залишитися в живих, ви повинні сказати цю брехню» [1, с. 98].

Симпатичний Холден тим, що це герой з високими моральними принципами, але він слабкий для того, щоб захистити себе в складних ситуаціях. Його вважають дуже самокритичним, оскільки він часто звертається до себе як до жахливого брехуна і божевільного. «Холден нещасливий не тому, що люди – облудники, він бачить, що люди облудники, тому і нещасливий». «Його відчуття, що все в світі знецінено, – це нормальне відчуття людини, в якої помер хтось близький. Життя починає здаватися жалюгідною спробою забути про смерть, все втрачає сенс» [8, с. 262].

Досить дивні стосунки Холдена з родичами дають поштовх всім його вчинкам. Він називає їх всіх не інакше, як «двоюрідні покидьки» і «у мене одних тіток штук п'ятдесят» [1, с. 173]. Вся річ у тому, що його сім'я не є тим місцем, в якому Холден міг би відчувати себе упевнено і захищено. Як би поблажливо-ніжно не відносився він до матері і коректно до батька – для нього вони частина того світу, який його не влаштовує, в якому жити погано, де людині ніде відігріти душу.

Найстрашніше те, що, в певній мірі, Холден відокремлює і певним чином виділяє себе з-поміж інших дітей в своїй сім'ї: «Правду кажучи,я один в сім'ї такий нетямущий. Мій старший брат, Д.Б., письменник, а мій братик Аллі, котрий помер, той прямо-таки був чарівником. Я один такий нетямущий. А подивились би ви на Фібі. В неї волосся майже такі ж як в Аллі» [1, с. 77].

І дійсно, єдиними близькими людьми є загиблий брат і сестричка Фібі.

«У малятка Фібі ціла купа блокнотів – у неї їх тисяч п'ять, якщо не більше» [1, с. 180], і в цьому вже протягає соромлива і гаряча ніжність до сестрички, нетерпляче бажання, аби вона і нам скоріше сподобалася, тому що це найулюбленіше, що є в Холдена. І коли вона «відсунулася від мене бозна-куди, на інший кінець ліжка, мало не на сто миль» [1, с. 190] – це теж можна зрозуміти. Це дійсно страшно. Коли говориш комусь про саме наболіле, не можна, аби він відсунувся від тебе навіть на сантиметр, тим більше,якщо ця людина одна з найрідніших для тебе.

Відчувши затишок рідної домівки, Холден вже був готовий прийняти поразку. Але не тому, що він боявся гніву батьків. Просто він страшенно втомився. Втомився від самотності, від тих нікому не потрібних і досить безглуздих спроб бути дорослим.

«Піти з дому було чомусь набагато легше, аніж увійти. По-перше, мені було плювати на те, спіймають мене чи ні. Слово честі. Я подумав: спіймають так спіймають. Відверто кажучи, мені навіть хотілося, щоб піймали» [1, с. 201].

Зустріч Холдена з Фібі перед музеєм, їх блукання по місту, прогулянка по зоопарку, розбита рідкісна платівка і катання Фібі на каруселі під час зливи було тим єдиним щирим щастям, якого Холден вже не відчував впродовж довгого часу. «Я так і залишився сидіти на лаві. Змок до нитки. А мені було все одно. Я раптом став такий щасливий через те, що Фібі крутилася на каруселі. Ледве не ревів від щастя. До того вона була мила, до того вона весело крутилася в своєму синьому пальтечку. Шкода, що ви її не бачили, їй-богу!»[1, с. 237].

Тим більше, Холден ще не в такому віці, коли самота загартовує. Саме тому він шукає – з ким же поговорити?! Він гарячково закликає по телефону всіх, на кого є в цьому сенсі хоч слабка надія. Серед ночі будить дзвінком абсолютно невідому йому жінку, знайому свого знайомого, він намагається заговорити з шоферами таксі, з дівицями в кафе, з музикантами в оркестрі, але всі вони однакові і кидають його одного. На секунду дихнула на нього материнська ласка місіс Морроу. Дві сіренькі черниці швидкоплинно пройшли перед ним, і покірливе, тихе їх існування, їх бажання робити посильне добро зачіпали Холдена. Він згадує про них з повагою і теплотою. Теплота йому необхідна. Десь треба ж інколи пригрітися хоч трохи. Адже навіть качки діваються кудись із замерзлого ставка. Одні люди, які обнадіяли чимось на мить, зникають безслідно у величезному киплячому місті. Інші не приносять нічого, окрім розчарування.

Холден узятий в ті дні свого життя, коли його обступили великі і малі неприємності, коли все у нього погано: і пальта вкрали, і шпаги для фехтувальних змагань забув у вагоні метро, і з школи в четвертий раз виключили – страшно повернутися додому, і до дівчинки, яка незрозуміло чому, йому дорога, почав залицятися самовдоволений, бувалий в справах флірту Стредлейтер, і з бійки із Стредлейтером Холден виходить побитий, в крові. Все огидно, в серці туга і муть. Він маскує грубістю свої розчарування, свій відчай. Ми відчуваємо його самотність вже на перших сторінках повісті, і саме це починає нас бентежити: «Коли я перебіг через дорогу, мені раптом здалося, що я зник. День був якийсь божевільний, страшенно холодно, ні проблиску сонця, нічого, і, здавалося, варто тобі перетнути дорогу, як ти одразу зникнеш навіки» [1, с. 8].

Шістнадцятирічний американець Холден Колфілд пише нам, або розповідає, з туберкульозного санаторію, де йому, звичайно, не прийде в голову акторувати, «виставлятися напоказ» і вигадувати педагогічні сюжети зі свого «безглуздого дитинства». Йому б сповідатися якнайчесніше перед вами, а може бути, і перед самим собою, і тому він без далеких передмов, без всієї цій «давид-копперфильдовської муті», просто розповідає про три дні свого життя, дуже метушливого, безладного і нестерпного для нього, прагнучи не упустити жодної дрібниці, називаючи всі речі їх іменами і менше всього розраховуючи сподобатися вам. Його відвертість доходить часом до мучення або до таких подробиць, які можна назвати і натуралізмом або ще яким-небудь лайливим словом, – але, як йому здається, без цього не обійтися, якщо хочеш, щоб тобі повірили. Але він не вдається до подробиць того, що сталося удома. Оповідання зупинилося на його порозі. Ми можемо лише здогадуватися, що сталося в ту середу в інтелігентному сімействі Колфілдів. «Моя мама відразу впадає в істерику» [1, с. 59], – промовляється Холден, що відзивається про батьків загалом стримано і коректно («звичайно, вони хороші люди»), а про матір – з ніжним, сумним жалем. «Папа тебе уб'є» [1, с. 185], – стверджує Фібі. «Звичайно, я міг би розповісти, що було удома, і як я захворів, і в яку школу мене збираються віддати восени. Але не варто про це говорити. Небажання, чесне слово. Нецікаво...» [1, с. 238].

Роман дійсно закінчується декілька несподівано: «Знаю лише, що мені якось не вистачає тих, про кого я розповідав. Наприклад, Стредлейтера або навіть цього Еклі. Інколи здається, що цього негідника Моріса і те не вистачає. Дивна штука. І ви краще теж нікому нічого не розповідайте. А то розповісте про всіх — і вам без них стане нудно» [1, с. 238]. Завершальні слова героя є підтвердженням того, що Холден дорослішає, але в той же час він все ще дитина, котра сприймає всі свої невдачі близько до серця, і яка постійно потребує якогось певного руху. Проходить час і він розуміє, що то було не таке вже глобальне зло, як йому здавалось, тому він просто сумує за тим, чого вже ніколи не зможе відчути знов.

Висновки

Досліджуючи тип героя роману Селіджера «Над прірвою у житі», ми розглядали його як аутсайдера та бунтівника. Звернувшись до праць С. Бєлова, А. Борисенка, І. Галинської, Ю. Лідського, А. Мулярчика та інших літературних критиків та діячів, нам вдалося проникнути у внутрішній світ Холдена Колфілда. Тому зараз ми можемо сміливо сказати, що, по суті, ті декілька днів, проведених хлопчиком в Нью-Йорку після втечі з Пенсі, зіграли величезну роль у формуванні характеру Холдена. По-перше, він зіткнувся з насильством, проституцією, сутенерством і відкрив найстрашнішу і мерзотнішу сторону життя. А по-друге, Холден зустрів чимало добрих і чуйних людей, це зробило його більш терпимим і розсудливим. І якщо раніше хлопчик хотів просто бігти від людей, то тепер він розуміє, що від труднощів біжать лише слабкі, а він повинен залишитися і продовжувати боротьбу з пороками дорослих та всього суспільства в цілому.

Безперечно, він не ідеальний підліток, але, пройшовши певне внутрішнє становлення за декілька днів, найголовнішим є те, що його відчуженість та бунт не псують і не ламають Холдена. Можливо, саме завдяки цьому йому і вдається не зірватися в ту прірву аморальності, яка його оточувала. Але і цього він досягнув не без допомоги людей, котрі траплялися йому протягом цього часу. Вирішальним етапом в становленні Холдена як особистості став вчинок маленької Фібі, в якій він побачив себе. Можливо саме це налякало, зупинило, змусило його поглянути назад і, нарешті, просто поставити крапку.

Список використаної літератури

Над прірвою у житі: Повість / Д.Д. Селінджер; Пер. з англ. Р. Райт-Ковальової. – М.: ТОВ «Видавництво АСТ»: ОАО «ЛЮКС», 2004. – 237 с.

Бєлов С. Парадокси Дж. Сэлинджера. // Літературний огляд. – 1985. – №2. – С. 62.

Борисенко А. Про Селінджера, «з коханням і всякою мерзотністю». // Іноземна література. – 2001. – №10. – 267 с.

Галінська І. Л. Загадка Селінджера – М.: Просвіта, 1986. – 324 с.

Галінська І. Л. Філософські та естетичні основи поетики Дж. Д. Селінджера. – М.: Художня література, 1975. – 276 с.

Історія американської літератури. / Під ред. А.В. Самохвалова. – М.: Наука, 1971. – 654 с.

Лідський Ю. Я. Нариси про американських письменників ХХ століття. – Київ: Вища школа, 1968. – 451 с.

Мулярчик А. Післявоєнні американські романісти. – М.: Просвіта, 1980. – 354 с.

«Над прірвою у житі» 50 років опісля: що посіяв Холден Колфілд / Л. Менанд; Пер. з англ. А. Борисенко. – // Іноземна література. – 2005. – № 10. – 345 с.