Письменники про І. Нечуя-Левицького

Зміст

Вступ

Творчість Нечуя-Левицького Івана Семеновича очами письменників

Висновок

Список літератури

Вступ

І. Нечуй-Левицький належить до числа письменників, творчість яких упродовж п'ятдесяти років "працювала" на звільнення народу з-під духовного і національного ярма.

І. Левицький-громадянин сформувався раніше, ніж І. Нечуй-Левицький-письменник. Літературну діяльність він почав у ЗО років, коли події минулого і сучасного міг оцінювати усвідомлено й тверезо, коли дума про народ, драматизм його долі цілком полонили його чуйне серце.

70-90-ті роки - час, коли письменники різних напрямів із цікавістю вдивлялися і вивчали народ, "обмальовуючи його становище і матеріальне і моральне, обмальовуючи й його добрі моральні виявки і недобрі, його доброчинки й злочинки, добрі, світлі й погані, темні прикмети національної вдачі, його темноту й непросвітність, через котру він мусив підпадати під усяку експлуатацію, не маючи ніякого втямку ні про свої соціальні, ні про свої людські права. Народ став в поезії і взагалі в письменстві об'єктом пильного навигляду й виучування".

І. Левицькому не треба було "ходити в народ", щоб пізнати його життя. Гострий розум і чутливу душу одержав у спадок від батька, матері, няньки, сільського оточення, від розкішної природи Надросся. "Обвіяний духом поезії пісень, неба, тепла, квіток, він неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Україну будущого часу. Вона вся вставала перед ним гарна, як рай, чудова, як дівчина першої пори своєї краси, вся засаджена садками, виноградом і лісами, вся облита ріками й каналами, з багатими городами і селами".

Творчість Нечуя-Левицького Івана Семеновича очами письменників

Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім - Нечуй) народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві, в сім’ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці.

На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов’янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У семінарії захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя. Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов’янської мови, арифметики та географії.1861 року Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу.1865 року І. Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865-1866), в гімназіях Каліша (1866-1867) та Седлеця (1867-1872).

Одночасно з педагогічною діяльністю І. Левицький починає писати. У 60-х роках він написав комедію "Жизнь пропив, долю проспав" і повість "Наймит Яріш Джеря".

Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість "Дві московки". Згодом з’явилися оповідання "Панас Круть" та велика стаття "Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності", що побачили світ у львівському журналі "Правда", оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. З 1873 року І. Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, попав під таємний нагляд жандармерії.1874 року вийшов у світ роман "Хмари", а наступного року - драматичні твори "Маруся Богуславка", "На Кожум’яках" та оповідання "Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти". Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як "Микола Джеря" (1878), "Кайдашева сім’я" (1879), "Бурлачка" (1880), "Старосвітські батюшки та матушки" (1884).1885 року І. Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе виключно літературній праці. У Києві він написав оповідання "Пропащі" (1888) та "Афонський пройдисвіт" (1890), казку "Скривджені" (1892), повість "Поміж порогами" (1893). На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті "Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка" (1906) та "Українська поезія". До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому "шпиталі для одиноких людей", де й помер без догляду 1918 року.

Поховано його на Байковому кладовищі. Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини ХIХ століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. На відміну від своїх попередників - Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами. У пореформений час ускладнювалися суспільні взаємини, виникали нові конфлікти між основними верствами населення. Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина та нові суспільні умови його життя в місті. Одне слово, нові умови вимагали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше й достеменніше охопити усю складність і розмаїття проявів тогочасного життя. Івана Нечуя-Левицького покликали до письменницької праці муза Шевченка, романи Тургенєва, повісті Гоголя і статті Писарєва. Надто ж поезія Шевченка, з якою він уперше познайомився в журналі "Основа" 1861 року i для якого вперше почав писати оповідання. Але журнал незабаром перестав виходити, і його задум залишився нездійсненим. У цьому невиданому оповіданні він вустами свого героя заявив: "Буду писати вірші, складу віршами книгу, таку, як "Катерина"... Напишу про діда Хтодося... про нещасних, прибитих долею... Про них! Про них!" Це була програма, над якою він працював ціле своє життя. Суспільно-політичні погляди та естетичні смаки Нечуя-Левицького формувалися у 60-70-х роках, в умовах жорстокої реакції і національного гноблення, коли діяв Валуєвський циркуляр про заборону українського слова. Водночас у ті часи інтенсивно розвивався капіталізм, виникають нові суспільно-економічні відносини і суперечності. Реформа 1861 року, формально скасувавши кріпацтво, не полегшила життя селянства, яке страждало від орендарів, промисловців, посесорів. Щоб прогодувати сім’ї, тисячі людей мандрують Росією в пошуках заробітків, скрізь стикаючись із свавіллям чиновників та промисловців, нової буржуазії, яка, так само як і поміщики, гнітила народ. В роки навчання в духовній семінарії І. Нечуй-Левицький у полеміках із студентами виробляв свої стійкі національні погляди на розвиток української нації та культури. Царський уряд устами Валуєва проголосив, що "ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може". Здійснювалися широкі заходи з русифікації населення, заборони книжок та навчання рідною мовою, заборонялася діяльність українських культурних товариств. Нечуй-Левицький, не маючи змоги друкувати свої твори українською мовою на Наддніпрянщині, скориставшись допомогою П. Куліша, публікує у львівському журналі "Правда" статтю "Сьогочасне літературне спрямування" (1878), у якій гостро виступив проти шовіністичної політики російського уряду та деяких російських письменників. Пізніше, 1891 року, у статті "Українство на літературних позвах з Московщиною" він з ще більшою гостротою висловив протест проти гноблення українського народу царизмом.

Естетичні погляди І. Нечуя-Левицького, окрім творів красного письменства, формувалися під відчутним впливом народної творчості.І. Франко вважав письменника найвиразнішим представником реалістичної школи. У статті "Сьогочасне літературне спрямування" основними принципами української літератури Нечуй-Левицький проголошує "реальність, народність та національність". Як реаліст, він орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Він виступав проти натуралізму, вимагав не копіювати, а узагальнювати явища життя, надихати їх художньою правдою. Письменник орієнтувався на свого вчителя

Т. Шевченка, який, поклавши в основу своєї творчості народну пісню, "зумів повести народний епос в щиро народному дусі". Свої погляди на народну творчість Нечуй-Левицький виклав у праці "Світогляд українського народу від давнини до сучасності" (1868), яка й нині є корисним дослідженням у галузі української міфології. В ній письменник аналізує перекази, приказки, вірші, в яких відбито соціальні конфлікти й суперечності в гущі українського народу. Добре знаючи закулісні сторони церковного життя, він гостро критикує в цій праці вияви відступу від християнської моралі та благочестя в середовищі священнослужителів.

За півстоліття творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті "Причепа", "Гориславська ніч", "Дві московки", "Хмари", як згадував І. Франко, "читала вся Мала Русь з великою вподобою". А повісті "Кайдашева сім’я" та "Микола Джеря" й нині залишаються серед найкращих творінь української літератури. "Українська жизнь, - писав Нечуй-Левицький, - то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі". Розквіт творчості письменника припадає на другу половину 70-х - початок 80-х років, коли вийшли його оповіді з народного життя "Микола Джеря", "Бурлачка", "Кайдашева сім’я", "Не можна бабі Парасці вдержатись на селі", "Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти". У цих справжніх літературних перлинах письменник виявив велику майстерність у малюванні народних характерів. Своєрідною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби.

І. Франко про творчість Нечуя-Левіцкого

I. Франко вважав письменника найвиразнiшим представником реалiстичноï школи. У статтi "Сьогочасне лiтературне спрямування" основними принципами украïнськоï лiтератури Нечуй-Левицький проголошує "реальнiсть, народнiсть та нацiональнiсть". Як реалiст, вiн орiєнтувався на осмислення високих життєвих iдеалiв i краси життя. Вiн виступав проти натуралiзму, вимагав не копiювати, а узагальнювати явища життя, надихати ïх художньою правдою. Письменник орiєнтувався на свого вчителя Т. Шевченка, який, поклавши в основу своєï творчостi народну пiсню, "зумiв повести народний епос в щиро народному дусi". Своï погляди на народну творчiсть Нечуй-Левицький виклав у працi "Свiтогляд украïнського народу вiд давнини до сучасностi" (1868), яка й нинi є корисним дослiдженням у галузi украïнськоï мiфологiï. В нiй письменник аналiзує перекази, приказки, вiршi, в яких вiдбито соцiальнi конфлiкти й суперечностi в гущi украïнського народу. Добре знаючи закулiснi сторони церковного життя, вiн гостро критикує в цiй працi вияви вiдступу вiд християнськоï моралi та благочестя в середовищi священнослужителiв. За пiвстолiття творчоï дiяльностi I. Нечуй-Левицький написав понад пЇятдесят високохудожнiх романiв, повiстей, оповiдань, пЇєс, казок, нарисiв, гуморесок, лiтературно-критичних статей. Його повiстi "Причепа", "Гориславська нiч", "Двi московки", "Хмари", як згадував I. Франко, "читала вся Мала Русь з великою вподобою". А по-вiстi "Кайдашева сiмЇя" та "Микола Джеря" й нинi залишаються серед найкращих творiнь украïнськоï лiтератури. "Украïнська жизнь, Ї писав Нечуй-Левицький,

Ї то непочатий рудник, що лежить десь пiд землею, хоч за його вже брались i такi високi таланти, як Шевченко; то безконечний матерiал, що тiльки ще жде робiтникiв, цiлих шкiл робiтникiв на лiтературному полi". Розквiт творчостi письменника припадає на другу половину 70-х Ї початок 80-х рокiв, коли вийшли його оповiдi з народного життя "Микола Джеря", "Бурлачка", "Кайдашева сiмЇя", "Не можна бабi Парасцi вдержатись на селi", "Благословiть бабi Палажцi скоропостижно вмерти". У цих справжнiх лiтературних перлинах письменник виявив велику майстернiсть у змалюваннi народних характерiв. Своєрiдною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалiстичноï конкретностi описiв, великоï уваги до деталей портретiв та особистiсних характеристик, побуту, обставин працi, особливостей мови та поведiнки персонажiв з живописною образнiстю, емоцiйнiстю, тяжiнням до яскравих епiтетiв. Усе це разом ставить твори украïнського прозаïка в один ряд з творами кращих тогочасних росiйських та захiдноєвропейських письменникiв i виводить украïнське письменство за межi побутовизму та етнографiзму минулоï, дошевченкiвськоï доби. Однiєю з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них, особливо в "Афонському пройдисвiтi", вiн виявляє близькiсть своïх поглядiв до гоголiвських, до естетики украïнськоï байки Григорiя Сковороди та Євгена Гребiнки. Його смiх i сатира зумовленi життєвими конфлiктами й нiколи не мали на метi образу гiдностi людини, а навпаки, вселяли оптимiзм i надiю на краще життя.

**... се переважно буденна мова украïнського простолюддя, проста, без слiду афектацiï, але проте багата, колоритна i повна тоï природноï грацiï, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змiстом. З огляду на високоартистичне змалювання селянського життя i добру композицiю повiсть належить до найкращих оздоб украïнського письменства. /**Iван Франко про повiсть "Кайдашева сiмЇя". **/

Висновок

Літературна спадщина Нечуя-Левицького досить велика і жанрово різноманітна: романи, повісті, оповідання, новели, нариси, гуморески, казки, драми тощо. Вони охоплюють життя всіх прошарків суспільства: селян, міщан, духовенства, творчої інтелігенції, жебраків, бурлацтва, наймитства, заробітчан, декласованих елементів, поміщиків, орендарів, посесорів, підприємців, купців тощо.

Спадкоємець Т. Шевченка і Марка Вовчка, І. Нечуй-Левицький збагатив реалізм, який під його пером перетворився на універсальний напрямок національної літератури. Письменник підхопив від своїх попередників тезу про первинність середовища щодо формування характеру людини, але у своїх творах він підкреслював і зворотний зв'язок: людина може перетворювати середовище, впливати на нього. Водночас перемогою реалізму Левицького було зображення середовища соціально диференційованим. Реаліст-психолог, Нечуй-Левицький широко використовує психологічний аналіз; реаліст-соціолог, він навчився усвідомлювати і зображувати особистість у соціальному типі і відтворювати неповторне "я" героя. Про це засвідчили вже перші опубліковані твори: "Дві московки", "Рибалка Панас Круть", "Причепа", "Хмари", в яких створив типи-характери і "перейшов від окремих спостережень до широкого узагальнення соціального буття, до створення повнокровних епічних характерів, соціально детермінованих, індивідуально своєрідних".

Творчість Нечуя-Левицького - це рідкісний зразок єдності ідеологічного, сюжетного, композиційного і стилістично-мовного компонентів літературного твору. Ця єдність зросла на ґрунті художнього виявлення соціальної психології певної суспільної групи. Разом з новими темами і сюжетами Нечуй-Левицький створив і нову манеру письма. Він першим відійшов від етнографічної школи, збагативши реалізм української літератури новими зображальними засобами. Тільки після нього могли з'явитися Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко.

Список літератури

Білецький О.І. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Зібр. праць: У 5 т. - К. 1965. - Т.2.

Власенко В.О. Художня майстерність І.С. Нечуя-Левицького. - К., 1969.

Мишанич Олекса. "Всеобіймаюче око України": Післямова // Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: Ескіз української міфології. - К, 1992.

Міщук М. Співець душі народної. - К, 1987.

Нечуй-Левицький І. Українство на літературних позвах з Московщиною: Культурологічні трактати / Упоряд. М. Чорнописький. - Л., 1998.

Творча індивідуальність І.С. Нечуя-Левицького і літературний процес: 36. тез доп. і повід, респ. наук, конференції, присвяченої 150-річчю з дня народження письменника. - Черкаси, 1988.

Ткачук М. ТІ. Естетична концепція дійсності в творах І.С. Нечуя-Левицького. - Збараж, 1992.

Франко І. Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції // Зібр. творів: У 50 т. - К., 1980. - Т.26.

Франко І.Я. Ювілей Івана Левицького (Нечуя) // Там само. - Т.35.

Франко І. З остатніх десятиліть XIX віку // Там само. - Т.41.

Чалий Д.В. Епопея в російській та українській літературах XIX ст. - К, 1980.