В. Винниченко – письменник і громадський діяч

Півстоліття штучного забуття імені Винниченка зробили свою лиху справу. Хто такий Винниченко? Полярність суджень про цю людину може ошелешити будь-кого. "Літературний геній України"; "великий партач життя"; "старий вовк української контрреволюції"; "художник, розіп'ятий на хресті політики..." Зауважмо: йдеться про людину, яка створила два десятки п'єс, що ставилися на сценах Берліна, Праги, С.-Петербурга, Рима, Парижа... Його літературний дебют захоплено вітали Іван Франко і Леся Українка; його твори охоче перекладали іноземними мовами, а в 20-ті роки були видані в Харкові у 24-томному зібрані. Зрештою, Володимир Винниченко – глава українського уряду в часи УНР...

Народився Володимир Винниченко 16 липня (28-го за новим стилем) 1880 року у місті Єлисаветграді колишньої неосяжної Херсонської губернії. Тепер це Кіровоград географічний центр України. Наступного дня Володимира хрестили в церкві, яка й досі стоїть у центрі міста. В графі, де зазначаються дані про батьків, протоієрей Захарія записав: "батько – Кирило Василів, син Винниченка, селянин-власник з села Веселого Кута – Григорівни Єлисаветградського повіту Бешбайракської волості; мати – Євдокія, Онуфрієва дочка, законна його дружина Обоє – православного віросповідання". Обставини дитинства Володимира Винниченка частково можна відтворити на підставі залишених його дружиною нотаток. Оповідають вони про найбільш ранню пору в житті В. Винниченка – його перші нахили, пригоди, ігри, оточення. Улюблені місця дитячих розваг – річка Інгул, вали старої фортеці, великий міський сад. Грали в ґудзики, цурки, запускали голубів, купалися в Інгулі, шукали пташині гнізда й скарби, взимку каталися на ковзанах. Деякі з тих розваг були досить ризиковані. Перепливаючи якось разом із дорослими широкий ставок, Володимир мало не втопився, але був урятований старшими. Іншого разу мчав верхи на коні попереду табуна – кінь злякався чогось, скинув малого верхівця. Пощастило: коні, пролітаючи степом, не зачепили копитами хлопчика.

Дещо із скарбниці спогадів про власне дитинство згодом відіб'ється і на сторінках прозових творів В. Винниченка. Оповіді його матері, зафіксовані Розалією Яківною Винниченко, дають підстави припустити, що в пору свого отроцтва Володимир був схожий на Федька-халамидника з однойменного оповідання, написаного Винниченком десь у 30-літньому віці.

Чимось він виділявся з-посеред своїх ровесників. Мав надзвичайно чіпку пам'ять. Рано навчився читати – сталося це непомітно для його рідних. Сусідських дітей "тримав трохи в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й упертий". Курити почав, ще будучи дитиною. Надзвичайно любив волю, повітря, рух. Був гордим, незалежним у вчинках і рішеннях.

Навчатися Володимира віддали до народної школи. Шкільні премудрощі виявилися для нього нескладними. Мабуть, через те директор школи переконав батьків, що їхньому синові треба вчитися далі. Так Володимир невдовзі переступив поріг Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії. То був досить демократичний навчальний заклад. Освіту тут здобували діти не лише дворян та чиновників, а й міщан, цеховиків, селян. У різний час в гімназії навчалися в майбутньому відомі люди: польський поет Ярослав Івашкевич, Нобелівський лауреат фізик Ігор Тамм, один із творців "Катюші" Георгій Лангемак, російський сатирик Дон-Амінадо.

Цікавим педагогічним закладом було також земське училище, директором якого на початку 80-х років минулого століття був Михайло Ромулович Завадський, людина прогресивних поглядів. Там викладали такі блискучі педагоги, як професор Віктор Григорович, лінгвіст; етнограф та історик Володимир Ястребов. В училищі навчалися брати Тобілевичі, майбутній меценат і громадський діяч Євген Чикаленко, співець степової Еллади Євген Маланюк, автор "Чотирьох шабель" і "Вершників" Юрій Яновський.

Загалом у пору дитинства Володимира Винниченка єлисаветградська інтелігенція створювала місту репутацію культурного центру. Стихія та захоплювала і його. Зневага до українського, презирство до мужицького викликали в нього протест. Володимирові не раз зауважували, маючи на увазі його простий одяг і українську мову: "Мы тебя учим не на свинопаса, а на чиновника", – а він тій зверхності кидав свій напівхлоп'ячий виклик. На випускний іспит одяг солом'яного бриля, вишиту сорочку, на руку взяв кирею.

Документа про закінчення Єлисаветградської гімназії Володимиру Винниченку не видали. Через якийсь час він їде до Златополя, екстерном складає випускні іспити в Златопільській гімназії і одержує змогу продовжити освіту. У 1900 році він стає студентом юридичного факультету Київського університету.

Дев'ятнадцяте століття закінчилося. Український національно-культурницький рух на зламі століть різко політизується. Виникають українські політичні партії, які висувають демократичні гасла, заносять до програм ідею автономії України. Ключовою постаттю в революційних процесах початку нового століття стає студент. Історик І. Лисяк-Рудницький з цього приводу дотепно зауважив: "На політичну сцену виходить тип революційного юнака з "Комуністичним маніфестом" в одній кишені й з "Кобзарем" у другій".

На юридичному факультеті університету Винниченку судилося навчатися недовго, трохи більше року. Там він прилучився до української студентської громади, згодом – увійшов до новоствореної Революційної Української партії. Прокламації, нелегальна література, виступи перед робітниками, переховування від недремного жандармського ока.

4 лютого 1902 року В. Винниченка арештували і відправили до Лук'янівської тюрми. З університету, ясна річ, вигнали. А восени забрали на військову службу до 5-го саперного батальйону, що таборував у Києві. Проте й там він продовжував займатися революційною роботою. Нового арешту не став чекати і 1 лютого 1903 року втік з батальйону, щоб податися в Галичину. То була його перша еміграція.

Дивна це пора в житті молодого Винниченка. Революційна пропаганда, арешти, тюрма, солдатські казарми – і водночас напружена, гарячкова літературна робота. Восени 1902 року журнал "Киевская старина" надрукував його перше оповідання, написане ще в Златополі, – "Сила і краса". Літературний дебют Винниченка-прозаїка відбувся.

І ось він їде до міста Івана Франка, де швидко налагодить зв'язки з галицькими партіями, писатиме брошури й листівки, які сам же нелегально доставлятиме на Наддніпрянську Україну, аж поки його ще раз не арештують. Ув'язнення, яке розтягнеться тепер на цілих два роки. Ворота волі перед Винниченком розчинять лише революційні події 1905 року. РУП у цю пору перетворюється в Українську соціал-демократичну робітничу партію. Винниченко – один з її лідерів. Він подорожує по Україні, постійно перебуває в гущі народній, де поєднує пропагандистську роботу з літературною: "університети життя" дають йому багатий матеріал для оповідань, які згодом здобудуться на захоплену оцінку Івана Франка ("Голота", "На пристані", "Раб краси", "Темна сила", "Моє останнє слово", "Уміркований та щирий", "Студент", "Малорос-європеєць", "Записна книжка" та інші.).

На сторінках цих творів відбилися, зокрема, й бурхливі події 1905 – 1907 років. Зі сцени пожежі починається новела "Студент". Палає село – а люди наївно вірять, що винні в цьому студенти. Ворогом вони вважають того, хто насправді є їхнім захисником. Трагічна легковірність, якою вміло маніпулює влада, захищаючи себе і спрямовуючи невдоволення людей на ворогів придуманих, а не справжніх.

У п'єсі Винниченка "Дисгармонія" (1907) один із диригентів чорносотенних погромів просто підкупляє босяків: "Я вгощаю тих, хто демократів буде завтра бити." А інший такий самий "диригент" інструктує напередодні погрому: "Пусть будет так, как будто это сам народ..."

У 1906 році вже відчувалося, що реакція бере гору. Восени того ж 1906-го Винниченка арештували втретє. І знову – Лук'янівська тюрма, камера, в якій разом з ним – Сергій Єфремов, Юрій Тищенко, Володимир Степанківський. Винниченко вчить англійську мову, трохи пише. Суд мав відбутися 12 жовтня 1907 року. Євген Чикаленко, відомий меценат, добився, щоб Винниченка випустили на поруки під заставу в 500 золотих карбованців. Так що коли підійшов день суду – друзі-політв'язні вже перетинали австрійський кордон.

Львів, Відень, Женева, Париж, Флоренція, острів Капрі, Берлін... На цілих сім років Винниченко знову опиняється в еміграції Аж до початку першої світової війни. "Живеш – як сорока на тину", – написала йому якось мати, виливаючи в листі до сина свою журбу і нарікаючи на родинні нестатки.

1907 – 1914 роки були для нього надзвичайно плідними. Один за одним з-під пера Винниченка виходять повісті, романи, п'єси: "Чесність з собою", "Заповіти батьків", "Рівновага", "Божки". Ці та інші твори збуджували неабиякий читацький інтерес в Україні і в Росії, викликали гострі дискусії.

Втім, до Винниченка приходить і справжня слава. На сценах західноєвропейських театрів ідуть спектаклі за його п'єсами "Базар", "Брехня", "Чорна пантера і Білий Ведмідь"... Майже всі нові романи українського письменника відразу друкуються у перекладі в престижних російських часописах і виходять окремими виданнями.

Час від часу нелегально, під чужим прізвищем, він приїздить в Україну. Інколи — разом із Розалією Яківною Ліфшиць, з якою одружився в 1911 році. Розалія тоді була студенткою Сорбоннського університету, готувалася стати медиком.

1914 рік. У серпні почалася світова війна. Наступного ж дня власті вчинили повний розгром українства: закрито українські газети, видавництва, культурні осередки. Українська інтелігенція починає гуртуватися в С.-Петербурзі, в Москві. До Москви переїздить родина історика Михайла Грушевського, ще раніше з'являються там і Винниченки.

20 листопада 1916 року вийшов перший номер журналу "Промінь". Це був тижневик літератури, науки, мистецтва й громадського життя. Серед співробітників "Променя" – Олександр Лотоцький, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Олександр Олесь, Павло Тичина, Григорій Чупринка. Під дахом одного журналу збиралися майбутні провідники української революції, а от у звичайному, повсякденному житті взаємного порозуміння вистачало не завжди. Непростими були й стосунки Грушевського та Винниченка.

23 лютого 1917 року (8 березня за новим стилем) петроградські робітники оголосили страйк. Солдати відмовилися стріляти в людей і перейшли на бік робітників. Вулиці російської столиці наповнилися демонстрантами. Микола II зрікся престолу, уряд розбігся, жандарми поховалися.

Царський режим розпався. У країні почалося безладдя.

У Києві 17 березня 1917 року створено Українську Центральну Раду. Головою її став Михайло Грушевський. Винниченко – заступник Голови Центральної Ради. Саме йому доручено було оголосити учасникам Військового з'їзду І Універсал, яким проголошувалася автономія України.

Обставини, проте, складалися несприятливо для Центральної Ради. Млява, невиразна політика призвела до втрати довір'я мас; зсередини Центральну Раду руйнували ідейні конфлікти між лідерами. Настали, як писав літератор і громадський діяч Сергій Єфремов, "божевільні події божевільного часу".

Володимир Винниченко у 1918 році склав повноваження як Голова Генерального Секретаріату. Його діяльність на цьому державному посту сповнена була тяжких суперечностей. Після поразки УНР Винниченка мучать тяжкі сумніви щодо правильності політики Центральної Ради і Директорії Він постійно перебуває мовби в подвійному колі. Визволення соціальне – і національне; ідея соціалістична – й ідея національна, – ось дві зірки, що вели його за собою. Винниченко прагнув поєднати, примирити одне з другим, і.опинявся між двох сил, здобуваючи все більше ворогів як в одному, так і в другому таборі.

У травні 1920 р. Винниченко зважився на відчайдушний крок: прагнучи вбрати більшовизм в українську одежу, він поїхав на переговори до Москви, а потім до Харкова. Переговори скінчилися нічим, і у вересні 1920 р. Винниченко, долаючи труднощі, знову виїхав за кордон, тепер уже назавжди.

Після повернення Винниченка за кордон і кількох його різких виступів проти практики більшовизму V з'їзд Рад у Харкові оголошує його "поза законом" і "ворогом народу". Сам же Винниченко з дружиною оселяється в Німеччині, під Берліном. Разом з Микитою Шаповалом береться за видання журналу "Нова Україна". Виношує ідею створення "Українфільму" і навіть умовляє М. Грушевського, який тоді жив у Відні, написати сценарій для кінофільму "Запорожці". Листується навіть з молодими письменниками радянської України – Григорієм Косинкою, Валеріаном Підмогильним, Олексою Слісаренком. Там, на Україні, його твори ще охоче друкують. У 20-х роках . кооперативне видавництво "Рух" видало навіть 24-томне зібрання творів Винниченка!

У Німеччині з-під пера письменника з'являються нові твори – повість "На той бік", у якій він осмислює гіркі уроки української революції, соціально-утопічний роман "Сонячна машина". Протягом 20-х років п'єси Винниченка широко ставляться на сценах європейських театрів. За його драмою "Чорна Пантера і Білий Ведмідь" у Німеччині знімають кінофільм "Чорна Пантера", який користується успіхом.

В лютому 1925 р. Володимир Кирилович і Розалія Яківна переїхали до Парижа. Винниченка все більше захоплюють проекти влаштування життя на началах гармонії. Він пише трактати "Щастя" і "Листи до юнака", в яких обґрунтовує принципи простоти й природності людського життя.

Зрештою, Винниченко знаходить на березі Середземного моря, за тисячу кілометрів від Парижа, напівзруйновану ферму, купує її і в жовтні 1934 року переїздить з Розалією Яківною на нове місце.

17 років у Мужені, в "Закутку"' (так письменник назвав свою садибу), – особлива доба в його долі. Все болючіше відчувається ізольованість і покинутість. Настає рішуча переоцінка суспільних, моральних і політичних цінностей. Винниченко зневіряється в можливості хірургічним способом змінити суспільні стосунки і наблизити людей до щастя. Революції залишають в історії людства кривавий слід. Протистояння ж між капіталістичним Заходом і комуністичним Сходом набуває таких форм, що це починає загрожувати знищенням самої цивілізації. Як вийти з цього глухого кута? Це головне питання, над яким роздумував муженський самітник і дивак Володимир Винниченко. Шукаючи відповіді, він вибудовував свої проекти майбутнього гармонійного життя. "Найкращою дитиною своєю" називав Винниченко велику, в двох томах, філософсько-етичну працю "Конкордизм" (конкорд – по-французьки означає "злагода", "примирення").

Ідеї конкордизму пронизують твори, написані в Мужені: щоб примирити дві ворогуючі системи, Винниченко висуває принцип колектократії, тобто кооперування, при якому всі працюючі на тому чи іншому підприємстві є одночасно співвласниками його.

Коли почалася друга світова війна, ідеолог III рейху Альфред Розенберг пропонував Винниченку утворити на Україні маріонетковий уряд на зразок уряду Квіслінга в Норвегії. Винниченко відмовився. Відмова коштувала кількох тижнів концтабору.

Втіхою для Винниченка стало малярство. Він освоював досвід європейського модернізму, захоплювався Пікассо, який довгий час мешкав тут же, у Мужені, Браком і Матісом. Час від часу до "Закутка" навідувалися художники Микола Глущенко з дружиною, Олександр Архипенко, Михайло Жук, Сергій Мако. Малярська спадщина Винниченка загалом складає близько сотні робіт. Палітри і пензля він не покидав до самої смерті.

6 березня 1951 року Володимира Кириловича Винниченка не стало. Величезний його архів невдовзі було перевезено з Мужена до США, де він і зберігається досі в Колумбійському університеті. Зусиллями професора Григорія Костюка за кордоном здійснено кілька важливих посмертних видань В. Винниченка (два томи унікальних "Щоденників", роман "Слово за тобою, Сталіне!", повість "На той бік"). Але значна частина творів вигнанця з України ще й досі невідома читачам (більша частина щоденників, романи "Вічний імператив", "Лепрозорій".

Володимир Винниченко дебютував у літературі зовсім молодим. Перші його твори, які збереглися, – поема "Повія" та оповідання "Народний діяч". Проте заявив про себе письменник оповіданням "Сила і краса"; з нього, власне, й починається літературна біографія В. Винниченка (згодом воно прибирає нову назву "Краса і сила").

Рання проза Володимира Винниченка докладно розглянута в статтях І. Франка та Лесі Українки. Тут же варто наголосити на тих рисах, які привертали до оповідань і повістей молодого письменника посилену увагу тодішнього читача.

По-перше, надзвичайно широкий і точний соціологічний "зріз" українського суспільства, показаний спостережливим автором з акцентами на різких соціальних контрастах. (В одному з видань 20-х років оповідання В. Винниченка так і групували: "Діти", "Наймити-заробітчани", "Солдатчина", "1905 рік", "Тернистим шляхом", "Національне питання").

По-друге, В. Винниченко, маючи перед очима досвід покоління "Молодої України", перейнятої ідеєю європеїзму, свідомо відштовхувався від старосвітської манери письма. І кажучи словами М. Зерова, ранні "соковиті побутові повісті" самого Винниченка теж написані "трохи на старий лад", все ж вони містили в собі запас новизни, – може, не стільки ще в арсеналі художніх засобів, скільки в самому підході до зображення села, підході, вільному від досить поширеної тоді розчуленості й етнографізму.

Не дивно, що Лесі Українці так сподобалася повість "Голота": вона побачила в цьому творі підтвердження своїх думок про новоромантизм з його ідеєю самоцінності кожної людської особистості. Приблизно з 1907 року у творчості В. Винниченка настає другий, якісно новий, період. На зміну "соковито побутовим (точніше було б сказати – соціально-психологічним) повістям" приходить, як писав Микола Зеров, "імпресіоністична новела та роман з психологічним завданням, запальна драма з претензією покладати основи соціалістичної моралі". Причому цей новий шлях був "ширший принадніший", як видавалося самому письменникові, – небезпечний та непевний, як видавалося тогочасній критиці". Поштовх дискусіям про "нового" Винниченка дали такі його твори, як оповідання "Момент" та п'єси "Дисгармонія" і "Щаблі життя".

Як і багато інтелігентів початку століття, В. Винниченко активно включався в дискусії про "нову мораль", яка має прийти на зміну старій, "буржуазній". У суперечках його героїв неважко помітити початки тих масштабних полемік, які кипітимуть пізніше, вже за часів "соціалістичного будівництва". Скажімо – про шлюб, кохання, загалом стосунки чоловіка й жінки.

Крім того, творчість В. Винниченка періоду "ганебного десятиліття" важко уявити поза його "діалогом" з ідеями Фрідріха Ніцше – філософа, чий вплив на уявлення й настрої європейської (в тому числі української, російської) інтелігенції був надзвичайно сильним. Трактат про Заратустру Винниченко перекладав – в архіві збереглися три товсті зошити з його тлумачною версією "Так промовляв Заратустра". Парафрази з Ніцше є в романі "Хочу". Очевидно, Винниченкові виявився близьким пафос заперечення філістерської моралі і переоцінки, цінностей, що його він знайшов у німецького філософа, а також ідея духовного аристократизму, схиляння Ніцше перед сильною, вільною від умовностей, особистістю.

Винниченка-художника якраз і цікавили психологічні таємниці людини; своїх героїв він часто ставив у ситуацію морального експерименту, аналізуючи підсвідомі першопричини їхньої поведінки, гру інстинктів, химерні поєднання соціальних і біологічних чинників. З цього погляду новаторське звучання мала в українській літературі драматургія Володимира Винниченка – вільна від побутово-етнографічних надмірностей, зосереджена на мало-дослідженому попередниками типажі, оригінальна своїми психологічними колізіями й етичними парадоксами. Не дивно, що такі п'єси Винниченка, як "Брехня" і "Чорна Пантера та Білий Ведмідь" мали, без перебільшень, європейський успіх.

Завершенням другого періоду творчості письменника стали його п'єси "Закон", "Між двох сил", повість "На той бік". Два останні твори споріднює і те, що написані вони на матеріалі драматичних подій української революції; в обох – надзвичайно цікаві жіночі образи.

Нарешті, третій період у творчій біографії Винниченка ознаменований появою "Сонячної машини", зміною тем і "методів письма": "Тема – переупорядкування суспільства за допомогою винаходу; засоби її опрацювання – то засоби популярного в сучасній літературі і невластивого Винниченкові раніше, трохи авантюрного, соціально-фантастичного роману, де замість обридливого психологізму подається "цікава інтрига, актуальні проблеми". "Сонячну машину" дослідники порівнювали з фантастичними творами К. Чапека та Г. Уеллса. Твір цей, написаний у Німеччині, після видання його в Україні мав величезний успіх. У 1928 – 1929 рр. він викликав унікальну за своїм масштабом полеміку, що, по суті, влилася в русло відомої літературної дискусії 1925 – 1928 років.

А загалом, з творів, написаних В. Винниченком в еміграції, нам відомі й доступні нині кілька. За останні роки прийшли до українського читача його новелістичний цикл "Намисто", романи "Сонячна машина", "Поклади золота" та "Слово за тобою, Сталіне!", п'єса "Пророк". Решта спадщини письменника й досі чекає на своїх видавців. Можна здогадуватися, що останні твори Володимира Винниченка увібрали його філософсько-етичні ідеї конкордизму: вони теж сповнені роздумів про шляхи переупорядкування людства, якому так важко дається те, про що здавна мріяв Володимир Винниченко, – гармонія.

Література

В.Винниченко “Дисгармонія”, “Брехня”, “Гріх”.

Григорій Костюк. Світ Винниченкових образів та ідей. .К., 1994.

Історія української літератури ХХ століття. Кн.1. К., 1993.

Історія української літератури ХХ століття. Кн.1. К., 1998.