Творчість Рембрандта

Творчість Рембрандта Харменса ван Рейна (1606–1669) знаменує найвищий розквіт голандського мистецтва XVII століття й одну з вершин світового мистецтва взагалі. Демократичне й істинно гуманне, перейняте гарячою вірою в торжество справедливих життєвих початків, воно втілило в собі самі передові й життєстверджуючі ідеї свого часу. Художник підняв образотворче мистецтво на нову ступінь, збагативши його небувалою життєвістю і психологічною глибиною. Рембрандт створив нову мальовничу мову, у якій головну роль грали тонко розроблені прийоми світлотіні і насичений, емоційно напружений колорит. Духовне життя людини стало відтепер доступне зображенню засобами реалістичного мистецтва.

Рембрандт виступив новатором у багатьох жанрах. Як портретист, він став творцем своєрідного жанру портрету-біографії, де довге життя людини і його внутрішній світ розкривалися у всій своїй складності і суперечливості. Як історичний живописець, він перетворив далекі античні і біблійні легенди в зігріту високим гуманізмом розповідь про реальні земні людські почуття і відносини.

Середина 1630-х років – час найбільшої близькості Рембрандта до загальноєвропейського стилю барокко, пишного та гучного, насиченого театральним пафосом і бурхливим рухом, контрастами світла й тіні, суперечливим сусідством натуралістичних і декоративних моментів, чуттєвості і жорстокості.

У барочний період написане «Зняття з хреста» (1634). Картина ілюструє євангельську легенду про те, як Йосип Аримафейский, Никодим та інші учні і близькі Христа,одержавши дозвіл Пілата,

зняли вночі тіло Христа, загорнули його в багату плащаницю і поховали. Легенда розказана Рембрандтом із приголомшливою життєвою правдою. Трагічна смерть вчителя і сина принесла учасникам події глибоке горе. Художник вдивляється в обличчя, намагаючись проникнути в душі людей, прочитати реакцію кожного на те, що відбувається. Схвильовано передає він непритомність Марії, матері Христа, плач і стогони жінок, страждання і скорботу чоловіків, переляк і цікавість підлітків.

У цьому творі Рембрандт відштовхувався від відомої картини Рубенса тієї ж назви, використовуючи окремі композиційні мотиви великого фламандця і прагнучи перевершити його у вираженні щиросердечних рухів героїв.

Іншим важливим досягненням цієї картини, поряд з індивідуалізацією почуттів діючих осіб, з'явилося використання світла для досягнення цілісності багатофігурної композиції. Три головних моменти легенди – зняття з хреста, непритомність Марії і розстеляння плащаниці – освітлені трьома різними джерелами світла, інтенсивність яких убуває згідно зі зменшенням значення сцени.

Початок нового періоду в житті і творчій діяльності майстра було відзначено двома важливими подіями, що відбулися в 1642 році: передчасною смертю Саскії, гаряче коханої дружини, що залишила йому однорічного сина, і створенням картини «Нічний дозор» – великого групового портрета амстердамських стрільців, найвідомішого твору майстра.

Сімейна трагедія і завершення відповідального замовлення поставили Рембрандта перед складними проблемами особистого і творчого життя. Художник виходить з цієї кризи ще більш змужнілим і навченим. Його мистецтво стає серйозніше, зібраніше й глибше, а головне, у ньому все чіткіше проступає інтерес до внутрішнього життя людини, до того, що діється в його душі.

У тісному зв'язку з еволюцією творчості Рембрандта в 1640-і роки варто розглядати й один з найголовніших добутків художника – «Данаю», хоча на картині стоїть дата 1636. На створення образа Данаї, легендарної грецької царівни, заточеної своїм батьком, щоб уникнути передвіщеної йому загибелі від руки онука, Рембрандта надихнула його перша любов – Саскія. Але через десять років, як показали новітні дослідження, художник, незадоволений первісним рішенням, істотно переробляє образ головної героїні. Моделлю для остаточного варіанту картини послужила йому, очевидно, Гертьє Діркс, молода вдова, що оселилася в будинку Рембрандта після смерті Саскії спочатку як нянька однорічного Титуса, а потім і на правах повної господарки. Таким чином, голова, права рука й у значній мірі тіло Данаї, що очікує у своїй темниці коханого (по легенді, закоханий в Данаю Зевс проникнув до неї у вигляді золотого дощу), а також фігура баби-служниці виявилися написаними заново, у сміливій широкій манері середини і другої половини 1640-х років. Майже всі інші деталі картини залишилися такими, якими були написані в 1636 році, характерним для попереднього періоду акуратним мазком.

Значним змінам піддався і колорит картини. У первісному варіанті панували холодні тони, типові для середини 1630-х років. Замінивши золотий дощ першого варіанта золотим світлом, що як би передвіщає появу закоханого бога, Рембрандт виконує тепер центральну частину картини в теплому тоні з золотавою охрою і червоною кіновар'ю як домінанти.

В другому варіанті, тобто в 1646–1647 роках, Даная одержала і заглиблену психологічну характеристику, завдяки якій розкрився таємний внутрішній світ жінки, уся складна і суперечлива гама її почуттів і переживань. «Даная», таким чином, – наочний конкретний приклад становлення знаменитого рембрандтівского психологізму.

Творчість Рембрандта 1650-х років відзначено насамперед досягненнями в області портрету. Зовні портрети цього періоду відрізняються, як правило, великим розміром, монументальними формами. спокійними позами. Моделі звичайно сидять у глибоких кріслах, поклавши на коліна руки і повернувшись прямо до глядача. Світлом виділені обличчя і кисті рук. Це завжди літні, навчені довгим життєвим досвідом люди – старі і баби з печаткою невеселих дум па особах і нелегкої праці на руках. Подібні моделі давали художникові блискучі можливості показати не тільки зовнішні прикмети похилого віку, але і духовний вигляд людини. У зборах Ермітажу ці роботи добре представлені незамовленими портретами: «Старий у червоному», «Портрет бабусі» і «Портрет старого єврея».

Ми не знаємо імені людини, що послужили моделлю для портрету «Старий у червоному». Рембрандт писав його двічі: у портреті 1652 року (Національна галерея, Лондон) він зображений сидячим в кріслі з підлокітниками, у глибокій замисленості склонившим голову на праву руку; ермітажний варіант трактує ту ж тему – людина наодинці зі своїми думами. Цього разу художник застосовує строго симетричну композицію, зображуючи нерухомо сидячого старого у фас. Але тим помітніше рух думки, ледь уловима зміна виразу обличчя: воно здається то суворим, то більш м'яким, то втомленим, то раптом осяяним припливом внутрішньої сили й енергії. Те ж відбувається і з руками: вони здаються то судорожно стиснутими, то лежачими знесилено. Художник досягає цього насамперед завдяки блискучій майстерності світлотіні, що у залежності від її сили і контрастності вносить у зображення елегійну розслабленість або драматичну напругу. Величезну роль грає при цьому і манера нанесення фарби на полотно. Порите зморшками обличчя старого і вузлуваті натруджені руки знаходять художню виразність завдяки грузлому місиву фарб, у якому жирні мазки, що переплітаються, передають структуру форми, а тонкі лесировки додають їй рух і життя.

Безіменний старий у червоному з підкресленим достоїнством, силою духу і шляхетністю став вираженням нової етичної позиції художника, який відкрив, що цінність особистості не залежить від офіційного положення людини в суспільстві.

До середини 1660-х років Рембрандт завершує свій найпроникливіший витвір – «Повернення блудного сина». Його можна розглядати як заповіт Рембрандта-людини і Рембрандта-художника. Саме тут ідея всепрощаючої любові до людини, до принижених і стражденних – ідея, якій Рембрандт служив усе своє життя, – знаходить найвище, найдосконаліше втілення. І саме в цьому добутку ми зустрічаємося з усім багатством і розмаїтістю мальовничих і технічних прийомів, що виробив художник за довгі десятиліття творчості.

Обірваний, знесилений і хворий, покинутий друзями, з'являється син на порозі рідної домівки і тут, в обіймах батька, знаходить прощення і розраду. Безмірна світла радість цих двох – старого, що утратив усякі надії на зустріч із сином, і сина, охопленого соромом і каяттям, що ховає обличчя на грудях батька, – складає головний емоційний зміст шедевру. Мовчучи, вражені, застигли мимовільні свідки цієї сцени.

Художник гранично обмежує себе в кольорі. У картині домінують золотисто-охристі, кіноварно-червоні і чорно-коричневі тони при нескінченному багатстві найтонших переходів усередині цієї скупої гами. У нанесенні фарб на полотно беруть участь і кисть, і шпатель, і черешок кисті; але і це Рембрандту здається недостатнім – він наносить фарби на полотно безпосередньо пальцем (так написана, наприклад, пятка лівої ноги блудного сина). Завдяки розмаїтості прийомів досягається підвищена вібрація барвистої поверхні – фарби то горять, то блищать, то глухо жевріють, то як би світяться зсередини, і жодна деталь, жоден, навіть самий незначний, куточок полотна не залишає глядача байдужим.

Тільки навчена величезним життєвим досвідом людина і великий художник міг створити цей геніальний і простий шедевр.

У «Поверненні блудного сина» нічого не відбувається і нічого не вимовляється – усі було сказано, передумано, вистраждано дуже давно, у роки довгого чекання, але є радість зустрічі, тихої і світлої...

«Повернення блудного сина» було останнім великим здобутком майстра. У 1669 році Рембрандт помер.

Використана література:

Ю. Кузнєцов. «Голландський живопис XVII – XVIII століть в Ермітажі». Видавництво «Мистецтво», Ленінградське відділення, 1988р.

«Ермітаж. Плани виставок» укладач Ю. Шапиро. Лениздат, 1977р.

«Енциклопедичний словник юного художника» укладачі Н. Платонова і В. Синюков, Изд-во «Педагогіка», Москва, 1983р.

1

Âèêîðèñòàííÿ áåçêîøòîâíå é íå ìîæå áóòè ³íøèì. Ïîäÿêè é çàóâàæåííÿ íà micha@i.com.ua. Enjoy!!! ;-)