Архітектура Візантії (работа 2)

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Реферат

"Архітектура Візантії"

Студентки 1 курсу 3 групи

історичного факультету

Кононенко Уляни

Київ 2009

Зміст

Вступ

Розділ І. Історія візантійської архітектури

Розділ ІІ. Особливості будівництва

Розділ ІІІ. Архітектурні пам’ятки

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Тема реферату ‘‘Архітектура Візантії’’. Культура Візантії – це своєрідне явище світової культури. Архітектура займає тут окреме важливе місце. То ж не згадати про неї просто не можливо.

У рефераті розглядається архітектура Візантії у світлі історичних подій, розкриваються особливості будівництва та висвітлюються окремі пам’ятки візантійської архітектури.

Розділ І. Історія візантійської архітектури

В кінці ІV ст. після розділу Римської імперії і переносу імператором Констянтином своєї резиденції в грецьку Візантію провідна роль в політичному, економічному і суспільному житті переходить до східної частини. З того часу починається епоха візантійської держави, центром якої стала його нова столиця – Константинооль. Історія архітектури Візантії поділяється на три періоди:

ранньовізатійский (V – VІІ ст.)

середньовізантійський (VІІІ – ХІІІ ст.)

пізньовізантійський (ХІІІ - Х V ст.)

Часом найвищого розквіту був перший період, особливо роки царювання Юстиніана (20 – 60 р. VІ ст.), коли Візантія перетворилась в могутню державу, яка окрім Греції та Малої Азії підкорила народи Передньої Азії, південного Середземномор’я, Італії та Адріатики.

Продовжуючи античні традиції, Візантія наслідувала також культурні досягнення завойованих народів. Глибокий синтез античних і східних елементів складає характерну рису візантійської культури.

Перевага християнської ідеології відобразилась на розвитку домінуючих типів монументального кам’яного будівництва. Пошуки композиції церкви в відповідності з призначенням будівлі поєднувались з завданням утвердження імператорської могутності. Це обумовило відоме єдинство пошуків і відносну спільність розвитку типів культових будівель, не дивлячись на регіональні відмінності, в яких проявлялись особливоті і традиції окремих народів.

Важливим вкладом Візантії в історію світового зодчества є розвиток купольних композицій храмів, що виразилося в появі нових типів структур – купольної базиліки, центричної церкви з куполом на восьми опорах та хрестово-купольної системи. Розвиток перших двох типів припадає на ранньовізантійський період. Хрестово-купольна система храмів отримала широкого розповсюдження в період середньо-візантійської архітектури.

До візантійської епохи відноситься і складання монастирів як особливого типу архітектурних комплексів. Найбільш своєрідними є загородні монастирі, які зазвичай представляли собою обнесені стінами уріплені пункти, в середині яких окрім житлових та господарських будівель монахів, споруджувалась велика трапезна та домінуюча будівля – церква. Будівлі і кріпості, які здебільшого розташовувались на підвищеннях асиметрично, являли собою гармонічно узгодженні просторові композиції – ансамблі.

У містобудівництві до 6 ст. складувались середньовічні риси. У містах Балканського півострову з’явився укріплений Верх – місто, біля якого розросталися житлові квартали. Міста Сирії часто будувалися за нерегульованим планом, що відповідав рельєфу місцевості. Тип житлового будинку з внутрішнім двором в ряді районів Візантії довго зберігав зв’язок з античним зодчеством. В Константинополі споруджувались багатоповерхові будинки, часто з аркадами на фасадах.

Поступовий процес феодалізації, гостра соціальна боротьба та народні рухи в VII – на початку ІХ ст. визвали істотний перелом в художній культурі Візантії.

В середині ІХ – ХІІ ст., в період розквіту мистецтва Візантії, тип храму, з куполом на "барабані", остаточно утвердився. Хрестово-купольний храм є завершеним архітектурним типом. В класичному варіанті хрестово-купольного храму купол підіймається за допомогою парусів на вільно стоячих опорах (церкви монастиря Ліпса та Мірелейон Х ст., монастир Пантократора ХІІ ст. в Константинополі, церква Богоматері в Салониках 1028 р. та ін..). На території Греції розвинувся тип храму з куполом на тромпах. В монастирях Афона оформився триконховий вид храму.

Після нашестя хрестоносців у 1024 р. візантійська культура знову відроджується у відвойованому у 1261 р. Константинополі і зв’язаних з ним державах на території Греції та Малої Азії. Церковна архітектура ХІV – ХV ст. в основному повторює старі типи. В Містрі будуються церкви, які об’єднували в собі базиліку та хрестово-купольний храм (2-ярусна церква монастиря Пантанасса 1428 р.). Середньовічна в основі архітектура іноді вбирає деякі мотиви італійського зодчества та відображає становлення світських, ренесансних тенденцій.

Пізній період візантійського мистецтва співпав з готикою і по часу, і за стильовою направленістю. Мистецтво Візантії перестає існувати з падінням візантійської державності, але продовжують жи його художні традиції, які значно вплинули на художню культуру Давньої Русі.

Розділ ІІ. Особливості будівництва

Архітектура Візантії наслідувала від Риму усі його досягнення в області арково-звідних конструкцій. Однак бетонна техніка не була прийнята в Візантії; стіни здебільшого складувались з цегли або тесаного каменю, а також з цегли з кам’яними прокладками або з каменю з прокладками з цегли. Перекриття здебільшого звідні, іноді з дерев’яними конструкціями. Наряду з куполами та циліндричними зводами широко були розповсюджені хрестові зводи. В спиранні купола на квадратну основу нерідко використовувався східний прийом – тромпи.

Найбільш вагомим конструктивним досягненням візантійської архітектури - розробка системи спирання купола на окремо розташовані чотири опори з допомогою парусного зводу. Спочатку купол спирався безпосередньо на паруса та підпряжні арки, а пізніше між куполом і опорною конструкцією почали робити циліндричний об’єм – барабан, в стінах якого залишали пройми для освітлення підкупольного простору.

Ця конструктивна система дозволила звільнити інтер’єр будівель від громіздких стін і ще більш розширити внутрішній простір. Тій же ідеї просторовості інтер’єру слугував прийом підпирання підпружних арок напівкуполами, що азом куолом створюють єдиний простір, що іноді досягав дуже великих розмірів. Взаємне урівноваження зводів - одне з видатних досягнень візантійської архітектури. Використання просторових форм, які в силу геометричної будівлі наділялися жорсткістю і стійкістю, дозволило звести до мінімуму масивність опірних конструкцій, раціонально розподілити в них будівельні матеріали, отримати значну економію в трудових та матеріальних затратах.

Основним будівельним матеріалом була пласка цегла – плінфа товщиною близько 5 см, яку укладали на розчині. У східних регіонах імперії, що були багатими на вапнякові та туфові кар’єри, застосовувалась кладка з тесаних каменів на розчині (Сірія, Закавказзя).

В розчині використовували вапно, до якого примішували мілко розточену цеглу – цем’янку для придання розчину великої міцності та гідравлічної стійкості. В стінах розчин укладався горизонтальними шарами товщиною в кілька сантиметрів. Для зменшення ваги в кладку зводів вводились пористі кам’яні породи, в тому числі й пемза. Купола й зводи покривалися черепицею.

Для сприйняття розпору арок і зводів у процесі їх спорудження у візантійських будівлях часто використовувались металічні та дерев’яні затяжки, які іноді залишались і в уже зведених будівлях. В куполах закладали розтяжні кільця, виготовлені з дубових брусків або заліза.

Широко застосовувались у Візантії хрестові зводи. Найчастіше вони мали вспарушену форму, що з’явилася в результаті відмови від елліптичного окреслення діагональних ребер звичайного зводу і переходу до більш простого напівциркулярного абрису, що легко окреслювався з допомогою коробу.

Наступним кроком в еволюції зводу були відмова від діагональних ребер та перетворення взпарушеного зводу в парусний.

У східних регіонах імперії, де у кладці переважав природній камінь, зводи і купола зводились по кружалам. Наряду з тесаним примінявся й бутовий камінь на розчині.

Серед звідних форм, що виконувалися з каменю, варто відмітити зімкнуті й хрестові зводи, а також арки й зводи зі стрілчастим начертанням, що з’явилися в Сирії та Закавказзі.

Загальний прогрес будівельної техніки та архітектури супроводжувався розвитком теоретичної думки. Зодчі Візантії були знайомі з трактатом Вітрувія. Відома оригінальна праця єпископа Ісідора "20 книг начал, т. е. истинных знаний" (рубіж VІ – VІІ ст.), у якому містяться відомості по архітектурно-будівельній справі. Ця праця, що в більшій мірі засновується на Вітрувії, також відображає потреби візантійського часу.

Художнє осмислення нових конструктивних систем в візантійському зодчестві відбувалося під впливом місцевих архітектурних шкіл і, перш за все, під впливом грецьких традицій. Вияв у композиції конструктивної форми, характерне давньогрецькому зодчеству, в візантійську епоху також стало основним тектонічним принципом. Однак цей принцип виявився в нових умовах, підготованих гігантським розвитком звідно-купольних фрм при домінуючому значенні внутрішнього простору. Основними засобами виразності слугували самі конструктивні елементи – купола, зводи, аркади, які ясно читаються в інтер’єрі з підкреслено виявленими поверхнями без зайвої пластики та декоративного перевантаження. Стіни часто покривалися фресковим живописом або облицьовувались різнокольоровими плитами мармуру. Широко застосовувався мозаїчний живопис, що зазвичай розташовувався на вигнутих поверхнях стін, в куполах і зводах. Різна скульптурна обробка стін сприймається як легкий рельєфний малюнок, що не порушував плоскості стіни.

В чітких поділах інтер’єру збереглись ордерні молитви, але зникла характерна для Давнього Риму ордерна аркада.

Аркада на колонах, що з’явилася ще в період Римської імперії, стала в візантійській архітектурі переважаючим мотивом. Форма аркади – конструктивна. Від римського ордеру залишилась тільки колона. Змінилась і форма капітелі, що передавала зосереджені зусилля від арки з прямокутною основою на круглу колону. Більш масивна, ніж в римських колонах, вона отримала форму перекинутого півшару з усіченими сторонами. Її скульптурна обробка виконувалась у вигляді легкого геометричного візерунку, форма і пластика були різними. Ствол колони часто робився монолітним, в окремих випадках на обидва кінця колони накладались свинцеві прокладки. Всі елементи системи відрізнялися доречністю.

В ранньовізантійських рамах застосовують базиліки – подовжені будівлі з виділеним по ширині та висоті середнім нефом, відділених від малих аркадою на колонах. Велике значення для розвитку візантійського зодчества мали базиліки що будувалися в східних районах – в Сирії, Малій Азії, Закавказзі.

Великий вплив на розвиток візантійських центричних будівель мали купольні споруди (церква в Есрі 510-515 р. (додаток 1), церква в Русафе в Месопотамії 569-586 р.). Особливого значення набуває купол на чотирьох чи восьми опорах (купол на "барабані"). Одним з ранніх прикладів цього типу в Сірії може слугувати церква в Босрі 513 р., в якій купол спирався на чотири опори.

За часів, коли купол переважав у композиції, велике значання відігравали ніші-ескедри. В поєднанні з колонами вони створювали просторові устої, яки сприймали розпір купола в діагональному напрямку. В цій розвинутій структурі центричної купольної будівлі роль інтер’єру стала головною у відповідності до особливостей християнського ритуалу, що проходив головним чином в центрі храму під куполом – символом небо сходу.

Розділ ІІІ. Приклади візантійської архітектури

Собор Софії

Вершиною розвитку арочно-звідних структур є велична купольна базиліка собору Софії у Константинополі, побудована грецькими архітекторами Анфімієм із Трал та Ісидором з Мілету в 532-537 р. за часів правління Юстиніана. Це найбільш величне і найбільш відоме произведение візантійського зодчества.

Собор Софії був головною будівлею Візантійської імперії та придворним храмом імператора. Тут імператор виходив до народних мас в оточенні світи та духовенства. У створенні сильного емоційного враження архітектурі відводилося основне місце.

Купольна базиліка храму (додаток 2) ніби поєднувала у собі особливості структури видатних римських споруд – базиліки Констянтина та Пантеона. Однак загальні розміри собору Софії значно перевищують їх, а конструктивна основа значно відрізняється від прототипів.

У плані храм являє собою прямокутник зі сторонами 74.8 Х 69.7 м. Центральний простір формується чотирма масивними пілонами висотою 23 м, пов’язаних між собою підпружними арками та парусами, на які спирається центральний купол діаметром 31м. У цілях максимального облегшення конструкції ребра куполу та заповнення між ними викладалось зі спеціально виготовленої пемзової цегли на товстих шарах цементного розчину. Створена чітко спів діюча система купольного і під купольних просторів, що зливаються в однин великий простір головного нефу.

Інтер’єри відрізнялися багатством форм и обробки (додаток 3). Тут просторовість та повітряність поєднуються з гігантським масштабом. Однак не дивлячись на грандіозні розміри, архітектурні форми не подавляють людину.

Важливою особливістю інтер’єру є його тектонічна ясність, підкреслена обробкою та освітленням. Просторова, пластична та урівноважена конструкція – основа виразності. Система сферичних поверхонь – купол, паруса, півкупола та конхи ескедр – акцентовані мозаїчними зображеннями на золотому фону (додаток 4). Світове рішення композиції також підкреслювало значення сферичних форм, особливо куполу. Для цієї цілі слугують численні пройми, влаштовані в нижній частині куполу та пів куполів, а також наростаюча від периферії до центру інтенсивність світових потоків, яка досягає своєї кульмінації в достатньому освітленні під купольного простору з-під сфери через пройми у її основі. Освітлений купол ніби парирує нд усім інтер’єром, підкреслюючи його повітряність та просторовість.

Собор Софії в Константинополі значно вплинув на наступний розвиток архітектури. І хоча жодна будівля вже не досягала розмірів цього храму, його композиція була зразком, якому слідували протягом багатьох років.

Церква св. Ірини

Своїм планом та інтер’єром подібна до собору св. Софії меншму вигляді, але купол її не плоский, а являє собою заглиблення. Цікава вона також тим, що у неї окрім головного куполу є ще й інший, який знаходився над трапезною частиною і мав рідку форму еліпсу, що досить рідко зустрічалась у візантійському мистецтві.

Кафолікон (собор) в Афінах

Цей собор споруджено у VІІІ чи ІХ ст. Має форму хреста з главою над середнім простором. Цей невеликий храм являє собою видозмінення візантійського стилю, що зустрічається загалом в південно-грецьких та пелопоннеських церквах, в якому значною складовою є фасади з фротонами та мезонинами, що нагадують фасади базилік. Серед храмів, що відповідають по типу Кафолікону можна назвати церкву св. Нікодима, церкву св. Феодора та декілька церков у Салониках.

Висновки

У Рефераті розглянуто відомості про архітектуру Візантії. Як бачимо вона була досить величною та різноманітною, значно вплинула на архітектуру Давньої Русі. Також відіграє важливу роль у світовій архітектурі після загибелі самої Візантійськї держави. Відображення візантійської архітектури можемо побачити і в сучасній архітектурі.

Архітектура Візантії змінювалася під впливом історичних подій. Змінювалися не тільки зовнішні характерні риси, а також інтер’єр та окремі будівельні особливості, що надавали їй легкості, повітряності та особливої величності.

Список літератури

1. Бычков В.В. Малая история византийской эстетики. - Киев, 1991 г.

2. Каждан А.П. Византийская культура (Х-XII вв.). – М., 1997 г.

3. Культура Византии. В 3-х т. – М., 1984-1991 г.

4. Поляковская М.А., Чекалова А.А. Византия: быт и нравы. – Свердловск, 1989 г.

5. Удальцова З.В. Византийская культура. – М., 1988 г.