Сім нових чудес світу

Сім нових чудес світу

В 2001 році швейцарський мільйонер Бернард Вебер запропонував оголосити всесвітнє голосування з відбору нових семи архітектурних шедеврів, оскільки з «класичних» чудес залишилося лише одне – піраміда Хеопса в Гізі.

Незабаром після цього він заснував в Цюріху Фонд «Нові сім чудес світу» (NOWC).

В кінці 2005 року почалося всесвітнє голосування. Будь-який житель планети міг відправити свій голос, скориставшись телефоном або електронною поштою, на підтримку семи з 21 заздалегідь відібраного архітектурного шедевра. До речі, організатори визнали, що механізм голосування не припускав захист від людей, які могли висловлюватися на підтримку тієї або іншої споруди по кілька разів.

ЮНЕСКО ж, яка складає власний список об'єктів, що належать до Всесвітньої спадщини, від церемонії в Португалії дистанціювалася. В свою чергу, Ватикан звинуватив організаторів інтернет-голосування за сім нових чудес світу в умисному ігноруванні християнських пам'ятників. Хоча в короткому списку претендентів значаться монументальна статуя Христа Спасителя і московський храм Василя Блаженного, в Римі переконані, що ці витвори мистецтва потрапили в перелік фіналістів тільки завдяки політичному тиску цих двох країн, відзначає лондонська газета The Times.

Незадоволеність списком фіналістів раніше виявив і Єгипет: у цій країні визнали, що піраміди в Гізі не потребують ніякого інтернет-голосування і є дивом світу самі по собі.

Саме 7 липня 2007 року (07.07.07 – символічна дата) в Лісабоні (Португалія) відбувся фінал конкурсу на звання «Чудо Світу» (The New Seven Wonders): нові чудеса світу отримали офіційний статус. А сім визнаних чудес світу іменуватимуться тепер з приставкою «минулі сім великих чудес світу».

На звання Нових чудес світу претендували:

Акрополь, Афіни, Греція

Альгамбра, Гранада, Іспанія

Ангкорський храм, Камбоджа

Ацтекське місто Чичен-Ітца, Юкатан, Мексика

Велика стіна, Китай

Місто Тімбукту, Малі

Стародавнє місто Петра, Йорданія

Замок Нойшвайштайн, Німеччина

Будівля оперного театру Сіднея, Австралія

Колізей, Рим, Італія

Загублене місто інків МачуПікчу, Перу

Московський Кремль / Покровський собор (Храм Василя Блаженного),

Москва

Піраміда Хеопса в Гізі, Єгипет

Статуї острова Пасхи, Чилі

Статуя Свободи, Нью-Йорк, США

Статуя Христа Спасителя, Ріо-де-Жанейро, Бразилія

Стоунхендж, Еймсбері, Великобританія

Мавзолей Тадж-Махал, Агра, Індія

Храм Кіоміцу, Кіото, Японія

Храм Святої Софії, Стамбул, Туреччина

Ейфелева башта, Париж, Франція

Було вирішено вибрати сім нових див світу шляхом всесвітнього голосування в три етапи. В результаті першого прямого голосування було відібрано 77 об'єктів, другого – 21 об'єкт. Переможці оголошені 7 липня 2007 року в Лісабоні (Португалія). Голосування проходило за допомогою SMS, телефону або Інтернету.

Внаслідок голосування майже 100 мільйонів осіб фаворитами виявилися:

Назва

Регіон

Місцезнаходження

Зображення

Великий китайський мур

Азія

Китай

Петра

Азія

Йорданія

Тадж-Махал

Азія

Агра, Індія

Колізей

Європа

Рим, Італія

Мачу-Пікчу

Південна Америка

Куско, Перу

Христос-Спаситель

Південна Америка

Ріо-де-Жанейро, Бразилія

Чічен-Іца

Північна Америка

Юкатан, Мексика

Великий китайський мур – серія кам’яних та земляних укріплень в північній частині Китаю, збудованих з метою захисту північних кордонів Китайської імперії проти вторгнень різних кочових племен. Найстаріша частина муру була збудована ще в п’ятому столітті до н.е. Пізніше, будівництво нових секцій тривало аж до 16 століття включно. Одна з найбільш відомих частин муру збудована в 220–206 до н.е. першим імператором Китаю Цінь Ші Хуан-ді. Небагато з них дійшли до наших днів. Більшість нині існуючих були збудовані в епоху династії Мін.

Великий китайський мур простягається від Шаньхайгуань на сході до Лобнор на заході по дузі, що приблизно розмежовує південні околиці Внутрішньої Монголії. Найбільш повне археологічне дослідження, з використанням передових технологій, останнім часом прийшло до висновку, що Великий мур з усіма його секціями простягається на 8,851.8 км. Ця довжина складається з 6259 км самих стін, 359,7 км траншей та 2 232,5 природних захисних бар’єрів, таких як гори та річки. Уздовж усієї Великої китайської стіни споруджені каземати для охорони і сторожові башти, а у головних гірських проходах – фортеці. Великий китайський мур зберігся до наших днів, переважно, у вигляді кам'яної захисної стіни династії Мін (17 століття).

До періоду Весни та Осені, який розпочався приблизно у 8 столітті до н.е., китайці вже були знайомі з технікою будівництва захисних стін. У період Воюючих царств з 5 століття до н.е. до 221 року до н.е., удільні князівства Цінь, Вей, Чжао, Ці, Янь та Чжуншань побудували протяжні укріплення для захисту своїх власних кордонів. Здатні витримати атаку легкої зброї, такої як мечі та списи, ці стіни будувались, головним чином, утрамбовуванням землі та гравію між щитами.

Цінь Ші Хуан-ді підкорив практично всі ворогуючі князівства та об’єднав Китай в 221 році до н.е., започаткувавши династію Цінь. Маючи намір запровадити централізоване правління і не допустити відродження колишніх регіональних правителів, він наказав будувати нові мури щоб з’єднати вже існуючі укріплення вздовж нових північних кордонів імперії.

В 221 році до Р.Х. імператор Цінь Ші Хуан-ді наказав послати на кордон імперії 300-тисячну армію на чолі з полководцем Мен Тянем для будівництва між наявними земляними валами фортифікаційних укріплень із каменю та цегли, значна частина яких повинна була проходити в непрохідних гірських районах.

Будівництво муру розпочали з будівництва башт, яких налічувалось близько 25 000. Вони були різного розміру та побудовані з різного матеріалу, але кожна представляла піраміду завширшки та заввишки близько 12 м. Відстань між ними була в «два польоти стріли», а з'єднувались вони товстою стіною заввишки близько семи метрів. По ширині стіни спокійно могла пройти шеренга із восьми чоловік. Будівництво муру в основному було закінчено до 213 року до н. е. Крім 300 тисяч солдат, у будівництві стіни брали участь сотні тисяч мобілізованих селян. «Найдовшим цвинтарем світу» називають Великий китайський мур, де на будівництві загинуло близько 400 000 чоловік. Незважаючи на назву в самому мурі вони поховані не були.

Конструкція Великого муру була відновлена ще раз в епоху династії Мін. невдовзі після поразки китайської армії від ойротів в битві при Туму в 1449 році. Мін не вдалося підкорити маньчжурські та монгольські племена після цілого ряду проведених битв а тривалий конфлікт ліг тяжким тягарем на імперію. Мін прийняла нову стратегію захисту від кочових племен, яка полягала в будівництві муру вздовж північних кордонів Китаю. Визнаючи встановлення монгольського контролю над пустелею Ордос, стіна огинала південний її край, включивши, натомість, вигиб річки Хуанхе.

Наприкінці династії Мін, Великий мур допоміг захистити імперію проти маньчжурських вторгнень, що розпочалися близько 1600 року

Загальна характеристика муру

До використання цегли Великий мур будувався, головним чином, із земляного ґрунту, каміння та дерева. В часи династії Мін цегла активно використовувалась в багатьох секціях муру нарівні з вапном та каменем. Розмір та вага цегли полегшували роботу, у порівнянні з каменем та ґрунтом, тому будівництво пришвидшилось. До того ж, цегла могла витримувати більше навантаження та служити триваліший термін, ніж утрамбований земельний насип. Камінь може витримувати більше навантаження, ніж цегла, але він більш складний у використані. Камінь, висічений у формі прямокутника, використовувався при закладанні фундаменту, внутрішніх та зовнішніх частин муру та проходів. Парапети, найвища частина муру, були збудовані в більшості секцій, з отворами шириною 23 см та висотою 30 см.

Зв’язок між військовими підрозділами вздовж Великого муру, включаючи можливість виклику підкріплень, та попередження війська про наближення ворога, мав велике значення. Простягаючись на тисячі кілометрів, Великий мур з'єднав в одне ціле фортеці, застави, гірські проходи і сигнальні вежі, які ставилися на певній відстані одна від одної. Сторожові вежі служили, головним чином, для передачі військових сигналів. При виявленні ознак противника вдень сигнал передавався при допомозі диму. Вночі запалювався вогонь, таким чином система передачі утворювала цілісний ланцюжок зв'язку. Вежі над стіною мали 2–3 поверхи, в них жили воїни, зберігалася зброя, вони зіграли важливу роль у військовій обороні.

Цікаві факти

Старовинна китайська легента оповідає, що будівничі великого китайського муру замішували розчин для скріплення каменів на рисовому відварі. В наші дні, під час археологічних досліджень перед реставрацією міського муру періоду Мін (1368–1644) археологи дійсно знайшли в складі вапняного розчину сліди рисового клейстеру. Цілком можливо, що легенда передає реальні факти – стверджують дослідники.

Згідно з легендою, душа Цінь Ші Хуан-ді під час сну злетіла на Місяць і звідти побачила Землю. Китайська імперія видалася йому маленькою беззахисною цяткою. Тоді й народилась у імператора думка спорудити мур, що захистив би всю імперію від набігів жорстоких варварів

Петра – столиця Едома або Ідумеї, пізніше столиця Набатейського царства, головне місто синів Ісава. Місто розташоване на території сучасної Йорданії, на висоті більше 900 метрів над рівнем моря і 660 метрів над навколишньою місцевістю, долиною Арави, у вузькому каньйоні Сик. Прохід в долину – через ущелини, розташовані на півночі і на півдні, тоді як зі сходу і заходу скелі прямовисно обриваються, утворюючи природні стіни до 60 метрів у висоту.

Петра розташовувалася на перехресті двох найважливіших торгових шляхів: один сполучав Червоне море з Дамаском, інший – Перську затоку з Газою на узбережжі Середземного моря. Караванам, що відправлялися від Перської затоки, переповнені дорогоцінними прянощами, тижнями доводилося мужньо переносити суворі умови Аравійської пустелі, поки вони не досягали прохолоди вузького каньйону Сик, ведучого в довгождану Петру. Там мандрівники знаходили їжу, дах і прохолодну цілющу воду. За словами римського історика Плінія туристичний бізнес жителів Петри був дуже прибутковим, тому що окрім плати за житло і за корм для верблюдів, були потрібні подарунки для охоронців, сторожів, служителів храму і слуг царя. Але прянощі і пахощі, що продаються в багатих європейських містах, приносили нечуваний прибуток, тому купці не жаліли коштів на такі витрати. Сотні років торгівля приносила Петрі велике багатство. Але коли римляни відкрили морські шляхи на схід, сухопутна торгівля прянощами зійшла нанівець і Петра поступово спустіла, загубившись в пісках. Багато споруд Петри споруджувалися в різні епохи і при різних господарях міста, в числі яких були ідумеї (18–2 ст. до н.е.), набатеї (2 ст. до н.е. – 106 р. до н.е.), римляни (106–395 рр. до н.е.), візантійці і араби. У 12 столітті н.е. ним володіли хрестоносці. Поряд з античним театром тут можна побачити будівлю епохи ідумеїв або набатеїв. Проте, пам'ятників, споруджених після 6 століття н.е. практично немає, бо в ту епоху місто вже втратило своє значення.

В наші дні близько півмільйона туристів приїжджає до Йорданії щороку, щоб подивитися на Петру, будови якої свідчать про її славне минуле. Коли туристи проходять прохолодним каньйоном Сик завдовжки кілометр, за поворотом їм відкривається Скарбниця – велична будівля з фасадом, висіченим з величезної скелі. Це одна із споруд першого століття, що найкраще збереглися. Будівлю вінчає величезна урна з каменя, в якій нібито зберігалося золото і коштовні камені, – звідси й походить назва «Скарбниця». Каньйон поступово розширюється, і туристи потрапляють в природний амфітеатр, в пісчаникових стінах якого безліч печер. Але головне, що впадає в очі, – це видовбані в скелях склепи, в які неодмінно бажають потрапити туристи. Колонада і амфітеатр свідчать про присутність римлян в місті в першому і другому століттях. Сучасні бедуїни, нащадки набатеїв, пропонують стомленим туристам проїхатися на верблюдові, продають сувеніри і поять свої стада кіз з міських джерел, води яких угамовують спрагу людей і тварин. Старими мощеними дорогами Петри до цих пір ходять виключно верблюди, коні і осли.

Сама назва «Петра», що означає «скеля», пов'язана з каменем. І Петра, дійсно, була містом з каменя, подібного до неї в Римській імперії не було. Набатеї, які побудували місто, з терпінням висікали будинки, склепи і храми з кам'яних глиб. Петра затишно розташувалася серед червоних пісковиків, які відмінно підходять для будівництва, і до першого століття нашої ери в серці пустелі виросло монументальне місто.

41.89, 12.491944 Колізе́й (лат. Colosseum) – найбільший амфітеатр Стародавнього Риму, символ могутності імператорського Риму. Розташований в Римі, в улоговині між Еквіллінським, Палатінським і Целієвським горбами, на тому місці, де колись був ставок, що належав до «Золотого Будинку» Нерона. Вміщав біля 50 000 глядачів. Будівництво цієї споруди розпочато імператором Веспасіаном після його перемог в Юдеї і закінчено у 80 р. н.е. імператором Титом, який ознаменував відкриття влаштуванням у ньому ігор, які тривали сто днів і коштували життя багатьом сотням гладіаторів і 5 тисячам диких звірів.

Спочатку Колізей називався амфітеатром Флавіїв (лат. Amphitheatrum Flavium), нинішня назва (лат. Colosseum, Colosaeus, італ. Colosseo) закріпилася за ним з VIII століття, і походить або від колосальності його розміру, або від того, що поблизу від нього стояла гігантська статуя, споруджена Нероном на честь самого себе.

Подібно до інших римських амфітеатрів, Амфітеатр Флавієвий в плані являє собою еліпс, середина якого зайнята ареною і концентричними кільцями глядацьких місць, які її оточують. Від всіх споруд такого роду Колізей відрізняється своєю величиною. Це найграндіозніший античний амфітеатр: довжина його зовнішнього еліпса дорівнює 524 м, велика вісь – 187,77 м, мала вісь – 155,64 м, довжина арени – 85,75 м, її ширина 53,62 м; висота його стенів – від 48 до 50 метрів. При таких розмірах він міг вміщати в себе до 87000 глядачів.

Амфітеатр Флавієвий побудований з великих шматків травертінського каменя, які колись були сполучені між собою залізними зв'язками; для внутрішніх частин використані також місцевий туф і цегла. Дірки, видимі нині в різних місцях стін, – гнізда згаданих зв'язків, зниклих в середні віки, – епоху, в яку залізо дуже цінувалося і всюди розшукувалося. Із зовнішнього боку будівлю представляли три яруси арок. Між арками розташовані півколони, в нижньому ярусі – тосканського, в середньому – іонічного і у верхньому – стилю Корінфа. Зображення Колізею на стародавніх монетах, що збереглися, свідчать про те, що в прольотах арок середнього і верхнього ярусів стояло по статуї. Над верхнім аркадним ярусом підноситься четвертий вищий поверх, який є суцільною стіною, розчленованою пілястрами Корінфа на компартіменти і яка мала по чотирикутному вікну в середині кожного компартімента. На краях великої і малої осей еліпса знаходилися чотири головні входи у вигляді трьохарочних воріт. Двоє з цих воріт (на краях малої осі, з боку Еквіллінського і Целієвського горбів) були призначені для імператора; останні служили для урочистих маршів перед початком видовищ, для впускання звірів і для ввезення необхідних машин.

Глядачі входили в амфітеатр з-під арок нижнього поверху, помічених цифрами від I до LXXVI, і піднімалися до своїх місць по сходах, яких було також 76. Ці місця були розташовані навколо всієї арени у вигляді рядів кам'яних лав, що піднімаються одна над іншою (лат. gradus). Нижній ряд, або подіум (лат. podium), був призначений виключно для імператора, його сімейства, сенаторів і весталок, причому імператор мав особливу, піднесену нішу для сидіння (лат. pulvinar). Подіум відділявся від арени парапетом, достатньо високим для того, щоб захистити глядачів від нападу випущених на арену тварин. Далі слідували місця для публіки, складаючі три яруси (лат. maeniana), відповідно яруси фасаду будівлі. У першому ярусі, що містив в собі 20 рядів лав (тепер абсолютно зруйнованих), сиділи міські власті і особи, що належать до стану вершників; другий ярус, що складався з 16 рядів лав, призначався для людей, що мають права римського громадянства. Стіна, що відокремлювала другий ярус від третього, була досить високою, лави ж третього ярусу були розташовані на крутішій похилій поверхні; цей задум мав на меті дати відвідувачам третього ярусу можливість краще бачити арену і все, що відбувається на ній. Глядачі третього ярусу належали до нижчих станів. Над цим ярусом знаходився портик, що опоясував все коло будівлі і що примикав одною своєю стороною до його зовнішньої стіни. На його даху, під час видовищ, поміщалися матроси імператорського флоту, які вишиковувалися для натягування над амфітеатром величезного тенту (лат. velarium) для захисту глядачів від пекучих променів сонця або від негоди. Тент цей прикріплявся за допомогою канатів до щогл, розставлених по верхньому краю стіни. У багатьох місцях зовнішнього карниза ще до цієї пори видно отвори, через які проходили такі щогли, що упиралися своїм нижнім кінцем в висунуті зі стіни камені, як би кронштейни, що донині уціліли там, де ще зберігся четвертий поверх. Місця для глядачів підпиралися знизу могутньою склепінчастою конструкцією, що містила в собі прохідні коридори (лат. itinera), камери різного призначення і сходів, що вели у верхні яруси.

Під ареною, у фундаменті внутрішньої стіни, знаходилися клітки для звірів, а ближче до середини арени виявлено, як вже було сказано вище, безліч стін, стовпів і зведень, що підтримували арену або що служили для миттєвої появи з-під неї людей, тварин, машин і декорацій. Хоча новітні розкопки розповсюдилися більш ніж на половину всього простору арени, призначення багатьох з цих стін і стовпів поки що достовірно невідоме.

Довгий час Колізей був для жителів Рима та гостей міста головним місцем розважальних видовищ, таких, як бої гладіаторів, цькування диких звірів, морські битви (наумахії). При імператорові Макріні цирк сильно постраждав від пожежі, але був реставрований за указом Александра Севера. У 248 імператор Філіпп ще святкував в ньому тисячоліття Рима. Гонорій в 405 заборонив гладіаторські бої як несумісні з духом християнства, яке було запроваджено після Костянтина Великого пануючою релігією римської імперії; проте, звірині цькування продовжували відбуватися в Колізеї до смерті Феодосія Великого. Після цього для Флавійового амфітеатру наступили сумні часи.

Нашестя варварів привело амфітеатр Флавіїв у запустіння і поклало початок його руйнуванню. Ще в 1332 році місцева аристократія влаштовувала тут бої биків, проте з цієї пори почалося систематичне руйнування Колізею. На нього почали дивитися як на джерело добування будівельного матеріалу, і не тільки каміння, яке відвалювалося, але і навмисне виламані з нього, почали йти на нові споруди. Так, в XV і XVI сторіччях папа Римський Павло II брав з нього матеріал для споруди так званого венеціанського палацу, кардинал Ріаріo – палацу канцелярії (Cancelleria), Павло III – паллацо-фарнезе. Проте значна частина амфітеатру уціліла, хоча будівля в цілому залишилася спотвореною. Сикст V мав намір скористатися нею для обладнання суконної фабрики, а Климент IX насправді перетворив Колізей на завод для добування селітри.

З середини XVIII сторіччя прийняв колізей під свій захист Бенедикт XIV (1740–58). Він присвятив його Пристрастям Христовим як місце, обагрене кров'ю багатьох християнських мучеників, і наказав поставити посеред його арени величезний хрест, а навколо нього поставити ряд вівтарів в пам'ять катувань, ходу на голгофу і хресної смерті Рятівника. Цей хрест і вівтарі були видалені з Колізею лише в 1874 році. Папи, що слідували за Бенедиктом XIV, особливо Пій VII і Лев XII, продовжували піклуватися про збереження уцілілих частин будівлі і підкріпили контрфорсами місця стін, які могли обвалитися, а Пій IX реставрував.

Колізей втратив дві третини своєї первинної маси; проте, він і понині безсумнівно величезний: один архітектор в XVIII сторіччі взявся приблизно обчислити кількість будівельного матеріалу, використаного на будівництво Колізею, і визначив його вартість, по цінах того часу, в 1 мільйон скудо (близько 8 млн. франків). Тому Колізей спрадавна вважався за символ величі Рима. «Поки Колізей стоїть» – говорили пілігрими в VIII сторіччі – «стоятиме і Рим, зникни Колізей – зникнуть Рим і разом з ним весь світ».

Та́дж Маха́л – монумент, розташований за два кілометри від міста Агра (Індія), на березі річки Джамна. Збудований імператором Шах Джахан Мугалом як мавзолей для своєї персидської дружини Мумтаз Махал (в дівоцтві Арумад Бану Бегум), також відомої як Мутмаз-Ул-Замані, племінниці впливового царедвірця при дворі індійського правителя. Будівництво зайняло 23 роки (з 1630 по 1652 рік).

Слова Тадж і Махал походять з мови урду. Тадж на урду означає корона або діадема. Махал означає палац, будинок або особняк. За іншою теорією назва Тадж Махал походить від «Тейо Махалая» назви бога Шиви мовою гінді. Висота Тадж Махалу з маківкою досягає 74 м. В його основі лежить квадратна платформа зі сторонами понад 95 м. По кутах мавзолея розташовані чотири мінарети.

Стіни викладені полірованим мармуром, зовні в деяких місцях доповнені червоним піщаником. У вікнах та арках – ажурні решітки. Склепінчасті переходи розписані сурами із Корану арабськими літерами.

Більшість дослідників вважають, що Тадж Махал побудовано з матеріалів, які привозилися з усієї Індії і Азії. Для транспортування будівельних матеріалів використовували понад 1000 слонів. Білий мармур привозили з Раджастану, яшму з Педжабу, нефрит і гірський кришталь з Китаю. Бірюзу завозили з Тибету, лазур з Афганістану, сапфіри з Шрі Ланки, сердолік з Аравії. У будівництві брало участь до 20 000 робітників. Ім'я архітектора невідоме, але поширена думка, що в розробці проекту брали участь найкращі архітектори Індії та інших країн Сходу на чолі з агрським архітектором Устад-Ісою. Не виключено, що одним з авторів був сам Шах Джахан, який мав високий художній смак. Навколо Тадж Махалу Шах Джахан висадив сад, причому сам мавзолей знаходиться на початку саду. В центрі саду є мармурове водоймище. Вздовж зрошувального каналу з фонтанами висажені кипариси.

Мачу-Пікчу (кеч. Machu Picchu – «стара вершина») – доколумбове місто інків, розташоване на висоті 2400 метрів на вершині гірського хребта над долиною річки Урубамби в Перу, у 80 км на північний схід від Куско. Місто, яке часто називають «втраченим містом інків», є символом Імперії інків. Це місто було створене як священний гірський притулок великим правителем інків Пачакутеком за сторіччя до завоювання його імперії, тобто приблизно в 1440 році, і функціонувало до 1532 року, коли іспанці вторглися на територію імперії, після чого місто було покинуте його мешканцями.

Місто залишалося забутим протягом століть, і знову отримало всесвітню відомість в 1911 році, відкрите американським істориком Хайремом Бінгхемом, на той час вже в руїнах. Відтоді Мачу-Пікчу став важливою туристичною пам'яткою. Територія навколо міста в 1981 році була проголошена історичним заповідником, який в 1983 році був внесений до списку об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО.

Через свої незначні розміри Мачу-Пікчу не може претендувати на роль великого міста – тут не більше 200 споруд. В основному це храми, резиденції, склади і інші приміщення для суспільних потреб. Переважно вони складені з добре обробленого каменя, плит, що щільно приганяють одне до одного. Вважають, що в ньому і навколо нього проживало до 1200 чоловік, які поклонялися там богові Сонця Інті та обробляли сільськогосподарські культури на терасах.

Більш ніж на 400 років це місто було забуте і перебувало в запустінні. Його виявив американський дослідник з Йєльського університету, професор Хайрем Бінгхем 24 липня 1911 року. Коли він добрався сюди у супроводі виділеного урядом загону охорони і місцевого хлопчика-провідника, він виявив селян, що живуть там. Як вони розповіли йому, вони жили там «вільними, без небажаних візитерів, чиновників, що вербують в армію «добровольців», або збиральників податків». Крім того, тут раніше вже побували любителі визначних пам'яток, що залишили свої накреслені вугіллям імена на гранітних стінах.

Мачу-Пікчу – типове місто інка[Джерело?], містить центральну площу, королівський палац, храм сонця, які побудовані з багатокутних кам'яних блоків. Місто має дуже чітку структуру. На південному сході розташовано комплекс палацових споруд. Камені, з яких вони складені, оброблені настільки ретельно, що можна з упевненістю сказати: перед нами житла сановників і вельмож.

У західній частині підноситься головний храм з вівтарем для жертвопринесень. Напроти нього житловий квартал, щільно забудований двоповерховими будиночками. Між ними, як в лабіринті, в'ються вузькі вулиці і сходи, що часто приводять в безвихідь або на терасу, що нависає над прірвою.

Іспанські конкістадори так і не дісталися до Мачу-Пікчу. Це місто не було зруйноване. Але ми мало що знаємо про нього. Навіщо знадобилося інкам будувати місто на висоті 2400 метрів над рівнем моря, так далеко від центру держави? Нам невідоме ні число жителів, ні навіть його справжня назва.

Американські дослідники Річард Бюргер і Люсі Салазар з Єльського університету, спираючись на матеріали іспанської хроніки XVI століття, висунули припущення, що це була зимова резиденція Пачакутека. У літній період, під час сезону дощів, в місті, ймовірно, залишалося не більше 200 чоловік. Пізніше, після краху імперії інків, місто втратило своє значення, і жителі покинули його назавжди.

У південно-східному краю Мачу-Пікчу інкські каменярі звели дві значні конструкції, які Бінгхем вважав за роботу «майстрів-художників», – напівкруглу башту і будову, яка примикає до неї.

Схожість цієї башти із закругленою секцією храму Сонця в Куско змусила його дати своїй знахідці таку ж назву. Через те, що сама башта і прилеглі до неї будови дуже схожі на середньовічну фортецю, перуанці пізніше назвали весь цей комплекс Ель-Торреон («бастіон»), але головне його призначення, імовірно, було чисто релігійним. Башта була зведена навколо незачепленого шматка природної скелі, який було обтесано і перетворено на вівтар. Під баштою знаходиться грот. Бінгхем припускав, що в нім знаходяться мумії правителів інків, але учені вважають, що він, швидше, служив приміщенням для якихось ритуальних дій. Після розкопок і приведення його в порядок цей комплекс показує нам всю свою красу і точність архітектури, якою він відрізнявся ще чотири сторіччя тому. Сходи перед Будинком принцеси ведуть до башти, звідки трапецієвидне вікно дозволяє оглянути мальовничу долину, яка розкинулася внизу. Це вікно, ймовірно, використовувалося жерцями для спостереження за переміщенням сонця під час зимового сонцестояння.

Священна площа була, як вважають, релігійним центром Мачу-Пікчу. На північному кінці розчищеного майданчика стояла тристінна будівля з білого граніту, «з блоків циклопічних розмірів, вищих за людський зріст».

До західної стіни храму примикає невелике закрите приміщення, назване «Прикрашеною кімнатою», є яскравим свідоцтвом прекрасної майстерності інкських каменярів: два величезні блоки її фундаменту з вирізаними 32 кутами в трьох вимірюваннях, щільно прилягають до сусідніх глиб. Можливо, найпринаднішим зі всіх споруд в Мачу Пікчу є розташований в східній частині площі «Храм трьох вікон». Ці три вікна, які мають форму трапеції, що виходять на схід, мають з боків «сліпі вікна» таких же розмірів, які могли служити нішами. Якщо вірити місцевій історичній хроніці, перший правитель інків наказав побудувати храм на тому місці, де він народився, в Тамбо-Токо, причому в нім мали бути три вікна, символізуючих собою печери, «будинок його предків по батьківській лінії, від яких він веде своє походження». Бінгхем вважав, що тут якраз і знаходиться це місце. На жаль, таке принадне припущення суперечило достовірним свідоцтвам про те, що архітектурний стиль Мачу Пікчу відноситься до пізнього інкському періоду.

Інтіуатана

Від Священної площі по гранітному схилу з терасами, по довгих сходах ледь можна дістатися до вершини скелі, там лежить великий, вирубаний багатокутний камінь «інтіуатана», або «місце, де прив'язано сонце» (у художньому перекладі «інті» означає «сонце»; «уата» – «прив'язувати»). Бінгхем припускав, що тут інки символічно «прив'язували» сонце, щоб воно не тікало від них під час зимового сонцестояння. «Ті жерці, – писав він, – які могли двадцять першого або двадцять другого червня зупинити рух сонця і «прив'язати» його до кам'яного стовпа в одному з храмів, користувалися у інків особливою повагою і шануванням».

Цей елегантний, вирубаний в скелі камінь міг бути і сонячною обсерваторією, де жерці визначали кращий час для початку сівби або збору урожаю, стежачи за зникненням тіней від сонця під час осіннього і весняного рівнодення. В таких випадках жерці засипали камінь оберемками квітів і трав, зокрема, в час «інті раймі» – в червні і грудні влаштовувалися прекрасні свята Сонця. Жителі Мачу-Пікчу, мабуть, збиралися біля «інтіуатани», де протягом декількох днів проводили релігійні обряди із статуями божеств, співали пісні і молилися.

Дорога з Мачу-Пікчу до Куско – прекрасного зразка мистецтва інкських будівельників. Навіть у сезон дощів перебувала у чудовому стані. Вся імперія була охоплена широкою мережею комунікацій, протяжністю приблизно в 40000 км. Дороги в державі інків мали перш за все стратегічне значення – по них повинні були проходити війська. Крім того, вони сприяли культурному обміну між всіма областями держави. Завдяки дорогам люди вчилися один у одного майстерності кераміки, ткацтва, обробки металів, архітектури і будівництва.

Інки не знали колесо, і гірські дороги найчастіше були ступінчастими. Ті, що проходили по океанському узбережжю, спеціально обгороджувалися з двох сторін глинобитними стінами, які захищали від сонця, вітру і піщаних зсувів. Якщо на шляху зустрічалася болотиста низина, робили насип. Через річки будували кам'яні і перекидали підвісні канатні мости, які у інків вважалися за священні об'єкти, – того, хто пошкодить міст, чекала смерть.

Христос-Спаситель (порт. Cristo Redentor) – статуя Ісуса Христа в Ріо-де-Жанейро, Бразилія[1]. Статуя має розмір 39,6 м заввишки, важить 700 тонн, і знаходиться на вершині 700-метрової гори Корковаду в національному парку ліс Тіжука, в межах міста[1][2][3]. Збудована як символ християнства, статуя стала символом Ріо-де-Жанейро і Бразилії[4].

Ідея встановлення великої статуї на горі Корковаду була вперше висловлена в середині 1850-х років, коли католицький священик Педру Марія Босс попросив у принцеси Ізабели фінансування, щоб побудувати статую великого ченця. Принцеса Ізабелла не була в захваті від цієї ідеї, яка була загалом забута в 1889 році, коли Бразилія стала республікою та за новою конституцією церква була відділена від держави[5].

Вдруге проект великої статуї на горі був запропонований в 1921 році, вважається що його висловив єпископ Ріо-де-Жанейро. Єпархія організувала подію під назвою Semana do Monumento («Тиждень Пам'ятника»), щоб зібрати пожертвування[1]. Проекти «статуї Христа», що розглядалися, включали великий християнський хрест, статую Ісуса з глобусом в руці, і п'єдестал, що символізував би світ[6]. В результаті була вибрана статуя Христа-спасителя із розкритими руками.

Проект статуї був складений бразильським інженером Ейтором да Сілва Коста, її спорудження було проведено під керівництвом Поля Ландовського, французького скульптора польського походження[7][1]. Група інженерів і техніків розглянула пропозицію Ландовського і прийняла рішення побудувати структуру з залізобетону (інженерний проект був створений Альбертом Какоутом) замість запропонованої спочатку сталі, як матеріалу, що більше відповідає структурі хрестоподібної статуї[5]. Зовнішня поверхня була обліщована стеатитом, вибраним за його стійкість і легкість обробки[2]. Камінь був завезений з Лімгамна (Мальмьо, Швеція). Спорудження монументу зайняло п'ять років – з 1926 по 1931 року – і 12 жовтня 1931 року статую було відкрито. Вартість пам'ятника склала 250 тисяч доларів США.

Чічен-Ітца (від юкатецької мови майя: chich'en itza' – «біля виходу джерела Іца») – велике доколумбове місто цивілізації Майя і археологічна ділянка, розташована в центрі півострова Юкатан, зараз територія Мексики.

Чічен-Іца була важливим регіональним центром юкатанських Майя від пізнього класичного періоду до початку пост-класичного періоду. Місто містить безліч архітектурних стилів, від стилю Пуук, характерного для Майя північних низовин до так званого «мексиканізованого» стилю, що нагадує архітектуру долини Мехіко (зокрема тольтеків). Хоча багато дослідників вважають, що наявність центрально-мексиканського стилю є результетом прямої міграції або навіть завоювання з народами центральної Мексики[2], інші розглядають присутність цього стилю більше як результат культурної дифізуї.

Заснований, ймовірно, в VII в. н. е. Священне місто народу Іца, відомий як Чічен-Іца, розташований в 75 милях на схід від міста Меріда, столиці Юкатан, Мексика. У перекладі з мови місцевих племен ця назва означає «Колодязь племені Іца». Археологи вважають його одним з місць сили, пов'язаних з культурою майя. Останки міста можуть бути умовно розділені на дві групи. У першу включені будови, які відносяться до культури майя та датуються VI–VII ст. н.е. Друга група будівель відноситься до періоду тольтеків X–XI ст. н. е. У X столітті був захоплений тольтекамі. З середині XI століття Чічен-Іца стала столицею тольтекської держави. У 1178 держава була розгромлено об'єднаним військом трьох міст-держав – Майяпана, Ушмаля і Іцмаля, яке очолював Хунак Кеєль. До часу іспанських завоювань (середина XVI ст.) Чічен-Іца представляло собою руїни.

На території Чічен-Іци неодноразово проводилися розкопки, в результаті яких були відкриті великі архітектурні пам'ятки майя-тольтеків: «Храм Кукулькана» – 9-ступінчата піраміда (висота 24 метри) з широкими сходами на кожній зі сторін. (У дні весняного і осіннього рівнодення (20 березня і 21 вересня) приблизно о третій годині дня промені сонця висвітлюють західну балюстраду головних сходів піраміди таким чином, що світло і тінь утворюють зображення семи рівнобедренних трикутників, що становлять, у свою чергу, тіло тридцятисемиметрової змії, яка «повзе» по мірі пересування сонця до власної голові, вирізаної в основі сходів.); «Храм воїнів» на невисокій 4-ступінчатій піраміді та «Храм ягуара» (обидва з настінними розписами); обсерваторія «Караколь»; 7 «стадіонів» для гри в м'яч. «Велике поле для гри в м'яч» (Уего де Пелота) – найбільший гральний майданчик з усіх створених майя. В довжину ігрове поля сягає 135 м. Існують деякі свідчення того, що гру в м'яч супроводжувала певна жорстокість; руїни 4 колонад, що утворюють гігантський прямокутник («Група тисячі колон») та ін. Збереглися статуї божеств з характерною стилізація пластичних форм, рельєфи, багаті рослинної і геометричної орнаментики, твори дрібної пластики і художніх ремесел. На території комплексу розташований Священний сенот – природний колодязь глибиною близько 50 м, який був призначений для жертвоприношень.
Руїни Чічен-Іци зараз є федеральною власністю мексиканського уряду, а керівництво ними підтримується мексиканським Національним інститутом антропології та історії (Instituto Nacional de Antropología e Historia, INAH). Земля під руїнами, проте, конфіденційно належить сімейству Барбачано.