Фольклор, як форма існування духовної культури

Зміст

1. Походження поняття фольклор та приналежність до духовної культури

2. Прояв національного характеру у фольклорі

3. Зв'язок фольклору з іншими формами духовної культури

4. Жанрове багатство фольклорних творів

5. Особливості фольклору різних регіонів України

6. Особливості розвитку фольклорної традиції Рівненського краю: характерні риси, жанрово-видова проблематика

7. Розвиток та репрезентаця фольклору в умовах сьогодення

Список використаної літератури

1. Походження поняття фольклор та приналежність до духовної культури

Термін „фольклор" походить від англійського folk - рід, народ, lore - знання, що разом означають „народна мудрість, народознавство". Одним із перших цей термін використав англієць В. Томс, котрий 1846 р. під псевдонімом А. Мертон, надрукувавши у часописі "Атенеум" (№ 982) статтю "The Folklore". В українській фольклористиці у 80-х роках ХХ ст. термін одним з перших почав використовувати М. Драгоманов, але й до сьогодні він не знайшов загальноприйнятого визначення.

Поряд із вищенаведеним терміном співіснують і такі: народна словесність, народна поетична творчість, уснопоетична творчість. Головна функція фольклору - це задоволення природної потреби у самовираженні й спілкуванні.

Серед основних ознак слід виділити усну форму поширення і передачу між людьми засобом безпосередньої комунікації. Значна роль при цьому відводиться пам'яті, з допомогою якої фіксуються сюжети, тексти, форми, стереотипи. Текст народної поезії не мав автора, тобто був анонімним, щоразу народжувався як нова форма, тобто усне „текст-слово” було варіативним. Кожний твір був колективним - це означало, що кожен слухач мав можливість додати до чужого своє, тобто його автором була колективна мовна особистість у певному фольклорному соціумі [10, 21].

Фольклорний текст був імпровізійним, виконавець не просто відтворював текст, але й був співавтором прочитаного, проспіваного (це характерна ознака казок, легенд, частівок, бувальщин, коломийок). Однією з важливих рис фольклору є зображення внутрішнього світу героїв через „прихований психологізм", тобто через дії і взаємини персонажів з навколишнім середовищем, певні зовнішні обставини тощо. Саме на основі типізації виникають і т. зв. психологічні фольклорні символи-асоціації (тополя-жінка). Психологізмом позначені весільні пісні, голосіння, думи, історичні пісні, казки, балади, ліричні пісні. У цих жанрах наявне відображення психологічного переживання горя (голосіння), і психологічної індивідуалізації героя (думи), і драматизму ситуації (балада). Психологізм жанру допомагає передати фольклорне слово, емоційно-забарвлені звертання („милий голубе мій”, „серце моє”) тощо.

Фольклор перебуває у тісному зв'язку з обрядами, традиціями. Весільні пісні супроводжують весільний обряд, голосіння - поховальний, жнивні - жниварський тощо. Сьогодення коригує ознаки фольклорності, вносить зміни, доповнення. Сприяють цьому процесу і засоби масової комунікації: преса, радіо, телебачення, Інтернет. Новітнє фольклоротворення часто відображає співвідношення і взаємозалежність індивідуального й колективного, традиційного і новітнього, але неодмінною умовою входження твору у фольклоризацію є його побутування за законами усної традиції.

Фольклор - цінний матеріал як у моральному, так і в розумовому та естетичному розвитку покоління незалежної України. В той же час доля фольклору у ХХІ столітті дедалі більше фіксується як занепадаючий „фольк-арт” (В. Погребенник) [10, 22].

2. Прояв національного характеру у фольклорі

У фольклорі виражені етичний та естетичний ідеали народу, найважливіші принципи народної педагогіки. Народна творчість є важливою також для вивчення ментальності її носіїв. Як складова слов'янської словесності, український фольклор містить чимало спільного з усною народною творчістю неслов'янських народів - фінів, литовців, румунів.

Однак, за свідченням науковців, найбагатший фольклор - все ж український, сформований на трипільській культурі у 6-4 ст. до н.е.; українці „одарені з природи великими музикальними здібностями і поетичним талантом, мають у порівнянні з іншими східнослов'янськими народами найбагатшу, найбільш розвинену народну поезію” [10, 25].

До позитивних національних рис українців дослідники відносять працьовитість, гостинність, тяжіння до освіти, статичність у сімейних стосунках, прагнення до духовного життя, повагу до дорослих, мужність, здоровий оптимізм, прагнення до незалежності.

Серед негативних рис національного характеру українців відзначають взаємне нерозуміння, схильність до анархізму, невизначеність, імпульсивність, індивідуалізм.

Тому для образу українського народу у фольклорі характерна недостатня соціальна активність, відсутність згуртованості, що інколи приводить до втрати національної ідентичності, розвитку комплексу „малоросійства” [5, 103].

3. Зв'язок фольклору з іншими формами духовної культури

Етнографія вважається джерельною базою вивчення народної творчості. Відчутний зв'язок фольклору із релігієзнавством, філософією, оскільки в народнопоетичній творчості зафіксовані давні релігійні вірування, спроби трактування філософських категорій. Фольклор взаємопов'язаний з літературою. Характер літературно-фольклорних взаємин змінюється залежно від епохи, історико-суспільних факторів, стану розвитку художньої культури народу, літературної мови, творчої індивідуальності письменника, змістового спрямування художнього твору тощо. Між фольклором і літературою існують певні відмінності, зокрема у змалюванні героїв. Якщо література "намагається" індивідуалізувати персонажа, його мову, то фольклор - типізує і героя, і його спілкування з навколишнім світом.

Відомо, що І. Франко одним із перших через українську пісню звернувся до поєднання літературних і народнопісенних принципів віршування. В. Стефаник побудував соціально-побутову проблематику новелістики на основі принципів функціонування балади, хроніки, рекрутсько-жовнірських пісень тощо. Саме поетика української пісні „допомогла” йому стати неперевершеним майстром психологічної драми. М. Черемшині знання функцій коломийкового фольклору сприяло у створенні тональності оповідності, що притаманна творам письменника [5, 113].

З'явилася низка досліджень вчених про зв'язок української літератури з фольклором (М. Грицюта „Михайло Коцюбинський і народна творчість”, О. Дей „Іван Франко і народна творчість" та багато ін).

Логічним є зв'язок фольклору з музикознавством, етномузикознавством або музичною етнографією. Етномузикознавство вивчає "народну музику" або "народну музичну культуру" (О.І. Іваницький).

Досить тісно пов'язаний фольклор з мовознавством, стилістикою, діалектологією, останнім часом популярності набувають лінгвофольклористичні дослідження.

Український фольклор тісно пов'язаний з українською етнопедагогікою (кожен жанр містить значний виховний потенціал), етнопсихологією (у фольклорних творах показано стан героя, його емоції, почуття тощо). Фольклорні пам'ятки опрацьовують у мовознавчих курсах: при вивченні історії літературної мови, стилістики, лінгвістичної поетики, порівняльно-історичному дослідженні мов тощо. Вивчення усної народної творчості - це шлях до пізнання минулого, сучасного й майбутнього нашого народу. Опанування фольклорної спадщини українського народу сприятиме вдосконаленню процесу міжкультурного спілкування з іншими народами.

4. Жанрове багатство фольклорних творів

Фольклор - цілісна й відкрита жанрова система. Пізнати його особливий світ можна, осягнувши єдність, взаємозв'язок образів, мотивів, сюжетів, тобто всіх частин цієї цілісної системи. Така система дає можливість людині зрозуміти довколишній світ, орієнтуватися в ньому, про що свідчать збережені традиції родинної і календарної обрядовості та записи фольклорних творів [18, 263].

Дослідники зазначають, що фольклорний жанр - це сукупність творів, об'єднаних спільністю поетичної системи, побутового призначення, форм виконання і музичної форми. Існує і таке визначення: це тип словесної (часто також музичної) форми, усталеної в народному побуті та пов'язаної з повторенням певних змістових елементів.

Проблема жанру пов'язана з проблемою „виконавець - слухацька аудиторія" (у літературознавстві: письменник - читач). Фольклорні жанри живуть не ізольовано, а розвиваються в тісних взаємозв'язках. Найпоширеніші в світі і водночас спільні жанри - це міф, обрядова пісня, казка, прислів'я. Існують різні класифікації фольклорного матеріалу. В основу існуючих класифікацій покладено різноманітні критерії і аспекти: вербальний, етнографічний, музикологічний, хореографічний, регіональний тощо.

Найбільшу поширеність здобула жанрова класифікація, тобто поділ фольклорного матеріалу на обрядовий і позаобрядовий. В усній народній творчості повноцінно представлено три роди мистецтва: лірика, епос, драма.

Фольклор поділяється на поетичний, прозовий, драматизований. Прозовий фольклор представлений казками, небилицями, легендами, переказами, билинами, оповідками, оповіданнями. До поетичної народної творчості належать: пісні, голосіння, думи, билини, приказки, примовки, прислів'я, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афоризми, тобто пареміографічні жанри, які в образній формі відображають найсуттєвіші сторони навколишнього середовища, суспільних і родових відносин. Пісні, наприклад, класифікуються таким чином: трудові, колядки, щедрівки, веснянки, купальські, петрівчані, обжинкові, гребовецькі, весільні, ігрові, хороводні та ін.

До епічного жанру належать: думи, балади, історичні пісні. Кожному фольклорному жанру властиві певні ознаки. Зокрема в думах, історичних, соціально-побутових піснях наявне соціальне, громадське звучання.

Ліричні пісні про кохання і балади характеризуються емоційними особливостями. Герой у ліричних піснях, як правило, знаходиться поза планом розповіді, наявний монолог-розповідь. Дія відбувається або в даний момент, або в минулому, або ж іде мова про майбутнє героя. Натомість у думах, історичних піснях, баладах, солдатських, рекрутських, наймитських піснях найчастіше маємо поєднання кількох часових планів. Це дозволяє показати еволюцію подій, настроїв і переживань героїв [18, 269].

Для народнопісенних жанрів характерні силабічні групи (коліна) із 3 - 4 складів з одним наголосом та силабічні групи (коліна) із більшою кількістю складів і двома основними наголосами. Наприклад, коломийковий ритм складається із двох чотирискладових і одного шестискладового колін, які повторюються двічі. Для фольклорних жанрів може бути характерне народнопісенне римування, тобто розташування рим у певному порядку: перехресному - абаб, суміжному - аабб, кільцевому - абба, трапляється внутрішнє римування.

5. Особливості фольклору різних регіонів України

Кожний регіон України відзначається своєрідними природно-географічними умовами, неповторним етнічним автопортретом. Фольклор, як правило, виявляється у вигляді “фольклорних діалектів" (Ю. Ледняк), тобто має регіональну специфіку. Регіоном називають соціальний та географічний простір, в якому відбувається соціалізація людини, формування, збереження та трансляція норм життя. На вивчення місцевої народнопоетичної традиції спрямована праця Р. Кирчіва, котрий досліджує визначальні прикмети загальнонаціональної спільності і цілісності українського фольклору та його регіональні, локальні риси, особливості міжетнічних взаємозв'язків і взаємовпливів, роботи фольклористів Поділля (C. Стельмащук, О. Смоляк, П. Медведик, Р. Крамар), Полісся і Волині (О. Ошуркевич, C. Шевчук, В. Давидюк, Л. Семенюк), Буковини (О. Роменець, Г. Сінченко, А. Яківчук).

Ґрунтовні дослідження з уснонароднопоетичної творчості окремих реґіонів України виконані О. Деєм, Г. Дем'яном, І. Березовським, C. Мишаничем, C. Грицем, Л. Орел, М. Пазяк, Н. Шумадою, І. Мацієвським, М. Дмитренком, В. Погребенником, О. Правдюком та ін. Упродовж ХХ ст. фольклористам-ентузіастам вдалося записати значну кількість народних пісень, прозових творів усної народної творчості [1, 55].

Важливе завдання сьогодення - зберегти ці фольклорні надбання. З цією метою „Арт Екзистенція", Українська експериментальна лабораторія фольклору, Мистецьке агентство „Арт Велес" та Українсько-британське спільне підприємство „Комора" започаткувало проект „Моя Україна. Берви". На сьогодні в рамках проекту видано 5 компакт-дисків з унікальними записами у виконанні автентичних фольклорних колективів.

6. Особливості розвитку фольклорної традиції Рівненського краю: характерні риси, жанрово-видова проблематика

Дослідження українського фольклору останніх років гостро відчуває нестачу регіональних студій. На науковій доцільності таких досліджень ще в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. наголошували М. Драгоманов, І. Франко, В. Гнатюк, аргументуючи тим, що фольклористичне вивчення усіх районів України створює ґрунт для усвідомлення загальнонаціонального. Не змінилася докорінно ця ситуація й на нинішній час. Розуміння усього комплексу української етнокультурної традиції вимагає ґрунтовного пізнання регіональних і локальних складових національного фольклору. Тим часом нестача регіональних досліджень все ще гальмує цей процес.

Досліджуваний регіон, у фольклорній традиції якого законсервувалося чимало архаїчних явищ, віддавна привертав увагу дослідників. Утім календарно-обрядовий фольклор, як важлива складова духовної культури, в науковій літератури не отримав належного теоретичного осмислення. У ХІХ ст. українські, російські та польські дослідники більше уваги приділяли фіксації непересічних зразків пісенності або ж зосереджувались на етнографічному студіюванні Західного Полісся. У цей період вивчення календарно-обрядового фольклору відбувалося принагідно, а відтак досить поверхово. І лише в кінці ХІХ - на початок ХХ ст., а особливо в другій його половині починають з’являтися більш ґрунтовні дослідження календарно-обрядової поезії Західного Полісся. Цей інтерес ще більше посилюється під кінець ХХ - на початок ХХІ ст. Напрацювання цього періоду створили сприятливі передумови для комплексного вивчення календарної пісенності Західного Полісся [1, 56].

Весняно-літній цикл народного календаря.

Фольклор весняно-літнього циклу на Західному Поліссі до цього часу зберігає чимало специфічних характеристик. З-поміж таких - збереження архаїчного календарного синкретизму весняних та літніх пісень; чітко виражена міжжанрова дифузія текстів (веснянки - постові пісні; постові - петрівчані; веснянки - рогульки - купальські - петрівчані; петрівчані - ягідні та под); пантеїстичне обожнювання явищ природи (для прикладу, збереження у змісті окремих весняних пісень архаїчного уявлення про Зиму як про хтонічну істоту); відтворення у змісті ранньовесняного комплексу (подібно як і в літньому) елементів офірування; присутність у змісті весняно-літніх обрядодій та фольклорі цього періоду реалій волочебного обряду (хоча назва „волочебні пісні" на Західному Поліссі на даний момент відсутня, схоже, її витіснила новіша - „постові пісні", основним змістом яких так само, як і волочебних, є тема сирітства та мандрів через Дунай).

Попри те, що прихід весни на Західному Поліссі (як і на решті українських земель) супроводжувався виконанням цілого ряду весняних пісень, лише досить обмежена кількість із них охоплює своїм побутуванням усю територію краю (з них найбільш поширена - „Ти Весна наша красна”). Решта ж веснянок або фіксується спорадично, або виконується в межах певного мікроареалу (чи принаймні домінує у певному територіальному осередку), як-то, для прикладу, „Ти Зима наша біла", „Ой ми зиму зимували", „Бердечко-сонечко”, „Тума танок водила”, „Благослови, мати” „Ой ти, соловейку”, „Ти молодая молодице” та ін.

Вирізняється західнополіська весняна пісенність наявністю специфічних рефренів („гей! гей!", „додолон-додолон", „далалом-далалом", „рано-рано", „рано-нерано” та ін), які позначені ще й своєрідним функціональним наповненням. Присутність рефренів у поетичних текстах може вважатися однією з характерних особливостей календарно-обрядового фольклору Західного Полісся, весняної поезії зосібна [2, 76].

Однією з показових специфічних ознак західнополіського весняного фольклору, на якій неодноразово наголошували дослідники, є поширеність вузьколокальних назв на означення жанрових різновидів. Серед таких - „городала", „царівни”, „стастурки", „поколі", „рогульки" та ін. Генологічна атрибуція західнополіських весняних пісень характерна ще й тим, що, попри переважаючу традицію номінування респондентами весняних пісень „веснянками" (як найбільш відомої та загальної назви), одні тексти не виходять за межі цієї традиції, інші ж можуть мати паралельні номінації (наприклад, „веснянки-рогульки”). Остання тенденція більше стосується пісень післявеликоднього періоду, які у плані окреслення жанру номінацією „веснянка" на Західному Поліссі значно поступаються пісням ранньовесняного циклу.

Оригінальною та, вочевидь, доволі архаїчною особливістю весняних пісень на Західному Поліссі є поодиноко збережені до сьогодні відомості про приурочування виконання веснянок-закличок до свята Юрія (це знову ж таки при тому, що власне юр’ївських пісень на Західному Поліссі, як і на решті етнічної української території, майже не знають).

Особливістю весняної пісенності регіону є виконання текстів глумливого змісту, які, як правило, маркуються як купальські. Через малу популярність (а часто й відсутність) купальської традиції тут вони значаться в ролі весняних.

Відмінною рисою західнополіського весняного фольклору є спорадичність поширення весняних пісень аграрного спрямування. Тим часом пріоритетною у змісті весняних пісень Західного Полісся виявляється не аграрна, як у більшості регіонів України, а шлюбна тематика.

Однією з архаїчних особливостей календарно-обрядової пісенності Західного Полісся є її перегуки із сучасними зимовими посівальними віршами, вітально-величальною поезією (колядками та щедрівками), виконання яких давніше припадало не на зимовий період, а на весну.

Часову регламентацію звучання календарної пісні до певної міри (принаймні на регіональному тлі) визначає специфіка їх складоритмічної організації.

Весняні пісні („Ой ти, Весно красна”, „А вже весна красна” та под) виконуються в першу половину весни (тобто в довеликодній період). Певною лабільністю виконання позначені весняні пісні із семи - та восьмискладовим рядком. Вони простежуються як у ранньовесняному репертуарі, так і в післявеликодньому. Ті ж тексти, будова яких визначається дев’яти - та дванадцятискладовим рядком, на теренах Західного Полісся традиційно виконуються в пізній весняний період. Тим-то на Західному Поліссі вони найчастіше контамінуються із „купалами" та петрівками.

Літній фольклор на Західному Поліссі, крім загальноукраїнських русальних, купальських, петрівчаних, жниварських, представлений ще специфічними „ягідними" піснями - тими, що виконувалися „в єгодах”, тобто під час збирання чорниць. Кожен із цих жанрів, крім загальнонаціональних, має й ряд своєрідних регіональних характеристик. Вони стосуються змісту, форми, особливостей побутування, районування, збереження тощо.

Русальна пісенність на Західному Поліссі, як і по Україні в цілому, представлена поодинокими зразками. У народному календарі автохтонів русальна традиція відображена головно на рівні міфологічних вірувань.

Свою регіональну специфіку має й купальська пісенність. Попри висновки окремих етномузикологів про те, що Полісся з огляду на збереженість тут старовинних наспівів може вважатися батьківщиною купальських пісень, ні кількість зафіксованих пісенних творів, ні їх номінування та відображення у їхньому змісті купальських обрядодій говорити про закоренілість купальської обрядовості та пісенності на західнополіських теренах не дає підстав.

У текстах західнополіських купальських пісень добре збереженим виявляється шлюбно-еротичний, сороміцький зміст, який генетично лучиться до звичаю, відомого на Західному Поліссі під назвою „гірок".

Малопоширеною на Західному Поліссі є традиція виконання петрівчаних пісень. Найвідоміша із них - „Маленька нічка Петрівочка". Проте навіть вона не вирізняється однозначністю номінативного означення. Найстійкіше генологічні коливання виявляються між петрівчаними - купальськими - ягідними піснями. З огляду на малочисельність петрівчаних пісень на Західному Поліссі, їх функцію тут перебирають на себе напливові пісні, які респонденти відносять також до петрівок.

Оригінальним явищем фольклору Західного Полісся є побутування пісень, виконуваних під час збирання ягід, т. зв. „ягідних". Своєрідність їх полягає в тому, що, з огляду на широкі рамки функціонування (виконувались від Купала до Петра), вони характеризуються строкатістю та розмаїттям текстового наповнення. Під час збирання ягід могли виконуватись власне ягідні пісні (які у своєму змісті відображали процес праці ягідниць), або такі, які ягідними можна вважати лише з функціонального погляду (в цій ролі виступають як календарні, так і ліричні пісні) [2, 77].

Ряд специфічних ознак має й жниварський фольклор Західного Полісся.

Показова прикмета фольклору цього календарного періоду в регіоні - добра збереженість жнивних та обжинкових пісень при майже повній відсутності зажинкових. Ініціальний етап процесу жнивування функціонує головно на рівні обрядодій. Причому у дійствах, що відбуваються на полі під час зажинок, яскраво виражених регіональних характеристик не проявляється.

Стосовно специфіки змісту жниварських пісень Західного Полісся помічено, що вони особливо не відрізняються від тих, які побутують на решті території їх поширення. Адже у цей період (не залежно від регіону) природним є оспівування процесу збирання врожаю, висловлення бажань швидшого закінчення роботи та повернення додому, апелювання до господарів мотивами їх вихваляння та спрямування до них прохань про віддяку за виконану роботу тощо. Проте, особливо не вирізняючись тематично, фольклор досліджуваного регіону має відмінний, власне західнополіський репертуар у висловленні загальних українських змістово-тематичних пріоритетів.

Традиційна зимова календарна обрядовість

У зимовому циклі населення цього краю до сьогодні зберігся цілий ряд своєрідних обрядодій. Окремі з них виявляють архаїчний зв’язок із волочебними обрядами, підтверджуючи їх первісне „незимове" походження. Така ж ґенеза простежується і на рівні фольклорних текстів.

Найпоказовіша відмінна риса зимового календарно-обрядового фольклору Західного Полісся полягає в тому, що визначальною для цих теренів є традиція виконання щедрівок. Показово, що за частотністю виконання окремих пісенних текстів та територією поширення щедрівки так само перевершують колядкову традицію. На Різдво на Західному Поліссі колядок світського змісту майже не виконують. У ці дні, як правило, звучали коляди - пісні релігійного спрямування, які ще прийнято називати кантами або псалмами.

Показовою ознакою зимових обрядових пісень є відображення у їх змісті господарських уподобань поліщуків. Найстійкіше відомості щодо регіональної специфіки господарювання збережені у текстовій канві щедрівок. Вітальні пісні переконливо засвідчують рільницьку специфіку господарства Західного Полісся. Лише деінде трапляються мотиви зі скотарським розумінням достатку.

У колядках, які зазвичай адресувалися незаміжній молоді, домінують не господарські мотиви, а вихваляння доблестей та чеснот дочок і синів господаря, мотиви вибору пари та пошлюблення. У межах регіону основна тема цих пісень - мандрівки парубків у пошуках шлюбної пари, що свідчить про генетичний зв’язок змісту поезії із волочебною традицією.

Особливістю побутування календарно-обрядового фольклору на Західному Поліссі можна вважати доволі помітну невизначеність жанрових меж та варіантність видових номінацій. Особливою мірою це стосується весняного фольклору.

Проведений аналіз стану збереження та характеру побутування календарно-обрядового фольклору Західного Полісся в сучасних умовах показав, що з кожним роком записати повний текст календарної пісні стає дедалі важче. Разом зі старшим поколінням західних поліщуків, яке застало календарну поезію ще в її активному побутуванні (а відтак тексти були відомі респондентам широкого загалу та різного віку), відходить у небуття і значна кількість пісень. Перейшовши до пасивної форми функціонування, чимало автентичних текстів календарно-обрядових пісень вже не передається від покоління до покоління і з часом зникає зовсім. Почасти репертуар західних поліщуків (особливо молодшого покоління) поповнюється за рахунок привнесених, запозичених текстів [1, 68].

Утім, навіть при переході фольклорних текстів у пасивну пам’ять, жанрова структура залишається незмінною. Якісь нові тексти можуть запозичуватися завдяки вторинним джерелам, не внаслідок безпосередньої форми передачі, але усвідомлення їх нетрадиційності серед респондентів зберігається й інформація про це передається від покоління до покоління (такі пісні зазвичай маркуються виконавцями як „теперишня”, „школьна”).

7. Розвиток та репрезентаця фольклору в умовах сьогодення

Починаючи з 50-х ХХ ст. років, музична фольклористика переживає нелегкі часи. Нечисленні ідеологізовані видання, наповнені передруками зі старих публікацій, підробки, фальсифікації, пісні на замовлення про вождів революції заповнили сторінки різних збірників. Наукове упорядкування, звичайно, було відсутнє більше 20-ти років підряд, до того часу, коли Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, керований М. Рильським, починає роботу над виданням серії „Українська народна творчість", перший том якої під назвою „Історичні пісні" вийшов у 1961 р. (на сьогодні видано понад 20 томів) виключно у словесному тексті викладу.

Цікавим видається “Нарис історії української музики Андрія Ольховського”, колишнього професора Київської державної консерваторії ім. П.І. Чайковського, перше видання якого загинуло на початку війни у 1941 р. І лише з третьої спроби за новою авторською редакцією “Нарис..." публікується у 2003 р. у Києві під науковою редакцією доктора мистецтвознавства Л. Корній та доктора філологічних наук Г. Півторака. Вперше в українській музичній історіографії автор намагається широко подати розвиток музики не ізольовано, а в історичному та частково в загальнокультурному контексті, а також комплексно охопити різні музичні явища - музичну творчість, музичне життя й освіту [6, 138].

За період незалежності України помітно пожвавилася робота з виданням різних наукових і популярних збірок, пісенників, посібників. З’явилися приватні зібрання любителів фольклору, запрацювали лабораторії фольклору у різних освітніх закладах. На Кубані, колишніх українських землях, на початку 90-х з’являється серія збірників „Песни кубанских казаков" за редакцією головного диригента Кубанського козачого хору В.Г. Захарченка. Київські, львівські, харківські, рівненські, волинські вищі школи через роботу фольклорних експедицій планомірно обстежують відповідно західноукраїнські землі, області Центральної та Східної України.

У бібліотеках тільки за 1995 р. є немало збірників пісень з різних регіонів, серед яких „Наспівала мати. Пісенний світ О. Довженка” (К.: „Музична Україна”). У цьому виданні вперше публікуються всі пісні з рукописного зошита письменника, які формували своєрідне світобачення великого майстра. У примітках додаються відповідні пояснення: місце та час запису пісень, спогади земляків та друзів О. Довженка, цитати з його творів, у яких використано ту чи іншу пісню.

Ще два збірники „Співає веснянка” (70 зразків народно-пісенної творчості з репертуару фольклорного гурту „Веснянка" (м. Рівне), які упорядкував невтомний збирач пісенного фольклору В. Ковальчук) та фольклорний зошит „Пісні - обереги Прибужжя", м. Миколаїв. Цей зошит відкриває нову серію педагогічної бібліотеки „Українська національна школа-родина” Миколаївського обласного інституту удосконалення вчителів, - центру українознавства у м. Миколаєві. Трапляються і видання з голосу однієї людини, як-от „Люлі, люлі, люлі-са. Народні колисанки і забавлянки з голосу Антоніни Голентюк” (Луцьк, 1998) [6, 139]. Однією з найкращих робіт останніх років є видання колективу харківських мистецько-освітніх та наукових закладів разом з Інститутом мистецтвознавства, фольклористики і етнології ім. М. Рильського НАН України під назвою „Дзига. Українські дитячі й молодечі народні ігри та розваги" (Харків: Друк, 1999). За словами Миколи Жулинського - це перша спроба узагальненої подачі джерельного етнографічно-літературного матеріалу..., своєрідна енциклопедія автентичних українських ігор і водночас як цікавий варіант нестереотипного захопливого практичного посібника, позбавленого нудного менторства й уже звичного педагогічного штампу. Справді захоплюєшся авторською розробкою, спектром народних ігор через обрядове коло разом з піснею і танком чи хороводом (які теж потребують пильної уваги), грою словом (лічилки, веселики, скоромовки, небилиці) та унікальною класифікацією народних ігор за віковою категорією школярів, за характером організації фізичної діяльності, за предметно-жанровими ознаками тощо”.

І, нарешті, ще один живий струмінь у фольклорно-історичному процесі нашого народу, який висвітлює мистецьке життя одного села Сахнівки (тепер Ленінівка), що на Чернігівщині. Книжка називається „Перетик", видана товариством „Чернігівське земляцтво" (К., 2000). Автори - Надія Данилевська, учитель-методист з українознавства школи № 186 м. Києва та Микола Ткач, доцент Київського національного університету культури і мистецтва. Книжка охоплює пласти культури села в широкому розрізі: історичне минуле його назви, географічне положення, пісенний фольклор (родинно-побутові, колядки, щедрівки, самобутні веснянки тощо), узори вишивок, сповнені розмаїттям символів та міфопоетичних образів, що поєднують у собі християнські та дохристиянські мотиви, сімейні і родинні світлини жителів, їхні оповідки про своє життя-буття місцевою говіркою, казки та легенди, перекази, прикмети, сахнівські звичаї та обряди і навіть короткий словник.

У європейських народів етнічна музика збереглася лише в письмових джерелах, тому вони з глибоким інтересом вивчають фольклор інших народів, зокрема, українського. Українці ще мають унікальну можливість спостерігати свою автентичну музичну культуру в живому звучанні сільських хорів та інструментальних капел, але, на жаль, автентичне виконання етнічної музики селянами - природними носіями звичаїв і традицій - на наших очах завершує тисячолітню епоху свого існування і нащадки цих носіїв перестали наслідувати їх. З другого боку, народилася ціла низка гуртів і солістів, які ставлять собі за мету максимально точно відтворювати обрану манеру співу. Гурти „Древо” (Київ), „Муравський шлях” (Харків), гурт „Володар", „Надобридень", колективи "Горина" (Рівне), "Веснянка" (Рівне) у своєму репертуарі виконують те, що почули у власних етнографічних експедиціях.

На зламі тисячоліть з’явилася можливість збереження унікальних архівів шляхом переведення їх у цифрові технології, видання серій аудіо та мультимедійних компакт-дисків, створення постійно діючої інтернет-сторінки українського традиційного фольклору з відповідною паспортизацією матеріалу. Громадська організація „Арт Екзистенція" у співпраці з Мистецькою агенцією „Арт Велес" (художній керівник Василь Вовкун), українсько-британським підприємством „Комора" та каналом „1+1” започаткували проект „Моя Україна”, головним завданням якого є записи українського автентичного фольклору - основи сучасної культури великої європейської нації у цілісному культурно-побутовому контексті. Компакт-диск „Берви” (2001) є першим із цієї серії, адресований учням, студентам, викладачам та всім шанувальникам справжнього мистецтва. Далі були чудові компакт-диски „Зелений шум Полісся" (2002), декілька видань „Київська Русь. Український автентичний фольклор", ("Арт Велес", 2002), „Над річкою Карайцем", пісенна традиція села Рівне Мурованокуриловецького району Вінницької області, „Кобзарсько-лірницька традиція. Тарас Компаніченко. Народна бандура та ліра” (2002).

Об’єднання „Оберіг ХХI" разом зі студією звукозапису „Аркадія” при Національній спілці композиторів теж докладають немало зусиль для пропаганди української народної пісні. Компакт-диски „Народна музика України", „Пити чи не пити", „Тріо Маренич", „Ніна Матвієнко”,”Марія Миколайчук", два видання компакт-диску з піснями українського народу у виконанні тріо „Золоті ключі" мають неабияку популярність в Україні та за її межами.

Чи багато це, чи мало? Звичайно, мало. Компакт-диски слухають не так багато людей з різних причин, більше слухають радіо, а ще більше - дивляться телевізор і саме там українську народну пісню почуєш рідко, хіба що на свята. Про засилля маскультурою телепростору і негативний вплив її особливо на підростаюче покоління говорилось немало, хочу тільки додати, що ми можемо втратити пласт національної духовності, набутий тисячоліттями нашої історії, який дає нам можливість пізнати самих себе, пізнати Україну.

Отже, історична науково-фольклористична думка минулого тисячоліття і початку нового, свідками якого ми є, проявляла глибокий інтерес до фольклорно-етнографічного простору українського народу, залишивши нам у спадок наказ - зберегти те, що маємо, навчити своїх дітей поваги і любові до своєї землі, мови, культури, звичаю, щоб залишитися народом, а не „населением". Адже фольклор - глибоко демократичне мистецтво, вияв колективної думки і колективних емоцій, носій чеснот, морально-етичних і естетичних ідеалів.

Людське життя цікаве і неймовірно різноманітне, кожен народ і кожна нація на нашій прекрасній планеті живе за своїми законами, але об’єднує нас єдине - Закон Природи, Закон Всесвіту, якому ми маємо підкорятися. Протягом багатьох років нас послідовно відучували докопуватися до сутності речей і явищ, тих джерел, які ми називаємо джерелами життя, до енергетичних, просторових і часових чинників, до принципу циклічного існування Всесвіту, та завжди знаходилися люди, які всупереч усім заборонам наполегливо і глибоко вивчали ці явища, наближаючись до розуміння смислу життя. Серед таких людей психоетнолог Володимир Куєвда, професор-етнолог Валентина Борисенко, академік Ганна Скрипник, професор Роман Кирчів (Львів), Георгій Кожолянко (Чернівці).

У наш непростий час нових звершень та глобальної політики коли, здавалося б, технічні та інформативні відкриття заступили людині світ, в українському суспільстві спостерігається великий інтерес до міфологічного спадку, що наші далекі предки залишили у закодованому вигляді, особливо у казках та календарно-обрядових піснях-молитвах, вишивці, малярстві, різьбі, предметах побуту, що рясніють різноманітною символікою та символічними знаками. Ось чому за висловом М. Ткача, „всю народнопоетичну спадщину слід розглядати лише під кутом давнього світогляду наших предків”. У своєму навчальному посібнику “Українська музична фольклористика” А. Іваницький пише: “На початку третього тисячоліття головним предметом інтересу стане людська психіка. І тоді фольклор з його глибиною пам’яті у десятки тисячоліть стане одним із найбагатших джерел для пізнання Історичною Людиною найцікавішої із світових таємниць - таємниці самої себе”. Але ж все менше на естрадних сценах та в телерадіоефірі звучать перлини української народної творчості, її пісні. Ніби чується вислів однієї сучасної визначної естрадної співачки: “фольклор себе віджив", а співакам, виконавцям народного жанру кажуть: “Дякуємо, ви вільні, прийшла нова генерація, перед нами майбутнє - світ можливостей, у вас минуле - світ реалізованого, а, може втрачених можливостей". Але ж нові можливості, згідно з концепцією розвитку, з’являються в діалозі з попереднім вираженням культури, збагачуючись і оновлюючись. Згадаймо японське “вакон есай” (японський дух плюс західні технології). Вони (японці) дуже тонко відчувають зв’язок епох, традиційної і сучасної форм культури, не зневажають своїх національних костюмів, звичаїв, обрядів, а при вступі у вищі навчальні заклади молоді японці поряд з іншими науками повинні знати декілька сотень пісень свого народу.

Звичайно, ми не японці, ми - діти української землі, продукт своєї історії, суперечливої, важкої, такої давньої, глибинної власної культури, що у взаємозв’язку тисячоліттями формувала світогляд народу, базуючись на ґрунті духовних феноменів. Ми - представники глибоко віруючого народу, життя якого побудоване на колективному уявленні людей (родинність), у важкій і величній хліборобській праці, яка ідеально вплинула на ментальність народу, поєднавши свідомість, розум та інтелект. Ми - народ-талант, народ-музикант, ми співаємо у всіх випадках життя, коли радіємо і плачемо, на будь-яке питання ми можемо відповісти піснею - народною, авторською чи сучасною, хоч стали висміювати сумні та тривожні пісні, соромитись чистої сльози, що лікує душу, але такі ми вже є, що мажорні пісні співаємо у світлому мінорі.

Правильне й усебічне уявлення про традиційну народну культуру можна набути, глибоко ознайомившись з широким колом фольклорних явищ, які протягом століть становили саму суть і єство культурного буття українського народу. Навіть з появою і розвитком в Україні професійних мистецьких форм фольклор залишився важливим засобом задоволення культурних потреб. Звуження сфери функціонування фольклору - історично закономірний процес, однак у різних культурних традиціях його інтенсивність і динаміка неоднакові. Переважна більшість сучасних цивілізованих націй майже втратила живу традиційну народну культуру, в Україні ж цей процес не набув ще катастрофічних форм, хоча й зазнав через відомі історичні обставини невідшкодованих втрат. Проте якщо ознайомлення з фольклором у традиційному середовищі навіть ще півстоліття тому відбувалося природним шляхом безпосереднього спілкування поколінь, від батька-матері до дітей, то нині воно дедалі частіше здійснюється через посередництво друкованого слова чи засобів масової інформації.

Можна сказати, що коріння народних традицій, обрядів і звичаїв - неглибинне, бо несе в собі споконвічні знання про природу людського буття. Справді, наші предки вірили, що саме від обрядового дійства залежить життя їх та їхніх нащадків. Проте тепер ми не переобтяжуємо себе культурною цінністю і силою наших обрядових свят у Космічному циклі життя, їх енергетичним потенціалом символів, які відображають найглибинніші знання наших пращурів і є таємничим кодом, який ми зобов’язані читати, щоб відчути себе спадкоємцями свого народу. Такі чинники, як одухотвореність, величність, важливість викликають високі людські почуття, а без них душа спить, не відчуваючи метафізичного зв’язку видимого і невидимого, чуттєвого і надчуттєвого. Ще Григорій Сковорода казав, що все, що ми не бачимо - Дух, а все, що бачимо - “Тварь". Прийшов час, коли наука осягає глибинний зміст і виняткове значення для генетичного здоров’я нації набутки старовинних народних обрядів, вбачаючи у цьому можливість привести людський організм у гармонію та ладування з навколишнім світом, зберігаючи в народній пам’яті через норми неписаного права почуття правди й свідомості, обов’язку чинити так, як вказують звичаї. Адже фольклор - це сам народ, тому є найяскравішим виразом його культури, найбільшим національним скарбом, український фольклор означає для нас ще більше, він не тільки зберігся, а й завоював своєю самобутністю та красою увесь світ. Тому слід поспішати записувати наші скарби, бо немало вже навіки втрачено. І ми ще не знаємо, якими наслідками може обернутися нехтування цими знаннями.

Список використаної літератури

Білик О. Щедрівки Західного Полісся: господарський аспект // Фольклористичні зошити. - 2003. - Вип.6 - С.55-69.

Білик О. Ягідні пісні - оригінальне явище фольклору Західного Полісся / Минуле і сучасне Волині й Полісся: народне мистецтво і духовність. Збірник наукових праць. - Вип.15. - Луцьк, 2005. - С.76 - 79.

Грица C. Фольклор у просторі і часі. - Тернопіль, 2000. - 224 c.

Дей О.І. Сторінки з історії української фольклористики. - К.: Наук. думка, 1975. - 271 c.

Дмитренко М. Українська фольклористика: історія, теорія, практика. - К.: Ред. часопису „Народознавство", 2001. - 576 c.

Кирчів Р. Із фольклорних регіонів України. Нариси й статті. - Львів, 2002. - 350 c.

Кононенко П.П. Українознавство. Навчальний посібник. - К.: Заповіт, 1994. - 320 с.

Мишанич C.В. Система жанрів в українському фольклорі // Українознавство: Посібник. - К.: Зодіак-ЕКО, 1994. - C.263-276.

Поліщук Ф.М. Український фольклор. Давня українська література. - К.: Вища шк., 1991. - 190 c.

Русин М.Ю. Фольклор: традиції і сучасність. - К., 1991. - 103 c.

Таланчук О.М. Українознавство. Усна народна творчість: Навчально-методичний посібник. - К.: Либідь, 1998. - 248 c.