Музейна галузь документально-комунікаційної діяльності

«Музейна галузь документально-комунікаційної діяльності»

2010

ПЛАН РОБОТИ

Вступ

Розділ І. Музейна галузь та її розвиток

1.1 Музеєзнавство як наукова дисципліна

1.2 Поняття і визначення музейної галузі законодавством

Розділ ІІ. Сучасний стан розвитку музейної галузі в Україні

2.1 Музеї України

2.2 Комп'ютерні технології в музейній справі

2.3 Проблеми охорони і зберігання музейних цінностей

Висновки

Список використаної літератури і джерел

Вступ

В наш час відбувається становлення державності України і в цьому процесі важливу роль відіграє осмислення історичної спадщини, її збереження для наступних поколінь. Основу цього процесу складають музейні заклади та їх повноцінне функціонування.

Відомо, що ряд наукових дисциплін знаходяться на межі перетину природних і суспільних наук. Такі, наприклад, географія, кібернетика, етнічна антропологія. етноботаніка.

Музеологія (музеєзнавство) – нова наукова дисципліна. Відповіддю на потребу музейної професіоналізації, що актуалізувалась в останні роки, стало впровадження музеологічних курсів в університетські студії, поява професійної літератури з цієї галузі. Ця дисципліна застосовує традиційні та нові підходи у трактуванні музеального феномену, акцентуючи увагу на соціальній місії музею, показує, як залучати публіку до діяльності музею, застосовувати міждисциплінарні підходи, сучасні методи комунікації та менеджменту.

Музеєзнавство вивчає технічні, правові, фінансові і суспільні передумови діяльності музею, застосовує основні поняття наукової теорії.

По багатозначності свого предмету музеєзнавство входить в розряд міждисциплінарних наук. В той же час є всі підстави віднести музеєзнавство до суспільних наук, оскільки предметом його дослідження є закономірності, пов'язані з процесами пізнання і передачі інформації за допомогою музейних предметів, з функціонуванням музею як соціокультурного інституту.

У зв'язку з тим, що музеєзнавство має міждисциплінарні риси, його зв'язки з іншими науками носять характер інтеграції. Іншими словами, елементи різних дисциплін і специфічно музейні елементи, поєднуючись, створюють нову якість. В ході цієї взаємодії музеєзнавство – для вирішення задач свого предмету – запозичило в перетвореному вигляді елементи мови і методів відповідних дисциплін. Взаємодіють в музеєзнавстві, перш за все профільні дисципліни, а також педагогіка, психологія, теорія інформації, соціологія, джерелознавство.

Отже, згідно сучасним уявленням, музеєзнавство – це наукова дисципліна, що вивчає специфічне музейне відношення людини до дійсності і породжений нею феномен музею, яка досліджує процеси збереження соціальної інформації, її пізнання і передачі за допомогою музейних предметів, а також розвиток музейної справи і напрями музейної діяльності.

Феномен колекціонування сягає своїми коренями в глибоку старовину. Вже на світанку своєї історії людство збирало і прагнуло зберегти предмети, що мають сакральну, престижну і емоційну значущість, представляють інтерес з пізнавальної або естетичної точки зору.

В Африці і на островах Океанії археологи знайшли залишки колекцій предметів релігійного культу епохи неоліту. Починаючи з II тисячоліттям до н.е. в Урі і інших містах Дворіччя писарі збирали літературні і наукові тексти, написані клинописом на глиняних табличках. Так виникали приватні і царські бібліотеки, найбільша з яких належала царю Ассірії Ашшурбаніпалу (VII ст. до н.е.) і налічувала більше 30 тис. табличок. Збереглися фрагментарні відомості про те, що в VI в. до н.е. вавилонський пар Набонід збирав старовинні реліквії, займався розкопками і навіть відновив частину міста, так званого «Ура халдейського».

Але яскраво і повномасштабний феномен колекціонування вперше розкрився і розцвів в античну епоху. Для європейської історії античність є старовиною особливого роду, адже її не випадково називають колискою європейської цивілізації.

В ті давні часи були закладені основні напрями філософської думки, створена наука як окрема сфера культури, вчинені відкриття світового значення в області архітектури і скульптури, встановлений початок європейському театру, розроблені найважливіші політичні категорії – громадянин, демократія, особа, а грецька і латинська мови лягли в основу сучасної наукової термінології. Мабуть, немає нічого із створеного людським генієм в епоху Стародавньої Греції і Риму, що не отримало б надалі осмислення і творчого розвитку. Не стали виключенням і поняття «музей» і вся сфера античного колекціонування.

Сучасне музеєзнавство звичайно набагато глибше ніж звичайне колекціонування, воно включає цілий ряд суміжних наук.

Музейна справа – це спеціальна галузь культурно-освітньої та наукової діяльності, яка здійснюється музеями щодо комплектування, збереження, вивчення і використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури.

Являє собою:

а) національну музейну політику (музейне законодавство, музейне будівництво, організацію керівництва музеями);

б) музеєзнавство;

в) музейну практику.

Розділ І. Музейна галузь та її розвиток

1.1 Музеєзнавство як наукова дисципліна

В 1877 році директор знаменитого дрезденського музею «Зелений купол» Дж. Грессе заснував «Журнал з музеології і антиквароведення» («Zeitschrift fur Museologie und Antiquitatenkunde»), а через декілька років на його сторінках була опублікована стаття «Музеологія як наука», що позначила потенціал нової області досліджень. Так до наукового обороту увійшов термін «музеологія», аналогом якому стало слово «музеєзнавство». З приходом XX сторіччя почалося поступове конституювання музеєзнавства як наукової дисципліни.

На початку XX століття з’явилися перші періодичні видання, що спеціалізуються на освітленні музейної проблематики. В 1901 році у Великобританії був заснований «Museums Journal», а в 1905 році в Німеччині – «Museumskunde».

Після створення Міжнародної музейної служби, що вперше об'єднала під своєю егідою фахівців з різних країн, частиною виконуваної нею широкої програми стало видання журналу «Mouseion» (1927 – 1946 роки) і серії монографій з музеологічних питань.

В 1946 році в Парижі була встановлена Міжнародна рада музеїв, більше відомий під англомовною абревіатурою ІКОМ (International Council Museums). Вона поставила своєю метою організацію співпраці і взаємодопомоги між музеями і музейними професіоналами всього світу, розробку і технічне забезпечення програм в області розвитку музейної справи, а з 1948 року почала видавати журнал «Museum», який висвітлював діяльність музеїв всіх типів і профілів, аналізуючи актуальні проблеми музейної сфери.

Розвитку музеєзнавчих знань багато в чому сприяли спеціалізовані центри музейної роботи. Вперше вони виникли в Радянському Союзі в післяреволюційний період, а після другої світової війни сталі створюватися і в інших східноєвропейських країнах. Московський інститут історико-художніх досліджень і музеєзнавства (1919 р.). Вищий екскурсійний інститут (Петербург. 1921 — 1924). Комісії по музеєзнавству при Академії історії матеріальної культури (1920-е роки) і інші аналогічні центри займалися розробкою методики роботи окремих профільних груп музеїв.

На відміну від них створений в Історичному музеї Відділ теоретичного музеєзнавства (1918—1933 роки) був орієнтований на вивчення загальних проблем історії і теорії музейної справи. На початку 1930-х років його наступником став Центральний науково-дослідний інститут методів краєзнавчої і музейної роботи. В 1937 році він був реорганізований в НДІ краєзнавчої і музейної роботи Наркомпроса РРФСР і приступив до планомірного дослідження проблем музейної справи. В 1955 році інститут був перетворений в НДІ музеєзнавства.

Активізація зусиль, направлених на формування музеєзнавства як самостійна наукова дисципліна, почалася в другій половині XX в. і була характерна головним чином для східноєвропейських країн. Тільки з питання про предмет музеології тут в 1950-1980-е роки було опубліковано понад 600 робіт. Висловлені і їх концепції, а також наукові дискусії, що проводилися в цей час, показали, що зміст, який вкладається в поняття «музеєзнавство», вельми різноманітно і суперечливо.

Розкид існуючих думок про суть музеєзнавства спробував систематизувати словацький дослідник З. Странський. Він умовно виділив наступні підходи до музеєзнавства:

а) музеєзнавство – самостійна наукова дисципліна;

б) музеєзнавство – теорія і методика музейної роботи, тобто прикладна допоміжна наукова дисципліна;

в) музеєзнавство – сума методичних і технічних прийомів музейної діяльності;

г) повне заперечення можливості існування музеєзнавства як науки.

Оригінальне трактування музеєзнавства запропонував чеський вчений І. Неуступний. Вважаючи, що музеєзнавство може бути позначено як теорія і методологія музейної роботи, він розрізняв спеціальне і загальне музеєзнавство.

Спеціальне музеєзнавство, згідно його концепції, ґрунтується на використанні профільних музеїв наукових дисциплін. Наприклад, можна виділити історичне музеєзнавство або ж мистецтвознавче музеєзнавство, відмінності між якими обумовлені специфікою історії або мистецтвознавства.

Але і в діяльності музеїв, як і в них самих, незалежно від профілю існує щось загальне, синтезувати яке покликане загальне музеєзнавство.

Для музеєзнавства э характерним використання різноманітних дослідницьких прийомів, одні з яких повністю, а інші частково співпадають з методами інших наук.

В історичному музеєзнавстві застосовуються методи історичної науки і її допоміжних дисциплін, а також методи мистецтвознавства. В процесі дослідження музейних предметів широко вживаються методи археології, палеографії, етнографії, нумізматики, сфрагістики, літературознавства і мистецтвознавства.

В ході реставрації і консервації музейних предметів використовуються методи природних наук, наприклад, рентгенографія, спектрографія. Методи педагогіки і психології знаходять застосування при створенні експозиції і виставок, в різних формах культурно-освітньої діяльності, при вивченні музейної аудиторії.

Ця множинність окремих приватних методів, вживаних в музеєзнавстві, дає підставу для стверджень про те, що у музеєзнавства немає власних методів і бути не може. Але є дослідники, які заперечують проти такої постановки питання і аргументують свою позицію таким чином.

Метод наукової дисципліни – це не одиничний прийом і навіть не арифметична сума прийомів, а їх система. Для того, щоб судити про схожість і відмінність методів тієї або іншої науки, потрібно порівнювати систему.

Отримати інформацію про людину, суспільство, державу, про події, що відбувалися в різний час і в різних частинах миру, можна тільки спираючись на історичні джерела. Твори, які створюють люди в процесі усвідомленої, цілеспрямованої діяльності, служать їм для досягнення конкретної мети. Вони ж несуть цінну інформацію про тих людей і про той час, коли були створені. Щоб її отримати, необхідно розуміти особливості виникнення історичних джерел. Проте її треба не тільки витягнути, але і критично оцінити, правильно інтерпретувати.

Вивчаючи фрагменти минулої реальності, важливо уміти робити логічні висновки про те, що означає сам факт їх наявності, уміти відтворювати на їх підставі взаємозв'язану картину тієї культури, того суспільства, залишком якої вони є. Ці знання і навики необхідні не тільки історикам, але і більш широкому кругу фахівців гуманітарних наук. Людський досвід, повсякденний спосіб життя, відносини між людьми різних поколінь, звичаї і вдачі, уміння існувати в природному середовищі, бажання знати минуле свого міста, сіла, краю, свого народу або етнічної групи, роду або сім'ї примушують людей звертатися до документів, архівів, старовинних предметів, фотографій. Звичайно – найкраще збереження таких матеріальних пам’яток можливе лише в музейних умовах.

Коло проблем, які цікавлять істориків, також істотно розширилося. Нова історична наука займається, на відміну від традиційної, не тільки і не стільки подіями політичного життя, але звернена до глобальної історії людства. Святкування і обряди, міфи і казки, виховання дітей, ремесла і промисли, торгівля і обмін, мистецтво і вірування, заборони і захоплення – все пізнається в порівнянні і народжує нові думки і думки. Тому історики активно взаємодіють у вивченні цих явищ з представниками інших гуманітарних і природних наук – соціологами, антропологами, етнологами, психологами, історика мі науки і мистецтва, дослідниками мови і літературних текстів. Фахівці-гуманітарії вивчають історичні джерела, знаходячи в них невичерпні ресурси нової інформації про людство, його творчі можливості і різні способи відобразити свій досвід, виразити свій внутрішній світ в матеріальних образах.

Історик, антрополог, соціолог, психолог, політик – кожний з них звертається до джерел з своїми питаннями, прагнучи дізнатися про те, що є предметом науки, що вивчається. Але всі вони черпають свою інформацію з обший сукупності джерел, створених людьми. Тому фахівець повинен розуміти, що загальна сукупність джерел складає проекцію культури в часі, скарбницю людського знання і світового досвіду. Він повинен уміти відшукувати і вибирати ті види джерел, які особливо важливі і цікаві для даної науки; уміти ставити питання, знаходити в джерелах відповіді, уміти розрізняти голоси людей минулого, що доносяться до нас історичними джерелами, і інтерпретувати ці дані відповідно до сучасного рівня науки і культури. Наука, що спеціально розробляє ці проблеми – джерелознавство, також тісно пов’язана з музеєзнавством. В традиційній історичній науці методи джерелознавства звичайно розглядалися стосовно історії окремої країни або епохи. Такий підхід орієнтує дослідника на огляд основних джерел по історії країни, що, зрозуміло, вельми важливо і необхідно. Проте в даний час очевидно, що вивчати окрему епоху або окремий регіон, країну можливо лише в більш широких рамках, в тривалій історичній перспективі, застосовуючи компаративні підходи. І тоді стає очевидним, що виникнення джерел має свою логіку, багато видів джерел з'являються (а іноді і зникають) закономірно, виражаючи деякі культурні ситуації, що повторюються, піддаються порівнянню. Тому можна виділити загальні проблеми джерелознавства і виробити принципи і методи роботи з джерелами.

Джерелознавство важливо і необхідно для історичної освіти, для наукової діяльності в області гуманітарного знання, для самоосвіти і культурної само ідентифікації. Допомога відкриває підступи до історичних джерел, розкриває метод джерелознавства як загально гуманітарний, як особливий спосіб пізнання реальності.

1.2 Поняття і визначення музейної галузі законодавством

Музейні зібрання формуються з метою фіксації суспільного історичного досвіду, який передається від покоління до покоління, а музеї – як хранителі цього досвіду. Виникнення сучасних музеїв як спеціальних закладів датовано другою половиною XVII століття. Саме в цей період, коли в країнах Європи відзначався розквіт науки, мистецтва, літератури, техніки, з’явились різні колекції, що відобразили цілий ряд історичних аспектів розвитку суспільства.

В той час перші музеї виникли на основі приватних колекцій, що збиралися однією людиною або представниками різних поколінь однієї родини. Вони були відкриті для публіки і відтворювали смаки та інтереси окремих колекціонерів. Публічні музеї були не чим іншим, як приватним зібранням, яке дозволяли оглядати в певні часи і на певних умовах.

Музейна галузь включає в себе такі напрямки як культурно-освітня, науково-дослідна діяльність, комплектування музейних зібрань, експозиційна, фондова, видавнича, реставраційна робота і охорона пам’яток давнини.

Нині музеї – це культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження та використання пам’яток матеріальної і духовної культури, природи, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини.

Основним призначенням музеїв є збереження пам’яток минулого для майбутніх поколінь, а розвиток музейної справи є найбільш перспективним напрямком для досягнення цієї мети. У статті другій першого розділу Закону України «Про музеї та музейну справу», прийнятому у 1995 році, музейна справа характеризується як спеціальна галузь культурно-освітньої та наукової діяльності, яка здійснюється музеями щодо комплектування, збереження, вивчення і використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури. Музейна справа уособлює національну музейну політику, музеєзнавство і музейну практику.

Закон України «Про музеї та музейну справу» від 29.06.1995 р. зі змінами та доповненнями регулює суспільні відносини в галузі музейної справи, встановлює правові, економічні, соціальні засади наукового комплектування, вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, діяльності музейних закладів в Україні.

Законодавство України про музеї та музейну справу базується на Конституції України і складається з Основ законодавства України про культуру, цього Закону та інших нормативно-правових актів.Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про музеї та музейну справу, то застосовуються правила міжнародного договору.

За своїм профілем музеї поділяються на такі види: історичні, археологічні, краєзнавчі, природничі, літературні, мистецькі, етнографічні, технічні, галузеві тощо. На основі ансамблів, комплексів пам’яток та окремих пам’яток природи, історії, культури та територій, що становлять особливу історичну, наукову і культурну цінність, можуть створюватись історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.

Національна музейна політика – це сукупність основних напрямів і засад діяльності держави і суспільства в галузі музейної справи.Основними напрямами національної музейної політики є:

- збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність;

- повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами;

- забезпечення соціально-економічних, правових і наукових умов для ефективної діяльності музеїв;

- сприяння формуванню сучасної інфраструктури музейної справи;

- підтримка і розвиток мережі музеїв;

- забезпечення підготовки та підвищення фахової кваліфікаціїмузейних кадрів, їх правовий і соціальний захист;

- бюджетне фінансування (у тому числі на дольових засадах) і пріоритетне матеріально-технічне забезпечення розробки і реалізації державних, регіональних і місцевих програм розвитку музейної справи;

- забезпечення охорони музеїв;

- підтримка фундаментальних і прикладних наукових досліджень, пов’язаних з музейною справою;

- сприяння міжнародному співробітництву в галузі музейної справи.

Кожен музей діє на підставі статуту (положення), що затверджується його засновником чи засновниками. У статуті музею визначаються:

1) назва музею, його статус, склад засновників, їх права та обов’язки;

2) організаційна структура, основні завдання та напрями діяльності;

3) джерела надходження коштів і їх використання, склад майна музею, порядок його реорганізації та ліквідації, умови збереження музейного зібрання у разі ліквідації музею;

4) інші умови діяльності музею.

Відповідно чинного законодавства, Музейний фонд України – це сукупність рухомих пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, які мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення, незалежно від їх виду, місця створення і форм власності, та зберігаються на території України, а також нерухомих пам’яток, що знаходяться в музеях України і обліковані в порядку, визначеному Законом України «Про музеї і музейну справу» Згідно з даним Законом до Музейного фонду України можуть належати також пам’ятки, що знаходяться за межами України і відповідно до міжнародних договорів підлягають поверненню в Україну.

Музейний фонд України складається з державної і недержавної частин. До державної частини Музейного фонду України належать музейні зібрання та окремі пам’ятки, що є державною власністю. Музейні колекції та музейні предмети, що знаходяться в музеях, переданих із державної власності у комунальну власність, є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України. При передачі музеїв державної форми власності у комунальну власність музейні колекції та музейні предмети залишаються у державній власності і належать до державної частини Музейного фонду України. Порядок віднесення музейних колекцій та музейних предметів, а також окремих пам’яток до державної частини Музейного фонду України визначається Положенням про Музейний фонд України. Контроль за станом обліку, збереження, використання та переміщення державної частини Музейного фонду України здійснюється Міністерством культури і мистецтв України. Перелік музеїв (в тому числі музеїв системи Національної академії наук України, Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, Педагогічного товариства України, інших самоврядних організацій), в яких зберігаються музейні колекції та музейні предмети, що є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України, затверджується Кабінетом Міністрів України.

До недержавної частини Музейного фонду України належать музейні колекції та музейні предмети, що не віднесені або не підлягають віднесенню до державної частини Музейного фонду України, в тому числі пам’ятки, що є власністю громадських та релігійних організацій, окремих громадян та їх об’єднань.

Музеї, а також підприємства, установи, організації, громадяни, які є власниками музеїв, зобов’язані забезпечувати збереження Музейного фонду України та сприяти його поповненню.

Музейні колекції та музейні предмети, віднесені до державної частини Музейного фонду України, не підлягають відчуженню за винятком обміну на інші музейні колекції та музейні предмети.

Рішення про обмін музейних колекцій та музейних предметів, що належать до державної частини Музейного фонду України, приймається Міністерством культури і мистецтв України.

Музейний фонд України є національним багатством України, невід"ємною складовою частиною культурної спадщини України, яка охороняється законом. Положення про Музейний фонд України затверджується Кабінетом Міністрів України.

Формування Музейного фонду України здійснюється згідно з чинним законодавством шляхом:

- придбання пам’яток Міністерством культури і мистецтв України, іншими центральними органами виконавчої влади, їх органами на місцях, органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень – за рахунок коштів Державного бюджету України і коштів місцевих бюджетів та музеями – за рахунок власних коштів;

- передачі музеям у встановленому порядку пам’яток, виявлених під час археологічних, етнографічних, науково-природничих та інших експедицій, будівельних, ремонтних або реставраційних робіт, у тому числі з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, та скарбів;

- безплатної передачі музеям пам’яток підприємствами,установами, організаціями і громадянами;

- передачі музеям пам’яток, конфіскованих згідно з чинним законодавством;

- повернення в Україну розшуканих пам’яток, які були незаконно вивезені;

- передачі пам’яток, вилучених на митниці;

- поповнення музейних зібрань іншими способами, що не суперечать чинному законодавству.

Центральним органом виконавчої влади у сфері музейної справи є Міністерство культури і мистецтв України, яке здійснює організаційно-методичне керівництво у цій сфері. Міністерство культури і мистецтв України реалізує національну музейну політику в Україні; формує вимоги щодо державного статистичного обліку музеїв, створених на території України; визначає державні потреби щодо музейного обслуговування та нормативи, що гарантують його належний рівень; створює спеціалізовані організаційні структури для науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення музеїв; здійснює координацію робіт по об’єднанню музеїв в єдину інформаційну систему; організує навчання та фахову перепідготовку музейних працівників; здійснює контроль за діяльністю музеїв, заснованих на державній та комунальній формах власності, обліком і збереженням Музейного фонду України; організує наукові дослідження в галузі музеєзнавства. Інші центральні та місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування здійснюють керівництво підвідомчими їм музеями. Держава гарантує захист майнових прав музеїв усіх форм власності. Вилучення державою у музеїв їх фондів та іншого закріпленого за ними майна може здійснюватися лише у випадках,передбачених законами України.

В музеях історія повинна подаватися як сторінка історії культури країни, а не як опис розвитку тієї чи іншої дисципліни або епізодів з життя тої чи іншої людини, тому в історії культури музеї відіграють особливу роль. На ниві історії України працювало багато вчених, досягнення яких сприяли її розвитку і залишили глибокий слід в історії.

В музеях України широкі кола громадськості можуть наочно ознайомитись з усіма етапами розвитку держави, визначити її місце в загальнокультурному процесі. Тому проблема історичних музеїв як осередків нашої історичної і культурної пам’яті, історичного та культурного виховання фахівців і всього населення має важливе значення. В основу фондової, експозиційної, просвітницької діяльності музеїв України покладені загальні принципи та методичні рекомендації, які розроблені музеєзнавцями, але вони мають і свої особливості, пов’язані як з характером самих українських музеїв, так і з специфікою музеїв різного профілю.

Взагалі створення будь-якого історичного музею неможливе без знання законів і принципів музеології, без вивчення пам’яток історії, які є основою науково-експозиційних комплексів і визначають профіль музею та його «філософію». Евристика (мистецтво знаходження істини, визначення пам’ятки), семантика (вивчення внутрішнього змісту предмета), джерелознавство, основні та допоміжні історичні дисципліни, психологія сприйняття, архітектурно-художнє проектування озброїли музеологію наших днів численними спостереженнями та методиками, які дають можливість створювати науково обґрунтовані програми комплектування фондів музеїв, вести наукове проектування експозицій, удосконалювати свою наукову діяльність. Всі ці методики повинні бути взяті до уваги людьми, які створюють музеї.

Роль музею як наукового історичного закладу, в якому українську спадщину зосереджено не тільки для зберігання та експонування, але й для проведення науково-дослідної роботи, з подальшим періодичним виданням праць з історії України. Таким чином, музеям України притаманний масштабний зв’язок соціальних функцій. Він задовольняє суспільну потребу у збереженні та використанні предметів оточуючого світу як елементів історичної пам’яті, документальних засобів соціальної інформації, естетичних цінностей та розповсюджує інформацію у вигляді експозицій та виставок.

Музеєзнавство в Україні має багато проблем у всіх сферах діяльності: науково-дослідній, фондовій, науково-просвітницькій, видавничій. Існуючі музеї України накопичили великий досвід роботи, але поряд з тим, у них чимало недоліків та проблем: в ряді музеїв немає музейної ради, не розроблено єдиного списку та каталогу музеїв України, погано налагоджені зв’язки з музеями інших профілів, науково-дослідними інститутами, майже відсутній обмін спеціалістами, не проводяться спільні наукові дослідження, працівники музеїв майже не беруть участі в міжнародних конференціях, конгресах, симпозіумах, виставках. В багатьох музеях України працівники мають великий практичний досвід наукової роботи, і це дозволяє їм працювати на високому професійному рівні. Кожна "нова ідея" проходить всі етапи свого народження, перш ніж буде втілена в життя. Саме завдяки таким методам роботи музеям України приділяється важливе місце в системі музейної справи, бо вони не лише врахували світовий досвід, а багато в чому піднісли рівень музейної справи на вищий щабель.

Для подальшого якісного розвитку музейної справи в Україні треба затвердити програму розвитку музейної справи. Мета цієї програми – зміцнення матеріально-технічної бази музеїв та забезпечення збереження історико-культурної спадщини. Серед основних завдань даної програми - забезпечення соціально-економічних та правових умов для ефективної діяльності музеїв, історичних пам’яток та інших цінних культурних об’єктів; підтримка і розвиток мережі музеїв; забезпечення підготовки та підтвердження кваліфікації музейних кадрів, їх правовий та соціальний захист; сприяння формуванню сучасної інфраструктури музейної справи; впровадження у діяльність музеїв сучасних інформаційних технологій; створення новітньої реставраційної бази, оснащення музеїв сучасними науково-дослідними та реставраційними матеріалами тощо.

Розділ ІІ. Сучасний стан розвитку музейної галузі в Україні

2.1 Музеї України

У музеях України зберігаються археологічні пам’ятки від палеоліту до часів Київської Русі та козаччини. Серед пам’яток державної частини Музейного фонду України є унікальні твори живопису світового рівня. Українських митців представлено такими іменами, як С.Васильківський, С. Світославський, М. Пимоненко, К. Білокур, М. Приймаченко, Д. Бурлюк, О. Мурашко, П. Левченко, російських – І. Шишкін, І. Рєпін, В. Васнєцов, І. Айвазовський, К. Судковський. Україна має багату збірку західноєвропейського мистецтва (М. Караваджо, А. Канова, Я. Матейко, Ф. Албані, Ж. Де Ла Тур, М.Мункачі).

Станом на 2009 рік в Україні діє 438 державних та комунальних музеїв, у тому числі 22 національних заклади, серед них 8 національних музеїв, що підпорядковані МКТ:

· Національний музей історії України,

· Національний музей літератури України,

· Національний художній музей України,

· Національний музей Тараса Шевченка,

· Національний науково-дослідний реставраційний центр України,

· Національний музей-заповідник українського гончарства (с. Опішня),

· Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років»,

· Національний музей у Львові імені Андрія Шептицького.

У музеях і заповідниках України зберігається понад 11 млн. пам’яток. У 2008 році музеї відвідало близько 19 млн. осіб. Протягом 2008 року організовано близько 5 тисяч виставок у музеях в різних регіонах України.

Пріоритетними напрямками музейної політики в Україні залишаються:

· збереження національно-культурного надбання та вдосконалення існуючої мережі музейних закладів;

· розробка та впровадження інноваційних підходів до музейного будівництва;

· інтеграція музеїв України в світовий простір.

Основною проблемою у музейній галузі в Україні залишається матеріально-технічна база, що в більшості музеїв України не відповідає вимогам щодо зберігання та експонування пам’яток Музейного фонду України (49,8% будівель музеїв потребують капітального ремонту).

Загалом недостатнім залишається фінансування музейних закладів та матеріально-технічне забезпечення реставраційної справи. Обсяги видатків з Державного бюджету та місцевих бюджетів на утримання музеїв здебільшого вистачає лише на оплату праці, енергоносіїв, охорону та комунальні послуги. Не вистачає коштів на поповнення музейних фондів, проведення ремонтно-реставраційних робіт, встановлення сигналізації, оновлення музейного обладнання. Досі не мають власних приміщень Національний науково-дослідний реставраційний центр України та Дирекція художніх виставок України. На початку 2007 року реставраційних робіт потребували майже 760 тис. пам’яток, а відреставровані лише 13 тис., що складає 2% від потреб.

Національним науково-дослідним реставраційним центром України обстежено 268 музеїв. З них лише 216 – мають охорону: відомчу – 53; міліцейську – 27; сторожову – 100; іншу – 36.

Музейні приміщення загальною площею 879 949 м² взагалі не обладнані охоронно-пожежною сигналізацією.

Відсутність фінансування не дозволяє завершити створення Державного реєстру національного культурного надбання. Першочергової ваги набуває вирішення питання фінансування охорони музеїв, оновлення та ремонту застарілих засобів охоронного призначення з державного та місцевого бюджетів та врегулювання тарифів на охоронні послуги, а також:

- вдосконалення науково-аналітичного та інформаційно-методичного забезпечення музейної справи;

- розробка й впровадження концепції застосування у роботі музеїв маркетингового та інноваційного підходів з метою збільшення небюджетної частини фінансування;

- запровадження нових платних послуг, що задовольняли б вимоги відвідувачів;

- врегулювання питань пов’язаних з діяльністю музеїв та інших установ, які зберігають пам’ятки недержавної частини Музейного фонду України;

- продовження формування Державного реєстру національного культурного надбання із створенням електронної версії реєстру (рухомих пам’яток), та створення централізованої бази даних «Музейний фонд України»;

- продовження звірення наявності пам’яток державної частини Музейного фонду України з фондово-обліковою документацією, а також проведення комплексного обстеження фондових приміщень музеїв і стану збереження пам’яток;

- законодавче врегулювання нормативно-правової бази, пов’язаної з діяльністю музеїв, музеїв-заповідників;

- створення ефективної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для музейної галузі;

- розвиток міжнародного співробітництва у музейній справі.

2.2 Комп'ютерні технології в музейній справі

Сьогодні музеї як хранителі культурних цінностей і шедеврів мистецтва потребують інформаційної підтримки, яскравої реклами, вливанні свіжих і сучасних ідей. Один з найефективніших способів це зробити – застосування комп’ютерних технологій, Інтернет.

Мистецтво і комп'ютерні технології – речі, які на перший погляд важко сумістити, але це тільки на перший погляд. Кожний музей, піклуючись про власний розвиток і імідж, прагне сьогодні створити web-сторінку, з максимально яскравим наповненням і детальною інформацією про експозиції.

Проте, далеко не у всіх українських музеїв сьогодні є власні сайти. Не говорячи вже про використовування цифрових технологій. Хоча, показати нашим музеям є що.

Хтось може помітити, що західний світ в цьому плані вже давно попереду нас. Так, кожна людина, яка має доступ до Інтернету, з легкістю може дозволити собі відвідати віртуальний варіант якого-небудь великого європейського музею.

На сайтах багатьох світових музеїв є різні інтерактивні опції, наприклад, «віртуальний тур». Натискаючи цю опцію, ви зможете побачити, як виглядає музей зсередини, які експонати в ньому представлені, панорамні знімки з прикладеною детальною інформацією про об'єкти і колекції.

Уявіть собі, що для того, що б відвідати який-небудь музей вам не доведеться кожного разу підключаться до Інтернету. А ще, ви зможете не тільки самі познайомиться з колекцією, але і скористатися послугами Віртуального гіда. Для цього створюються спеціальні програмні продукти, які розміщено на оптичних носіях – дисках.

В Україні вже створено перший вітчизняний продукт такого ґатунку. Все це доступно в програмному продукті «Віртуальна екскурсія. Музей їм. Б.В. Ханенко». На сьогоднішній день це унікальний проект в Україні. Він вже є на диску, а зараз його можна знайти і в Інтернеті, за адресою www.3dart-studio.com. Що ж собою представляє ця «Віртуальна екскурсія»?

Це кардинально новий підхід до демонстрацій і рекламування експозицій музею. Все дуже просто, встановивши програмний продукт на свій комп'ютер, ви потрапляєте безпосередньо в музей, можете переміщатися із залу в зал, від однієї вітрини до іншої, можете близько розглянути будь-який об'єкт, а особливо цінні можна оглянути з усіх боків! Чи могли Ви коли-небудь собі уявити, що, потрапивши до музею, Ви зможете роздивитись будь-який експонат так, ніби тримаєте його у руках? Тепер це можливо! Завдяки таким унікальним рішенням як віртуальні екскурсії, ви можете відвідати будь-який музей або архітектурну пам'ятку, не виходячи з дому.

Програма має два режими, перший – Віртуальний гід: вас ведуть по музею автоматично, демонструючи найцікавіші експонати колекції, при цьому звучить детальна, повна історій і захоплюючих фактів інформація.

Другий – Вільний огляд, в цьому режимі ви самостійно пересуваєтеся по залах Східної колекції, можете заглянути в будь-який кут, і поводитися так, як ніби ви одні в музеї. Програмний продукт простий у використанні, при установці можна вибрати українську або англійську версію.

Кажучи про подібні проекти, дуже важливо зрозуміти, що нові технології не зможуть конкурувати з музеями. Навпаки, на сьогоднішній день вони зроблять ним якісну рекламу, яка виведе хранителів наших культурних цінностей на новий рівень спілкування з своїми відвідувачами.

Сучасні технології відкривають широкі можливості для організації віртуальних інтерактивних презентацій та виставок, зокрема у режимі on-line. Завдяки новим технологіям стає можливою демонстрація тривимірних об'єктів за допомогою будь-якого комп’ютера з’єднаного з Інтернет.

2.3 Проблеми охорони і зберігання музейних цінностей

В 2009 році в державному бюджеті на охорону музеїв передбачено лише 2,175 мільйони гривень при потребі 13,4 мільйони. Небезпека крадіжок музейних цінностей ще більше загострюється в зв’язку з посиленням фінансової кризи та супутніх їй негативних явищ і зменшення статків населення.

В Україні існує 458 державних і комунальних музеїв (в яких налічується 1,2 мільйони предметів), у тому числі 27 – національних закладів, серед яких 10 належать до сфери управління Міністерства культури і туризму.

В 2007 році на охорону музеїв було виділено більше 5,2 млн., а в 2008 – 7,6 млн. Тобто цього року засобів виділено в 3,5 рази менше ніж минулого року. Це притому, що ціна на послуги охорони постійно зростає.

Фінансування – найбільший головний біль всіх працівників музеїв, які, згідно ухвалі Кабінету Міністрів України від 1993 року обов'язково повинні охоронятися. Проте, зараз з 458 музеїв в Україні – 72 не охороняються взагалі.

Державною службою охорони охороняється 35% всіх вітчизняних музеїв, 233 з них охороняється відомчою охороною і 36 – недержавними підприємствами.

Заборгованість музеїв службам охорони складає 3,5 мільйони гривень. З них 1,1 мільйони — державному бюджету, інші – місцевим. Державна служба охорони фінансується не з бюджету – вона знаходиться на самофінансуванні. Тому найголовніша проблема – у ряді музейних закладів цього року бюджетом не передбачено ні копійки на охорону. А для мінімального забезпечення охорони всіх музеїв в цілому потрібне 43 мільйони гривень. Один з шляхів рішення проблеми – максимально перейти на технічний вид охорони. Очевидно, що вихід, і на цьому наполягає як сама охорона, так і працівники музеїв – у вдосконаленні технічної безпеки.

Сьогодні музеї працюють по інструкції 1984 року, що не може надати можливість повноцінного зберігання музейних фондів. В Україні повинна бути відпрацьована система музейної безпеки, яка складається із запобігання викраденням, знищенню унаслідок кліматичних чинників, а також необхідно враховувати чинники людські. Ці моменти є дуже важливими.

З чого починається музей? З комплектування колекції. Крім того, нагальним питанням є професійна підготовка фахівців: зараз в Україні працівників музею не готує жоден вуз. Тому що якщо це університет культури, то там вивчають тільки музеєзнавство, а історії, філології або природних наук випускники не знають предмету наочно. Виходить, що людина, яка приходить в музей з історичною освітою, не має музейної, і навпаки. Тому потрібно відпрацювати систему музейної безпеки і підготовки кадрів.

Дуже важливим питанням є законодавче забезпечення охорони музеїв і культурних пам'яток. Нині експерти сперечаються: чи потрібно для запобігання крадіжкам музейних цінностей – робити більш жорстким покарання. Загрози зростають, тому слід підвищувати рівень захищеності музеїв, зокрема, і законодавчої. Україна, узявши курс на євроінтеграцію, узяла зобов'язання, які не дають нам можливості посилювати відповідальність, кримінальну в першу чергу. Можна тільки лібералізувати наше законодавство, а краще всього – добре виховувати підростаюче покоління і підвищувати рівень правосвідомості громадян. З цим не погоджуються багато працівників музеїв, наводячи приклади Греції, де за законодавством за привласнення музейних експонатів покарання є дуже суворим (до 10 років в'язниці). Особливо, на думку фахівців, сьогодні слід надати увагу самим вразливим, тобто, найменше захищеним місцям: наприклад, археологічним пам'яткам, адже як стверджують експерти, ніде в світі неможливо організувати їх тотальну охорону. Вже підготовлено декілька проектів законів, які повинні врегулювати, зокрема, і питання діяльності музеїв. На 17-у році незалежності Верховна Рада проголосувала в першому читанні Закон України «Про музеї і музейну справу», адже законодавча база – ще часів Радянської України.

Висновки

Являє собою:

б) музеєзнавство;

в) музейну практику.

Згідно сучасним уявленням, музеєзнавство – це наукова дисципліна, що вивчає специфічне музейне відношення людини до дійсності і породжений нею феномен музею, яка досліджує процеси збереження соціальної інформації, її пізнання і передачі за допомогою музейних предметів, а також розвиток музейної справи і напрями музейної діяльності.

Проте, далеко не у всіх українських музеїв сьогодні є власні сайти. Не говорячи вже про використовування цифрових технологій.

В 2007 році на охорону музеїв було виділено більше 5,2 млн., а в 2008 – 7,6 млн. В 2009 році засобів виділено в 3,5 рази менше ніж минулого року. Це притому, що ціна на послуги охорони постійно зростає.

Всі музеї, згідно ухвалі Кабінету Міністрів України від 1993 року, обов'язково повинні охоронятися. Проте, зараз з 458 музеїв в Україні – 72 не охороняються взагалі.

Загалом недостатнім залишається фінансування музейних закладів та матеріально-технічне забезпечення реставраційної справи.

Обсягів видатків з Державного бюджету та місцевих бюджетів на утримання музеїв здебільшого вистачає лише на оплату праці, енергоносіїв, охорону та комунальні послуги.

Не вистачає коштів на поповнення музейних фондів, проведення ремонтно-реставраційних робіт, встановлення сигналізації, оновлення музейного обладнання.

Досі не мають власних приміщень Національний науково-дослідний реставраційний центр України та Дирекція художніх виставок України.

На початку 2007 року реставраційних робіт потребували майже 760 тис. пам’яток, а відреставровані лише 13 тис., що складає 2% від потреб.

Музейні приміщення загальною площею 879 949 м² взагалі не обладнані охоронно-пожежною сигналізацією.

Відсутність фінансування не дозволяє завершити створення Державного реєстру національного культурного надбання.

Список використаної літератури і джерел:

«Аналітичний звіт Міністерства культури і туризму України: МУЗЕЙНА СПРАВА»; 2008 р.;

Вайдахер Ф.; «Загальна музеологія»; Львів, 2006 р.;

Гуральник Ю.У.; «Музеєзнавство т.1»; М., 2001 р.;

Данілевський І.Н., Кабанов В.В.; «Джерелознавство»; М., 2004 р.;

Енциклопедія «Світ навколо нас»; CD; К., 2001 р.;

Закон України «Про музеї та музейну справу» К., «В.В.Р.», 29.06.1995 р., №25;

Кулешов С.Г.; «Документознавство: Історія. Теоретичні основи»; К., 2000 р.;

Миколюк О.П.; «Як захистити музеї?»; К., «День» 2008 р.;

Побожій С.І.; «З історії українського мистецтвознавства»; Суми, 2005 р.;

Слободяник М.І.; «Структура сучасного документознавства»; К., 2003 р.,

Степанова О.Є.; «В музеях світу»; К., 2004 р.;

Юренева Т.Ю.; «Музеєзнавство: Підручник для вищої школи»; М., 2004 р.;

http://www.zn.ua/3000/3680/63166/;

http://h.ua/story/51604/;

http://www.ukraine3000.org.ua/print/rus/yesterday/vchora/5243.html;

http://prostir.museum/ru/;

http://www.3dart-studio.com/;

http://www.museum-ukraine.org.ua;

http://uk.wikipedia.org.