Культура України XIX сторіччя

РЕФЕРАТ

з культурології

на тему: Культура України XIX сторіччя

На культурне життя в Україні XIX ст. наклали свій відбиток складні суспільно-економічні відносини і політичні процеси, які були зумовлені скасуванням кріпосницької системи і розвитком капіталістичних відносин, а також боротьба народних мас проти кріпацтва, Вітчизняна війна 1812 р., повстання декабристів.

Ідеологи царизму не визнавали української мови, заперечували видання українських книжок. Так, один з реакційних літераторів М. Греч заявляв, що “малороссийское наречие” – не що інше як “суржик російської та польської мов”. Розвиток українського мистецтва, культури всіляко гальмувався.

В цей час виникає рух за розвиток національної культури, посилюється процес пробудження національної самосвідомості, інтерес суспільства до свого історичного минулого, усної народної творчості, етнографії, мови. Значний вплив на розвиток соціальної та національної самосвідомості українського народу справила діяльність декабристських організацій та їх виступ 14 грудня 1825 р. В Україні діяли дві такі організації: “Південне товариство” на чолі з П. Пестелем (1821) і “Товариство з’єднаних слов’ян” (1823), які ставили своєю метою скасування самодержавства революційним шляхом, створення федерації слов’янських народів.

Ідеї декабристів вплинули на творчість Пушкіна, Грибоєдова, Лермонтова, Герцена, Полежаєва, Огарьова, Міцкевича, Шевченка, Котляревського.

У 1845 р. було засновано Кирило-Мефодіївське товариство – таємну політичну організацію, яка намагалася розв’язати питання звільнення від рабства слов’янських народів. До складу організації входило 12 осіб, серед яких Костомаров, Гулак, Маркович, Білозерський, Шевченко. Думки діячів братства були викладені у маніфесті “Книга буття українського народу” (“Закон Божий”), який пройнятий шануванням християнських традицій. Вони вважали, що слов’янські народи мають право на розвой культури, утворення слов’янської федерації за зразком Сполучених Штатів. Першою цим шляхом повинна піти Україна як найбільш пригнічена серед слов’янських народів. Для України вони виборювали ліквідацію кріпацтва, поширення освіти, здобуття суверенітету у межах слов’янської конфедерації. Але у 1847 р. товариство було розгломлено, його діячі заарештовані.

Проте після заслання вони повернулися до діяльності – у Петербурзі, де осіли Костомаров, Шевченко, Куліш, Білозерський, була відкрита друкарня і систематично видавалися українською мовою твори – Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Куліша, Марка Вовчка. У 1861-1862 рр. виходив альманах “Основа” (під редакцією В. Білозерського) – головний друкований орган національно-культурного руху.

Суттєвим чинником розвитку духовного життя в Україні була система середньої та вищої освіти. Києво-Могилянська академія була перетворена в духовний заклад; вона втратила своє минуле культурно-історичне значення. Натомність відкриваються університети Харківський (1805), Київський (1834). В Західній Україні продовжував діяти Львівський університет, заснований ще у 1661 р.

Існували інститути шляхетних дівчат у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836), Києві (1838).

Харківський університет закінчили математики М. Остроградський, Т. Осиповський, славіст І. Срезнєвський, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров.

Поширювалася друкована продукція – видавалися не лише наукові праці, але й журнали, альманахи.

На початку XIX ст. утворилися постійні театри у Києві (1805), Одесі (1804), Полтаві (1810), Харкові (1812), Ніжині (1826), Катеринославі (1847), Чернігові (1835). З приватної справи поміщиків театральне мистецтво перетворилося у важливий чинник розвою культури. У період 1816-1824 рр. в Україні працював артист М. Щепкін (1788-1863), у 30-40-х рр. – актор К.Т. Соленик (1811-1851).

Визначну роль в українській фольклористиці 20-40-х рр. відіграв професор Московського, а згодом Київського університетів М.О. Максимович (1804-1873). Він видав збірки українських народних пісень “Малороссийские песни” (1827), “Украинские народные песни” (1834), “Сборник украинских песен” (1849).

У 30-40-ві рр. з’являються статті та перші дослідження в галузі фольклору. Велике значення має стаття М. Гоголя “О малороссийской песне” (1834). Досліджував фольклор Костомаров, що виступив з працею “Об историческом значении русской народной поэзии”, де він зв’язав фольклор зі змінами у народному побуті.

З’являється ряд праць з історії України. Це, насамперед, “История Русов” (1846), під впливом якої були здійснені перевидання “Истории Малороссии” (1843) М. Маркевича.

Найзначніші досягнення української культури цього періоду пов’язані з розвитком літератури. Українські письменники виступили як художники-новатори. Так, заслуга І. Котляревського полягає в тому, що він першим з українських письменників звернувся у своїй творчості до народної мови, застосувавши її як мову літературну. Його приклад наслідували Квітка-Основ’яненко, Гулак-Артемовський, Гребінка, Шашкевич. Котляревський ввів в літературу України жанри бурлескно-травестійної поеми, оди, водевілю. Його перу належать ліричні поезії, що стали народними піснями (“Видно шляхи полтавськії”, “Віють вітри, віють буйні”, “Ой, я дівчина-полтавка”, “Віє вітер горою”). Квітка-Основ’яненко – перший український прозаїк – писав повісті, оповідання, нариси, побутові п’єси і комедії. Гулак-Артемовський започаткував в українській літературі жанр балади. Гребінка зробив переклад українською мовою поеми Пушкіна “Полтава”, а також уславився своїми байками.

Після Котляревського утвердження народності в літературі пов’язано з принципами сентименталізму. Його вплив помітний у п’єсах “Москаль-чарівник”, “Наталка Полтавка”, де зі співчуттям зображені прості люди. Риси сентименталізму вбачаються у творах Г. Квітки-Основ’яненка (“Пан Халявський”, “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Козир-дівка”, “Сватання на Гончарівці”).

У 30-ті рр. вийшли в світ українські повісті М. Гоголя “Вечера на хуторе близ Диканьки” та “Миргород”. Творчість письменника надихала сучасників на глибоке вивчення життя народу, відображення патріотичних почуттів, типових рис характеру. Він вперше ознайомив сучасників з поетичною стороною життя українських селян, городян, поміщиків. Гоголь вважав народні пісні важливішим історичним витоком і ставив їх вище за власне історичних документів – літописів.

У 30-50-ті рр. в Україні формується романтичний напрям в літературі. Характерною ознакою романтизму було розходження між суб’єктивними мріями художника і об’єктивною дійсністю. До романтизму примикали не тільки українські, а й російські та польські діячі культури, які обрали історичне минуле України, її усну творчість об’єктом романтичного бачення чи об’єктом теоретичних досліджень.

Головною проблемою естетичної думки цього періоду була проблема народності, у зв’язку з чим сталося розмежування прогресивного і консервативного напрямків в українському романтизмі. Письменники прогресивного кола (Т. Шевченко, М. Максимович, М. Шашкевич) зв’язували принцип народності не тільки із захистом національної самобутності, а й з визвільними ідеалами народу.

У представників консервативного романтизму (І. Кулжинський, А. Метлінський) принцип народності співпадає з концепцією офіційної народності, що запропонована царським урядом.

Другою проблемою, що хвилювала романтиків, було питання про естетичну цінність народної мови та її здатність слугувати основою розвитку української культури. Усі українські романтики захищали високу естетичну цінність мови як важливішого чинника розвитку національної культури.

Українська мова спочатку реалізувала свої можливості у віршованих формах, зв’язаних з бурлескно-травестійною традицією (“Енеїда”). Тому багато хто вважали, що за межі цієї традиції українській мові не слід виходити. Друга особливість української літератури містилася в тому, що українські прозаїки, включаючи і Шевченка, писали виключно російською, або російською і українською мовами, тому питання мовного самовизначення залишається для них одним з важливих аспектів. Все вищевикладене ускладнювало розв’язання проблеми естетичного визначення національної мови як носія творчої сили української літератури.

Т. Шевченко став істинним фундатором нової української літератури на народній основі та реалістичного живопису. Шевченко зачепив кардинальні проблеми естетики: про сутність прекрасного, про ставлення мистецтва до природи, про специфіку художньої творчості та її ролі у житті суспільства, про реалізм і народність. Він розумів, що світогляд і творчість кінець кінцем обумовлені соціальним життям і становищем художника у суспільстві.

Успіхи прогресивної культури України у другій половині XIX ст. наштовхнулись на упорну протидію з боку реакції. Царське самодержавство проводило політику жорстокого пригнічення національних культур, установивши цензуру на видання українських книг та переслідуючи діячів української культури.

У 1863 р. опублікований циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва, що доводив: “никакого особенного малорусского языка не было, нет и быть не может”. У 1876 р. Олександр II підписав Емський указ, що заперечив поширення українських закордонних видань і друк оригінальних творів та перекладів українською мовою. У відповідності до цього українська мова повинна бути виключена зі шкільного навчання та літературного обігу.

Незважаючи на переслідування, у другій половині сторіччя українська література піднімається на вищий щабель. Поряд з подальшим розвитком поезії на романтичній та реалістичній основі (П. Грабовський, Леся Українка) успішно розвиваються реалістична проза (Марко Вовчок, О. Свидницький, М. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко) і драматургія, що склала підґрунтя репертуару корифеїв українського театру.

Український театр пройшов шлях від драматичних аматорських гуртків до створення стаціонарних професійних театрів. Корифеї М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовська самовідданою творчою діяльністю сприяли створенню українського репертуару і розквіту театральної майстерності.

Перша професійна трупа виникла у 80-х роках з кількох розрізнених аматорських гуртків. Організатором її був М.Л. Кропивницький. У 1883 р. до неї приєднався гурток М.П. Старицького. На цьому ґрунті й була створена нова трупа. Через деякий час в Україні утворюються три визначні театральні колективи, керівниками яких стають Кропивницький, Саксаганський, Карпенко-Карий і Садовський.

У другій половині XIX ст. продовжується розвиток фахової музичної творчості. У 1862 р. з’являється перша національна опера, що була поставлена на сцені, “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського. Але першою національною оперою в історії музичного театру є “Мазепа” П. Сокальського (1857), хоча вона й не мала сценічного життя. П. Сокальський (1832-1887) виступив основоположником двох жанрів національної опери – лірико-комічної (“Майська ніч”, 1863) та героїко-патріотичної (“Облога Дубна”, 1878).

М. Лисенко (1842-1912) створює опери “Тарас Бульба”, “Утоплена”, “Різдвяна ніч”, “Наталка Полтавка”, а також дитячі опери “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, “Зима і Весна”.

В цей час працюють композитори П. Ніщинський (“Вечорниці”), М. Аркас (“Катерина”). Російські композитори звертаються до українських сюжетів: М. Мусоргський (“Сорочинський ярмарок”), М. Римський-Корсаков (“Майська ніч”, “Ніч проти Різдва”), П. Чайковський (“Черевички”).

В цей час поширилася зацікавленість музичним фольклором з точки зору його теоретичного дослідження. На цій ниві з’явилися визначні праці П. Сокальського та М. Лисенка.

Значних успіхів в галузі образотворчого мистецтва досягли К. Трутовський, М. Пимоненко (1862-1912), С. Світославський, К. Устиянович, М. Івасюк. Найбільш відомим був Сергій Іванович Васильківський (1854-1917), який майстерно поєднав здобутки реалізму з українською національною традицією і на цій основі передав неповторну красу природи рідного краю. Його пейзажі є справжніми шедеврами мистецтва (“Козача левада”, 1893; “Дніпровські плавні”, 1896; “По Донцю”, 1901). К. Трутовський виступив з картинками побутового жанру (“Ярмарок в Україні”, “Колядки в Україні”, “Вечір в українському селі”, “Весільний викуп”). В жанрі історичного живопису працював Л. Жемчужников (“Козак іде на Січ”).

Митці С. Васильківський та І. Похитонов відкрили український живопис для Європи й одержали право виставляти свої картини в паризькому Салоні “поза чергою”.

Монументальний живопис представлений розписом Володимирського собору в Києві (М. Пимоненко) у русько-візантійському стилі.

Видатним представником українського мистецтва у галузі скульптури був Іван Петрович Мартос (1754-1835), професор, ректор Академії мистецтв. Серед його творів – пам’ятники Мініну і Пожарському у Москві (1818), А. Рішельє – в Одесі (1828).

У 1853 р. за проектом скульптора В.І. Демут-Малиновського та архітектора К. Тона був споруджений пам’ятник князю Володимиру Великому, який виконав у бронзі П.К. Клодт (1805-1867).

В образотворчому мистецтві працювали Т. Шевченко, Л. Жемчужников (1828-1912), К. Трутовський (1826-1893). Одним із провідних жанрів мистецької творчості Шевченка був портрет (130 робіт). У 1860 р. за серію офортів за творами К. Брюлова та автопортретами Шевченка було удостоєно звання академіка гравірування.

Серед видатних співаків другої половини XIX ст. Соломія Крушельницька (1872-1952) та її сестра Ганна (1887-1965).

Серед архітектурних споруд цього періоду вирізняються оперні театри Одеси (архітектори Ф. Фельнер та Г. Гельмер, 1887), Києва (В. Шребер, 1901), Львова (З. Горголевський, 1900), Львівський політехнічний інститут (Ю. Захаревич, 1877).

Представники національної школи в скульптурі Л. Позен (1849-1921) та П. Забіла (1830-1917). Перший працював у жанрі скульптури малих форм (Кобзар, Шинкар); другий – в жанрі скульптурного портрета (пам’ятник Гоголю в Ніжині).

У поглядах деяких діячів, що претендували на роль виразників української культури (П. Куліш, М. Костомаров), містилися консервативні ідеї.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) виступав як письменник, етнограф, історик. У ранній період приймав активну участь в боротьбі за розвиток української культури (член Кирило-Мефодіївського товариства), заснував власну типографію. Він видав два томи “Записок о Южной Руси”, альманах “Хата”, що одержали позитивну оцінку прогресивних критиків. Він же явився ініціатором видання журналу “Основа”. Куліш був одним з перших українських професійних критиків, що прийняли участь в обговоренні принципових питань розвитку української культури.

Абсолютизуючи національні почуття як основу “національного духу”, Куліш виборював ідею національної замкненості українського життя. В інтересах “вищої моральності” та “цілісності народної душі” він закликав до підтримки консервативних форм національного життя і розвитку на їх основі національної самобутності. З його ім’ям зв’язане виникнення погляду на українській народ як на буцімто безкласову національну спільноту людей, як на єдину демократичну масу, якій чужді класові протиріччя.

М. Костомаров (1817-1885) як письменник примикав до українських романтиків. В його поезії відбилися елегійні настрої, ідеалізація старовини, картини національно-визвільної війни українського народу з позицій національно-релігійної концепції.

Прямолінійно подаючи зв’язок фольклору з історією, Костомаров ідеалізував й історичне минуле, чим сприяв утвердженню концепцій “безбуржуазності”, “ісконної демократичності” української нації.

Прогресивні ідеї характерні були також для М. Драгоманова, П. Сокальського, О. Потебні. В центрі уваги першого були проблеми соціологічної критики, у двох останніх – проблеми психології творчості. Естетичні погляди Драгоманова спираються на досвід літератури та літературної критики, П. Сокальського – на досвід музичного мистецтва, О. Потебні – на вивчення мови та фольклору.

Діяльність композитора і музикознавця П. Сокальського (1832-1887) пов’язана із засвоєнням принципів реалізму, народності, національної своєрідності музичної творчості, а також з розкриттям психологічних основ музичного сприйняття. Його творчість становить взірець єдності російської та української музичних культур.

Завдання мистецтва автор вбачає у розкритті внутрішнього життя народу і окремої людини. “Искусство обнаруживает прошлое, пережитое народом, а поэтому не может не быть национальным. Искусство не может быть без отчизны… И национальное вне народного немыслимо. Оно еще может обойтись без государства, но никак без общества”.

Сокальський намагається підійти до розуміння сутності мистецтва і прекрасного як такого історично. Прекрасне, за Сокальським, не вічне й безумовне для всіх віків і народів, а відносне, що знаходиться у залежності від культури певного народу. Історичний принцип потребує розглядання розвитку музики у зв’язку з конкретними національно-історичними та суспільними обставинами життя народу.

На думку Сокальського, кожне мистецтво задовольняє тільки певні естетичні потреби людини і набуває повноти і влади лише при поєднанні з ідеями та обставинами суспільного життя людей.

Ідеї П. Сокальського стали визначним внеском у розвиток естетичної та музикознавчої думки другої половини XIX ст. взагалі.

Значним здобутком української демократичної літератури була творчість Марка Вовчка, чиї повісті й оповідання явилися першими зразками гостросоціальної прози в українській літературі. Письменниця глибоко розкриває внутрішній світ трудящої людини, її високі моральні якості (“Три долі”, “Кармелюк”, “Горпина”).

В цей час виступили зі своїми творами байкар Л. Глібов (“Вовк і Кіт”, “Вовк та Ягниця”, “Вовк і Вівчар”), поет С. Руданський (“Вечорниці”, “П’яниця”, “Сиротина я безрідний”, “Гей, бики”).

Культура українського народу не розвивалася ізольовано від культур інших народів. Посилюються зв’язки з російською, польською, чеською, болгарською, сербською культурами. Визвільний рух у слов’янських країнах сприяв посиленню культурних та політичних зв’язків між їхніми народами.

Всіляко розвиваючи літературну мову, письменники України блискуче користувалися нею для правдивого зображення життя. Її збагачення відбувалось і надалі на основі загальнонародної мови, використання усної народної творчості, неологізмів, які відбивали нові суспільні процеси в країні.

Українська духовна культура XIX ст. загалом продемонструвала свої високі можливості у відображенні найскладніших соціально-економічних процесів у суспільстві, показі духовної величі народу, його боротьби за соціальне та національне визволення, в зображенні найтонших переживань і почуттів людини, її психології тощо.