Венеціанська школа живопису епохи Відродження

3

Вступ

Італія, відома як світова "жива галерея мистецтв", є хранителькою величезної кількості культурних цінностей. Будь то зламана колона, або церква у стилі барокко, що виходить до тріснутого античного підніжжя форуму, - ви всюди оточені історією. У Італії на вулиці можна побачити етруські могили, грецькі храми або обжиті кішками римські розвалини. Мавританська архітектура є сусідами з прикрашеними статуями фонтанами у стилі барокко; Італія дасть вам можливість помилуватися римськими скульптурами, візантійськими мозаїками, чарівними Мадоннами Джотто і Тіциана, гігантськими склепами у стилі барокко і іншими шедеврами.

Італія славиться найбагатшими у світі культурними традиціями. Досягнення італійців у мистецтві, архітектурі, літературі, музиці та науці дуже вплинули на розвиток культури в багатьох інших країнах.

Задовго до виникнення цивілізації Стародавнього Риму сформувалися культури етрусків у Тоскані і греків на півдні Італії. Після падіння Римської імперії на території Італії культура занепала, і тільки в ХІ ст. з'явилися перші ознаки її відродження. В епоху Відродження італійці відігравали провідну роль у європейській науці і мистецтві. Тоді діяли такі видатні художники і скульптори, як Леонардо да Вінчі, Рафаель і Мікеланджело, письменники Данте, Петрарка і Боккаччо.

Джерела художньої величі Італії походять з ХІV ст., від здобутків живопису флорентійської школи, найбільшим представником якої був Джотто ді Бондоне. Джотто порвав з манерою візантійського живопису, що домінувала в італійському середньовічному мистецтві, і додав природне тепло та емоційність фігурам, зображеним на його великих фресках у Флоренції, Ассізі та Равенні. Натуралістичні принципи Джотто і його послідовників продовжив Мазаччо, який створив величні реалістичні фрески з майстерною передачею світлотіней. Інші видатні представники флорентійської школи епохи раннього Відродження - живописець Фра Анжеліко і скульптор та ювелір Лоренцо Гіберті.

На початку ХV ст. Флоренція перетворилася у великий центр італійського мистецтва. Паоло Уччелло досягнув високого рівня майстерності в передачі лінійної перспективи. Донателло, учень Гіберті, створив вперше з часів Древнього Риму оголену скульптуру і кінну статую. Філіппо Брунеллєскі переніс стиль Відродження в архітектуру, Фра Філіппо Ліппі і його син Філіппіно писали витончені картини на релігійні теми. Графічну майстерність флорентійської школи живопису розвивали такі художники ХV ст., як Доменіко Гірландайо і Сандро Боттічеллі.

Наприкінці ХV - на початку ХVІ ст. в італійському мистецтві виділялися три видатних майстри. Це Мікеланджело Буонаротті, найбільший з діячів епохи Відродження, прославився як скульптор (П'єта, Давид, Мойсей); живописець, який розписав стелю Сікстинської капели, і архітектор, який проектував купол собору св. Петра в Римі. Картини Леонардо да Вінчі "Таємна вечеря" і "Мона Ліза" належать до числа шедеврів світового живопису. Рафаель Санті у своїх полотнах ("Сікстинська Мадонна", "Святий Георгій і дракон" та ін.) втілив життєстверджуючі ідеали епохи Відродження.

Розквіт мистецтва у Венеції настав пізніше, ніж у Флоренції, і тривав набагато довше. Венеціанські художники порівняно з флорентійськими менше пов'язані з визначеним напрямком, але на їхніх полотнах відчувається кипіння життя, емоційна насиченість і розмаїття фарб, що забезпечили їм вічну славу. Зеніт венеціанського Ренесансу - творчість Тіциана (1477-1576), який залишив величезну спадщину. Тіциан, найбільший з венеціанських художників, істотно збагатив живопис, застосувавши вільне письмо відкритим мазком і найтонший барвистий хроматизм. не були б зображені Тіціаном”, - писав Вазарі. Це був новий крок у портретному мистецтві. Тіціан створює образи складні, суперечливі, особливо в пізніх роботах. Багато художників вчилися у Тіціана майстерності зображення світла, розлитого по всій картині. Його ідеал життєрадісний, життєстверджуючий. Головна особливість живопису Тіціана - багатство колориту (“Венера”, “Любов земна” і “Любов небесна”, “Магдалина, яка кається”). Одна з останніх картин Тіціана - “Св. Себастьян” за трагізмом співзвучна останнім роботам Мікеланджело.

У ХVІ ст. разом з Тіцианом у венеціанському живописі домінували Джорджоне, Пальма Веккіо, Тінторетто і Паоло Веронезе.

Відродження — це справді нова епоха. І усвідомлення того, що народилася нова епоха, у своїх визначних рисах протилежна епосі попередній, — одна з типових особливостей культури XV і XVI ст. Уже в XIII-на початку XIV ст. змінився погляд на реальність, виникли нові ідеї, які й привели до радикальних змін у всіх сферах ідеології та світогляду і які були неможливі в умовах античного або середньовічного суспільства. Вони — результат того, що в міру зростання міст і появи бюргерства утворюються засади мирського світорозуміння, якому тісно в рамках теологічного аскетизму. Е. Гарен, незаперечно, має рацію, коли говорить про "полемічну свідомість", про "чітке поривання до бунту", про "програму розриву зі старим світом з метою встановити інші форми освіти і спілкування". Нові інтелектуальні інтереси, віра в свої сили несумісні з контролем над діяльністю людини та її способом мислення з боку церкви. Церковна регламентація життя, яка в середні віки здавалася природною, почала гнітити. "Божественне знання" потроху витіснилось інтелектуальними інтересами, які поки що випадали з офіційної університетської програми.

Художники і мислителі цієї епохи, як відомо, були титанами за силою думки, пристрасті і характеру, багатосторонністю і вченістю. Слід зазначити, що "універсальні" особистості виникали і через недостатню зрілість нового суспільства, в якому не було ще спеціалізації і стандартизації праці. Очевидно, універсальність і багатосторонність таких майстрів, як Донателло, Леонардо да Вінчі, Альбрехт Дюрер, пояснюється не тільки їх надзвичайною обдарованістю, а й умовами їхньої праці і виховання. Вона була певною мірою "вимушеною". Оскільки поділ праці ще не торкнувся мистецтва, художники займалися всім: будівництвом церков, палаців, міських фортець, військових машин, поєднуючи найрізноманітніші види творчої праці — вони були живописцями, архітекторами, інженерами, декораторами.

Венеціанська школа живопису епохи Відродження

1. Передумови епохи Відродження

Епоха Відродження - період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII ст., зайняв в більшості європейських країн XIV-XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII ст. Термін “Відродження” першим почав вживати Джорджо Вазарі - італійський художник XVI ст., учень Мікеланджело і перший дослідник сучасного йому мистецтва, автор книги “Життєписи найбільш знаменитих живописців, ваятелів і зодчих”. Він хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій. Серед вчених тривають дискусії про основні риси, сфери поширення, періодизацію культури Відродження. Серед інших обговорюється, зокрема, і питання про те, чи є Відродження суто європейським явищем (можна зустріти міркування про китайське, японське Відродження тощо).

За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов'язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу. Відомий вчений Б.Р.Віппер так визначив суть Відродження: “Епоха Відродження, одна з найбільш цікавих і повноцінних епох в історії людства, це синонім особистої свободи, досконалості в мистецтві, краси в житті, гармонії фізичних і духовних якостей людини . Ренесанс був не стійкою і спокійною, а бурхливою і суперечливою епохою. Ренесанс - це період становлення буржуазного суспільства, період, коли спадають окови середньовічного укладу, але обмежуючі умови капіталістичного суспільства ще не встигли оформитися”.

Чому саме Італія стала батьківщиною цієї культури? Які ж передумови її виникнення?

В Італії раніше, ніж в інших європейських країнах, почався процес розкладання феодальних і зародження нових, буржуазних відносин. Для Італії характерний ранній і дуже швидкий розвиток міст. Тут зіграло свою роль вигідне географічне положення, що зробило її головною торговою посередницею між Сходом і Європою (виникає безліч італійських торгових факторій, в тому числі і в Криму: Кафа - Феодосія, Солдайя - Судак, Балаклава). Концентрація капіталу дозволила перейти від торговельних операцій до кредитних. Італія - батьківщина банківської справи (слово “банк” походить від італійського “банко” - лава, - малася на увазі лава міняйл). Разом з тим починається корінний поворот у промисловості - з'являються мануфактури виробництво. Наприклад, у Флоренції на початку XIV ст. сукнодільчі мануфактури виробляли продукцію, вартість якої в 3 рази перевищувала весь міський бюджет, на деяких підприємствах працювало до 100 чоловік.

Складалася нова соціальна структура суспільства, ламався середньовічний соціальний розподіл. Важливу роль відіграло звільнення селян від кріпосної залежності в XIII ст. Селяни, отримуючи особисту свободу, втрачали земельний наділ. Швидко йшло розкладання цехового ладу. Ремісники, які розорилися, і селяни поповнювали нову верству - найманих робітників, що зазнавали жорстокої експлуатації (робочий день тривав 12-14 годин, за невідпрацьований аванс господар мав право покарати на ув'язнення).

Багата верхівка включала різноманітні елементи суспільства. Характерна особливість ранньої буржуазії - складна економічна база (торгові, банківські операції, мануфактура, земельна власність). Стара знать втратила свій політичний вплив. В багатьох італійських містах встановилося республіканське правління. У той же час і економічне, і політичне життя того часу характеризувалося великою нестабільністю: можна було швидко розбагатіти, але так само швидко і позбавитися всього (загибель торгових кораблів, неплатежі боржників, політичні перевороти і т.ін.). Це породжувало особливу психологію, коли гроші не накопичувалися, а витрачалися безоглядно.

Розкіш нових багатіїв обумовлювала попит на архітекторів, художників, поетів. Правителі потребували секретарів, майстерних дипломатів, юристів. Діловим людям був необхідний штат службовців. У містах росла потреба у лікарях, вчителях, нотаріусах. Таким чином з'являється інтеліґенція, яка зіграла провідну роль у формуванні культури Відродження. Вона, з одного боку, безумовно, обслуговувала пануючий клас, виражала його інтереси. Але в той же час поповнювалася вихідцями з різних станів суспільства, була пов'язана з традиціями народної культури.

2. Джорджоне

Джорджоне (Giorgione) (біля 1477-1510), венеціанський художник епохи Ренесансу. Народився в Кастельфранко у Венето. Точна дата народження Джорджоне невідома: перший біограф Джорджоне, Джорджо Вазарі, дає різні дати в двох виданнях своїх Життєписів (1550, 1568).

Справжнє ім’я художника - Джорджо та Кастельфранко, але зазвичай його називали Джорджоне (великим Джорджо). Після смерті Вазарі розповсюдилася легенда, що Джорджоне був пов’язаний з сім’єю Барбареллі; тому пізніше за нього часто називали цим ім’ям (Джорджо Барбареллі та Кастельфранко). Джорджоне приїхав до Венеції ще в юності і вчився в майстерні Джованні Белліні, був близьким в колі венеціанських гуманістів, прославився також як співак і музикант. .

Збереглися дуже мало документів того часу, що містять зведення про творчу діяльність художника. Існують записи про два офіційні замовлення, отримані їм в 1507, але створені по цих замовленнях фрески до нас не дійшли.

Мистецтво Джорджоне збагатило венеціанський живопис новим розумінням проблем композиції, кольору і живописної фактури, а також розширило круг її сюжетів; воно стало зразком для його найзнаменитішого учня - Тіциана. Сучасники Джорджоне писали про нього як про один з найбільших італійських художників.

Немає жодної підписаної картини Джорджоне; деякі з його нескінчених творів відомі тільки по копіях і гравюрах. Тому атрибуція картин художника представляє достатньо складну проблему, що викликала спори серед істориків мистецтва вже в 16 в. Серед робіт, приписуваних Джорджоне більшістю дослідників: вівтарний образ собору в Кастельфранко (біля 1504); Три філософи ( після 1505, Відень, художньо-історичний музей), Юдіфь (біля 1502, Ермітаж), Спляча Венера (біля 1510, Дрезден, Картинна галерея); Поклоніння пастухів (біля 1504, Вашингтон, Національна галерея мистецтв); Сільський концерт (біля 1508, Лувр). Знаменита Гроза (біля 1506) з венеціанської Академії, яку зазвичай рахують належному грону Джорджоне, є однією з перших картин у венеціанському живописі, де головним предметом зображення стали пейзаж і атмосферні ефекти.

Разом з композиціями на релігійні теми (“Поклоніння пастухів”, Національна галерея мистетства, Вашингтон), Джорджоне створював картини на світські, міфологічні сюжети, які, власне, в його творчостві отримали переважне значення. В творах Джорджоне поетичні уявлення художника про багатства, які зачаїлися в світі і людині життєвих сил розкриваються не в дії, а в стані всезагальному мовчазному натхненні. Відчуття прихованого дихання життя, органічність відтворення натури з’єднуються в них з шляхетною ідеалізацією, витончкністю емоційної атмосфери, складним, розрахованим на непрямі асоціації сюжетним задумом. Зберігаючи властиві мистетству Раннього Відродження ясність об’ємів і мелодійність виразних контурів, Джорджоне за допомогою прозорої світотіні добився зорового злиття людських фігур з пейзажем.

Додаючи теплоту і свіжість звучанню головних кольорових п’ятен, він поєднує їх з багатьма яскравими нюансами, взаємозвязаних з градаціями освітлення та прагненню до тонального єдинства. Загальна направленість творчості Джорджоне визначила інтимно-ліричнузабарвлення виконаних ним портретів (“Портрет юнака”, Картинна галерея, Берлін-Далем; “Лаура”, Музей історіі мистетства, Вена). Творча концепція Джорджоне своєрідно переломила натурфілософські концепці часу, показала перетворюючу дію на мистетство венеціанської школи (в том числі на роботи Себаст’яно дель Пьомбо, Я.Пальми Старшого та ін.), отримала розвиток у його учня Тіциана.

3. ТІЦИАН

Веласькес про Тіциана: «У Венеції – вся досконалість краси! Я віддаю перше місце її живопису, прапороносцем якого є Тіциан».

Тіциан (Тіциано Вечелліо) (Titian (Tiziano Vecellio)) (близько 1480-1576 рр. ), італійський живописець епохи Високого і Пізнього Відродження (Ренесанс). Народився в гірському селі Пьеве ді Кадоре в сім’ї Грегоріо Вечеллі, державного і військового діяча. Ще у десятирічному віці був направлений разом з братом до Венеції, де якийсь час працював у мозаїста Себастьяна Дзуккато. Вчився в майстерні Джованні Белліні, але глибший вплив на нього зробив Джорджоне (Тіциан працював разом з ним і завершив деякі картини, що залишилися незавершеними після передчасної смерті Джорджоне). Вчився разом з Лоренцо Лотто, Джорджо та Кастельфранко (Джорджоне) і поряд інших художників, що стали, відомими.

Коли Белліні помер (1516р.), Тіциан став офіційним художником Венеціанської республіки, де і залишався загальновизнаним першим живописцем до самої смерті.

Ранній період творчості Тіциана є предметом вчених суперечок. Важко диференціювати твори Белліні, Джорджоне і Тіциана перші роки 16 ст. До 1510 Тіциан засвоїв живописну манеру Джорджоне.

Він завершив пейзаж в картині Джорджоне «Венера» (Дрезден, Картинна галерея), а інші твори, зокрема «Сільський концерт»(Лувр), могли бути виконані Тіцианом по ескізах Джорджоне. До 1515 вплив живопиши Джорджоне на стиль Тіциана ослабіло.

Картина «Флора» (Флоренція, галерея Уффіци), в якій зображена золотоволоса красуня, що пашить здоров’ям, є панегіриком жіночності. Ідеал земної, тілесної краси і любов майстра до гри з різними фактурами отримали втілення в картині «Любов земна і небесна» (Рим, галерея Боргезе).

Від Джорджоне Тіциан сприйняв тонке відчуття колориту, проникся поетичною атмосферою його творів і після смерті Джорджоне в 1510 завершив роботи вчителя. У 1513 Тіциан вже придбав популярність і став отримувати не тільки приватні, але і державні замовлення.

Картина те, що «Піднесло Богоматері» ( Ассунта ), написана в 1518 для церкви Санта Марія дєї Фрарі у Венеції, свідчить про творчу зрілість майстра.

Тіциану протегували багато впливових осіб: починаючи з 1516 - династія д’Есте у Ферраре; декількома роками пізніше - сімейство Гонзага в Мантує; у 1530-х роках - сім’я Ровере в Урбіно. В1533 р. імператор “Священної Римської імперії” Карл V призначив його своїм офіційним художником і Тіциан працював по його замовленнях більше двадцяти років. У 1548 і 1550 рр. Тіциан відвідав імператорський двір в Аугсбурге, і під час другого візиту познайомився з сином Карла, майбутнім королем Іспанії Пилипом II, який став його покровителем.

Останні роки життя Тіциан провів у Венеції, виконуючи в числі інших численні замовлення Пилипа II Іспанського.

Таким чином, велику частину свого життя Тіциан був оточений розкішшю і славою. Архітектор і скульптор Якопо Сансовіно, письменник Пьетро Аретіно і Тіциан склали блискучий тріумвірат, що панував на венеціанській культурній сцені протягом декількох десятиліть.

Тіциан продовжував активно працювати до кінця життя, і«Пьета» («Оплакування Христа»), яку він написав для власної гробниці і завершив її в день смерті, є один з чудових заповітів, коли-небудь залишених художником миру.

Хоча останніми роками життя сили Тіциана стали згасати, він продовжував працювати з дивовижною творчою винахідливістю до самої смерті 27 серпня 1576.

Тіциан Вечелліо та Кадоре - один з найбільших художників всіх часів і народів, що є - разом з Леонардо, Рафаелем і Мікеланджело - одним з чотирьох титанів італійського Відродження. “Королем живописців і живописцем королів” називали Тіциана ще за життя.

Відкриття Тіциана в області живопису - колірне ліплення форми, нюансування фарби, дивовижне багатство колориту - надали величезну дію на майстрів подальшого часу. Важко назвати іншого, окрім Тіциана, художника, який зробив би такий сильний вплив на інших творців.

Серед шанувальників таланту Тіциана імена найбільших живописців різних епох і країн - це і Рубенс, і ван-дейк, і Рембрандт, і Веласькес, і Дали, французькі імпресіоністи, багато російських художників XIX століття. Його роботи копіювалися тисячі і тисячі разів, але нікому не вдавалося повторити того позаземного сяйва, що виходить від фарб з полотен Тіциана.

Крім колорістічеськіх завоювань, не менш важливим виявився досвід Тіциана в розвитку міфологічного жанру, пейзажу і портрета. Тіциан був найбільшим портретистом свого часу, а його портрети на багато століть стали еталоном для наслідувань і захоплень. Вважалося, що бути відображеним гроном Тіциана - означало знайти безсмертя. Так воно і трапилося.

Багато його сучасників канули у вічність разом з їх смертю, але особи і імена продовжують жити в століттях завдяки грону Тіциана. Під його поглядом жінка ставала прекрасною. Сонячний промінь стосувався луки - квітка розпускалася. Фігура здавалася відбитком живого тіла. Навколо тіциановськіх жінок відчували гарячу пристрасть і атмосферу.

Для повного пожвавлення людям на його портретах не хапало тільки дихання. Їм створена більше сотні портретів: прекрасні жінки, горді і допитливі чоловіки, дожі, інквізитори, герцоги, імператори, королі. Їх, королів, було багато - а Тіциан був один.

У образах, створених майстром, поєднуються крихка інтимність, бравурна урочистість, тонка поезія і буденна реальність, трагізм і ідеальність в характеристиці персонажів, що зображаються. Тіциан прожив майже сто років, але і в останні дні свого довгого життя він зберігав ясність розуму, гостроту зору, не випускав кисті і палітру з рук.

В день смерті він завершив свій останній творчий задум - картину «Пьета» («Оплакування Христа»). Навіть не кистю - легким дотиком пальців наніс декілька завершуючих мазків і юнацькою твердою рукою підписав: «Тіциан зробив». Цю - одну з кращих своїх картин - він заповідав помістити в каплиці, над своїм надгробком.

За відомостями, що дійшли до нас, завершивши останню, звернену до Бога роботу, старий художник велів накрити стіл на безліч персон для вечері, як колись в дні давним молодості, що давно пішла. Але на цьому останньому бенкеті за столом був він один. Тіциан як би прощався з тінями своїх вчителів, друзів, сучасників і сучасниць - героями і моделями своїх полотен.

Прощався з першим вчителем Джованні Белліні, у якого він перейняв любов до міфологічних тем і гармонію колориту. З Мікеланджело і Рафаелем, роботи яких він навіть в зрілому віці ученічеські копіював, щоб осягнути таємниці композиційної майстерності цих великих художників. З Джорджоне, своїм ровесником, з яким вони колись разом розписували фресками стіни храмів у Венеції, а коли той загинув в молодості від чуми, дописав одну з кращих картин Джорджоне - «Венеру». З імператором Карлом V, жорстоким, звитяжним полководцем, що відрікся від престолу і закінчив дні свої в монастирі. Безліч портретів Карла написав Тіциан. З Аретіно - іншому, одним з найзнаменитіших памфлетистів і злоязиких острословов, якого називали «бич королів». З прекрасними, улюбленими жінками, які дозволяли майстрові писати себе голими, чиї тіла на його полотнах випромінюють світло, тепло і чуттєвість. Тіциан попрощався з тінями тих, що пішли з життя дорогих йому людей. Але сам так і не встиг приступити до цієї останньої вечері.

4. Пальма Веккіо

ПАЛЬМА (Palma), ім’я, яке носили італіські митці Якопо д’Антоніо Негретті (Jacopo d"Antonio Negretti) (біля 1480–1528), прозваний Пальма Веккіо (Vecchio),або Пальма Старший, його племінник Антоніо (біля 1510–1575) і його внучатий племінник Якопо Пальма Молодший (1544–1628).

Із всіх трьох найбільш відомий Пальма Веккіо, який разом з Тіцианом і Джорджоне являється одним із найвидатніших представників венеціанської мистецької традиції Високого Ренесанса. Він народився в Серинальто біля Бергамо. Про ранні роки життя і творчості Пальма нічого не відомо. Вперше ім'я художника згадується в документах міста Венеції в 1510 р. Ні одна його робота не була підписана, але стиль мастера легко пізнається.

Сюжети картин Пальма Веккіо не відрізняються великою різноманітністю; нерідко він творив декілька варіацій одного сюжета. Один із найбільш частий мотив, який зустрічався в його творчості – зображення Мадонни з Немовлям і декільками святими в пейзажі; цей тип композиції получив назву «свята співбесіда» (sacra conversazione).

Художник працював в портретном жанрі. Портрети прекрасних білявих жінок, які виконані в яскравій кольоровій гамі, являли собою тип життєрадісної чуттєвої краси, характерний для венеціанського мистетства ("Жіночий портрет", біля 1518).

Пальма Веккіо зображує в своїй картині "Іаков і Рахіль", яку створив біля 1515 р., пастушу ідиллію. На фоні багатого ландшафту з пастухами і отарами овець розвивається тема ніжного кохання. Та обставина, чи передається тут біблейська легенда про двох закоханих чи міфологічна сцена (Парис і Енона прощаються один з одним на горі Іда), не являється вирішальним. Набагато важливіший той факт, що залучення селянського середовища в сферу художнього відображення характеризує прагнення ренесанського мистетства до реалізму.

Його портрети, загалом жіночі, поєднують в собі точну передачу індивідуальних рис моделі та особисті уявлення художника про венеціанський тип краси; вони написані в характерному світло-золотистому колориті. Самий видатний твір Пальма Веккіо – алтарний образ в церкві Санта Марія Формоза в Венеції— політриптих «Свята Варвара із святими». Вона відрізняється розкішно переданим рухом і блиском гармонійних фарб.

Пальма Веккіо учився під впливом Белліні, Вітторе Карпаччо, Чіми та Тіциана і провів большу частину свого життя в Венеції. Твори Пальми Веккіо відрізняються красивою композицією, впевненим малюнком, блискучим та теплим колоритом. Фігури його картин, в більшості випадків виконані на фоні пейзажу, мають шляхетний характер і одягнуті в широкий одяг з широкими складками.

Не менш прекрасними роботами Пальми треба признати наступні картини:

картину, яка зображає трьох дівчат-венеціанок, ймовірності його дочок; так звана «Улюблена Тіциана»; «Венера»; «Адам і Єва»; особистий портрет художника, який приписували раніше Джорджоне; «Іоанн Хреститель і св. Катерина»; «Мадонна»; «Пресвята Діва, оточена святими і ангелами»; та деякі інші.

5. Тінторетто

Якопо Робусті, більш відомий як Тінторетто ( Jacopo Robusti, Tintoretto; 1518—1594) — один із великих митців венеціанської школи пізнього Ренесансу.

Художник народився в Венеції в 1518 році, хоч в багатьох документах називається дата 1512 р. Своє прізвище Тінторетто він получив по професії батька, який був маляром (tintore). Дуже рано виявив незвичайні здібності до мистетства, він поступив в учні до Тіциана і під його керуванням робив такі швидкі успіхи, що цей майстер не захотів тримати його більше у себе, відчуваючи в ньому небезпечного собі суперника. Після виходу із школи Тіциана, Тінторетто прагнув в своїх творах зєднати Тіцианівські блиск і силу фарб з досконалістю малюнка, яким, на його думку, ніхто не володів в такій степені, як Мікеланджело.

Найбільш відомі картини Тінторетто, відносяться до першої пори його діяльності:

«Гріхопадіння Адама і Єви » і «Вбивство Авеля», виконані в дусі Тіциана (обидві знаходяться в венеціанській академії мистетства); «Поклоніння золотому тільцу» і «Страшний Суд», дві величезні картини в хорі церкви Санта-Марія дель Орто, в Венеції, в яких уже можна замітити його оригінальність; в повному блиску талант Тінторетто показують «Чудо св. Марка» (в венеціанській академії), «Шлюб в Кані Галілейській» (в різниці церкви Санта-Маріа делла Салуте), «Філософ Діоген» (в Новій Бібліотеці, в Венеції), «Відкриття мощів св. Марка в Александрії» і «Перенесення їх на корабель» (в Старій Бібліотеці, в Венеції); багато інших картин, які знаходяться в різних європейських музеях, наприклад «Венера, Вулкан і Амур» (в Старій Пінакотеці, в Мюнхені), «Ріхдво Христове» (в Ескоріальськом палаці, в Мадриді), «Несення хреста» (в Венській галереї), «Дев’ять муз» (в Гемптонкортському музеї в Лондоні), «Юдіфь» (в Мадридському музеї дель-Прадо) і «Різдво Іоанна Хрестителя» (в Эрмітажі).

Іще з більшою яскравістю, чим мистетство масляними фарбами, виявляють мистетство Тінторетто його фрескові роботи, які давали його фантазії простір для розвитку широких та складних композицій і дозволяли йому пускати в повний хід свою сміливу, широку фактуру. Із його фресок, які збереглися особливо розкішні стінні картини і плафони в будинку Школи св. Роха («Розп’яття», «Марія Магдалина в пустині», «Мідний змій» та ін.) і в палаці дожів, в Венеції (колосальне «Воскресіння праведників», «Венеція, богиня морів», «Завоювання Цари» та ін.).

Займаючись переважно історичним мистетством, Тінторетто охоче писав також і портрети, із яких багато вражають неперевершеною постановкою фігур, виразністю, силой фарб і широким прийомом виконання. Так, наприклад, портрети дожа Ніколо де Понте (в Венській галереї), адмірала Н. Капелло (у герцога Девоншайрського, в Англії), медика А. Везаля (в Мюнхенській пінакотеці), самого художника (в Копенгагенському музеї) і деякі ін.

Перший великий твір Тінторетто, "Чудо св. Марка" (Венеція, галерея Академії), був створений в 1548 р. по заказу релігійного братства Скуола ді Сан Марко. В картині показаний драматичний момент, коли кат збирається вбити раба молотом. Св. Марк спускається з неба, і молот чудесним образом ломається на очах у здивованих ката і судді.

На самому початку своєї творчої діяльності Тінторетто написал ряд портретів венеціанців. Перші з них іще напоминають по манері виконання твори Тіциана; роботи зрілого періоду виконані в більш оригінальному стилі. Деякі дослідники вважають портрети кращими творіннями Тінторетто. В 1562 г. художник створив іще три картини для Скуола ді Сан Марко. На полотні "Знаходження тіла св. Марка" (Мілан, галерея Брера) зображені три благочестивих венеціанця, які знайшли тіло св. Марка і перевезли його із Олександрії, щоб спасти від сожженияспалювання язичниками. В напівтемному коридорі, уставленому трунами, св. Марк з’являється над своїми мощами, щоб показати місце їх захоронення. Колір приглушений і підкорений містичному світлу, який ледь торкається країв предметів,які фосфорують відблисками.

Те саме відчуття ірреальності наповнює картину "Викрадення тіла св. Марка" (1562, Венеція, галерея Академії). Блискавка пронизує небо над головами людей, які несуть тіло через площу, на яку обрушуються дощові потоки. І знову ми проникаємо в глибину простору там, де форми здаються випадково вирваними із темряви грою світла. Композиція "Св. Марк, який рятує сарацина" (Венеція, галерея Академії) побудована з використанням плям тіней з фосфоруючі краї, за допомогою яких передається відчуття хаоса морського шторму.

В 1564 р. проходив конкурс на прикрашання будівлі Скуола ді Сан Рокко, на якій художники повинні були показати попередньо зроблені начерки. Тінторетто виграв конкурс, показавши на ньому закінчену живописну композицію. На полотні "Розпяття" із циклу для Скуола ді Сан Рокко (1565) центральне місце займає образ Христа, який торжествує над неохопним світом. Зображення розп’ятого Христа показувається ізольованим і знаходиться в центрі великого овалу, який утворений фігурами катів та скорботних.

Тінторетто був не тільки автором інтерпретацій християнської історії, але і декоратором. В картині "Походження Молочного Шляху" (Лондон, Національна галерея), яка була створена після 1570 р., він використав космогонічну легенду як привід для зображення контрасту ніжної м’ягкої плоті і важкого одягу. Розміщення персонажів по колу – улюблений прийом майстера – використано ним і в картині "Вакх і Аріадна" (1578, Венеція, Палац дожів), один із чотирьох композицій, які повинні були символізувати мудрість венеціанської влади.

В 1565–1588 р. Тінторетто створив цикл панно на біблейські теми для Скуола ді Сан Рокко. Картина "Мідний змій" – складна композиція, в якій зображені сильні мускулисті тіла, написані в стилістиці Мікеланджело. В Поклонінні волхвів підкреслений "людський", гуманістичний аспект того, що відбувається: пастухи передають їду бездомній сім’ї. В композиції "Благовіщення" чудесна подія відбувається в момент драматичної напруги, в майже натурально переданої обстановці. В картині "Втеча в Єгипет" дія проходить на фоні пишної рослинності; Іосиф нагинає голову осла, щоб Божа Мати могла зійти і відпочить.

В 1570 р. Тінторетто почав саме монументальне із своїх творів – "Рай" (Венеція, Палац дожів). Робота над цією величезною композицією, де зображено біля п’ятсот персонажів, зайняла у Тінторетто і його учнів десять років. Попередній ескіз картини знаходиться в Луврі; большість дослідників рахують, що він краще закінченого твору, дуже правильного и та сухого.

Картина "Тайна вечеря" (Венеція, церква Сан Джорджо Маджоре) була створена між 1592 і 1594 р. На перший погляд здається, що відчуття чуда затьмарюється видом бенкета; жанрові деталі передані дуже детально. Кімнату напонює зверхнатуральне світло, голови Христа та апостолів оточують сяючі ореоли. Це полотно можна назвати підсумковим твором в творчості Тінторетто.

6. Паоло Веронезе

ВЕРОНЕЗЕ, ПАОЛО (Veronese, Paolo) (1528–1588) – венеціанський художник пізнього Відрождення. Дійсне ім’я – Паоло Кальярі (Cagliari) чи Каліарі (Caliari). Майстер великих алтарних картин, монументальних розписів, багато фігурних композицій, Веронезе зображає на своїх полотнах Венецію, сучасників. Один із блискучих колористів венеціанської школи.

Веронезе вніс в мистетство Венеції декоративний розмах, в композиції – складні ракурси. Він писав роботи на міфологічні, алегоричні теми, портрети, пейзажи, його религійні картини носили світський характер.

Веронезе народився в Вероні, був сином скульптора Габріеле Кальярі і племінником художника Антоніо Баділе. Вони дали йому першу художню освіту. З кінця 1540-х Веронезе почав працювати самостійно. Блискучий талант декоратора, талант колориста проявився в розписах на міфологічну тематику на віллі Соранцо біля Кастельфранко (поч. 1550-х). При цим роботам можна зрозуміти, що Веронезе знав твори Рафаэля (1483–1520), Мікеланджело (1475–1564), Парміджаніно (1503–1540), Корреджо (1489–1534). Вже в цих роботах проявилась святковість, життєрадістність, така характерна для творчості Веронезе.

В 1553 Веронезе приїхав в Венецію, куда його запросили для участі в роботах по прикрашанню Палацу дожів. Він виповнив плафони і декоративні панно в техніці масляного живопису на полотні. Ці закази принесли йому популярність.

Венеція того часу вже була багатим містом, культурним центром Італії. Головним засобом вираження у венеціанських художників бул колір. Як у прирожденого декоратора, живопис у Веронезе будувалась на колориті. До нього для прикрашання інтер’єрів стіни палаців прикрашали станкові картини, причому часто живопис та архітектура не являлись декоративним доповнення одне одного. Веронезе став першим венеціанським художником 16 в., який почав створювати декоративні ансамблі, розписуючи стіни церкв, палаців, вілл, вписуючи свій живопис в архітектуру в техніці фрески.

Особливістю мистетства Веронезе являлось використання ним в розписах (особливо в плафонах) несподіваних ракурсів, сміливих просторових скорочень, розрахованих на те, що глядач дивиться на фігуру, зображену на стелі, знизу вверх. Веронезе будував колорит чередуючи насичувані кольорові плями та ніжні відтінки, віддаючи перевагу холодній сріблястій гамі.

Значним заказом для Веронезе був розпис в церкві Сан Себастьяно (1555–1556) на біблійскі сюжети історії Єсфірі. В 1557 Веронезе перемагає в конкурсі на проект оформлення бібліотеки Сан Марко. Цей заказ був зроблений до 1560.

В Венеції Веронезе знайомиться з творчістю Тіциана (біля 1477–1576), у якого він перейняв широку, вільну манеру письма, яка стала характерною для його творів.

1560-й – період розквіту творчості Веронезе. Його твори стають все больш світський характер: він показує сучасну йому Венецію, архітектуру міста, сцени з життя; його персонажі сповнені почуттям власної гідності, роскішно вдіті в сучасні костюми. Картини Веронезе наполнені життєрадістю, веселощами.

Часто художник звертається до зображеня бенкетів, свят з великою кількістю яскраво вдітих людей. Але завжди, не дивлячись на велику кількість людей, його картини легко сприймаються завдяки стрункості композиції (Поклоніння волхвів, біля 1548 Ермітаж). В знаменитій картині «Шлюб в Кані», яка була написана для трапезної монастиря Сан Джорджо Маджоре (1562–1563, Париж, Лувр), Веронезе зобразив біля 130 фігур, помістивши самих знаменитих живописців (Тіциана, Тінторетто і даже самого себе) серед гуляючих європейських правителів і музикантів. В багатьох творах Веронезе переносив події священної історії в обстановку сучасної Венеції: «Бенкет у Симона Фарісея» (1570. Мілан, галерея Брера), «Бенкет в домі Левія» (1673. Венеція, Галерея Академії), цикл картин Куччіна (1571, Дрезден, Картинна галерея).

В 1580-х в творчості Веронезе з’явились нові риси. Декоративна ефектність, нарядна святковість змінились стриманістю, простотою. Зникає велика кількість фігур, настрій стає більш сумний: «Розп’яття» (1580-і. Париж, Лувр), «Вкрадення Європи» (1580, Венеція, Палац дожів), «Оплакування Христа» (1576–1582, Эрмітаж).

Але до цього часу відноситься сама пишна декоративна композиція майстера – «Тріумф Венеції», плафон зали Великої Ради Палацу дожів (1580–1585). Міфічні і алегоричні персонажі стають сусідами з нарядними венеціанцями. Тут показані риси парадності, складні ілюзійні прийоми, декоративна пишність.

Помер Веронезе в 1588 і був захоронений в церкві Сан Себастьяно.

Творчість Веронезе закінчує мистетство епохи пізнього Відродження.

Висновок

Серед шкіл італійського живопису саме венеціанська сильніше всього притягує до себе більшість любителів мистецтва.

Венеціанські живописці, починаючи з найраніших, володіли незвичайно тонким смаком в передачі кольору. Їх колорит ніколи не здається надуманим, як у багатьох Флорентійських художників, і не грішить зайвою строкатістю, як у веронських майстрів.

Коли наше око звикає до поверхні картин, що потемніла від часу, до шарів грязі, що покривають їх, до спроб невдалої реставрації, то кращі венеціанські полотна виявляють нам таку гармонію задуму і втілення, яка буває властива лише високим творінням справжніх поетів.

Майстерність венеціанських живописців в області колірних рішень - перше, що привертає увагу більшості дослідників. Їх колорит доставляє насолода не тільки оку, але дивовижним чином діє на настрій, подібно до музичної мелодії, що будить в нас різні думки і спогади.

З моменту свого виникнення церква зуміла врахувати дію кольору, так само як і музики, на відчуття тих, що моляться.

З найстародавніших часів вона використовувала мозаїку і живопис для затвердження релігійних догматів і переказу своїх легенд не тільки тому, що вони робили вплив на людей, що не уміли читати і писати, але також і тому, що мистецтво вселяло відомі поняття, що приймаються на віру, і спонукало до набожності і покаяння.

Це завдання, яке ставила перед собою церква, чудово виконували разом з якнайтоншими мозаїками перших часів християнства ранні твори Джованні Белліні - найбільшого венеціанського майстра XV сторіччя. Художники його часу досягли того ступеня технічної досконалості, який дозволяв їм безперешкодно виразити в картинах сильні і глибокі людські відчуття.

Не можна без хвилювання і захоплення дивитися на ранні речі Джованні Белліні із зображенням мадонн або мертвого Христа, підтримуваного богоматір і ангелами. Адже майстер був не самотній. Його сучасники Джентіле Белліні, брати Віваріні, Крівеллі і Чима та Конельяно починали свій творчий шлях разом з ним, і їх картини справляють майже таке ж враження.

Проте церква, що виховувала людей в розумінні живопиши як засоби виразу якнайглибших відчуттів, не могла розраховувати на те, що і надалі використовуватиме її лише в цих цілях - тобто як джерело релігійних переживань.

Люди почали випробовувати потребу в живописі, подібно до того як ми в наші дні випробовуємо потребу в газетах; і це було природно, оскільки до винаходу книгодрукування тільки живопис міг, крім розмовної мови, виражати і пропагувати поняття і ідеї.

Епоха Відродження і Реформації в історії світової культури має революційну, поворотну роль. Не можна назвати таку сферу культури, в якій би не виникли явища, процеси, що визначили весь подальший розвиток, аж до сучасного їх стану:

- на зміну церковному світогляду, який панував неподільно, приходить новий погляд на світ, в центрі якого стоїть людина, гуманізм;

- в науці замість умоглядності, далеких від дійсності логічних побудов виникає дослідне природознавство і, як результат цього, здійснюється величезний крок уперед у пізнанні навколишнього світу і самої людини, виникає спеціалізація у науці;

- об'єктом вивчення стає і саме людське суспільство, починаються пошуки шляхів його справедливого устрою;

-утворюються сучасні національні європейські літератури і професіональний театр;

- унікальним є історичний феномен ренесансного мистецтва, яке дало людству найвеличніші твори.

Використана література

1. Горфункель А.Х. «Філософія епохи Відродження».

2. Гріненко Г.В. «Хрестоматія історії світової культури»

3. Архітектурні пам’ятки минулого. – М., 1986.

4. Енциклопедія архітектури. – М., 1991.

5. Українська та зарубіжна культура. – К., 2001.