Архітектурна та образотворчомистецька спадщина Античності

ЗМІСТ

Вступ

Розділ I. Архітектура

1.1.архітектура грецького періоду

1.2.архітектура греко-римського періоду

Розділ II. Образотворче мистецтво

2.1 живопис

2.2 скульптура

Висновки

Перелік використаних джерел

Додатки

Вступ

Античним світом прийнято називати суспільство Стародавніх Греції та Риму в період з lХ – Vlll ст. до н.е. до lV – V ст. до н.е. Витоками для вивчення античного світу є праці стародавніх письменників, що дійшли до нашого часу у рукописах переважно середньовічних часів. Слід згадати археологічні розкопки, що ознайомлюють нас з країнами античного світу, їх містами, укріпленнями, жилими і суспільними будівлями, творами мистецтва і т.д. Серед вчених, які займались дослідженням античних міст, можна назвати Б.В. Фармаковського (його розробки присвячені жилим будинкам), М.І.Ростовцева (аналіз розвитку монументального живопису склепів Боспора), К.Е.Гриневича (його дослідження торкається оборонних стін Херсонесу), В.Д.Блаватського, який узагальнив основні зібрані дані по архітектурі античних міст Північного Причорномор’я, зробивши цим новий імпульс розвитку історико-архітектурного напряму, та багато інших.

В l–му тисячолітті до н.е., коли народи Європи знаходились в стадії первісного устрою, на Балканському, Апеннінському, півостровах і в Малій Азії вже існували великі центри античних цивілізацій. Освоївши мореплавання, елліни, в пошуках кращих земель, дійшли до віддалених районів середземноморського басейну. До кінця VII ст. до н.е. вони вже встановили торгівельні відносини з народами, які населяли берега Чорного моря (Понта-Евксінського). На острові Березань, а потім в гирлі Буга були засновані перші поселення і колони греків. Заснування одного з найдавніших міст відбулося на острові Березань в епоху архаїки, в середині Vll ст. до н.е. У VI ст. збудовано Тіру – на правому березі гирла Дністровського лиману (на місці теперішнього Білгорода-Дністровського). Місто на правому березі Бузького лиману було названо Ольвія(“Щаслива”). У VI ст. до н.е. у східній частині Криму на місці сучасної Керчі було створено колонію Пантікапей (за назвою невеликої річки Пантікап), на Таманському півострові, Фанагорію (за ім’ям грека, що заснував місто) та багато інших. В західній частині Криму у V ст. (421р.) до н.е. засновано великий центр – місто Херсонес (біля теперішнього Севастополя).

Грецькі міста Причорномор’я не були схожими одне на одного суспільним устроєм, економікою, культурою і мистецтвом. Ольвія найдовше зберегла характер самостійного міста-поліса, в той час як Пантікапей, Мірмекій, Тірітака, Фанагорія та деякі інші грецькі поселення об’єдналися в Боспорське царство. В кінці V поч. IV ст. до н.е. до володінь Боспора були приєднані Німфей та Феодосія, а в I ст. до н.е. Боспор заволодів більшою частиною Криму, підкоривши собі і Херсонес. Столицею Боспорської держави був Пантікапей.

Помітно відрізняється характер розвитку мистецтва в цих містах Грецькі пам’ятки VII – VI ст. до н.е. найчастіше знаходять в Ольвії. У творах мистецтва Херсонесу помітний вплив Римської імперії. Так як в перші століття нашої ери вона справляла значний вплив на місто. Розкопки, що проводились в Херсонесі показали, що в причорноморських містах існували театри. В пам’ятках Боспорського царства, особливо в перші століття нашої ери, більш ніж в Ольвії і Херсонесі проявляються художні смаки місцевих племен. Вчені досі не склали спільної думки про походження багатьох пам’яток, знайдених на півдні України. Часто для цього не вистачає фактичного матеріалу.

В Причорномор’ї господарювали ті ж форми, що і в Греції: в VI ст. до н.е. – архаїчні, в V – IV ст. – класичні, а пізніше – елліністичні. Щоправда, періодизацію мистецтва Стародавньої Греції(архаїка, класика, еллінізм) тут не зовсім можна примінити. Вплив культури місцевих племен як, наприклад, сарматів на Боспорі, був настільки сильним, що твори античного мистецтва Північного Причорномор’я є досить своєрідними. Багато творів, характер яких в повному змісті античний, несуть в собі відбиток вагомих художніх традицій і, безсумнівно, завезені сюди купцями з Греції, Малої Азії чи Риму.

За стінами стародавніх міст розміщувалися некрополі. Тут стояли мармурові та вапнякові надгробки. Під землею – склепи різних планів і форм. Поховальний обряд античних центрів нашої країни був пов’язаний з ідеологією грецького суспільства. Ритуальні дії під час похоронів, речі, що клали в могилу з померлими, пов’язувались з певними уявленнями про потойбічний світ і несли певне змістове навантаження. Наприклад, розглянемо одну з категорій поховального інвентарю – світильники(як поховальний матеріал їх почали використовувати на Сході в III тисячолітті до н.е.). Людина вірила в силу вогню, що очищує. Вогонь трактувався як символ душі, людського життя. Вважалось, наприклад, якщо під час родів погасне світильник, то новонароджений приречений на смерть. Світильники повинні були захистити душу померлого і освітлювати їй шлях в потойбічному світі. (Найраніша знахідка світильника – в Ольвії – датована др. пол. VI – поч. V ст. до н.е.).

Посилення релігійного синкретизму і проникнення в античні міста Північного Причорномор’я нових східних культів наклали своєрідний відбиток на ідеологічні уявлення населення цих центрів. В Херсонесі в перші століття нашої ери зберігся грецький пантеон (склався тут в еллінську епоху). Різні джерела свідчать про появу в місті нових адептів вірувань, пов’язаних з новими релігійними течіями, в яких значне місце займала віра у безсмертя душі і потойбічне блаженство. Поширення серед частини населення нових релігійних течій, напевно, привело до певних трансформацій вірувань, пов’язаних із заупокійним культом і ритуалом поховання.

Актуальність курсової роботи полягає в ознайомленні із здобутками архітектури та образотворчого мистецтва античних міст Північного Причорномор’я з VI ст. до н.е. по I ст. н.е.

Мета курсової роботи – розглянути спадок архітектури та образотворчого мистецтва міст Північного Причорномор’я, виділити основні етапи їх розвитку, домінуючі стилі та їхні ознаки.

Об’єктом дослідження даної роботи є архітектура та образотворче мистецтво античних міст Північного Причорномор’я.

Методи дослідження: аналіз, узагальнення, систематизація, спостереження.

Завдання: провести дослідження та вивчити своєрідність архітектурних забудов, планування міст Північного Причорномор’я, виділити основні художні стилі у живописі, скульптурі та їх відмінність від грецьких та римських зразків.

Курсова робота включає в себе: вступ, два розділи, висновок, перелік використаних джерел і додатки

Розділ I

АРХІТЕКТУРА

1.1 АРХІТЕКТУРА ГРЕЦЬКОГО ПЕРІОДУ

Розглядаючи архітектуру античних міст Північного Причорномор’я розділимо її розвиток на два етапи. Перший – розвиток місцевої архітектурної традиції на підґрунті еллінських традицій та під їх безперервним впливом; другий – поява у місцевій античній традиції елементів римської архітектури.

Архаїка. У пізньоархаїчний час відбувається перенесення в Північне Причорномор’я еллінських традицій і зародження власної архітектурної школи разом з освоєння місцевого принципу будівництва жител, заглиблених у землю.

Містобудування у Давній Греції набуло значного розвитку як з функціональної та інженерної точки зору, так і з позицій естетичного оформлення міського простору. Місто мало правильне планування. Жилі будинки були об’єднані в квартали, вулиці перетиналися під прямим кутом і були вимощені мілким камінням. Вздовж вулиць пролягали кам’яні водостоки [6;С.56].

Розквіт прямокутного планування міст пов’язаний з ім’ям грецького архітектора Гіпподама, який жив у V ст. до н.е. Зазначимо, що принципи цієї системи з’явилися в Греції значно раніше – у середині Vlll ст. до. н.е.

Головний принцип ансамблевої забудови полягав у намаганні створити з різних архітектурних споруд єдиний гармонійний комплекс, в якому в якому існувала головна архітектурно-просторова домінанта.

Загалом в архаїчний час (головним чином у Vl ст. до н.е. ) північно причорноморські міста являли собою невеликі селища із землянковою та напівземлянковою житловою забудовою, що групувалися у квартали. У центрі селищ розміщувалися невеликі ансамблі культового та громадського призначення.

Оборонних стін міста в цей час, як видно, не мали (винятком є Тірітака, де найраніші оборонні споруди складалися з торцевих стін і житлових будинків, з’єднаних відтинками нешироких куртин [8;С.74])

Архітектура житла архаїчного часу, на відміну від містобудування, на найранішій стадії існування (десь 50-70 років з часу виникнення того чи іншого поселення ) не відповідала традиціям Давньої Греції. Це були переважно невеликі, здебільшого однокамерні, прямокутні, рідше – круглі або овальні в плані землянки та напівземлянки. Проте, є підстави вважати, що кілька таких структур складали практично єдиний будинок, який по периметру міг обноситись огорожею. Розмір кожної такої землянки близько 10м², заглиблення від 30 – 40 см. до 1,8 – 2,2м. Найяскравіші приклади такого домобудівництва дають Ольвія та Бережанське поселення.[10;С.12]

Традиція будівництва заглибленого житла існувала впродовж майже усіх періодів історії давнього населення на території майбутньої України. Це, ймовірно, було стадіальним явищем. Не уникли цього й грецькі переселенці. Цей досить дешевий і разом з тим ефективний спосіб будівництва у цей час був поширений і у скіфських племен лісостепу.

В архаїчний час, особливо у другій половині Vl – IV ст. до н.е., з’являються перші типові для Греції святилища, культові споруди і ансамблі. З останніх назвемо теменос Аполлона Дельфінія в Ольвії (Vст. до н.е., був вирішений, найімовірніше, в іонічному ордері), Західний теменос та святилища Афродіти у Німфеї, храм доричного ордеру у Пантікапеї(друга половина IVст. до н.е.[12;С.37]) Можливо, в цей час формується і двірцевий ансамбль на акрополі Пантікапея. За епіграфічними свідченнями відомо, що у північно-причорноморських містах існувало не менше як півтора – два десятки храмів. Переважна їх кількість антові або перистильні за просторово-планувальним типом.

Класика. Залишків архітектурно-будівельних споруд класичного часу відкрито значно менше, ніж архаїчного або елліністичного. Проте вони більш різноманітні, ніж у архаїчний час. Це фортеці, житла, культові будівлі – храми та олтарі, поховальні споруди. Суто еллінського типу.

Приблизно з другої половини Vст. до н. е. у Північному Причорномор’ї поширився доричний ордер, хоча провідне місце все ще належало іонічному.

В цей час відбувався перехід від напівземлянкового до наземного будівництва. Будинки V – IVст. до н. е. невеликі за розмірами (приблизно 80 – 110 м². ) Їх подвір’я розташовані з півдня і займають від 13 до 45% загальної площі забудови. Крім того відбувалося формування майданів, теменосів, чіткої квартальної структури та благоустрою міста. У цілому для значних міст була типовою тричленна топографічна схема розташування: верхнє місто, нижнє та з’єднуючі їх схили. У більшості північно-причорноморських міст акрополі були відсутні (місто не мало захисних мурів). Саме такими були Ольвія та Херсонес. На противагу їм Пантікапей, Мірмекій та Німфей мали добре укріплені акрополі.

За топографічними і планувальними характеристиками можна виділити три головні типи міст. Перший – Пантікапей з “класичним” акрополем, забудованим палацевими, культовими та оборонними спорудами, з нижнім містом, де розміщувались агора та порт. У цілому місто мало, ймовірно, нерегулярну радіально-кільцеву планувальну структуру. Містобудівною архітектурною домінантою був, безперечно, акрополь.

Розкопки на горі Мітрідат дають наступне уявлення силуету міста: на вершині – акрополь – центральне укріплення міста з міцними оборонними стінами і баштами. В середині – важливі храми і суспільні споруди. Донизу на схилах – квартали з одно- чи двоповерхових кам’яних споруд. Поряд з містом розташовувався некрополь – місто мертвих. Акрополь Пантікапея був найбільшим архітектурним комплексом на Боспорі. З фрагментів, що збереглись (бази, капітель, архітрав, під карнизні блоки та ін.) реконструювали шестиколонний фасад храму Аполлона (вершина архітектурного ансамблю). Висота колон – 6 – 6,2м. Перед храмом (не лише в Пантікапеї, а й в інших середземноморських святилищах) знаходились вотивні скульптури, присвячені богам написи, жертовники, олтарі різної форми. Монументальний іонічний периптер було видно з усіх точок міста і моря. Будинки, вкриті червоною черепицею, виділялись червоно-білими плямами.

Зовсім інший характер мав Херсонес, який складався з верхньої, терасної та нижньої частини, але акрополя у класичному розумінні цього слова не мав. Проте археологічні розкопки, розпочаті у 1827р. показали, що місто було добре укріплене. Масивні башти, фортеці, частини кам’яних стін збереглися майже на всій території держави, що свідчить про постійну військову небезпеку. В агорі суспільно-адміністративні, культові й торгівельні споруди розміщувалися вздовж головної вулиці верхнього міста, що замикалася культовою ділянкою з храмом. Місто мало єдиний регулярний прямокутний план. Житлові будинки були об’єднані в квартали, вулиці перетиналися під прямим кутом. У силуеті верхнього міста єдина чітка домінанта була відсутня. Від античних будов до наших днів дійшли основи стін, підвальні приміщення. Особливо цікавими є монетний двір, бані, руїни театру, що існував тут з lll ст. до н.е. по lV ст. н.е. Частково збереглися драбинні проходи, кам’яні лави для глядачів. Судячи з розмірів театр вміщував до 3 тис. глядачів.

Третій тип міста – Ольвія, що, як і Херсонес, складалася в топографічному відношенні з трьох частин і не мала акрополя. Місце, де було засновано Ольвію самою природою було поділено на дві частини: високу(на лісовому платі) та низьку(під береговим обривом понад лиманом), що відділена від високої частини крутими схилами. Планування міста було нерегулярним, з використанням елементів прямокутної системи лише в окремих районах або кварталах. На відміну від Херсонеса тут у верхньому місті існував центральний ансамбль, що складався з комплексів агори та теменосу Аполлона Дельфінія, що в архітектурному відношенні домінував над терасною та нижньою частинами міста. Ольвійська агора чотирикутної форми мала площу приблизно 0,35 га: з півночі до неї підходила головна поздовжня вулиця верхнього міста, що вела далі на південь. Вздовж східного боку агори розташовувався торговельний ряд. На південний бік виходили гімназій та будівлі магістратур. Західний бік утворювався житловим будинком, кількома крамницями та будівлею суду. З півночі на агору відкривалася велика стоя, що відокремлювала агору від теменосу, де розміщувались храми Зевса та Аполлона Дельфінія, олтарі, скарбниця.

V – lV ст. до н.е. стали часом початку розвитку поховальних споруд – як їх підземних частин, так і наземних. Над могилами розташовувалися невеликі кам’яні олтарі. У першій половині V ст. до н.е. в районі Ольвії та на Боспорі з’являються перші курганні насипи. Враховуючи відсутність у Північному Причорномор’ї античних курганів архаїчного часу, їх генезис можна вести, насамперед, від скіфських та синдських племен. За архаїчного часу в Ольвії поховальна камера являла собою звичайну прямокутну яму(та звані грунтові поховання). З кінця VI ст. до н.е. тут з’являються та поширюються споруди у вигляді прямокутної вхідної ями з нішою у стіні,де, власне, і ховали небіжчика. У першій половині IV ст. до н.е. з’являються земляні склепи. Поховальна камера мала склепінчасте перекриття. У другій половині IV ст. до н.е. з’являються кам’яні склепи. Найвизначнішими пам’ятками з точки зору монументальності та досконалості конструкцій є Золотий, Царський та Мелек-Чесменський кургани.

Еллінізм. Елліністичний етап – це час найвищого розквіту архітектури й будівництва античних жител у Північному Причорномор’ї. Для цього часу поки що не відомі великі за розмірами храми. Розміри прямокутних у плані храмів коливались в межах 7,5 – 9,3 х 10,0 – 15,3м. Це були антові або перистильні будівлі з двоколонним (антові) або чотириколонним портиком по головному фасаду.

Деталі храмів робилися з досить крихкого вапняку. Мармур застосовувався рідко, а деталі з нього завозились у Північне Причорномор’я вже в готовому вигляді. Стіни храмів та інших ордерних споруд робились з вапняку, укладеному на глиняному розчині. Дах вкривавсь черепицею. Фасади храмів іонічного ордера прикрашались рельєфами у вигляді геометричних плетінок, меандрів тощо, іноді рослинною орнаментикою та ін.

Залишки жител розкопано практично у всіх античних містах та поселеннях, завдяки чому вони найкраще досліджені [11;С.28]. Усі типи будинків античних північно-причорноморських міст відповідали основним характеристикам грецького житла: наявність внутрішнього подвір’я, розміщення критих приміщень навколо двору з одного, двох, трьох або чотирьох боків, південна орієнтація житлових кімнат. Певна річ, що існували відхилення внаслідок господарських потреб або умов забудови кварталу. Житлова частина будинку могла поділятися на головну(андрон) та жіночу(гінекей). Будинки зазвичай були одноповерховими із житловими підвалами. Більша частина будинків була без ордерною, малої(100 – 200м²) та великої(200 – 400м²) площі. Завершуючи огляд житлових будівель, необхідно сказати про їх відміни від житлових будівель Середземномор’я. Насамперед це більша, ніж у Середземномор’ї, площа подвір’їв, наявність житлових підвалів і навіть цілих поверхів, вироблення нетипових для Греції господарсько- або виробничо-житлових планувальних типів, відсутність багатих садиб та скромніший декор.

Найвищий розвиток архітектурно-будівельної діяльності у північно причорноморських містах припадає переважно на кінець IV – III ст. до н.е., після чого настає поступовий занепад який триває майже до I ст. н.е., коли північно причорноморські міста потрапляють під сферу впливу Давнього Риму.

1.2 АРХІТЕКТУРА ГРЕКО-РИМСЬКОГО ПЕРІОДУ

В цьому періоді між окремими етапами розвитку архітектури не простежуються значні відмінності, як це було у попередньому. Це може бути зумовлено недостатньою кількістю фактів стосовно перших століть нової ери. На першому етапі(друга половина I ст. до н.е. – I ст. н.е.) будівельна діяльність активізується: з’являються нові поселення, відбудовуються та перебудовуються старі центри(Танаїс, Ольвія), зводяться нові споруди культового та громадського призначення, а також фортечні споруди. На другому етапі (II – перша половина III ст. н.е.) спостерігається найвищий для перших сторіч нової ери розквіт будівельної діяльності; на третьому(від середини III по 70-ті роки IV ст. до н. е.) – будівництво поступово занепадає. Після 70-х років будівництво продовжується лише у Херсонесі та нижньому місті Пантікапея, але вже під Візантійським впливом. У галузі містобудування новою особливістю у перші сторіччя нашої ери стало будівництво цитаделей (наприклад у таких містах як Херсонес, Ольвія, Тіра). Судячи з Ольвії, міста мали господарські передмістя, де безсистемно розміщувалися складські будівлі, виноробні, гончарні печі, загони для худоби тощо [10;С.137]. Частина старих міст продовжує активно розвиватись, наприклад, Пантікапей, площа якого досягає 100м²; зросла й територія Херсонеса. Інші поступово занепадають: Калос Лімен, Керкінітіда, зменшується територія Ольвії. Відсутні дані щодо існування тут форумів і терм, багатоповерхових пишних будинків і садиб, великих храмів та мавзолеїв типових для римської архітектури. Нижчим стає також рівень благоустрою міст.

Перші сторіччя нової ери стали часом розквіту будівництва оборонних споруд як у містах, так і поселеннях. Новою стала поява наприкінці елліністичного часу великих веж для розміщення кидальних пристроїв, збільшується товщина стін, що іноді сягає 6м (фортеця Ілурат). Новою категорією споруд, пов’язаною із римською традицією у Північному Причорномор’ї, стали терми, відкриті у Херсонесі, Хараксі, Пантікапеї. Однак своїми розмірами, кількістю приміщень, багатством та пишністю декору їх не можна порівняти з величними термами Римської імперії. Назвемо такі культові споруди як храми, присвячені Зевсу, Ахіллу, Матері богів; святилища – Зевса, Ізіди, Асклепія, Посейдона в Ольвії, Афродіти та богині Діви у Херсонесі, Ареса у Пантікапеї тощо. За розмірами і типами храми перших сторіч нової ери майже нічим не відрізняються від більш ранніх. Відміна полягала переважно у використанні поряд з іонічним та дорійським ордерами коринфського.

Отже, в архітектурі ордерних споруд у перші сторіччя нової ери виявилися три стильові напрями: продовження еллінських традицій, розвиток тенденцій римської школи, певна варваризація форм.

Найкраще досліджені житлові будівлі античних міст Північного Причорномор’я. Якихось значних принципових змін стосовно попереднього періоду не виявлено. Поширюються однокамерні і житлові будинки, які не мали внутрішнього подвір’я, а на поселеннях – будинки послідовно-ієрархічного планування. У цілому римський вплив у будівництві жител виявився лише в елементах розпису, використанні мармурових облицювальних плиток, у появі схематизованого тосканського ордера, а також коринфського ордера. Збільшується декоративна пишність інтер’єрів окремих кімнат.

У цей період не зазнали принципових змін і поховальні споруди. .Поряд із звичайними(ґрунтовими) могильниками, зводяться курганні. Але таких монументальних споруд, як Золотий або Царський на Боспорі, вже не зводилися. Замість склепів з уступчастим склепінням поширилися споруди із напівциліндричним склепінням. Як і раніше склепи складалися з дромосу, поховальної камери та передпокою. Найцікавіші з них відкриті в Ольвії: склепи Євресібія та Арети і “Зевсового” кургану II ст. н. е.

Таким чином, архітектура античних причорноморських держав у цей період базувалася переважно на надбаннях еллінської архітектури попередніх часів. Вплив римських традицій був загалом незначним і виявися в другорядних особливостях архітектури. Тому її не можна вважати одним із провінційних варіантів римської школи. Це було досить яскравим і самобутнім явищем, що сформувалося на грунті місцевої грецької архітектурної традиції.

Поряд з місцевою еллінською традицією у Північному Причорномор’ї приблизно з IV ст. до н. е. виникає і починає розвиватися змішаний греко-варварський стиль. Суть його полягає у варваризації місцевих античних традицій, у пристосуванні їх для потреб і умов життя місцевих племен. Греко-варварська традиція пов’язувалася переважно із скіфськими, а у перші століття нової ери із сарматськими, а потім черняхівськими племенами. У першому періоді найвиразніше вона виявилася на нижньодніпровських городищах, у Неаполі Скіфському та у Західному Криму. Греко-варварська традиція виявилася в містобудуванні, оборонній архітектурі, конструкціях та декорі, але особливо яскраво – у домобудівництві.

Одним з найцікавіших явищ у греко-варварській традиції є житла мегаронного типу, відкриті на ряді поселень. За планувальним типом вони були близькими до прямокутних античних антових храмів, що призначались для проживання в них досить широкого соціального спектру мешканців.

Про більш-менш чітке виділення змішаної греко-варварської традиції можна говорити починаючи з IV cт. до н. е.

Розділ II

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕСТЕЦТВО

2.1 ЖИВОПИС

Провідне місце в розвитку образотворчого мистецтва в Північному Причорномор’ї належало живопису, зокрема – яку широко використовували для оздоблення житлових будинків, громадських споруд і гробниць. Живопис був безпосередньо пов’язаний з архітектурою і найчастіше мав декоративний характер.

Фресковий живопис починають застосовувати в Причорномор’ї з IV ст. до н.е., найбільшого поширення він набуває на Боспорі, де існує протягом тривалого часу – близько семи-восьми століть. Найбільша кількість пам’яток живопису збереглася в боспорських склепах перших століть нової ери [15;С.258 ]. Фрески у поховальних спорудах не зазнавали таких великих руйнувань під час нападу ворогів, як житлові та громадські будівлі. В основному розпис стін виконувався фрескою по штукатурці, але було поширене нанесення акварельних або воскових фарб безпосередньо на вичищену поверхню кам’яної плити. У Північному Причорномор’ї не відомо жодного імені художника. Якщо вони і підписували свої твори, то їхні імена не дійшли до нашого часу.

У розписах домінував, щонайменше до II ст. до н.е., так званий структурний стиль (імітував структуру кам’яної кладки стіни). Залишки тинку житлових будинків із розписом у структурному стилі знайдені, зокрема в Ольвії, Пантікапеї, Фанагорії. З кінця II ст. до н.е. над структурним розписом починають розміщувати сюжетні сцени. Наприклад, сцена бою пігмеїв з лелеками в склепі Анфестерія, що розташований на схилі Мітрідатового пагорба у Пантікапеї.

В елліністичний час у монументальному живописі використовувалась майже вся палітра основних кольорів, за винятком зеленого. Усі ці розписи за своїм стилем наслідували грецькі чи малоазійські традиції елліністичного та більш ранніх часів. В їх сюжетах крім грецької типової міфологічної обрядової тематики починають поступово з’являтися сюжети з життя племен оточуючого світу. Починаючи з I ст. до н.е., набув великого поширення квітковий, а з II ст. до н.е. інкрустаційний стилі. Найтиповішими пам’ятками квіткового стилю є склепи Деметри та Сорака у Керчі, тут же відкриті склепи інкрустаційного стилю. Усім боспорським зображенням бракувало ілюзорності, перспективи та вишуканості, характерних для римських розписів. Відрізнялися вони й сюжетно. Тобто є всі підстави вважати, що ці розписи виконувалися боспорськими майстрами.

Найраніший у Північному Причорномор’ї розпис склепу Велика Близниця датується серединою IV ст. до н.е. Фронтальна поза і величавий вигляд богині Кори добре продумані художником. Густе хвилясте волосся, високий лоб, повні щоки. Очі великі, майже круглі, широко відкриті і підняті вгору. Руки з обох боків симетрично підняті до голови. Вона ніби-то піднімається з-під землі навесні. Богиня мала уособлювати собою безсмертя людини і природи, їх єдність. Це поки що єдиний твір такого стилю.

У композиційному відношенні голова Кори нагадує зображення голови її матері Демери з пантікапейського склепу I ст. н.е. теж в центрі склепіння. Однак не слід вбачати в цьому традиційність, бо між цими творами значний проміжок часу. Склеп Деметри був відкритий у 1895р. Зображені тут сцени відтворюють міф про викрадення Кори – дочки Деметри – богом підземного царства Плутоном. Серед усіх розписів цього склепу виділяється голова Деметри. Вона написана в медальйоні на сірувато-зеленому тлі. Обличчя зосереджене, навіть суворе, великі очі сповнені суму.

Одним з найцікавіших пантікапейських склепів, у якому поєднуються сюжетні композиції з розписами квіткового та інкрустаційного стилів, є Стасовський склеп (названий ім’ям його дослідника – російського мистецтвознавця В.В.Стасова). Склеп збудовано в II ст. до н.е., його стіни, очевидно, розписувало кілька художників, про що свідчить різна манера письма; відчувається, що вони мали добрий смак і були обізнані з анатомією. Особливу увагу привертає зображення майстерні живописця на внутрішніх стінках кам’яного саркофага з Пантікапея, в якому, певно був похований сам художник. Майстер сидить перед мольбертом, на коліні в нього лежить відкритий ящик з фарбами. Художника показано в процесі роботи. По стінах розвішані портрети в квадратних і круглих рамках. Це поки що єдине в Північному Причорномор’ї свідчення про існування станкового портретного живопису.

Творча самостійність і своєрідність боспорських художників виявилася в стилістичних особливостях, недовершеності й умовності картин, навіть у примітивності деяких з них, а також тематичному розмаїтті. Боспорський живописний канон існував протягом кількох століть, не виходячи власне за межі держави у Північному Причорномор’ї за винятком Неаполя Скіфського. Він був органічно пов’язаний з внутрішнім простором поховальних споруд. Розпис внутрішніх стін і склепінь залежав від уподобань померлого, його близьких, а також художника, якому замовляли розпис. Розташування сцен у склепах залежало не лише від встановлених правил, а й від особливостей архітектури, релігійних уявлень похованого, роду занять, соціального стану тощо. Яскраві кольори, обличчя людей з великими очима в різноетнічних костюмах, не завжди правильні пропорції фігур свідчать про недовершеність майстерності боспорських художників, викликану, можливо, значною віддаленістю Боспору від основних культурних центрів Еллади.

Упродовж I – II ст. до н.е. лише у Пантікапеї було вироблено живописний стиль, який повністю узгоджувався з релігійними віруваннями і уявленнями про потойбічне життя боспорців і тому став особливо популярним.

Одним з видів монументального живопису була мозаїка – візерунки і картини, викладені з дрібних кольорових камінців різноманітної фори, укріплених на розчині вапна з піском. Починаючи з III ст. до н.е. мозаїкою в причорноморських античних містах оздоблювали підлоги парадних приміщень будинків і громадських споруд. Найкращі мозаїки знайдено в Ольвії та Херсонесі. У будинку II – III ст. до н.е. відкритому в 1902 – 1903 роках в Ольвії, виявлено мозаїчну підлогу, викладену з білої, синьої, буро-червоної, і жовтої річкової ріні. В центрі підлоги окреслено коло, в якому зображення не збереглося. Коло вписане у квадрат, у кутах якого вміщено пальметки. Вздовж сторін квадрата йдуть два паралельні фризи – рамки. У внутрішньому фризі зображено тварин, зовнішній оздоблено зображенням морських хвиль.

В іншому тогочасному багатому будинку, відкритому в нижній частині Ольвії в 1909 – 1910 роках, підлогу одного з приміщень оздоблювала мозаїка у вигляді килима, основну площу якого становила сітка з ромбів з хрестиками в середині. Зовні облямовано каймою, що складається з трьох паралельних смуг заповнених плетінкою, меандром та хвилеподібним орнаментом.

Чудову мозаїку III – II ст. до н.е. відкрито 1937 року в Херсонесі, в лазні одного з багатих будинків. Підлогу лазні оздоблено мозаїкою з морських камінців білого, жовтого, темно-синього, червоного і зеленого кольорів. Центральне поле зайняте зображенням двох жінок, що миються. По краях композиції – рослинний орнамент.

2.2 СКУЛЬПТУРА

У містах Північного Причорномор’я збереглося чимало різноманітних пам’яток скульптури, які прикрашали теменоси, акрополі та майдани, житлові будинки, некрополі. В архаїчний час найвідомішими були самоська і мілетська школи. (найбільшу кількість мілетської скульптури знайдено в Ольвії). Після падіння Мілета у 494р. набули поширення пам’ятки афінських скульпторів. Серед них відомі твори таких знаменитих майстрів, як Фідій та його учнів Каламіда, Мирона, Праксителя.

Широко розповсюдженою була мала глиняна скульптура, фігурки із бронзи, дерева, гіпсу. Інколи вони зображувалися у русі і майже завжди розфарбовувались. Багато імпортних та місцевих терекот знайдено у всіх північно-причорноморських регіонах. Для теракот VI ст. до н.е. характерні ті ж риси, що і для архаїчних теракотових статуеток Греції: фронтальне зображення фігур, деяка застиглість образів, мигдалеподібні очі і при підняті кутики губ. Глиняні статуетки V – IV ст. до н.е. мають більш гармонійну форму, їх образи спокійні і звеличені. В теракотах III – I ст. до н.е. добре зображається рух, складні повороти фігур. Оскільки глиняні статуетки наслідували або були копіями мармурових статуй, вони нерідко дають уявлення про славетні пам’ятники, які згадують давні автори. Великі скульптури з глини трапляються дуже рідко.

За функціонально-тематичним призначенням вся скульптура поділяється на чотири підгрупи: сакральну, надтрунну, портретну і декоративну. У різні періоди розвитку міст сакральна скульптура мала власну тематику і своєрідні стилістичні риси.

У VI ст. до н.е. лише в Ольвії знайдено найбільше пам’яток привізної та місцевої скульптури. Серед них образ куроса або Аполлона, був найпоширенішим. Усі куроси з Ольвії представляли статуарний, широко розповсюджений у Середземномор’ї тип строго фронтальної фігури юнака з ідеалізованим обличчям. Ольвійські майстри не володіли високим професіоналізмом і, певно, недостатньо знали анатомію людини, хоча були знайомі із загальними принципами створення людської фігури.

У V – IV ст. до н.е. стає домінуючим імпорт скульптури з Афін. Хід розвитку грецької пластики визначала творчість Фідія, Скопаса, Праксителя, Лісіппа. До школи Фідія належить мармурова голова Зевса з Ольвії, цікавою є ольвійська статуетка Афіни III ст. до н.е. – копія з відомої елліністичної копії статуї Афіни Партенос Фідія у вільному відтворенні [9;С.484].

Твори, що можна віднести до школи Скопаса, є поліхромна мармурова голова Геракла з Пантікапея, голова Кібели і юнака з Херсонеса та голова Зевса Сотера з Ольвії. За стилістичними ознаками школі Праксителя близькі мармурові статуї Доніса і музи IV ст. до н.е. з Пантікапея і Ольвії. Однак найпоширенішими були мармурові та теракотові копії Афродіти цього майстра.

Із заснуванням елліністичних держав, де були організовані нові скульптурні школи, Афіни відходять на задній план. Серед скульптури останньої чверті IV – II ст. до н.е. вирізняються сакральні статуї і статуетки олександрійської, пергамської, родоської шкіл. До олександрійської школи елліністичного часу, що продовжувала традиції грецького мистецтва IV ст. до н.е. і створювала нові, належать мармурові голови Гігієї з Пантікапея, Асклепія, Ерота та комплекс скульптур (голова юнака, торс юнака і Гермафродита, невеличка статуя Аполлона) з Ольвії.

Найчисленнішими культовими пам’ятками є невеликі статуетки і рельєфи, що зображують Артеміду, Афіну, Кібелу, Діоніса. Більшість цих творів походить із західнопонтійських міст і, оскільки вони користувалися масовим попитом, виготовлялись цілими серіями і тому не мали особливих художніх якостей. Їм притаманний узагальнено-схематизований показ релігійно-міфологічної сцени або окремого образу, де основна увага надавалася ідейному змісту. Відсутність пластичної виразності фігури людини пояснюється, певно, як масовим виробництвом, так і взагалі поступовим занепадом культури.

Північнопричорноморські скульптори дуже рідко виготовляли монументальні сакральні пам’ятники.

В елліністичний час в Ольвії існувала майстерня, де виготовлялись невеликі мотивні рельєфи і статуетки з вапняку, рідше з мармуру. Для них характерне умовне моделювання фігур, непропорційність, недбала обробка каменю. Чудовою пам’яткою місцевого ольвійського мистецтва є мармурова плита III ст. до н.е. з рельєфним зображенням сцени трапези і п’яти бородатих чоловіків біля олтаря. Кожна фігура наділена індивідуальними рисами. Цікаво, що майже всі скульптури ольвійських майстрів мали одну й ту ж хибу: одна рука була більша за другу; риси обличчя найчастіше перебільшено асиметричні.

На відміну від сакральної надтрунна скульптура у всіх містах переважно виготовлялася на місці. Лише найзаможніші громадяни могли замовити для своїх близьких стели у відомих майстернях Еллади. До найраніших належить фрагмент мармурового рельєфу із зображенням голови юнака в профіль (друга чверть VI ст. до н.е.) з Ольвії. Його виконано у художній манері архаїчного часу: риси обличчя ідеалізовані, зачіска декорована у вигляді дрібних квадратиків.

На особливу увагу заслуговує серія елліністичних вапнякових надгробків – напівфігур і погрудь, які становлять оригінальний тип пам’яток. Чоловічі і жіночі образи мають портретний характер, чітко виражені риси. Жіночі фігури зображувалися в фас у високо підперезаних хітонах і гіматіях, накинутих поверх голови. Чоловічі зображення нечисленні, але різноманітніші. Трактування одягу було схематизованим.

Велику популярність мали сцени прощання чоловіка і жінки у супроводі слуг, родичів, воїна, вершника. У центрі – головний герой, який вже перебуває у потойбічному світі і тому виділяється серед усіх інших як розмірами, так і пишними атрибутами.

У всіх містах були поширені традиційні надтрунні стели малоазійського походження із зображенням потойбічної трапези. Чоловік на них завжди лежав на якомусь ложі з келихом або рогом достатку в руці, жінка сиділа в кріслі, поруч стояв столик з питвом та їжею та хлопчик-служник.

З ольвійських надгробків, яких збереглося дуже мало, найцікавішою є двоярусна стела Стратона, сина Протомаха (II ст. н.е.). У верхній частині – вершник на коні, перед ним стоїть хлопчик з собакою; у нижній – традиційна потойбічна трапеза. Чоловік подає гроно винограду дитині, яка сидить на руках у жінки. Фігури непропорційно важкі, схематизовані костюми і деякі деталі, але в цілому сцена створює враження ідеального сімейного життя.

Значна кількість портретів, які знайдені не лише на Боспорі, належить до пізньоелліністичного і римського часів. Мистецтво портрета розвивається з усе більшим використанням досягнень римського портрета і його засобів, з досить яскравою індивідуальною характеристикою. Це насамперед невеликий бронзовий бюст цариці Дінамії. Статуя II ст. н.е. з Горгіппії дає уявлення про реалістичний образ знатного боспорця – правителя цього міста Неокла. Під важкими складками плаща проступає худе тіло. У показі розумного обличчя, виразних очей, напівопущених повік і пишного волосся використані засоби римського портрета.

З епіграфічних пам’яток відомо, що в Ольвії стояли статуї римських імператорів Каракалли і Гети; скульптурне зображення місцевого діяча Феокла було встановлено в гімназії. За своїм призначенням ольвійська портретна скульптура не мала жанрового характеру – вона могла служити надтрунною або мотивною пам’яткою. Особливо цікаві портрети жінок з яскраво вираженими індивідуальними рисами, характерними для дівчат зачісками і виразом наївності в очах та немолодих жінок у покривалах із задумливими сумними очима.

Велична, понад 2м заввишки, мармурова статуя була встановлена в Тірі у II ст. н.е. Вона зображувала якогось військово-політичного діяча, певно, Адріана, який, проводячи свою політику в Подунав’ї, надавав великого значення цьому місту. Він стоїть у військовому візерунковому панцирі, шкіряних чоботях і прикрашеному рослинним орнаментом одязі.

Декоративна скульптура в містах Північного Причорномор’я не мала значного поширення. В розповіді Геродота про скіфського царя Скіла є свідчення, що його будинок в Ольвії було прикрашено скульптурами грифонів і сфінксів. Монументальні статуї сфінксів і левів, починаючи з пізньоархаїчного часу, ставилися в кожному місті. Деякі з них привозилися з Мілета та Аттики, не всі вони прикрашали майдани і будинки, деякі використовувались як надгробкові пам’ятники-апотропеї. Мармуровий лев, що поклав передню лапу на голову роздертого бика з Пантікапея – один з найкращих зразків скульптури із зображенням тварин у Північному Причорномор’ї.

Скульптура – найбільш масовий вид образотворчого мистецтва, що був доступним для всіх верств населення. Художня близькість багатьох творів скульптури дозволяє вважати, що в кожному з міст, починаючи з IV ст. до н.е. до III ст. н.е., існували свої майстерні. Місцевій скульптурі властива статичність, нерідко навіть підкреслена умовність.

ВИСНОВКИ

У роботі було проведено дослідження архітектурних забудов, планування античних міст Північного Причорномор’я. Отже, міста мали правильне планування, вулиці перетинались під прямим кутом, жилі будинки (спочатку це були землянки та напівземлянки) були об’єднані у квартали, серед них виділялися храми на культових ділянках або двірцеві ансамблі акрополів.

Антична архітектурна традиція існувала в Північному Причорномор’ї практично ціле тисячоліття і знаходила свій вияв у ранньосередньовічних містах Криму. Поряд з цим з lV ст. до н.е. виникала греко-варварська традиція, що набула поширення серед місцевих осілих племен.

У Північне Причорномор’я надходило чимало витворів мистецтва з різних центрів Середземномор’я, найзначнішими з яких у грецький період були Мілет, (VI ст. до н.е.), Афіни (V – IV ст. до н.е.), Олександрія Єгипетська і Пергам (III – II ст. до н.е.). У перші століття нової ери, коли на міжнародну арену вийшов Рим з його ідеологічними настановами, культурні зв’язки підтримувалися переважно з країнами Малої Азії. Образотворче мистецтво, зокрема живопис і скульптура, досягли у Північному Причорномор’ї порівняно високої досконалості. Якщо за художнім рівнем виконання воно і поступалося мистецтву великих культурних центрів Еллади, то в ідейному – продовжувало ті ж самі традиції – звеличення людини.

У роботі звертається увага на основні стилі живопису (квітковий, інкрустаційний) та види скульптури (сакральна, надгробкові, портретна, декоративна). Деякий примітивізм місцевої скульптури пояснюється не лише відсутністю талановитих митців, а й провінційністю, віддаленістю від основних центрів грецької, а пізніше римської культури.

Перелік використаних джерел

Антична культура Північного Причорномор’я. – К.: Наукова думка, 1984. – 216с.

Антична Тіра і середньовічний Білгород Дністровський. – К.: Наукова думка, 1979. – 146с.

Античні пам’ятки Північного Причорномор’я. – М.: Наука, 1976. – с.120.

Античні пам’ятники Криму. – К.: Мистецтво, 2004. – 288с.

Античне мистецтво. Альбом. – К.: Мистецтво, 1977. – 179с.

Блаватський В.Д. Античні цивілізації. – М.: Наука, 1973. – 248с.

Вязьмітіна М.І. Золота Балка. – К.: Наукова думка, 1962. – с.31 – 106

Гайдукевич В.Ф. Розкопки Тірітаки в 1935 – 1940р.р. – МИА. - №25, 1952. – с.67 – 80

Історія культури давнього населення України. Ен. В 5-ти томах. – 1 том. – К.: Українська енциклопедія, 2001. – 458с.

Крижицький С.Д., Русява А.С. Найдавніші житла Ольвії. – Археологія №28, 1978

Крижицький С.Д. Жилі будинки античних міст Північного Причорномор’я (V ст. до н.е. – IV ст. н.е.). – К.: Наукова думка, 1982.

Крижицький С.Д. Архітектура античних держав Північного Причорномор’я. – К.: Наукова думка, 1993. – 248с.

Мистецтво України. Ен. в 6-ти томах. – 1 том. – К.: Українська енциклопедія, 1995. – 400с.

Пічікян І.Р. Мала Азія і Північне Причорномор’я. – М.: Наука, 1984. – 294с.

Ростовцев М.И. Декоративний живопис. – К.: Наукова думка, 1913. – с.199 – 266.

Додатки

Додаток 1. Боспорське царство

Додаток 2. Фанагорія

Додаток 3. Херсонес

Додаток 4. Ольвія

Додаток 5. Пантікапей

Додаток 6. Квартал небагатих житлових будинків на околиці Ольвії (реконструкція С.Д. Крижицького)

Додаток 7. Палац на горі Мітрідат у Пантікапеї (реконструкція В.П. Толстікова)

Додаток 8. Комплекс центрального теменосу і агори в Ольвії (реконструкція С.Д.Крижицького)

Додаток 9. Базиліка 1935р. в Херсонесі VI – Χ ст.

Додаток 10. Голова Деметри. Фрагмент розпису склепу Де метри в Керчі I ст.

Додаток 11. Зображення майстерні художника. Фрагмент розпису кам’яного саркофага з Керчі I ст.

Додаток 12. Фрагмент мозаїчної підлоги з херсонеської базиліки V ст..

Додаток 13. Мозаїчна підлога лазні житлового будинку в Херсонесі III – II ст. до н.е.

Додаток 14. Теракотова статуетка жінки I ст. н.е., Ольвія

Додаток 15. Мармурова статуя жінки I ст. н.е., Пантікапей

Додаток 16. Теракотова статуетка Деметри IV ст. до н.е., Ольвія

Додаток 17. Статуя Аполлона IV ст. до н.е., Ольвія

Додаток 18. Мармурова голова Ерота IV ст. до н.е., Ольвія

Додаток 19. Голова юнака III ст. до н.е., Ольвія