Вияв менталітету українців у виборі та творенні народних назв лікарських рослин

Вступ

Тема «Вияв менталітету українців у виборі та творенні народних назв лікарських рослин» у науковій літературі розглянута недостатньо. Зокрема, можна знайти фрагментарні звернення до цього питання у книзі «Українське народознавство» за редакцією С.П.Павлюка, Г.Й.Горинь, Р.Ф.Кирчіва.

У більшості наукових доробок, де розглядається питання про лікарські рослини, мова йде про їх цілющі властивості, а народні назви подаються лише як додаткові до основних, щоб дати читачеві можливість швидше зорієнтуватися у великому розмаїтті рослин, при цьому особливості вибору та творення назви, як правило, взагалі не згадуються і не пов’язується із особливостями менталітету. Однак треба відмітити, що народна спостережливість, дотепність, мудрість, вірування створили багато незвичайних назв рослин, які є цінним матеріалом для мовно-етнографічного дослідження.

У цій роботі розглянуто принципи, покладені в основу творення назв рослин, а також зроблено спробу з’ясувати мотиви, якими керувались у виборі назви, та способи деривації цих назв.

Проведені дослідження поєднують відомості з народознавства, мовознавства, біології, фармацевтики. Оскільки тема раніше майже не розглядалася, то деякі твердження виведені гіпотетично, в результаті спостереження над окремими групами рослинних назв, їх морфемною будовою, способом творення, спорідненістю з іншими спільнокореневими словами.

Варто зауважити, що ми використовували різні джерела: наукові посібники про лікарські рослини, етимологічні словники з української мови, а також записані від жителів Овруччини місцеві назви рослин. Це дало можливість встановити певні закономірності у творені народних назв рослин.

Проведена робота допоможе краще зрозуміти словотворчі можливості української мови, етнічний світогляд українців, сприйняття ними навколишнього cвіту (зокрема рослинного середовища) і, отже, глибше усвідомити особливості менталітету нашого народу.

І розділ

Варто зауважити, що тлумачення слова «менталітет» є лише у сучасних тлумачних словниках. Так, «Великий тлумачний словник української мови» пояснює: «Менталітет – сукупність психічних, інтелектуальних, ідеологічних, релігійних, естетичних особливостей мислення народу, що проявляються у мові, культурі, поведінці.»

У виборі та творенні назв лікарських рослин проявилися різні сторони менталітету та глибокі знання наших предків про зілля (бо у народі лікарські рослини здавна називали словом «зілля», яке утворилося від дієслова «ллє» префіксальним способом і означає засіб, який може зілляти (знищити) хворобу); у першу чергу, це прагнення зробити світ «зручним», «під лаштованим» під потреби людини.

Народні назви лікарських рослин мають широкий діапазон відтінків. Як зазначає Валерій Войтович у книзі «Українська міфологія»: «У народних назвах трав і поезія, і гумор, і тиха печаль: нечуй-вітер, сон-трава, зозулині черевички, плакун-трава, трава-мурава, розмай-зілля, чорнобривці та ін.» [3]

Перше мовне явище, яке відразу впадає в око, - це поширена тенденція до полісемантики багатьох назв.

Розглянемо це явище на прикладі рослини, відомої як «підмаренник справжній». Корінь цього слова -мар- вказує на спорідненість іменника «підмаренник» з іменем язичницької богині зими, ночі, марення і смерті – Марени чи Мари. На чому ґрунтується вибір такої назви рослини?

Можливо, на тому, що рослина утворює цілий ряд гібридних, часто разюче різних, форм. Здавна, якщо хтось не міг впізнати знайому місцевість чи раніше бачений об’єкт (скажімо, дерево або рослину), то це пов’язували з чарами Мари, бо саме ця зла богиня могла одурити людину, зробити оточуючий її світ зміненим до невпізнання.

Так і рослина підмаренник, утворивши ряд гібридів, зовнішньо змінюється і ніби стає невпізнанною. Гадаємо, що зроблене нами припущення підтверджує й інша народна назва підмаренника справжнього - «тай-зілля». Перша частина цього слова утворена від дієслова «тане» («тає»), що означає «зникає», «змінюється».

В основу інших народних назв підмаренника справжнього покладене порівняння за схожістю, тому ця рослина ще відома як «батіжки» (бо зовні рослина нагадує ремінець, прикріплений до держака, яким поганяють худобу) та «бобачик» (від слова «біб»).

Отже, можна простежити, що назви лікарських рослин творилися за одним із таких принципів, який і виявляв певні ментальні риси:

- зовнішні ознаки та подібність до чогось;

- лікувальне застосування;

- використання у побуті;

- посилання на звичне для рослини місце проростання;

- яскраво виражені смакові, ароматичні чи інші властивості;

- асоціативно-міфологічний підхід

- гумористично-практичний вибір.

Спостережливість

Знання рослинного світу

Практичність

Вірування

Гумор

Для творення кожної такої групи назв є і свої характерні їй способи деривації.

ІІ розділ

Розглянемо кожну групу назв рослин окремо і проілюструємо на прикладах, чому саме було зроблено такий вибір назви та як вона утворена.

І. Так, найчастіше рослина отримувала свою назву за певними зовнішніми ознаками, це й зрозуміло, бо лікувальні властивості рослини людина виявила пізніше, а деякі встановлює і до цього часу, а ще в цьому проявилася споконвічна практичність українців – так рослину було легше запам’ятати і, при необхідності, відшукати.

Цікаво, що відкриття нових цілющих властивостей рослини часто веде і до появи нової назви. До прикладу можна згадати ехінацею пурпурну, яка за своїми імуностимулюючими властивостями, виявленими у кінці ХХ століття, не поступається багатьом, уже давно відомим, засобам, і тому отримала народну назву «женьшень поліський», яка вказує на кілька прихованих особливостей українського менталітету: «женьшень» - знання про силу рослини, «поліський» – не лише вказівка на місце поширення, а й гордість за «своє», «дивовижне».

Багато рослин за зовнішніми ознаками отримали «ім’я» залежно від кольору чи подібності до чогось, що говорить про спостережливість українців, так, певним словам чи навіть словосполученням надавалась багатозначність. Розглянемо це явище у ряді прикладів.

Квіти цмину піскового пухнасті і м’які, чим нагадують хутро котиків, тому народ назвав їх «жовті котики» або «жовті котячі лапки».

Купина лікарська своїми квітами нагадує дзвіночки, тому й має назву «дзвіночки».

Народна назва рослини бобівника трилистого – це «бобок», «боб’янка», «бобичник», «бібник» - свідчить про подібність листків рослини до листків бобу. Ще ця рослина має промовисту назву, утворену способом складання, «трой-зілля», бо на стеблах по три листки; ця назва також об’єднує слово «зілля», що вказує на цілющі властивості, з магічним числом «три».

Такий поширений на Поліссі верес звичайний має свою особливість: чашечка квіточок не зелена, як у більшості рослин, а рожева, тому й рослину ще називають «чашечка».

Гірчак зміїний має вигнуте вузлувате кореневище – звідси і багато специфічних назв: криве зілля, ужик, ужовник, рак-трава, рачки, криве зілля.

Рослину «гірчак почешуйний» за формою та шерстливим опушенням листків називають ведмежим вухом, бороданем, баранячим хвостиком, сорочиними лапками.

Синюха блакитна зовні особливо гарна рослина, за що й отримала назву – красотка.

Копильник – це народна назва хвоща польового, бо пагони цієї рослини дещо подібні до кінського хвоста.

Рослина, відома під назвою «ірис», що в перекладі з латинської означає «райдуга», у народі називається «півники», бо її квіти – яскраві і хохлаті, наче півнячий гребінь.

Один із видів полину на Україні називається «чорнобиль», що пов’язано із темним стеблом рослини, «чорнобиль» - «чорна билина».

Отже, можна відмітити, що ця група назв рослин особливо поширена, причому назви творилися із слів, які вже були у мові, різними способами – здебільшого суфіксальним чи складанням, що підкреслювало зовнішню схожість рослини з конкретними об’єктами, а також надаванням багатозначності словам, які вже були в мові.

ІІ. Друга поширена група назв, пов’язаних із лікувальними властивостями рослини. Такі назви ніби «говорять» самі за себе, що допомагало швидко відшукати рослину із потрібною лікувальною здатністю. Наведемо приклади.

Шанований у народі за свої цілющі властивості перстач білий, що в перекладі з латинської означає «сила», «могутність», використовується при лікуванні багатьох захворювань, вважається, що він має п’ять лікувальних сил, тому народна назва рослини – «п’ятисил», «п’ятипал», «п’ятипальник», до того ж квітка перстачу білого має п’ять пелюсток.

Перстач прямостоячий – калган – у народі називають «дубрівка», «дубрівник», «дерев’янка», що безпосередньо вказує на наявність у рослини дубильних речовин; їх використовували для тамування зубного болю, зуби наче німіли від відвару калгану – дерев’яніли, звідси і назва «дерев’янка».

Дуже поширена на Україні рослина пижмо звичайне, назва походить з грецької мови і означає «довго жити». Пижмо звичайне здавна використовують як протигільмітний і жовчогінний засіб, настій квіток рекомендують при глистяних інвазіях, захворюваннях печінки, звідси народні назви – «глисник», «глистник», «богова горобина».

Ряд народних назв деревію звичайного пов’язані із кровоспинними та загоювальними властивостями рослини. Це такі назви: «кривавиця», «кровоспинник», «кровоспин», «серпоріз», «серпій» (це вказує, що рослина допомагала загоювати болючі поранення серпом).

Інша рослина із такими ж лікувальними властивостями – родовик лікарський – у перекладі з латинської означає «кров», мається на увазі лікувальне використання рослини. До того ж у народі вона називається «кровостяг», «сильник», «кровоголовка», «стягни- кров».

Для лікування пошкоджених кісток використовували чорнокорінь лікарський, народна назва рослини «живокіст» закріпилася в медичній літературі.

Народна назва остудника голого – грижник, що вказує на лікувальне застосування рослини.

Використання людиною лікарських рослин має багатовікову та складну історію, як і творення назв кожного цілющого зілля. На жаль, багато народних назв рослин, які поширені на Україні та успішно застосовуються в медицині, залишаються поза увагою нашої офіційної лінгвістики. Тому ми звернули увагу на те, що назви ІІ групи рослин по-своєму оригінальні: вони утворені, здебільшого, суфіксальним способом та складанням основ, що допомагає чітко окреслити лікувальне призначення рослини уже в її «імені» і , відповідно, дає змогу швидше вибирати потрібне для лікування зілля. Вважаємо, що у такій особливості вибору назв цієї групи рослин виявився практицизм українців.

ІІІ. Деякі властивості рослин здавна були підмічені нашими предками і використовувалися для щоденних потреб

Це, зокрема, цілий ряд рослин із властивостями мила – «мильнянка лікарська», корінь якої розтирали у воді і використовували для миття тіла, у народі отримала назви «мильний корінь», «дике мило», «мильна трава», «пінка». Такі ж властивості має рослина остудник голий, у стеблі якої виявлено значну кількість сапонінів, тому рослина має ще й назву «собаче мило».

Для укріплення нігтів використовували квіти календули звичайної, тому рослина отримала назву «нагідки» чи «ногітки».

Полин гіркий використовували для знищення шкідливих комах (молі, бліх, тарганів), через що з’явилися народні назви «молин», «бліхобіль».

Для підсолоджування напоїв здавна використовували корінь солодки звичайної, що й було поштовхом до такої назви рослини, а також для заварювання чаю використовували хороший медонос – іван-чай.

Чому рослини, умовні об’єднані нами в третю групу, отримали саме такі назви, є зрозумілим, бо це була назва-підказка, яка вказувала на призначення окремої рослини. Цікаво, що в народних назвах цієї групи вперше використані іменники, що походять від прикметників(перехід слів з однієї частини мови в іншу): «солодка», «молин».

ІV. Велика група рослин отримала свої назви залежно від місця типового поширення виду. Варто зауважити, що більшість таких назв утворена словосполученням, у якому саме прикметник є вказівкою на те, де можна знайти певну рослину. Звернемося до прикладів

Так, шоломницю високу називають «шоломниця (тобто схожа на шолом) лісова».

Воловик лікарський – прекрасну медоносну рослину – називають у народі «медунка польова».

Цмин пісковий (рослина належить до сухоцвітів) має назву «безсмертник польовий».

Кремена гібридна (рослина має білувате забарвлення нижньої частини листка) – «підбіл болотяний» або «болотяна мати-й-мачуха» (за схожість з підбілом звичайним).

Глечики жовті – лілея водяна.

Гадючник олеговий – медунка болотна.

Інший спосіб творення назв цієї групи – це префіксальний або префіксально-суфіксальний.

Переступень білий у народі називають «підтинник» , а також «переступ», оскільки він часто росте біля огорож, тинів і його лазяче стебло немов би «переступає» через них.

Гравілат міський називають «підлісник».

Назва рослини «подорожник» теж вказує на те, де найчастіше можна побачити це зілля.

Перстач прямостоячий (калган) має народну назву – «піддубник».

Ранник вузлуватий – «підлісник».

Цикорій дикий – «придорожник».

Із наведених прикладів бачимо, що назви цієї групи рослин допомагали людині швидше знайти потрібне зілля у природному середовищі й мали свої особливості творення.

V. Варто окремо виділити ті назви рослин, які пов’язані зі смаком, запахом, відчуттям на дотик.

Скажімо, віскарія звичайна покрита ззовні липким соком, тому народ її назвав «смолянка липка», «клейка», «смолка».

Нетреба звичайна носить народну назву – «колючка».

Оман високий, через своє шершаве листя, отримав назву «шоршовник».

Кропиву ще називають – «пекучка».

Плоди гравілату міського - гачкувато-зігнуті й чіпляються до одягу, за що рослину називають «колючка», «причепа».

Підмаренник звичайний, хороший медонос, плоди солодкуваті на смак, називається «медівник», «медова марена», «медова трава», «медяник».

У народних назвах барбарису звичайного відмічається кислий смак плодів рослини – «квасениця», «кисетка», «кисличник», «кисляк», «кислич».

Гірчак перцевий, водяний перець, має гіркий пекучий смак, за що його називають «горчиця», «гірчак».

Щавель кінський у народі називають кисликом та кислицею жаб’ячою.

Підмаренник запашний має сильний, приємний аромат, тому його називають «пахучою», «мар’янкою пахучою», «жасминником». Цікаво те, що аромат рослини дуже приваблює комах і одночасно відлякує травоїдних тварин, завдяки чому підмаренник поширився на великій території.

М’ята перцева за свій особливий духмяний запах була названа «пахучка», «пахило», «пахнячка».

Отже, бачимо, що у виборі назви не останню роль відігравали смакові, запашні та інші властивості рослини. Як і в попередньо розглянутих групах найпродуктивнішим є спосіб складання та суфіксального творення, саме ці два способи допомагають точно вказати у назві на певні властивості рослини.

VІ. В особливо окрему групу варто виділити ті народні назви рослин, які супроводжуються легендами та переказами, звичайно, це є проявом давньої віри наших предків-язичників у світ духів, оживлення природи.

Розглянемо як приклад назву «барвінок звичайний». Слово «барвінок» утворене складанням двох слів «барви» + «вінок». Саме з цієї рослини українські дівчата здавна плели вінки. А от інші назви барвінку – «могильник», «могильниця», «відун-зілля» - пов’язують із розповідями про те, що ця рослина допомагає розпізнати відьму та захистити обійстя від всякої злої сили.

Незвичайну народну назву мають сокорики польові – «зозулені черевички». Легенда розповідає, що птахи прогнали із лісу зозулю, коли дізналися, як вона підкидає свої яйця у чужі гнізда. Та хитра птаха взулася у черевички із квітів сокориків польових і непомітно повернулася до лісу.

Відому цілющу рослину чистотіл звичайний у народі називають «ластівчине зілля», «молоко ластівчине». Повір’я стверджує, що ластівка протирає соком чистотілу очі своїх пташенят, щоб вони стали зрячими; а ще підмітили, що період цвітіння рослини співпадає з прильотом і відльотом ластівок.

Потрібно відмітити, що частина уставлених у науковій літературі назв бере початок з народного джерела. Так, слово «чистотіл» складене з двох слів - «чисте» + «тіло». Цікаво, що ця назва вказує на дію рослини для очищення тіла від хвороби. У наш час препаратом із чистотілу лікують онкологічні захворювання.

Народних легенд та переказів, пов’язаних з рослинами є багато. Ми розглянули лише деякі з фольклорних розповідей, котрі тлумачать назву рослини. Бачимо, що в наведених прикладах використовується словоскладання чи словосполучення як продуктивний спосіб, що допомагає чітко увиразнити назву рослини.

Висновки

назва рослина лікарський народний

Тема розглянута у цій роботі важлива тим, що допомагає глибше зрозуміти, хто ми є, чим відрізняємося від інших, які особливості українського менталітету, як вони, ці особливості, проявляються у взаємодії людини з рослинним світом.

У цій роботі в межах її обсягу ми пояснювали різні народні назви лікарських рослин, об’єднавши ці назви за семантикою в окремі групи, обґрунтували причини вибору таких назв, вказуючи на пряму залежність такого вибору від менталітету українців. У результаті проведених досліджень вдалося зробити ряд цікавих спостережень та дійти певних висновків.

По-перше, лише невелика частина назв рослин є оригінальними (первинними), а решта народних назв творилися від слів, які вже були в мові. Така особливість деривації допомагала більш точно визначити чи лікарські властивості рослини, чи зовнішню особливість, чи місце проростання, залежно від того, які ментальні риси виявилися у виборі назви.

По-друге, найбільш продуктивним способом творення назв є складання, що допомагає увиразнити і конкретизувати народну назву. Суфіксальний спосіб широко використовувався у тих назвах, які вказують на цілющі властивості рослини. Суфіксально-префіксальний спосіб бачимо у тих назвах, котрі пов’язані із місцем проростання рослини. Менш продуктивним у творенні народних рослинних назв виявився безсуфіксальний спосіб та перехід слів з однієї частини мови в іншу: до прикладу можна навести назву «чар-зілля» (де безсуфіксальний спосіб «чар» традиційно використовують разом із складанням); «солодка» (перехід прикметника у іменник).

По-третє, народні назви рослин вказують на великі можливості деривації української мови, а також на початкові давні знання українців про навколишній світ.

По-четверте, розглянуті у роботі назви дозволяють зробити висновок, що народ у творенні і виборі назви відмічав ті властивості чи особливості рослини, які допомагали людині краще зорієнтуватися у різноманітності трав.

По-п’яте, рослинні народні назви підкреслюють такі ментальні риси українців, як спостережливість, дотепність, глибока шана до природи, особливий гумор ( «бабині воші», «кінський хвіст», «заткни ґудзь» і т.п.)

Сподіваємося, що читачів зацікавлять деякі оригінальні відомості щодо народних назв рослин та особливості творення цих назв, що дозволяє глибше зрозуміти словотворчі можливості української мови, семантичну різноманітність її слів та особливості менталітету українського народу.

Література

Булашев Г.О. Міфи України. – Київ: «Довіра», 2003.

Боссьє Сельві. Міфи та легенди народів світу: Дитяча енциклопедія. – Київ: «Махаон», 2005.

Войнович В. Українська міфологія. – Київ: «Махаон», 2005.

Губанов І.А., Новиков В.С.Шкільний атлас вищих рослин – Київ: «Просвіта», 1985.

Костомаров М.І. Слов’янська міфологія. – Київ: «Либідь», 1994.

Кононенко А.А., Кононенко С.А., Кононенко В.А. Персонажі слов’янської міфології / Мал.. словник./ - Київ: «Корсар», 1993.

Плачинда С.П. Словник давньоукраїнської міфології. – Київ: «Український письменник», 1993.