Історія Оренбурзького краю. Оренбурзький край до початку російської колонізації

Історія Оренбурзького краю. Оренбурзький край до початку російської колонізації

Зміст

Вступ

Міста епохи бронзи

Кочівники раннього залізного віку. Розпад родової громади

Племінні союзи та державні утворення степових кочовиків у IV-XIII ст.

Росіяни на Яїку

Бібліографічний список

Вступ

Історія Оренбурга багата подіями і налічує майже триста років. Оренбурзька область невід'ємна частина Росії. Історія Оренбурзькій області - частина історії нашої великої країни. Оренбурзький край - це, перш за все населяють його люди. Історично Росія складалася як багатонаціональна держава, де пліч-о-пліч жили народи розрізняючись мовами, традиціями та віруваннями. Не завжди згоду давалося легко і щоб не повторювати помилок у майбутньому потрібно добре знати своє минуле.

Багато оренбуржців внесли помітний внесок в історію нашої Батьківщини. Сучасні оренбуржців знають і пишаються своїми земляками пам'ятаючи їхні подвиги.

Оренбурзький край оспіваний в книгах багатьох письменників і поетів. Та й сама Оренбурзька земля дала не мало талановитих літераторів.

Міста епохи бронзи

Мисливці за мамонтами. Найбільш ранні сліди проживання людини в нашому краї відносяться до льодовикової епохи, давньокам'яного століття. Це було 30-15 тисяч років тому. Холодні степи з острівцями хвойних і листяних лісів були вільні від льодовика. У степах мешкали величезні мамонти, сибірські шерстисті носороги, первісні бики, дикі коні, північні олені, ведмеді, вовки та інші тварини. Їх кістки часто знаходять в обривистих берегах річок, особливо після весняних розливів, при різних земляних роботах.

Перші люди прийшли до нашого краю з більш південних широт, ймовірно, з меж Південного Казахстану та Середньої Азії, постійно просуваючись на північ в пошуках нових мисливських угідь. Це були люди сучасного фізичного типу. Вони жили матріархальними громадами, в яких главою роду вважалася жінка. Їх головним господарським заняттям була полювання на мамонтів, носорогів, північних оленів та інших великих тварин. Мисливці були озброєні списами з кам'яними наконечниками, кістяними гарпунами, крем'яними ножами, кістяними і кам'яними кинджалами, дерев'яними палицями. Люди вже вміли добувати вогонь, одягалися в звірині шкури, жили в землянках, печерах.

Найдавніші знаряддя праці палеолітичного вигляду, знайдені в Оренбурзькій області. Внизу - кам'яне знаряддя у вигляді ножа (знайдено у верхів'ях річки Сухий Губерлю поблизу села Новомиколаївки), вгорі - уламок кістяного гарпуна (знайдений на правому березі річки Струм нижче Нижньо Яіково). Зберігаються в обласному краєзнавчому музеї.

Кам'яні знаряддя (сокири, сокири-тесла, молоток, наконечники стріл). Знайдені на території Оренбурзької області. Зберігаються в обласному краєзнавчому музеї.

Сліди стоянок древніх мисливців виявлені в районі нинішнього с. Ідельбаєво (біля м. Мідногорськ) і в ряді інших місць Південного Уралу. Особливо цікавий пам'ятник того часу - знаменита Капова печера на р. Білої в Башкирії. На стінах збереглися зображення тварин льодовикового часу, виконані фарбах руками древніх художників.

Пройшли тисячі років. Потеплішав клімат. Зникли мамонти й шерстисті носороги. Пішли в далеку тундру північні олені. Утворився близький до сучасного рослинний і тваринний світ степу. Люди навчилися шліфувати, свердлити і пиляти камінь, удосконалили кам'яна сокира, винайшли лук і стріли. У громадах стали виготовляти глиняний посуд, робити човни-довбанки, будувати плоти, з диких волокнистих трав прясти нитки, в'язати мережі, ткати грубий матеріал для одягу. З'явилося перше домашнє тварина - собака, стаючи вірним другом і помічником людини. Настав новий етап в житті людського суспільства – новокам’яне століття.

У 4-3 тисячоліттях до нашої ери матріархальні родові общини жили в південно-уральських степах уздовж річок і озер. Головним заняттям їх були рибна ловля і полювання. Сліди їх стоянок виявлені по берегах р.. Джарли (Адамовський район), на території радгоспу імені XIX партз'їзду (Светлінскій район), на р.. Кіембай (Домбаровський район), біля гирла р. Струм (Бузулукський район) та в інших місцях.

Стародавні скотарі, землероби і металурги. У другій половині 3 тисячоліття до нашої ери древні рибалки та мисливці південноуральських степів перейшли до скотарства, примітивного землеробства, видобутку мідної руди і виготовлення перших металевих знарядь, спочатку мідних, а потім і бронзових. Змінилося суспільний устрій: головою роду став чоловік. У 2 тисячолітті до нашої ери бронзові знаряддя праці, поряд з кам'яними, широко увійшли в ужиток населення нашого краю. Настав бронзовий вік.

Стародавні скотарі, землероби і металурги степів жили осілими поселеннями. Кам'яними мотиками вони обробляли м'які заливні ділянки землі вздовж річок, сіяли пшеницю, тиснули мідними і бронзовими серпами, зерна розтирали на кам'яних терках, розводили дрібну й велику рогату худобу, коней, добували і плавили мідну руду, відливали бронзові знаряддя - сокири, кинджали, серпи і т.д.

Свідоцтва життя і діяльності людей того часу виявлені в ряді місць нашої області. Сліди їхніх поселень відкриті по берегах р.. Джарли (Адамовський район), на території радгоспу імені М. Горького (Новоорськ район), на р.. Чебеньке у с. Гаврилівки (Саракташского район), у с. Колтубанкі (Бузулукський район) і т.д. Сліди видобутку мідної руди відкритим способом виявлені і у с. Оленівки (Домбаровський район), між річками Середньої і Верхньої Каргалкамі (Сакмарське район). Багато поховань вивчено археологами в Ясний, Новоорськ, Сіль-Илецкой, Гайський, Тоцькому та інших районах.

Знаряддя праці бронзового століття: мідні серпи, мідний сокиру, бронзове спис. Знайдені на території Оренбурзької області. Зберігаються в обласному краєзнавчому музеї.

Вхід в древню шахту для видобутку мідної руди в урочищі Родниківські шишки на лівому березі річки Бердянка, в семи кілометрах вище села Благословенкі.

Мідні злитки - результат плавки мідної руди древніми рудокопами і металургами. Знайдені в 1952 році у міста Соль-Илецка при будівельних роботах. Зберігаються в обласному краєзнавчому музеї.

Кочівники раннього залізного віку. Розпад родової громади

оренбурзький кочівник племінний першопоселенець

Поява залізних знарядь. У VIII-VII ст. до нашої ери древні жителі південноуральських степів освоїли плавку залізної руди і почали виготовляти залізні знаряддя праці та зброя. Кам'яні знаряддя були повністю витіснені залізними. Мідь і бронза застосовувалися для виготовлення наконечників стріл, різних предметів побуту і прикрас.

Залізні знаряддя зробили працю людини набагато продуктивніше, ніж раніше. Вживання їх вчинила справжню революцію в техніці, справила величезний вплив на подальшу історію людського суспільства. З появою залізних знарядь закінчується бронзовий вік і починається ранній залізний вік.

Одночасно з появою залізних знарядь стародавні осілі скотарі і землероби перейшли до нового типу господарства - до кочового скотарства. Цей перехід зумовлювався подальшим зростанням поголів'я худоби в громаді і наявністю сприятливих природних умов для його вирощування - безкрайніх степових пасовищ.

Савромати і сармати. У 1 тисячолітті до нашої ери на території нашої Батьківщини відбулися важливі події. У Закавказзі і Середньої Азії утворилися перші рабовласницькі держави - Урарту і Хорезм. У Причорномор'ї греки заснували свої міста-держави - Пантікапей, Олів'є, Херсонес та інші. У той період в причорноморських степах жили скіфські племена, а в степах Південного Казахстану та середньої Азії кочували скотарі саки і массагети. Великі південноуральських і прикаспійські степи населяли кочівники-скотарі - нащадки осілих племен бронзового століття. Давньогрецькі історики (Геродот і інші) називали їх савроматами (давня назва) і сарматами (пізніша назва).

Савромати були східними сусідами скіфів. Територія, яку займали савромати, починалася у Дона і йшла далеко на схід. Південноуральський степу були її частиною. Тут вони кочували понад тисячу років, з VII ст. до нашої ери і по IV ст. нашої ери. Савромато-сарматські племена були родинні скіфам, говорили мовою, близькою до їхньої мови.

Головним господарським заняттям савромато-сарматських племен було кочове скотарство. Вони розводили коней, велику і дрібну рогату худобу, сіяли просо, плавили залізну руду, володіли ковальським ремеслом, знали ливарна справа. Житлами їм служили повстяні кибитки, встановлені на візках. Харчувалися вони м'ясом домашніх і диких тварин, кумисом та Куртом (сушеним сиром).

Савромато-сарматські племена відрізнялися войовничістю. Чоловіки були озброєні залізними мечами, кинджалами, списами або дротиками, луками з стрілами. Жінки також володіли зброєю і в разі необхідності вступали в бій.

Родові общини об'єднувалися у племена і племінні союзи. На чолі родів і племен стояли вожді, які виділялися серед рядових общинників своїм багатством. У господарстві вождя застосовувалася праця військовополонених - рабів та збіднілих общинників. Зростало майнова нерівність, йшов процес утворення частин власності. Родова громада переживала останній щабель свого розвитку.

Сарматські племена спілкувалися з сусідніми племенами, а за посередництвом їх з грецькими містами-державами Причорномор'я, із Середньою Азією, з Іраном і Єгиптом. Про це розповідають знайдені в курганах речі. У 1911 р. в кургані біля с. Прохорівки (Шарликського район) селяни знайшли дві срібні чаші роботи древньо іранських майстрів кінця IV - початку III ст. до нашої ери. На одній з них викарбувано древній напис, що означає в перекладі «чаша Атромітра» (Атромітр - власне древнеіранськой ім'я). У 1971 р. в Новокумакском могильнику у міста Орська знайшли єгипетський алебастровий посудину V ст. до нашої ери. На посудині - чотири написи: одна зроблена єгипетськими ієрогліфами і три - клинописом (на древнеіранськой, еламська і аккадскою мовами). Всі написи означають одне і те ж: «Ахашверош, фараон великий». Ахашверош древнеперсидский цар. Він правив у 465-425 рр.. до нашої ери.

Племінні союзи та державні утворення степових кочовиків у IV-XIII ст.

Гунська племінний союз. Авари. Близько II ст. нашої ери східними сусідами сарматського племені аланів, що жив в південноуральських степах, стають гуннскі племена. Вони прийшли з Північного Китаю і Монголії. У середині IV ст. ці племена почали рухатися на захід через південноуральські і прикаспійські степи, тягнучи з собою сарматські та інші племена Західного Сибіру, Казахстану і Південного Уралу. Гуни з вогнем і мечем пройшли південноруські степи і з'явилися в басейні Дунаю.

На початку VI ст. через південноуральських і прикаспійські степи пройшла нова хвиля кочівників з Азії - аварів. У російському літописі вони іменуються обрами.

Західно-тюркский каганат. У VI ст. степове кочове населення Казахстану і Південного Уралу увійшло до складу Западнотюркского каганату - великого держави кочових племен з центром на Алтаї. Вплив каганату поширювалося далеко на захід, аж до степів Північного Кавказу. У період існування каганату давнє населення південноуральських степів все більш і більш поповнювалося тюркомовними племенами, вихідцями з азійських степів.

Хозарський каганат і держава Волзька Болгарія. У VII ст., Після розпаду Західотюркскої держави, в низов'ях р.. Волги виникла держава хазар - Хазарський каганат, а на Середній Волзі, головним чином у межах нинішньої Татарської АРСР, держава болгар - Волзька Болгарія. Північно-західна частина нинішньої Оренбурзької області була його південно-східною околицею. Туди через південноуральських і прикаспійські степи йшли караванні дороги з Середньої Азії та Ірану.

Племінні союзи пізніх кочівників.

Під час існування давньоруської держави з центром у місті Києві і в період феодальної роздробленості нашої країни в південноуральських і прикаспійських степах жили племена кочівників-скотарів, об'єднані в племінні союзи. Їх зазвичай називають пізніми кочівниками. Це були давні угорські племена, печеніги, гузи і кипчаки. Племінні союзи послідовно рухалися на захід у південноруські степи, а потім у межі сучасної Угорщини. У другій половині IX ст. на захід просунулися печеніги. Слідом за ними близько середини XI ст. рухалися гузи і кипчаки (у російських літописах перші іменуються торками, останні - половцями). З'явившись в південноруських степах, кочові племена нападали на населення Київської Русі. Руські дружини вели з ними тривалу і запеклу боротьбу, яка знайшла відображення в чудовому давньоруському поетичному творі «Слово о полку Ігоревім».

У середовищі пізніх кочових племен південноуральських степів сформувалися також стародавні башкирські племена.

Слідами перебування пізніх кочовиків у південноуральських степах є їхні могили. Як і ранні кочівники, вони вірили в загробне життя і тому клали в могилу зброю, різні речі, часто улюбленого коня. Поховання пізніх кочівників виявлені біля села Нежінкі (Оренбурзький район), поблизу м. Соль-Илецка, у селища Новий Кумака (Новоорськ район) та в інших місцях. У похованнях знайдені залишки одягу і шкіряного взуття, зброя (залізні шаблі, ножі, луки і стріли, берестяні сагайдаки), прикраси (сережки, намиста, браслети, бронзові дзеркала). У кипчаків (половців) існував звичай ставити на могилах висічені з каменя фігури людини. Археологи називають їх «кам'яними бабами». Одна з них знайдена у с. Петропавлівки (Новосергіевскій район).

Росіяни на Яїку

Поява росіян в заволзьких степах стало можливим лише з другої половини XVI ст., Коли після завоювання Казанського ханства військами Івана IV були усунені перешкоди просуванню на схід. До складу Росії добровільно увійшла Башкирія і визнала підданство Ногайська орда. Важливе значення для включення Заволжжя і Приуралля до складу Російської держави мало будівництво міст і укріплень, спорудження оборонних ліній, заселення їх російським служилим і землеробським населенням. З ініціативи царської влади в 1574 р. була заснована Уфа, в XVII ст. споруджена Закамськая захисна лінія з цілої ланцюгом міст і фортець.

Ця колонізація, що проводилася за ініціативою і на кошти держави, доповнилася колонізацією свободо онародної, коли на схід, в Заволжя в пошуках свободи від феодального гноблення спрямовувалися всілякі швидкі люди, які поповнювали ряди формується на Яїку вільного козацтва і населення новозбудованих фортець.

Перші козацькі містечка і їх першопоселенці на берегах Яїка з'явилися в 1586 р., коли у зв'язку із закладкою міста Самари ватаги вільних волзьких козаків, що ховалися в Жигулівських горах на Самарської цибулі, змушені були шукати собі новий притулок в необжитих місцях, подалі від царських воєвод. Їх вибір припав на річку Яїк, багату прекрасної рибою, дичиною, пасовищами і сінокісними угіддями. Привільні берега цієї річки були тоді безлюдні. Навесні цього року загін волзьких козаків чисельністю від 500 до 700 чоловік на річкових суднах, а деякі сушею на конях рушив вгору - по річці Самарі. Дійшовши майже до її витоків, козаки перенесли свої струги в протікала неподалік річку Камиш-Самару, права притока Яїка, і по ній вийшли на славну річку, сподіваючись знайти тут собі новий притулок. Пропливши вниз по Яїку кілька десятків верст, вони зупинилися на великому лісистому острові, утвореному двома рукавами річки, і вирішили закріпитися в цьому досить безпечному місці. Звідти відкривалися шляху вниз і вгору по Яїку, а за що впадає тут Ілека - в глиб Заяіцьком степу.

Про те, що козаки закріпилися тут і побудували козачий містечко, свідчить складена в кінці XVI ст. перша російська карта країни «Великої креслення», що дійшла до нас лише в описі. У ній зазначено, що на Яїку, у гирла Ілека знаходиться острів Кіш-Яїк, а на ньому Козачий містечко. Кош-Яїк в перекладі з тюркського - подвійний Яїк, розділений на два рукави, між якими і лежав вказаний острів.

У цьому ж році козаки зробили набіг на ногайські улуси і повернулися з багатою здобиччю, захопивши близько 300 полонених, 3 тисячі голів худоби, 15 панцирів. У числі полонених опинилася і сестра князя Урус. У відповідь ногайці підступили до Козачого містечка, прагнучи розгромити його. Але всі їхні напади були відбиті.

На Яїку тоді було закладено ще два козачі містечка. Історія зберегла імена деяких козаків - першопоселенців на Яїку: отамани Матюша (Матвій) Мещеряк, Єрмак Петров, Артюха Болдирєв, Микита Ус, Богдан Барабаш, Іванко Дуда, Нечай Шацький, Якун Павлов, Первуша Зезя, Янбулат Ченбулатов. Як бачимо, переважали слов'янські - російські і українські - імена, прізвиська та прізвища.

Поселення козаків на Яїку мало важливий наслідок. Слідом за ними на схід і південний схід спрямовуються маси переселенців, в основному росіян, що веде до заселення краю і включенню його до складу Російської держави.

Окремі козачі загони і містечка поступово об'єднуються в єдине Яїцьке військо з центром у Яїцькому містечку (нині місто Уральськ), заснованому в 1613 р. Козачий ж містечко Кош-Яїк у 1614 р. був залишений козаками. Лише в 1737 р. у цьому районі виникло нове поселення - Ілекскій містечко, який увійшов до складу Оренбурзької укріпленої прикордонної лінії (нині село Ілек - центр однойменного району Оренбурзької області).

Тривалий історичний шлях, пройдений нашим краєм за останні чотири тисячі років, свідчить про те, що великі степові простори Приуралля з глибокої давнини були освоєні і обжиті людиною, що тут формувалися і століттями існували, змінюючи один одного, самобутні та різноманітні культури народів давнини і середньовіччя .

Список використаної літератури

1. Ю.С. Зобов, Л.І. Футорянскій Рідний історії сторінки - Оренбург 1994

2. П.І. Сучков Історія рідного краю - Південно-Уральське книжкове видавництво, 1988.

3. Н.П. Семикіної Історія рідного краю - 1976 рік.

4. С.А. Попов Історія рідного краю.

5. А.Н. Шестаков Історія рідного