Теорія етносу

О.В. Нельга

ТЕОРІЯ ЕТНОСУ

КУРС ЛЕКЦІЙ

Рекомендовано

Міністерством освіти України

як навчальний посібник

Київ

"ТАНДЕМ"

1997

У навчальному посібнику етнічне зовсім не розглядається як світ упредметнених цінностей, а береться лишень як цінність духовна. Автор не вдається до конкретного аналізу фольклору, прикладного мистецтва, мови тощо, а здійснює теоретичне узагальнення даних етнопсихології, етносоціології, якоюсь мірою — етнополітики, вбачаючи в цьому головне завдання теорії етносу.

Для студентів і викладачів вищих навчальних закладів, аспірантів і науковців.

Цей навчальний посібник визнано одним з кращих із поданих на конкурс, організований Міністерством освіти України та Міжнародним Фондом "Відродження " в рамках Програми "Трансформація гуманітарної освіти в Україні".

Головне завдання Програми полягає в сприянні гуманізації освіти через створення умов для розробки та впровадження нової генерації підручників і навчальних, посібників, зорієнтованих на цінності вітчизняної та світової культури, що притаманні сучасним суспільствам демократичного типу.

Міжнародний Фонд "Відродження", який репрезентує всесвітню мережу фондів, заснованих відомим американським підприємцем та громадським діячем Джорджем Соросом, буде щиро вдячний за відгуки, пропозиції та зауваження щодо цього видання під час його експериментальної перевірки в навчальних аудиторіях.

ПОПЕРЕДНЄ СЛОВО

Крім теоретичних поглядів на етнічне, які ми маємо намір запропонувати читачеві, існує, зрозуміло, й історія етнічного. Причому, звичайно, теорія та історія якого завгодно феномена або процесу тісно переплетені, взаємопов'язані: розвиток теорії дає нове розуміння історії, так само як і нові історичні факти зумовлюють перегляд або збагачення певних теоретичних тез.

У пропонованому посібнику ми свідомо, по-перше, звужуємо своє завдання до розгляду найбільш гострих та актуальних проблем етнічного, по-друге, абстрагуємося від історії цього феномена, використовуючи етноісторичні факти лише як тло або своєрідне підґрунтя теорії етнічного. Це подвійне самообмеження випливає з того факту, що ні історичне, ні теоретичне народознавство (тобто етнографія та етнологія) не досягли ще, з нашого погляду, достатньої висоти розвитку та необхідного щаблю взаємопроникнення або хоча б зближення. Отож, слід належним чином доопрацювати елементи такої єдиної конструкції, як "Історичне та теоретичне народознавство". Наш "Курс лекцій" можна розглядати саме як один з таких елементів.

На додаток до цього читач має взяти до уваги ту обставину, що ми додержуємося положень, згідно з якими все, що накопичено людьми в процесі перетворення (опанування) ними природи, а разом з тим – і перетворювання (розвитку) самих себе, тобто у процесі формування соціуму, постає як двоєдність матеріальної та духовної культури. При цьому матеріальна культура являє собою безліч уречевлених, упредметнених цінностей, або другу (штучну), створену суспільною людиною, природу.

Що стосується духовної культури, то її утворюють сукупність почуттів, емоцій, переживань, установок, мотивів, емпіричних знань та вмінь, звичаїв та традицій, науково-теоретичних знань про таємниці природи та суспільства, але здебільшого — міра гуманності стосунків між людьми, історично досягнута висота цінності кожної окремої людини у суспільстві та рівень естетичного опанування світу.

Вступ людства в добу цивілізації фактично явив собою більш-менш гармонійний цивілізаційно-культурний поступ, в якому аж до промислової революції кінця XVIII сторіччя не спостерігалося істотних розбіжностей між культурою та цивілізацією. Щоправда, наприкінці середньовіччя та в Новий час деяким інваріантом таких розбіжностей виявилася протилежність науки та релігії (церкви), при усвідомленні якої (в світлі вже сьогоднішніх фактів) до позиції церкви треба підходити, вдається, з більшими неупередженістю й розумінням, ніж це робилося досі.

Протилежність між цивілізацією та культурою стала більш помітною у XIX сторіччі (на що звернув увагу Микола Данилевський), а у XX сторіччі вона досягає вже досить відчутної гостроти (що й відзначив Освальд Шпенглер). Тут треба дати деякі пояснення. Справа в тому, що цивілізаційний поступ може бути всебічним і безконфліктним лише за умов повного асимілювання ним усіх позитивних культурно-традиційних цінностей, за умов, коли інноваційні процеси у царині матеріальної культури не випереджають значною мірою відповідні процеси у царині культури духовної, не призводять до створення штучної духовної культури, до виникнення врешті-решт бездуховності.

У світлі викладених вище міркувань духовність має бути визначеною як здатність окремої людини або певної людської спільноти "впускати" в себе цивілізаційно-інноваційні цінності й позбавлятися цінностей культурно-традиційних у тих межах, б яких це не призводить до руйнації особистості, дозволяє їй зберегти свою самобутність і найважливіші ідентитети. Духовність живиться такими цінностями, як Істина, добро й краса, дружба й любов, світ Божої природи, людське життя й людська душа, рідна кров, сім'я та Батьківщина.

Ясна річ, етнічне як духовно-культурне явище органічно входить і в матеріальну, і в духовну культуру. Але ще одним обмеженням нашого посібника є те, що у ньому етнічне зовсім не розглядається як світ упредметнених цінностей, а береться лишень як цінність духовна. Та й тут ми не вдаємося до конкретного аналізу фольклору, прикладного мистецтва, мови тощо, а здійснюємо теоретичне узагальнення даних етнопсихології, етносоціології, якоюсь мірою — етнополітики. До речі, у цьому ми й вбачаємо, власне кажучи, головне завдання теорії етносу.

Докладніше ознайомитися з частково викладеними у пропонованому посібнику точками зору, підходами, дефініціями понять та категорій можна у виданому 1993 року словнику-довіднику "Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії, за можливість активного використання якого при підготовці рукопису до друку автор щиро вдячний відповідальному редактору і керівнику авторського колективу Ю.І. Римаренку та цілому авторському колективу.

Розділ 1. ЕТНІЧНА СВІДОМІСТЬ

Лекція 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ ЗМІСТ ЕТНІЧНОЇ СВІДОМОСТІ

План лекції

      Вступ до теми

      Етногенеза: суб'єкти та результати

      Етнічна історія та її носії

      Етнічна ідеологія та її головні поняття

      Міжетнічні відносини та їхні наслідки

      Етнічний рух та його форми вияву

Висновки

1.1 Вступ до теми

Олександр Солженицин невдовзі після вигнання його з країни казав таке: "войовничий атеїзм – це не дрібниця, не периферія, не побічний наслідок комуністичної політики, але головний гвинт її. Для її диявольських цілей треба панувати над населенням безрелігійним та безнаціональним (виокремлено нами. — О.Я.), знищити й віру, й націю". Парадоксальність того, що відбувалося, полягала в тому, що така політика здійснювалася за доби, коли безліч народів світу піднеслася до національного життя й здобувала його. Та і з цілим людством відбувалися такі метаморфози, які природним чином висували національно-етнічну проблематику на перший план.

Сьогодні ми бачимо, що все-таки "життя бере своє", й на територіях колишнього СРСР відбувається те, що для позосталого світу вже давно стало звичним. І ось коли національно-етнічна проблематика з дедалі більшою визначеністю пересувається у центр подій поточної історії, своєрідний "вибух" інтересу до неї з боку великої кількості вчених-фахівців, котрі вивчають багатоманітність буття людини й суспільства, є цілком зрозумілим. Зрозуміле також і усвідомлене тяжіння всієї цієї сукупності вчених до спілкування, взаємодії, співробітництва, організаційного єднання.

Проте для того, щоб ці взаємодія й співробітництво стали можливими, а в перспективі – й ефективними, необхідно виробити загальнозрозумілу наукову мову, тобто єдиний категоріально-поняттєвий апарат та єдину методологію теоретико-етнічного пізнання.

Отже, сьогодні увага народознавців багатьох напрямків, передусім — носіїв теоретичного змісту етнічної свідомості, не випадково звертається перш за все саме на відсутність єдиної загальноприйнятної термінології та єдиних методологічних засад народознавства. При цьому висловлюється думка, що наукою, яка має заповнити "білі плями", повинна стати етнологія. Але поки що такої науки фактично не існує. Отже, виникає питання, чи справді вона потрібна? Чи, може, треба зберігати той реально існуючий "плюралізм" дослідницьких підходів до такого предмета, як етнос? Негативна відповідь природно зумовлюється дедалі значнішою роллю, що її почав відігравати у житті як окремого індивіда, так і великих груп людей феномен етнічного. А це змушує дослідників уже не обмежуватися лише поверховими порівняннями та констатаціями. Феномен етнічного потребує настільки ж глибокого вивчення, наскільки він проник у всі найважливіші царини людського життя. Тобто він має осягатися на досить високому теоретичному рівні.

Й якщо цей рівень народознавчих досліджень забезпечуватиме теорія етносу, то емпіричне народознавство, мабуть, охоплюватиметься історією етносу. А як же тоді бути з усім загалом наук, назва яких починається з "етно-": етносоціологія, етнопсихологія, етнопедагогіка, етнополітика, етнокультура тощо? Куди їх "притулити"? На нашу думку, весь загал цілком нікуди "тулити" не треба, бо кожна з позначеного шерегу наук, з одного боку, користуватиметься методологічними й теоретико-методичними розробками, що їх здійснюватимуть і теорія, і історія етносу, а з іншого — й сама "працюватиме" на підвищення відповідного рівня останніх. Що ж стосується теоретичних зв'язків з "материнськими" науками (соціологією, психологією, педагогікою тощо), то вони, зрозуміло, теж мають зберігатися.

Але, здійснюючи зазначені теоретичні зв'язки й узагалі звертаючись до вже існуючих розробок з питань теорії етносу, ми намагатимемося максимально прикладати до них цілком слушне зауваження М.М. Бахтіна про те, що "дуже часто методика витлумачення та пояснення зводигься до... розкриття повторюваного, до впізнавання вже знайомого, а нове якщо й схоплюється, то виключно у вкрай збідненій та абстрактній формі... Все повторюване та впізнане цілком розчинюється й асимілюється свідомістю одного, хто розуміє: у чужій свідомості він здатен побачити й зрозуміти тільки свою власну свідомість. Він нічим не збагачується. В чужому він впізнає тільки своє"1.

Звідси випливає необхідність, по-перше, рішучого зламу застарілих наукових стереотипів, по-друге, більш широкого користування даними конкретних соціологічних досліджень, щоб відшукувати й вбачати нове в живих емпіричних реаліях, у доволі відчутній, а не тільки "вкрай збідненій та абстрактній формі". Так що читач має бути готовим зустрітися у цій книзі з відмінним від традиційного тлумаченням низки етнічних понять та явиш. Тому, до речі, ця лекція й має назву "Теоретичний зміст етнічної свідомості".

Тут ми маємо увійти до царини теоретичної свідомості народознавства, підступитися до вивчення головних тенденцій і закономірностей розвитку етносів. У такому своєму значенні теорія етносу перебирає на себе функції методологічного обґрунтування всіх наук, що зосереджуються на дослідженні тих або тих боків етнічних процесів та їхніх наслідків. Значення цієї теорії зростає разом з підвищенням вагомості й цінності кожної окремої людини, її життя, її духовно-культурного мікрокосму, групової специфічності й неповторності якому надає етнос.

Етнос, на нашу думку, — це культурно-духовна спільність людей, споріднених між собою походженням, мовою, теперішньою або колишньою територією (іноді й державністю), ментально-архетипними та іншими ознаками.

Всі сьогоднішні етноси, що складають людство, хоч би на якому рівні перебував той чи той з них, є результатом етногенези. Отож зупинимося на розгляді цього процесу-явища більш-менш докладно.

1.2 Етногенеза: суб'єкти та результати

Крім загальновживаних, теорія етносу використовує, зрозуміло, й суто специфічні поняття. Одним з центральних серед них є поняття етногенези. Етногенез ("етнос" - як правило, "народ"; "ґенеза" — "походження") — це сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що приводять до виникнення етнічного як явища й зумовлюють його подальший розвиток. У більш широкому аспекті — це сукупність змін, що відбуваються внаслідок взаємодії та взаємозв'язків різних етнічних спільностей. Як моментові соціогенези, етногенезі притаманні зростаючі прискореність у часі та поширеність у просторі.

Етногенез — внутрішньо досить складний та зовнішньо Неоднозначне спрямований процес. Йому відомі як зникнення цілої низки етносів (через їх фізичне знищення або штучну чи природну асиміляцію іншими етносами), так і виникнення етносів зовсім нових (шляхом або відпадання від існуючих етносів за різних історичних умов невеликих груп і поступового набуття ними ознак окремого етносу: або злиття двох чи більше етносів в один новий, якісно відмінний від етносів, що зливаються).

Сьогоднішньому етапу етногенези як всесвітньо-історичного процесу, з одного боку, притаманне зростаюче зменшення напруженості у відносинах між етносами, що вже доволі тривалий час мають свою державність (тобто — між націями). Це стає необхідністю під тиском техніко-економічних, науково-інформаційних та інших зв'язків. Сама ж така необхідність уможливлюється завдяки діяльності Організації Об'єднаних Націй та інших міжнародних організацій. Нормою стають етнічна взаємоповага й усвідомлення неперебутної цінності кожної етнічної культури для змістового буття людства як цілого.

З іншого боку, стає неможливим подальше існування таких етнічних конгломератів, як колишні держави СРСР, Чехословаччина або Югославія. Етногенез має тут як свою суттєву ознаку прагнення етносів, що стали вільними, до національного буття. Є всі підстави вважати, що у своїй етногенезі людство мас перетворитися у майбутньому на полі етнічну цілокуппість.

Поряд з тими відмінностями між людьми, що їх створила етногенез, існують відмінності й несоціогенного походження, які, проте, ніяк не можна відокремити від етнічних процесів. Це — расові відмінності.

Раси людини (франц. гасе, від Італ. гаzzа\ першоджерело, напевне, араб, "рас" - "голова, походження") - це групи людей, що склалися історично й з'єднані спільністю походження, яка виявляється у спільності другорядних щодо сутності людини зовнішніх спадкових фізичних ознак (колір шкіри, густота та особливості волосяного покриву, міра виступання вилиць, носа, товщина губ, проріз очей тощо). За цими ознаками виокремлюють три фізичних типи, що найбільш відрізняються один від одного: негроїдний, європеоїдний та монголоїдний.

При характеристиці рас учені звертають увагу на кілька моментів. По-перше, все людство являє собою єдиний біологічний вид. Доказом цього є те, що життєво важливі ознаки -структура мозку, особливості, пов'язані з прямоходінням, бу­дова руки, устрій голосових зв'язок, зоровий та слуховий апарати тощо -- не виявляють расових відмінностей. По-друге, власне ці відмінності ніяк не є шаблями еволюції, а сформувалися внаслідок пристосування до різних умов географічного середовища. Отже, всі раси однаково здатні до культурного розвитку. По-третє, із зростанням культури роль біологічного пристосування безперервно падає. Тому сучасне розселення рас відбиває вже не умови того середовища, в якому вони живуть, а історію народів. По-четверте, поділ людей на раси загалом не збігається з поділом за етнічними та мовними ознаками. Як правило, представники однієї раси зустрічаються серед різних націй, етносів, мовних сімей І, навпаки, до складу певної нації, етносу, мовної сім'ї можуть входити представники різних рас.

Набагато більшу значущість має зіставлення поняття етносу з поняттями народу та нації. Так, народ (від укр. "рід, родина, народити") – це культурно-історична спільність людей, узята на будь-якому етапі етногенези. Термін "народ" може бути синонімом корінного етносу певної країни, або синонімом розпорошеного по світі етносу (наприклад, "єврейський народ", "вірменський народ" тощо). В широкому розумінні слова народ — це все населення певної країни або держави. Нарешті, у повсякденному вживанні цього терміна під народом мають на увазі людські маси, що соціально відокремлені від пануючих або керуючих верств та груп суспільства.

У теорії етносу в науковий обіг найбільш доцільно вводити термін "народ" в його широкому розумінні. Бо якщо з народом ототожнювати корінний етнос будь-якої країни або держави, то тоді представники всіх інших етносів (як поодинокі, так і такі, що живуть компактними групами) мають розглядатися як "не народ", або ж про їх існування треба "забути" й розглядати їх як уже розчинених у корінному етносі. Обидва підходи, зрозуміло, є неправомірними. До того ж народ тієї чи тієї країни не завжди складається тільки з одного корінного етносу (Швейцарія, Бельгія тощо). Не потребує спеціальних доказів і те, що термін "народ" у розумінні керованої, залежної, підлеглої частки населення не може бути застосований ні в теорії, ні в історії етносу.

Народ складається на основі одного або кількох етносів, а також, як правило, багатьох етнодисперсних та етнокомпактних груп. Це американський народ, французький народ, бельгійський народ, швейцарський народ, український народ, російський народ, китайський народ тощо. Народ з'єднують спільність історичної долі, толерантне ставлення кожного з його суб'єктів до етнічних особливостей всіх інших сукупних суб'єктів, які утворюють це людське угруповання. Кожному народоутворюючому суб'єкту притаманний щонайменше білінгвізм (крім, зрозуміло, великих компактних мас того з цих етно-суб'єктів, який складає значно переважаючу більшість народу).

Важливим є питання про назву народу. У Старому Світі ця назва часто походить від самоназви корінного етносу (Албанія, Бєларусь, Данія, Угорщина, Україна, Фінляндія тощо), але не завжди. Так, не існує етнічних швейцарців, бельгійців та представників інших поліетнічних народів. Що стосується Нового Світу, то тут назви народів уже завжди не мають ніяких етнічних коренів або джерел. Немає етнічних канадців, американців, панамців, болівійців, аргентинців тощо. Загалом слід визнати, що, незалежно від того, як утворилася назва тієї чи тієї країни або держави, говорячи про ЇЇ народ, завжди мають на увазі не моно-, а полі етнічне утворення. Отже, абсолютно "чистих" в етнічному відношенні народів не існує. Й ми обов'язково матимемо на увазі полі етнічне утворення й тоді, коли говоритимемо, зокрема, "народ України" або "український народ".

Народ відрізняється від нації не своїми складникам -утворювачами й не їх кількістю. Це дві назви того самого суб'єкта — суспільства. Населення (частіше за все — полі етнічне) певної країни, що не обіймається власною державною територією, є просто народ; але коли це ж саме населення створило власну державу, воно вже є народ-нація (або формується як таке утворення).

В сучасній практиці міжнародних відносин під нацією розуміють не будь-який народ, а лише такий, що має власну державність і суверенність і може виступати як самодостатній суб'єкт зовнішніх стосунків. Організація Об'єднаних Націй є співтовариством саме таких народів. Отже, народ, що має державність, а відтак — політичні кордони, митні установи, армію, службу безпеки, власну конституцію, власну грошову одиницю тощо, й є нацією. Найважливіші ознаки нації — це єдність недоторканої території, а також єдність економічного й політичного життя. Народ консолідується в націю опосередкованою дією й тиском перш за все зовнішніх щодо себе чинників.

Якщо етнос є утворенням переважно культурно-духовним, народ — соціально-історичним, то нація є утворенням переважно соціально-економічним та політико-правовим. До того ж нація, як і народ, є утворенням полі етнічним. Але народ, що склався на основі одного етносу й вміщує в собі певну кількість етноменшинних груп, може впродовж деякого історичного часу існувати як складова якоїсь держави (Україна або Вірменія у межах СРСР; Словаччина у межах Чехословаччини; Словенія у межах Югославії) й лише за сприятливим збігом обставин почати створювати націю-державу. Такий же народ, що склався з кількох відносно рівновеликих етносів (бельгійський, швейцарський тощо), міг формуватися як цілісність, як один народ лише за умов створення власної державності, тобто водночас конституюючись й як нація. Разом з нацією виникає таке явище, як державна мова. Причому нація може мати й не одну державну мову.

Говорячи про націю як про здебільшого полі етнічне утворення, є сенс разом з тим говорити й про полі етнічну державу, тобто таку, на території якої водночас проживають кілька етносів. У вузькому, тобто спеціальному розумінні цього терміна йдеться про державу, створену двома або більшою кількістю етносів за умов, або коли ЦІ етноси рівноправні (Швейцарія, Бельгія), або коли один з етносів має панівне становище в державі (колишні Російська, Австро-Угорська та Британська імперії). У більш широкому розумінні цього терміна полі етнічним є фактично всі сучасні держави (за винятком, можливо, держав-карликів типу Монако, Андорри, Сан-Марино тощо), бо в кожній з них можна нарахувати щонайменше кілька (а частіше за все велику кількість) етнодисперсних та етнокомпактних груп.

Слід зазначити, що коли етнічна мозаїка держави утворюється переважно чисельно домінуючим корінним етносом вкупі з незначною кількістю етнічних меншин, є сенс говорити не про полі етнічну державу, а про державу з поліетнічним складом населення.

З позиції другого, тобто більш широкого розуміння поліетнічності держав правомірно говорити про перманентно поновлювану поліетнічність. Це так тому, що, з одного боку, цілком природною є поступова асиміляція, розчинення етнодисперсних груп у корінному етносі, але, з іншого боку, дедалі більша відкритість держав сучасного світу полегшує (а певною мірою й стимулює) міграційні процеси, завдяки чому в багатьох державах виникають або нові етнодисперсні групи, або оновлені генерації колишніх.

Сьогоднішня динаміка економічного й політичного життя народів, а також зростаюче усвідомлення цінності етнічної культури дають підстави вважати, що у майбутньому все людство перетвориться на поліетнічну цілісність. Але, мабуть, І тоді не втратить своєї цінності для людства таке явище, як пам'ять кожного етносу про свою історію.

1.3 Етнічна історія та її носії

Етнічна історія — це, по-перше, реальний процес змін та подій, яких зазнав певний етнос від часів свого виникнення до сьогодення, в усій їх багатоманітності й повноті; по-друге, це наука, що вивчає цей процес у сукупності його найбільш значних подій та зрушень, які збереглися у народній пам'яті, а також знайшли відбиття у різних письмових джерелах. На відміну від історії нації, яка є невідривною від історії відповідної держави, реальний процес етнічної історії охоплює не тільки ту частку етносу (до речі, не завжди більшу), яка живе на автохтонній території, а й ту, яка утворює діаспору. Щоправда, перетворитися на діаспору може й таке автохтонне населення, яке нікуди не мігрувало з місць свого розселення (наприклад, українці російської частини Слобожанщини). Історія етносу не складається тільки із соціальних подій; вона у своїй самодії втілюється також у пам'ятки матеріальної та духовної культурної творчості етносу.

Що стосується етнічної історії як науки, то вона лишень умовно може бути одношереговою з реальною етнічною історією, бо в дійсності є часткою останньої — як феномен самосвідомості етносу, як елемент його духовної культури. З іншого боку, як наука етнічна історія не може обмежуватися суто дескриптивними функціями: вона здійснює вивчення й нагромадження фактів, їх систематизацію та аналіз з метою такого опанування минулого, щоб стало зрозумілим сучасне етносу, а відтак — шляхи його розвитку в майбутньому. Тому ця наука вивчає факти реальної етнічної історії в їх взаємозв'язку та спадкоємності, в їх каузальній зумовленості. А це, у свою чергу, змушує звертатися й до фактів історії сусідніх етносів, народів та націй. Нарешті, сьогоденну етнічну історію ніяк не можна збагнути в усій її сутності, не враховуючи досить відчутних впливів на неї сучасного світового історичного процесу.

Однією з найважливіших цінностей духовного життя кожного етносу є його мова. Власне кажучи, мову можна вважати живою історією народу.

Етнічна мова — це та мова, якою говорить певний етнос. Причому етнічна мова великого етносу може подрібнюватися на діалекти, носіями яких частіше за все бувають представники етнографічних груп цього етносу (для українського етносу це лемки, бойки, гуцули тощо). У такому разі як загальноетнічна (а відтак і літературна) мова використовується один з діалектів (в Україні це київське-полтавський діалект).

Етнічна мова не обов'язково збігається з поняттям "рідна мова". Так, скажімо, людина може жити в Росії, вважати рідною мовою російську, але ідентифікувати себе з українським етносом. Етнічна мова — явище неповторне. Вона несе в собі духовно-інтелектуальні та культурні надбання етносу за багато сторіч його існування. Вона є скарбницею часто дуже унікальних знань про форми самовияву соціальних якостей. Тому зникнення будь-якої етнічної мови — величезна втрата для людства.

Своєрідною живою історією народу є також етнічна мораль. Щоправда, вона, на відміну від етнічної мови, концентрує не весь, а лише суто соціальний досвід етносу.

Етнічна мораль – це сукупність традиційно закріплених духовних цінностей, норм, правил, вимог, історично вироблених певним етносом і призначених регулювати вчинки, дії та діяльність як окремих етнофорів, так і їх груп. Етнічна мораль великою мірою зумовлена конкретними природно-кліматичними обставинами, характером провідних різновидів виробничої діяльності етносу, перебігом головних подій його історичного шляху, пануючою релігією тощо. Наслідком цього є іноді досить відчутні відмінності між змістовним наповненням моралі різних етносів, особливо таких, що віддалені один від одного значними географічними просторами. Етнічна мораль не є абсолютно незмінною: вона втрачає одні риси й набуває інших залежно від тих соціально-економічних та духовно-культурних зрушень, які відбуваються в житті самого етносу. Тому ті етноси, які дещо затрималися у своєму розвитку, можуть демонструвати певну архаїчність своїх моральних систем.

Через етнічну мораль існує мораль загальнолюдська, до якої належать поважання права кожної людини на життя та щастя, виконання батьківських обов'язків, повага до старших, милосердя, засудження злодійства, пияцтва, розпусти тощо. Але було б хибним звужувати етнічну мораль до цих простих норм людського спілкування, бо вона несе в собі не тільки вимогу гарантованості права на життя та щастя. Вона також як найважливіша складова духовної культури етносу надихає життя людини сенсом внутрішнього ментального випромінювання. Вона, підсвідомо прищеплюючи етнічні архетипи, етнічні образи й символи, є дороговказом туди, де душа кожного зможе пройнятися теплом душі всієї етнічної спільності. Тобто етнічна мораль тісно пов'язана з етнічною самосвідомістю.

Етнічна самосвідомість розрізняється за своїми носіями як етнічна самосвідомість окремого представника етносу, або етнофора, та як етнічна самосвідомість усього етносу загалом, тобто як індивідуальна та колективна.

Індивідуальна етнічна самосвідомість як духовне породження являє собою здатність ідентифікувати себе з певним етносом, відокремлюючися водночас від усіх інших етносів, усвідомлювати своє етнічне "Я" як неповторне, унікальне явище. Етнічна самосвідомість вважається у сучасній етнографії найбільш вагомою серед ознак етнічної приналежності (до яких відносяться також знання етнічної мови, фольклору, звичаїв, символіки, історії етносу, його літературних, мистецьких пам'яток тощо). Етнічна самосвідомість може мати досить високий рівень (тверда, непохитна самоідентифікація людини зі своїм етносом); може бути перехідного типу (невпевненість, вагання індивіда щодо питання прихильності до свого етносу; частіше за все у такому стані перебувають етномаргінали); нарешті, вона може стати "нульовою" внаслідок повної асиміляції (за походженням індивід належить до певного етносу, але не вважає себе його представником). Етнічна самосвідомість може бути подвійною або навіть потрійною (коли, скажімо, індивід походить від різноетнічного шлюбу, а живе, як І його батьки, у третьому етнічному середовищі).

Колективна етнічна самосвідомість, або сукупне "Я" етносу, найбільш адекватно віддзеркалюється й найповніше охоплюється у своїх суттєвих рисах терміном "етнічна ментальність", який, проте, не поглинає всього розмаїття проявів колективної етнічної самосвідомості.

Якщо етнічна історія звертає народ до його минулого, відтворюючи й зберігаючи цінності етнічної моралі, багатство етнічної мови, надихаючи етнічну самосвідомість ментальними та архетипними змістами, то етнічна ідеологія націлює етнос у майбутнє.

1.4 Етнічна ідеологія та її головні поняття

Етнічна ідеологія — це сукупність теоретичних концепцій, доктрин, програм, платформ тощо, в яких під певним кутом зору подається історія етносу, тлумачаться особливості його характеру й свідомості, пропонується ставлення до інших етносів, обґрунтовуються завдання, найімовірніші та бажані шляхи й напрямки розвитку етносу.

Створює етнічну ідеологію найбільш свідома, культурно й політично активна частина етносу — його інтелігенція.

Найбільш виразних і загострених форм етнічна ідеологія набирає тоді, коли зростає напруженість у відносинах або принаймні (у межах однієї держави) між двома етносами, один з яких є пануючим, або між етносами двох держав, одна з яких має експансіоністські наміри щодо другої. Коли ж міжетнічне напруження відсутнє, не виникає (або зникає) й етнічна ідеологія, тобто у самосвідомості етносу не домінують політичні аспекти. Етнічна ідеологія є одним із засобів приведення етносу в рухомий стан, і коли об'єктивний розвиток подій досягає апогею, достатньо появи індивідуального (найчастіше харизматичного) або колективного дійового лідера, озброєного етнічною ідеологією, щоб почався широкомасштабний етнічний рух. Можливість етнічного руху зумовлюється як змістом міжетнічних відносин, так і активністю етнічної ідеології, яка, у свою чергу, є відображенням згаданих відносин. Безпосереднім же втіленням цього відображення постають відповідні етнічні почуття, принципи, позиції, погляди. Зупинимося на деяких з них.

Мабуть, ніяка етнічна ідеологія неможлива без використання такого поняття, як етнічна батьківщина.

Етнічна батьківщина — це природа загалом, тобто сукупність особливостей ландшафту, клімату, флори й фауни в їхній власній історії, які позначилися на формуванні певного етносу й на тлі яких відбувалися найважливіші доленосні події процесу цього формування в оболонці різноманітних соціально-економічних, духовно-культурних, військово-політичних та інших внутрішніх і зовнішніх стосунків та відносин. Етнічна батьківщина — це явище соціально-екологічне. Якщо етнос доволі великий і посідає значні географічні простори, він може подрібнюватися на відносно самодостатні субкультурні угруповання (наприклад, український етнос - це лемки, бойки, гуцули, поліщуки, подоляни тощо). Тоді усвідомлення й відчуття етнічної батьківщини може мати подвійний прояв: і як приналежність до своєї етнографічної батьківщини, і як водночас спорідненість з усім тим природним та соціальним простором, що його обіймає етнос.

У представників діаспорних груп почуття територіальної прив'язаності є ще складнішим, бо для них поняття етнічної батьківщини та країни, де вони впродовж тривалого часу живуть (або навіть і народилися), не збігаються. Причому в світі є етноси, більша частка яких являє собою саме діаспорні утворення (євреї, вірмени та інші), тобто живе за межами етнічної батьківщини. Дедалі більш зростаюча політична відкритість сучасного світу полегшує можливість для представників будь-яких діаспорних груп задовольняти свої ностальгічні потреби у спілкуванні зі своєю етнічною батьківщиною. Народ, у якого є батьківщина, але немає держави, породжує у своїх надрах таке явище, як націоналізм.

Націоналізм — це світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам (передусім інтелігенції) того народу, який виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне створити націю.

Націоналізм історично змінював своє змістонаповнення, а тому й якісні ознаки. Так, з кінця XVIII до початку XX сторіччя (йдеться, зрозуміло, про Західну Європу) націоналізм проходив свій перший етап і мав на меті створення націй як держав-територій. Тобто він на цей час може бути схарактеризований як державно-територіальний націоналізм (різних формовиявів).

На своєму другому історичному етапі націоналізм набуває різких етноцентричних (а подекуди й расових) ознак з відвертою або ж ідеологічно (але ніяк не практично!) прихованою нетерпимістю до інших (особливо — так званих "нижчих" з іноваріантом "молодший брат") етносів (або рас). Це мало наслідком перетворення одного з етносів (скажімо, німецького, російського) не тільки на репресивне знаряддя правлячої еліти у своїх державно-територіальних межах, а й на засіб реалізації експансіоністських устремлінь.

Так постав націонал-соціалізм у Німеччині та інтернаціонал-комунізм у СРСР. При чому другому етапові націоналізму притаманна наявність харизматичних лідерів на кшталт Муссоліні, Гітлера, Леніна, Троцького. Отже, здійснювалися спроби створення етнонацій. Дух цієї доби просякнув навіть свідомість політичне активної інтелігенції тих етносів, які мріяли про звільнення від колоніальної залежності, про створення на власних етнічних землях своїх незалежних держав націй. Це мали бути етнонації із сильними лідерами. При цьому набували широкого вжитку аргументи власної етнічної винятковості. Таким чином, цей націоналізм можна назвати етноцентричним.

Для XX сторіччя, особливо для його другої половини, націоналізм — це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 року націоналізм як один із способів розвитку світової співдружності народів увійшов у свій черговий, третій етап.

Головною в націоналізмі цього етапу залишається Ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава тепер — уже не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — вже не тільки головний, корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І справжній (а не змішаний з шовінізмом з його намаганнями довести винятковість та зверхність "своєї" зростаючої етнонації) сьогоденний націоналізм обстоює право на спільну державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань певного народу. Цей націоналізм, на нашу думку, має називатися гуманістичним. Коли мета перетворення певного народу на націю-державу вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього мас залишитися тільки патріотизм.

Часто вживаним інструментом етнічної ідеології є етнічна антипатія.

Етнічна антипатія — це негативне або неприязне ставлення до якогось одного, кількох або багатьох етносів. Така психологічна позиція може бути притаманною представникам пригноблюваного етносу в їх ставленні до представників етносу-пригноблювача, як, зрозуміло, й навпаки. Етнічна взаємоантипатія може бути наслідком тривалого історичного протистояння етносів-сусідів. Етнічна антипатія може бути притаманною також представникам етносу, що досяг високих щаблів цивілізацій його розвитку, в їх ставленні до представників тих етносів, які стосовно цього значно відстають. (Ця позиція є близькою до етноцентризму.) Нарешті, етнопсихологічна антипатія може мати тимчасовий характер зумовлюватися погіршенням політичних стосунків між усім тим природним та соціальним простором, що його обіймає етнос.

Етнічна антипатія не є неминучим явищем. Вона поступово долається разом з тим, як етноси один за одним піднімаються до вершин цивілізованого буття. Але хиби та вади етнічної ідеології можуть призводити до виникнення й такого явища, як етноцентризм.

Етноцентризм — це світоглядний принцип, представники якого вважають той етнос , до якого вони належать, таким, що має певні переваги перед усіма (або багатьма) іншими етносами. Цим обґрунтовується право свого етносу на виняткове становище й провідну роль серед сусідніх етносів, етносів певного народу або й у більш широкому вимірі. Етноцентризм може постати з ідеологічних намагань захистити свій етнос від політики його практичного знецінення з боку владних та ідеологічних структур інших (особливо державних) етносів. Але абсолютизація значення та ролі такого етносу, який, скажімо, є найбільшим або історично найактивнішим серед етносів певного народу, що не має своєї державності, може стати суттєвою перепоною на шляху до консолідації всіх цих етносів в єдину націю-державу. Етноцентризм може постати також і як ідеологічна форма широкої експансії пануючого у певній полі етнічній держані етносу щодо всіх інших, "підпорядкованих" етносів. Тоді він фактично збігається з шовінізмом і являє собою чинник виникнення та розпалювання міжетнічної ворожнечі та, врешті-решт, розпаду такої держави.

Отже, той, для кого неприйнятною є ідея етноцентризму, неминуче стає прихильником етнічного плюралізму.

Етнічний плюралізм — це світоглядна мочити, сутністю якої є визнання рівності й самоцінності кожного етносу, його права на збереження своєї самобутності, права на вільний та всебічний розвиток. Етнічний плюралізм постає на противагу етноцентризму, а також ніким явищам, як етнічне протистояння, конфронтація, а то й ворожнеча. Витоками етнічного плюралізму є гуманістичні ідеали людства, загальнолюдські цінності. Філософськими засадами цієї світоглядної позиції є вчення про багатоманітність світу як закономірність його існування. Будь-яка одноманітність, у тому числі й етнічна, є не тільки небажаною, але й неможливою, позаяк у живій природі вона тотожна фактичному омертвленню. Прагнучи збереження своєї етнічної багатоманітності, людство тим самим бореться (сьогодні вже досить свідомо) за високий рівень своєї життєздатності. Етнічний Плюралізм уособлює в собі усвідомлення неподільності загальнолюдської культури; він дедалі більшою мірою стає органічною часткою сучасного цивілізованого способу мислення.

Безперечно позитивний вплив на реалізацію ідей етнічного плюралізму може справляти розвиток інтернаціоналізму.

Інтернаціоналізм (від лат. inter — "між ", natio (nationis) — "народ") - це світоглядний принцип міжнаціонального єднання, що стверджує рівність та суверенність усіх народів світу, потребує визнання та поважання самобутності соціально-історичних та культурних надбань кожного з них. Реалізація цього принципу передбачає творення світової співдружності націй на засадах взаємодопомоги та взаємосприяння всебічному прогресивному розвитку. Першим досвідом такого єднання народів була Ліга націй, що існувала у період між першою та другою світовими війнами (1920 — 1939 рр.). Після другої світової війни (з 1945 року) ідеї світової співдружності націй продовжує розвивати й реалізовувати Організація Об'єднаних Націй. Значний наголос в її діяльності робиться па визнанні та відстоюванні прав людини. З розпадом у серпні 1991 року СРСР почався новий етап співпраці народів світу.

У марксистсько-ленінській соціально-політичній науці важливу роль відігравала теорія пролетарського інтернаціоналізму (на противагу теорії "буржуазного націоналізму"). Ця теорія обґрунтовувала розкол кожної розвиненої сучасної нації на два головних ворожих класи. Теорія пролетарського інтернаціоналізму фактично відстоювала ідею безнаціональності як міжнародного пролетаріату, так і міжнародної буржуазії. Спроби практичного втілення цієї ідеї довели її безпідставність.

Нарешті, етнічна ідеологія, що має своїм завданням підготовку й розгортання етнічного руху, не може, зрозуміло, обійти увагою таке явище, як космополітизм.

Космополітизм (від грец. космополіт -- "громадянин світу") — це система поглядів на відносини між народами, в якій базовою є ідея так званого світового громадянства. Перші свідчення появи цієї ідеї можна знайти вже у античних істориків та філософів. Ідеологія космополітизму впродовж багатьох сторіч використовувалася неодноразово й у різні часи відігравала історично неоднакову роль. Але, за незначним винятками, простежуються дві головні форми її використання. По-перше, космополітизм може використовуватися як форма приховування етноцентризму та експансіоністських намірів, як засіб здійснення шовіністичної політики. По-друге, він може поставати як теж приховане фактичне капітулянтство деякої частини інтелігенції певного етносу перед ідейно-політичною, духовно-культурною та іншими формами тиску державницьких структур пануючого етносу. Іноді ідея світового громадянства бралася на озброєння поборниками етнічної консолідації, пацифістами, борцями за права людини, представниками технологічного детермінізму тощо.

Загалом космополітизм е різновидом утопічного світогляду, який несе на собі переважно негативне навантаження, позаяк відкидає ідею існування людства як поліетнічної та багатонаціональної цілісності, тобто стоїть на позиціях перетворення його на щось невиразне й одноманітне. Мабуть, здебільшого слушною є та думка, що "консолідація суспільства не може бути досягнута на ідеологічному ґрунті космополітизму, комунізму".

Як було відзначено, функцїювання та характер етнічної ідеології багато в чому залежать від змісту міжетнічних відносин.

1.5 Міжетнічні відносини та їхні наслідки

Міжетнічні відносини — це поняття, що містить у собі узагальнені уявлення про розмаїття ціннісно навантажених (від позитивних та нейтральних до вкрай негативних) специфічних людських міжгрупових стосунків. Їхнім змістом, з одного боку, е питання про вживання етнічної мови, збереження пам'яток матеріальної етнічної культури та розвитку всіх напрямків етнічної культури взагалі, а також питання про володіння етнічною територією й навіть про фізичне виживання того чи того етносу. Розкриття цього боку міжетнічних відносин може бути здійснене через розгляд таких негативних явищ, як етнічна антипатія, етноцентризм, етнічна конгломерація, етнічна дискримінація, етнічна депортація, деетнізація, штучна асиміляція, етноцид.

Іншим напрямком розвитку міжетнічних відносин є позитивний, і для розкриття його змісту залучаються поняття етнічної симпатії, етнічного плюралізму, міжетнічної інтеграції тощо. Нарешті, міжетнічні відносини містять у собі явища що не піддаються поляризованій оцінці, позаяк засад є нейтральними. Це етнічна сепарація, природна асиміляція, етнічна міксація, етнічний індиферентизм тощо.

Отже, розглянемо деякі з перелічених вище понять.

Етнічна дискримінація — це утиски та утиснення, які здійснює панівний етнос щодо нєпанівного етносу (або певної кількості таких етносів). Вона дається взнаки при наймі на роботу та звільненні з роботи; при виплаті заробітної плати та встановленні окладу; при розв'язанні питань підвищення кваліфікації та висунення на більш високу посаду; при наданні прав громадянства та здійсненні судочинства; при реалізації прав на соціальний захист та прав людини взагалі тощо. Етнічна дискримінація має свої економічні, історичні та психологічні корені. Так, бажання отримувати додатковий прибуток підштовхує переважну більшість найма­чів-роботодавці в використовувати для цього й такий засіб, як етнічна дискримінація, якщо, зрозуміло, це не заборонено законом. З боку найманих робітників — представників не-дискримінованих етносів — такий засіб може знаходити розу­міння й навіть підтримку. Соціальне це може пояснюватися бажанням бодай у такий спосіб піднятися над таким, як сам. Крім того, ці, а також будь-які інші "неекономічні" прояви етнічної дискримінації є реалізацією психологічної установки багатьох людей на протистояння "ми — вони". Ця установка, у свою чергу, історично зумовлена дуже довгими сторіччями ставлення до етносів-чужинців як до ворогів.

Із зростанням у сучасному світі значущості прав людини, загальнолюдських цінностей, взаєморозуміння та взаємодії між народами етнічна дискримінація стає дедалі не популярнішою.

Якщо етнічна дискримінація потребує цілком однозначної оцінки, то стосовно етнічної асиміляції така однозначність не може бути прийнятною.

Етнічна асиміляція – це процес поступового розчинення певної етнодисперсної групи або й цілого неве­ликого за чисельністю етносу серед іншого великого етносу або групи етносів. Цей процес є закономірним, і коли він не зазнає спеціальних втручань, локалізоване етнічне життя згасає майже непомітно. Але частіше за все трапляється так, що найбільш свідома частка цього етносу, а нерідко й передова громадськість оточуючих етносів звертають увагу на необхідність уповільнити процеси такого згасання, а то й припинити їх. Людство від цього значно виграє, бо для нього тим самим суттєво поліпшуються можливості збагатитися духовно-культурними надбаннями зникаючого етносу. Поряд із зазначеними існують і інші форми втручання в етнічні асиміляційні процеси. Наприклад, штучне їх прискорення шляхом створення всіляких перепон для нормального функціювання етносу та задоволення етноформами своїх етнічних потреб. Тоді така асиміляція починає наближатися за своїм змістом до деетнізації.

Закономірність асиміляційних змін є такою, що. по-перше, зникають ознаки етнічності у царині матеріальної культури й лише потім — у царині культури духовної. Найбільш стійка риса етнічності — етнічна самосвідомість.

Що стосується деетнізації, то вона засадово є штучно-насильницьким процесом поступового й планомірного позбавлення певного етносу його найважливіших рис. Деетнізація, на відміну від етноциду (тотального фізичного знищення етносу) здійснюється переважно засобами заборон (у прямій чи прихованій формі), а також шляхом створення всіляких перепон вживанню етнічної мови, функціюванню етнічних шкіл, здійсненню видавничої діяльності та роботі засобів масової інформації етнічною мовою, розвиткові літератури, мистецтва та етнічної культури взагалі. Деетнізація може відбуватися й у такий спосіб, як репресії щодо найбільш активної частки етносу (перш за все — його духовної інтелігенції) та масові депортації (наприклад, суцільна депортація 1944 року таких етносів, як чечено-інгуші та кримські татари).

Органічною складовою деетнізації є демографічна й культурна експансія пануючого етносу. Вона може втілюватися в процеси переселень великих сільських мас пануючого етносу на аграрні території етносу-автохтону, докорінних змін промислової інфраструктури (будівництво індустріальних гігантів, переробних, енергетичних комплексів тощо) з наступним утягненням в її орбіту знов-таки великих має пануючого етносу, в перетворення мови пануючого етносу на державну на території етносу-автохтону з усіма наслідками, що випливають звідси для всіх головних царин життєдіяльності (промисловості, торгівлі, науки, охорони здоров'я, спортивної діяльності, військової справи тощо).

Однією з форм деетнізації, як відзначалося, є штучно прискорена асиміляція етнодисперсних груп.

Закономірним результатом процесів етнічної дискримінації, асиміляції та деетнізації є виникнення етнічних маргіналів.

Етнічні маргінали — це етноформи, які значною мірою вже втратили ознаки своєї колишньої етнічності, проте ознак нової етнічності достатнім чином або й зовсім не набули. Для міст, скажімо, Східної та Південної України, де домінуючою є російська мова, маргінальний статус притаманний нещодавнім вихідцям з україномовних сіл. У фактичному етномаргінальному стані перебувають також представники більш-менш компактних етнодисперсних груп, розпорошених серед будь-якого корінного етносу, які поступово втрачають свої колишні етнічні риси. Ще більшою мірою це стосується "вкраплених" в корінний етнос поодиноких етноформ — носіїв рис некорінного етносу. Зростаюча кількість міжетнічних шлюбів теж сприяє поширенню явища етнічного маргіналізму. Але останній, слід зазначити, по-перше, не є необоротним, по-друге, не завжди й не обов'язково веде до втрати етнічного ідентитету. Навіть утрата (або незнання) етнічної мови, як свідчать дані сучасних етносоціологічних досліджень, ще не є перепоною для того, щоб людина відчувала себе представником того етносу, з якого вона походить.

Процес етнічної маргіналізації значною мірою залежить від внутрішньодержавного, а також міжнародного статусу певного етносу. Так, у колишньому СРСР представники російського етносу, навіть оселяючись за межами своїх етнічних територій, практично не перетворювалися на етнічних маргіналів. І навпаки, певна частина українців перетворилася на таких маргіналів навіть на своїй етнічній землі. Проте набуття Україною державності, розбудова власної держави можуть сприяти поступовій етнічній ремаргіналізації та реідентифікації відповідної частини українців за походженням як на території України, так і за її межами. Те ж саме стосується й представників етнічних меншин України.

Слід зазначити, що деетнізації, з її етнічними маргіналізацією та асиміляцією, частіше за все передує денаціоналізація.

Денаціоналізація — це процес насильницького позбавлення певного народу власної державності з усіма наслідками, що випливають з цього, а саме: втрата насамперед політичної та економічної незалежності (державних кордонів, митниць, власної грошової одиниці, війська, органів безпеки, можливості здійснювати самоврядування тощо), а також значною мірою й духовно-культурного суверенітету (можливостей проведення самостійної освітньої політики, розвитку власних науки, літератури, мистецтва тощо). Денаціоналізація може стати можливою як результат або вимушеного приєднання (з'єднання) одного державного народу до іншого (наприклад, України до Росії 1654 року), або завоювання одного державного народу іншим (іншими) (наприклад, розподіли Польщі наприкінці XVIII сторіччя між Пруссією, Австро-Угорщиною та Російською імперією).

За денаціоналізацією можуть іти слідом (але не обов'язково) деетнізація й навіть етноцид. Що стосується безпосередньо історії людства наприкінці XX сторіччя, то для неї більш властивими є якраз протилежні процеси — національне та етнічне відродження.

Таким чином, як попередній підсумок можна відзначити, що етнічна ідеологія, враховуючи особливості етнічної історії, зміст міжетнічних відносин, а також домінуючі в етнічній свідомості почуття, погляди, позиції, принципи, може або підготувати етнічний рух, або й спричинити його початок.

1.6 Етнічний рух та його форми вияву

Етнічний рух — це стихійні або скоординовані дії відносно великих мас певного етносу, метою яких є або протидія зовнішньому експансіоністському іншоєтнічному тиску, або консолідація задля реалізації наданих збігом історичних обставин можливостей. Масштабність і дійовість етнічного руху значною мірою зумовлюються рівнем розвитку та силою впливу етнічної ідеології на етнічні маси. Отже, етнічному руху, перш ніж він стане соціально-політичним фактом, передує досить тривалий "рух" масової етнічної свідомості. Так, повстання українського етносу проти польсько-шляхетського поневолення під проводом Богдана Хмельницького у середині XVII сторіччя зовсім не випадково здійснювалося під гаслами захисту та спасіння православної віри. Адже відомо, що після Берестейської унії 1596 року впродовж кількох десятиріч точилася досить гостра ідеологічна боротьба між православними та греко-католицькими письменниками. Що стосується боротьби українського етносу за скою самостійність та державність у 1917 — 1920 роках, то й їй передувала багатодесятирічна "ідеологічна підготовка", здійснювана видатними українськими письменниками, істориками та соціологами.

Сьогодення людства являє собою добу масових етнічних рухів. Світове міжнародне співтовариство з розумінням ставиться до цього феномена, позаяк вбачає в ньому як умову збереження духовно-культурного потенціалу людства, так і водночас сучасний засіб найбільш ефективної реалізації загальнолюдських цінностей.

Як було відзначено, однією з найближчих цілей етнічного руху є етнічна консолідація.

Етнічна консолідація — це процес згуртування певного етносу навколо однієї або кількох видатних осіб (у тому числі й харизматичних лідерів), що сприймаються більшістю етносу як уособлювачі та носії найзагальніших потреб та інтересів усього етнічного загалу. Цей процес набуває відчутних розмірів та напруження або у часи виникнення смертельної небезпеки для існування етносу як цілісності, або у переломні історичні періоди, коли перед етносом відкриваються перспективи й можливості піднесення па більш високий щабель історичного буття. В історії етносів бувають і часи, коли консолідація здійснюється за умов загального осліплення, коли доводи розуму перестають діяти, бо маси надихнуті й пройняті ідеями етноцентризму та міжетнічної ворожнечі. Така консолідація має руйнівні наслідки, й людство від неї тільки втрачає.

Етнічна консолідація конструктивного напрямку має кінцевою метою, як правило, утворення нації й розбудову власної держави. Інтеграція більш високих рівнів стосується вже царин міжетнічного, національного та міжнаціонального життя.

Характеризуючи етнічну консолідацію, ми, звичайно, цілком розуміємо, що вона є фактично внутрішньоетнічною консолідацією, яка цілком природно постає на зовнішньому рівні як етнічна сепарація.

Етнічна сепарація — це сукупність економічних, соціально-політичних та духовно-культурних процесів, змістом яких є набуття певним етносом часткової (на правах автономії) або повної (на правах державності) незалежності. Такі процеси частіше за все зазнають ідеологічного, а нерідко — й військово-політичного тиску, але їхні об'єктивні наслідки не можуть бути розцінені як однозначно негативні або позитивні.

Коли двоє або більше етносів існують як така життєздатна органічна державна цілісність, в якій створені умови етнічної рівності та взаємоповаги, досить повного задоволення етнічних потреб кожним етноформ, — за таких умов ідеї (а тим паче практика) етнічної сепарації є негативно-руйнівними. Коли ж кілька етносів з'єднані переважно механічно, коли досить виразною є система міжетнічної ієрархії, відповідна держава фактично являє собою етнічний конгломерат, в якому етноси не мають можливостей повноцінного функціювання та нормального розвитку, тоді ідеї етнічної сепарації падають на справді родючий грунт, тобто знаходять позитивний відгук і схвальне сприйняття серед більшості представників відповідного етносу. Сама ж етнічна сепарація у такому разі відіграє щодо конкретного етносу захисно-зберігальну роль.

У сьогоднішньому світі, коли методи силового тиску у відносинах між народами стають дедалі менш популярними, а етнічні конгломерати — дедалі більш неможливими, етнічна сепарація сприймається міжнародним співтовариством як природне, нормальне явище.

Логічним продовженням успішного завершення етнічної сепарації є міжетнічна інтеграція, яка не є тим самим, що й етнічна консолідація, а тим паче — етнічна конгломерація.

Міжетнічна інтеграція — це такий процес зближення етносів-автохтонів та розташованих серед них різних за кількісним складом етнодисперсних та етнокомпактних груп, який підпорядкований створенню єдиної для всіх них поліетнічної держави-нації. Цей процес відрізняється від створення державних етнічних конгломератів тим, що у ньому відсутнє насильство одного етносу над іншим (іншими). Міжетнічна інтеграція відбувається як органічне з'єднання етносів тому, що їй передує досить тривале за історичним часом та близькосусідське у географічному просторі співіснування етносів на засадах переважаючої етнічної взаємосимпатії або принаймні відсутності історично вкоріненої, перманентної міжетнічної ворожнечі.

Поштовхом до активної міжетнічної інтеграції може бути виникнення спільної зовнішньої небезпеки, а також міркування про доцільність з'єднання зусиль для розв'язання історично нагальних спільних внутрішніх проблем. Інтегруються не обов'язково генетично близькі етноси. Так, сьогодні існують етноси, що генетично доволі далекі між собою, але інтегровані у такі достатньо стійкі державні утворення, як, скажімо, Швейцарія або Бельгія. Й навпаки, ідеї пангерманізму, панслов'янизму практичного втілення так і не набули.

Висновки

З нашого погляду, головним змістом теоретичного рівня етнічної свідомості є з'ясування сутності міжетнічних відносин, бо саме через ці відносини відбувається самовиявлення етнічного як специфічності й разом з тим встановлення припустимих меж взаємоідентифікації етносів. У паш час, коли міжнаціональні (а відтак і міжетнічні) зв'язки набувають дедалі виразнішого глобального характеру, а прагнення до етнічного самоствердження та національного самовизначення стають дедалі нагальнішими та актуальними для значної частини людства, дуже важливо заздалегідь передбачати наслідки (особливо негативні) цих прагнень, щоб мати змогу їх попереджати.

А для цього недостатньо самого тільки володіння фактами. Необхідною є разом з тим здатність інтерпретувати факти етнічної дійсності, спираючися на розвинений поняттєвий апарат, на обґрунтовані теоретичні положення, на несупречливу концепцію. За наявності перелічених умов міжетнічні відносини можуть братися вже не як механічна сукупність розрізнених фактів, а як такий момент онтогенези, над яким тяжіють своїми наслідками події далекої та близької етнічної історії; момент, в якому відчутні впливи колишніх та сьогоднішніх етнічних ідеологій; нарешті, міжетнічні відносини можуть постати перед спостерігачем і дослідником на тлі моноетнічного, етносамостверджувального руху, а можливо, й руху поліетнічного, націовиборювального, етноконсолідувального.

З найзагальнішого погляду теоретичний зміст етнічної свідомості постає через свої онтологічний (етногенеза, міжетнічні відносини, етнічний рух) та гносеологічний (етноісторія та етноідеологія) рівні.

Контрольні питання і завдання

    Чим зумовлена актуальність розробки головних понять теорії етносу?

    Розкрийте сутність поняття "етногенез". У чому полягає специфіка її сучасного етапу?

    Покажіть принципову різницю між поняттями "народ" та "нація".

    Що таке полі етнічна держава? Чим вона відрізняється від держави з полі етнічним складом населення?

    Дайте визначення поняття "етнічна історія". Якими є її головні носії?

    Зіставте поняття "етнічна мова" та "рідна мова".

    Як пов'язані між собою етнічна та загальнолюдська мораль?

    Що таке етнічна самосвідомість? У чому полягають особливості її індивідуальної та колективної форм?

    Розкрийте зміст поняття "етнічна ідеологія".

    Якою є головна ідея націоналізму? Чим він відрізняється від інтернаціоналізму та космополітизму?

    Висвітліть зміст явища етноцентризму. Покажіть його відмінність від етнічного плюралізму.

    Розкрийте зміст поняття "міжетнічні відносини". Якими бувають напрямки їхнього розвитку?

    Що таке етнічний рух? Назвіть його головні форми вияву.

Література

    Агеев А.Г. Нациология: проблеми конструирования // Философские науки. — 1991. — №5.

    Алексеев В. Этногенез. — М., 1978.

    Бочковський О. Наука про націю та її життя. — Нью-Йорк, 1958.

    Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. — М., 1983.

    Варзар І.М. Політична етнологія як наука. — Київ, 1994.

    Воропай О. Етнографія: наука про націю. — Лондон, 1963.

    Гумилев Л.Н., Иванов К.П. Этнические процессы: два подхода к изучению // Социологические исследования. — 1992. — № 1.

    Донцов Д. Націоналізм, —Лондон, 1966.

    Евтух В.Б. Концепция этносоциального развития США и Канады: типология, традиции, зволюция. — Киев, 1991.

    Націоналізм. —Львів, 1926.

    Пуги развития зарубежной этнологии. — М., 1983.

    Свод зтнографических понятий и терминов. — М., 1986 — 1988.

    Современная американскан этнография. — М., 1963.

    Соловей В. Современный русский национализм: идейно-политическая классификация // Общественные науки и современность. — 1992. — № 2.

    Социологические теории национализма. — М., 1991.

    Трубецкой II. Обшеевразийский национализм // Свободная мысль. - 1992. -№ 7.

    Этнография за рубежом. — М.. 1979.

    Эгнография: Учебник. — М., 1982.

    Этнологическая наука за рубежом: проблемы, поиски, решения. - М., 1991.

    Этнология в США и Канаде. - М., 1989.

    Этнология: Учебник. — М., 1982.

    Этносоциология: цели, методы и некоторые результаты исследо­вания. — М., 1984.

Лекція 2. УСВІДОМЛЕННЯ ЕТНІЧНОГО ЯК ЦІННОСТІ

План лекції

      Вступ до теми

      Загальнолюдська цінність етнічного

      Етнічне як спільнотна цінність (теоретична оцінка сучасного етнічного ренесансу)

      Етнічне як індивідуальна цінність

Висновки

2.1 Вступ до теми

Одним з центральних у теорії етносу є питання про цінність етнічного: інтелектуальну, духовну і навіть політичну, а разом з тим — споконвічну і невмирущу. Адже сучасний етнічний ренесанс дає підстави припускати, то етнічне відіграє у соціумі набагато важливішу роль і має набагато вишу цінність, ніж це уявлялося досі. Здається, що етнічне не може зникнути, воно може лише змінювати форми та інтенсивність своїх проявів. Воно є вельми стійким утворенням. Відповідь на питання про цінність етнічного потребує звернення перш за все до факту єдності та різноманітності оточуючого нас світу. Вже аналізуючи життя рослин, ми переконуємося в тому, що різноманітність тут зовсім не має хаотичного характеру. Кожні групи видів опановують ті екологічні ніші, які не здатні опанувати інші види. Є серед рослин Е елементи боротьби за існування, але здебільшого можна спостерігати співіснування й навіть взаємодію. Пильне око дослідника може зафіксувати серед рослин і своєрідний "розподіл функцій".

Те ж саме, тільки у більш динамічному вигляді, можна спостерігати й серед тварин. Кожний з видів унаслідок боротьбі за існування опанував певну екологічну нішу, співіснує й взаємодіє з іншими видами тварин і загалом здійснює з навколишнім середовищем обмін речовиною, енергією та інформацією.

Не становить тут істотного винятку й така жива істота, як людина. Можна, зрозуміло, абстрагуватися від дуже помітних відмінностей між більш-менш великими угрупованнями людей і стверджувати, що людина як така опанувала всю поверхню нашої планети. У такому твердженні, звичайно, не буде помилки, але більшу практичну значущість матиме звертання уваги на те, що екологічні ніші, які опановували різні людські спільноти, нерідко дуже помітно відрізнялися одна від одної Й географічне, й природно-кліматично, й, відповідно, своєю флорою та фауною.

А відтак відчутною специфікою наповнювалися способи й форми життя людського населення, з одного боку, рівнин з помірним кліматом, з іншого боку — приморських територій, з третього — напівпустель та пустель, з четвертого — високогірних плато, долин та ущелин тощо. Найбільш тісно й тривало взаємодіючі всередині себе частки населення різних регіонів планети поставали як етноси. Взаємодія етносів з живою та неживою природою, що їх оточувала, відбивалася на характері та формах їхньої внутрішньої взаємодії та на їхніх стосунках з Іншими етносами. Боротьба за існування сприяла відчуженню та самоізолюванню етносів, призводила до посилення специфічних відмінностей. Проте, існуючи у такий спосіб, кожний з етносів нагромаджував безцінний для майбутнього єдиного людства досвід.

Людство постійно йшло до своєї єдності, але тільки сьогодні (не теоретично, а практично) воно починає усвідомлювати, що ця єдність не може бути одноманітністю. Сьогодні як ніколи важливою є фундаментальна філософська ідея про те, що людство має являти собою гармонійну єдність різноманітного. Й найбільш яскравим та цінним виявом цієї різноманітності є етноси. Теоретична (а разом з нею й практична) короткозорість виникає там, де є намагання протиставити єдність — різноманітності, тотожність — відмінності.

Тоді на противагу абсолютизованому класовому підходові до аналізу суспільних явищ висувається підхід, змістом якого є абсолютизація етнічного або національного. Реальна проблема тут виникає у зв'язку з необхідністю, з одного боку, реалізовувати гуманістичну ідею про людину як найвищу цінність, а з іншого — враховувати те, що людина перш за все — соціальна істота, тому її буття немислиме без почуття "ми". тобто приналежності до такого соціального цілого, яке забезпечує всебічну захищеність, створює умови для душевної рівноваги Індивіда й яке є етнос.

2.2. Загальнолюдська цінність етнічного

Проте не є пошуком правди, істини прагнення пізнати глибини етнічного характеру як абсолюту, як самодостатньої визначеності й сутності. Привабливість та справді неперебутна цінність душі кожного етносу виявляється саме в її здатності бути відблиском, яскравою іскрою полум'яної душі вселюдської. Бо й сама душа людства не є чимось одновимірне визначеним, вона являє собою розмаїття вражаючих рис. Вона плаче й сміється, вона притягує до себе своєю надзвичайною добротою й водночас відштовхує від себе жахливими проявами зла. Вона, ця душа, вельми складна; адже там, де на поверхні ми вбачаємо дивакуватість, насправді вирує глибинний неосяжний розум. Душа людства є неосяжною, до кінця не збагненною.

Виявляючи загальнолюдську цінність етнічного, аналізуючи місце, роль та значення етнічного у сучасному світі, ми, мабуть, повинні, зрозуміло, вбачати цю роль і стосовно окремих особистостей, і стосовно невеликих людських груп, і стосовно цілих народів — як внутрішній момент їхнього самостійності але водночас і ширше, і складніше. Ми мусимо бачити, що кожний етнос перед лицем людства постає як цінність, подібна до тієї цінності, яку, скажімо, являла собою для Франції Едіт Піаф — з усіма своїми вадами, таємними пристрастями, але – проте й безперечно — як її втілений геній.

Так, кожний етнос – явище унікальне й соціальне неоціниме. Ось як підходить, до речі, до розуміння етносу Лесь Герасимчук, людина, котра володіє двадцятьма мовами, вільно почуває себе в морі філософських течій і релігійних мудрувань. Він вважає, що "етнос — це соціуми, що гуртуються довкола певних характерних ідей та активно з ними взаємодіють. Ці ідеї називаються стрижневими. Вони властиві у своїй цілокупності лише цій етнокультурі і є наслідком ґенези етнопсихосфери. Конкретним виразом стрижневих ідей є семіотичні репрезентативні тексти. Репрезентативні тексти включають ландшафт, металогіку граматики, найчастіше повторювані ритуали, мистецькі тексти і контексти, тривкі елементи соціумної магії та ін."1.

Але, повертаючись до нашого головного питання, маємо зауважити, що і здоровий глузд, і теоретичні міркування ведуть до одного й того самого висновку: не можна протиставляти загальнолюдські та етнокультурні цінності. Воно, це протиставлення, є двобічним. З одного боку, абсолютизація якоїсь певної системи етнокультурних цінностей фактично є таким протиставленням її цінностям загальнолюдським. У цьому протиставленні світ етнічного "ми-буття" розглядається як самодостатній, як такий, що не потребує опосередкування іншими подібними світами. Й тоді ми маємо приклад етноцентризму. З іншого боку, абсолютизація загальнолюдських цінностей веде до уявлень про них як такі, що позбавлені збагачуючого впливу розмаїття етнокультур, а тому й існують як деяка сіра одноманітність. Якби спроба отак нівелювати увесь загал етнокультур планети вдалася на практиці, то ми, мабуть, мали б здійснений ідеал космополітизму (адже, як відомо, добрими намірами встелений шлях у пекло), тобто змертвлену культуру загалом.

Тут треба було б зазначити, що кожна людина завжди живе очікуванням дива, здійснення власної казки, сподіваннями на участь у майбутньому святі спілкування. Виняток становить лише "загублена" людина. А такою є та, яка "випадає" з потоку перш за все етнічного буття, втрачаючи разом з тим і соціальну рівновагу. Отож цінності певної етнокультури являють собою невтрачену частку загальнолюдських цінностей, живлять останні й дедалі більше перетворюють буття людства на щось подібне до свята духовних зустрічей.

З нашого погляду, ніхто не сказав про загальнолюдську цінність національно-етнічного краще, ніж видатний російський філософ XX сторіччя М.О. Бердяєв. "Людина входить у людство, — писав він, — через національну індивідуальність, як національна людина, а не абстрактна людина, як росіянин, француз, німець або англієць... Національна людина — більша, а не менша, ніж простолюдина, в ній родові риси людини взагалі й ще є риси індивідуально-національні... Мрія про людину й людство, абстрагованих від усього національного, є прагнення до погашення цілого світу цінностей і багатств"2.

Справді, цінність для людства кожного окремо етнічного, кожного народу нашої планети є безперечною. Цього не можна не бачити, з цим не можна не рахуватися. Але разом з тим підхід до етнічного як до загальнолюдської цінності має бути виваженим, позбавленим будь-якої ейфорії. Це вельми важливо за сьогоденних умов існування та розвитку світової співдружності народів.

Адже не все в етнічному є однаково цінним, а є й таке, особливо з історичного минулого, від чого треба відмовлятися або що треба принаймні досить ретельно переглянути. Скажімо, відомий ще за радянських часів суспільствознавець І.С. Кон цілком слушно, як на наш погляд, звернув увагу на те, що "ідея вищості своїх звичаїв, вдач, богів над чужинськими наскрізь пронизує будь-який народний епос, сказання, легенди. Зрозуміло, що відповідні погляди були природними, а може й необхідними у давні часи жорстокої міжетнічної боротьби за існування, за виживання. Але у наш час, коли запорукою виживання людства є взаємодія, з'єднання зусиль усіх народів, такі ідеї та погляди мають бути відкинутими.

Відповідне завдання, що його мусить розв'язувати людство, має, до речі, не тільки соціально-політичний та морально-етичний, а ще й суто виховально-розвивальні й зміст та ускладнення, що з нього випливають. Справа в тому, що ідея вищості, зверхності над іншими народами базована на готовності при порівнянні "своїх" та "чужих" вбачати перш за все відмінності й водночас на невмінні (а не тільки на небажанні) бачити схожість. На таке невміння свого часу звертав увагу видатний психолог Л.С. Виготський, підкреслюючи, що усвідомлення схожості потребує більш розвиненої здатності до узагальнення, до абстрагування, ніж усвідомлення відмінності. А втім, ми ще повернемося до цієї проблеми пізніше.

Крім того, що не все у змісті окремого етнічного є позитивним, не все у цьому змісті є однаково цінним як на загальнолюдський вимір. Так, ставлення до такої природної цінності, як, наприклад, вода, є неоднаковим не тільки у різних етносів, але Й навіть у різних географічних зонах проживання того самого етносу. Якщо у Східній та особливо у Південній Україні вода є великим благом, є спасінням від посухи, то у Західний Україні з водою пов'язані здебільшого уявлення про такі стихійні лиха, як повені.

До речі, вже з цього факту випливає той висновок, що поліетнічність людства не може бути заміненою на суцільну моноетнічність, бо кожне етнічне відповідає суто своєму географічному (природно-кліматичному) ареалу, а також є зумовленим попередніми історичними процесами й наявним демографічним оточенням. Тому цінність етнічного є конкретно зумовленою. Й чим більш віддалені певні етноси один від одного, тим більш виразною й порівняно відчутною є така зумовленість.

Важливе місце в усвідомленні етнічного як цінності посідає ідея про те, що етнічне знаходиться у процесі постійного розвитку, а тому - змінення. Ця ідея не виключає визнання наявності певних констант в історичному бутті етнічного, але, зберігаючи свій головний зміст, вони, ці константи, здебільшого змінюють свою форму. Щоб помітити це, досить звернути увагу на ті зміни, що відбуваються у забарвленні етнічного внаслідок сьогоденної активізації техногенних та урбанізаційних процесів.

Якщо ж ми такої уважності не виявимо, то нам залишиться із здивуванням спостерігати за мігрантами із села у місто, яких ми вже "охрестили" етномаргіналами й наділили цілою купою негативних ознак. Вони, ці люди, здаються нам уособленням поступової загибелі, тобто зникнення того чи того етносу. Ми також ніяк не зводимо кінці з кінцями, коли бачимо, що об'єктивні вияви етнічного немовби зникають, а такий його суб'єктивний (і найважливіший, за загальним визнанням) вияв, як етнічна самосвідомість, навпаки, зростає. Етнічне фіксується емпіричними дослідженнями там, де його, згідно з нашими старими мірками, вже не повинно було й бути.

Отже, усвідомлюючи етнічне як цінність, не можна підходити до нього як до чогось сталого, незмінного. Проблема полягає в тому, щоб, з одного боку, зберегти етнічне як таке й особливо — за його сутністю, а з іншого — з розумінням ставитися як до необхідних до тих змін етнічного, яких зазнають його форми.

Адже, ясна річ, зупинити урбанізаційні та техногенні пронеси неможливо, а відтак неможливо зупинити міграцію сільського населення у міста. А така міграція спричиняє відрив етнофорів від своєї батьківщини, від традиційно-звичаєвої царини, від безпосередніх розгалужених родинних зв'язків, віл регулюючого впливу й водночас захисних, інтегруючих функцій свого сільського субетносу взагалі. Тобто, постаючи перед міською субетнічною культурою, вчорашній сільський етнофор значною мірою втрачає матеріальні засади своєї етнічності.

Залишаються, щоправда, такі форми, такі ознаки його етнічності, як рідна мова та самосвідомість, але лише тоді, коли у міській субетнічній культурі не переважають компоненти іноетнічної культури (як це, зокрема, має місце у багатьох містах Східної, Центральної, Південної України та в Криму). Під впливом згаданого переважання трансформація етнічного ще більш посилюється та ускладнюється. Так от, якщо збереження етнічного розглядати як збереження певного порядку, то все ж не можна не погодитися з думкою видатного англо-американського гуманіста XX сторіччя Альфреда Норта Уайтхеда про те, що "самого лише порядку замало. Потрібне дещо більш складне. Необхідний порядок, пронизаний новизною".

У нашому випадку нагальним сьогоденним завданням для Людства є створення таких загальних умов, за яких будь-яке етнічне мало б змінюватися так, щоб не втрачати самототожність, і водночас таким чином залишати незмінною свою сутність, щоб не перетворюватися на втілений архаїзм. Мабуть, найбільшу здатність саме такого типу існування за понад 3,5 тисячі років свого існування мав єврейський народ. Втративши свою етнічну батьківщину, тобто землю предків, втративши зв'язки із землею взагалі, тобто перетворившись на мешканця міст світу, іноді ледве не повністю забувши рідну мову, цей народ, проте, ніколи не втрачав своєї етнічної ідентичності.

Тут вважаємо за доречне відзначити, що людство, ставлячись до кожного етносу як до неабиякої цінності, ставлячись обережно й бережливо, має знати про нього, про цей етнос, те, що Гіппократ називав lосиs тіпоrіs — "слабке місце ".

Як лікар, він зробив цікаве спостереження. Троє людей перейшли вбрід гірську річку. Отже, всі вони впродовж однакового часу перебували в одній і тій самій крижаній воді. Але наслідки були не однаковими: у одного з них загострився ревматизм, у другого заболіло горло, у третього відказали нирки. У кожного з них, як виявилося, було своє слабке місце.

Що стосується "слабких місць" різних етносів, то, скажімо, у малих народів Півночі Росії таким місцем є привласнювальний тип їхнього господарювання, тобто майже повна залежність від оточуючого тваринного та рослинного середовища. За умов непомірної тотальної промислової експансії така залежність виявилася смертельно небезпечною для цих народів-етносів, і вони поступово зникають з поверхні Землі.

"Слабким місцем" таких етносів, як, наприклад, українці або беларуси, впродовж доволі тривалого часу була їхня бездержавність, колоніальна залежність, через що вони зазнали дуже відчутних спланованих людських утрат, різкого гальмування приросту населення та духовно-культурного розвитку. Нарешті, "слабким місцем" такого етносу, як курди, є його трагічна розпорошеність по різних державах. Зрозуміло, що цей перелік можна було б продовжувати.

На додаток до питання про "слабкі місця" етносів підкреслимо, що мають такі місця й етноси, здавалося б, дуже життєстійкі. Адже, вдамося знову до порівняння, навіть щонайміцніший кам'яний міст над гірською ущелиною може, як відомо, завалитися лише від звучання якоїсь певної ноти, узятої смичком малесенької скрипки.

Тому одного бажання зберігати етноси замало. Необхідно найретельніше вивчати закономірності їхнього функціонування

"На народ, — писав О.О. Потебня, — можна дивитися як на людське неподільне, що йде особливим шляхом розвитку й потребує доповнення з боку вищої духовної одиниці, людства".

Але правомірно припускати також і те, що таке бачення й розуміння етнічного може стати загальнолюдським не раніше, ніж людство зімкнеться в органічну цілокупність, духовно-душевним здоров'ям якої саме й буде етнічна різноманітність. Якщо уподібнити людство діаманту (цінність якого, як відомо, залежить від кількості його граней), а кожну з його граней порівняти з окремим етносом, то різноманітність етнічного світіння діаманта людства (а відтак і його самоцінність) триватиме як невичерпна й незменшувана так довго, як довго кожний із сьогоднішніх етносів Землі зберігатиме своє неповторне сяяння.

2.3 Етнічне як цінність спільноти (теоретична оцінка сучасного етнічного ренесансу)

Важливо усвідомлювати,що жодна нація не може існувати як безетнічне утворення, так само як і жодна окрема людина не може являти собою дійсно соціальну істоту, якщо вона позбавлена ознак етнічності.

Якщо припустити реальність такої абстракції, як безетнічна нація, то перед нами постане фактично велетенське збіговисько манкуртів, що не мають ні почуття Батьківщини, ні почуття вдячності предкам, ні відповідальності перед нащадками, не мають чуття єдиної родини, не усвідомлюють себе як народ, а лише створюють механічну масу населення.

Відомо, що Америка першою здійснила над собою експеримент, який має застерегти людство. Американці не приросли до коренів тієї культури, яку вони знайшли на початку колоніальної доби. Навпаки, вони викоренили цю культуру. Разом з її носіями. Не перенесли вони на нові терени й дух своїх предків. З нащадків перших англійських колоністів не сталося продовження етносу, з якого вони вийшли; не створили вони й нового етносу.

Проте вони створили нову державу, зі своєю новою історією, на єдиній території і єдиною (англійською) мовою. Й хоч основу цієї держави складали нащадки англосаксонських колоністів, фактично виник конгломерат напівдеетнізованих спільнот, або країна етномаргіналів. Так, уже набагато пізніше від часів першої колонізації, лише 68 років тому, один з тогочасних знавців Америки писав про те, з якою "разючою легкістю розстаються в Америці іммігранти всіх націй не тільки з "любов'ю до батьківщини та народною гордістю", а навіть і з рідною мовою"1. Але й сьогодні етномаргіналізм в Америці — явище доволі поширене. Наприклад, автори книги "Зберігаючи українську самобутність", говорячи про культурно-гуманітарні зв'язки України з українсько-канадською діаспорою, згадують про подорож по Україні учасників концертної програми "Спадщина-86". "Найбільш цікавим було те, — пишуть вони, — що у всіх цих заходах взяли участь молоді канадці українського походження. До речі, лише за деяким винятком, англомовні... У багатьох Із них, безумовно вже асимільованих, прокидається зацікавленість Україною і українством взагалі".

Повертаючись до згаданих вище нащадків англосаксів, підкреслимо, що їхнє ставлення до чужої землі та її багатств не було освячене традиціями предків і що ця нова земля нещадно ними експлуатувалася. З іншого боку, відносини навіть представників географічно близьких у Старому Світі етносів тут, у Новому Світі, майже не обтяжувалися колишньою ворожнечею, яка тягнулася з глибин сторіч.

Отже, шлюзи для розгортання підприємницької діяльності були фактично повністю відкриті, а міжгрупові взаємини будувалися на суто нових, значною мірою саморегулятивних (і, треба визнати, глибоко демократичних) засадах. До речі, демократизм американців ще півтора сторіччя тому досить усебічно описав, побувавши в Америці, видатний французький політичний діяч, політолог та історик Алексіс де Токвіль. Додамо до цього, що постійний приплив іммігрантів до країни робив описаний стан речей перманентним.

Внаслідок сформувався соціально-історичний велетень — Америка XX сторіччя, який через свою економічну могутність поширив сьогодні і свій духовно-культурний вплив практично на цілий світ. При цьому ми особливо підкреслюємо, що американський спосіб життя за всіх його переваг є відчутною мірою безетнічним способом життя. Й така його риса є не стільки перевагою, скільки вадою. Принаймні на сьогоднішній день.

Що ми маємо на увазі? Перш за все те, що сучасне загострення міжетнічних відносин, кризові явища у механізму самосвідомості та культури етносів не є випадковими. Вони спричинені нерегульованим розвитком науки, техніки, промисловості, що призвів до порушення рівноваги між етносом ти його природним і соціальним середовищем, до зруйнування внутрішньо етнічних структур. Але водночас він викликав і таке явище сьогодення, як етнічний ренесанс. Виявляється, що консерватизм етносів на певному етапі розвитку людства стає необхідною й єдиною рятувальною силою щодо понівеченої природи та духовно-душевних цінностей самого ж людства.

Хоча, можливо, розвиток суспільного виробництва не одразу й не безпосередньо впливає на розвиток усіх інших царин суспільного буття, але є такі царини, де цей зв'язок дуже відчутний. Одна з них — етнічна. Так, коли приблизно з середини XIX сторіччя у виробництво почали проникати ідеї стандартизації, уніфікації, одноманітності, то вони, ці ідеї, своєрідно віддзеркалилися у теоретичних поглядах на майбутнє націй. Адже марксистська ідея поступового злиття націй і виникнення у майбутньому безнаціональної спільності людей "працювала" на обґрунтування саме одноманітності у відповідній царині людського буття.

Проте історична обмеженість цієї ідеї не була усвідомлена тими, хто вже у XX сторіччі намагався втілити її в життя й спричинив цим багато лиха. До речі, індустріалізація в колишньому СРСР здійснювалася паралельно з так званою ленінською національною політикою. Обидва явища вже на той час наближалися до стану анахронізмів.

З іншого боку, не можна не бачити й того, що десь близько середини XX сторіччя, за зовсім інших економічних та соціально-політичних умов, тобто у США, почалося докладання зусиль щодо створення (засобами "плавильного тигля") єдиної американської нації. Дуже схожа ідея. Щоправда, методи її реалізації були не такі варварські, як у СРСР, але в історичному плані це справи не змінює.

Проте бачимо й таке, що у другій половині XX сторіччя промисловість країн Заходу поступово починає переходити на малі та середні підприємства (модулі), й ось уже наприкінці цього, тобто нашого, сторіччя у США фіксується вибух етнічної свідомості (йдеться про етнічний ренесанс 70-х — початку 80-х років).

Американці як нація етномаргіналів справді були вивільнені від консервативних кайданів етнічного, але заразом і від його духовно-душевних охоронних функцій. Вони швидше, ніж інші народи, дійшли матеріального добробуту, але вони ж, досягти цієї мети, першими серед народів світу відчули й брак духовності та душевності. Чи не тому саме з американців почалася етнічна революція сьогодення? Бо сказано: не хлібом єдиним жива людина.

Отже, мабуть, мав-таки рацію російський поет Микола Гумільов, коли у своїх "Записках кавалериста" записав: "Мені важко повірити в те, що людина, яка кожного дня обідає й кожної ночі спить, може вкласти що-небудь у скарбницю духу. Тільки піст та бдіння, навіть коли вони мимовільні, пробуджують у людині особливі сили, що досі дрімали". Справді, у цих словах є певне перебільшення, але ще більше в них мудрості.

Виявляється, що набутий наполегливою, сумлінною, раціонально зорганізованою й високопродуктивною працею добробут вимагає своєї особливої платні у формі втрати духовно-душевного комфорту. Отже, з глибин забуття на поверхню повсякденності викликається етнічне, щоб виконати свою компенсаторну функцію. Почуття етнічної приналежності заповнює вакуум найважливіших позитивних людських по­чуттів. Воно відшкодовує ті втрати у царині особистісно-психологічного спілкування, яких людина зазнає, виконуючи анонімно-казенні, формальні соціальні ролі.

Як пише американська дослідниця українського походження Оксана Соловей, "якщо сорок років тому безнастанно говорилося про "плавильний казан", в якому різні етнічні групи "перетоплюються" на "американців", то тепер навпаки — всі прагнуть відшукати своє коріння, підкреслити самобутність національних звичаїв"1. Хоча пік етнічного ренесансу в США і пройшов (він припав на кінець 70-х — 80-ті роки XX сторіччя), але цінність етнічного для окремої людини, для певних американських спільнот, а також і для нації загалом стала достатньо зрозумілою. Відтак тут етнічна революція свою історичну місію виконала.

Що стосується колишнього СРСР, то він і зовсім розпався, залишивши після себе 15 нових незалежних держав. Проте й тут відбувається етнічний ренесанс2.

Відшукуючи витоки сучасних світових етнічних процесів у розвитку промислового виробництва, вважаємо за необхідне зауважити, що цей підхід, який відштовхується від стану економіки та змін в її межах, не є притаманним виключно марксизмові, бо й найвизначніший представник сучасної соціологічної думки, один з "буржуазних" критиків марксизму Раймон Арон писав, зокрема: "Сам я, коли пробую аналізувати радянське або американське суспільство, охоче починаю зі стану економіки й навіть зі стану продуктивних сил, щоб потім перейти до виробничих відносин, а відтак до соціальних відносин".

Так от, розвиток продуктивних сил призвів до етнічних революцій сьогодення, які, у свою чергу, гостро порушили проблему етнічних меншин і проблему етномаргіналів. Що стосується першої проблеми, то вона перебуває у полі зору Організації Об'єднаних Напій і більш-менш успішно розв'язується, але про другу цього сказати не можна. Проте вона не є ні простою, ні мало важливою. Адже саме маргінали, в тому числі й етнічні, з їхньою психологічною розколотістю, амбівалентністю особистості, є найпоширенішими носіями асоціальної поведінки.

Оскільки ж у стані етнічних маргіналів найчастіше перебувають вихідці з етнічно змішаних сімей та представники етнічних меншин, то зазначені вище проблеми зливаються фактично в одну — в проблему етномаргіналізму. Й аж ніяк не слід применшувати її небезпечність, бо, як відомо, "Рим загинув, коли йому вже не стало чого рятувати як свою найвищу й абсолютну святиню, — коли він увесь суцільно обернувся на державу маргіналів".

Завершуючи коротку оцінку сучасного етнічного ренесансу, який відбувається на тлі розпаду таких держав, як Радянський Союз, Югославія, Чехословаччина, підкреслимо, що він, цей ренесанс, породив деякі теоретичні проблеми. Сутність однієї з них полягає у, здавалося б, незбігу відповідних тенденцій до національного відокремлення із сучасним процесом формування єдиного світового співтовариства.

Етнічна революція сьогодення ззовні не "вписується" до сучасних різновидів виробничої, торговельної, технічної, наукової, інформаційної, культурної світової інтеграції. Нерозуміння саме такого типу зустрічає вона в сучасній Європі, яка здійснює: дедалі ширшу інтеграцію.

Здогадним і найзагальнішим поясненням цієї проблеми може бути те, що етнічне має дещо іншу природу й виконує дещо інші функції у людському суспільстві, ніж ті, що бачилися дослідникам досі. Має сенс також припущення про набагато більшу історичну сталість етнічного, ніж це уявлялося досі.

Отже, відповідне дослідницьке завдання у найбільш загальному вигляді може полягати у з'ясуванні того:

      якою є природа етнічною й як воно виявляє себе за різних історичних та регіональних умов;

      які соціальні функції виконує та яку соціальну роль відіграє етнічне як в історичному процесі взагалі, так і в сучасному світі зокрема;

      наскільки історично сталим є етнічне як духовно-культурний феномен та якими є найважливіші причини цієї сталості.

Розв'язання цього завдання, тобто з'ясування справжньої ролі етнічного у сучасних соціально-історичних процесах, може сприяти:

    по-перше, підсиленню елемента передбачуваності у здійсненні цих процесів;

    по-друге, діяльності, яка відповідає вагомості етнічного компонента у цих процесах.

2.4 Етнічне як індивідуальна цінність

Тут ми вважаємо за необхідне звернути увагу ось на що. Справді, людина перш за все — соціальна істота, тому її буття немислиме без почуття "ми", тобто приналежності до такого соціального цілого, яке забезпечує всебічну захищеність і створює умови для душевної рівноваги. Й у якийсь момент може здатися, що для індивіда достатньо тільки першого, тобто всебічної захищеності, але це — непорозуміння, на якому саме й базуються абсурдності космополітизму. Насправді ж людина, позбавлена другого, тобто душевної рівноваги, втрачає й найважливіші соціальні ознаки й частіше за все стає носієм девіантних або суїцидних нахилів. А от глибинні засади душевного гомеостазу людина набуває у процесі етнізації й подальших достатньо тісних (безпосередніх або опосередкованих) зв'язків зі "своїм" етносом.

Отже, слід вважати зовсім не випадковим те, що переважна частина вихованців колишніх радянських дитячих будинків (ця здебільшого неетнізована людська маса) перетворювалася на антисоціальні "елементи", тобто на ворожих суспільству осіб. До речі, коли у сім'ї, цьому першому й найважливішому осередку етнізації, дитині не приділяється достатньої уваги (а таке може траплятися у сім'ях як з низьким, так і з високим рівнем добробуту), вона, ця дитина, виростає без душевної "аури", тобто нечулою й жорстокою.

Комплекс душевної (психічної) нерівноваги притаманний здебільшого людям неетнізованим або недоетнізованим, а тому й позбавленим суттєвих соціальних ознак. Головним чином через сім'ю-родину підростаючий індивід (дитина — підліток — юнак) убирає в себе (в конкретній етнічній формі) найважливіші духовно-душевні цінності людства. А відтак він набуває осмисленості життя, духовної сили, почуття цілісності буття, а також душевної (психічної) рівноваги й соціальної стійкості.

У зв'язку з цим підкреслимо, що духовна спустошеність (І відповідно етнічна нестійкість) людини зростає тією мірою, якою традиційна (тригенераційна) сім'я перетворюється на нуклеарну (двогенераційну). Повага до старших, їх шанування та цінування у традиційних суспільствах — це далеко не архаїчний та пустий звичай, подібний до ритуалу. Дідусі й бабусі миють далеко не тільки утилітарну цінність доглядальників своїх онуків, вони несуть у собі визначальний потенціал етнічного. Отже, відокремлення дідусів та бабусь від онуків у чомусь дорівнює розтягнутому в часі духовно-душевному самогубству етносу.

Звертає на себе увагу той факт, що значна кількість молодих п'яниць, алкоголіків, наркоманів, токсикоманів, правопорушників, злочинців та самогубців — це особи з нестійкою або й порушеною психікою. Такий стан психіки, у свою чергу є переважно наслідком позасімейного виховання (у дитячих будинках, шкільних, спортивних та інших спеціальних інтернатах) або наслідком виховання у сім'ях, де батьки або є для своїх дітей постійним прикладом неморально-злочинного життя, або повністю нехтують духовно-душевними контактами зі своїми дітьми ("відкупаючись" від них високим рівнем матеріальної забезпеченості й добробуту), або ж ці батьки через постійну турботу про хліб насущний не мають часу на такі контакти.

Наведене спостереження тісно корелює з висновком не тільки про те, що повноцінне виховання дитини у сім'ї — це підґрунтя духовного здоров'я майбутньої особистості дорослого, але й про те, що саме таке виховання є по суті своїй етнічним, тобто є етнізаціею. При цьому не має жодного значення, в якому конкретно етнічно-сімейному середовищі виховується дитина, бо немає етносів з антигуманною сутністю: кожне етнічне — це лише одна з форм самовиявлення загальнолюдського.

Отже, є сенс припустити, що, по-перше, процеси сімейного виховання дитини та її етнізації в аспекті формування найважливіших духовно-душевних якостей особистості фактично збігаються; по-друге, саме етнізація створює підґрунтя духовного здоров'я, душевної стійкості й цілісності особистості.

Можна з достатньою впевненістю стверджувати, що загальновизнаним поясненням девіантної та суїцидної поведінки індивідів є зазначення таких причин, як нездорова спадковість та вади виховання. Зрозуміло, що дія соціальних та економічних чинників (як переважно безпосередніх) теж ураховується. Правомірно припустити, що серед комплексу відповідних превентивно-профілактичних заходів соціально-економічні є такими, що здатні лише незначною мірою сприяти поліпшенню становища. Провідною ж має бути виховна робота.

У зв'язку з цим виникає необхідність з'ясувати, що становить головний зміст самої цієї виховної роботи. Доцільно припустити, що як її природний зразок виступає той різноманітний (але в першу чергу духовно-душевний) вплив, що його справляють на дитину її батьки (здебільшого мати). Сукупні результати такого перманентного впливу фактично являють собою процес етнізації індивіда (як дійсні підвалини процесу його соціалізації).

Отже, превентивно-профілактичний виховний процес має бути процесом повносяжної етнізації індивіда. Він має являти собою аналог оптимального сімейного виховання, тобто наповнення дитини етнічними цінностями рідного народу. Й тільки на такій підставі стає можливим опанування загальнолюдських духовних цінностей. Звідси випливає, що проблема поєднання уявлень про індивіда як найвищу цінність для людства та про етнічне як найважливішу індивідуальну цінність є дуже нагальною і актуальною.

Тут особливого наголосу потребує та обставина, що якщо цінність етнічного як джерела духовно-культурного взаємозбагачення народів може з'ясовуватися принаймні теоретичною свідомістю, то його цінність як духовно-душевного стрижня хоч би то якого індивіда гостро й безпосередньо сприймається останнім, щойно виникає реальна або позірно-уявна загроза втрати цього стрижня. Ось чому, скажімо, за не таких давніх часів штучного зросійщення українського етносу на його власній території певна частина етнічно свідомого українства чинила відчайдушний опір цьому процесу.

Для з'ясування індивідуальної духовно-душевної цінності етнічного досить цікавим є питання про те, в якій з форм етнічного міститься душа етносу. Мабуть, відповідь не може бути однаковою для всіх етносів. Так, українська душа радше за все "мешкає" у мові, а ще точніше — у пісенній мові. У цьому особливо переконуєшся, коли читаєш цитовані видатним діячем української культури Іваном Огієнком рядки з рїдномовного гімну українських емігрантів, що його написав Спиридон Черкасенко:

О рідна мово, скарбе мій!

В мертвотних напастях чужини

Ти — мій цілющий, мій єдиний

Душі підбитої напій...

Що стосується єврейського етносу, то його душа аж ніяк не може міститися у мові, бо євреї історично засвоювали мову того народу, серед якого вони жили, — латинську, арабську, іспанську, італійську, німецьку тощо. Але впродовж довгих сторіч діаспорного існування вони ніколи не втрачали своєї релігії. Й дійсним втіленням душі єврейської етнічності завжди був Талмуд.

Ось як пише про це вже згадуваний нами Сесіль Рот: "Після постійних принижувань у повсякденному житті він (Талмуд. -- О.Н.) розкривав перед ними (євреями. — О.Н.) новий світ, яскравий і спокійний, інше життя, що так відрізнялося від жалюгідної реальності. Після того, як припинявся черговий погром і стихали крики натовпу, що вчинив цей погром, єврей повертався до руїн своєї домівки, знімав свій знак ганьби й знов схилявся над пожовтілими сторінками. Він думками переносився у вавилонські школи тисячолітньої давнини, й там його змучена душа знаходила спокій"1.

Виходячи з вищесказаного, розуміючи неабияку роль етнічного в індивідуальному житті, можна зробити висновок, що проблема безетнічності фактично є проблемою безсоціальності й навіть антисоціальності. Цілком можливим є припущення про те, що безетнічні особи експансивного нахилу стають на шлях жорстокості, злочинності тому, що стосовно них не "спрацьовує" регулятивно-обмежувальна функція етнічного. Що ж стосується осіб пасивного, слабовільного нахилу, то вони найчастіше бувають самотніми та схильними до самогубства тому, що стосовно них не задіяна стабілізуючо-зберігальна функція етнічного.

Нарешті, підійдемо до проблеми з іншого боку, а саме: дамо відповідь на кілька питань, що стосуються деяких важливих аспектів повносяжної етнізації.

По-перше, які етнічні цінності треба прищеплювати молоді? Гадаємо, що вони є такими: рідна мова; рідна природа; рідний народ; рідна країна — Батьківщина; рідна історія з її видатними діячами та знаменними подіями; рідна література; рідна пісня; сім'я-родина; любов до праці та Інші загальнолюдські цінності; повага до релігії свого народу; повага до звичаїв свого народу; вміння позбавлятися архаїзмів та помірковано ставитися до нового.

По-друге, що є головними осередками етнізації? Це: сім'я; сусідська громадськість; дошкільні заклади; навчальні заклади; трудові колективи; суспільні місця скупчення людей.

По-третє, що ми маємо на увазі, говорячи про засоби етнізації? До них належать: громадська думка; література та мистецтво; засоби масової інформації.

По-четверте, що таке соціалізація й яке місце в ній посідає етнізація? Здається, що: формою соціального є етнічне, а змістом — загальнолюдське; соціалізація є входженням Індивіда у створене соціальне та опановане природне середовище; етнізація є специфічним приєднанням до загальнолюдського; етнізація є також набуттям індивідом переважно духовно-душевних якостей.

Висновки

Завершуючи тему уявлень про етнічне як цінність, можна зробити принаймні два висновки.

По-перше, етнічне на сьогодні продемонструвало надзвичайну життєстійкість, сталість.

По-друге, цінність етнічного полягає в його здатності виконувати такі функції:

    на загальнолюдському рівні — розвиваючо-збагачувальну;

    на спільнотворному рівні — компенсаторно-захисну;

    на індивідуальному рівні — стабілізуючо-зберігальну

Контрольні питання і завдання

    Чим викликана необхідність розгляду етнічного як цінності?

    В чому полягає загальнолюдська цінність етнічного?

    З'ясуйте необхідність та об'єктивні межі етнічної різноманітності людства.

    Здійсніть теоретичну оцінку сучасного етнічного ренесансу. Чим відрізняються його вияви в Америці та на території колишнього СРСР?

    Покажіть етнічне як індивідуальну цінність.

    Як поєднується ідея про людину як найвищу цінність з ідеєю індивідуальної цінності етнічного?

    Виявіть ваше ставлення до ідеї про душу етносу та до головних форм її існування.

    Які головні соціальні функції виконує етнічне?

Література

    Бердяев Н.А. О самоубийстве. — М., 1992.

    Бромлей ІО.В. Этпические процессы в современном мире. — М , 1987.

    Бромлей Ю.В. Этносоциальные процессы. — М., 1987.

    Бромлей Ю., Подольный Р. Человечество — ато народы. — М , 1990.

    Брук С. Нассление мира. Этнографический справочник. — М., 1986.

    Гачев Г. Национальные образы мира. — М., 1989.

    Жарикоа А. Этнический рснессанс // Диалог. — 1990. — № 5.

    Кожанов А.А. Ценностно-нормативные представлення как отражение особенностей этнических процессов в Карельской АССР // К истории малых народностей Европейского Севера СССР. —Петрозаводск, 1979.

    Леонтьев А.А. Личность как историко-этническая категория // Советская этнография. — 1981. — № 3.

    Методологические проблемы исследования этнических культур. Материалы симпозиума. — Ереван, 1978.

    Михеева И.Н. Амбивалентность личности: морально-психологический аспект. — М., 1991.

    Нациопальный вопрос на перекрестке мнений, 20-е годы. — М.,1992.

    Психологические механизмы регуляции социального поведе­ния. - М-, 1979.

    Психологичсские проблемы социальной регуляции поведения. — М., 1976.

    Сарингулян К.С. О регулятивных аспектах культурной традиции // Советская этнография. — 1981. — № 2.

    Чупров В.И., Савва М.В. Этнический статус в молодежной среде. - М., 1992.

    Этническая культура. Динамика основных элементов. - М., 1984.

    Этнические факторы в жизни общества. – М., 1991

    Этническое развитие американской нации: Реферативный сборник в 2-х частях. — М., 1979. — ч.1.

    Этнографическое изучение знаковых средств культуры. — Л., 1989.

    Этнография как источник реконструкиии первобытного общества. - М., 1979.

    Этнос. Нравственность и общение. — Каунас, 1989.

    Этносы и этнические процессы. — М., 1993.

Розділ 2. ЕТНІЧНА САМОСВІДОМІСТЬ

Лекція 3. ЕТНІЧНА САМОСВІДОМІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

План лекції

      Вступ до теми

      Загальна характеристика самосвідомості особистості

      Проблеми етнічної самосвідомості особистості

      Висновки

3.1 Вступ до теми

Опановуючи поняттєво-концептуальний апарат теорії етносу, можна було переконатися в тому, що етнічна проблематика є багатоманітною, а тому потребує дуже ретельного аналізу. Гадаємо, що, беручись до відповідної роботи, необхідно саму цю проблематику "перетрусити" так, щоб на дослідницькому "решеті" залишилися тільки найбільш актуальні й значимі її аспекти. Слід визнати, що наукові зусилля такого роду вже докладалися, й вони є небезрезультатними. Так, ще 1969 року Ю.В. Бромлей та О.І. Шкаратан вперше вказали на історично закономірну тенденцію переміщення етнічної специфіки з царини матеріальної культури до царини культури духовної1. За півтора десятиріччя Г.В. Старовойтова відзначала вже, що "концентрація етнічної специфіки переважно в царині духовної культури та у психолінгвістичній царині здобуває дедалі ширші масштаби".

Поряд з такими неявними пропозиціями зосередити науково-дослідницький інтерес на духовно-культурній царині етнічного, теоретична думка, що заглиблювалася в сутності наступних порядків, вичленувала у самій цій царині її стрижневий компонент. І тут дуже важливою є характеристика відомим філософом, соціологом, психологом та етнологом І.С. Коном "етнічної самосвідомості як головної ознаки етносу". Цієї самої наукової точки зору дотримується й український філософ Вікторія Храмова, коли виокремлює "етнічну самосвідомість як, мабуть, єдину обов'язкову ознаку етносу".

Отже, коло звужується. Стає зрозумілим, що специфіка етнічного стягується здебільшого до змісту етнічної свідомості й самосвідомості, а розкриття багатоманітності цього змісту є прерогативою етнопсихології. Причому, згідно з І.С. Коном, для сучасної теоретичної етнопсихології це "дослідження етнічної свідомості й самосвідомості, які запозичують поняттєвий апарат і методи з відповідних розділів соціальної психології (теорія соціальної перцепції, соціальних установок, між групових відносин тощо)". Інший дослідник цієї проблеми, Г.У. Солдатова, вважає, що "особливості репрезентації етнічного у свідомості особистості або групи" виступають також і "важливим емпіричним об'єктом етнопсихології"7. Разом з тим Г.У. Солдатова цілком правомірно підкреслює, що багато які труднощі у вивченні й розумінні специфіці етнічного породжуються відсутністю надійної етнопсихологічної теорії, яка має високий пояснювальний та потенціал передбачення, відрізняється методологічною цілісністю й концептуальністю та відповідає вимогам сучасної науки.

Якщо вже, з одного боку, квінтесенцію етнічного становить етнічна самосвідомість, з іншого — наукою, що вивчає останню, є етнопсихологія, а з третього -- становище цієї науки є таким, як ми його щойно описали, то аналіз етнічної самосвідомості неодмінно слід починати Із звертання до тих розробок психологів, соціологів, філософів, які присвячені проблемі самосвідомості взагалі. Зрозуміло, що при цьому в першу чергу мають порушуватися ті шари цих розробок, які найбільшою мірою відкриті для наповнення їх етнічною специфікою.

3.2 Загальна характеристика самосвідомості особистості

У першу чергу відзначимо, що наукове пізнання як природних, так і соціальних процесів має за кінцеву мету оволодіння, управління ними, або, принаймні, — регулювання їх. Пізнання ж соціальних процесів — це, по суті, пізнання діяльності людей у суспільстві, й, відповідно, кінцева мета такого пізнання — регулювання цієї діяльності. Але соціальна діяльність завжди має свідомий характер, причому від міри її усвідомлення залежить і її ефективність. Тому вивчення соціальних процесів як передовсім соціальне значимої діяльності людей має як свою неодмінну умову вивчення міри розвиненості й дійовості суспільної, групової та індивідуальної свідомості.

Саме під таким кутом зору ми й беремося до вивчення останньої, вважаючи за необхідне віл самого початку наголосити, то свідомість соціального індивіда має не пасивно-безпредметний, а предметно-дійовий характер. Вона "виникла одразу у своїх двох формах — у формі предметної свідомості та самосвідомості". Проте, з нашого погляду, мова не може йти про просту одношеренговість цих двох форм. Тому, мабуть, недостатньо констатувати, що "у картині самосвідомості дане подвійне зображення: й зовнішнього об'єкта, й самого суб'єкта". Важливо також підкреслити підпорядковану роль предметної свідомості щодо самосвідомості, регулятивно-контролюючу функцію другої щодо першої. Адже предметна спрямованість свідомості кожного разу детермінована певною потребою, й призначення самосвідомості саме в тому й полягає, щоб зважити можливості предмета стосовно задоволення конкретної потреби й спрямувати відповідну діяльність у річище цих можливостей, висунувши досяжну мету й поставивши адекватні завдання. Нарешті, призначення самосвідомості полягає у зіставленні результатів діяльності з висунутою метою, у здійсненні висновків і у внесенні необхідного коригування.

Наполягаючи на дійовому характері самосвідомості, ми повинні відзначити й духовну природу субстрату цієї дійсності, бо самосвідомість індивіда являє собою когнітивно-психологічний феномен. Це так само безперечно, як і те, що вона, будучи емоційно-чугтєвомислительним утворенням, виростає із соціологічного конструкта діяльності й спілкування, Понад те, "самосвідомість і як процес, і як структура формується під час діяльності людини та її спілкування й мірою свого розвитку слугує тому, що її формує, тобто діяльності суб'єкта, його взаєминам, його спілкуванню, його розвиткові".

Водночас соціологічне зумовлена природа самосвідомості робить її діалогічною, тобто самосвідомість як явище свідомості "не є монолог свідомості з самою собою. Це радше діалог особистості зі своїм досвідом"4. Річ у тім, що розвиток самосвідомості є розвитком феноменального "Я" індивіда, але це "Я" виникає, стає, утверджується, лише опосередковуючись через діяльність своїм "не-Я", лише виявляючи у ньому "своє інше", лише наповнюючи себе почерпнутими через "не-Я" смислами, тобто "образ Я" включає в себе соціальні компоненти, "джерелом яких є взаємодія індивіда з іншими людьми"5. Й навпаки, "відмінність Я і не-Я існує скрізь, де є індивідуальна самосвідомість. Людина пізнає себе лише завдяки результатам своєї — спільної з іншими людьми — діяльності. Самосвідомість, яка не ґрунтується на реальній діяльності, виключає її як "зовнішню", неминуче заходить у безвихідь, стає "порожнім" поняттям". Діяльнісно-рефлексивна природа самосвідомості, либонь, і зумовила те, що В.В. Столін виокремлює у самосвідомості індивіда два аспекти: соціологічний та психологічний.

Література

1. Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. — М., 1972. — С.І40.

2. Столин В.В. Самосознание личности. — М.. 1983. — С.78.

3. Кон И.С. Открытие "Я". - М., 1978. - С.ЗЗ.

4. Кон И.С. Социология личности. — М., 1967. — С.78.

1