Народна архітектура
Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”
Вінницька філія
Контрольна робота №1
з дисципліни “Етнографія”
Тема: “Народна архітектура”
Виконала: студентка 1 курсу
заочної форми навчання
групи ДД-11-02
Кошек Світлана Леонідівна
Перевірив: ________________
м. Вінниця-2003
Зміст
Контрольна робота №1 0
з дисципліни “Етнографія” 0
Зміст 1
Вступ 2
1. Еволюція народного житла на території України 3
2. Структура та регіональні особливості українських поселень 5
3. Українська хата 8
3.1. Інтер’єр хати. 8
3.2. Екстер’єр хати 9
5. Житло в духовному світі народу 12
5.1. Житлова обрядовість 12
5.2. Обряд “Закладини” 13
5.3. Обряд завершення будівництва – "квітка". 15
5.4. Новосілля. 15
5.5. Символіка житла. 16
Заключення 18
Література 19
Вступ
За часів відродження української культури необхідним є і знання тих звичаїв і культурних досягнень, що мали місце минулих століть. Органічно розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її важкі історичні часи, підтримували дух народу у моменти суворих випробувань, що їх зазнавала Україна, і є невід’ємною частиною державної незалежності України.
Культура українців за суттю своєю завжди була осідлою, аграрною. Тому основним типом поселення були села та хутори. Максимально враховуючи природні умови, найдавніше населення території України будувало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітру ділянках. Жителі території сучасної України використовували печери та напівпечери (пізніше використовувалися землянки), інколи будівлі ставилися на стовпах, на платформах. Ці типи житла використовувалися поряд зі звичайними будинками майже до 19 століття. Для будування використовувались майже всі матеріали, що могла дати природа — дерево, солома, очерет, глина, каміння.
1. Еволюція народного житла на території України
Первинною формою давнього житла були землянки і напівземлянки. Як підтверджують археологічні розкопки, це досить прості конструктивні споруди, зведені на невеликій глибині й навершені похилим чи двосхилим дахом. Релікти таких будівель довгий час зберігалися в глибинних поліських селах; до речі, саме тут і досі законсервувалися окремі форми давнього житла – переростання землянок в однокамерне житло. Скажімо, зі зведенням стін “у зруб” первинною формою було шестигранне в’язання кутів. Воно можливе лише тоді, коли стіни зводили з неколотих, тобто суцільних деревин, кінці яких скріплювали в замок з виступами. Такі технологічні прийоми археологи разом з етнографами відкрили нещодавно при дослідженні Золотих воріт у Києві. Ця техніка частково й дотепер збереглася в традиційному поліському житлі.
Оселя, як правило, була однокамерною і опалювалася “по-чорному” – дим з печі виходив безпосередньо в помешкання, піднімався до стелі (“висів”). Це зумовлювалося кількома причинами: в такий спосіб краще зберігалося тепло, проводилася своєрідна дезинфекція помешкання. Приміщення час од часу провітрювали “воловими вікнами”. Невеличкий отвір, що пізніше перетворився на вікна, регулювався засувною дощечкою; при потребі її можна було відкрити, щоб надходило свіже повітря й світло.
Житлові умови в давніх однокамерних житлах були, м’яко кажучи, не з кращих. Люди нерідко хворіли на легені (одушшя), запалення очей тощо. Тому з часом мусили з’явитися вивідні димоходи в стіні, а згодоам і комини. Та, проте, основний тип житла довгий час залишався традиційним. У цьому можуть переконатися численні відвідувачі музеїв народної архітектури та побуту в Києві, Переяславі-Хмельницькому, Львові та Ужгороді.
Типологічно житло на Україні як за конструктивними формами, так і за будівельними матеріалами ділиться на кілька типів. Кожен з них позначений характерними регіональними особливостями.
Перш ніж перейти до огляду найосновніших типів, відзначимо, що традиційна вкраїнська хата, за визначенням багатьох іноземних мандрівників і дослідників, які свого часу побували на наших землях, являла цілком оригінальний витвір народу, була самобутнім явищем в історії архітектури, високим зразком будівельних, мистецьких, етичних та естетичних конструкцій. Зводячи той чи той тип житла, народні будівничі опрактикували цілу систему симетричних прийомів з використанням унікальних і пропорційних силуетів. Не випадково французький військовий інженер Боплан, мандруючи в ХVII столітті по Дніпру, захоплювався високим мистецтвом народного зодчества. Інший іноземець – німецький географ Йоганн-Геогр Коля, котрий у 1838 році побував на Україні, відзначав у своїх мандрівних нотатках: “Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати на Україні виглядають вельми чепурно, немовби свіжовибілене полотно”.
Довгий шлях свого розвитку пройшла хата – від приземкуватої землянки до чепурної, що вчарувала увесь світ, оселі з білизною стін, вишневих садків, плакучих рушників на покуті, мальованих коминів і терпкого запаху рути-м’яти на долівці.
2. Структура та регіональні особливості українських поселень
Хоч в цілому житла на Україні мають чимало спільного, одначе кожен регіон характеризується і своїми відмінностями, які найкраще відповідали географічним і кліматичним умовам (наявність рельєфу, будівельного матеріалу, опадів, певних впливів тощо). Типологічно форми житла поділяються на кілька осередків – подільський, поліський, південноукраїнський, Середню Наддніпрянщину, Слобожанщину; зона Карпат, у свою чергу, ділиться на Бойківщину, Лемківщину, Гуцульщину та Закарпаття. Кожному регіонові характерні як спільні, так і відмінні форми, коротко на яких ми й зупинимося.
Для подільського регіону властиве каркасно-глиносолом’яне житло. Здавна стіни в хатах будували з ліски або грабового хворосту, які обмащували глиною, перемішаною з половою. Пізніше (ХVIII-ХІХ ст.) найужиткованішою була валькована техніка – суміш глини та суглинка з житньою соломою. Почасти будували житло з цегли-сирцю або ж каменю. Типологічно воно мало усталену форму – хата з двома житловими приміщеннями, розділеними сіньми.
Поліське традиційне житло найдовше зберегло слов’янський тип – однокамерне помешкання зі стебкою і кліттю, які виконували функції допоміжних господарських прибудов. Стіни зводили із суцільних кругляків або колотих плах переважно із сосни, іноді з осики чи вільхи. Дах крили дошками (драницями) та соломою. На початок минулого століття переважаючими були двосхилі, а пізніше чотирисхилі дахи. З огляду на економію матеріалу до житла нав’язували численні господарські приміщення і, таким чином, утворювалися довгі хати як релікти замкнутих дворів.
На Півдні України, у зв’язку з бідністю лісів, основними будівельними матеріалами були камінь і глина з широким використанням вапняку та черепашника. Житлові споруди переважно нагадували напівземлянкові форми. Як засвідчують історичні джерела, їх здебільшого будували представники козацької бідноти у ХVI-XVII століттях. Такі хати мали досить гарні художні оздоблення: стіни обмащували синюватими, як високі небеса, відтінками; декоративне кольорування присутнє також на вуглах, попід стріхою, навколо вікон.
У помешканні широко використовувалися вироби домашнього вжитку – рушники з геометричним орнаментом, домоткані доріжки тощо. Варто при цьому наголосити на одній деталі: верхні частини фасадів, тобто фронтони, завершували стилізовані ви різьблення кінської голови. Як відомо, символ коня був своєрідним оберегом “од злих духів” у східнослов’янських язичників і воднораз невід’ємним супутником нелегкого життя козаків. Крім того, тут зустрічалися зображення зміїв, котрі, згідно з давньою міфологією, символізували мудрість, вічність, життєстверджуваність.
Середню Наддніпрянщину, куди територіально входять землі південної Київщини та Черкащини, нерідко називають Шевченковим краєм. У цьому районі переважали каркасні та зрубні хати. Будівельним матеріалом були солома, очерет, лоза, почасти камінь. На Уманщині до початку нашого століття широко користувалися настінним розписом. Дахи на хатах мали чотирисхилу форму з “дармовисом” – довгим виступом стріхи на причілку, під яким зберігали господарське начиння, у тому числі й мажі.
На Полтавщині, як і в цілому на Слобожанщині, хати будували “в шули” та зрубні. Широкого розповсюдження набули мазанки й глинобитні з переважанням трикамерного житла. Помешкання відзначалося особливою ошатністю, із значною кількістю декоративних оздоб.
Карпатський регіон характеризується чи не найбільшим розмаїттям конструктивних і мистецьких ознак. Скажімо, на Бойківщині ужиткувалися справжні шедеври народної архітектури горян. Високі й стрімкі дахи, мистецьки оздоблені галереї – прибудови обіч стін – вдало контрастують з оточуючим середовищем – млинами, церквами, іншими спорудами. Будівлі зводили переважно з ялиці та смереки. Стіни жител, на відміну від інших регіонів, не біляться.
Надмірною суворістю і стриманістю позначена архітектура в лемківському житлі. Цікавим і своєрідним елементом тут є традиційний “квіт”, котрий, як правило, малюють на дверях. При цьому кожна гілочка такого “дерева життя” символізує народження дитини (на Поліссі також існував звичай: якщо в родини з’явилося немовля, то на сволоці робили зарубку).
Та, проте, одним з найцікавіших етнографічних регіонів карпатської зони є, безперечно, Гуцульщина. Якщо на Бойківщині і Лемківщині зовнішня структура будівель нагадує м’які і легкі обриси, то гуцульське житло детермінує спокійніші форми, відзначається меншими розмірами. Особливо оригінальним є комплекс будівель, які прийнято називати замкнутими дворами або граждами. Це досить зручні в умовах лісу міні-фортеці. Житло з господарськими спорудами будували в формі закритого двору. Проникнути в обійстя лісовим хижакам чи злодіям надто важко – воно оточене суцільним оборонним квадратом. Такі типи іноді зустрічаються і на Поліссі. Майже кожен дім гуцула нагадує своєрідний мистецький осередок. Адже край цей здавен багатий народними умільцями – різьбярами, килимарниками, мосяжниками, гончарями тощо. Розвиток цих промислів відповідно відбився і на інтер’єрі гуцульського житла.
На рівнинному Закарпатті оселі вже нагадують центральні області України – білі хати з трикамерним плануванням. Тут широко практикується мистецьке опорядження зовнішніх стін, вигадливі форми огорожі тощо.
3. Українська хата
3.1. Інтер’єр хати.
Внутрішнє планування
українського житла, традиції якого
сягають давньоруського періоду,
характеризувалося у XIX ст. повсюдною
типологічною єдністю. Отже, вариста
українська піч завжди займала внутрішній
кут хати з одного боку від вхідних дверей
і була обернена своїм отвором до фасадної
стіни, в якій були вікна. По діагоналі
від печі влаштовували парадний кут, де
розміщували ікони, прикрашені тканими
або вишиваними рушниками, обтикані
цілющим зіллям та квітами; перед ними
вішали лампадку. На Лівобережжі для
ікон виготовляли спеціальні полички,
а у найбільш заможних селян були цілі
домашні іконостаси.
Під іконами уздовж
бічної стіни ставили стіл. У карпатських
горян і подекуди в подолян функції столу
виконувала скриня. Біля столу попід
тильною стіною розміщували довгу
дерев'яну лаву, а з зовнішнього боку –
маленький переносний ослінчик. Збоку
від столу знаходилася скриня. Простір
між піччю та причілковою стіною
заповнювався дерев'яним настилом на
стовпчиках, піднятим на рівень лежанки
печі.
Удень він використовувався для хатніх
робіт, а вночі слугував спальним місцем.
На Волинському Поліссі літнє спальне
місце іноді влаштовували в сінях. Уздовж
чільної та причілкової стін наглухо
встановлювали лави, які на свята
прикрашали саморобними ряднами, а в
заможних сім'ях – килимами. В кутку,
протилежному печі, біля дверей і над
ними розміщували дерев'яні полички або
невеличку шафу для посуду, а вздовж
чільної стіни над вікнами проти печі –
полицю для хатнього начиння та хліба.
В одноподільних бідняцьких хатах Полісся
та Карпат майже до початку XX ст. побутувала
архаїчна форма курної печі, дим від якої
йшов просто в хату. Для його виводу у
стелі робили спеціальний отвір із
засувкою. Поліщуки майже до 20-х років
XX ст. продовжували користуватися такими
архаїчними освітлювальними пристроями,
як посвіт, лучина, які встановлювали
біля вікна проти печі. Зі стелі, в якій
залишали отвір, над посвітом спускали
трубу, зроблену із хмизу або полотняного
мішка, обмазаних глиною. Своєрідності
поліському та карпатському інтер'єру
надавала ціла система жердок (на більшості
території України їх було лише одна —
дві). Це поздовжні й поперечні жердки-полиці,
жердка-перекладина
для плетіння постолів, личаків, рогож;
жердка для підвішування кросен ткацького
верстата, жердка-сушилка біля печі та
повсюдно поширені жердки-вішалки над
спальним місцем.
Українська вариста піч за формою димозабірного пристрою, який розташовувався над припічком, представлена трьома типами: лівобережним, правобережним та лемківським. Стінки комина печі лівобережного типу були поставлені на припічок урівень з ним, так що припічок мав вигляд заглибленої площадки. Правобережна піч мала комин у формі зрізаної піраміди — у вигляді вільно нависаючого над припічком або спертого на стовпчики коша. Лемківська піч, крім своєрідної орієнтації отвору на причілкову стіну, мала комин у формі Г-подібної труби, коротка частина якої нависала над припічком, а подовжена з'єднувалась із стіною сіней, де був отвір для виводу диму в сіни. Основу печі найчастіше робили з глиносоломи, у поліському та карпатському житлі були поширені опічки з дерева, на Півдні та Закарпатті — з природного каменю, пізніше — з цегли.
Традиційна українська хата мала, як правило, не менше трьох вікон: у чільній стіні — двоє навпроти печі та третє навпроти столу. Робили й маленьке віконце у причілковій стіні. В курних хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. зберігалися так звані волокові вікна, що являли собою вузькі наскрізні отвори в стіні, які закривалися дерев'яними засувками — волоками.
3.2. Екстер’єр хати
Стіни хати зводилися з різних будівельних матеріалів залежно від місцевих ресурсів та економічних можливостей забудовників.
Давні традиції на Україні мали два типи конструкції стін: зрубний і каркасний. Через хижацьке знищення лісу, високі ціни на лісоматеріали співвідношення зрубних і каркасних жител у кінці XIX — на початку XX ст. змінюється на користь останніх, а зрубне житло стає привілеєм заможних господарств, перетворюючись на своєрідний символ добробуту. У північній полосі Лісостепу каркас заповнювали деревом та частково глиносоломою, а у південній — плетінням (мінімально вживали дерево, максимально — лозу, очерет, солому з глиносоломою). На Правобережжі відстань між стовпами каркасу заповнювали дерев'яними горбилями, які горизонтально закладали в пази цих стовпів. У лівобережному варіанті переважав вертикальний спосіб заповнення каркасу. Проміжки між стовпами каркасу закладали більш тонким деревом — торчами, які заводилися зверху у поздовжню обводку, а знизу або закопувалися в землю, або вставлялися у нижню балку — підвалини. Торчові стіни з обох боків обмазували глиною та білили. Для кращого прилягання обмазки її накладали на забиті у стіни дерев'яні кілки. У XX ст. замість тиблів почали набивати металевими цвяхами дерев'яні планки або дранку. Стіни з плетеним заповненням каркасу мали поширення у зоні Лісостепу та Степу. Вони мали досить легкий каркас із густо поставлених стовпчиків, які скріплювалися кількома рядами горизонтальних жердок. Каркас вертикально заплітали хмизом, лозою, очеретом, а далі з обох боків обмазували товстим шаром глиносоломи. Турлучні хати мали різні назви: мазка, мазанка, хворостянка, кильована, на підпльоті та ін. Поряд із каркасною у лісостеповій і особливо у степовій частині України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом'яних вальків та блоків-цеглин, а в ряді районів — із природного каменю — ракушняку, солонцю тощо.
Декоративно-художнє оздоблення хати було досить різноманітним у різних районах України. Так, якщо засоби зовнішнього оздоблення зрубних поліських жител обмежувалися частковою побілкою або обмазкою глиною, до того ж лише житлової частини хати, то у крайніх північно-західних районах зруб залишався небіленим або підбілювалася тільки частина стін навколо вікон. Декор зрубного карпатського житла відзначався багатством профільованого різьблення. Значним розмаїттям прийомів оздоблення характеризувалось каркасне та безкаркасне житло лісостепових та степових районів. Тут, окрім традиційної обмазки глиною та побілки, широкого вжитку набули підводка кольоровими глинами та декоративний поліхромний розпис. У прикарпатських зонах Поділля, Буковини, гірських районах Прикарпаття та Закарпаття застосовували прийоми художнього викладання — шалівку.
У традиційному
українському житлі долівка завжди була
глиняною. Дощана підлога навіть у
домівках заможних селян наприкінці XIX
— на початку XX ст. траплялася дуже рідко,
та й лише в районах, багатих на ліс.
Стеля підтримувалася поздовжніми
або поперечними балками — сволоками.
На них укладали різного роду настил (із
горбилів, дощок, пруття, переплетеного
глиносолом'яними перевеслами, тощо).
Лише у поліському житлі збереглися
поодинокі випадки влаштування таких
ар хаїчних форм стелі, як трикутна,
трапецієподібна та напівкругла (горбата)
стеля. Стелю, як правило, завжди білили,
залишаючи небіленими іноді лише сволоки.
Повністю небілена стеля побутувала
лише у західних районах Полісся та у
карпатських горян.
Найбільш поширеною конструкцією даху на Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на вінці зрубу або на поздовжніх балках, покладених по верху стін. На Поліссі ще побутував двосхилий дерев'яний дах кількох варіантів: накотом, на стільцях, на сохах тощо. У правобережних лісостепових районах дах покривали переважно соломою, зв'язаною снопиками, а в лівобережних — розстеленою соломою. На Правобережжі та в Карпатах по ребрах та вздовж усього даху викладали сходинки. Такий дах завершувався високим гребенем, прокладеним по всій його довжині. Через велику кількість атмос ферних опадів дахи тут були значно вищі, ніж в інших районах. У зонах, багатих на ліс, покрівельним матеріалом слугувало дерево.
4. Житло в духовному світі народу
4.1. Житлова обрядовість
Будівництво житла здавна було одною з найважливіших подій. З переселенням до нової хати люди пов'язували свої надії на щасливіше й заможніше життя. Боротьба з природною стихією, бажання найрізноманітнішими засобами задобрити її, прагнення забезпечити надійність та міцність нової оселі — усе це знайшло відбиття у своєрідних віруваннях, звичаях та обрядах. Це вибір місця і часу для будівництва житла, його закладини, закінчення будівництва, перехід у новий дім та багато іншого.
Колись суворо канонізований та регламентований комплекс обрядовості, пов'язаної з житлом, сьогодні існує лише у вигляді розрізнених елементів і побутує серед невеликої частини сільського населення. А такий украй необхідний захід, як вибір місця для житла, нині майже зовсім не здійснюється, оскільки це місце в обов'язковому порядку визначається районним архітектором при виборі забудовником того чи іншого типового проекту і неодмінно узгоджується з генеральним планом розвитку села.
Вибір місця для нової хати по всій Україні (крім Півдня) був одним із найважливіших обрядів, пов'язаних із народним житлом. При вирішенні цього питання брали до уваги багато чинників: віддаленість житла від вулиці, рельєф садиби, розташування хати щодо сторін світу тощо. Для нового житла намагались знайти таке місце, яке мало задовольняти цілий ряд вимог, зокрема: 1) щоб город за хатою та господарськими спорудами виходив до річки, ставка, на долину; 2) щоб це місце було по можливості на цілині, де земля "спокійна"; 3) на горбку, де немає вологи; 4) там, де ранком не буває роси; 5) де не ростуть дерева; 6) де колись водилася худоба, була в сім'ї злагода і не вмирали діти; 7) де можна вдало розмістити господарські споруди; 8) де є зручний під'їзд; 9) вхід до хати повинен бути із південного боку або зі сходу.
Слід зауважити, що заборон при цьому було значно більше. Так, не можна було будувати нову хату: 1) за розмірами меншою від старої (щоб не зменшилась сім'я); 2) на, місці старої, хоча б трохи не посуваючись убік; 3) на садибі родини, де були п'яниці, злодії тощо; 4) там, де люди вимерли від пошесті; 5) де часто хворіли; 6) де були сварки та розлучення; 7) де колись вбили когось чи ще якось осквернили місце; 8) де були поховання, особливо вішальників; 9) де раніше була церква чи якесь інше святе місце; 10) де колись молотили (бо будуть чорти молотити); 11) на пустирах, вигонах, мочарах, на роздоріжжі, перехресті доріг та на межі; 12) там, де хата розділяла ділянку землі навпіл; 13) на стежках, дорогах та корчах; 14) на камінні та болотах; 15) там, де росло дерево, а особливо бузина, терен, груша і вкрай небезпечна калина; 16) де був льох чи якісь ями; 17) де був хлів чи стайня; 18) де був смітник, гноярка, місце, куди виливали помиї; 19) де скупчувалась дощова вода; 20) де була хата, яка згоріла від удару блискавки.
Крім того, щоб визначити місце для нового будинку, ходили до ворожок та розпитували старих людей. У деяких випадках на цьому місці сіяли жито: якщо воно росло гарно, то вважалося, що й місце гарне. Перевірка правильності обраного місця полягала у подальшому уточненні розміщення хати на одній із найбільш придатних ділянок. Для цього здійснювався такий обряд: під кожним рогом майбутнього житла забивали дерев'яні кілки або ж клали камінці, біля яких після заходу сонця таємно від чужих очей насипали певну кількість зерен жита або пшениці — 27, 30, 33, 36, 39 тощо. Водночас посередині майбутнього житла на столику або стільці, застеленому рушником, клали хрест (який потім, при зведенні хати, переносили на покутній стовп), хліб, сіль і залишали яку-небудь посудину з водою. Подекуди для більшої вірогідності воду ставили біля кожного кілка чи камінця. Наступного ранку до схід сонця перевіряли, в якому стані були хліб, зерна, сіль та вода. Якщо все лишалося незачепленим, а кількість води навіть побільшала, то це було доброю ознакою. Такий обряд інколи повторювали дві-три ночі підряд.
Широко побутував також обряд із використанням металевого або глиняного посуду (сковорода, горщик тощо). Під такий посуд увечері клали жмут вовни, а вранці перевіряли, чи не зволожилась вона. Якщо так, то й житло буде вологим і будувати його в цьому місці небажано. Усі зазначені магічні обряди в далекому минулому виконували тільки чоловіки, хоча наприкінці XIX ст. цієї традиції вже не дотримувались.
4.2. Обряд “Закладини”
Вибір часу для закладин житла вважався однією з важливих умов успішного будівництва. Закладати нову хату було прийнято навесні та влітку. На Поділлі будівництво починали у п'ятницю, найкраще у повнолуння, “щоб у хаті було повно”. Загалом по Україні найбільш сприятливими днями вважались вівторок, четвер, п'ятниця та субота. Небажано було починати будівництво у високосний рік, понеділок, середу та на свята. Перш ніж закладати житло, довідувалися, чи не припадає це на день, присвячений комусь із святих мучеників, “бо не доведеш справу до кінця”. Після ж закладин уже можна було працювати всі дні, крім неділі, свят та постів (Петрівка, Спасівка).
Обряд “Закладини”, як правило, починався рано-вранці. У центрі майбутнього житла, перед місцем, де мала бути піч, або у східному кутку південного боку ставили стілець, застелений рушником, на якому лежали хрест, букет квітів, хліб, сіль, чашка води або вина. Старший майстер брав рушник із хлібом, цілував його, промовляючи: "Господи, допоможи", і починав роботу. Рушник, а інколи й добрий шмат тканини і гроші майстер забирав собі. Якщо у майстра були помічники, то найчастіше він розраховувався з ними сам.
Закладини починалися з того, що майстер робив хрест, який з ходом будівництва поступово піднімався до вершини даху (по закінченні його назавжди прибивали на горищі).
Щоб будинок стояв довго, перший камінь чи якийсь інший жертовний атрибут закладали тоді, коли пролітав крук. Майстра на закладини гарно частували, щоб той не зарубав на кого-небудь, коли закладатиме першу підвалину; намагалися не попадати йому на очі, бо як побачить кого, то той може померти скоро чи сильно занедужати.
Крім того, на закладини, як і при зведенні нової хати, навхрест дерева не клали, бо невдовзі буде в домі мрець. Дрібні гроші, зерно, хліб, вино, трави, квіти, зілля, часник, овечу вовну, лампадки, іконки, ладан, освячену воду, проскурки та інші жертовні атрибути (як і перший камінь, перший кілок, глиняні вальки та інші будівельні матеріали) обов'язково закладали господарі майбутнього житла. У південнозахідних районах цей обряд інколи здійснювали куми. Жертовні атрибути закладались під усі чотири кутки житла, а подекуди — лише під один так званий красний куток, який, як правило, був розташований на сході. Після того як майстер з помічниками уже встиг добре попрацювати, а господар приготував усе необхідне для трапези, родичів та сусідів запрошували на "Закладини", тобто обід на місці майбутнього житла. Таким чином сплачувалася своєрідна данина займаній природі. За звичаєм, господар наливав чарку горілки чи вина і спочатку випивав сам, дякуючи всім, що прийшли, а потім підносив кожному по черзі, починаючи з того кінця, звідки сонце сходить. Пообідавши, гості розходились, а майстер продовжував роботу. Іноді гості допомагали йому і працювали до вечора.
4.3. Обряд завершення будівництва – "квітка".
По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та букет квітів — це й була “квітка”. Досить часто відзначали й завершення якихось етапів будівництва. Так, після зведення стін і стелі майстер прибивав до сволока хрест і квіти. Господар у свою чергу прив'язував до сволока кожух (щоб у домі було тепло), скатертину (для чистоти й порядку), хустку з хлібом та сіллю (щоб у домі завжди був хліб-сіль). Хустка, хліб і сіль призначались у подарунок майстрові. Обряд "квітки" зберігся й донині, оскільки його активно підтримують майстри, що зводять житло. Вивершення хати "квіткою" слугує своєрідним сигналом до того, що господареві слід розраховуватися з майстром, а господині — накривати стіл. Це яскравий приклад утрати обрядом своєї колишньої змістовності, його суто матеріального приземлення. Слід зазначити такий прояв магічної дії, котра мала вберегти мешканців нової хати від усякого лиха, як ідея незавершеності. Закінчуючи будівництво, майстри обов'язково залишали непокритою частину даху над сіньми, вважаючи, що через цей отвір мусить вилетіти усе зло. Через декілька днів отвір все ж закривали. Крім того, після спорудження хати протягом року не можна було білити всю будівлю, а залишити хоча б невелику "латку" де-небудь, щоб не бачили сторонні люди.
4.4. Новосілля.
Сьогодні зовсім небагато збереглось від такого колись розмаїтого обряду, як новосілля. Так, лише подекуди сучасне новосілля починається з того, що господарі за день до цієї події (вірніше — на ніч) залишають у новій хаті кота або півня. Наступного дня, коли вже все готове до переходу в новий дім, старші члени сім'ї беруть у руки ікону, вишитий рушник з хлібом і сіллю, миску з житом, пшеницею, дрібними грішми та пляшкою горілки і входять до нової хати. Літній чоловік (батько молодих господарів, а за його відсутності кум чи інший близький родич) іконою або ж тільки хлібом із сіллю благословляє на всі боки нове помешкання, після чого залишає ікону на покуті. Вийшовши на вулицю із хлібом і сіллю на вишитому рушнику, він благословляє дітей на щасливе життя в новій хаті. Молоді господарі беруться за кінці рушника, і він заводить їх у нове житло. За ними заходять родичі та сусіди; літня жінка посипає всіх зерном і дрібними грішми, бажаючи щастя в новому домі. Після цього всі дарують подарунки та сідають за столи, а молоді господарі частують гостей. Новосілля закінчується співами й танцями.
Слід зауважити, що в минулому на новосілля обов'язково спочатку співали обрядових пісень і тільки потім — звичайних. Неодмінно виконували обряди освячення житла, обкурення його ладаном, смирною, вугіллям та кусочками шкіри. Перед заселенням ворожили, кладучи на ніч до ранку хліб, сіль і жито. Вважали за краще переселятися на молодик і не в періоди посту. Всі учасники дійства чітко знали, хто що мав приносити на новосілля. Так, батьки новоселів несли подушки, родичі та сусіди — клуночки з житом, хліб, сіль, посуд, ножі, ложки (старий посуд у новій хаті категорично заборонявся). На новосілля господар обов'язково різав барана або свиню. В далекому минулому першим у хату навіть вводили коня, — мабуть, для того щоб засвідчити, що хата добротна, міцна та велика за розмірами.
4.5. Символіка житла.
Селянська хата була не тільки річчю, але й досить змістовним знаком, що виконував естетичну та магічну функції. Так, просте споглядання садиби, житла та господарських споруд давало змогу визначити заможність та уподобання господаря; зручність місця для будинку та підходів до нього свідчили про шанування господарем певних народних знань; чисто підведені призьба, стіни, вікна засвідчували те ж саме і про господиню; наявність намальованих знаків, червоних квітів чи пташок на хвіртці, воротах або над вікнами промовляла про те, що у даній оселі є на виданні дівка чи парубок. Для того щоб зацікавлені мали привід зупинитися і довідатися про все детальніше, біля воріт від вулиці була закопана лава для відпочинку, а неподалік, на межі садиби з вулицею, знаходилася криниця, де можна було напитись води та напоїти коней чи волів, перепочити, почути якісь новини.
Розглядаючи хату, можна було побачити віконні та дверні пройми, пофарбовані в інтенсивно червоний колір, що символізував очищення вогнем "усього входящого". Функцію оберегу виконували також наведені крейдою хрестики навколо вікон та дверей. Оберегами слугували й рушники, якими оздоблювали вікна та двері. Їхня вишивка обов'язково відрізнялась від тієї, якою вишивали рушники для картин та ікон. Неодмінними хатніми амулетами були часник та підкова. Останню прибивали до порога чи біля нього. Часник та різні трави розвішували навколо дверей та вікон.
Широко побутували настінні розписи, які найчастіше несли в собі віддалені мотиви календарних, релігійних та сімейних свят. Умовність форми й колориту цих розписів, далеких від натуральних рослин, свідчить про те, що вони мислились і як сакральний акт. Проте вже на кінець XIX ст. декоративні мотиви розпису традиційного житла чимдалі втрачали свій символічний зміст.
Настінні розписи традиційно розміщували переважно трьома горизонтальними смугами: середня визначалася висотою вікон, а дві інші — відстанню від вікон до даху та призьби. Триподільна система — явище не випадкове, адже й житло також ділиться по вертикалі на три частини: призьба, стіни, дах. У житловій кімнаті найчастіше було три вікна, на фасадній стіні — три отвори (двері та два вікна), більшість традиційних хат мала триподільне планування. З появою віконного скла великих розмірів швидко набули широкого побутування вікна на три шибки. Потаємний смисл триподільної системи ще чекає на своє розшифрування.
Заключення
Ми коротко зупинилися на основних регіональних осередках українського житла. Проте й серед них є чимало різновидів, які подекуди властиві навіть окремим сусіднім селам. У цілому ж помешкання на Україні увібрало кілька стилів, які нерідко позначені неперевершеними естетичними, мистецькими та конструктивними вивершеннями і по праву посідають чільне місце в світовому житлобудівництві. На увесь світ уславилася традиційна українська хата своєю ошатністю, кольоровим оздобленням, мистецькими обладунками. Став уже крилатим Шевченків вислів: неначе писанка село!
Література
1. Байбурин А. К. Жилище в обрядах и представленнях восточных славян. - Л., 1983.
2. Гошко Ю. Г. Населення Українських Карпат XV— XVIII ст. - К., 1976.
3. Косміна Т. В. Сільське житло Поділля. Кінець XIX— XX ст.: Іст.-етногр. дослідження. - К., 1980.
4. Пономарьов А. Українська минувщина. – К, 1993
5. Самойлович В. П. Українське народне житло. - К., 1972.