Розпорядчі методи державного управління та Гетьманат

Зміст

1. Розпорядчі методи державного управління: поняття та їх характеристика 3

розпорядчий державний управління гетьманат 23

2. Рада Міністрів та Міністерства Української держави (Гетьманат Скоропадського 1918 р.): статус, структура, повноваження, компетенція та діяльність. 23

Список використаної літератури 36

1. Розпорядчі методи державного управління: поняття та їх характеристика

Перш за все, для того щоб розібратися з розпорядчими методаи державного управління необхідно визначити сутність цього поняття загалом. Американський вчений Фелікс Нігроу визначаэ державне управління як спільні зусилля певної групи в контексті держави.

Державне управління охоплює всі три гілки влади - виконавчу, законодавчу й судову, а також їхній взаємозв'язок та виконує важливу роль у формуванні державної політики, а отже, є частиною політичного процесу [15].

Варто привести визначення державного управління, яке дав німецький соціолог Макс Вебер: "Державне управління - це конкретний вид діяльності щодо здійснення державної влади, що має функціональну та компетеційну специфіку, що відрізняє її від інших видів, форм реалізації державної влади". А англійсько-український словник термінів і понять з державного управління так визначає це поняття: "Державне управління - широке й аморфне поєднання теорії і практики, покликане сприяти кращому розумінню уряду та зміцненню його зв'язку з суспільством, яким він править, а також заохочувати державну політику, чутливішу до соціальних потреб, і запроваджувати таку адміністративну практику державних бюрократій, що спрямована головно на ефективність, продуктивність і дедалі більшою мірою на задоволення людських потреб. За матір державному управлінню править політологія; за батька - керування."

Як загальне визначення цього поняття у західному світі можна ще навести те, яке подає всесвітньовідома енциклопедія Britanika: "Державне управління - це діяльність, яка включає здійснення політики та програм урядів (виконавчої влади). Сучасне державне управління включає діяльність у визначенні політики уряду, але, в основному, має справу з плануванням, організацією, спрямуванням, координацією та контролем за урядовими діями".

У сучасних дослідженнях російських вчених чітко проявилася тенденція на відхід від розуміння державного управління як системи державних органів, що наділені відповідними владними повноваженнями командного характеру. Воно розуміється як організаційна діяльність відповідних державних органів на основі законів до більш гнучких і демократичних його форм, зокрема, як "організованого процесу керівництва, регулювання і контролю державних органів за розвитком сфер економіки і культури, інших сфер державного життя" [16].

Таким чином, державне управління - явище універсальне і рівною мірою притаманне всім без винятку країнам. Однак, як видно з вищенаведеного, його розуміння в різних країнах є неоднаковим і значно різниться між собою. На його зміст впливають історичний та політичний досвід нації, рівень його економічного й суспільно-політичного розвитку, національні традиції, культура, ментальність та багато інших факторів.

Разом з тим, у всіх наведених тут визначеннях державного управління є те спільне, що відзначається всіма науковцями і практиками, незалежно від їх громадянства, національності чи країни їхнього перебування, і що властиво складає його суть. Найголовніше - це те, що воно являє собою владну, організуючу діяльність держави, її органів, в результаті якої виникають управлінські відносини.

Аналізуючи характерні риси державного управління, його можна визначити як багатогранну організуючу діяльність держави, яка здійснюється на основі та відповідно до чинного законодавства через практичну діяльність її органів виконавчої влади. Управлінська діяльність органів виконавчої влади, яку ми називаємо виконавчо-розпорядчою, полягає у:

1) діяльності щодо виконання законів;

2) діяльності з використання владних повноважень, наданих органу виконавчої влади чи посадовій особі (розпорядництво).

Організовуючи виконання законів, суб'єкти управління розпоряджаються - видають владні акти управління, які набирають форми правових актів і є предметом дослідження як правової науки, так і науки управління [14].

Часто в науці і на практиці як рівноцінний замінник до терміна "управління" вживається термін "адміністрація", маючи на увазі не назву керівництва якогось органу чи організації, а сам процес здійснення управління (адміністрування). Цей термін походить від латинського "ad ministrum", що означає підпорядкування, служба. Він набув широкого поширення в усіх країнах і мовах світу, широко використовуючись в управлінській та правовій термінології. Зокрема, англійською - public administration, французькою - administration publique, іспанською administration publica. В інших мовах є свої особливості. Так, німецькою цей термін перекладається staats leitung, італійською - direzione statale. Певні особливості цей термін має у слов'янських мовах - польською sprawowanie administracji, чеською - statni rizeni, словацькою - statne riadenie. Саме тому галузь права, норми якої регулюють відносини у сфері державного управління, називається адміністративним правом.

Як уже зазначалось, у радянських умовах державне управління як наука розвивалося значною мірою в рамках науки адміністративного права, і це наклало на його розуміння і сприйняття специфічний, адміністративно-правовий відбиток. Тому в наших умовах, особливо в науковій літературі, часто можна зустріти, як управлінські відносини ототожнюються з адміністративно-правовими. А це далеко не одне й те ж. Тому слід погодитися з думкою професора Н.Р. Нижник, що "адміністративні правовідносини це лише юридична "оболонка" управлінських відносин... Врегульовані правом управлінські відносини - категорія більш містка і багата, ніж адміністративні правовідносини. Управлінські відносини об"єкт правового регулювання, а адміністративні правовідносини - регулятори перших, їх правова форма".

По суті, державне управління є поєднанням політики, права, бізнесу й економіки, а якщо розглядати весь спектр його змісту, охоплює також історію, соціологію, психологію і навіть деякі точні науки, коли йдеться про математичні методи. У широкому розумінні державне управління базується на двох першоосновах - політології та праві, а міжнародна практика, як вже зазначалося, виокремлює адміністративно-управлінську науку у спеціальну галузь знань про державу і суспільство [5].

Отже, державне управління – складне багатогранне явище, що охоплює численні фундаментальні та прикладні науки: технічні (прикладна математика, інформатика, технічна кібернетика, системо-техніка тощо), економічні (макро- і мікроекономіка, статистика, економетрія та ін.), природничі (гігієна праці, промислова медицина); політичні, юридичні, історичні, морально-етичні, соціологічні, організаційно-технічні, психологічні. Всі разом вони складають поняття "наука управління". Потреба у виокремленні управлінської науки визначається цілою, низкою факторів, які в сукупності визначають специфічні об'єкт і предмет, зміст, методи, закони, закономірності й тенденції нового напряму науки, а також відображають світовий досвід структурування наукової сфери. Отже, можна зробити висновок, що державне управління - це галузь науки, що складається з багатьох дисциплін, зосереджених на процесах і функціях управління і як вид діяльності держави проявляється у вигляді виконавчої та розпорядчої функцій.

Що ж стосується методів державного управління, то перш за все зауважимо, що термін «метод» у загальноприйнятому розумінні означає спосіб чи прийом здійснення чого-небудь, засіб досягнення поставленої мети. Відповідно до цього, методи державного управління – це сукупність засобів здійснення управлінських функцій держави, впливу суб’єктів державного управління на об’єкти.

Особливості методів державного управління:

реалізуються в процесі державного управління;

виражають керівний (упорядковуючий) вплив суб’єктів управління на об’єкти управління є змістом цього впливу і завжди мають своїм адресатом

конкретний об’єкт(індивідуальний чи колективний);

в методах державного управління завжди міститься воля держави,

виражаються повноваження владного характеру органів виконавчої влади;

використовуються суб’єктами управління як засіб реалізації їх компетенції;

мають свою форму і зовнішнє вираження.

У зв’язку з переходом до ринкових відносин і корінними змінами в механізмі державного управління та організаційно-правовому статусі суб’єктів управління, різноманітність конкретно використовуваних у державному управлінні методів реалізації завдань і функцій державних органів роблять актуальною проблему їх класифікації.

Найпоширенішою є класифікація методів державного управління на загальні й спеціальні. Загальні – методи управління, які застосовуються на найважливіших стадіях управлінського процесу; спеціальні – методи управління, які застосовуються при виконанні окремих функцій або на окремих стадіях процесу управління.

Одним із загальних методів управління є контроль і нагляд. Сутність контролю як соціального явища полягає в перевірці відповідності діяльності учасників суспільних відносин встановленим у суспільстві приписам, у межах яких вони мають діяти. Мета такої діяльності полягає у виявленні результатів впливу суб’єктів на об’єкт, допущених відхилень від прийнятих вимог, діючих принципів організації і регулювання, причин цих відхилень, а також визначення шляхів подолання наявних перешкод для ефективного функціонування всієї системи [3].

Нагляд – пасивний метод управління, що полягає у збиранні потрібних знань про діяльність об’єкта управління й їх оцінки, це юридичний аналіз стану справ додержання законності і дисципліни щодо об’єкту управління, який здійснюється суб’єктом управління із застосуванням відповідних, наданих йому законодавством форм, але без безпосереднього втручання в оперативну та іншу діяльність підконтрольного об’єкту.

Органи державного управління можуть впливати на об’єкти управління шляхом прямого або непрямого впливу. Прямий вплив – безпосередній вплив суб’єкта управління на об’єкт через наказ, що виражає волю відповідного суб’єкта управління. Непрямий (опосередкований) вплив – створення зацікавленості у об’єктів управління, вплив через функції, інтереси, стимулювання, надання можливості вибору варіанту поведінки.

Найважливішими методами державного управління є адміністративні (організаційно-розпорядчі) методи –вплив на об’єкт управління шляхом встановлення їх прав, обов’язків, через систему наказів, що спираються на систему підпорядкування, владні повноваження. Це односторонній вибір органом управління способу вирішення завдання чи конкретного варіанта поведінки об’єкта управління. Базуються на застосуванні нормативних актів (розпоряджень, наказів, постанов органів виконавчої влади), мають директивний, обов’язків характер, ґрунтуються на таких управлінських відносинах, як дисципліна, відповідальність, влада, примус. При використанні адміністративних методів орган управління прямо приписує керованому, що він повинен робити.

Розпорядчі методи управління, пронизують усі відносини в сфері державного управління. Зазначимо, що поняття "розпорядчі методи управління" є більш широким, оскільки адміністративні методи базуються лише на застосуванні нормативних актів (розпоряджень, рішень, наказів, постанов органів державного управління), тоді як розпорядчі методи охоплюють усю суть організаційної складової механізму державного управління. За їх посередництвом реалізуються функції управління. За будь-яких форм державного устрою, організації виконавчої влади, типів економічних відносин, адміністративне розпорядництво є необхідною складовою функціонування державного управління, навіть більше - без нього воно просто неможливе. Організаційно-розпорядчі методи полягають у впливі суб'єкта управління на його об'єкт через режим владно-розпорядчих вказівок і організаційно-структурні упорядкування. Як уже зазначалося, організаційні і розпорядчі методи управління є методами прямої дії, тому що носять директивний, обов'язковий характер. Вони грунтуються на таких управлінських відносинах як дисципліна, відповідальність, влада, примус. Обидва ці види методів і впливів використовуються спільно, доповнюючи один одного, але між ними існують певні відмінності.

При використанні організаційних методів (організаційне регламентування, нормування, проектування) не вказуються конкретні особи, не встановлюються конкретні дати виконання (хоч може бути встановлений термін виконання роботи). При використанні розпорядчих методів (наказ, розпорядження, постанова) вказуються прізвища виконавців і конкретні терміни виконаня поставлених завдань. Якщо організаційні методи, як правило, базуються на типових ситуаціях, то розпорядчі - більшою мірою зорієнтовані на конкретні, що склались у даний момент чи прогнозуються у майбутньому. В практичних умовах розпорядчі методи, як правило, грунтуються на правилах і нормах, що вироблені в процесі здійснення організаційних методів [14].

Розпорядчі методи включають комплекс організаційних впливів на різних рівнях управління і в різних формах їх виявлення. Тому можна зробити висновок, що організаційно-розпорядчі (адміністративні) методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загапьноорганізаційних принципах управління.

Характерними особливостями розпорядчих методів державного управління є такі, які:

проявляються через механізм владної мотивації і залежать від набору організаційних та адміністративних заходів, тобто базуються на притаманних системі управління відносинах влади та підкорення, коли завдання органів управління не обов'язково мають пов'язуватися безпосередньо з інтересами виконавців;

виражають прямий директивний вплив на систему в цілому та на окремі її елементи - прямий вплив на об'єкт управління виявляє себе в тому, що суб'єктом визначаються найближча та кінцева мета, завдання управлінського процесу, порядок, терміни його виконання об'єктом, ресурсне забезпечення, умови виконання завдань у найближчій перспективі тощо;

дають можливість керівникові за допомогою адміністративних актів - основних інструментів цього методу - приймати однозначні рішення, що не дають змогу виконавцю вибирати варіанти дій;

визначають обов'язковість актів керівників (указів, постанов, розпоряджень, наказів і резолюцій), невиконання яких розглядається як порушення обов'язків та веде до юридичної відповідальності, зокрема дисциплінарної;

характеризуються певними ознаками: централізація, єдиноначальність, субординація, ієрархічність, імперативність тощо, які за певних умов можуть набути значення самостійно діючих методів управління.

Отже, розпорядчі методи виходять із самої суті управління і особливостей, притаманних тільки йому відносин, а тому складають ніби стрижень адміністративно-управлінського впливу, будучи саме управлінськими.

В основі класифікації організаційно-розпорядчих методів державного управління лежить їх групування за окремими ознаками. Найбільш значимою для них є класифікація, побудована на врахуванні специфіки засобів (форм) організаційного впливу. До них можна віднести повноваження, відповідальність, дисциплінарні вимоги, норми, регламенти, накази, розпорядження і т.д. Групуючи ці засоби впливу за роллю в процесі управління, виділяють три основні групи організаційно-розпорядчих методів управління: регламентаційні (організаційно-стабілізуючі), розпорядчі, дисциплінарні (нормативні) [10].

Суттю регламентизації методів є встановлення складу елементів системи і стійких організаційних зв'язків між ними за допомогою закріплення визначених обов'язків (як за системою в цілому, так і за окремими її ланками), загальної регламентації, тобто розмежування і закріплення завдань, функцій, прав і відповідальності, встановлення взаємозв'язків. Вони здійснюються за допомогою положень, посадових інструкцій та інших регламентів.

Другою групою організаційно-розпорядчих методів управління є методи розпорядчого впливу. Розпорядчі методи відображають поточне використання встановлених організаційних зв'язків, їх часткове коригування в разі зміни умов роботи. В основі розпорядчого впливу лежать повноваження та обов'язки.

Дисциплінарні (нормативні) методи доповнюють по суті регламентаційні та розпорядчі. Вони призначені для підтримки стабільності організаційних зв'язків за допомогою дисциплінарних вимог і систем відповідальності.

Всі три групи організаційно-розпорядчих методів застосовуються як окремо, так і спільно, доповнюючи одна одну. Вони є взаємозамінними, що й зумовлює можливість їх використання в організаціях різних типів.

Розпорядчі методи управління ще класифікують за джерелами впливу, виділяючи способи оганізаційного впливу першого, другого та наступних рівнів управління. Практична діяльність показує, що кожен рівень системи державного управління характеризується своїми особливостями організаційного впливу, виділяючи ті з них, що є найбільш ефективними для відповідного рівня. На вищих рівнях системи державного управління переважають регламентаційні та нормативні способи організаційного впливу. Ни нижчих рівнях на передній план виходять розпорядчі методи, покликані регулювати та підтримувати повсякденну управлінську діяльність. Така диференціація способів організаційного впливу за рівнями системи державного управління є закономірною, оскільки вона відображає обсяг повноважень, якими наділені керівники певного рангу, правове становище певного рівня управління, специфіку управління, його функціональний зміст на певному щаблі державного управління [14].

Обгрунтована диференціація розпорядчих методів державного управління за рівнями управлінської системи відіграє важливу роль у теорії державного управління та сприяє найбільш повному врахуванню організаційних відносин у соціальній системі. І навпаки, застосування цієї групи методів із порушенням положення щабля управління в ієрархії структури державного управління може призвести до порушення управлінських процесів. Прикладом такої ситуації може бути намагання сконцентрувати на вищих рівнях державного управління в роки функціонування командно-адміністративної системи розпорядницьку діяльність з поточного регулювання функціонування організацій, установ і підприємств.

Розпорядчі методи державного управління також класифікують за їх спрямованістю. Зокрема виділяють методи спрямовані на суб'єкт і об'єкт державного управління. При цьому специфіка тієї чи іншої управлінської ланки визначає специфіку організаційного впливу на кожну з них. Діяльність суб'єкта управління має свої особливості - тут основну роль відіграють регламентуючі акти, згідно з якими діють державні службовці, використовуючи права, повноваження та виконуючи певні обов'язки в загальній управлінській системі.

Діяльність працівників, які є об'єктом управлінського впливу, потребує застосування переважно розпорядчих актів у формі соціального, економічного та інших видів впливу.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що запропонований підхід класифікації організаційно-розпорядчих методів витікає із суті державного управління, особливостей і властивих йому взаємовідносин (табл. 1).

Особливе значення розпорядчі методи мають у період становлення ринкової економіки, проведення адміністративної реформи в Україні. На цьому етапі слід сформувати нові управлінські структури, регламентувати їх діяльність, визначити раціональне співвідношення між усіма групами методів відповідно до рекомендацій сучасної науки та практики державного управління.

Серед розпорядчих методів державного управління основну роль відіграють регламентаційні або організаційно-стабілізуючі методи Вони є класичними організаційними методами, спрямованими на встановлення, підтримку та поліпшення організаційних структур, розподіл і закріплення функцій (обов'язків), завдань, прав і відповідальності суб'єктів та об'єктів управління. Об'єктами організаційного впливу виступають як суб'єкт, так і об'єкт управління, а також частково зовнішнє середовище. Організаційний вплив на суб'єкт управління полягає у зміні його функцій, структури, організації управлінської праці, визначенні чи зміні прав, обов'язків та ін. Вплив на суб'єкт управління зумовлює відповідний вплив і на об'єкт управління, оскільки ці дві підсистеми перебувають у нерозривному зв'язку. Суб'єкт управління здійснює самостійний організаційний вплив на об'єкт шляхом встановлення режиму функціонування останнього.

Таблиця 1

Класифікація розпорядчих методів управління

Структура	Класифікація розпорядчих методів	Засоби розпорядницького впливу	Документальне оформлення

До складу організаційно-стабілізуючих методів управління входять регламентування, нормування й інструктування.

Регламентування являє собою досить жорсткий тип організаційного впливу, що полягає у розробці та введенні в дію організаційних положень, обов'язкових для виконання протягом часу, визначеного цими положеннями. Методи, що відносяться до регламентаційних, характеризуються такими впливами: упорядкування, розподіл, програмування, алгоритмізація та ін. Регламентаційні методи складаються з чотирьох основних видів: загальноорганізаційного, функціонального, структурного, посадового.

Загальне/організаційне регламентування включає закони, статути і положення загальноорганізаційного характеру, які встановлюють організаційну структуру і порядок функціонування соціальної системи в цілому. Наприклад, Закон про державну службу, Закон про Кабінет Міністрів, Закон про місцеві державні адміністрації тощо.

Функціональне регламентування охоплює положення, які визначають і встановлюють внутрішній порядок роботи, організаційний статус різних ланок, їх цілі, завдання, функції, повноваження, відповідальність та ін. Наприклад, положення про лінійні та функціональні підрозділи різних органів виконавчої влади (Положення про міністерство, державний комітет, обласну державну адміністрацію тощо).

Структурне регламентування включає організаційні форми управління, які відображають основні елементи і взаємозв'язок внутрішніх структур. Його мета - досягнення необхідної уніфікації форм управління однотипних адміністративних структур. Прикладом такої регламентації можуть слугувати положення про управління, відділи, служби органів виконавчої влади.

Посадове регламентування здійснюється розробкою штатного розкладу та посадових інструкцій, що встановлюють перелік посад і основні вимоги їх заміщення, виконання посадових обов'язків.

З точки зору науки сукупність регламентів повинна охоплювати всі рівні соціальної системи - від первинної ланки (посади державного службовця, служб, управлінь органів управління) до найвищих щаблів державного управління, їх побудова і функціонування регламентуються спеціальними положеннями про структурні підрозділи й інструкціями для окремих посад.

Положення - це організаційно-юридичний документ, що регламентує діяльність установи, організації, їх складових одиниць і підрозділів. У літературі ці положення інколи називають регламентами, що визначають діяльність суб'єкта, об'єкта чи системи управління.

Як правило, вони складаються з таких розділів: "Загальна частина" -розкриває суть та мету діяльності структурного підрозділу, його місце в структурі, опис керівництва роботою та правових актів, якими керується в роботі підрозділ; "Організаційна структура" - розкриває перелік посад, з яких складається штатний розпис підрозділу; "Основні завдання (обов'язки)" - визначає основні функції підрозділу; "Права" - розкриває компетенцію підрозділу; "Взаємовідносини з іншими підрозділами" містить перелік підрозділів та осіб, з якими він вступає в управлінські взаємозв'язки; "Відповідальність" - визначає перелік обов'язків, за які несе відповідальність підрозділ [10].

Іншим розповсюдженим регламентом, за допомогою якого визначаються місце і діяльність працівників, є посадові інструкції. Назва "посадова інструкція" не зовсім точно відображає зміст цього документу, оскільки разом із обов'язками (своєрідними наказами, що робити) в інструкціях визначаються місце працівника, його права, відповідальність, умови праці, зв'язки з іншими працівниками та підрозділами, вимоги до працівника. Тому інколи, особливо в зарубіжній практиці, використовується інша, більш точна назва "стандарт діяльності", "регламент роботи", "функціональний план".

Посадові інструкції - це перелік завдань і обов'язків, функцій, прав, відповідальності, в тому числі з охорони праці тощо, які властиві відповідній посаді в конкретних організаційно-технічних умовах.

Розрізняють типові та індивідуальні посадові інструкції. Типові посадові інструкції - це інструкції, розроблені для посад працівників апарату управління з єдиною структурою. Наявність типових посадових інструкцій дає змогу скоротити час, необхідний для складання індивідуальних посадових інструкцій.

Індивідуальні посадові інструкції це інструкції, розроблені відповідно до конкретної посади з урахуванням особливостей цього органу, підрозділу і конкретного працівника.

Посадові інструкції як юридичні документи вступають у силу або рішенням керівника (затвердження інструкції підписом; наказ про запровадження інструкції), або за рішенням органу управління.

Посадові інструкції складаються з відповідних розділів. Найбільш типовими з них є: загальні положення; функціональні обов'язки; права; відповідальність; кваліфікаційні вимоги; взаємовідносини (зв'язки) за професією, посадою [5].

У розділі "Загальні положення" наводять дані про сутність, особливості й мету діяльності, класифікаційні критерії, визначальні ознаки спеціальності й спеціалізації, додаткові відомості про посаду, професію або роботу правцівника. Розділ "Функціональні обов'язки" розкриває зміст діяльності, яку має виконувати працівник. У розділі "Права" визначають і наводять делеговані працівникові правові засоби, за допомогою яких забезпечують виконання покладених на нього завдань. Розділ "Відповідальність" містить показники особистої відповідальності за виконання робіт, а також переліки результатів, яких необхідно досягти працівникові в процесі професійної діяльності за відповідною посадою, професією або роботою. Розділ "Кваліфікаційні вимоги" встановлює перелік необхідних для зайняття певної посади передумов: рівень освіти, досвід роботи, додаткові навички тощо. Розділ "Взаємовідносини за професією, посадою" розкриває взаємовідносини та зв'язки з іншими працівниками в підрозділі і за його межами, умови заміщення в разі відсутності тощо.

Практика показує, що положення і посадові інструкції мають певний життєвий цикл: розробка, прийняття (затвердження), дія, старіння, удосконалення. В установах, де положення та інструкції розглядаються як ефективні організаційні методи, особлива увага надається їх періодичному уточненню, оновленню. Такий підхід дає можливість своєчасно узгоджувати зміст положень і посадових інструкцій з умовами, завданнями, потребами, забезпечуючи удосконалення і, відповідно, гнучкість організаційно-виконавчої системи.

З метою оцінки результатів розробки, впровадження та оновлення положень і посадових інструкцій використовуються, в основному, такі показники: приведення найменування підрозділу, посади у відповідність із виконуваною роботою (структурно-посадовий ефект); усунення паралелізму і дублювання, зменшення затрат часу на виконання завдань (організаційний ефект); зменшення кількості конфліктів між керівниками підрозділів, працівниками (соціально-психологічний ефект).

Традиційним регламентом є також розпорядок роботи, який має різновиди. Найперше, це єдиний розпорядок роботи, який узгоджує роботу керівників, організації, підрозділів, графіки оперативної і поточної роботи, час проведення громадських заходів. Кожен організатор, дотримуючись такого розкладу, дотримується власного розпорядку, що відповідає його посаді та стилю роботи.

Відсутність єдиного регламенту, коли кожен організатор працює від виклику до виклику і багато у чому залежить від "регламенту стихії", приводить до нашарування різних заходів.

В управлінській практиці використовується також регламент особистого прийому. Цей регламент визначає час, сприятливий для прийому; стислий зміст питання; тривалість зустрічі; наявність необхідних документів тощо.

Практикуються також регламенти-сценарії різних заходів, які проводяться за участю керівників: прийоми делегацій, урочисті прийоми, презентації, відкриття заходів, проведення урочистостей тощо. У таких регламентах визначені процедури, ритуали, дії та приблизні витрати часу. Керівники, які не мають таких розроблених регламентів, не позбавлені труднощів при проведенні зазначених заходів [11].

Формами виразу регламентаційного впливу є визначення напрямків діяльності, розподіл прав, відповідальності, завдань, функцій та ін. Інструментами впливу є опис системи, аналіз системи управління, вивчення документів за допомогою методів групової оцінки, опитування, контролю. Документальне оформлення регламентаційний вплив отримує у вигляді правил, положень, угод, договорів, планів, програм, графіків тощо.

Розпорядчі методи управління включають поточну організаційну роботу, яка базується на вже сформованій, за допомогою регламентування, організації, їх основою є вирішення конкретних ситуацій, не передбачених у регламентаційних аспектах або передбачених самою розпорядчою діяльністю. Основою розпорядчого впливу є порядок управління, розроблений у результаті актів організаційного впливу. Саме на підтримання і поліпшення цього порядку спрямований розпорядчий вплив. Він виходить від керівника, носить обов'язковий характер і не підлягає обговоренню чи зміні. Акти розпорядчого .впливу надходять строго в одному напрямі - від вищих ланок управління до нижчих, від керівника до підлеглих.

Для розпорядчого впливу є характерним нерегулярність його виникнення, оскільки відхилення в прийнятому порядку управління виникають раптово і їх складно передбачити наперед. У чітко організованій системі такі відхилення зведені до мінімуму, проте через різноманітні зовнішні та внутрішні причини подекуди і в ній виникає потреба в застосуванні розпорядчого впливу.

Розпорядчий вплив має активний та пасивний характер. До першого відносяться накази, постанови, розпорядження, директиви, резолюції, вказівки тощо. Документи, що виражають цю діяльність з аналогічною назвою, є засобом здійснення активного розпорядчого впливу. Він може бути за формою усним чи документально оформленим. Кожна з цих форм має свої переваги: усна - більш оперативна, документальна - формалізована і сприяє кращому обліку і контролю виконання розпоряджень, їх поєднання становить важливу складову сторону діяльності керівника.

Наказ - це правовий акт, що видається керівником органу державного управління (його структурного підрозділу), який діє на засадах єдиноначалля з ціллю вирішення основних і оперативних завдань, що стоять перед цим органом і є обов'язковим до виконання підпорядкованими структурами та підлеглими працівниками. В окремих випадках може стосуватися широкого кола організацій і посадових осіб незалежно від підпорядкування.

Постанова - правовий акт, виданий колегіальним органом управління у письмовій формі, обов'язковий до виконання підпорядкованими структурами, громадянами.

Розпорядження - акт управління, що деталізує конкретні шляхи і способи вирішення питань оперативного характеру, який є обов'язковим до виконання підпорядкованими структурами та підлеглими працівниками.

Специфічною формою розпорядчого впливу є директива, що являє собою рішення про цілі перспективного розвитку окермих структурних підрозділів, організацій, підприємств, господарських систем і галузей. Директиви визначають загальну мету господарювання, розраховану на тривалий період, що потребує якісної зміни засобів і методів роботи. Практична реалізація директив пов'язана з виданням наказів, розпоряджень, постанов і вказівок для вирішення поточних завдань [4].

В управлінській практиці також широко використовується резолюція. яка являє собою конкретну вказівку виконавцю щодо здійснення тих чи інших дій, передбачених відповідним документом. Резолюція накладається керівником на документі.

Вказівка - розпорядчий документ, виданий адміністрацією установи в усній або письмовій формі з питань інформаційно-методичного характеру або пов'язаних з організацією виконання раніше виданих правових актів організаційно-розпорядчого характеру.

Обгрунтованість наказів, розпоряджень і вказівок потрібно насамперед розглядати з правової точки зору - відповідності змісту їх правовим нормам. Разом з цим слід розрізняти їх ресурсну обгрунтованість, тобто наявність чи надання матеріальних, фінансових та часових ресурсів для виконання цих вказівок і розпоряджень. Використовуючи розпорядчі методи управління, сучасний управлінець повинен чітко і грамотно ставити завдання, компетентно аналізувати та ефективно контролювати хід їх реалізації, проводити інструктивно-роз'яснювальну роботу, налагоджувати та підтримувати виконавчу дисципліну.

Під виконавчою дисципліною розуміють вміле та вчасне виконання управлінських документів, яке забезпечується кваліфікацією, досвідом, творчістю та ініціативою виконавців. Для налагодження високої виконавчої дисципліни при виданні письмових розпоряджень слід дотримуватися таких вимог:

чітко вказувати строки виконання завдань та заходів і контролювати їх дотримання;

встановлювати персональну відповідальність виконавців за виконання завдань та заходів.

Як вже було сказано, поряд з письмовою формою розпоряджень, у практичній діяльності широко використовується й усна як своєрідний засіб комунікації в системі управління, відносин "керівник - підлеглий".

При використанні усних розпоряджень теж існують специфічні, перевірені практикою рекомендації:

- віддавати усне розпорядження потрібно ясною, зрозумілою мовою, щоб не ставити виконавця у скрутне становище: або він виконає розпорядження так, як зрозумів, або прийде до керівника з уточненням;

корисно перевірити, чи правильно зрозумів виконавець розпорядження;

перед тим як віддати усне розпорядження, слід переконатися, що воно не суперечитиме раніше відданим;

усне розпорядження також повинне фіксуватися керівником. Формою фіксації таких розпоряджень може бути діловий блокнот керівника чи спеціальний журнал.9

До пасивного впливу можна віднести інструктування, інформування, рекомендацію, ревізію, контроль та ін. Засобом здійснення цього впливу є відповідне їх документальне оформлення: інструкція, правила, керівництво, акт, рекомендація, методика, пам'ятка тощо.

Процес ознайомлення з умовами праці чи обставинами дорученої справи, з'ясування питань, можливих утруднень, перестороги від можливих помилок, порад щодо виконання певних видів робіт, настанов працівника для здійснення необхідних дій і вироблення певної поведінки називається інструктуванням. Закріплення цих настанов, порад, описів, рекомендацій і правил в письмовій формі - інструкцією. Інструктування завжди має форму методичної та інформаційної допомоги, спрямованої на успішне виконання роботи [3].

Інформація інструктивного характеру міститься також у правилах, керівництвах, методичних рекомендаціях і вказівках, методиках. Наявність і використання цих інструктивних документів визначає вузький зміст поняття "інструкція": більш-менш детальні правила, настанови, норми, рекомендації, вказівки працівнику про те, що, як і коли необхідно виконати, якої послідовності дій слід дотримуватися.

Правила - інструктивний документ, який містить вимоги, виконання яких створює необхідну поведінку і певний визначений порядок.

Керівництво інструктивний документ, який містить правила виконання чогось, настанови і норми поведінки в певній сфері роботи.

Методика - інструктивний документ, який визначає мету і завдання, порядок виконання роботи, запроваджувані методи і очікувані результати. Методиками також називають методичні вказівки і рекомендації.

Відомий фахівець наукової організації праці П.М.Керженцев вважав, що навіть найбільш стисла інструкція повинна вміщувати такі три основні позиції:

1) що саме повинно бути виконано;

2) термін виконання;

3) на кого покладено відповідальність за виконання завдання".І" Розпорядницький вплив за терміном дії може мати довготривалий (стратегічний), середньотривалий (тактичний) і короткотерміновий (оперативний) характер.

В органах управління використовуються такі інструменти оперативно-розпорядчого впливу: засідання, оперативні, диспетчерські та селекторні наради, колегії, а також такі засоби, як оргплан, проект, оперограми, діаграми, блок-схеми та ін. Особливістю розпорядчого впливу є те, що він на відміну від організаційного, вимагає більш частішої перевірки виконання та контролю [14].

Як бачимо, розпорядчий вплив здійснюється в різноманітних формах, що дає змогу успішно підтримувати стійкість системи державного управління відповідно до характеру проблем, які виникають і усувати відхилення від заданої програми в організаційній системі її органів та установ. А тому одним з найважливіших практичних питань державного управління є ефективність використанння розпорядчих методів управління, її можна визначити, порівнюючи те, що було передбачено розпорядчими документами та іншими засобами розпорядчого впливу, з тим, що фактично досягнуто при їх реалізації. Ефективність письмових розпоряджень зумовлюється їх кількістю, ступенем обгрунтованості, проявом ініціативи з боку виконавців, рівнем виконавчої дисципліни. Практика державного управління показує таку залежність: чим вищий рівень (якість) організації праці та управління, тим менше видається письмових розпоряджень, їх велика кількість послаблює вплив, перетворюючи у формальні акти, збільшуючи обсяги роботи управлінських служб. Слід також зазначити, що чим більше видається письмових вказівок, тим більша вірогідність появи непогоджених строків, заходів та інших непорозумінь.

Підбиваючи підсумок розгляду розпорядчих методів, можна сказати, що їх правильне використання має велике значення для удосконалення державного управління в цілому, підвищує чіткість та ефективність діяльності органів управління, оперативність і своєчасність управлінських рішень, гнучкість управління. В розпорядчій діяльності керівника виявляється його мистецтво управління. Вміле використання регламентаційних та розпорядчих методів, поєднання їх з дисциплінарними впорядковує управлінський вплив на об'єкт управління, підвищує ефективність управлінської діяльності, забезпечує ритмічну роботу всієї системи державного управління.

Розпорядчі методи відіграють особливу роль у забезпеченні сприйняття системою управління нововведень. Використання організаційно-розпорядчих методів вимагає врахування економічних інтересів, соціальних потреб, психологічних особливостей підлеглих.

розпорядчий державний управління гетьманат

2. Рада Міністрів та Міністерства Української держави (Гетьманат Скоропадського 1918 р.): статус, структура, повноваження, компетенція та діяльність.

Помилки Центральної Ради, наступ більшовиків у кінцевому результаті привели до її падіння.

29 квітня 1918 року Павло Скоропадський взяв владу в Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів. Того ж дня делегати Всеукраїнського з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською державою. Згодом багато писали й говорили про те, що цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його делегатів лише незначну кількість людей у піджаках, основну масу становив натовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім різних губерній.

В Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав Гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебен. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де Гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документу, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

Перший республіканський етап української державності закінчився, на зміну йому прийшов другий - монархічний.

Серед перших рішень гетьманату було встановлення Української держави замість Української Народної Республіки, проголошеної Центральною Радою. Оприлюднені "Грамота до всього Українського Народу" та "Закони про тимчасовий державний устрій України" стали правовими основами діяльності гетьманської держави. Згідно з цими актами скасовувалися починання Центральної Ради і встановлювався режим особистої влади Гетьмана. Йому належало виняткове право видавати закони, призначати і звільняти голову виконавчої влади Отамана Ради Міністрів та затвердження складу Уряду. Гетьман здійснював зовнішню політику, управляв військовими справами, був верховним суддею країни та ін [2].

До позитивних сторін можна віднести прагнення до впорядкування законодавчого процесу і законності як форм державного управління. З цією метою вписано спеціальний розділ "Про закони". У ньому передбачено процедуру законодавчого процесу і верховенство закону в державному житті. Необхідно відзначити створення нового спеціального органу - Фінансової Ради - для ведення справ державного кредиту і фінансової політики, а також розділу, присвяченого Раді Міністрів -органу законодавчої ініціативи та "вищого державного управління". У структурі Ради Міністрів для управління справами вводиться посада Генерального Секретаря, який очолює Державну Генеральну Канцелярію

В особі Гетьмана відбулося поєднання законодавчої та виконавчої влади. Крім цього, і Генеральний Суд призначається Гетьманом. Пояснити встановлення такої авторитарної влади можна бажанням гетьманату якнайшвидше покінчити з безладдям, хаосом та навести елементарний порядок у державі.

До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж самого дня. У них були визначені головні напрями діяльності Гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно з «Законами...», вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася у руках Гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головкомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю – авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави.

15-18 травня 1918 року відбувся з’їзд заводчиків, фабрикантів, фінансистів, великих землевласників, який схвалив гетьманський переворот. Близько 1 тисячі його делегатів заявили про готовність усіма силами сприяти утворенню нового державного, громадського й економічного ладу Української держави. Для консолідації сил заможних верств суспільства вони утворили «Союз промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства» (Протофіс). Цей з’їзд показав, що режим П. Скоропадського підтримують не тільки хлібороби-землевласники, середня інтелігенція, кадети, а й великі промисловці [7].

Гетьман намагався силою влади й помірними реформами загасити революційне полум’я, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Якихось серйозних протестів населення не було, крім деякого невдоволення з боку патріотично налаштованої національної преси й інтелігенції. Зміна влади прямо не загрожувала українській державності, бо Гетьман неодноразово наголошував на необхідності її зміцнення, консолідації суспільства. Водночас, мирний перехід повноважень до Гетьмана свідчив, що населення України очікувало на подолання анархії, наведення порядку, забезпечення стабільності в економіці й суспільному житті.

В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата на посаду голови кабінету міністрів. Ним було призначено М. Устимовича — близьку до гетьмана, але мало відому в українських колах людину, який і скріпив документи від 29 квітня 1918 року. Він не зумів підібрати собі міністрів, бо деякі діячі, насамперед з партії соціалістів-федералістів, відмовилися прийняти його пропозицію.

Не вдалося зробити цього й наступному голові уряду — професорові історії та права М. Василенку. Як із прикрістю писала пізніше Л. Старицька-Черняхівська, соціалісти-федералісти «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту», їм не вистачило патріотизму піднятися над своїми партійними амбіціями й об'єднатися в ім'я української державності. Від соціалістів-федералістів погодився увійти до кабінету М. Василенка лише Дмитро Дорошенко - представник давнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана Петра Дорошенка. Він став міністром закордонних справ. Показовим є те, що і наступний голова гетьманського уряду Федір Лизогуб також походив із старовинного українського роду.

Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 року Гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді (його так і не вдалося виконати). З перших днів діяльності гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі, яке потрясали невдоволення, суперечності, ексцеси. Для підготовки нового аграрного закону й полагодження конфліктів між землевласниками й селянами було створено губернські й повітові комісії. Тимчасові правила про земельні комісії зобов’язували селян повернути поміщицьке майно й відшкодувати збитки, яких вони завдали великим землевласникам. На початку листопада підготували проект аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами – не більше 25 десятин на двір [11].

Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю з допомогою збройних загонів гетьмана. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини туди вивозилася величезна кількість українського зерна, м'яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

Сім з половиною місяців Української Держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Сучасники Павла Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України цього періоду. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка Гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Німеччини та Австро-Угорщини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Поступово було відроджено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення в Україну російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою Гетьмана.

Прагнення створити законодавче забезпечення наступності вищої державної влади та нормативно визначити відповідний порядок й процедури простежуються у наступному документі - "Тимчасовому законі про верховне управління державою на випадок смерти, тяжкої хвороби і перебування по-за межами держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України".

Як очікувалося, українські політики, більшість з яких були соціалістами й членами Центральної Ради, різко негативно поставалися до гетьманської держави. Тому майже всі відомі українські діячі відмовилися від запрошення взяти участь у формуванні уряду. Це змусило гетьмана звернутися до політиків, не пов'язаних з українським рухом, тим самим давши підстави для звинувачень зароджуваної опозиції у "неукраїнськості" уряду. Лише відомий український історик Дмитро Дорошенко погодився зайняти посаду міністра закордонних справ у новому кабінеті, очолюваному Федором Лизогубом нащадком старого козацького роду. Всі інші посади міністрів зайняли висококваліфіковані професійні чиновники - переважно росіяни чи зрусифіковані українці [8].

Досить швидко це дало свої результати: за якихось декілька місяців в Україні запрацював дійовий адміністративний апарат, який наводив у суспільному житті порядок. На місцях службовці Центральної Ради заміщалися досвідченими управлінцями старостами, які призначалися з земельних власників, народних діячів, військових. Багато з них виконували управлінську роботу ще у царські часи.

Гетьманський уряд узявся до розробки низки законів, без яких не могла існувати держава. Упродовж п'яти місяців було ухвалено близько трьохсот законів, які унормовували життя громадян України. З поміж інших важливих законодавчих актів на особливу увагу заслуговує закон щодо встановлення Сенату Української держави, який мав бути Найвищим Судом України. Він складався з трьох генеральних судів: адміністративного, цивільного і карного.

Переформовано військові частини для створення боєздатної армії, зроблено спробу відновлення українського козацтва резерву збройних сил. Стала діяти поліція і державна безпека, функції яких виконувала Державна варта. Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з трьома державами, то Гетьманська держава обмінялася посольствами з дванадцятьма країнами, у тому числі з Російською Федерацією. Вдалі кроки зроблено у формуванні власної банківської мережі та встановленні української грошової системи. Відновився залізничний рух, для чого були налагоджені занедбані залізниці і мости, відремонтовано локомотиви.

Унаслідок судової реформи та ухвалення нових законів покращилася діяльність судів Але особливо вражаючими були досягнення уряду в гуманітарній сфері: випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, у більшості шкіл введено українську мову навчання. Для державних службовців та вчителів гетьманська канцелярія наказала влаштувати курси українознавства. Міністерства оборони, шляхів, пошт і телеграфів видали накази про переведення всього діловодства на українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі в сільських районах. У Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися два нових університети, засновано національний архів та бібліотеку. Вершиною цієї діяльності стало створення 24 листопада 1918 р. Української Академії наук. Так, за якихось декілька місяців гетьманська держава досягла таких успіхів у царині культури, про які мріяли багато поколінь української інтелігенції [2].

Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з Німеччиною (яку гетьман навіть встиг відвідати з офіційним візитом у вересні 1918: після подорожі Скоропадського до Німеччини й успішних переговорів з кайзером Вільгельмом II та його урядом, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовнішній політиці, зокрема згоду німців на розбудову регулярної української армії), Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Грузією, Норвегією, Швецією, Іспанією, Голландією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30-ма державами. Також було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню (велися навіть переговори про входження цих держав до складу України на федеративних засадах), здобуто визнання й підписано перемир'я з Радянською Росією (12 червня 1918 року). На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.

Спроби повернути поміщикам землю, обов’язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків сприяли формуванню опозиції, яка дуже швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 року піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тисяч залізничників). У цей же час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб. Також мали місце саботажі (вибухи й пожежі в Києві, Одесі тощо), атентати (вбивство фельдмаршала Г. Айхгорна) тощо, що спричинило репресії з боку гетьманського уряду й німецько-австрійської військової влади.

Через політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів Гетьмана. Опозиційний Український національний союз вимагав надати йому вісім міністерських посад, широкої амністії, скасування смертної кари, ліквідації цензури, тощо. Намагаючись розрядити атмосферу, Павло Скоропадський 22 жовтня 1918 року видав Маніфест до українського народу, який підтверджував непорушність принципу незалежності України, гарантував прискорення аграрної реформи, скликання парламенту. Політична криза дещо вщухла після оновлення кабінету міністрів, але орієнтація у зовнішній політиці на проантантівський і проденікінський напрям не могла не викликати чергової кризи.

Поряд із рядом конкретних досягнень, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, гетьманський режим допустив фатальні прорахунки, а Павлу Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Як вже згадувалося, гарантом стабільності у державі фактично виступала зовнішня сила – окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини.

З одного боку це гарантувало Українській Державі безпеку і стійкість, а з іншого – справжніми господарями в Україні були не Гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація, очолювана генералом В. Ґренером. У цій ситуації кожна із сторін намагалася використати іншу у своїх власних цілях [13].

Гетьманат, спираючись на багнети окупантів, хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб вибороти справжню незалежність. Павло Скоропадський у приватній бесіді заявляв, що «сподівається обійти німців і змусити їх працювати на користь Україні». Німеччина ж прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. Згодом, німецька сторона змусила Скоропадського дати їй письмове зобов’язання не допустити скликання Українських Установчих зборів. Цей крок Гетьмана заблокував конституційний процес і позбавив український народ реальної змоги законного і демократичного формування власної держави.

Без перебільшення можна стверджувати, що жодна інша влада всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про посольства і місії Української Держави». Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи [7].

Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П. Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні лідерів більшості українських політичних партій. Провідні держави світу замість реальної допомоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою [2].

Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж — виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П. Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало грунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбувалося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з половиною місяців 1918 р.

Загалом же становище після повалення Гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, на півночі — більшовики, на південному сході — російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були робити це.

Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було спільної політичної лінії. Те, що перед тим об'єднувало членів уряду — боротьба проти гетьмана, — поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо [12].

Підвоядчи підсумки можем визначити, що згідно «Законам про тимчасовий устрій України», гетьман — голова держави і гарант «порядку». Відповідальний перед гетьманом уряд. Незалежна судова система. Місцеве земське і міське самоврядування. Повнота законодавчої влади визнавалася за представницьким органом влади — сеймом.

Зауважимо, що під час Гетьманату П Скоропадського уряди Української Держави змінювалися 4 рази. Крім того відмітимо один цікавий факт, що 29 квітня — 30 квітня 1918 Микола Миколайович Сахно-Устимович був призначений в.о. голови Ради Міністрів, однак уряд так і не був сформований.

Таблиця 2

Склади урідів Гетьманскої держави П. Скоропадського

Посада	Дати скликання Уряду
1 склад 30 квітня — 4 травня 1918	2 склад 4 травня — 24 жовтня 1918	3 склад 25 жовтня — 14 листопада 1918	4 склад 14 листопада — 14 грудня 1918
Голова Ради Міністрів	в.о. Микола Прокопович Василенко	Федір Андрійович Лизогуб	Федір Андрійович Лизогуб	Сергій Миколайович Гербель
міністр закордонних справ	Василенко М. П.	Дмитро Дорошенко	Стебницький П.	Георгій Афанасьєв
морський міністр	Максимов М. Л.	Максимов М. Л.		Андрій Покровський
міністр внутрішніх справ	Вишневський	Лизогуб Ф. А.	Лизогуб Ф. А.	Ігор Кістяковський
міністр фінансів	Антон Ржепецький	Антон Ржепецький	Антон Ржепецький	Антон Ржепецький
міністр торгівлі і промисловості	Сергій Гутник			Сергій Меринг
міністр праці	Вагнер Ю. М.	Вагнер Ю. М.	Максим Славинський	Володимир Косинський
міністр шляхів сполучення	Бутенко Б. А.	Бутенко В. А.		В.Є. Ландеберг
міністр продовольства	Соколовський Ю. Ю.	Соколовський Ю. Ю	Леонтович В.
міністр юстиції	Чубинський Н. П.	Михайло Чубинський	В'язлов А.	Віктор Рейнбот
міністр сповідань	Василенко М. П.		Лотоцький О.	Михайло Воронович
міністр народного здоров'я	Любинський В. Ю.	Любинський В. Ю.		Любинський В. Ю.
міністр землеробства		Василій Колокольцев
військовий міністр		Олександр Рогоза
міністр народної освіти		Василенко Н. П.		Володимир Науменко
державний контролер		Георгій Афанасьєв
державний секретар	Гижицький	Гижицький

Таким чином, можемо побачити нестабільність діяльності Урядів Гетьманскої держави П. Скоропадського. При цьому окремі особистості призначалися на посади міністрів декілька разів. Наприклад, Антон Ржепецький був призначений на посаду Міністра фінансів всі 4 рази. Таким чином він є найстабільнішим членом Уряду. Кріім того, три рази був призначений на посаду Міністра народного здоров'я Любинський В.Ю. По два рази були призгначені такі міністри як Максимов М.Л., Вагнер Ю.М., Бутенко В.А., Соколовський Ю.Ю.

Можемо стверджувати, що за цасів Гетьманату П.Скоропадського політична ситуація в країні була не настільки стабільна, наскільки цього вимагав Гетьман, через це відбувалися постійні зміни складів Уряду. Однак саме за таких нестабільних умов адміністративного ресрсу час правління Гетьмана П. Скоропадського визначається як один із найспокійніших та стабільніших періодів існування Української державності 1900-1925 рр.

Список використаної літератури

Англійсько-український словник термінів і понять з державного управління. - К.: Основи, 2006. -.С. 95.

Бойко О.Д. Історія України: Посібник – К.: Видавничий центр "Академія", 2001.

Державне будівництво та місцеве самоврядування. – К.: НАДУ при Президентові України. – 2008. – 334 с.

Державне управління в Україні // Навчальний посібник. Авер'янова В.Б. – К., 2005.

Державне управління в Україні: підручник / За заг. ред. Нижник Н.М. – К. – 2007.

Державне управління: Навч. посіб. / А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Васіна, Л.Ю. Гордієнко; За ред. А.Ф. Мельник. — К.: Знання-Прес, 2003. — 343 с.

Донців Д.І. Рік 1918, Київ: Документально-художнє видання / Упоряд.: К.Ю. Галушко. – К.: Темпора, 2002.

Лановик Б.Д., Матейко Р.М, Матисякевич З. М.: Історія України: Навчальний посібник / За ред. Б.Д, Лановик. – 2-ге вид., перероб. – К.: Товариство "Знання", КОО, 1999.

Лунев А.Е. Теоретические проблемы государственного управления. – 2008. С. 7-8

Малиновський В.Я. Державне управління: Навчальний посібник. -Луцьк: Ред. - вид. відд. "Вежа" Вол. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2008. - 558 с.

Масенко Л. "Феномен малоросійства: Павло Скоропадський" (з книги "Мова і політика"), 2000.

Рент О.І. Павло Скоропадський. – К.: Видавничий дім "Альтернативи", 2003.

Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 – грудень 1918) – К.: Київ – Філадельфія, 1995.

Ярмиш О.Н., Серьогін В.О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Підручник. – Харків: Вид-во Національ-ного ун-ту внутр. справ, 2002. – 653 c.

Kigro Felix A. and Nigro Lloyd G., Modern Public Administration. 7-th edition, 1989, New York: Harper and Row, Publishers.

White L. Introduction to the Study of Public Administration, 4-th edition. 1955, p. 8.