Структура та зміст родового циклу в бойків (XIX - поч. XX ст.)

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний Університет

Імені Володимира Гнатюка

Кафедра нової та новітньої історії та методики викладання історії

Курсова робота

Структура та зміст родового циклу в бойків (XIX - поч. XX ст.)

Студента 42 групи

Історичного факультету

В.В. Клапків

Науковий керівник

кандидат історичних наук

Л.В. Костюк

Тернопіль - 2010

Зміст

Вступ

Розділ I. Передродовий період

1.1 Поводження "породіллі"

Розділ II. Родовий період

Розділ III. Післяродові обряди

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження визначається місцем і роллю обрядів у житті бойківської спільноти, становленні та розбудові їхньої родової обрядової традиції. У досліджуваний період родовий цикл бойків набув чималого досвіду пов’язаних з родовою обрядовістю. Так що говорячи про родовий період ми можемо сказати що саме цей процес був на протязі часу даного дослідження розвивався найбільше, через свою природну закритість яка підтримувалася географічним розташуванням бойків і закритість його населення яке інколи не хотіло розказувати про свої звичаї і обряди - І ось через це ми маємо мало інформації про обрядовість бойків. Можемо сказати що у майбутньому ми вже не простежуємо таких випадків родової обрядовості у бойків, ось чому свідчення про родовий цикл бойків такий цінний, бо його як такого описаного не має.

Мета даного дослідження є комплексне вивчення власне родових обрядів бойків, розкрити основну їхню етапність.

Для досягнення поставленої мети необхідно розв’язати такі завдання:

визначити ступінь наукової розробки проблеми та з’ясувати питання, їхнього дослідження;

провести аналіз власне передродових обрядів бойків;

охарактеризувати родовий цикл обрядів;

визначити етапність післяродових звичаїв бойків

Об’єктом дослідження виступає обрядовість української етнічної групи - бойків

Предметом дослідження є звичаї та обряди родового циклу бойків даного періоду, в контексті розвитку шлюбно-сімейних стосунків бойківської родини.

Історіографія даної роботи.

Першою узагальнюючою працею з даної теми є монографія “Бойківщина" (К., 1983). Однак родовий цикл там висвітлено досить побіжно і має швидше ознайомчий характер. Тут автори реконструювали сімейний побут бойків наприкінці ХІХ - початку ХХ ст., висвітлили окремі аспекти звичаєвого права, які регламентували сімейні відносини.

При написанні роботи були використані праці Григорія Дем'яна - кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника Інституту народознавства НАН України у м. Львові (протоколи і рішення громад, сімейні обрядові дійства, шкільні посвідчення, особисті документи), які дозволили відтворити картину проведення сімейних обрядових процесів, крім цього торкнутися діяльності шкіл різних періодів: польського, австрійського, радянського.

В 30-х роках ХX ст. розпочали детальніше вивчати сімейну обрядовість Карпат. Саме їх досліджували Вачевський М.В., Скотний В. Г в працях “ Етнографічні відомості про Карпати ” (К., 2004) та “Карпатські обряди в Культурі Історії України”. В обох працях простежується певні відомості про карпатську загадкову обрядовість яка залежить від регіону. Також у цих працях простежується вплив громади на внутрішньо - сімейні стосунки бойків. Подібні проблеми, але в інший хронологічний відрізок часу, на основі архівних матеріалів висвітлює в своїй монографії Ю. Гошко.

Видатний карпатський етнолог Чорі Ю. у своїй книзі детально висвітлив структуру і функції родини, сімейні взаємовідносини та сімейну обрядовість гуцулів, бойків, лемків.

В ХХ ст. в історіографію додали Долішний М.І., Козоріз М.А. та польський дослідник Станіслав Вінценз. Мікловда В.П. у статті “ Племена бойків в Україні: перспективи розвитку внутрішньо сімейних обрядів бойків в сьогоденні ” найповніше дослідили питання трансформації обрядовості у Катпатській Україні. Гринів Л., Мацола В. у нарисі “ Розвиток в Українських Карпатах // Проблеми національної самосвідомості ” на основі шлюбно-майнових відносин довів існування пережитків "матріархату" на Закарпатті. Він свої дослідження грунтував на ролі Баби - повитухи.

бойківська етнічна група обряд

Методологічну основу курсової роботи становлять принципи історизму, об’єктивності, системності, порівняльно-етнографічний.

Методи дослідження. Роботу виконано з використанням таких методів як: проблемно-хронологічний, системний, історико-типологічний, ареально-географічний які дозволяють провести всебічний науковий аналіз проблеми.

Хронологічні межі дослідження визначені поч. ХІХ - 30-ми роками ХХ ст. Початок цього періоду пов’язаний з активним збором етнографічного матеріалу на території Бойківщини, який до цього часу майже не проводився, кінець його припадає на першу половину XX ст. - із приєднанням Західної України до УРСР, що спричинило радикальні зміни в духовній культурі бойків.

Географічні межі дослідження. Бойківщина знаходиться в гірській системі західної частини Українських Карпат. На основі етнографічних та мовно-діалектичних даних можна стверджувати, що на кінець ХІХ - початок ХХ ст. бойки проживали між рікою Ломницею на Сході і верхів’ям Сяну на Заході, північну межу становлять передгір’я Карпат південніше Дністра, південну - Полонинський хребет між верхів’ями рік Ужа і Тересви на Закарпатті. За сучасним адміністративним поділом вказана територія охоплює південно-західну частину Рожнятівського і майже весь Долинський райони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Межигірського і Великоберезнянського районів та весь Воловецький Закарпатської області.

Наукова новизна полягає у відображенні маловідомих, мало досліджуваних фактів, та аспектів структури родової обрядовості бойків, та у її актуалізації на сучасних етапах незалежності України. А також у розкритті теоретико-методологічних основ його наукового вивчення і виявлення основних напрямків для практичної діяльності даного дослідження.

Теоретичне значення. Дане дослідження розкриває родовий обряд бойків. Тому воно може слугувати доповненням до інших наукових праць.

Практичне значення. Полягає у можливості її застосування для створення науково - узагальнюючих праць про бойківську обрядовість, для дослідження специфіки в обрядовості Карпатського регіону, доповненням до навчальних досліджень, при розробці доповідей, статей, рефератів.

Структура курсової роботи складається з вступу (містить історіографічні матеріали які були використані у даному дослідженні), трьох розділів, висновку, та списку використаних джерел.

Розділ I. Передродовий період

1.1 Поводження "породіллі"

Родові обряди бойків відображають епоху давніх вірувань. В їх основі лежить трудова обумовленість, розкривається глибина народної психології - яка передавалась з покоління в покоління.

За народними традиціями, вагітна жінка, в основному, виконувала посильну домашню роботу на свіжому повітрі, на городі, в хаті. Важливого значення набувало спілкування молодої вагітної жінки зі своєю мамою, бабусею, рідними та близькими жінками, вона засвоювала за якимось рукоділлям дитячий фольклор, зокрема колискові, розмовляла зі своєю майбутньою дитиною, призвичаюючи її до світу, у який вона мала увійти [1, с.233].

Загалом, перед пологові звичаї були покликані сприяти нормальному перебігу вагітності, нормальному самопочуттю жінки, забезпечити фізичну та духовну повноцінність новонародженого, тобто природну обдарованість [9, с.51].

Так, вагітній жінці заборонялося споживати певні продукти, не дивитись на деяких тварин, обходити стороною калік, сліпих та інших хворих людей. Щоб негативні дії й вади оточуючих людей не перейшли на породіллю, жінку охороняли від нервових потрясінь, переляку, сварок. Сама жінка, як правило, приховувала свою вагітність якомога довше, щоб ніхто не наврочив на неї та її майбутню дитину, і щоб пологи не були тяжкими. За народними повір’ями, вагітна жінка не повинна була сваритись, гнівитись, підтримувати плітки, займатись крадіжками і т. ін., тому що всі ці негативні риси могли передатись її дитині [2, с.56].

Їй також заборонялося переступати через колючі та гострі предмети; сидіти на ріжку стола; білити і фарбувати оселю; ходити вночі під дощем; працювати у свята. Засуджувалося вживання спиртних напоїв, паління; лихослов’я, лукавство, бо за народними поглядами, усі ці якості могли передатися дитині. Дані обряди становили своєрідну систему табу та заборон щодо їжі, місця перебування майбутньої матері, занять чи видів праці, поведінки, які ґрунтувалися на основі давніх уявлень, збережених у численних забобонах [19, с.39].

Наприклад, вагітній жінці заборонялося стригти волосся, зупинятися на сакральних межах, що являлися рубежами між світами живих та мертвих, таких як поріг, ворота, перехрестя чи роздоріжжя, виходити з дому без оберегів [15, с.67].

Для захисту від нечистої сили й пристріту вагітним жінкам радили носити обереги: залізну голку або ніж, друзки від розбитого блискавкою дерева, вугілля, шматочок цегли від печі тощо. До речі, мішечок із глиною або попелом із печі одразу після народження прив'язували немовляті до ручки, як нині прив'язують бирочки у пологовому будинку [5, с.24].

Це робилося для того, щоб духи родинного вогнища оберігали і захищали маля, як і його матір під час вагітності. Цілителі кажуть, що якщо вагітна носитиме намисто з бурштину, то в неї пологи будуть легкими й вдалими, але він протипоказаний у разі гіпофункції (зниженої). Не доведи Боже здійснювати вагітній молодиці якійсь негативні вчинки! За давнім звичаєм, вагітній жінці не годилося з’являтися часто на люди, особливо в останні дні перед пологами, бо це мало глибокий психологічний і моральний тиск який переростав пізніше у депресію [18, с.132].

Особливо "породіллі" заборонялось в останні дні перед родами сваритися з чоловіком. Бо вважалося якщо жінка свариться з Чоловіком тоді дитина буде дуже кволою і буде безперервно слабувати і не буде добре любити своїх батьків. Тому щоб не починати в дома сварку, вагітні жінки йшли більше на природу, але не далеко від дому - це вважалося як розвіяння печалю перед нас тупанням важливого кроку родів. Особливим кроком який контролювався був крок щодо харчування [4, с.25].

Вважалось якщо жінка під час своєї вагітності не повинна нічого давати з дому після заходу сонця, а особливо з рук в руки - бо вважалось, що вона віддає їй свої сили, а заодно і дитину, (особливо заборонялось позичати вдовам, або тим жінкам які втратили свою дитину). Дозволялось позичати вдень і то позичати могли всі крім вагітної дівчини при цьому говорили такі слова "Даю тобі з добром, а ти мені не вертай зло" і то після того як та людина переступила поріг, якщо вона стоїть і чекає поки їй дадуть, то її навіть можуть відмовити [7, с.79].

Вагітна жінка могла не йти навіть до сповіді, але якщо вона хотіла висповідатися - тоді при цьому до отця підходив чоловік, або свекруха і говорила - просила щоб отець прийшов і висповідав її. Це пов’язувалося з тим щоб на вагітну жінку не могли наврочити і навести порчу - для того щоб вона втратила свою дитину.

На календарні свята вагітній жінці було заборонено робити будь - яку домашню роботу, від прибирання і до шиття, бо вважалось що жінка може розгнівити святих і може статися таке що жінка може втратити дитину і сімейне життя [14, с.64].

Народини в сім’ї - велика подія. При їх наближенні домашні належно готуються. Передовсім для породіллі виділяють нове ліжко (Бо вважалось як що вона буде народжувати дитину на старому ліжку, то її негаразди які колись в неї були можуть перейти до дитини), і його відгороджують прости нею - веретою, що звисає з геренди (сволока). Це робилось для того щоб не надокучати їй, а головне - не бачити її мук - страждань при родових пологах.

Крім того готують колиску (кут, або місце для колиски вибирає переважно бабка - повитуха, інколи місце де мало стояти колиска окроплював священник святою водою). Обов’язково до хати вносилася дерев’яна діжа для того щоб потім могли помити дитину [6, с.243].

Особливо над ліжком породіллі мав бути хрест, вважалось що якщо над ліжком немає хреста - тоді дитина яка народиться може потрапити під велику силу нечистої сили, яка воло діється заволодіти її душею. Тому також готували свічку яка була куплена в церкві для того щоб до хати не ввійшла нечиста сила

До хати також вносилися зілля і мед посвячені в церкві, для того щоб передати дитині цілющі властивості цих рослин і щоб життя малечі було солодким. Готувалися також молоко і гусяче пір’я і священна вода яка була взята в церкві [19, с.38].

Розділ II. Родовий період

В Карпатських селах, та й у містах, майже до кожної жінки при пологах запрошували бабу-повитуху (це була жінка поважного віку - особливо важно було не родичка). Обряд запрошення починався з того, що до баби-повитухи йшов чоловік породіллі з хлібом і сповіщав про наближення пологів. [10; с245]

Запрошена жінка за громадянським обов’язком звичаєм, не мала права відмовитись. Вона мусила й собі взяти хліб (на знак згоди) та, ввійшовши до хати породіллі, відправити тридцять поклонів перед образами і прочитати опісля молитву - замовлення: ″ Куди ти молодице, ідеш? - Іду, Господи, до роду. - Критії гори, розкотітеся. Господні голоси, розійдітеся… Як младенець - сідай на коня як младенця - берись до гребеня ″ [17, с.23].

У 20 - 30 - х роках XX ст. ритуал обміну хлібами вже зникає.

Прийшовши до господи породіллі, баба-повитуха відчиняла всі вікна, двері, відпирала замки, і навіть йшли до отця до церкви - і відкривати в церкві царські ворота [8, с.109].

Повивальна бабка усіх домашніх просила покинути приміщення. Біля породіллі залишалася тільки її рідна (або хресна) мати. А перед родами відправлялись так звані ″ зливи ″. Поли вуха брала ″ непочату воду ″ (набрану до схід сонця) і зливала (змивала) нею руки й лиця як собі, так і породіллі, тобто ″ очищалися водою ″. Під час родів, стоячи за дверима, в сінях, домашні молилися, просячи Матір Божу - захисницю материнства і родинності: ″ Богородице Діво, створи диво дай, аби родила щасливо! ″ Молилися й чекали, коли зачується дитячий плач. А почувши і довідавшись, якої статті новонароджене маля, полегшено зітхали: ″ Слава богу! ″ Кожному, хто вперше бачив немовля, належало сплюнути і примовити: ″ Тьфу, тьфу, тьфу, нівроку. Щоб не вректи! ″ - це для того, щоб не зурочити [19, с.39].

Баба повитуха розв’язувала всі вузолки, щоб дитині було легше з’явитися на світ, а також окроплювала свяченою водою приміщення, в якому знаходилася майбутня мама. На столі, як за звичай, обов’язково лежав хліб. Перед пологами жінку обкурювали зіллям.

Процес народин супроводжували різні ритуали, обряди містичного, забобонного характеру, а також дії, що виходили з практичного досвіду, раціональних порад народної медицини. Баба - повитуха займалася масажем, розтиранням маслом, вдавалась до різних нагрівань породіллі - парою, вигріванням на печі у розсипаному зерні, робити гарячі компреси з навару льону тощо [13, с.129].

Народ вірив, що ці магічні дії мають надприродну силу і є корисними для матері та новонародженого. Магічні дії часом супроводжувалися примовляннями. Наприклад, баба давала породіллі пити воду з пригорщі, решту води зливала над жінкою зі словами: “Як ота вода легко сходить, так би ота гарненька - маленька дитина легко з тебе зійшла без всяких”. Збереглися відомості навіть про те що при родах навіть іноді присутні чоловіки (У різних регіонах це певною мірою полегшувало роди) [16, с.109].

Вдавалися також до зовсім незрозумілих "Лікувальних заходів" - давали породіллям "живе срібло".

Народжену дитину баба вітала словами: ″ Нівроку, нівроку щастя бись мало″. Батько і мати теж благословляли словами: ″ Щастя би, дитинко, мала. ″

В окремих селах закарпатської Бойківщини новонароджену дитину клали на стіл, приговорюючи: ″ Як люди частують стіл, так би частували тоту дитину нинішнього дника до його віка ″, донедавна дитину доторкали до печі, ″ щоб вона була тучна, повновида, здорова ″. Із ранніх записів про родильні обряди відомо, що ″ охрещену дитину кладуть на стіл, на гряди і припічок ″ [1, с.239]

Символічним було обрізання та зав’язування пуповини. Пуповину хлопчика відсікали ножем на сокирі, щоб господарем був, майстром, а дівчинці - на гребені, щоб пряла багато, ткала. Зав’язування пуповини супроводжувалося побажанням дитині здоров’я, розуму, довгого і щасливого життя. „Зав’язую тобі щастя і здоров’я, і вік довгий, і розум добрий” - приказувала бабка. Пуповина зав’язувалася лляною чи конопляною пряжею - „матіркою”, „щоб у породіллі діти велися", „ щоб дитина плодовита росла [17, с.23].

Пуповину і послід звичайно закопували в землю під родюче дерево, але іноді шматочки висушеної пуповини або “сорочки”, в якій народилася дитина, використовували як оберіг або вірний засіб від безплідності.

Після успішного завершення пологів для очищення й охорони матері й новонародженої дитини в дію вступали післяпологові обряди та звичаї. Особливою різноманітністю відзначався обряд пов’язаний з відрізанням пуповини у новонародженого. На всій території України існувало повір’я: якщо її відрізати на куделі, то в майбутньому будуть народжуватися дівчата, на сокирі - хлопці. На Бойківщині, Гуцульщині дотримувалися звичаю зберігати перев’язану пуповину до того часу, поки дитина сама її не розв’яже. Вірили, що таким чином дитина “розв’яже собі всю роботу”, буде рости хазяйновитою і розумною. У деяких місцевостях пуповину, що відпала, зашивали у мішечок, який дитина носила доти на шиї, поки сама її не розв’яже. В народі вірили, що коли дитина зробить це сама, то "розв’яже собі всю роботу", буде рости майстровитою, розумною, матиме хист до всякої роботи [19, с.43].

Розділ III. Післяродові обряди

У післяпологовий період здоров’я матері й дитини охоронялося від усього злого цілою низкою оберегів. Найпоширенішим в Україні був звичай пов’язувати дитині на ручку червону нитку. Після пологів породілля, дитина й баба-повитуха за церковними повір’ями вважалися нечистими і повинні були пройти церковний обряд “виводу”, який характеризував їх очищення. І тільки після здійснення цього обряду дозволялося відвідувати церкву. Довго в народі зберігався звичай очищення породіллі, який разом з нею здійснювала баба-повитуха. Виходячи з дому, жінка переступала ніж, яким баба відрізала пуповину, тричі поливала бабі руки водою, щоб усе нечисте зійшло з водою в землю. Цей обряд під назвою “злити на руки” був поширений майже на всій Правобережній Україні [16, с.84].

Незабаром після пологів (на 3-7-9 день) влаштовували “родини" - своєрідний очисний ритуал, оскільки породілля вважалася нечистою. У кімнату, де відбулися пологи, три дні не можна було заходити, до очищення жінка не могла доїти корів, ставити опару, місити тісто, торкатися ікон. У цьому відчувається відгомін дуже давніх язичницьких вірувань. У цей же період молода мати була особливо вразлива для зурочення і причини. Тому за допомогою повивальної баби вона організовувала гостину. Основними обрядовими елементами “родин” були ритуальне обмивання рук матері і повитусі, а також куштування спеціально приготовленої “бабиної каші” (з проса, гречки). Матір, дитину і бабу гості, які прийшли, повинні були обдарувати полотном і монетами. Батько брав у цьому обряді незначну участь [9, с.145].

Значне місце посідали обряди, пов’язані з першою купіллю. Існувало повір’я, що виконані в перший день народження дитини магічні дії впливатимуть на її подальше життя. Щоб дитина росла здоровою, у першій купелі використовували свячене зілля або свячену воду [14, с.74].

Цьому надавали великого значення не лише з гігієнічних міркувань, а й з оберегових. Адже вода, за народними уявленнями, символізувала силу і чистоту. У купіль дівчинки додавали меду - "Щоб люди любили, на вулиці діти не били", іноді молока - "Щоб були гарними", ромашку - "Щоб була румяною", вишневу гілочку - "Щоб була червоною", калину, любисток, щоб красивою була. Хлопчикам клали коріння дев’ясила, щоб сильними були або й сокиру, любисток, гілочку дуба, барвінок, тую, чорнобривець.

Воду з купелі виливали там, "де люди не ходять", або під плодове дерево. Після купання на сон туго сповивали малюка - і так аж до восьми місяців, вважалося, що тоді дитина виросте високою і стрункою [18, с.186].

Скупану дитину обсушували коло печі. Це робили не тільки з гігієнічних міркувань, але й з метою прилучення новонародженого до домашнього вогнища. Про вшанування вогню і домашнього вогнища та віри в їх очисну і охоронну дії свідчить звичай бойків прив’язувати на праву ручку немовляти разом з іншими оберегами (наприклад, часником) мішечок зі шматком глини з печі. Сина загортали у сорочку батька, дочку - в материнський одяг. Безліч найнезвичайніших предметів використовували як обереги, які клали в колиску, у повивальник - шматочок вугілля, декілька зерен, сіль, підсолений хліб, ножиці та ін. [19, с.246].

Після завершення пологів давали певний знак, наприклад, вивішували на високій жердині сорочку породіллі, або стріляли із рушниці. І для сусідів та родичів це слугувало сигналом, що можна відвідати породіллю.

Такі відвідини називались одвідками. Вони були невід’ємною частиною звичаїв, пов’язаних з народженням дитини. Велика роль в цьому обряді належала членам громади. Основною метою його було підтримати та вшанувати породіллю. Цю місію виконували тільки жінки, бо участь чоловіків була небажаною, оскільки вони могли зашкодити породіллі. Це стосувалося і хворих та вагітних жінок. Певні обмеження на провідування мали жінки різного віку та родинного стану. В залежності від цього розрізнялися два види провідування − одвідки та родини [14, с.98].

На одвідки, як правило, приходили поодинці і в основному літні родичі та сусіди, а також баба-пупорізка, а на родини приходили переважно юрбою і лише молоді родички, іноді приходила і баба-пупорізка. За традицією, до породіллі не можна було йти з порожніми руками. Тому їй приносили подарунки в основному вироби з тіста - вареники, млинці, налисники, пироги або пампушки, метою яких було сприяти швидшому одужанню породіллі.

Звичай прилучення новонародженого до громади було одним з найважливіших подій родильної обрядовості, який нерідко поєднував декілька обрядових дій: ім’я наречення, хрестини та обмивання (зливання), хоча ці обряди могли виконуватися і окремо [14, с.117].

Звичай ім’я наречення пов’язувався з переконанням, що гарно обране ім’я має сприяти щастю та добробуту немовляти: „Є слово, з яким людина не розлучається ніколи. А народиться дитина - до неї це слово приходить першим. Воно має бути дзвінким і красивим. Це її ймення. В Наддніпрянській Україні ім’я дитині обирали куми. Щоправда, в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. батьки самі називали свою дитину, орієнтуючись на такі імена, які носили гарні, доброї вдачі люди, або робили це на честь батька чи діда. Пізнішу форму ім’я наречення, пов’язували з хрещенням - „йти за молитвою”. Називав дитину священик за святцями. Дуже важливим був момент надання немовляті імені, оскільки добре вибране ім'я забезпечувало малюку щастя і благополуччя. Було прийнято давати імена за святцями (в межах 8 днів до і 8 днів після народження). Відомі випадки, коли незаконнонародженим дітям давали немилозвучні імена. Давні обряди вибору імені були повністю замінені церковним хрещенням - обрядом, який виконується на знак прилучення людини до Бога, християнської віри, очищає душу від первородного гріха. В цьому обряді величезну роль відігравали хрещені батьки дитини - куми. Їх звичайно вибирали серед близьких родичів (кума обов'язково повинна була мати дітей). Саме вони приймали малюка з рук священика, вносили його в будинок і клали на вивернену овчину - символ здоров'я і благополуччя, потім обов'язково обдаровували новонародженого. Інститут кумівства в Україні був дуже поширений. Хрещені батьки шанувалися нарівні з рідними і зобов'язані були всіляко піклуватися про хрещеників. Вони відігравали почесну роль на весіллях, брали участь у вихованні сиріт, але головною вважалася їх духовна спорідненість [15, с.156].

Хрестини були великою родинною урочистістю, і починалися із запрошення кумів. Куми приходять, одягнувшись у святковий одяг, і приносять із собою шматок хліба, бубликів та „крижмо”. При вході кажуть: „Магай, Бог, кланяємось Вам хлібом”. Потім сідають, їх частують горілкою, причому той, хто п’є, промовляє: „Дай, Боже, син да великий ріс, людям на славу, Вам - на поміч та утіху”. Горілку, що залишалася в чарці, вибризкують на стелю, щоб „породілля дригала”, і при цьому звертаються до баби: „Щоб його (тобто новонародженого) відреклася, а до іншого поволоклася”. Кожен, хто приходив до хати під час першої купелі, мав кинути до неї монету “на щастя" [16, с.134].

За християнським звичаєм, як в минулих століттях, так і нині, в Україні новонароджену дитину охрещують. Хрестини раніше намагалися зробити у день народження, оскільки, за звичаєм, до цього матері не можна годувати дитину. Але цього дотримувалися рідко й охрещення відбувалося через місяць, два, а той пізніше. Перед тим як нести дитя до хреста, його загортають у біле полотно, яке має назву “крижмо”. Воно має бути чистеньке, біленьке, “тільки не з квіточками, бо буде лице цяточками”. Баба-повитуха, викупавши дитину, сповиває її і кладе туди шматочок хліба, сіль, вугілля, глину, з печі - печину, та залізну невелику річ. При цьому навчає куму робити те саме, і коли хтось із поганим оком на дорозі зустрічається, слід приказувати: “Сіль тобі в очі, печина тобі в зуби, залізяка на груди!" На покуті баба стелить кожух і кладе на нього дитину. Кума у цей час бере зі столу цілушку від хліба, кладе в пазуху й ніби до себе говорить: “Щоб на все добре було”. Після цього кожух з дитиною кладуть на вишиту подушку й з чотирьох кінців батьки і куми піднімають його тричі, приказуючи: “На щастя, на здоров’я, на многії літа!". Нарешті баба-повитуха передає дитину кумові, говорячи (тричі): “Даю вам народжене, принесіть хрещене”. Далі кум віддає дитину кумі (якщо хлопчик, то на порозі, якщо дівчинка через гребінь) і несуть її так само - відповідно до статі ступаючи з правої ноги. Під час хрещення хресні мама й тато тримають дитину на “крижмі" й батюшка за християнським звичаєм у купелі охрещує новонародженого. Після хрещення вважається, що немовля знаходиться під охороною Бога від всіляких хвороб і зла. Церковний обряд хрещення в кожній українській родині відзначався особливою урочистістю. Найпочеснішими особами цього обряду є хресні батьки (куми), яких запрошують до цього почесного звання рідні мама й тато новонародженої дитини. Хресні батьки вважалися як родичі для родини, а для похресника другими батьками. Якщо в сім’ї траплялися якісь негаразди, то в скрутну годину хресні батьки допомагали опікуватися дитиною. У випадку, коли з рідними батьками траплялось нещастя, то хресні батьки заміняли рідних. За звичаєм, у куми обирали людей, які мали своїх дітей. Вважалося доброю прикметою, коли кума була вагітною. У різних етнографічних районах України існували різні звичаї обрання хресних батьків. Переважно за кумів кликали когось з далекої родини або односельців. На Лемківщині існував цікавий звичай кликати до своїх дітей одних і тих самих кумів. Перший раз чоловік був за хресного, а в наступний раз - його дружина за хресну і навпаки. Різною була й кількість пар хресних: від однієї до п’яти. Присутність рідних батьків на обряді була необов’язковою. Хресні батьки мусили бути християнами, тобто хрещеними в церкві, та перебувати у законному церковному шлюбі [18, с.176].

Під час хрещення у церкві дитині давалося ім’я. Серед українців побутувала думка, що гарно обране ім’я має сприяти щастю та добробуту немовляти. В різних регіонах України існували різні звичаї обрання імені: на Поліссі дитину нарікала баба-повитуха, на Полтавщині вона це робила разом з кумами, на Наддніпрянщині та Півдні України - обирали ім’я куми. А вже наприкінці XIX - початку XX ст. батьки самі називали свою дитину, орієнтуючись здебільшого за церковним календарем, або робили це на честь батька чи діда. Часом траплялися випадки, коли позашлюбній дитині давали негарне ім’я на ознаку незаконного її народження. Дуже рідко зустрічалися такі ситуації: священик, перебуваючи у не зовсім добрих стосунках з родиною новонародженої дитини, негарно називав її на свій розсуд. Поняття “негарне ім’я" було специфічним для кожного села чи регіону, бо здебільшого асоціювалося з конкретними людьми: пияками, злодіями тощо [3, с.124].

Хрещення дитини вважалося й сьогодні вважається однією з найурочистіших подій в житті людини. Тому на святкування після хрещення дитини сходилося багато гостей: родичі, сусіди, знайомі. Щоб життя новонародженої дитини було веселим та щасливим, гості проголошували багато побажань і за традицією хрещені батько, мати й всі запрошені дарували подарунки. Цікавими є примовляння з приводу похрестин: “Ой ми вчора на родинах були, а сьогодні на хрестини прийшли. А ми прийшли з Божого дому, принесли дитину додому. Дитина хрещена, через куми принесена”. Український народ завжди славився своєю веселою вдачею, співучістю і дотепністю на жарти та прислів’я, тому свято було веселим і гомінким [11, с.186].

Закінчувався родильно-хрестинний обрядовий цикл святкуванням “пострижинами”. Коли дитині виповнювався рік, то відбувався обряд пострижин, головною метою якого було сприяти доброму здоров’ю та росту немовляти. Він символізував перехід новонародженого в новий віковий період. На це свято запрошували бабу-пупорізку та хрещених батьків. У сімейному колі за участю сусіда і кумів батько і повитуха стригли малюка. Обрядові дії обряду пострижин для хлопчика і дівчинки були різними [12, с. 200].

Малюка садили на подушку чи кожух і кум, тричі перехрестивши його, вистригав своєму похресникові трохи волосся навхрест. Дівочий же різновид пострижин - це обряд заплітання - урочисте плетення навхрест перших кісок хрещеною матір’ю. Хлопчика при цьому садили на сокиру, дівчинку - на веретено. Повитуху за це нагороджували, вона також обдаровувала дитину. Всі присутні обов'язково дарували що-небудь малюку “на зубок”. Обстрижене волосся ховали або закопували, щоб уникнути причини. Надалі в селянському середовищі не було заведено відмічати дні народження [1, с.256].

Висновки

Пологові обряди і звичаї. Вони складаються з трьох тісно пов'язаних циклів: передпологовий, власне пологовий і післяпологовий. Перші два включають звичаї, уявлення, повір'я, обрядові дії, метою яких є збереження вагітності та забезпечення успішного перебігу пологів. Післяпологові обряди спрямовані на охорону і очищення матері та дитини, приєднання новонародженого до сім'ї, громади і церкви.

Передпологові звичаї покликані були сприяти нормальному перебігу вагітності, доброму самопочуттю жінки, забезпеченню фізичної, розумової та моральної повноцінності новонародженого. До них належать, перш за все, поширені в усій Україні заборони на споживання певних продуктів, вимоги не дивитись на деяких звірят і плазунів, уникати зустрічей з каліками, сліпими, хворими і недолугими. Великого значення надавалось психічному стану жінки, оберіганню її від нервових потрясінь, сварок, переляку. Це пояснюється тим, що в народі вірили нібито вада інших могла перейти на дитину. Прояви негативної поведінки вагітної (крадіжки, сварки тощо), згідно з народними віруваннями, негативно позначились би на вдачі її дитини. Тому вагітна жінка свою вагітність приховувала якомога довше, щоб ніхто не врік і не тяжко було родити.

Власне пологові обряди починалися із запрошення баби-повитухи, коли вагітна жінка відчувала, наближення пологів. Бабу-повитуху запрошував чоловік, який йшов до неї з хлібом. У свою чергу, баба приходила приймати пологи з хлібом, свяченою водою і зіллям. У хаті породіллі вона відчиняла всі замки, вікна, двері та розв'язувала всі вузли: щоб дитині легше було прийти на світ. Потім обкурювала жінку зіллям. Народ вірив, що ці магічні дії мають надприродну силу і є корисними для матері та новонародженого.

Магічні дії часом супроводжувалися примовляннями. Наприклад, баба давала породіллі пити воду з пригорщі, решту води зливала над жінкою зі словами: "Як ота вода легко сходить, так би ота дитина легко з тебе зійшла". Різноманітністю відзначалися обряди, пов'язані з відрізанням пуповини. На всій території України існувало повір'я: якщо її відрізати на куделі, то в майбутньому будуть народжуватися дівчата, на сокирі - хлопці. На Бойківщині, Гуцульщині дотримувалися звичаю зберігати перев'язану пуповину до того часу, поки дитина сама її не розв'яже. Вірили, що таким чином дитина "розв'яже собі всю роботу", буде рости хазяйновитою і розумною.

Значне місце посідали обряди, пов'язані з першою купіллю. Існувало повір'я, що виконані в перший день народження дитини магічні дії впливатимуть на її подальше життя. Щоб дитина росла здоровою, у першій купелі використовували свячене зілля або свячену воду. Крім того, хлопчику до купелі клали дев'ясилу ("щоб сильним був"), дівчинці додавали меду, квітів, молока ("щоб гарною була"). Кожен, хто приходив до хати під час першої купелі, мав кинути до неї монету "на щастя".

Скупану дитину обсушували коло печі. Це робили не тільки з гігієнічних міркувань, але й з метою прилучення новонародженого до домашнього вогнища. Про вшанування вогню і домашнього вогнища та віри в їх очисну і охоронну дії свідчить звичай гуцулів прив'язувати на праву ручку немовляти разом з іншими оберегами (наприклад, часником) мішочок зі шматком глини з печі. У післяпологовий період здоров'я матері й дитини охоронялося від усього злого цілою низкою оберегів. Найпоширенішим в Україні був звичай пов'язувати дитині на ручку червону нитку.

В Україні з минулих століть і до нашого часу існує переконання, що новонароджену дитину, особливо хвору чи кволу, слід якнайшвидше охрестити. Таким чином переслідувалася подвійна мета: охоронити її від усього злого і прилучити до християнської громади, очистивши від першородного гріха. Мамі дозволяли ходити до церкви лише після здійснення церковного обряду "виводу", що символізував очищення.

Вважалося, що дитина, породілля і навіть баба-повитуха після пологів були нечистими. Молодій мамі певний час взагалі заборонялося переступати поріг хати. Довго в народі зберігався звичай очищення породіллі, який разом з нею здійснювала баба-повитуха. Виходячи з дому, жінка переступала ніж, яким баба відрізувала пуповину, тричі поливала бабі руки водою, щоб усе нечисте зійшло з водою в землю. Породілля також тричі обмивала руки бабі і витирала, коли прощалася з нею. Цей обряд під назвою "злити на руки" був поширений майже на всій Правобережній Україні.

У церковному обряді хрещення на перший план виступають хресні мама і тато (куми). Особам кумів надавалося особливого значення. Вони шанувалися нарівні з близькими родичами. Для похресника куми були другими батьками, оскільки мали обов'язок опікуватися дитиною, брати якомога більшу участь у її вихованні, допомагати у скрутну хвилину. За звичаєм у куми обирали людей, які мали своїх дітей. Вважалося доброю прикметою, коли кума була вагітною.

У різних етнографічних районах України існували різні звичаї обрання хресних батьків. Переважно за кумів кликали когось з далекої родини або односельців. На Лемківщині існував цікавий звичай кликати до своїх дітей одних і тих самих кумів. Якщо були відхилення від цього правила, то незначні. Перший раз чоловік був за хресного, а в наступний раз - його дружина за хресну і навпаки. Різною була й кількість пар хресних: від однієї до п'яти.

Хресні мама і тато повинні були мати "крижму" - біле полотно, на якому тримали дитину під час хрещення. Присутність рідних батьків на обряді була необов'язковою. Хресні батьки мусили бути християнами, тобто хрещеними в церкві, та перебувати у законному церковному шлюбі.

Під час хрещення у церкві дитині давалося ім'я. Серед українців побутувала думка, що гарно обране ім'я має сприяти щастю та добробуту немовляти. В різних регіонах України існували різні звичаї обрання імені: на Поліссі дитину нарікала бабка-повитуха, на Полтавщині вона це робила разом з кумами, на Надніпрянщині та Півдні України - обирали ім'я куми. Щоправда, в кінці XIX - на початку XX ст. батьки самі називали свою дитину, орієнтуючись здебільшого за церковним календарем, або робили це на честь батька чи діда.

Часом траплялися випадки, коли позашлюбній дитині давали негарне ім'я на ознаку незаконного її народження. Дуже рідко зустрічалися такі ситуації: священик, перебуваючи у не зовсім добрих стосунках з родиною новонародженої дитини, негарно називав її на свій розсуд. Поняття "негарне ім'я" було специфічним для кожного села чи регіону, бо здебільшого асоціювалося з конкретними людьми: пияками, злодіями тощо.

Після хрещення до хати сходилися родичі та сусіди. За традицією, не можна було приходити з порожніми руками. Здебільшого приносили полотно, їжу або продукти (хліб, цукор, яйця та ін.). Гостювання відбувалося весело, з піснями.

Список використаної літератури

1. Бойківщина. Історико - етнографічне дослідження Ю.Г. Гошко. - К.: Наукова думка, 1983 - 303 с.

2. Вачевський М.В., Скотний В.Г. Етнографічні відомості про Карпати. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 232 с.

3. Григорій Демян. Дядько й дядина на Бойківщині. // Берегиня. - К. 2004.

4. Гетьман В.І. Етнографічні Карпати: теорія і реальність // Рідна природа. - 2002. - № 3. - С.24-29.

5. Гібсон Пітер. Настільна книжка про населення Карпатської України / Пер. з англ. - Л.: Сейбр - Світло, 1996. - 208 с.

6. Горбилева З.М. Сімейно - шлюбні відносини Карпатської України: Учеб. По - соб. - Мн: БГ9У, 2004. - 478 с.

7. Горішевський П.В., Васильєв В.П., Зінько Ю.В. Сільський зелений туризм: організація гостинності на селі: Підручник. - Івано-Франківськ: Місто-Н, 2003. - 158 с.

8. Гринів Л., Мацола В. Розвиток в Українських Карпатах // Проблеми національної самосвідомості: 36. наук. пр. / Ін-т регіональних досліджень. - Л., 1995. - С.109-118.

9. Гуцули, бойки, лемки - традиція і сучасність: матеріали наукових конференцій. Станіслав Вінценз - вибрані листи і фотографії. - Краків. 2008 - 191 с.

10. Долішній М.І., Козоріз М.А., Мікловда В.П. та ін. Племена бойків в Україні: перспективи розвитку внутрішньо сімейних обрядів бойків в сьогоденні. - Ужгород: Карпати, 1997. - 363 с.

11. Дурович А. Реклама в туризме. Учеб. пособ. - Мн.: БГЗУ, 2001. - 192 с.

12. Євдокименко В.К. Політика нагромадження та Збереження етнічної культури і свідомості у племенах Карпатської України. (Методологія формування, механізм реалізації). - Чернівці: Прут, 1996. - 288 с.

13. Євдокименко В.К., Садова У.Я., Шевчук Л.Т. Соціальна інфраструктура Карпатського реґіону у духовній культурі: - Чернівці: Прут, 1995. - 80 с.

14. Заставецька О.В., Заставецький О.В., Ткач Д.В. Географія населення України. - Тернопіль.: "Астен", 2007 - с 350.

15. Культура і побут українських Карпат. Матеріали республіканських наукових конференцій. - Ужгород.: "Карпати", 1973 - 234 с.

16. Сілецький Р. Сільське поселення та садиба в Українських Карпатах XIX - поч. XX ст. - К.: Наукова думка, 1994 - 348 с.

17. Світлана Ференець. Як младенець - сідай на коня, як младенець - берись до гребеня. // Жінка. 1992. - с 23.

18. Украинские Карпатци. Культура. - К.: Наукова думка, 1989 - 276 с.

19. Чорі Ю. Від роду до роду: звичаєво-обрядові традиції Карпат. - Ужгород.: Видав.В. Падяки, 2001 - 172 с.