Національно-визвольна боротьба українського народу у 1648-1676 рр. під проводом Б. Хмельницького

Содержание

Вступ

Розділ 1. Причини, характер, рушійні сили та періодизація війни

Розділ 2. Етапи національно-визвольної війни та їх характеристика

Розділ 3. Формування української державності в ході визвольної війни

Розділ 4. Російсько-українська міждержавна угода 1654 р.: неоднозначність оцінок

Розділ 5. Міжнародне і внутрішнє становище України у 1654-1657 рр.

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність дослідження: Боротьба українського народу за своє соціальне, національне, релігійне та культурне визволення у 1648-1676 рр. є однією з найяскравіших сторінок його історії. Ця подія була глибоко закономірним явищем. Спрацював комплекс чинників, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Перша група чинників спонукала, підштовхувала до вияву активності, а друга робила цю активність можливою, створювала ґрунт для її розгортання. І сьогодні, дуже важливо переглянути причини, правильно з’ясувати події національно-визвольної війни через призму сьогодення і зробити відповідні висновки.

На сучасному етапі, з утворенням незалежної держави України, ми, молоде покоління, повинні чітко усвідомлювати і знати історію своєї держави, початки її державотворення та тернистий шлях до незалежності. Варто не забувати її славних героїв, досліджувати їх діяльність, з’ясовувати причини їх вчинків, правильно мотивуючи їх. Тому, на мою думку, варто більше уваги приділити вивченню даної проблеми.

Об’єкт дослідження: події національно-визвольної війни.

Предмет дослідження: передумови, що спричинили революцію українського народу, хід подій та роль Б. Хмельницького в національно-визвольній війні.

Хронологічні рамки: Нижня межа - 1648р. обумовлюється початком Національно-визвольної війни. Верхня межа - 1657 р. датується роком смерті Богдана Хмельницького.

Географічні межі: Чернігівщина, Київщина, Брацлавщина, Поділля і Волинь.

Мета та завдання дослідження:

дослідити причини, характер та рушійні сили, прослідкувати періодизацію війни;

хмельницький визвольна національна війна

проаналізувати причини розвитку подій саме так, як вони відбувались, спробувати дослідити зіткнення позицій різних політичних угрупувань;

прослідкувати основні етапи та хід революції на основі дослідження історичних фактів, реальних, дуже складних взаємовідносин між народами, соціальними групами;

вияснити як відбувалося формування української державності в ході визвольної війни;

дати оцінку тим подіям і явищам, які прямо чи опосередковано пов’язані з національно-визвольною війною під проводом Б. Хмельницького;

дослідити причини укладення російсько-української міждержавної угоди 1654 р., з’ясувати оцінку угоди істориками та дати власне бачення даної події;

з’ясувати міжнародне та внутрішнє становище України у

1654-1657 рр.;

зробити висновки щодо історичного значення національно-визвольної боротьби українського народу.

Джерельна база дослідження: Література, що стосується даного питання надзвичайно об’ємна, адже постать Б. Хмельницького та події, що розгорталися під його керівництвом завжди привертали увагу багатьох істориків. Доба, зв’язана з діяльністю Б. Хмельницького й охрещена як Хмельниччина, порівнюючи з іншими моментами української історії дуже багата на історичні джерела і має значну наукову літературу. Українські козацькі літописці: Самовидець, Величко, Граб’янка, а за ними й автори пізніших хронік ХУІІІ ст. аж до "Історії Русів" і далі, вважали Хмельниччину за основний момент нової української історії, а самого Богдана Хмельницького за її центральну постать. Відповідно вони присвятили їй особливу увагу. На рубежі ХУІІІ-ХІХ ст. з’являється анонімний твір - "Історія Русів" - кульмінація козацької історіографії, в якій незважаючи на фактичні помилки, акцентувалась увага на політичних аспектах історії Гетьманщини, вперше вжито термін "революція" відносно подій Хмельниччини. Автор висловив ряд міркувань, які і сьогодні розробляються вченими, а саме: зрада українським панством національних інтересів народу; провідна роль козацтва в національно-визвольній боротьбі; думка про створення руської (української) держави; виділення, як архіважливу, заслугу Б. Хмельницького у процесі державотворчих процесів.

При виконанні курсової роботи було використано такі спеціалізовані видання як: "Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы", "Документы Богдана Хмельницкого", "Документы об освободительной войне украинского народа.1648-1654 р.", "Історія України. Хрестоматія", "Літопис Самовидця". В згаданих вище виданнях простежуються форми і методи соціально-економічного, суспільно-політичного і культурного гніту в Україні напередодні визвольної війни, державотворчі документи Б. Хмельницького, його внутрішня і зовнішня політика, характер військових подій та помислів народних мас.

Історіографія проблеми. Дійсне наукове дослідження історичної діяльності Б. Хмельницького було проведено протягом ХІХ ст., в міру того, як публікувалися або робилися доступними документальні джерела: дипломатичні та урядові акти, офіційне та приватне листування. В 1822 р. Бантиш-Каменський видав свою "Історію Малої Росії", оперту головним чином на актах із московських і українських архівів. В ній добі Б. Хмельницького приділено велику увагу, хоч викладено її доволі сухо й освітлено в надто офіціозному дусі. В 1857 р. появилась монографія М. Костомарова "Богдан Хмельницький", написана переважно на основі польських друкованих джерел і народних українських пісень, які автор уважав за джерело не меншої ваги, ніж літописи і документи, бо вони показували, як сам народ дивився на історичні події і як їх оцінював. М. Костомаров першим побачив у визвольній боротьбі прагнення до політичної незалежності України.

В. Антонович в праці "Історія малоросійської козаччини" трактував події 1648-1654 рр. як "української революції", яка зазнала невдачі через низький рівень політичної культури.

Вивчення проблеми Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького присвятили свої праці такі відомі вітчизняні та зарубіжні вчені як: О.М. Апанович, В.Й. Борисенко, М.Ю. Брайчевський, М.С. Грушевський, В.О. Голобуцький, І.П. Крип’якевич, О.К. Касименко, В. Липинський, Ю.А. Мицик, В.А. Смолій, В.С. Степанков, Ф.П. Шевченко, В.П. Шевчук, Д.І. Яворницький та інші. В їхніх працях простежуються матеріали про керівників народної революції; революційні події від їх початків до поразки; дипломатичні, політичні та економічні стосунки революційної України із зарубіжним світом; нову періодизацію визвольної війни тощо.

Не можна не звернути увагу на заангажованість багатьох робіт дожовтневого та радянського періоду, виконання окремими істориками московських великодержавних замовлень. Саме цим можна пояснити те, що майже у всіх довоєнних та багатьох повоєнних підручниках на перший план виступає месіанська роль Росії щодо історичної долі не тільки українського, а й "білоруського, молдавського, грузинського та інших народів", що, за висловом В.Г. Бєлінського, тільки "злившись навіки з єдинокровною Росією, Малоросія відчинила до себе двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці".

Наукова новизна. Дослідники В.А. Смолій, В.С. Степанков, В.Й. Борисенко, О.Д. Бойко, В. Лепинський, М.Ю. Брайчевський та ін., всупереч стереотипам, що склалися за роки радянської влади, зробили справді нову наукову спробу обґрунтувати етапи української національної революції 1648-1676 рр., більш добросовісно простежити суперечності, які виникли напередодні повстання у політичній, національно-релігійній, соціально-економічній та психологічній сферах, з позицій нового бачення дослідити розроблені Б. Хмельницьким наріжні принципи української національної ідеї, неоднозначну внутрішню та зовнішню політику гетьманів 1648-1676 рр. та інші важливі питання національно-визвольної війни українського народу.

Українська народна революція знайшла відображення у багатьох історичних романах, повістях, драмах, поетичній літературі та образотворчому мистецтві. Зокрема, художньо-історичні твори письменників І. Горишівського (І. Крип’якевича), М. Голубця, П. Загребельного, В. Куликовського, Івана Ле, І. Нечуй-Левицького, П. Панча, М. Старицького та багатьох інших знають читачі не тільки в нашій країні, а й за її межами.

Завданням сучасної генерації істориків є переосмислити попередні досягнення в галузі розробки даної проблеми, причому, на наш погляд, дослідження слід вести, використовуючи досвід минулих поколінь істориків, та вносити своє нове бачення досліджуваних подій.

Пошуково-методологічні засади. Методологічною основою курсової роботи є принцип історизму, наукової об’єктивності та незаангажованості висвітлення різнобарвних аспектів даної проблеми.

Практичне значення. Курсову роботу можна застосовувати для читання лекцій на дану тему, підготовки до семінарських, практичних робіт та екзамену, а також для розширення власного кругозору та глибшого розуміння даної проблеми.

Структура курсової роботи складається з плану, п’яти розділів, висновків і списку використаної літератури.

Розділ 1. Причини, характер, рушійні сили та періодизація війни

Відомо, що українську національну революцію середини XVII ст. обумовили соціально-економічні, національні, релігійно-конфесійні та психологічні фактори. Історики зауважують, що після 30-літньої війни Річ Посполита, як один із головних експортерів хліба до Західної Європи, стає на шлях зміцнення феодальної власності та посилення кріпацтва.

Литовські статути 1529, 1566 та 1588 рр. допомогли польським магнатам та полонізованій українській шляхті зміцнити феодально-кріпосницькі порядки, юридично оформити їх, обезцінити життя селянства, перетворити його в кріпосницьке рабство.

Напередодні визвольної війни помітно зростає панщина, яка у Східній Галичині, наприклад, та на Волині становила 5-6 днів на тиждень. Навіть привілейована здавна частина українського суспільства - козацтво у 1648 р. скаржилося польському сейму: "Їх милості пани, державці поводяться з нами, людьми лицарськими, гірше, ніж з невільниками. Хутори, луги, млини і все, що їм вподобається в домах козаків, забирають силою, мучать, убивають… З усякої нагоди відразу садовлять козака у в’язницю і, де чують хабара, не випустять, поки не дасть доброго викупу, примушують робити, що схочуть" [4, с.140]

Французький інженер Г. Боплан, побувавши в українських землях у 1630-1648 рр., писав: "Селяни там (в Україні) надзвичайно бідні. Вони мусять працювати. із своїми кіньми на користь панові і давати йому. багато мірок збіжжя, багато каплунів, курей, гусей і курчат на Великдень, Трійцю і Різдво; крім того, возити дрова їхнім панам і відбувати тисячу інших повинностей. Вимагають від них пани грошову повинність… селяни примушені віддавати своєму панові все, що той захоче. Але це ще не так важливо, як те, що поміщики їх мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, а навіть і над їх життям. Така велика свобода польської шляхти (вона живе, як у раю, а селяни - як у чистилищі), і тому, коли селянам трапиться ще попасти в неволю до лихого пана, становище їх гірше ніж: галерних невільників" [8, с.28].

Тогочасне польське фільварочне господарство гальмувало розвиток простої капіталістичної кооперації, українське селянство було затиснуте єврейськими, грецькими та вірменськими орендаторами; міщанство, як і селяни, виконувало повинності та сплачувало податки (20-30 грошів з "диму" та церковну десятину), не витримувало економічної конкуренції у торгово-промисловій сфері.

Українська спільнота зазнала з боку польської шляхти нестерпного національного гноблення. Сеймова "Ординація Війська Запорозького реєстрового" (1638) обмежила самоврядування реєстрового козацтва, скасувала виборність старшин, ліквідувала козацький суд, заборонила українцям обіймати командирські посади. Ось як про це записано у згаданому вище документі:". На вічні часи позбавляємо козаків старшинства, всяких старовинних судових установ, права, доходів і інших відзнак. Реєстровим же козакам, число яких Річ Посполита визначила на своїй службі тільки 6000 і які змирилися перед нами і Річчю Посполитою, ми встановлюємо таку військову організацію. Разом з тим жоден козак не повинен наважуватись ходити на Запорожжя без паспортів комісара: спійманий комендантом козацьким він підлягає смертній карі" [4, с.119].

Українські міщани були усунуті від політичного та економічного життя. Нависла небезпека випадіння українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у відсталу селянську масу. Автор одного з підручників з історії України І.К. Рибалка зауважує: польські шляхтичі "перешкоджали розвитку шкіл, освіти, української культури. Все це затримувало зростання продуктивних сил України, її економіки і культури, гальмувало розгортання творчих сил українського народу і стало основною причиною визвольної війни" [19, с.129-130].

До сказаного вище варто додати, що напередодні визвольної війни загострилася міжконфесійна боротьба. Річчю Посполитою "проводилася політика на ліквідацію православної віри й впровадження католицтва та уніатства (закриття православних храмів і монастирів, масове спорудження костьолів і кляшторів, знущання над релігійними почуттями православних, насильницьке обернення в католицтво та уніатство тощо)". Каральні органи польської шляхти "вдавалися до елементів етнічних чисток (винищення українців тому, що вони були українцями)". Канадський вчений Ф. Сисина робить висновок, що якби "не повстання Хмельницького, то окрема руська ідентичність та культура були б приречені на повільну, але неминучу ерозію і дезінтеграцію в Польському королівстві" [14, с.77].

Напередодні повстання реєстрові козаки скаржилися в листі до польських сенаторів, що "пани поводяться з нами, людьми лицарськими, гірше, ніж з невільниками". Автори листа вказали на 11 образ, яких зазнали від представників польського панівного класу, хоча реєстровці були все ж таки привілейованою частиною населення. Відоме рішення козацької ради, яка зібралася 1632 р. під Корсунем: не пускати ляхів на Лівобережжя.

Королевич Владислав (у листопаді 1632 р. посів престол Речі Посполитої) ще 1621 р. писав, що польська шляхта, справді, кривдить українців. Тому не випадково козача старшина шукала контактів не лише з Кримським ханством, а й з новим королем Польщі. У свою чергу Владислав ІУ, захоплений ідеєю захисту християнства від наступу ісламу та звільнення балканських народів, вирішив ініціювати війну з султанською Туреччиною, але руками козацтва. Його посланець І. Радзієвський вручив листа козачим сотникам, запросивши до Варшави на зустріч з королем і сенаторами І. Барабаша, І. Караїмовича, М. Нестеренка і Б. Хмельницького. У ніч на 20 квітня 1646 р. вони дістали від короля обіцянку збільшити реєстр до 12 тис. вояків (за іншими даними, до 17 тис.), якщо козаки здійснять морську експедицію проти Порти. Король обіцяв також не розміщати польські гарнізони далі Білої Церкви, вручив сотникам 18 тис. злотих для підготовки операції, прапор і королівські грамоти. Дії на Чорному морі планувалося розгорнути десь у липні - серпні, але зібране під Львовом 16-тисячне козацьке військо, яке мало вести воєнні дії на суходолі, довелося розпустити на вимогу сенату. Не вдалося підготувати необхідну кількість човнів з десантом для морського походу. У той час, коли країна прагнула миру, король мріяв про тріумфальні битви та династичні успіхи [18, с.128].

Закінчення Визвольної війни радянська історіографія пов'язувала з 1654 р., тобто роком Переяславської угоди з Росією, роком "возз'єднання", у якому вбачалася основна мета повстання. У сучасній науковій і навчальній літературі переважає думка, що її закінчення слід пов'язувати зі смертю Б. Хмельницького 1657 р. Проте це трактування видається дещо механічним, оскільки визвольні змагання українського народу після цієї події не припинилися, а лише змінили свій характер, стали менш масштабними. Обґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та

В. Степанкова про те, що революція закінчилася після падіння гетьмана П. Дорошенка 1676 р.

Українська національна революція у своєму розвитку пройшла кілька етапів: I етап (лютий 1648 - серпень 1657 р.) - найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби; II етап (вересень 1657 - червень 1663 р.) - громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства; III етап (червень 1663 - вересень 1676 р.) - боротьба за возз'єднання Української держави.

Завершуючи та підсумовуючи аналіз причин, які привели до революційного вибуху українського народу у 1648 р., варто звернути увагу й на психологічний фактор. Зокрема, голодування переважної більшості людей, постійна втрата всіма прошарками української спільноти власності, репресії з боку державних структур, повзучий процес закріпачення створили в Україні складний вузол суперечностей, розв'язання якого міг вирішити лише революційний вибух. Отже, у середині ХУІІ ст. відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, полонізація, окатоличення, наростаюче закріпачення селянства спонукали українців до масового народного виступу. Народне повстання швидко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася в національну революцію. Боротьба, що точилася протягом 1648-1657 р., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.

Розділ 2. Етапи національно-визвольної війни та їх характеристика

Факти свідчать, що підготовка до повстання розпочалася ще у 1646 р. Українські старшини Б. Хмельницький, Ф. Вешняк, К. Бурляй, Д. Гиря, М. Кривоніс, брати Нечай та інші, щоб реалізувати свій задум, вирішили скористатися намірами польського короля Владислава IV залучити козаків до війни із Портою.

Трапилося так, що в центрі майбутнього виступу проти шляхетської Польщі став Б. Хмельницький, якому судилося взяти на свої плечі відповідальність за історичну долю українського народу. Саме йому довірили своє майбутнє українська старшина, широкі кола козацтва, селяни і міщани, служителі релігійних установ.

Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький (1595-1657) народився на Черкащині, в Чигирині (можливо на хуторі Суботів) 27 грудня 1595 р. Одні кажуть, що Богдан Хмельницький походив із шляхетської литовської сім’ї, котра осіла на Україні, інші ж твердять, що його прадідом був якийсь Вячеслав Хмельницький, запорізький гетьман ХУІ століття. Правда це чині, але він сам не заперечував проти такого походження [8, с.144].

Батько - Михайло Хмельницький на правому березі річки Тясмин заснував хутір Суботів, служив чигиринським сотником реєстрового козацтва, був людиною хороброю, авторитетною і заможною. Дослідник В.О. Замлинський підкреслює, що матеріальні достатки родини Хмельницьких дозволяли дати юному Богданові пристойну домашню освіту, продовживши її в одній із парафіяльних шкіл Києва. Коли 1608 р. польський канцлер, ревносний єзуїт Станіслав Жолкевський заснував у Львові латинську школу, чи як її ще називали - єзуїтську колегію, він запропонував Михайлу Хмельницькому, який служив колись у нього, віддати до колегії сина [13, с.296].

Майже 5 років провчився Богдан у Львові, пройшовши "всі тодішні класи добірних наук під керівництвом найкращих вчителів." Саме тут він отримав знання багатьох мов, знайшов друзів, серед яких, очевидно, був і майбутній Київський митрополит, визначний церковний та культурний діяч Петро Могила, який тоді навчався у Львівській братській школі. "Його незворушне обличчя, - розповідав один польський письменник, - наче гладкий лід, що ледь приховує бездоганну драговину" [8, с.144].

Б. Хмельницький під час повстання проявив якості патріота України, мудрого командира, комунікабельного керівника держави, тонкого дипломата, далекосяжного стратега. У душі Богдана знаходили відгук селянсько-козацькі виступи кінця XVI - першої половини XVII ст. Він умів аналізувати причини їх поразки і брати для свого формування відповідні уроки.

На Богдана справляли вплив слава та мудрість П. Конашевича-Сагайдачного, який особисто знав Богданового батька та помітив освіченість юного Хмельниченка. Можливо саме тому у 1618 р. він взяв Богдана у похід на Москву. В одному із боїв під Москвою Богдан врятував королевича Владислава, і, можливо, саме через це - той все життя приязно ставився до Хмельницького. У 1620 р. в битві під Цецорою батько й син Хмельницькі потрапили у полон до турків. Знаходячись у Стамбулі, Богдан фактично виконував обов’язки перекладача при одному з командувачів турецького флоту, удосконаливши своє знання турецької мови [18, с.129].

Варто підкреслити, що Б. Хмельницький, щиро вболівав з приводу трагічного становища свого народу, був учасником селянсько-козацьких виступів 1630, 1637 та 1638 рр. Як генеральний писар підтримував виступи Тараса Федоровича, Павла Бута, Якова Острянина, Дмитра Гуні. Польський історик В. Коховський у своєму "Щорічнику" писав, що Хмельницький "був підсобником Тараса, після йшов слідами бунтівників Острянина і Гуні, був учасником жахливого діла, за яке самі призвідці спокутували смертю, - а він уникнув заслуженої кари" [13, с.297].

У скарзі королю Богдан підкреслював, що польські магнати брутально віднеслися "не тільки до мене, так ляхи відносяться до всього народу українського, який вважають бидлом і схизматами… Чого ми тільки не терпіли! Вольності наші знищені, землі відібрані, більша частина вільних рицарів перетворена у холопів…" Вустами Хмельницького був виголошений народний зойк. І коли Хмельницький кинув клич: "З'єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині!" - його підтримали.

Як уже було сказано, Хмельницький був причетний до попередніх козацько-селянських виступів. Він усвідомлював причини їх поразки. Піднімаючи в Україні нову хвилю боротьби, варто було не допускати помилок його попередників. І він впорався з цим завданням. Б. Хмельницький зробив своїм союзником митрополита Сільвестра Косова.

Ризикуючи життям свого сина Тимофія та проявляючи непересічний талант дипломата, добивається союзу з татарами. Цей союз для України мав не стільки військову користь, скільки дипломатичну та психологічну. На думку гетьмана, поляки повинні були усвідомити: якщо з Україною Кримське ханство, значить з нею її патрон - Туреччина. Отже, на польську державу потрібно було навіяти жах, показати магнатам, що Україна виступила проти Речі Посполитої в коаліції держав, серед яких їх і різний і давній суперник - Оттоманська Порта [15, с.177].

Наприкінці січня 1648 р. повстанський загін спільно з запорожцями розгромив польський гарнізон Микитинської Січі, а реєстровці перейшли на бік повстанців. На козацькій раді Б. Хмельницького було обрано гетьманом. Ці події знаменували початок народного повстання.

Б. Хмельницький висунув до великого коронного гетьмана М. Потоцького вимогу вивести з України урядові війська і скасувати "Ординації" 1648 р. До українського народу він звернувся з універсалом підніматися на боротьбу за визволення від влади польських магнатів та шляхти.18 квітня гетьман повернувся на Січ, 22 квітня виступив з військом (5 тис. осіб) проти поляків. Щоб не залишати фортецю Кодак з гарнізоном у себе в тилу, її було взято в облогу, а Хмельницький вийшов до р. Жовті Води, де і влаштував табір.

Повстанці і загін татарської кінноти (4 тис.) Тугай-бея атакували і обложили польське військо в урочищі Жовті Води.5-6 травня 1648 р. відбувся розгром поляків. С. Потоцький був взятий у полон і невдовзі помер від ран [25, с.332].

Б. Хмельницький з військом, значно поповненим реєстровими козаками (15-17 тис.) та татарською кіннотою, вирушив проти основних сил М. Потоцького, яке спішно відступило до Корсуня (нині м. Корсунь-Шевченківський Черкаської області). Не бажаючи вступати в бій, поляки вирішили відступити через Білу Церкву до Паволочі. Дізнавшись про напрямок відступу, Хмельницький наказав влаштувати засідку, до якої і потрапило польське військо. Відбувся запеклий бій, який 16 травня закінчився повним розгромом шляхти. Козаки взяли у полон М. Потоцького, польного гетьмана М. Калиновського, понад 8,5 тис. польських вояків, великий обоз і 41 гармату. Ніколи ще Польща не зазнавала такої поразки від козаків [17, с.95].

Перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали поштовхом до розгортання визвольного руху по всій Україні. Б. Хмельницький розсилав універсали, у яких закликав селян і міщан братися за зброю та виганяти ненависне панство. Почали створюватися великі повстанські загони, які визволили Лубни, Глухів, Любеч та інші українські міста, що спричинило масову втечу шляхти. Наприкінці травня 1648 р. повстанці увійшли до Києва.

Втративши Лівобережну Україну, Київ і Придніпров'я, польський уряд запропонував Б. Хмельницькому укласти перемир'я, на що гетьман дав згоду. Проте перемир’я обидві сторони використовували для збирання сил [18, с.133].

У травні 1648 р. помер король Речі Посполитої Владислав IV. Уряд відрядив для переговорів з Б. Хмельницьким А. Киселя - православного магната, сенатора сейму. Гетьман вимагав від нього збільшення козацького реєстру до 12 тисяч, поновлення козацьких вольностей, тобто відстоював у цей період інтереси козацької старшини, а не загальнодержавні.

На початку червня 1648 р., порушивши умови перемир'я, на Правобережну Україну вдерлися каральні загони магната Я. Вишневецького. Хмельницький відрядив на Брацлавщину та Волинь загони на чолі з М. Кривоносом та І. Ганжою. Сотні загонів селян і міщан громили маєтки, знищували шляхту, орендарів, католицьке та уніатське духовенство. Кріпосні селяни, міщани, для яких ідеалом була козацька свобода, почали масово покозачуватися. Ця величезна маса населення, звільнившись від гноблення поляків, уже не уявляла собі повернення під владу польської шляхти та втрати свободи [21, с.153].

У червні-липні були здобуті Умань, Бар, Тульчин, Рівне, Луцьк. Б. Хмельницький також направив загони М. Кричевського, М. Небаби, І. Голоти в Білорусію, що сприяло розгортанню визвольного руху білоруського народу та перешкодило литовському війську Я. Радзивілла з'єднатися з польським військом в Україні.

Користуючись перемир'ям, польський уряд сформував армію (80-90 тисяч), на чолі якої стали князь Д. Заславський, М. Остророг та О. Конецпольський. Польські війська рушили в напрямку Старокостянтиніва. Сюди ж, під Пилявці, до р. Іква (тепер с. Пилява Старокостянтинівського району Хмельницької області), вирушили українська армія і загін татар. Тут козаки побудували табір на правому березі річки, а поляки - на лівому. Битва розпочалася 8 вересня. Заманивши частину польського війська на правий берег Ікви, козаки ударили з двох боків та почали громити шляхту, яка відступила, а потім панічно почала тікати. Водночас із засідки ударив загін М. Кривоноса. Польська армія зазнала нищівної поразки, а її рештки відступили на захід.

Результатом Пилявецької битви було звільнення Волині і Поділля, активізація селянського руху в Галичині. Невдовзі на Дніпрі капітулювала фортеця Кодак, не витримавши майже піврічної облоги.

Звістка про те, що Б. Хмельницький наближається до Львова, за спогадами очевидців, призвела до того, що "майже весь Люблін впав духом, і все, що живе, вирушило в путь". Не кращою була і ситуація у Варшаві: "Тут немає нікого, хто б не думав про порятунок найціннішого свого майна і свого життя [7, с.152].

Головні сили української армії через Збараж, Тернопіль, Зборів підійшли до Львова та почали його облогу, яка тривала майже весь жовтень. Врешті-решт Б. Хмельницький наказав зняти облогу. Це пояснювалося тим, що він не хотів руйнувати Львів та погодився на виплату великого викупу мешканцями міста, а також тим, що зустрів супротив на вимогу відкрити брами Львова. Армія рушила на північний захід до Замостя, почавши його облогу.

У середині листопада 1648 р. королем Речі Посполитої було обрано Яна II Казимира (1648-1668), брата Владислава IV. Новий король, побоюючись проникнення армії повстанців углиб Польщі, почав переговори з Б. Хмельницьким. Частина старшини підтримала цю пропозицію, та рядові козаки, М. Кривоніс вимагали продовження боротьби. Але гетьман реально оцінював обставини. Насувалася зима, військо було стомлене, зменшувалася його боєздатність, не вистачало теплого одягу, основні сили татар повернулися у Крим, почалася епідемія чуми (від неї помер М. Кривоніс). До того ж восени 1648 р. закінчилася Тридцятилітня війна, у якій брала участь Річ Посполита [17, с.97].

Певний вплив на остаточне рішення Б. Хмельницького не вирушати на Варшаву мало й те, що козацькі війська дійшли до етнографічних меж України. Перехід польського кордону міг внести нові акценти в характер війни. Створювалася цілком реальна загроза переростання національно-визвольної боротьби в несправедливу загарбницьку війну. До того ж, якщо в українських землях гетьман міг розраховувати на підтримку місцевого населення, то на польській території місцеві жителі чинили б опір, вели б партизанську боротьбу.

Наприкінці листопада Б. Хмельницький зняв облогу Замостя, повівши армію у Придніпров'я, а у грудні 1648 р. увійшов у Київ. "Матір городів руських", місто Володимира Великого і Ярослава Мудрого зустрічало його як героя - визволителя України, як нового Мойсея. Серед сотень киян, які вітали гетьмана, були єрусалимський патріарх Паісій, київський митрополит С. Косів, професори і студенти Києво-Могилянської колегії [7, с.154].

У лютому 1649 р. у Переяслав прибуло польське посольство, якому вдалося укласти перемир'я, погодившись визнати владу гетьмана на більшій частині українських земель. У цей період Б. Хмельницький на хвилі блискучих перемог під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями висунув ідею утворення незалежної держави. Але мало значення і те, що новообраний король Ян II Казимир обіцяв підтвердити козацькі права та вольності, усе, що козаки "через шаблю взяли". Гетьман усе ще сподівався, що переговорами можна забезпечити автономію українських земель у складі Речі Посполитої. Та в останній гору брала "партія війни".

У травні 1649 р. 200-тисячне польське військо посунуло на Україну, захопило Галичину та вторглося на Поділля. Частина військ з Я. Вишневецьким знайшла захист за мурами Збаражу. Тим часом з півночі у напрямку на Київ виступив литовський гетьман Я. Радзивілл. Б. Хмельницький, щоб запобігти фланговому удару литовських військ, направив у Білорусію полковника М. Кричевського з загоном козаків, який наприкінці липня дав відсіч Радзивіллу під Лоєвом [18, с.139].

У середині серпня 1649 р. Б. Хмельницький з татарами вирушив назустріч Яну Казимиру в напрямку Зборова (тепер Тернопільська область) і нав'язав бій полякам. Протягом двох днів відбувалася запекла битва, у якій польські війська зазнали великих втрат. Вони опинилися у катастрофічному положенні: назрівала подвійна поразка під Зборовом і Збаражем. Проте полякам вдалося налагодити відносини з Іслам-Гіреєм III, у плани якого не входило зміцнення України. У вирішальний момент Зборовської битви хан почав вимагати від гетьмана розпочати переговори з Яном Казимиром, чим врятував його від остаточного розгрому. Б. Хмельницький, усвідомлюючи неможливість вести війну одночасно з поляками і татарами, змушений був піти на укладення у серпні 1649 р. Зборовського мирного договору [25, с.332].

За цим договором під козацьке управління на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким переходили Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства, у яких заборонялося знаходитися польському війську. Не мали права жити на цій території євреї та єзуїти. У володіння гетьмана переходив Чигирин. Козацький реєстр збільшувався до 40 тис. осіб. Уперше в історії українсько-польських відносин Україна одержувала визначення певної самостійності як держава. Під владою поляків залишалися Волинь, Поділля, Київ та Полісся.

Польські історики відзначають мужність і силу духу обложених і мають у цьому рацію. Але не меншу мужність виявили і українські війська, які безперервно штурмували могутню фортецю. Під Збаражем обидві сторони зазнали величезних втрат, приблизно по 30 тисяч вояків, причому майже всі війська Речі Посполитої, які були у Збаражі загинули, якщо не від куль та шабель, то від голоду й хвороб, навіть невдовзі після замирення. Для польської сторони ці втрати були дошкульнішими, бо обложені у Збаражі майже нічим не помогли королівській армії, яка поспішала їм на допомогу. Зрештою доля кампанії була остаточно вирішена не під стінами Збаража, а під Зборовом, а успішна блокада Збаража заклала необхідні передумови для перемоги у генеральній битві під Зборовом. Тому облога Збаража по праву стоїть в одному ряду з перемогами української зброї на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, Зборовом, Батогом, Жванцем, Городком та іншими визначними битвами в ході Національно-визвольної війни українського народу [16, с.37].

Зборовський договір задовольняв вимоги багатьох козаків, проте ігнорував інтереси покозаченого селянства, яке мало повернутися під владу польської шляхти. Це викликало його незадоволення, почалися стихійні виступи проти польських панів.

Однак підсумки боротьби у 1648-1649 рр. давали можливість почати будівництво української козацької держави. Обидві сторони дивилися на Зборовський договір як на тимчасовий. Хмельницький не добився визволення всього українського народу, а Річ Посполита втратила володіння на значній території України. Це робило неминучим нове загострення українсько-польських відносин.

Зміцнення Української держави розглядалося у Варшаві як загроза інтересам Речі Посполитої. Весь 1650 р. Польща готувалася до війни з Б. Хмельницьким. На початку лютого 1651 р. польське військо вторглося на Правобережну Україну та розпочало облогу Вінниці, але протягом лютого-березня зазнало низку поразок від полковника І. Богуна і відступило до Кам’янця.

Битва під містечком Берестечко (18-20 червня 1651 р.), в результаті повторної зради татар, закінчилась поразкою українського війська та вимушеним Білоцерківським договором (18 вересня 1651 р.), за яким козацькій державі було відведене одне (Київське) воєводство, а гетьману дозволялося тримати лише 20-тисячне реєстрове військо. Білоцерківський договір зводив нанівець автономію держави; польські пани одержали право повертатися до маєтків, Хмельницький повинен був підкоритися польському коронному гетьману. Н. Яковенко писала, що розгром козацького війська під Берестечком став тією останньою краплею, що переповнила чашу взаємних порахунків, після Берестецької битви повстання переростає на польсько-українську війну" [25, с.335].

Одночасно слід підкреслити, що гетьман, йдучи на умови Білоцерківського договору, проявив далекосяжну мудрість: зберіг державно-територіальний плацдарм для подальшого накопичення військових сил, для перегрупування внутрішніх ресурсів, психологічної підготовки українського народу щодо необхідності подальшої боротьби.

Вже в наступному році український народ знайшов у собі сили взяти реванш за попередню поразку. У битві під Батогом 22-23 травня 1652 р. було вщент розгромлено польсько-шляхетську армію. Українська держава виборола фактичну незалежність, що створювала сприятливі умови для реалізації національної ідеї. Б. Хмельницький зумів здійснити ряд політичних та соціально-економічних заходів, які ліквідували польське фільварочно-панське землеволодіння, кріпацтво, створили умови для масового покозачення селянства.

Проте, у наступному 1653 р. Жванецька кампанія виявилася катастрофічною для України. Договір татар з поляками не передбачав для неї навіть обмеженої самостійності. Воєнно-політичний союз з ханством став фатальним для реалізації державної ідеї. Внаслідок переговорів польської та української сторін було скасовано Білоцерківську угоду

1651 р. та поновлено чинність Зборовського договору 1649 р. Але це вже не мало значення [25, с.336].

З вище наведеного можна зробити такі висновки: по-перше, сукупність згаданих факторів створила грунт для розгортання повстання, яке попередити чи запобігти було неможливо. Народне повстання, що охопило більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку - в національну революцію. Вона сприяла накопиченню воєнного досвіду, зростанню національної самосвідомості українського народу, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формуванню психологічної готовності боротися до переможного кінця.

Розділ 3. Формування української державності в ході визвольної війни

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648-1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко сформульовано основи національної державної ідеї. Організація козацької держави відбувалася під впливом традицій Запорозької Січі, що зумовило її напіввійськовий характер. Саме тому створювана держава офіційно називалася Військо Запорозьке (згодом Гетьманщина). Формально вищим органом влади в державі була загальна козацька рада, яка називалася Військовою (Генеральною). Військова рада являла собою збори козаків, на яких обирали гетьмана і генеральну (головну) старшину. За гетьманування Б. Хмельницького, з метою зміцнення гетьманської влади, вплив загальної ("чорної") Генеральної ради на життя держави був обмеженим. Найважливіші питання гетьман розв'язував на старшинських радах (у них брали участь генеральна старшина і полковники) [17, с.99].

Головою держави був гетьман, який обирався безстроково. Він мав вищу адміністративну, судову і військову владу, а також законодавчі повноваження, керував зовнішньою політикою. При гетьмані були гетьманські ад'ютанти (генеральні старшини з особливих доручень): осавули - у військовій сфері, бунчужний - хранитель гетьманського бунчука, наказний гетьман - командувач війська на час проведення певних бойових операцій.

Функції гетьманської резиденції і столиці Української держави виконував Чигирин (тепер місто Черкаської області на р. Тясмин), який з прилягаючою територією дарувався йому як вірному підданому короля і Речі Посполитої.

Реальна влада належала Генеральному урядові, очолюваному гетьманом. До уряду входили генеральні старшини: писар - керував Генеральною військовою канцелярією (займався дипломатичними зносинами), судді (їх було два) - очолювали гетьманський суд, обозний - відав артилерією і військовим постачанням, підскарбій - відав фінансами, керував військовим скарбом.

В основі адміністративного устрою держави, на території якої проживало 3 млн. осіб, лежала структура козацького війська. Колишні польські воєводства поділялися на полки та сотні. Кількість полків не була постійною: якщо у 1649 р. їх було 16, то в 1650 р. вже 20. У полкових містах (Біла Церква, Умань, Черкаси, Ніжин, Полтава та інших) були резиденції полковників, яких обирали полкові ради, а затверджував гетьман. Полковники мали військову, адміністративну, судову владу над населенням території полку. У полку існував свій військово-адміністративний апарат - полкова старшина (писар, обозний, суддя, осавул, хорунжий). У сотенних містах був сотенний уряд, а влада належала сотнику, який виконував ті самі функції, що і полковник [15, с.184].

Гарантом успішної розбудови держави була армія. Вона формувалася на організаційних принципах Запорозької Січі. Ядро армії складало козацьке військо (реєстрові козаки) та допоміжне (наймані полки, артилерія, розвідка тощо).

Державною емблемою України був герб Війська Запорозького - козак із шаблею на боці і рушницею на лівому плечі; державними клейнодами - гетьманська булава, печатка, гетьманський бунчук і корогва [18, с.129].

Розбудова держави вимагала концентрації влади в руках гетьмана, підпорядкування йому всього населення. Б. Хмельницький протидіяв деструктивним спробам Запорозької Січі, яка складала самостійну адміністративно-територіальну одиницю, поставити себе у виключне положення. Так, у лютому 1650 р. на Запорожжі вибухнуло анти-гетьманське повстання козаків, що опинилися поза реєстром. Гетьман швидко придушив цей заколот, направивши на Січ загін реєстровців. Тож Б. Хмельницькому вдалося утримати під своїм контролем військову енергію запорожців, не допускати їх участі у політиці, звести роль Січі тільки до прикордонного форпосту.

Для розбудови держави потрібні були великі фінансові витрати. Державна казна поповнювалася з трьох джерел: із земельного фонду, доходів від промислів і торгівлі та з податків. Щоб стимулювати процес "фермеризації" селянства, Б. Хмельницький передбачав поступовий перехід від панщини до натуральної грошової ренти. Але ці наміри не здійснилися через прихований і явний опір старшини [18, с.136].

Державний апарат управління молодої держави створювався під безпосереднім керівництвом Б. Хмельницького, який спирався на козацьку старшину, вихідців з української шляхти, заможних козаків - людей освічених і енергійних. Серед соратників гетьмана були І. Виговський, П. Тетеря, С. Зарудний, І. Богун, Ф. Вешняк, С. Мужиловський, Ю. Немирич, А. Жданович та багато інших.

У ході Визвольної війни було ліквідовано землеволодіння польських магнатів, шляхти і католицької Церкви. Ці землі (окрім монастирської) стали власністю держави, якою розпоряджався гетьман. Почало зміцнюватися гетьманське та старшинське землеволодіння, яке існувало у двох формах: ранговій (тимчасовій) і приватній (спадковій). Козацька старшина, вище духовенство, міський патриціат - нова еліта українського суспільства - зайняли місце вигнаних польських панів. Складовою частиною цієї еліти ставала українська шляхта, яка поступово зливалася з козацькою верхівкою. Козацька старшина прагнула стати великим земельним власником. Однак Б. Хмельницький (він видав старшині майже 20 універсалів на володіння старими або новими землями), розуміючи значення селянства, намагався не допускати та гасити нові соціальні конфлікти, гальмував, як міг, зростання землеволодінь старшини, не дозволяв збільшувати панщину [17, с.101].

Аналіз джерел свідчить, що не відразу гетьман і його соратники висунули програму створення незалежної держави, а певний час дотримувалися, за словами В. Липинського, лінії "козацького автономізму", і не випадково. Адже за умов іноземного поневолення українське панство не спромоглося сформувати національну ідею створення незалежної держави, вважаючи своєю Батьківщиною не Україну ("Русь"), а Річ Посполиту [22, с.18].

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.

Розділ 4. Російсько-українська міждержавна угода 1654 р.: неоднозначність оцінок

Вже у перші дні української революції Богдан Хмельницький розумів, що війна з ляхами носитиме затяжний і важкий характер, що в цій боротьбі союз з Кримом носитиме меркантильно-кон'юнктурний характер. Він розумів, що Кримське ханство капризне, союз з ними непередбачливий і тимчасовий.

Стояло питання про обрання союзника більш стабільного, ближчого за духом та інтересами. Богдан розумів, що таким союзником може бути Росія, з якою у нас спільна історія, спільна економіка та культура.

Саме це змусило його на початку революції, у період найкращих успіхів та перших перемог під Жовтими Водами і Корсунем, написати російському царю Олексію Михайловичу Романову листа й просити приєднатися до спільної боротьби проти Польщі, надати українцям допомогу як народу єдиновірному. Зокрема в листі гетьмана до російського царя 8 червня 1648 р. Зіновій-Богдан писав: "Бажали б ми собі самодержця господаря такого в снопі землі, як ваша царська вельможність православний християнський цар. У чому запевняємо вашу царську величність, якби була на те воля Божа і поспішність твоя царська зараз, не гаючи часу, на панство (на поляків) те наступати, а ми з усім Військом Запорозьким прислужитися вашій царській вельможності готові, до чого з найнижчими услугами своїми якнайпильніше себе віддаємо. А саме, якщо стане вашій царській величності чутно, що ляхи знову на нас хочуть наступати, у той же час чим швидше поспішайте зі своєї країни на них наступати, а ми з божою допомогою звідси візьмемо" [4, с.141].

Та цього "швидкого поспіху", на який сподівалася українська старшина, не відбулося. Одні кажуть, що царизм хотів обезкровити Україну і Польщу їхніми ж руками і на цьому нагріти руки, навіть стати володарем речі Посполитої. Інші - заперечують ці звинувачення.

Підрахунки показують, що у пошуках дороги до возз’єднання з Росією Богдан Хмельницький зробив близько 30 спроб. З цією метою використовувались впливові можливості українських старшин С. Мужиловського, П. Тетері, С. Богдановича, Л. Капусти, Г. Яцкевича, К. Бурляя та ін. [10, с.335].

Розкриваючи цю проблему, варто вияснити питання: чому український народ, спираючись на воле вияв широких мас, у виборі протектора надавав перевагу Росії? В.А. Смолій та В.С. Степанков переконливо зауважують, що ця обставина пояснюється "приналежністю до православного віросповідання, наявністю в історичній пам'яті українського народу ідеї спільної історичної долі за часів княжої Русі, відсутністю в етнопсихології українців антиросійських настроїв, близькістю мови і культури, військово-політичною слабкістю Росії у порівнянні з Османською імперією, що давало надію на збереження української повнішої державної самостійності" [14, с.91].

В результаті тривалих переговорів російський цар Олексій Михайлович Романов 22 червня 1653 р. пише, нарешті, листа Хмельницькому, в якому зазначає, що він:". Изволил вас (Україну) принять под нашу царского величества високую руку, яко да не будете врагом креста Хрестова. А ратные наши люди по нашему царскому величества указу збираются и ко ополченню строятца. И для того послали мы, великий государь, к вам стольника нашего Федора Обракимовича Лодыженского, чтоб вам, гетьману, и всему Запорожскому войску, наша государская милость была ведома" [1, с.323].

Московська держава, яка вичікувала остаточних наслідків багаторічної українсько-польської війни, зважаючи на численні звернення Б. Хмельницького за допомогою до царя Олексія Михайловича, врешті-решт пішла на рішучий крок. Земський собор у Москві 1 жовтня 1653 р. ухвалив просити царя прийняти Україну "під свою государеву високу руку" [25, с.337].

Земський собор Росії приймає також рішення про об'єднання України з Росією. Характерно, що в рішенні, уривки якого будуть процитовані нижче, наголошується, що ініціатива про приєднання до Росії витікає з України, що Б. Хмельницький від імені української спільноти тривалий час просить Олексія Михайловича, щоб він "над ними змилосердився і велів їх прийняти під свою государеву високу руку".

Для втілення в життя позитивного рішення Земського Собору до України прибув боярин В. Бутурлін. Переговори на місці ледь не зірвалися через відмову російського посольства присягнути від імені царя в тому, що Росія не віддасть українців польському королю й не порушить їхніх прав та вольностей. Як зазначають дослідники, "лише усвідомлення цілковитої безвиході, неспроможність власними силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Польщею й домогтися возз'єднання українських земель у межах єдиної держави змусило гетьмана й старшину погодитися на однобічну присягу цареві як протектору" [14, с.91].

Самовидець свідчить: "Року 1654. скликав гетьман Хмельницький в Переяславі всіх полковників, сотників і отаманів і сам приїхав у Переяслав… і там рада була, на якій стояли усі полковники і сотники з товариством, що при них було, згодилися бути під високодержавною його величності рукою, не бажаючи вже більше жодним способом бути підданими королеві польському і давнім панам, ані теж приймати до себе татар; про що на цій раді в тому місяці січні і присягу приніс гетьман Хмельницький зо всіма полковниками, сотниками і отаманською і старшиною військовою.

І зараз по всіх полках розіслали стольників в супроводі козаків, щоб як козаки, так і війти з усім суспільством присягу принесли. Що по всій Україні весь народ з охотою це зробив. А боярин і дворецький Василь Васильович Бутурлін повернувся до Москви до його царської величності, і чимала радість між народом сталася" [5, с.35].

8 січня 1654 р. на раді гетьмана з генеральною старшиною та полковниками було вирішено прийняти протекцію (захист, покровительство) московського царя. Того ж дня на переяславському майдані зібралася Генеральна рада, на якій Б. Хмельницький у своїй промові закликав піти під руку московського православного царя. Всі присутні вигуками схвалили промову гетьмана. Потім в Успенській церкві повинна була відбутися присяга Б. Хмельницького і старшин на вірність цареві. Але гетьман запропонував, щоб і В. Бутурлін з послами присягнули від імені Олексія Михайловича в тому, що він не порушуватиме права і вольності української шляхти, козаків, міщан та буде захищати Військо Запорозьке від агресії. Для Б. Хмельницького та старшини взірцем були договірні політичні і правові традиції Речі Посполитої між королем і підданими, які передбачали взаємні права та обов'язки [9, с.36].

В. Бутурлін у відповідь заявив, що у Московській державі цареві-самодержцю присягають тільки піддані, але запевнив Хмельницького, що цар буде боронити Україну і додержувати "царського слова". Конфлікт завершився поступкою гетьмана послам. Не бажаючи зірвати переговори, до яких він ішов довгі роки, Б. Хмельницький прийняв присягу з присутніми у церкві в односторонньому порядку. Пізніше московськими представниками було складено присягу у більшості полків та сотень. Але запорозькі козаки, частина старшин, духовенство на чолі з митрополитом С. Косівим відмовилися від неї.

Аналіз тогочасних джерел, як уже звертали увагу на їх свідчення О. Апанович, О. Борисенко, М. Грушевський, О. Гурджій, І. Крип’якевич, Ю. Мицик й інші дослідники, підтверджує, що водночас значна частина населення не приховувала невдоволення необхідністю приносити присягу й відмовлялася від неї. Так, за даними шляхтича Семена Павші, після присяги гетьмана й старшини 19 січня "переяславських міщан гнали до присяги, якій вони дуже опиралися. Місцевий війт аж захворів, та його, хоч і хворого, було наказано привести до церкви Пречистої Богородиці, і він мусив виконати присягу, але з розпачу помер на третій день після цієї присяги" [24, с.37].

Немає сумнівів, що козацтво присягнуло на вірність цареві, але за умови, що збереже свої права та привілеї. Не йшлося про беззастережну капітуляцію. Це засвідчує затвердження привілеїв козацтва, шляхти та міст України, видане царем після pourparlers у Москві [12, с.6].

Можна з певністю сказати, що на цей крок Богдан пішов тому, що, мабуть, більше інших розумів, що в разі відмови Україні загрожувала війна на два фронти проти Речі Посполитої та Криму, яка привела б до подальшої катастрофи та розчленування українських земель, або й до цілковитого знищення українського етносу.

Що ж до змісту "Березневих статей" Б. Хмельницького: цей документ датується 21 березня 1654 р. Він є свідченням збереження Росією за Україною основ її державності, витворених нею форм правління й устрою інституцій політичної влади, території, суду і судочинства, армії (60 тис. реєстрових козаків), фінансової системи, територіально-адміністративного поділу тощо. Вимоги Б. Хмельницького викладені в 11 статтях, в кінці кожної з яких канцеляристами записане ставлення до цих вимог Олексія Михайловича.

Залишається відкритим питання оригіналу статей гетьмана. Те, що збереглося для нащадків, нагадує відомчу компіляцію. Та не дивлячись на його форму, документ свідчив про конфедеративний союз Росії й України. В ньому, як у дзеркалі, відображена юридична форма відокремлення України від Польщі.

Оригінал тексту Переяславської угоди не зберігся і російські та українські історики по-різному тлумачать її значення. Перші розглядають її як просте приєднання України до Московії, тоді як останні не погоджуються визнати, що вона передбачала щось більше, ніж васалітет або особисту чи справжню унію двох незалежних держав [12, с.6].

В статтях Росія визнавала внутрішньополітичний суверенітет України, її соціально-політичний та економічний статус, що склався в процесі визвольної війни. Статті давали можливість Україні довести визвольну війну до переможного кінця, завершити формування великої національної держави. Цей документ був правовою основою майбутніх поколінь України в їх боротьбі за суверенітет своєї держави.

Влучну характеристику позиції Московської держави в українсько-російських відносинах цього періоду дав видатний російський історик В. Ключевський (1841-1911): "Москва не вирушала, боячись порушити мир з Польщею, і шість років з нерухомою цікавістю спостерігала, як справа Хмельницького, зіпсована татарами під Зборовом та Берестечком, хилилася до занепаду., і, нарешті, коли країна уже нікуди не годилася, її прийняли під свою високу руку, щоб перетворити пануючі українські класи з польських бунтівників в озлоблених московських підданих" [17, с.105].

Усний договір, яким було рішення Переяславської ради 8 січня

1654 р., не задовольняв Б. Хмельницького і старшину ні формою, ні змістом (він стосувався тільки загальних положень входження України у підданство до Росії, не конкретизуючи їх). Тому під керівництвом Б. Хмельницького були вироблені письмові умови договору з Московською державою - "Просительні статті" з 23 пунктів.

У березні 1654 р. українське посольство на чолі з генеральним суддею С. Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею повезло пропозиції української сторони до Москви. Посольство урочисто прийняв цар Олексій Михайлович, після чого почалися двотижневі переговори, результатом яких було затвердження так званих Березневих статей (або Переяславсько-Московського договору, або "Статей Богдана Хмельницького"). Ці "Статті" встановлювали:

підтвердження прав, привілеїв та вільностей Війська Запорозького, української шляхти та міщан;

укладення реєстру у 60 тис. осіб;

збереження місцевої адміністрації та збирання нею податків, які повинні були надходити до царської казни під контролем московських урядовців;

обрання Військом Запорозьким гетьмана;

право гетьмана зноситися з іноземними державами за умови повідомлення царя та заборону зносин з Річчю Посполитою та Туреччиною без царського дозволу;

боротьбу Московської держави проти Речі Посполитої та татар;

збереження прав київського митрополита [17, с.107].

Незважаючи на деякі обмеження суверенітету, "Березневі статті" надавали Україні широку автономію під протекторатом Росії. "Статті" привели до юридичного розриву Гетьманщини з Річчю Посполитою. Україна здобувала сильного союзника в боротьбі з Польщею.

Однак кожна зі сторін вбачала у Переяславсько-Московському договорі засіб для реалізації власних планів. Чигирин прагнув використати Московію для остаточного виходу українських земель зі складу Речі Посполитої та збереження і розширення автономії, Москва - "третій Рим" - прагнула часткову залежність України з часом перетворити на цілковиту, зробити з неї провінцію Московської держави. Так, вже у

1654 р. московський уряд поставив у Києві військовий гарнізон з воєводою, який став безпосереднім представником царської влади в Україні.

Історики по-різному оцінюють "Березневі статті". Одні вважають їх персональною унією (це були незалежні держави, які мали власні уряди та визнавали владу одного монарха), інші оцінюють їх як васальну залежність України від Росії (сильна сторона захищає слабкішу), треті - як автономію України у складі Московської держави, четверті - як військовий союз між Росією і Україною, яка уклала його тимчасово з метою боротьби проти Речі Посполитої. Зокрема, історик Н. Полонська-Василенко вважає переяславську угоду міліарним союзом, що засвідчив перед усім світом незалежність України від Польщі.

Відомий історик О. Субтельний вважає, що "Статті" стали". поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Європи. Раніше ізольована і відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому - доброму й лихому - невід’ємно пов’язаною з долею Росії" [17, с.108].

За слушним висловом Миколи Костомарова, Московська держава не допускала федеративного ідеалу, і приєднання України до Московської держави розуміла не інакше, як у значенні перетворення вільних козаків на царських холопів. У російському "Літописі о многих мятежах", написаному 1658 р., простодушно сповіщалося, що цар з Божою поміччю "попленил Литву, Білу Русь і Малу Русь" [25, с.355].

Щож до історико-правового аспекту угоди, то в історіографії співіснують діаметрально протилежні погляди. Так, П. Куліш, Г. Карпов, В. Мякотін на їхні послідовники в російській, а згодом уся радянська історіографія заперечували його договірний характер, вбачаючи в ньому "об’єднання", а згодом "возз’єднання" України з Росією. Натомість М. Костомаров, П. Шафранов, М. Грушевський, А. Яковлів, М. Василенко, Б. Нольде та деякі інші історики і правники наголошували на тому, що незважаючи на специфіку заключних документів українсько-російських переговорів, акт 1654 р. слід розглядати як двосторонній договір.В. Липинський, І. Борщак, О. Оглобин, С. Іваницький (у пізніх працях) трактували зміст відносин Війська Запорозького з Москвою, юридично визначених Переяславсько-московською угодою, як військово-політичний союз у формі протекторату, спрямований проти Польщі та Криму [11, с.3].

Отже, в середині ХУІІ ст. утвердилася на карті світу нова європейська держава - Україна. Переяславсько-московська угода 1654 р. сприяла розв’язанню зовнішньополітичних проблем, однак (через спротив Московської держави) унеможливлювала втілення в життя ідеї національного державного будівництва. Українському народові важко було збагнути тяжкі наслідки угоди республіканської вільної України із самодержавною Московською державою. Якби не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудувати власну незалежну державу.

Розділ 5. Міжнародне і внутрішнє становище України у 1654-1657 рр.

Поряд із вирішенням складних питань внутрішньої політики у діяльності гетьманського уряду чи не найголовніше значення мала зовнішня політика. Перемоги української зброї сприяли зростанню міжнародного авторитету України. У Чигирин до Б. Хмельницького постійно прибували представники Туреччини, Угорщини, Росії, Польщі, Венеції тощо. Дипломатичні стосунки козацької держави з іноземними країнами активізувалися.

Перш за все необхідно було нейтралізувати діяльність Речі Посполитої, спрямовану на створення антиукраїнської коаліції. У складних військово-політичних умовах гетьман постійно шукав союзників для боротьби проти Польщі. Він вів переговори з Османською імперією, яка схиляла його до підданства, але вважав Туреччину ворогом, оскільки султан або благословляв татар на напади, або разом з ними грабував українські землі [11, с.15].

Б. Хмельницький, як дипломат, не йшов на розрив з Кримським ханством, незважаючи на зради і непослідовність хана, оскільки татари могли стати на бік поляків. Великі надії гетьман пов’язував зі встановленням відносин з Молдавією, яка знаходилась у васальній залежності від Туреччини, але її правитель - господар В. Лупул вів подвійну гру, залишаючись прихильником Польщі. Уряд козацької України налагодив стосунки з Валахією, Трансильванією, Швецією.

Возз’єднання України з Росією, як зауважує відомий в Україні вчений-історик В.Й. Борисенко, змінило "розстановку політичних сил в Європі. На політичному горизонті з’явилася коаліція двох держав, здатних на рівних протистояти будь-якому супротивнику". Варто додати, що колишній союзник України Кримське ханство пішло на зближення з Річчю Посполитою, що значно ускладнило геополітичне становище козацької держави [9, с.224].

Остаточний розрив України з Кримом і укладення останнім союзницької угоди з Річчю Посполитою став найближчою у часі і найважливішою, на наш погляд, похідною українсько-російської угоди 1654 р. Укладення військово-політичного союзу між Річчю Посполитою і Кримським ханством, що зберігав свою актуальність упродовж наступних 12 років за визначенням польського історика З. Вуйціка, було ключовим питанням всієї тогочасної польської зовнішньої політики і дуже багато важив також для козацького Гетьманату. Як відомо, найпершим наслідком цього союзу став похід Орди в Україну [11, с.15].

У березні 1654 р. польська армія перейшла в наступ на Правобережжя. Основна маса московських військ і загони козаків під командуванням Золотаренка розгорнули бойові дії на Смоленщині і в Білорусії. Варто підкреслити, що білоруси тепло ставилися до українського козацтва, перейняли його звичаї і, водночас, недолюблювали росіян за імперське поводження в цьому краї.

Восени 1654 р. Польща спрямувала свій удар на Поділля.30-ти тисячна польська армія Станіслава Потоцького повсюдно зустрічала запеклий опір населення. Коли в містечку Буш на Брацлавщині більшість козаків загинула, оборону рідного міста очолила вдова сотника Зависного Олена. У безвихідних обставинах, щоб не здати ворогам рідне місто, ця мужня жінка висадила у повітря себе і пороховий погріб. У січні 1655 р. польсько-татарське та українсько-московське війська зійшлись під Охматовом. Польсько-татарське військо зазнало поразки.

У липні 1655 р. українсько-московське військо рушило в Галичину. 19 вересня 1655 р. під м. Городок (біля Львова) польські війська були розбиті. Польща виявилася неспроможною вести бойові дії. Б. Хмельницький радів з того, що, нарешті, пощастило визволити всі етнічні землі України і йому самому стати "господарем всієї Руської Землі".

Як далекосяжний політик, перемогу над Польщею вирішив закріпити й по дипломатичних каналах. У нього склалися гарні партнерські стосунки зі Швецією, Молдавією, Валахією і Трансільванією. З деякими із них (наприклад з Трансільванією) було укладено союзницький договір. По суті, у 1656 р. Україна вживалася у коаліцію держав, одна з яких (Швеція) перебувала у стані війни з Росією. Саме ця обставина обумовила те, що в жовтні 1656 р. ледве не відбулося розриву українсько-російських зв’язків.

Скориставшись обставинами, війну Польщі оголосила Швеція, яка окупувала значну частину її території. Москва, будучи суперником Швеції, припинила війну проти Польщі і за спиною України уклала з нею 24 жовтня 1657 р. Віленське перемир’я. Згідно перемир’я згадані держави вступали в союз, оголошували війну Швеції, не враховуючи при цьому інтересів України. Тож українсько-російський союз проти Польщі фактично втрачав свої силу. Історики вважають, що в цей час Б. Хмельницький був на шляху до розриву переяславсько-московської угоди. З роздратуванням український гетьман писав російському царю: "Проте, цар, уклавши перемир’я з поляками й маючи намір повернути нас у їхні руки, вчинив з нами безсердечно". Гетьману Б. Хмельницькому російський цар дав зрозуміти, що з тих привілеїв, які він йому обіцяв, Україна має право лише на один - захищати інтереси Росії, обслуговувати її зовнішню політику, яка вже тоді носила характер повзучої агресивності. Віленське перемир’я було яскравим проявом імперських амбіцій Росії щодо України.

Проявляючи характер, Б. Хмельницький, опираючись на його союз з Трансільванським князем Юрієм Ракоцією, посилає йому на допомогу 20-тисячне козацьке військо київського полковника Антона Ждановича. Разом зі Швецією, Трансільванією козацькі війська завдають Польщі розгромного удару. Саме в цей момент Б. Хмельницький ставив перед собою завдання "отримати всю Україну між Віслою і Путивлем".

Сусідні з Польщею держави не хотіли політичної рівноваги в Європі. Рятувати Польщу кинулися Австрія та Данія. Треба віддати належне польській спільноті: вона знайшла у цю важку для неї годину у собі додаткові внутрішні сили, вручила свою долю для спасіння талановитому полководцю Стефану Чарнецькому. Трансільвансько-українські війська, зазнаючи поразки, змушені були відступити з Польщі. Польща повстала з попелу, а Україна зазнала чергової невдачі.

Починаючи з травня 1657 р. різко загострилась боротьба між старшинськими угрупуваннями - радикальним, національно-патріотичним та поміркованим. Прийняте в квітні 26 старшинами під тиском гетьмана рішення про наслідування булави після смерті батька його молодшим сином Юрієм не стало стримуючим чинником (уже в реєстрі 1649р. Юрія було записано під другим номером як "гетьманича"). Розуміючи, що Юрій ще надто молодий, гетьман призначив його опікунами полковника Г. Лісницького, генерального осавула І. Ковалевського, генерального писаря І. Виговського. Можливо, опікуном був і генеральний обозний Т. Носач [18, с.149].

Навесні 1657 р. почалися бунти в Запорозькій Січі, повстання на Слобожанщині, нестабільною залишалася ситуація в багатьох полках. Козаки, селяни звинувачували старшину в надмірних поборах, незаконному збагаченні. Саме в ці роки почало складатися становище, яке пізніше охарактеризували так: "поборы и лихоимство, каких и при прежних королях не бывало". За три дні до смерті Б. Хмельницького польське керівництво схвалило нову стратегію боротьби з Україною: обіцяти милості старшині, вести її проти Москви, а не побажає - карати; роз’єднувати чернь і козацькі верхи; грати на протиріччях Москви й Гетьманату. Негаразди в зовнішній та внутрішній політиці прискорили смерть Б. Хмельницького.

Б. Хмельницький тяжко захворів. Дізнавшись про невдачу трансільвансько-української коаліції у Польщі, він помер у липні 1657 року. Поховали гетьмана в Іллінській церкві милого його серцю Суботова. Сучасні історики вважають: головною причиною затягування похорону гетьмана було бажання утаємничити місце його могили, тому її готували так довго в невідомому напрямі [18, с.150].

Високий розвиток і талановитість соціальних низів відчували також вороги України. Микола Потоцький, що довгі роки вів боротьбу з українськими повстаннями, у припливі щирості писав королеві: "Чи у них один Хмельницький? Тисячами їх рахувати б треба! Одного сьогодні стратять, - на його місце іншого, справнішого і розумнішого виберуть, і то такого, щоб їх справи пильнував!" [15, с.186].

Отже, як бачимо, в останні роки свого гетьманування Б. Хмельницький робив все можливе, щоб зберегти надбання національно-визвольної війни. Та смерть Б. Хмельницького - видатного політика, дипломата, полководця, керманича нації стала поворотним моментом в історії національно-визвольної боротьби українського народу.

Висновки

Підсумовуючи розгляд даної проблеми, варто зробити такі висновки. Українська революція середини ХУІІ ст. була явищем глибоко закономірним, її обумовив цілий ряд факторів, які привели до хвилювання всі соціальні верстви тогочасного українського суспільства. Причин повстання історики називають багато: це і зростання та зміцнення феодального землеволодіння, посилення панщини, закріпачення селян, утиски польською адміністрацією міщан та дрібної шляхти, наступ католицтва та уніатів на православ’я, українську культуру та багато інших.

Тож у різних сферах життя українського суспільства виникли гострі суперечності, викликані становищем України у складі Речі Посполитої.

Національно-визвольна війна визріла з окремих розрізнених рухів різних соціальних груп, які об’єдналися у всеукраїнське повстання. Рушійними силами Визвольної війни стали козацтво, селянство, міщани, нижче православне духовенство, частина дрібної шляхти.

Події 1648-1657 рр. неможливо кваліфікувати виключно в русі національно-визвольного руху. Вони містили глибокі прояви релігійного, соціального, економічного протиборства. Якщо для польського суспільства війна означала трагедію і початок занепаду Польщі, то для українського народу - спробу створити васальну державність на базі збройних сил козацтва за протекцією сильної сусідньої держави.

Б. Хмельницький досить обережно ставився до висунення гасла юридично незалежної козацької України, добре розуміючи небезпечність такого кроку за тодішніх політичних умов та реальну вагу Війська Запорозького в системі європейського світопорядку. Але водночас вільним вибором суверена він ніби заявив про свої претензії на статус практично незалежного правителя. Можна зазначити, що в політичній програмі Хмельницького поєднувалися традиційні і новаторські ідеї, по суті вона являла собою синтез демократизму охлократичного типу, авторитаризму та ідеї релігійного відродження. Але навряд чи можна погодитися з тією оцінкою Б. Хмельницького, яку дав свого часу М. Грушевський: "Затхлиною і мертвечиною віє на нас з декларацій гетьманського осередку всього свого десятиліття".

У внутрішньополітичному житті Б. Хмельницький добився утвердження спадкоємності гетьманату, як форми управління, своєї особистої влади. Про це яскраво свідчить навіть титул, який він собі присвоїв: "Божою милістю гетьман Військ Запорозьких", а також рішення Корсунської ради (квітень 1657 р.), на якій його син Юрій був обраний наступником гетьманської посади.

Однак варто зауважити, що ця нова форма правління не мала серйозної ні соціальної, ні політичної опори в суспільстві; вона трималася в основному на титанічній постаті Великого гетьмана та вузькому колі його однодумців. Більше того, започаткований Хмельницьким принцип престолонаслідування порушив старий козачий звичай виборності гетьмана.

Що ж стосується угоди з Московією, то текст Чигиринсько-Московської письмової угоди був продуманий не досить ретельно, він припускав подвійне тлумачення, не визначав термін дії угоди. Не було відображено в ньому такі важливі моменти, як форма залежності Запорозької Січі, підпорядкованість православної церкви, та й загалом правовий статус Гетьманату (Лівобережної України).

Та все ж головний здобуток 1648-1657 рр. - створення автономної за статусом української козацької напівдержави із територією, кордонами (хоча й не усталеними), населенням, органами влади, збройними силами, правовими нормами на базі звичаєвих законів, визнаної де-факто деякими державами. Намітився процес економічної інтеграції українських земель, розпочався рух суспільства шляхом протокапіталістичного розвитку. Однак такий розвиток подій не влаштовував агресивних сусідів України - Польщу, Росію і Туреччину з Кримським ханством, тому вони зробили все, щоб перешкодити самостійному розвиткові Гетьманату. Істотною перешкодою, щоправда, став і глибокий розкол всередині українського суспільства.

Революція пережила злети і падіння, перемоги і поразки, торжество українських національних ідей і брак цілеспрямованих кроків щодо втілення їх в життя. Народне повстання показало кінетичну могутність українського суспільства, його волелюбство і недосконалість державної еліти, невміння нею скористатися народним поривом.

Українська національна революція пережила запаморочення від успіхів і трагічні поразки, які, по-суті, звели нанівець народний гнів та його радикалізм у позитивному вирішенні тогочасних соціально-економічних та культурних проблем.

Ми повинні завжди пам’ятати, що Богдан Хмельницький зумів об’єднати всі патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення. Він зумів спрямувати енергію народних мас на розбудову соборної держави та виборення нею незалежності. Хмельницький вперше зробив спробу розробити наріжні принципи національної державної ідеї. Гнучкість його соціально-економічної політики обумовила класову стабільність, не допустила вибуху громадянської війни на перших етапах творення української держави. Богданові пощастило приборкати охлократичну стихію, здатність українського середовища до отаманства. Та найбільше виявився талант Хмельницького як воєначальника, військового стратега, творця національних збройних сил, новатора військової справи. Його тонкий дипломатичний талант дозволив забезпечити прорив на шляху до міжнародного визнання козацької України.

Україна, народні маси, сумуючи за Богданом Хмельницьким, знали, що його життя і справи були віддані боротьбі за єдність і самостійність держави. Це забезпечило йому видатне місце не тільки і вітчизняній, а й у світовій історії, у нетлінній пам’яті нащадків.

Список використаних джерел

Джерела:

"Воссоединение Украины с Россией" // Документы и материалы: В 3 т. - М.: АН ССР, 1953. - Т.3. - С.323.

Документи Богдана Хмельницького. - К.: АН УРСР, 1961. - 739 с.

Документы об освободительной войне украинского народа.1648-1654 рр. - К.: Наукова думка, 1965. - 825 с.

Історія України: Хрестоматія у двох частинах. - К, 1996. - Ч.1.

Літопис Самовидця. - К., 1878. - С.35-36 // Хрестоматія з історії Української РСР. - Т.І. З найдавніших часів до кінця 50-х рр. ХІХ ст. - К., 1959.

Література, наукові статті, монографії:

Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. - К., 1993.

Бойко О.Д. Історія України. Посібник для студентів вищих учбових закладів. - К., 2005. - 688 с.

Боплан Г. Опис України. Пер. з фр., приміт. та передм. Я.І. Кравц. - Львов: Каменяр, 1990. - 301 с.

Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ ст. - 2-ге вид. - К., 1998. - 233с.

Голубоцький В.А. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг. - К., 1962. - 360 с.

Горобець В. Переяславсько-московський договір 1654 р. // Історія України. - 2002. - № 9,13. - с.1-6.

Іноземці про Україну. Польща, смутний час Московії та народження України. // Історія України. - 2002. - №15. с.6.

Історія України в особах ІХ-ХУІІІ ст. / В. Замлинський та ін. - К., 1993.

Історія України: Навчальний посібник /Під загальною редакцією В.А. Смолія. - К., 1997.

Крип’якевич І.П. Історія України - Львів: Світ, 1990. - 520 с.

Мицик Ю. Облога Збаража (1649 р.): відоме й невідоме. // Український історичний журнал. - 2008. - № 5. - с.15-38.

Нартов В.В. Історія України з давніх-давен до сьогодення. - Харків., 2006. - 352 с.

Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. - Х.: ВД "Школа", 2007. - 592 с.

Рибалка І.К. Історія Української РСР. Дорадянський період. - К., 1978.

Смолій В. А, Степанков В.С. Богдан Хмельницький. К.: Видавничий дім "Альтернатива", 2003. - 400 с.

Смолій В. А, Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). - К.: Либідь, 1993. - 504 с.

Смолій В. А, Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Хроніка життя і діяльності. - К.: Наукова думка, 1994. - 264 с.

Смолій В. А, Степанков В.С. Переяславська рада 1654 р. (історіографія та дослідження): Збірник статей. - К., 2003.

Степанков В.С. Переяславська присяга 1654р.: зміст і наслідки. // Український історичний журнал. - 2003. - № 6 - с.28-38.

Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України, 2-е видання, перероб. і розширене. - К.: Криничка, 2005.