Заснування та розвиток міста Арциз у ХІХ столітті

Міністерство освіти і науки України

Південноукраїнський національний педагогічний університет ім.. К.Д Ушинського

Історико-філологічний факультет

Петрова Дар’я Миколаївна

Заснування та розвиток міста Арциз у ХІХ столітті

Дипломна робота

Науковий керівник Шарова Тетяна Петрівна

кандидат історичних наук,доцент

Одеса-2010

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ЕТНІЧНИЙ СКЛАД, ВІРУВАННЯ ТА НАСЕЛЕННЯ БЕСА РАБІЇ ТА БУДЖАКА ДО ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ

1.1Населення краю у ХVII-XVIII столітті

РОЗДІЛ ІІ.ЗАСНУВАННЯ МІСТА АРЦИЗ

РОЗДІЛ ІІІ. СОЦІАЛЬНО ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК МІСТА В ХІХ СТОЛІТТІ

РОЗДІЛ ІV.КУЛЬТУРНЕ І ДУХОВНЕ ЖИТТЯУ МІСТІ В ХІХ СТОЛІ - ТТІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність: історичне краєзнавство – невід’ємний елемент історичного пізнання. Воно дає змогу крізь призму історії рідного краю побачити історичні події,відкрити нові обрії історичного бачення,виховати у молодого покоління любов до рідного краю. Не можна пізнати історію свого народу, не можна опанувати історію своєї держави, якщо не знаєш історію свого рідного міста чи села, звідки пішов твій родовід. Історія краю складається з історії міст і сел., кожне має своє міцне коріння минулого.

Стан дослідження проблеми..Джерела що стосуються історії заселення та розвитку Бессарабії та Буджаку: Валахия, Молдавия, Крым, Тамань и Азов в турецком описании 1740 г. (1152 г.) Губоглу М. Турецкий источник 1740 г. [2;135-137] В ньому йде мова про опис українських земель, що знаходились на той час під владою Туреччини, і тієї частини України яку прийнято називати Буджаком. Наступна праця це Описание перекопских и ногайских татар, черкесов, мингрелов и грузин, Жана де-Люка, монаха Доминиканского ордена (1625) в якій описується життя ногайських татар що проживали на території Буджака, їх історію,звичаї обряди[5;1-15].

Джерел з історії Арцизу не так вже й багато. Серед них наступні: «Записка надвірного совітника барона Франка от 2 декабря 1830р. В записці наводяться дані з історії заселення колоністами Акерманського уїзду Бессарабської області і створення колоній у тому числі і Арцизької [3;21-26].

Другий документ «Исторический обзор колонизации казённых земель в Росси иностранцами»[4]. Третій документ це « Ведомость о колоніях иностранных поселенцев 1870 год 5 декабря » у яких говориться про хід заселення території Бесарабії іноземними колоністами, про їх переселення ,привілеї які їм надавались, про кількість скоту, населення і про етнічний склад колоній. [1;50-100]

Ще одна робота присвячена цій проблемі це праця А. В Шабашова. «Племена монгольского происхождения в составе Буджакской орды» в якій описують історія буджака в період ХІІІ-ХІV століття, та також розповідається про корінне населення цього краю-татар, їх появу та подальший розвиток на цій території в даний період[26;372].

Наукова література з цієї теми дуже різноманітна. Тема заснування та розвитку міста Арциз у ХІХ столітті цікавила багатьох. В радянський період були видані наступні праці присвячені нащій проблемі. Перша - «История гордов и сел СССР» [14;323],в якій йдеться про заснування міста, походження назви та географічне розташування, там описуються всі міста і села та вже колишнього СРСР, історія нашого міста там викладена у вигляді хронології. Матеріал який там викладений дуже загальний і не розкриває повною мірою історію Арциза. Друга це Кабузан В.М « Заселення Новоросії » [15;115-120].,В якій йде мова про причини заселення Бессарабії колоністами. В цій роботі трохи детальніше розглядається історія заселення Бесарабії, але про історію Арциза мова йде в дуже загальних рисах,тільки в ті моменти де розповідається про переселення колоністів та заснування колоній.

У наш час проблемою заселення та розвитку Півдня України займався А. Д. Бачинський видатний одеський історик, краєзнавець присвятив нашій проблемі цікаву статтю «Адміністративно-політичне управління Буджацьким степом та пониззям Дунаю (XVIII – початок XIX ст.)»в якій подаються цікаві данні про заселення пониззя Дунаю у ХVII-XVIII століття,також там йде мова про структуру населення( його етнічний склад)[8;17]. Більш детально і ґрунтовно до історії нашого міста підійшли у наш час. Тільки за період 1991-2010 років з’явилось дуже багато праць присвячених цій проблемі. Серед сучасної літератури слід виділити праці місцевих авторів, а саме працю мешканки міста Арциз Шварцман Є.В, яка за фахом не є ні істориком,ні краєзнавцем, але вона є щирим патріотом свого рідного міста,і все своє свідоме життя вона присвятила збору матеріалу та випуску книги про Арциз , а саме це праця під її редакцією« Арциз город мой родной»,яка містить цікавий матеріал. Історико-культурні нариси написані жителями нашого міста: журналістами, істориками,педагогами, керівниками міста. В книзі багато архівних документів [29;110-200].

Існують також праці колишніх німецьких колоністів з Арцизу. Так колишній мешканець нашого міста, прямий нащадок перших колоністів, перший вчитель в першій місцевій школі у Глінці ( нині школа № 3, там же)Альберт Циберт , який переїхав до Німеччини видав там книгу «Брієни» (таку гарну назву носила відома місцевим жителям Глінка в часи німецьких колоністів, а назва ця пішла від імені французького міста Брієн де Шато), присвятивши її своїй дружині, яка була родом з Брієн, яку переклала на українську мову і публіку вала у місцевій газеті, мешканка нашого міста , вчитель німецької мови Стоянова А.С, якій сам пан Цибарт подарував цю книгу[24;12-45]. Незабаром з’явилась книга-альбом «Брієни-Бесарабія», присвячена 175 річному ювілею Брієн.Вийшла вона під редакцією вихідців з цієї землі Е. Вольц, Е.Фогель та Герберта Остера[11;215]. Вони були у числі перших учнів школи в Брієнах. В книжці йде мова про культурну і суспільне життя в Брієнах у ХІХ столітті.

Крім монографій та наукових збірок щодо історії Арциза, існує низка статей, надрукованих у періодичних виданнях . Слід зазначити ,що більшість з них були написані місцевими журналістами та простими мешканцями Арциза. Серед цих статей слід виділити наступні: стаття політолога В.Ф Коваля. Який вніс значний вклад в історію міста випустивши цілу низку статей присвячених Арцизу, але най помітнішими серед них є наступні: Коваль В.Ф. «И все таки без немцев не обошлось», Коваль В.Ф. «Город мой давний товариш» в яких йде мова про переселення німецьких і польських колоністів, причину їх іміграції на ці землі, а також про заснування колоній, та про етимологію назв[16,15].Статті Стоянової А.С. «Наше історичне єднання - наша доля», «Спогади берегти- побудовані мости укріплювати» ,« Існують ще три Арциза» [24;23]. В цих статтях які були опубліковані в нашій місцевій газеті «Дело» йдеться про Арциз в ХІХ столітті, його розвиток,соціально-культурні зв’язки між колоніями. А у статті « Існують ще три Арциза» розповідається ,що крім нашого Арцизу в Одеській області є ще три. Один у Франції під назвою Арсі Сюр Об на честь якого було названо наше місто, у Німеччині,яке було засновано вихідцями з Арцизу, та у Росії. Також є ще місто побратим на сході нашої країни під назвою Харциз.

Метою дипломної роботи є :

дослідити походження міста Арциз,його становлення та розвиток у ХІХ столітті.

Науковими зав данями є :

прослідкувати як йшло заселення території Бессарабії та Буджака;

з’ясувати походження назви «Арциз»;

дослідити соціальний і етнічний склад населення міста;

охарактеризувати соціально - економічний, політичний і культурний розвитку міста Арциз у ХІХ столітті.

Об’єктом роботи є: соціально-економічні та політичні процеси , що відбувались у Бессарабії в ХІХ столітті.

Предметом роботи є: місто Арциз, як економічний та культурний центр Буджакського краю .

Практичне та навчальне методичне значення дослідження. Ця робота може використовуватись у школі при вивченні історії рідного краю, та у ВНЗ на історичних факультетах при вивченні історичного краєзнавства.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

РОЗДІЛ І. ЕТНІЧНИЙ СКЛАД, ВІРУВАННЯ ТА НАСЕЛЕННЯ БЕСАРАБІЇ ТА БУДЖАКА ДО ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ

Територія Бессарабії в античності була прикордонної між, з одного боку, дако-фракійськими племенами, з іншого, кочівниками українських степів - скіфами, сарматами потім. У VI столітті до н. е.. тут виникла грецька колонія Тіра (у нинішнього міста Білгород-Дністровський). У 106 році римський імператор Траян розпочав похід в південну частину сучасної Бессарабії - землю, , підкорив які тут жили гетів і включив до складу новоствореної провінції Дакія, збудувавши Троянів вал,який частково зберігся. У III столітті сюди прийшли готи частиною прийняли християнство, в кінці V ст. - Авари, потім - болгари (тюркські кочівники). В кінці I тис. – славйяньські племена улічей і тиверців, серед їхніх міст був Бєлгород. [2;34] .Деякі вчені вважають нинішніх молдаван (румун) сумішшю цих колоністів з даками, інші думають, що вони - нащадки римських колоністів Мізіі (нинішньої Болгарії і Сербії), які прийшли сюди набагато пізніше. Територія, з іншого боку, постійно зазнавала набігів з боку степу: близько 900 року її розоряли угорці, потім печеніги, половці, монголи і , нарешті, ногайці, що переселились в Буджак. [5;124] У Буджак взагалі панували кочівники.

В кінці XIII століття були засновані перші колонії генуезців на низинах Дністра, і знову пожвавилася торгівля. У середині XIV століття Бессарабія увійшла до складу Молдавського князівства, тоді ж територія, спустошена татарськими навалами, заселяється молдаванами, які й становлять основну частину населення країни до наших днів (у Росії, бессарабські румуни здавна відомі під ім'ям молдаван, так як аж до середини XIX століття не було спільної назви для молдаван, волохів і трансільванцев). В 1475 році турецьке військо завойовує Кафу, інші міста Південного узбережжя, включаючи Мангуп - столицю Феодоро. Створюється турецька провінція - Кафський санджак, до якого приєднуються завойовані пізніше міста Північного Причорномор'я (Копа, Кілія та інші). - У 1503 році, Туреччина приєднує південну Бессарабію (Буджак), де будуються фортеці Акерман, Бендери , Ізмаїл; на півночі Бессарабії в Хотинської фортеці також сидів турецький паша, який керував округом - «Хотинська райя». Проте, територія Бессарабії в цілому, продовжувала входити до складу Молдавського князівства. Через Бессарабію пролягала сухопутна дорога з Росії до Туреччини. З 1711 під 1812 роки Бессарабія п'ять разів окупувала російськими військами (див. Російсько-турецькі війни), поки нарешті не була приєднана до Росії за Бухарестським договором 1812 року.

У 1812 році після чергової військової перемоги Російської імперії над Оттоманською Портою цей край перейшов під скіпетр російських самодержців.

За приєднання Бессарабії до Росії уряд турбувався устроєм знову приєднаної області за зразком внутрішніх губерній, наскільки те дозволяли місцеві умови, і 29 квітня. 1818 було видано статут освіти Бессарабської області, і тоді ж засновані були присутні місця по всіх частинах управління[8;20]. Найважливішою особливістю пристрою Б. області було установа бессарабського Верховної ради, встановлення вищого порівняно із звичайними губернськими місцями і в багатьох місцях заміняючого головне управління. Головою в цій Раді, який мав адміністративно-судовий характер був повноважний намісник Б. області, звання якого було потім сполучено з званням новоросійського генерал-губернатора, що проживав в Одесі. Головним особою губернського управління був цивільний губернатор; частина урядова і казенна зосереджувалася в обласному уряді. Статут 1818 був замінений "Установою для управління Б. області" 29 лютого 1828 р., за яким управління області більш підходить під загальне губернське управління, ніж колишнє, головне губернське начальство підлегле тим же центральним органам, як і у внутрішніх губерніях, одна тільки обласна рада, яку замінила колишня Верховна рада, становить особливість цієї області[8;20]. У 1854 р. на Б. область було пошириться загальна установа губернських управлінь, а в 1873 р. область перейменована в губернію.

Бессарабія використовувалася як плацдарм для вторгнень в Молдавію і далі на Балкани. У 1853, без оголошення війни, російська армія вступила до Молдови, що призвело до початку Кримської війни. У 1856 південна частина регіону, прилягала до Дунаю і нижньому плині Прута, увійшла до складу Молдавського князівства, що об'єдналися в 1859 з Волоським князівством в складі держави Румунія. По Берлінському трактату1878, південна Бессарабія без дельти повернена Росії.

За переписом 1897 року в Бессарабській губернії було 1933436 жителів (991 257 чоловіків і 942 179 жінок), з них у містах 304182 (у губернському місті Кишиневі - 108 796). Відповідно до перепису 1897 «47,6% жителів Бессарабії були молдаванами, 19,6 - українцями, 11,8 - євреями, 8 - росіянами, 5,3 - болгарами, 3,1 - німцями, 2,9 - гагаузів ». [10;300] Чисельність молдаван знизилася з 1859 року 7,3%. [10;234] Міста і більшість сіл були багатонаціональними. Молдавани, болгари, гагаузи, німці жили, в основному, в селах. 37,2% городян становили євреї, 24,4 - росіяни, 15,8 - українці, 14,2 - молдавани. [10;300] На думку деяких вчених, чисельність росіян в Бессарабії була завищена і становила менше ніж 8,1% (155 , 7 тис.), так як до росіян були зараховані і частина українців і білорусів. За розрахунками В. Зеленчука, кількість росіян дорівнювала 123,1 тис. осіб. [10;125] І. В. Тютюн наводить цифру в 100 тис. чоловік[10;300]. Перепис 1897 року також свідчить, що росіяни грали помітну роль .

Нову сторінку в історії Придунав'я відкривають українські козаки, які вели боротьбу з турками і татарами. Після розгрому Запорізької Січі козаки активно освоювали землі Придунав'я. З 1746 року з'являється поселення липованських, яке пізніше було перейменовано в посад Вилкове.

Буджак входив до складу Османської імперії до 1812 року. У Російській імперії назва Буджак використовувалося для опису південній степовій частині Бессарабської губернії, у свою чергу входила до більш великого історико-етнографічного регіону Новоросії.

Буджак здавна відомий своїм строкатим етномовним складом населення в цілому. Жоден з народів не складає в Буджак більшості, при цьому частка українців у ньому (40%) майже вдвічі нижче ніж по країні в цілому (78%) і в півтора рази нижче ніж в Одеській області зокрема (60%)[12]. Висока частка болгар, молдаван, гагаузів; частка етнічних росіян відповідає загальноукраїнській.

Назва регіону походить з турецької мови Буджак (кут) - так називалася степова територія, що лежала між турецькими фортецями Ізмаїл, Бендери та Акерман (нині Білгород-Дністровський). Альтернативне найменування регіону - Акерманщина походить від турецької кальки слов'янського назви найбільшого міста регіону - Білгород – Дністровський, тобто біла фортеця), який наприкінці середньовічного періоду займала Османська імперія. У XV-XVIII століттях регіон займала буджацька орда (Акерманськая/ Білгородська орда), представники якої - кочові тюрки - ерюкі прийняли іслам і були лояльні Кримському ханству і турецькому султанові і постійно конфліктували з запорізькими козаками. У результаті змішування кількох кочових тюркомовних племен між гирлами Дністра і Дунаю до початку 18 століття склався і місцевий тюркський етнос - буджацькі татари. [10;125]

Релігійне життя буджакського краю характеризувалось проникненням ісламу. Перші згадки про прийняття ісламу населенням Північного Причорномор'я стосуються печенігів. Печеніги - тюркомовні кочівники, прабатьківщиною яких були землі сучасного Північно-Західного Казахстану. Після поразки, завданої йому Огузам, кипчаками і хазарами в кінці X ст., велика їх маса просувається на захід і, вигнавши з степів Східної Європи угорців, стає повновладними господарями цих земель майже на півтора століття. У цей час печеніги заселяють і Буджак.

Із золотоординського часу збереглися матеріальні свідоцтва присутності мусульманського населення на території Буджака. Так, багаторічні розкопки середньовічного Акермана показують, що у той час він був значним містом, тісно зв'язаний своєю культурою і, ймовірно, населенням з центральною частиною Золотої Орди.

Відомий дослідник географії Золотої Орди В. Л. Егоров пише: «Впродовж першої половини XIV ст.. Акерман був крупним морським портом Золотої Орди. Одночасно з цим містом був значний ремісничий центр, виробництво якого було розраховане не лише на задоволення внутрішніх потреб». [11; 31; 35] Житла, які були досліджені на городищі, «підкреслюють тісний зв'язок міста з центральними районами Золотої Орди. Особливо добре це виявляється в окремих межах Особливо добре це виявляється в окремих межах побутового пристрою жител.» [11; 79].

Судячи по знахідках золотоординських монет, місто було залишене монголами в 60-х роках XIV ст, але наголошується, що життя міста не урвалося миттєво в результаті військового нападу, а завмирало повільно. Можливо, Акерман був покинутий монголами пізніше за інші населені пункти Буджака під пінним для поста натиском з півночі Молдавського князівства [11; 79-80]. Як би то не було, не викликає сумнівів, що в першій половині XIV ст. в Акермані було мусульманське населення, швидше за все, тут знаходилися і культові мусульманські споруди, хоча прямих свідоцтв цього доки не відомо. Непрямі дані, які можуть підтвердити це припущення, дають розкопки іншого золотоординського міста, хоча і не на території .Буджака, але в його кордонів, в сучасній Молдові – Старого Орхея, в якому у той час існувала мечеть (збереглися залишки мінарета і міхраба), її площа складала 3000 кв.м. [11;141-142].

Інше крупне золотоординський місто Буджака, де, ймовірно, мало місце мусульманське життя, це – Килія, відомий за письмовими і картографічними джерелами того часу як значне портове місто. Але археологічні розкопки міста не проводилися і особливості його внутрішньому життю залишаються невідомими [11; 80].

Біля сучасного села Маяки при переправі через Дністер були виявлені залишки мечеті і декількох кам'яних будов, які приписуються цьому ж часу [11, 159-160]. Проте археологічні розкопки тут не проводилися і, можливо, ці споруди залишилися тут не із золотоординського, а з пізнішого – турецько-ногайського часу. У золотоординський період іслам вже міцно укоріняється серед широких мас населення. Цей факт підтверджується змінами похоронного обряду в порівнянні з попереднім часом. Хоча в нім продовжують зберігатися деякі давньотюркські язичницькі елементи, проте, інші особливості вказують на вплив ісламу. Кочівники Буджака, як і в попередній період, продовжували ховати небіжчиків в курганах попередніх епох, поховані, як і раніше, були орієнтовані головою на захід, але, при цьому, їх особи частенько стали розвертати на південь, або ховали головою на південний захід і особою на південь. Такий поворот обличчя небіжчика може бути пояснений прагненням орієнтувати його на киблу. У цей період перестають класти в могилу частини жертовної тварини, і скорочується кількість могил, в яких виявлений супровідний інвентар. У ряді могил біля грудей, навпроти стоп, за потилицею, біля стегна були виявлені камені

Таким чином, можна зробити висновок про те, що чисельні пам’ятки підтверджують , що саме печеніги започаткували проникнення ісламу до Буджаку. Проте, в широкі маси степовиків в цей час іслам, по всій видимості, ще не проник. Більш сприятливі умови для поширення ісламу до Буджаку склалися після того , як ця територія увійшла до складу монгольської держави Джучідов-Чингізидів. Сталося це, на думку більшості фахівців, після західного походу монголів 1236-1242 ст. [27, 32-33].

Третій етап історії ісламу в регіоні визначається його захватом християнською Молдавією, що панувала тут біля століття, – з кінця XIV до кінця XV вв. Невідомо, чи пішло все мусульманське населення з Буджака або якась його частина продовжувала тут кочувати, визнавши нового сюзерена, але, в усякому разі, на розвиток ісламу не могло не вплинути входження Пруто-дністровського межиріччя в християнське князівство. Четвертий етап історії ісламу Буджака умовно можна пов'язати з початком закріплення тут Туреччині і переселенням нею на ці території кочівників-ногайців.

На наступному, четвертому етапі історії ісламу в Буджаке мусульманське життя в регіоні завмирає. Всі мусульмани – ногайці і турки або бігли з краю, захопленого Росією, або були насильницький виселені звідси. Буджак заселяється християнськими народами, що проявляли лояльність до Росії, – Молдавією, українцями, росіянами, європейськими (німці) і задунайськими (болгари, гагаузи, албанці) колоністами.

У 1484 р., Туреччину, при активному сприянні кримського хана Менглі-Гирея, захоплює Килію і Аккерман, і заселяє смугу землі між цими двома фортецями ногайцями, виведеними сюди зі сходу. Незабаром тут формується Білгородська (Аккерманськая) Орда, що пізніше отримала назву Буджакськой Орди. Період з кінця XV ст (після 1484 р.) до приєднання (де-факто) до Росії в 1807 р. можна охарактеризувати як етап розквіту ісламу в Буджаке, час найбільш сприятливого його розвитку тут. «У літні місяці в Ізмаїле масовий збіг народу. Тут зустрічаються люди всіх націй.» [6, 114] При цьому ні про один конфлікт на релігійному ґрунті в Буджаке нічого не відомо. У сільській місцевості на околицях регіону також, як відомо за різними джерелами, мирно жили під турецькою владою Молдавія (Пріпрутье, Поднестровье), росіяни-старообрядці (пониззя Дунаю), українці. Це отразілось, зокрема, у відсутності фактів переходу в іслам представників немусульманських народів в краю: «вони не переслідують нікого із-за його релігії і зовсім не прагнуть навертати інших до своєї віри» [17, 48].В Буджаке сформувалися дві моделі ісламу – міська турецька і сільська ногайська. Це пов'язано з відмінностями в господарській діяльності, що визначають особливості побуту (городяни, кочівники і напівкочівники-скотарі ногайці), відмінності в походженні і народно-побутових традиціях турок і ногайців, відмінності їх історичних доль і історичного досвіду. Кочове господарство, що визначило багато сторін повсякденної культури ногайців, мабуть, було головним чинником, що зумовив погане дотримання кочівниками харчових заборон ісламу.

Хоча спочатку монголи сповідали язичництво, вже хан Берке (1257-1266) ще до вступу на престол приймає іслам. Згідно повідомленням Джузджані («Табакат і-Насрі»), Берке з юних років навчався Корану під керівництвом одного імама в Ходженті, а іслам ханафітського толку прийняв від суфійського шейха Сейфи ад-Діна Бахарзі, який жив у Бухарі [15].

Остаточно іслам затверджується у населення Золотої Орди при хані Узбека після 1312-1313 рр.. Прямі матеріальні свідчення про іслам в Буджак в цей період надають нам археологічні джерела.

Таким чином, три століття: XI-XIII готували історичний грунт для перемоги мусульманства в Буджаке, цей час можна визначити як перший період в історії ісламу у даному регіоні. Другий етап в історії ісламу Буджака – період, коли іслам був пануючою і офіційною релігією в Буджаке, як одній з провінцій Золотої Орди. Цей період починається в 1312-1313 рр., а закінчується між 1360-мі рр. і кінець XIV ст Після поразки татарських князів Качибея, Бакира, Кутлубуха і Дмітра у 1362 р. в битві на Синіх Водах від Великого князівства Литовського, територія Північного причорномор'я входить до складу останнього. Буджак, відрізаний від основної території Золотої Орди, поступово покидаєтся тюркським населенням і переходить під юрисдикцію Молдавського князівства [15] .

Таким чином, можна зробити висновок, що хоча всі мусульманські народи Буджака (ногайці, турки, кримські татари, тюрки) відносилися до ісламу суннітського напряму, в їх релігійності були істотні відмінності. У регіоні поширюється дві форми існування ісламу – міська-турецька, більшою мірою відповідна класичному, ортодоксальному мусульманству і кочово-ногайська, така, що трансформувала правила ісламу відповідно до особливостей побуту кочівників .

У Б. більше половини землі становлять селянські наділи і в цьому відношенні Б. різко відрізняється від сусідніх з нею південно-західних і новоросійських губерній і схожий з північними і середніми чорноземними - Курської, Орловської, Тульської, Рязанської. Із землі, що складається в особистій власності, більше половини належить дворянам. У Б. багато землі належить закордонним православним монастирям і іншим духовним установам. Це дари і заповіти побожних молдавських господарів і бояр, особливо від XIV по XVIII ст.[10;56].

У Буджацькому краї інтенсивно розвивається виноробство і садівництво, овочеводство та розводиться тютюн (особливо турецьких сортів). Поширене розведення тютюну було у с. Задунаївка, овочеводство у с. Островному (стара назва Бабате),виноробство Арциз, Виноградівка ( Бургуджі). Крім горбистої середньої частині Б. виноробство і садівництво особливо розвинене ще в долині Дністра і на берегах Дністровського лиману, особливо нижче м. Атаки, проти Могильова. У внутрішні губернії і обидві столиці вивозяться яблука, груші, сушені сливи (чорнослив) і абрикоси; нижчий сорт чорносливу, т. н. молдавський, йде звідси на всю Європейську Росію. В останні роки в середніх повітах поширюються сушені фрукти (американського зразку) та сушені плоди, які за якістю не поступаються закордонним.[29;123]

Хліборобство і розведення кукурудзи було поширене на всій території Б., за винятком Акерманського повіт у., - частина врожаю кукурудзи відправляється за межі губернії та за кордон, але більша частина йде на продовольство населення у вигляді мамалиги, грубо розмеленому борошна, вареної на воді з салом або на молоці. Кукурудза в багатьох господарствах з давніх часів чергується з пшеницею, без пари і добрива. У долині Прута рішуче переважає кукурудза. Пшениця складає головний предмет вивозу з губернії, у північних та середніх повітах сіється більш озимої, а в південних - ярої; крім того, вивозиться ще ячмінь і льняне сім'я. Для польових робіт використовується рогата худоба,. сірої української породи,. Вівчарство має велике значення для місцевого населення, є тонкорунні вівці, але їх мало, а переважає місцева цигайська порода з довгою, грубою шерстю. З молока цієї вівці готується сир - бринза, який споживається на місці[19;123].

1.1 Населення краю у ХVII-XVIII столітті

Українці, найперші за часом переселення, якщо не споконвічні поселенці Б., називаються ще малоросами по близькості говірки їх з малоруським наріччям, також галіціанамі і галицькими малоросами, так як багато хто з них переселилися до Б. з Галичини під час утисків унії. Назва райлян або Райян дається їм з тієї причини, що місцевість, яку займає ними, - весь Хотинський повіт і прилеглі частини. Сорокськог і Ясського повіту - складали "райю", християнську провінцію турецьких володінь, підпорядковану Хотинському паші. Але в Б. є й малороси - вихідці з Малоросії, переселення яких почалося в XVII ст. і посилилося в наступному столітті особливо з часів запровадження кріпосного права і знищення Запорізької січі; вони живуть в Бендерському, Оргіївському, менше в Акерманському та Ізмаїльському повітах[9;123].

Молдавани та росіяни складають масу селян губернії. Росіянии, за вийнятком військових і чиновників, по більшій частині розкольники і сектанти, предки яких бігли з Росії власне до Польщі, а звідти під ім'ям "липован" розсіялися по Молдові, Австрії,Буковині та Туреччині. Поява їх у краї відноситься до середини століття XVIII століття. Деякі розкольницькі громади оселилися в північних повітах Б., де живуть і донині окремими невеликими осередками, а також у містах Хотині, Бельцах і Сороках. Переходи розкольників тривали безперервно і в наступні часи, коли головним їх притулком зробився м. Ізмаїл і найближчі до нього. Але було кілька переселень в за розпорядженням уряду з губерній Калузької, Тульської, Рязанської та ін Великороси, по стані міщани, займаються рибною ловлею, орендою садів і т. д.

Німецькі колоністи стали селитися з 1814 р. в Акерманської у., [13;56-76] ,де їм належить більше половини землі. Болгари численною німців, їх колонії розташовані в уу. Бендерської і Ізмаїльському. Німці та болгари - колоністи займаються землеробством, садівництвом і виноробством і завдяки великі наділи, довгого користування правами і привілеями та турботливості колишнього колоніального управління досягли великого добробуту.

Цигани, які з'явилися в румунських князівствах з XV століття, більш численною, ніж в якій би то не було частині Росії. За Кеппену, їх вважається тут 18 788 душ обох статей, усі вони православного сповідання. Найбільш населене (83 сімейства) з циганських поселень є вотчина Міклеушіни, розташована в 35 верстах від Кишинева, що належала монастирю св. Кипріана[12;59-67].

Населення Б. губернії не тільки відрізняється своєї національної різношерстість, але і розпадається на кілька окремих класів, які розрізняються за своїми назвами, а почасти і з прав, що є спадщиною державного пристрою колишнього князівства Молдавії. Класи ці суть: боярінаші, мазилі, рупташі, рупта де Камара і рупта де Вістерії (див. ці слова); сільське населення розпадається на нерівномірність і резешей (див. ці слова); див. ще Бірнікі, Скутельник, Бреслакі. - Бессарабська губ. має всього 662 училища з 41 715 учнями, у тому числі в Кишиневі два класичні гімназії, реальне училище, фельдшерська школа, духовна семінарія і училище, жіноча гімназія та єпархіальне училище, в м. Болграді - гімназія, у мм. Акермані та Ізмаїлі 4 класні чоловічі та жіночі прогімназії, в м. Камрате реальне училище, в м. Байрамге вчительська семінарія[12;78-90]. Сільських шкіл відомства міністерства народної освіти 470, церковно-парафіяльних православних 76, всього більше в Сорокський у. - 22, на всі сільські училища витрачається щорічно до 300 тис. руб. [12;78-90].

Б. не належить до розряду промислових губерній. З заводів і фабрик, обкладених акцизом: винокурних 29, викурили 47 мільйонів градусів спіриту; бурякоцукровий завод на кроці 1, виробництво 133 тисячі пуд. цукрового піску; тютюнових фабрик 9, виробництво 17300 пуд.; місць раздробітельной продажу пітей 4100, в містах всього більше в Кишиневі - 458, з повітів в Ізмаїльському 629. [15;78-90] З інших згадаємо про 93 цегельних і черепичних, 5 салотопних, 31 свічковий, 12 сироварнях, 30 рибних (у тому числі 26 в Ізмаїльському повіті), 11 миловарних, 30 шкіряних, 160 маслоробних, 3 чавуноливарних, 4 суконних фабрики, всього фабрик і заводів 801 з 3392 робітниками і оборотом у 1080640 рублів[15;78-90]. Торгових закладів 4529 з оборотом у 13984800 рублів. За зовнішній торгівлі привезено товарів на 2693034 р., Монети на 350897 р. і паперових грошей на 1510740 р., вівезено товарів на 9667290 р., монети на 36268 р. і паперових грошей на 116082 р[15;78-90]. Південна і середня частина Б. має достатню кількість залізних доріг, а саме тут проходять гілки Південно-Західних ж. д. від Бендер через Кишинів до Унгень, на кордоні Румунії, і від Бендер до Рені, на Дунаї, в північній частині будуються ж. д. від Могилева-на-Дністрі до Новосельцев на австрійському кордоні і від цієї лінії до Кишиневу. Після закінчення цих ліній Б. матиме досить часту мережу ж. д. Колісні дороги погані, шосе мало, проїзд зручний лише в суху погоду, пізньої осені взимку і ранньою весною нерідко такий бруд, що всякий рух зупиняється.

Отже , регіон Бесарабії та Буджаку був заселений з давніх давен імав певні традиції співіснування різних за походженням та віросповіданням народів, які залишили багату спадщину господарювання на багатій, родючій бесарабській землі. До початку ХІХ століття основне населення було представлено українцями, болгарами, росіянами, молдаванами, німцями і поляками.

РОЗДІЛ ІІ.ЗАСНУВАННЯ МІСТА АРЦИЗ

Арциз був заснований в 1816 роц і. [28;10]. Місто лежало приблизно в середині Акерманського округу. Від окружного міста - 75 км, від гу бернського Кишинева - 120км, від сусідньої громади Бріени -1 км [27;56] .

Арциз був названий на честь перемоги російських військ над французькими під французьким містом Арсі на річці Аубе, а в німецькому звучанні Arsi став називатися Арциз. Засновниками його були німці з Вюртемберга.

Це було саме велике зосередження німецьких колоністів у Південній Бессарабії (210 сімей). Вони складали основну масу населення, серед якого: чоловічої статі - 386 душ, жіночої статі - 335 душ. [28;10]Сімейств - 117. Прусаків - 97 прізвищ, 446 душ. Саксонців - 1 прізвище, 4 душі. Крім німців в місті мешкали французи ] - 1 прізвище, 5 душ поляків - 55 прізвищ, 249 душ. [28;10]. У 1824 році 41 сім'я переселилася в колонію № 13 Новий Арциз, теперішні Вишняки. [28;10] У 1827 році було вже 139 сімей. [28;10] Зростав прошарок росіян, українців, молдаван. Це були переважно бідняки, які працюють за наймом, які тулилися в мазанках по вул. Мерешеть (сьогодні вул. Ім. Котовського). У 1859 році налічувалося в Арциз уже157 дворів (1521 житель). [28;10] Там, де Чага вливала свої води в Когильник і на правляться на північ, у 1816 році першим поселенцям виділені були наділи. [27;56] На сході їх сусідами стали російська громада Павлівка і німецька колонія Гнаденталь, на півночі - Новий Арциз, на півдні - Бріени, на заході - Теплиця, на північно-заході - Фріденсталь. Межі поселень були договірними. Поселення чітко розташовувалося по північному березі Чаги і тривало 2 км зі сходу на захід .. У період повеней якщо 'і не було прямої загрози затоплення дворів, то городи затоплювалися часто. З XVIII століття в буджацьких степах кочували кілька ногайських орд. Місцеве населення: утікачі, українські та російські холопи будували житла - времянки, які було не шкода залишити при набігах татар і турків. На деякий час буджацькі степи були територією молдавської держави. Але висадка турків - османів у 1475 році змінила ситуацію: південь України, Молдова, Валахія (Румунія) стали підконтрольні Туреччині. Крім втікачів холопів (селян-кріпаків) у чорноморські степи бігли липовани-християни, які тікали від переслідувань православної російської церкви, а також запорозькі козаки, які втекли при руйнуванні Запорізької січі, спочатку російським царем Петром I в 1708 році, а потім російською імператрицею Катериною відразу після повстання Омеляна Пугачова, в 1775 році. [27;56]

При руйнуванні Запорізької Січі Петром I, велика частина козаків втекла на Дунай і створила Усть-Дунайське козацтво. Можливість масового заселення буджацьких степів слов'янами виникла лише наприкінці XVIII століття під час воєн Російської імперії з Туреччиною за південь Малоросії (України). Згідно з Кучук-Кайнарджінійским мирним договором, Росія поступилася Буджаком Туреччині, але закріпила за собою землі між Дніпром і південним Бугом . У 1762 році на російський престол вступила імператриця Катерина II. Вступивши на престол, вона видала указ про заселення околиці великої російської імперії.

У 1763 році вона видає маніфест, який дарував пільги переселенцям-колоністам. Тільки після цього почалося заселення чорноморських степів різними переселенцями., околиці великої російської імперії. [27;56]

Велику участь у долі перших задунайських переселенців брав російський полководець М. Кутузов. Але істинним засновником і «батьком рідним для перших поселенців-колоністів став Іван Микитович Інзов, який обіймав посаду голови комітету іноземних поселенців півдня Росії. Іван Микитович був дуже шанований болгарськими поселенцями.

У 1825 році Одеським градоначальником став граф Воронцов, який дуже багато зробив для розвитку міста Одеса, а також для розвитку всього нашого краю.

В документі, отриманому з центрального російського архіву в Санкт - Петербурзі під назвою «Історичний обзор колонізації казенних земель в Росії іноземцями» говоряться про загальний хід, умови і результати колонізації. [1]. Переселення іноземців в Ролссію тривало в періоди царювання царя Олексія Михайловича, імператора Петра I і імператриць: Анни Іоанівни та Єлизавети Петрівни.

Систематичне поселення на нашій батьківщині іноземці в великій кількості почалися в царюванні імператриці Катерини II. Зі вступом на престол, Імператриця видала 4 грудня 1762 року Маніфест, яким закликала з чужих країв різних станів людей, приїжджати і селитися в Росії, оголосивши, що мета її при запрошенні іноземців у нас, полягає в множенні мешканців її просторої Імперії. [27;56] Але цей заклик не мав суттєвих наслідків, і томудля залучення іноземців до поселення в Росії, Катерина II видала маніфест 22 липня1763року.за яким дарувала колоністам права та переваги на таких підставах:

1. Селитися «де хто забажає у всіх губерніях», записуючись в міські цехи і купецтво, або колоніями на «порожніх» казенних землях, вигідних для хліборобства і для закладу фабрик і заводів.

2. Вільне сповідання віри по їх за постанови та обрядів.

3. Свобода побудови церков і дзвіниць і зміст потрібного числа пасторів та інших церковнослужителів.

4. Свобода для всяких податків і повинностей, як ...... 1Кновенних, так і надзвичайних для оселення цілими сім'ями. . [26;32]

Маніфест 1763 давав право заселення околиць Росії, але можливість заселення колоністами земель Буджака стало можливим після перемоги російських військ над Туреччиною у війні 1791 року. Останнім акордом у цій війні стало взяття фортеці Ізмаїл при безпосередній участі легендарних особистостей російської історії: Суворова, Кутузова, Григорія Потьомкіна, Де Рібаса і українських отаманів, які командував запорізькими козаками - Ченегі і Головатого. У результаті цієї війни відповідно Ясського договору 1791 Буджак став російським. Це дало можливість початку заселення земель нашого краю різними переселенцями. [26;32]

Місто не відразу отримало назву « Арциз». Арциз спочатку називався Йоханесфорт. Його назва увійшла в німецьку і світову історію. У Берліні та Мюнхені є арцизькі вулиці, як спогад про перемогу союзників з Наполеоном 25 лютого 1814. Цю назву наша громада отримала в1819 році. Що до Арциза, то цю назва – спогад о досить цікавому епізоді військової історії, який прийнято типізувати, як перемогу союзних військ над наполеонівськими при невеликому французькому місті Арсі-сюр-Об, а саме Арсі на річці Об, притоці Сєни, в Шампані. Буклет, виданий до 175-юбілею Арциза в 1991 році, стверджує, що ця Вікторія була одержана під керівництвом Суворова... в 1814 році. [27;90]

Почувши таке, бідолашй генералісімусс, мабуть, перевернувся би в труні. Та, справа не тільки в згаданому казусі. При близькому розгляді виявляється, що ніякої перемоги не було зовсім. Просто, 20березня 1814 року, маючи в своєму розспорядженні не більш ніж 20 тисяч солдат, Наполеон несподівано атакцвав союзничеську армію втричі більшої числьності[12;90] . Ліве крило французів під командуванням маршала Нея зайняло одну з ближніх до Арсі деревень[12;90] .

В ніч на 21 березня союзники, під проводом князя Шварценберга, отримали 30-тисячне підкріпленння, тоді як до французьких лав влився лише 10-тисячнй загін. Ввіду наявної чисельеної переваги супротивника французи успішно відійшли, без яких- нибудь серйозних втрат. Ось і уся баталія[12;90].

Але так чи інакше, а в віддаленому від Шампані Буджакє "навіки поселився" одноіменний населенний пункт - Арсис, Альт-Арсис, Арциз чи Арси-на-Чаге, маленькій пересихаючій річці. Саме в цьому місці, "по ліву її сторону, в подошві гори", і було виділено десь біля п’яти тисяч десятин землі німецьким переселенцям.

Існує ще одна версія походження назви нашого міста,і тут без французького сліду не обійшлося. Ця версія була озвучена в роботі під назвою « Історія міст і сел. СРСР», де говориться що Арциз отримав свою назву від розквартированих тут російських полків,які брали участь у Вітчизняній війні 1812 року, в честь французького містечка Арсі-сюр-Об, так як і там вони квартирувались і їм так ця місцина запала ,що вони так назвали і територію на якій зараз знаходиться Арциз.

Новий арцизький кордон, про величину якої вже згадувалося, мала форму замкнутого прямокутника, близько 10 км довжини і 6 - ширини, який був розділений центральним пунктом на дві рівні частини. Західна частина належала верхній частині села, східна - нижній його частині, вони були самостійними громадами, що було вигідно в економічному відношенні, політично ж було складніше. Завжди боялися, щоб обопільно яким-небудь чином не образити один одного. Кожна частина мала свої особливі назви полів, одне з них часто повторювалося і перекладався як «'вила». Але це слово нічого не мало спільного з знаряддям сільського господарства. Цей вираз вживався в значені «кинути жереб». Потім нові шваби замінили це слово на більше їм зрозуміле-«Габель». Найпоширеніша назва поля – «шматок», і воно позначало порядок наділення ділянок землі за рахунку: перший, другий, третій і т.д. або що знаходяться поблизу споруд - «гребля», «колодязь» і т.д. Позначені порядковими номерами ділянки в нижній частині були і першими в їх освоєнні. Вони розташовувалися на кордоні з сусідами, так як звідси починалося культивування, і це було знаком для сусідських громад, що тут проходить межа їх володінь.

У верхній частині це було старе фріденстальское поле, яке було зорано першим. Деякі поля позначалися як «холерні». І це означало, що вони вперше були зорані в холерні роки -1831, 1848, 1853 і1855, і чим ближче вони знаходилися до кордону, тим раніше оралися [9;56].

Рідше зв'язувалися назви полів з виростаючими культурами, наприклад, «старий ліс»або «воронячий ліс». Перші поселенці самі заклали перший ліс. Пізніше, коли вони переконалися, що це поле придатне для вирощування винограду, ліс викорчували на південному березі Чаги між Арцизом і Брієнами. Але у цього поля так і залишилася назва «ліс»', «воронящий ліс, »що навпроти старого кладовища, свою назву змінив, тому що тут були визначені будівельні ділянки. Назву «цілинні шматки» не важко зрозуміти, вони йшли останніми під плуг. Один-єдиний пагорб або висота ставали назвою довколишнього поля. Виникли назву «великого пагорба'» (за Чагой), в долині. Нерідко поле називалося по імені особистості, з якою наші предки стикалися при поселенні. Приміром, орендар Коростів, який обробляв більшу частину Арцизької та новоарцизьсюкої землі і ще8 років після поселення тримав в оренді, залишив дуже погану пам'ять про себе, тому ні одне поле не було названо його ім'ям. Придбані ж землі у Арцизький, новоарцізскіх і фріденстальскіх землевласників в 1898 році мали до самого кінця назву «болгарські степу»[13;45].

Цікава історія походження деяких місцевих назв Чігоек - це наступна назва, яка пов'язана з ім'ям людини. Він був власником великої отари овець, а також мав доходи ще й від оренди землі в Жалаірской долині на фріденстальскому кордоні. Одна з порід овець підлозі отримала назву від його імені - чігоерська.

Отже , Арциз який був заснований в 1816 році був заснований німецькими переселенцями, вихідцями Вюртембергу. До заселення території на якій зараз знаходиться нинішнє місто Арциз доклали немало сил такі видатні діячі як : М.Кутузов , Г. Потьомкін , Дерібас, І.М. Інзов. Систематичне поселення на цій території почалось після підписання Бухарестського миру. Одразу після цього Олександр І закликав заселювати ці території. Після цього сюди хлинули потоки переселенців з різних куточків світу,з Німеччини, Франції, Болгарії, Польші. Територія нашого міста в основному була заселена німецькими і болгарськими переселенцями, які жили окремими громадами, незалежно одни від одних. В верхній частині міста жили німецькі колоністи,в нижній частині - болгарські колоністи, а в центрі – усі інші. «Батьком рідним» для перших поселенців став Іван Микитович Інзов, який був призначений губернатором південної Бессарабії.

РОЗДІЛ ІІІ. СОЦІАЛЬНО ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК МІСТА В ХІХ СТОЛІТТІ

Дати заселення німецькими і польськими колоністами нашого краю: Париж 1816, Альт Арціг 1816, Ней Арциз 1824, Брієниі 1816, Фріденсталь 1833, Гофнунгсталь 1842. [9] У представленому вашій увазі дуже цікавому архівні документи, яким є витяг з записки «Про борги бессарабських німецьких колоністів» від 2 грудня 1830г., чиновника Міністерства внутрішніх справ з особливих доручень надвірного радника барона Франка. Є багато документів з історії заселення Бессарабії німецькими колоністами: повідомлення про указ царя Олександра I, виданого у липні 1813г., про заселення Бессарабської області німцями з Варшавського князівства. Крім того, у записці приводиться характеристика виділених для їх розселення земель[3;26].Повідомляється про створення в жовтні 1816г. Бессарабської контори іноземних поселенців і найважливіше для нас: повідомлення про те, що указом від 16 листопада 1817р. Олександр I власноручно найменував 12 ділянок (колоній) на згадку про російські перемоги в війне1812 року, де 9-ау дільниця - Бріенська колонія, 10-а - Арсісская (Арциз), 11-а- Фершенпемгаузенська (Садове), 12-а- Паризька (Веселий Кут). Із записки «Про борги бессарабських німецьких колоністів» від 2 грудня 1830 чиновника особливих доручень надвірного Радника барона Франка.; Блаженний пам'яті Государ Імператор Олександр Павлович у липні місяці 1813 після розгляду отриманих донесень про бажання з польських колоністів князівства Варшавського переселитися в наші межі на своєму утриманні, лише б тільки на місці дано було їм від скарбниці належне допомоги найвище повеліти зволив: ... зо всіх таких колоністів селити в Бессарабській області ... [3;26]

На підставі цих привілеїв виходили колоністи з Варшавського Герцогства по 7 червня 1815-го, тобто: за день до оголошення генерал-ад'ютантом Волконським височайшого повеління, щоб переселення колоністів з царства Польського у Бессарабію припинити [3;26] . Для поселення цих колоністів відмежувати в 1814 році землі Акерманського повіту в самому центрі Бессарабії у Буджаку, відстанню від верхнього Троянова валу в 34 верстах по обидва боки річки Когильник на 15-ти дільницях зручною 113478 десятин 178 сажнів, всього 115548 десятин 1943 сажнів, але в 1817 році цю саму кількість землі по з'єднанню1860 прізвищ в 1541 сімейство, яке складалося з 4288 чоловік чоловічої статі та 399.6 – жіночої статі душ, і населення 12-ти колоній, розділене тільки на 14 ділянок. [3;26]

Колонії - вічнa незабутня для колоністів пам'ять про знамениті Російські перемоги, під час яких зроблено і заснування цих поселень, 16-го жовтня 1817-го діяльністю державної адміністрації, суду, поліції, юридичної, громадської і станової служби, де вони становили понад 60%[27;35].

Государем Імператором власноруч найменувати: 1-у - Бородінськоюй ,2-у - Тарутинською, третю - Малоярославецькоюу, 4-у - Краснінскою, 5-у - Клястіцкою, 6-у - Березинською, 7 - у - Кульмською, 8-у - Лейбцітскою. 9-у - Бріенскою, 10у - Арсісскою, 11-у-Фершампенгаузенскою і 12-у - Паризький.

Виходить поселення колоністів розпочалось з 1814 - го і тривало до другої половини 1816-го [3;26]. Інженер-Генерал-Майор Гартінг за допомогою особливих доглядачів, а з сього часу до кінця 1818-го продовжував поселення, а повноважний намісник Бессарабської області Генерал - Лейтенант Бахметьєв за поданням якого заснована в листопаді 1816 - го Бессарабська Контора іноземних поселенців, закінчуватв водвореніе цих колоністів. [3;26]

У матеріалах I департаменту Міністерства державного майна царської Росії до плану 1818 докладено «Статистичне опис варшавських колоній (тобто переселенців з Варшавського князівства) в Бессарабії [1]. Дві витримки з цього документа, ксерокопії яких отримано з Російського державного архіву в м. Санкт-Петербурзі (РГІА) У Першій перераховані німецьким колоністам Указом 1813г. пільги, можна їх порівняти з пільгами Маніфесту 1763. Катерини II-Термін пільг став значно менше; з 30 років-до10 років. Крім того, пункти в указі конкретні, все розписано чітко і досить виразно, аж до роду занять. Та й кількість пунктів зросла з чотирьох до семи. До речі, в Указі Олександра I від 29грудня 1819 про пільги болгарським поселенцям цих пунктів вже 14 [28;100]

І ще, сьогодні ми вважаємо, що Бессарабія входить до складу Росії з 1812 року, коли був підписаний Бухарестський мирний договір. Але в цьому документі відлік йде з 1806 року, коли, ймовірно, в результаті бойових дій турків вигнали з цих територій. Ніякого дотримання дипломатичного етикету в автора цього документа! [28;100]

Другий - витяг з «Статистичного опису", Вньому все про Арциз на початок 1818 року. [28;100] Тут йому всього півтора року від роду. Зовсім ще дитя, наш сьогоднішній 194 - річне місто. Ось звідки «, пішла земля наша»!

Статистичний опис варшавським колоній, поселеним в Бессарабії, власне так званої, або Буджак. Водвореніе і привілеї колоністів .Варшавські колонії на Буджак, складаються на 13 селищ, нині заселених і першого незаселеного, отримують це назву від переселенців Варшавських, які за останнім приєднання Бессарабської області до Російській Державі, прийшли, починаючи з 1814 - го і по 1818 рік з колишнього Князівства Варшавського в цей край (де до1806 - го року знаходилися турецько-татарські володіння) й осілися на проживання на підставі наступних Височайше дарованих колоністам привілеїв:

1. Уряд Російське приймає переселенців Князівства Варшавського під особливе своє заступництво, надаючи їм право користуватися всіма вигодами, перевагами і заступництвом законів природним російсько-підданим запропонованим.

2, Вимагаємо від поселенців цих, щоб вони переважно занімалісь поліпшенням хліборобства, розведенням садів: фруктових, виноградних я особливо шовкових дерев, хто вообщв Віто того, що властиво доброму покровітельствуему У посібник ж до обзаведення їх надаються їм сліду-міни переваги: 1. Свобода від усіх податей і земських повинностей з часу прибуття до Росії надалі на десять років, крім платежі деякого числа грошей на користь Бессарабського відкупника.

3. Видається не імущим домами від скарбниці в позику позичково на десять років у двісті сімдесят рублів; іншим же, судячи по майну, скільки потрібно буде для першого обзаведення.

4. Призначається кожного повного сімейства у вічне і спадкове володіння 60 десятин землі.

5. Понад те всім взагалі кормова видача грошей потребують харчуванні, з дня прибуття до Росії по п'яти копійок на душу на добу по вірну жнива або врожай хліба.

6. Звільняються нові поселенці як і потомство їх один раз назавжди від рекрутського набору: так само як і від постою військових команд: включаючи не звичайні випадки під час неминучого переходу військ через ці селища і то на найкоротший час як то: для ночівлі і розмаху.

7. Колоністам надається право будувати церкви на підставі їх Релігій, мати своїх священиків і взагалі повна свобода віри.

8. Після закінчення десяти пільгових років від прибуття до Росії, призначаються інші десять років для повернення грошей, хто - скільки від скарбниці позичково отримав[15;56].

Арсіська поселена в 1816-му році[1]. Межує на півночі з незаселеною ще колонію 13, на сході в півдні з землею казенного відомства Акерманського цинута і, нарешті, від заходу з Бріенскою колонію суміжна рікою Когильник.

Селище лежить на лівому березі річки Чага при підошві гори будується у дві лінії. У цей колонії: чоловічої статі - 369 душ Жіночі - 335 душ. Сімейство по сполученню - 117 в числі оних: Прізвищ Душ Прусаків 97446 саксонців 1 квітня 1918 Французів 1 Будинків вибудуваних 27 закінчують будівництво 90 Млин земляна 1 питних будинок або шинок один Землі у володінні Десятини під садибу Зручною Степу для ріллі і сіножаті 5925 Луг при річці Когильник та річка Чаге 1019 Під буграми для випасанні худоби 5925 незручно: 316 Під підлозі - рікою Когильник, 7298 Під річкою Чагой і струмками 656 Під транспортної дорогою 870 Під путівцями 1400 Під вибоїнами 2190 На всяке сімейство належить придатної землі по 62 десятини 9250 сажні, противу положення 117 превозвишает на сімейство по 2 десятини 9250 сажні. Скота в селян: Коней - 273 штуки рогатої - 892 штуки Овець - 2 штуки Свиней - 318 штук у тому числі дано від скарбниці: Волів - 222 штуки Корів - 102 штуки.

На ділянці цей колонії складається 249 один оброчних хутір[9;120].

Вдумайтеся тільки: ось вони 369 душ чоловічої статі і 335 жіночої, серед яких німці, поляки і навіть п'ять французів Вони приїхали на ділянку № 10, яка була виділена для заселення, без будь-якої техніки збудували за півтора року 27 будинків, 90 - добудовують, і у них вже є хочі земляний, та все таки млин. Є навіть питний будинок або шинок, але ще не вибудувана церква. Що ще у них, перших поселян Арцизький було? Була надія. Так, надія, що цей посушливий край, який вони почали обживати, стане для них новою Батьківщиною. Їм та їхнім дітям. Надовго, можливо, на сторіччя. Але історія, як ми знаємо, розпорядилася інакше. Пра-пра-пра онуки тих тих переселенців тепер тільки наїжджають до нас у гості. У пам'яті їх залишився генетичний зв'язок з Бессарабією , їхньою колишньою Батьківщиною. Так судилося, що жити їм довелось вже на своїй початковій Батьківщині в Німеччині.

Майже в цей же час відбувся поділ Польщі. Фрідріх Великий вербував на німецьких землях селян і ремісників, щоб заселити за межею області. Вони приїжджали звідусіль. Предки арцізян, які були серед цих східних поселенців, прийшли, в основному, з Бранденбурга, Мекленбурга, Хессен-Нассау. Але коли польські біженці повернулися з Наполеоном на свою Батьківщину, німецькі поселенці потрапили в дуже скрутне становище. Вони буквально були викинуті на вулицю і наймалися на роботу за мізерну плату. У 1813 році після проголошення маніфесту імператором Росії ОлександромІ котрого називали» білим ангелом» на противагу Наполеону – «чорний лис», німці не зволікали і послідували заклику. З 1814 року, згідно указу імператора Олександра Павловича від 1813 року, «На Буджак, відстанню від верхнього Троянова валу - 34 - х верстах по обох сторонам річки Когильник на 15 - ти дільницях удобреному землі установити поселенців з польських колоністів князівства Варшавського ». У складі переселенців, осіли на ділянці № 10 по лівому березі річки Чага, при підошві гори (колонія будувалася в дві лінії), більшість були прусаки і поляки, кілька саксонців і французів. [9;120].

Для цього переселення російським урядом були створені умови, привілеї. Так і прийшли до того, що багато наших предків на своїх возах, деякі сім'ї навіть з ручними візками, інші ж з багажом в руках пустилися у подорож до Бессарабії'. Вони йшли групами за наділами землі в далекий степовий край.

Групі з 28 сімей, 417душ, під керівництвом барона фон Віттенхейма було визначено поселення за планом № 14 на півдні Бессарабії, там, де степова річечка Когильник приносить води річечки Чаги. [19;78]

Перша поштова адреса нашого містечка звучала така: Бесарабська область, Бендерський повіт, Клястіцкій округ, Альт-Арциг.

Колоністам була надана повна свобода віри, і, що життєво важливо, - позика під обзаведення господарством.

«Після вичерпання 10 пільгових років від прибуття до Росії призначаються інші 10 років для повернення грошей, хто, скільки від скарбниці взаімообразно отримав». Кожна родина отримала по 60 десятин орної землі. Від населення було потрібно переважно заняття поліпшенням хліборобства, розведенням садів, виноградників, особливо шовкових дерев. Поселенці та їх потомство звільнялися від рекрутського набору в армію. У 1830 році, 23 грудня, згідно з записці царського надвірного радника Франка, вже було збудовано 27 будинків, у стадії завершення - 90 будинків, 1 млин і 1 питних будинок (шинок) [19;78].

Поселення колоністів у Бессарабії У благодатний бессарабський край пішли біженці з Вірменії. У 1834 р ними було побудовано 6 вірменських церквей. [22;32]Представники багатьох національностей - греки, німці, вірмени, серби, швейцарці, румуни - не вкоренилися в Бессарабії. З 1822 р. почалося заселення Бессарабії німецькими колоністами, і пішла хвиля втікачів від рекрутства, кріпаків з Росії, України, Молдови. [22;32] Вони закріпилися в Бессарабії через місцеві шлюби, вступали до козацького війська або жили за паспортами померлих. Про них пише в 1873 р. І. Нечуй-Левицький у повісті «Микола Джеря».

Отримані землі генерала Морін - 60 тис. десятин - перебували в Б.-Дністровському, Саратському та Арцизькому районах з побудованою економією (подвір'ї) [22;32] На цих землях Морін займається вівчарством, яке згодом стане основою тваринництва місцевих селян.

У 1864 р. за наказом Олександра II землі генерала Морін перейшли до казенних селянам (козакам, солдатам) за їх службу, решта земель генерала Морін продано світлій княгині Софії Григорівні Волконській, яка придбала 3600 десятин для свого сина - начальника штабу Південної армії генерала Григорія Петровича Волконського. [25;32] Він здав ці землі в оренду прибулим німецьким колоністам,які оселилися в нових селах: Александергільф, Нейбург, Фрінденсталь, Старому і Новому Арциз, Сараті, Бреенах, Старому Ельфте, Гіндертале, Тепліце, Кульмом, Деневеце, Шабо По 2 рубля за десятину на 12 років, а потім по8 рублів за десятину на 15 років. [28;190] Після смерті Г.П. Волконського його дружина Лідія Михайлівна Волконська в 1894 році продала ту частину орендованої землі , яку орендували німецькі колоністи, по 120 рублів за десятину[28;190]. Для закупівлі землі і облаштування економії (подвір'ї) німецькі колоністи отримали пільгові кредити в Росії. Високі врожаї зернових та їх відправка на експорт через порти Аккерман, Одесу і Кілію змусили колоністів будувати ґрунтові дороги в Кілію і Акерман. У селах почали будувати кам'яні будинки замість глинобитних, церкви, мости, млини, школи-І ще, на території 10-ої ділянки при заселенні колоністів вже був один оброчний хутір. Решта жили в землянках.

Німці-колоністи жили окремої громадою, яка вела діловодство на німецькій мові, шлюбів з представниками місцевих жителів німці практично не укладали і жили своїм життям замкнутої громади. Лише через кілька десятків років стали з'являтися змішані шлюби і то лише як виняток. У книзі «Статистичне опис Бессарабії», виданої Американським земством в 1899р. вказувалося, що в 1827 році в Арциз проживало: 95 родин поселенців; будинків кам'яних-78, вітряних млинів - 1, колодязів - 82, коней - 197, рогатої худоби - 1039, овець - 308, землі - 4993 десятин. [28;190]

Жителів Арциза повинно було бути набагато більше в 1827г., Але в 1825р. частина німецької громади Арциза чисельністю 41 сім'я залишила Арциз і влаштувалася в пустій колонії 13 в долині Халаір. Так народилася нова колонія, яку назвали Новий Арциз (нині Вишняки).

Подальше оповідання про історію Арциза буде вестись з використанням книги «Арциз Бессарабія 1816 - 1940р.» Під авторством уродженця Арциза Альфреда Цібарта, німецького професора [28;190].

У своїй книзі О. Цібарт період проживання німців колоністів в Арцизі в ХІХ столітті розділив на два періоди:

1. 1816 - 1871г.г. - Початковий період (діловодство німецькою мовою)

2. 1871 - 1918г.г. - Російська період (діловодство російською та німецькою мовами)

З 1870 року по 1918 рік був введена російську мова, сталося це після чергової війни 1853 - 1856 року в Росії з Туреччиною.

Бессарабія була найменшою колонією за царату. Площа її становила 44200 кв.км[18].Різні народи жили на цій землі. У торгівлі, роботі дружно ладнали один з другом. Вони жили в своїх селах не всі разом, а розділялись за національностями. Річки біля яких жили переселенці називалися так: Чага, Когильник, Сарата, Найдовша серед них Когильник, протяжонністю 200 км., яка впадає в Черноморскій Лиман.

Протягом століть змінювалася історія Арцизу. З часу переселення німців з 1814-го по 1917 належала ця область руському царю, а з 1918 - по 1940 роки - королівству Румунії. Після Другої Світової війни Арциз перейшов під радянську владу, а сьогодні - у складі незалежної України. [9;90]

Після війни з Францією (1812-1814 рр.). Арциз охоплює інфекційне лихо чуми, холери, віспи. В1814-1816 рр.. Новоросійське козацтво своєю жорсткою жандармерією зупинило інфекційний помор населення. У 1816-1821 рр.. полковник І.Ф. Богданович закінчив топографічну карту Бессарабії, і почалася планова друга хвиля заселення бессарабських земель[9;90].

До введення російської армії в 1806 р. на території Бессарабії проживали втікачі від своїх гнобителів селяни: росіяни, українці, білоруси, молдавани, болгари, серби, що бігли з Дону і Запоріжжя козаки, а також старовіри-липовани, з петровських часів і до цих пір зберегли старовірських церковний обряд в м. Вилкове. [19;90] Після встановлення кордонів по Дунаю в 1826 році під Туреччиною, а потім у Румунії залишилися російські селяни, які до цих пір проживають там, зберігаючи мову, звичаї, релігію.

Герцог Рішельє писав: «Ні в одній країні світу не накопичилося на такому малому просторі (Бессарабії) таке ко-кількостей народностей таких різних в звичаї, мову, звичаї, релігії"[8;57].

Для організації заселення і розподілу іноземних громадян Бессарабії в 1821 р. призначається І. М. Інзов - вихованець графа Трубецького, герой війни 1812 - 1814гг. [12;57]. Визволитель болгар від турецького ярма в Болгарії, генерал-лейтенант. У 1821 р. він проводив 40 сімей швейцарських виноробів, облаштував їх,надав земельний наділ на4 тис. десятин. Їм були видані пільгові кредити без податків і рекрутчини. Вони дали початок виробництву товарного бессарабського вина для експорту. Потім облаштовував французьких і німецьких колоністів з поселенням їх в 60 селах Бессарабії. У 1869 р. було облаштовано 70 тис. болгарських сімей на пільгових умовах в 60 поселеннях в Акерманський та Кагульського повітах з безподатковим земельним наділом 60 десятин на сім'ю і болгарським підданством. [12]. Болгарія, прийняла нейтралітет в2-й світовій війні,тому уникнули армійської мобілізації болгарські піддані в Бессарабії, а також зберегла єврейське населення в Болгарії від німецького геноциду. І.М. Інзова бессарабські болгари вважають своїм батьком. Коли він помер в Одесі в 1845 р., бессарабські болгари просили царя про його перепоховання в м. Болграді Одеської області, але отримали відмову. Через рік дозвіл на перепоховання було отримано[5;177]. 9 листопада 1846 дерев'яну труну помістили в свинцеву , і болгари на плечах несли його з Одеси до Болграда, а на цвинтарі у Болграді труну несли на колінах. 11 листопада 1846 похоронна процесія зупинилася в болгарській церкві м. Б.-Дністровського,на відспіванні покійного був присутній весь місто,

За переписом 1812 р. в Бессарабії проживало 275 тис. чоловік, а з урахуванням військових дій з Францією в 1812-1814 рр.. та епідемії холери, чуми, віспи в 1816 р, Бессарабська земля залишилася малозаселеною[12]. У цей час прибувають перші німецькі колоністи і отримують по 60 десятин землі на сім'ю із звільненням від податку на 50 років. Російський сенат ухвалив рішення розподілити казенні бессарабські землі в 1824 р. заслуженим дворянам і почати заселення запрошеними селянами.

1. Генералу Морін - 60 тис. десятин;

2. Статському раднику К.Я. Булгакову - 6 тис. десятин;

3. Начальнику генштабу Південної армії генералу Г. П. Волконському - 6 тис. десятин;

Генерал І.М. Інзов відмовився від земельного наділу[13].

Кріпосне дворянство в Бессарабії було неможливо з багатьох причин:

1. Вища офіцерське дворянство Південної армії готувало конституційне грудневе повстання 1825 з упраздненіем кріпосного права. [12]

2. Малоросійське козацтво забезпечувало охорону південних кордонів Малоросії, несло жандармську службу в містах і селах Бессарабії і Таврії, і не ухвалювало закріпачення селян.

3. У бессарабських степах кочували некеровані ногайскі татари, організовані в родові усули (села), на двоколісних шатрових возах зі своєю худобою (90 усулов - 90 тис. населення) і своєї бойової кінної охороною[21; 67]. Бессарабська земля стала для Росії експериментом нового політичного устрою без кріпосного ладу, а, отже, без дворянства. Це турбувало двір, і він жорстоко розправився з декабристами, потім з нагайскімі татарами і скасував в 1869 році Малоросійське козацтво з населенням 13 тис. людей і земельними наділами ,в 12 станціях Бессарабії. [21; 67]

У 1814 році перші переселенці прибули на свої ділянки [21; 67] . Засновники Брієнн - вихідці з різних німецьких земель, головним чином з Мекленбурга, Браденбурга і Західної Пруссії. Під проводом комісара Крюгера прибули 84 родини з місцевості Брамберг [21; 76]. На підводах долали вони сотні кілометрів, долали вони важкий шлях, багато гинули в дорозі. Для них були святими Біблія і псалми .З благословіння Бога вони почали будувати свої будинки в Бесарабії.

Перші поселенці прибули на виділену ділянку № 15 (де зараз Глінка). На початку село називалося Бажання Петра, пізніше в 1819 році громадський комітет клопотав про присвоєння новому поселенню нової назви Бріени - на честь міста Бріени поблизу Парижа у Франції., де Наполеон навчався у військовій школі.

У широкій долині, де з'єднуються річки Когильник і Чага, розташувалося село Бріени, в середині переселенської області, в Акерманському повіті.

На правому березі, між Когильником і пагорбами, проходить лінія сільської вулиці з двома вигинами.

Після довгих очікувань прийшла і перша підтримка - 10 рублів, вікна розміром 50 на 50, двері висотою 150 см, в які не можна було ввійти, не пригинаючись, і трохи чагарників. Але і цьому раділи колоністи. З будівництвом тимчасових помешкань стало набагато простіше. Будували за методом молдаван: забивали 4 кутових стовпа в землю, на них клали балки, від балки до балки - штанги, а потім уже каміння і траву. Камені покривали шаром глини. Стіни обставляли палями і чагарником, замазували глиною. Сонце і вітер теж сприяли будівництву: за короткий час будинки були готові. Яка то була радість: жити у власному будинку. Але не всі були такі щасливі, так як матеріалу вистачило не всім. І доводилося чекати своєї черги і задовільнятися земляними хатами[9].

Колоністи отримали спочатку лише по 30 десятин (неповні 33 гектара) з обіцяного Росією [9]. Після 8 років очікування - інше. Багатостраждальна та багаторічна подорож в Бессарабію, поселення мали великий вплив на переселенців. Відсутність духовного виховання і релігійного впливу згодом приводило до пияцтва і моральному падінню. Староста ясно повідомляє, що більшість мандрівників у своїй вітчизні були в основному неспроможні ми людьми, яким бракувало розсудливості і розважливості, щоб для себе і своїх дітей отримати користь з вигнання. За винятком окремих випадків.

Зрозуміло й те, що перші поселення були ще й розсадниками хвороб, так як всі жили в одному приміщенні, тут спали, варили, їли, знаходилися в негоду. При мизерному харчуванні, поганому одязі епідемії не змусили себе довго чекати.

Спалахнувша в 1829 році чума, яка прийшла слідом за російсько-турецькою війною 1828-1829 років, вразила 180 людей, більше 1 / 3 іммігрантів[22]. Трупи померлих були поховані у спільній могилі на чумному цвинтарі, який знаходиться нижче єврейського. Тут могли бути поховані і перші поселенці. Нагадуванням про це жахливий час став поставлений акацієвий хрест. У 1831 році померло 22 людини від холери. [28;19] Крім хвороб людей і тварин, колоністи мали і інші проблеми, як-то: сарана, гусениці, ненажерливі жуки. За повідомленням старости від 1848 усими цими жахами природа примушувала поселенців бути уважнішими до свого важкого становища та направити намагання на покращення цього стану. Все це пробудило дух, особливо у молодого покоління. Маючи можливість бачити марнотратство і безладний ність своїх батьків, воно присягнули направити своїх дітей до кращого життя і збільшити свої доходи. Цей крок поступово приніс порядок в життя колоністів, і в цьому величезну роль зіграла церква. Так серйозно карали за порушення шостої заповіді. Якщо хтось намагався уникнути штрафу, до старости надходило повідомлення від пастора, і винний відсилався з общини. Штраф ж полягав у тому, що під час служби в церкві винний повинен був сидіти обличчям до всіх присутніх, а по закінченні меси його гріх повідомлявся всім. Все це призвело до того, що поселенці стали взірцем для інших національностей.

У чумні та холерні роки деякі родини іммігрантів померли або переїхали в інші колонії. Звільнені ділянки були передані Швабським сім'ям, що переїхали з поселень Херсонщини у 1832 році. Так як перші поселенці отримали на кожну сім'ю господарство (землю і двір), сім'ї останніх переселенців залишалися без землі. Вони ледве отримували землю для двору, частина якого доводилося використовувати як господарський. Такі переселенці ставали ремісниками та працівниками, і жили вони по обидва боки села. Їх двори називалися «жітельскі», власники були мешканцями колонії, в той час як двір і з землею називався господарським двором, а його власник - господарем. На самому початку господарства складалися з 60 десятин землі, а на стику 19 і 20 століть таке було рідкістю[27;56]. Коли з'являлася можливість за не дуже високу ціну купити землю, на батьківському дворі залишався тільки один син, а для решти земля купувалася й будувалися будинки з господарськими побудовами.

Такі випадки були часті при заснуванні дочірньої колонії. У більшості новоутворень брали участь і арцизяни. Багато ж емігрували за океан.

Приводом було не тільки брак землі, а й скасування російським урядів у 70-ті роки.19 ст. багатьох привілеїв. Після першої світової війни з'явилася можливість продажу землі, і ціна на неї стала такою високою, що бажання придбати її для простого селянина перетворювалося тільки в мрію. Все частіше господарства ділилися між синами, розпадаючись на шматки. Арциз в ті роки мав 4920 десятин, які були розділені між 82 господарствами при поселенні[15;32]. Також були площі в долинах річок - між Когільніком і Чагой, які вважалися незайманою і неврахованою землею. Це дало можливість виділити ще 65 десятин, і кордони Старого Арциза стали складати 5810 гектарів.

У 1858 році від різних господарств придбано ще 660 десятин (720 га) на так званих болгарських степах. Спільне володіння землею жителями Арциза складало 6531 га [21; 67] .До цього відносилися і володіння в Брієнах, Новому Арцизі, Кошпалате. [21; 67]

У результаті десятирічного існування громади в Арциз було 68 кам'яних будинків, кілька кам'яних підвалів, 82 фруктових садів, 197 коней, 1039 голів худоби, 308 овець[21; 67].В1818 році бессарабські колонії стали жити під керівництвом найосвіченіших політика генерала Інзова.

У 1830 році Йосеф Мескит побудував у Арцизі фабрику з виготовлення плугів, ливарню майстерню, сім цегляних заводів.

У 1870 році були побудовані перші парові млини, власниками яких були Михайло Раш і Фрідріх Хакс[28;30]. А ось згадані млини були побудовані оніметчиними євреями прізвища яких зазначалося раніше. Ці млини користувались великою популярністю серед місцевих так як майже в кожного було власне господарство і всі без винятку вирощували пшеницю, а до того як з’явились перші млини колоністам доводилось нести везти,кому як свій врожай до сусідньої колонії, в Сарату це було надзвичайно незручно так як далеко ,і ціни для приїжіх заламували такі що порою на життя ледь вистачало після візиту на млин. А ціни тут були в два рази меншими. Тому й ці млини ікористуавлись такою популярністю. І ще грощі залишались у місці і місцеві спрямовували їх на подальшу розбудову Арцизу.

Часто поселенців відвідували різні лиха, неврожаї, які були в 1823, 1824, 1833, 1834, 1867 роках[28;30].

У 1829,1948,1831,1855 роках Арциз страждав від спалахів холери та чуми[28;35]. У 1880 році вимерзла велика частина виноградників. Природне завзятість, працьовитість, віра в бога давали колоністам сили вистояти, вижити і продовжити справу своїх предків. Містопродовжувало розвиватись і рости.

Арциз був знаменитий не тільки в Бессарабії, а й за межами своїми кінними базарами. Раз на два тижні на Арцизькому базарі (нині парк у середньої школи № 5) продавалися коні, велика і дрібна рогата худоба, свині. Звідси цілими та бунамі коні, продані на Арцизькому базарі, прямували в Польщу, Францію, Туреччину. Нерідко турецькі купці купували по 50 - 60 коней за 1 день[28;90]. Це давало величезні прибутки для арцизької громади, таким чином, надходження з ринку істотно поповнювали общинну скарбницю.

Назва населених пунктів у буджацьких степах давалося російським царем за клопотанням попечителя бессарабських земель Інзова Івана Микитовича. Так виникли назви поселень - колоній, на честь перемог російсько-прусських військ над військами імператора Франції - Наполеона Бонапарта: Бородіно, Березине, Теплиць, Гнаденталь, Фріденшталь, Тарутине »Сарата, Париж, Арсі і ін [27;30]

Верхній земельний пласт товщиною в метр багатий гумусом, він називається чорноземом, за ним йшов шар у декілька метрів - жовтої глини, що був гарним акумулятором води. Під час опадів восени і взимку він поглинав воду і віддавав її верхнього шару навесні і влітку. Так що у дощову осінь і сніжною зимою можна було розраховувати на гарний врожай, навіть якщо весна і літо були бідні на опади. Ця глина знаходила різне застосування і в господарстві. У деяких місцях під чорноземом знаходився шар піску, званий грандом. Цим піском, змішаним з вапном, штукатурили стіни будинків, паркани. Він використовувався також у суміші з цементом для виготовлення черепиці. Піщані землі використовувалися для вирощування виноградників. Вони були дуже гарячими і швидко втрачали вологу

Криниці на подвір'ях були глибиною 4-6 метрів. Вода за своїми смаковими якостями та змістом солей не була придатною для пиття, через свою жорсткість була непридатною і для прання. Але домашні тварини звикли до неї швидко. Тільки в деяких криницях була добра питна вода. Діжками або відрами її доставляли до будинків. У посушливі роки нестача води була звичайним явищем. У 80-і роки були пробурені свердловини глибиною 200 метрів; в яких була добра питна вода, а також вона була бездоганна для прання, мало того, вона була ще лікувальною, в воді була наявна сірка. Кожен такий колодязь був обладнаний річною помпою. І знов прибивший до поселення житель повинен був платити за воду 1 рубль на рік, готелі і чайні мали інший тариф. Так було до 1917 року.

Арцизький землі були бідні на джерела, вони постачали дуже мало води навіть в дощову пору. Тому Когильник і Чага були до 1920 року перекриті дамбами. Між ними утворювалися водосховища значних розмірів і глибини. Вони служили для водопою худоби, яка з весни до осені паслася на луках. У жаркі дні худобу розташовувався по обидва боки ставка. У посушливі роки вода зникала з цих загат, і треба було рити колодязі на пасовищах великих розмірів. З них вода діставалася на поверхню за допомогою Чигиря - спеціального пристрою. Чигир приводило в рух колесо, що йде по колу. Такі споруди використовувалися також для поливу садів і городів. З часом, коли все більше пасовищ розчиняються, число худоби скоротилося, пішли і ці ставки. Але землі були в значній мірі замулені і містили менше вологи.

Після стількох років постає питання: «Що спонукало німців і поляків з Варшавського герцогства і з землі Вюнтербергской приїхати на підводах за сотні верст, в чужу країну через територію кількох держав? »Причин було кілька, з них основні:

1. На момент переїзду Австрія, Пруссія, Росія були союзниками у війні з Наполеоном - імператором Франції.

2.Переехавшіе німці були протестантами - раскольніками католицької віри, також як і липовани - були розкольниками православної віри. Німці-протестанти переслідувалися католицькою церквою і бігли від пре-проходження.

3.У Німеччині було дуже мало вільної орної землі і німці переїжджали у вільні нерозорані степу Причорномор'я.

4.Пріехавшіе німці-колоністи на деякий час звільняє Бождан від військової повинності і мали інші пільги, яких не мали на Батьківщині.

5.На цей час у Німеччині був неврожай і голод[27;49].

Як колись, так і зараз німці - колоністи на початку 19 століття принесли в наші степи європейську культуру обробки землі і ставлення до праці; завезли з собою нові сорти винограду, пшениці та інших культур, нові породи великої та дрібної рогатоїсько та. Вони стали законослухняними, працьовитими мешканцями величезної Російської імперії.

Отже, інтенсивне заселення нашого міста почалося в 1819 році, коли сюди прибули перші німецькі поселенці. Вже за півтора року ними було побудовано 27 будинків, 90 – добудовувались, були збудовані : перший земляний млин, з фабрики ,заводи. В 1821 році в місті спалахнула чума, яка забрала 1/3 населення, але незважаючи на все це місто розбудовувалось і нарешті прийшла обіцяна допомога від держави. Збудовані перші кам’яні будинки замість тимчасових, а в18880 році нарешті була збудована церква( кірха). Почали свою роботу знамениті кінний і овочевий базар, розвивалось судоходство по кокільнику. А в 1891 році відбувся приїзд до міста імператриці.

РОЗДІЛ ІV.КУЛЬТУРНЕ І ДУХОВНЕ ЖИТТЯУ МІСТІ В ХІХ СТОЛІТТІ

арциз бесарабія буджака

В науковій літературі здебільшого представлені дослідження культури і побуту німецької і болгарської громад.

Німецька громада оселилась у верхній частині міста і жила окремо від усіх інших поселенців. Вона була закритою для чужих і в ній існували дуже жорстокі правила, будь-який хто порушив їх підлягав покаранню незалежно від статусу, він мусив сплатити штраф – той хто відмовлявся його платити або висилався за межі колонії , або мав привселюдно покаятись у скоєному. І під час недільної служби повинен бути сидіти обличчям до всіх. Тому саме ці правила сприяли бездоганній дисципліні яка існувала у колоністів.

Змішані шлюби не були поширені серед колоністів - скоріше це був виняток ніж правило і те тільки під кінець ХІХ століття, і громадою вони не сприймались.

У повсякденному житті німці в основному займались сільськогосподарською діяльністю, вирощували пшеницю, овес, ячмінь, фруктові дерева - в основному яблука , грущі , сливи та інші фруктові культури.

Німці як і будь-який народ були дуже релігійним тому у 1880 році німецькою громадою була збудована та введена в дію будівля кірхи (лютеранська церква). Вона розташовувалася на місці, нині займаному будівлею районної бібліотеки [27;20]. Цікавим є і той факт ,що колоністи ,як тільки встали на ноги, окріпла, завели господарство та міцно закріпились на цій території вони одразу ж почали будівництво кірхи, на яке збирались кошти з усієї громади. Та коли вона була побудована, Арциз став ще й не тільки торговим центром регіону,а релігійним,так як тут була побудована єдина кірха на весь тодішній Буджак. Сюди стікались жителі з колоній які лежали поруч,щоб помолитись, і це сприяло також розвитку регіону,бо приїжджаючи на службу люди вирішували убити двох зайців одразу і не обминали наш легендарний кінний базар і не нехтували тим, щоб завітати до таверни ,яка знаходилась у дворі школи № 5,там зараз знаходиться шкільна їдальня та бібліотека, одне з найстаріших у городі місць.

Ще потребує уваги той факт,що окрім німецьких і польських колоністів у місці жили вихідці з Болгарії,які за своїм віросповіданням були православними,а своєї православної церкви не збудували. Може тому що їх за чисельністю було набагато менше ,або просто не було можливості або бажання,чи для них не було важливим на той час питання віри,так як вони на той час були зайняті ще все облаштуванням свого життя. Бо як свідчать джерела на той час вони ще жили в тимчасових житлах і не були так організовані і спрямовані на створення власного прихисту. Можливо усі ці фактори і вплинули на те,що вмісті була тільки кірха, і не було не те що храму,а якоїсь маленької затрапезної церквушки. Та факт залишається фактом і свідчить про те, що німці і поляки домінували у місті і були більш організованими і спрямованими на розбудову колонії. І ще продовжуючи цю тему слід зазначити ,що православних церквей в Арцизі у ХІХ столітті не було,вони були побудовані, але набагато пізніше, аж на при кінці ХХ століття. Кірха була стерта з лиця землі у 1941 році коли радянська влада залишала місто, тоді ще станцію. Вона була підірвана залишились тільки дві передні колони, на яких встановлено зображення кірхи, та пам’ятна дошка ,що колись тут була кірха. Зараз тут знаходиться міська-районна бібліотека У 1886 році був побудований будинок притулку бездомних і калік на 25 - 30 чоловік. Він розташовувався у будівлі кірхи[13;56-61]. Послуги цього будинку були платними і дозволити собі їх могли тільки заможні люди,я маю на увазі будинок престарілих який знаходився там же, а послуги будинку для калік навпаки-безкоштовні. Там в основному знаходились престарілі люди які були не в змозі самостійно про себе попіклуватись, або зовсім одинокі ,немічні – люди - не багаті - навіть бідні. Це було ,щось на зразок будинку милосердя, але при кірці..

Болгарська громада ,яка прибула на наші землі одночасно з німецькою на відміну від неї не була такою закритою і консервативною, тут панували більш вільні нрави. Вони оселились у нижній частині міста і жили поруч з іншим колоністами, які сюди прибули, хоч і становили більшість. Власної церкви у них не було та цей факт їх не дуже засмучував ,на службу вони ходили до сусіднього поселення (нині село Павлівка харцизького району). Крім займання повсякденних справами болгарські поселенці незважаючи усі проблеми, з якими воно зіштовхнулись у перші роки життя вони не впадали у відчай і забуваючи про все це поринали у святкування , чергового свята, а їх в них було не так вже й мало. Кожен рік воно з особливим розмахом відмічали річницю свого переселення до Буджаку.

Болгарські поселенці дуже полюбляли вино, його в них було в достатній кількості , щось вони продавали - а щось залишали для власних потреб. Тому вино було присутнім завжди, вони вживали під час сніданку , обіду, вечері, та просто відновлювали сили цим напоєм, особливо в великій кількості вживали вино під час сильної спеки. Також було розповсюдженим вживання вина , маленькими дітьми. Їм вино наливали в тарілки і давали хліб, яким вони макали вино, для них це дуло краще будь якого десерту, а тоді у ті важкі часи місцеві діти і не знали, чогось іншого крім цього. Але незважаючи на таке обіллю вина , пияцтво і алкоголізм не були розповсюдженими серед перших поселенців. Хоч вони і вживали вино у такій кількості, вони знали і міру цьому - не більше одного стакану за раз –чоловікам - по пів стакана - жінки, і менше половини – діти.

В повсякденному житі жителі болгарської громади займались торгівлею кіньми, сільським господарством і рибництвом. В повноводній Чазі і Когильнику було чимало риби. Ловили її спеціальним мішком, який згодом став називатися мережею. Ловили також і Фаткою - спеціальним пристроєм з пов'язаних між собою двох прутів палиць), чотири кінця яких були обтягнуті сіткою. Тримати її треба було за триметрову рукоятку. Рибалки заходь чи по коліна у воду й опускали пристрій на дно, через деякий час під ухвалювали його з уловом. Ловити рибу неводом можна було до 1920 року з дозволу власника. [29;12] У румунське час було заборонено ловити рибу мережами, оскільки водойми знаходилися в державній власності. Як відомо, Когильник протікає між Арцизом і Брієнами. Так як води в ньому часто було мало, щоб текти за старими закрутах, порушувалося русло, подчас повені утворювалися нові шляху течії води. Але ще кордону порушувалися як під час лову риби, так і з-за гусей, які з води виходили на інші пасовища. Все це викликало сварки між громадами. Групи молоді збиралися по різних сторонах Когильник, щоб обізвати один одного і закидати камінням.

Сільськогосподарський двір у Арциз з городом і фруктовим садом був не менше двох гектарів. Згодом він ділився наполовину - по гектару. Ширина половини дворової площі становила 20 метрів, довжина - 500 метрів. Але через розширення русла чаги деякі двори були меншими і коротше. Восьма частина дворової площі була двором, облаштованим житловим будинком, хлів для тварин, навісами для підвід, інструментів і сировини, загорожі для корів і овець в теплу пору року. Розвивались садові культури такі як,сливові,вишневі. Родюча земля та най кращий чорнозем сприяли розвитку виноградарства. Арциз славився на всю округу своїми виноградними плантаціями, які займали майже половину міста. І не даремно бо з гарного винограду виходило гарне вино, яке потім продавали сусідам та навіть експортували у Румунію. Розвивалось вівчарство. У нашій місцевості розповсюдженим було розведення овець чігоерської породи, з товстою шерсть. Шили верхній одяг з вичениних шкір , шерсть використовували для пошиву одіял, коврів та доріжок, подушок. З овечого молока робили овечій сир ( бринзу ).

Також окрім сліьскогогосподарства в Арцизі було розвинуте судоходство. По Когільнику та Чазі ходили Баржі з конями,зерном, вином. Та іншими с/г культурами. Також по цім річкам крім барж ходили і пасажирські пароми. Зараз це складно уявити ,що колись по цим рікам ходили суда та на віть тонули люди - такими глибокими та повноводними вони були,а зараз це нічим непримітні річушки ,які пересихають. А колись коли були сильні зливи Когильник виходив з берегів і затоплював усю нижню частину міста. В часи сильної зливи місто перетворювалось на Венецію бо усі пересідали на човни, бо тільки так можна було кудись дістатись. І саме тому та частина міста яка знаходилась поруч з річкою не була заселена довгий час , бо це було марною справою будувати тут житло бо під час першої ж зливи воно б поплило. Але знайшлися сміливці і вже наприкінці століття тут почали будуватись перші будинки. Бо з’являлись нові жителі , нові поселенці і жити їм було десь треба ,тому цю частину міста дещо підвищили. Щоб при зливі вода стікала прямо у річку, але сталося не як хотілося авжеж під час зливи вже на човнах не плавали,але ті вулиці затоплювало . так що вода потрапляла і в будинки(нині це вулиця Кірова та Леніна.)

У 1830 році була побудована перша школа у Брієнах . Вона вміщувала до 550 ста учнів . Там викладались такі предмети ,як Богословіє, латинська,російська мова, математика та каліграфія. Викладання велося на російській та німецьких мовах. Вчителів на початку було не багато. Було так що деякі вчителі вели одразу кілька предметів. Вчителями в основному були чоловіки. Першим директором був Фрідріх Цибарт,батько вже відомого нам Альберта Цибарта який також жив у місці і після смерті батька очолив школу і як батько він був істориком. Також слід зазначити що у школі навчались всі охочі і навчання було безкоштовним і добровільним і тривало вісім років у школі на той час могли вчитись і хлопці і дівчат ,тільки хлопці і дівчата навчались в окремих класах.

В вільний від роботи час та у вихідні люди відвідували церкву.

Отже культурне і духовне життя у перших поселенців розвивалось і дуже активно. Вже у другій половині ХІХ століття місто почалось розвиватись і в культурно - духовному напрямку. У1880 році, там де зараз Глінка, німецьким колоністами, була побудована перша в місті школа, вона була відкритою для усіх охочих дітей німецьких колоністів. І навчання там велось на німецькій мові , але й російська мова також викладалась. Також німцями була побудована і перша церква, завдяки якій , Арциз став релігійним центром для усіх німецьких колоністів , що проживали неподалік. Болгарським колоністами ж був започаткований знаменитий кінний базар і покладені основи виноробства у місті, яке і досі існує і розвивається в Арцизі, вівчарству розведенню овець і виробництві з їх шерсті і шкіри різних корисних для побуту речей.

ВИСНОВКИ

Арциз невелике містечко розташоване на південному заході Бессарабії, в 140 км. На південному заході від Одеси. Є неофіційною столицею Буджакського краю. Це дуже мальовниче містечко, воно славиться не тільки своєю пестротою, а й дуже цікавою і багатогранною історію.

Арциз зараз простий центр районного значення, а колись тут відбувалось дуже багато цікавих подій, тут пересікались шляхи різних народів і цивілізацій.

Початок заселенню поклала Катерина ІІ. Вступивши на престол, вона видала Указ про заселення околиці великої російської імперії.

У 1763 році вона видала маніфест, який дарував пільги переселенцям-колоністам. Тільки після цього почалося систематичне заселення різними переселенцями, околиці великої російської імперії. В цьому маніфесті йшла мова про пільги для переселенців, а саме внов прибувшим надавалась ділянка землі для ведення сільського господарства, будівельні матеріали, звільнення від податків на 60 років. Та на цей заклик відгукнулось не так багато бажаючих,як очікувало. Потім на деякий час після смерті Катерини ІІ про заселення околиці Бессарабії забули.

Можливість заселення колоністами земель Буджака стало після перемоги російських військ над Туреччиною у війні 1791 року[28;30]. Це дало можливість початку заселення земель нашого краю різними переселенцями. Активне заселення нашої території почалось за часи Олександра І, який як і його бабка Катерина ІІ, надавав колоністам певні пільги, а саме: звільнення від податків на 10 років, звільнення від рекрутського набору, свобода віро сподівання, також мало імущим надавалась позичка з казни, і призначались після закінчення перших десяти років - другі десять років для повернення позики. Також кожна родина колоністів отримувала від Російської імперії по 60 десятин для побудови будинку та сільськогосподарських потреб. Це створило сприятливі умови для переселення , багатьом обіцяні пільги здавались казкою, так як більшість з них була вигнанцями на своїй Батьківщині, або вони просто не могли собі дозволити такого, вони стояли на найнижчій суспільній ланці, там у себе вдома. Тому покинувши там все , вони відправились в далекі краї шукати щастя на чужині.

Так вже сталося , що на територію нашого міста прибували в основній своїй масі німецькі колоністи, з міста під назвою Вюртемберг. Колонію вони найменували Йоханесфорт, що в перекладі з німецької означає сеління Святого Петра, а в офіційних документах Арциз носив іншу назву - Арсіс, яку йому власноруч надав російський імператор Олександр І, в честь славної перемоги російських військ 8-9 березня 1814 у міста Арсі сюр Об, де де прославилась доблість і мужність руських воїнів під командуванням А. В. Суворова. На перших порах життя колоністів складалось не так , як вони хотіли і сподівались. Нові землі, нові люди, не сприятливі умови для сільського господарства: посушливий клімат, відсутність частих дощів, постійні вітри та не дуже теплі зими , постійні хвороби ( впродовж І половини ХІХ століття вмісті декілька разів спалахували епідемії холери)- які уносили з собою життя перших поселенців. Усе це спочатку спантеличувало їх, вони не могли звикнути до цього всього , не могли пристосуватись.

Прийшла довгоочікувана допомога від держави. Виросли перші цегляні будинки, почав давати плоди посіяний врожай. Колоністи не тільки змогли завдяки цьому врожаю забезпечити себе і свої родини, залишити на наступний посів, а й навіть почали їм торгувати. В основному вони вирощували садові - ягідні культури, та займались виноградарством, крупні плантації виноградників розташовувались по всьому місту, майже кожна родина вирощувала виноград,з якого потім робили вино і торгували ї їм. Це стало однією з статей прибутків місцевих жителів. Але не тільки виноградарством і виноробством займались місцеві, а й розведенням і торгівлею кіньми. В місті, тоді ще просто колонії існував великий конезавод, який займав майже 1/3 частину. Коневодство стало ще однією статтею доходів місцевих. Ці два напрямки сприяли перетворенню з простою нічим непримітної, Богом забутої колонії на великий торгівельно–промисловий центр Буджака. Щоб купити коней , (а у місці існував великий кінний базар) сюди з’їжджались з усіх околиць не тільки Бессарабії та Буджаку а й з інших місцин. А виробництво вина сприяло появі в місці фабрик , млинів заводів, так як майже все вино ,що вироблялось йшло на продаж , а гроші виручені з його продажу йшли на будівництво.

Якщо брати загалом життя міста в ХІХ столітті , то можна зробити висновк, що воно протікало рівно. В своєму розвитку Арциз подалав три періоди:

1. 1816 - 1871г. - Початковий період (діловодство німецькою мовою) . У перший період були побудовані школа, перші кам’яні будинки, це був період облаштування, розбудовиі присвоєння назв. Саме в цей період наше місто отримало свою сучасну назву, саме в цей період німецькі колоністи відділились від інших переселенців в місті і заснували власну громаду, яка отримала назву Брієни.

2. 1871 - 1918г.г. - Російський період (діловодство російською та німецькою мовами) . В цей період місто вже стало на ноги, розвивається торгівля, сільське господарство,набирає обертів вирощування винограду і виробництва вина, яке потім починає експортуватись у Румунію та поставляється в Санкт- Петербург і Москву, починають функціонувати знамениті овочевий та кінний базари, які були відомі не тільки в Бессарабії ,а й далеко за її межами, будуються перші фабрики , заводи, млини. Будується кірха, і Арциз стає не тільки торгівельно–економічним центром Буджаку, а й релігійним.

І кожний цей період приносив в історію міста щось нове. Від консервативного життя і дещо закритого для інших ( у початковий період до більш відкритості і приязності у третій період).

Місто потроху розвивалось і набирало обертів. Потроху Арциз відвойовував собі місце промислового ,торгівельного і релігійного центру Буджака .

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
Джерела

1. « Ведомость о колоніях иностранных поселенцев 1870 год 5 декабря » //Шварцман Є.В. Арциз мой город родной.-Арциз: Диамант, 2007- 352 С.

2. Записка надвірного совітника барона Франка от 2 декабря 1830р. // Шварцман Є.В. Арциз мой город родной.-Арциз: Диамант, 2007- 352 С.

3. Исторический обзор колонизации казённых земель в Росси иностранцами// Шварцман Є.В. Арциз мой город родной.-Арциз: Диамант, 2007- 352 С.

4. Описание перекопских и ногайских татар, черкесов, мингрелов и грузин. Жана де-Люка, монаха Доминиканского ордена (1625) // http/www.wik.znanie/ru/wzi index php.

Література

5 Агбунов. М. І. Генерал-попечитель (Жизнь и деятельность И.Н. Инзова). Арциз,– Арцизська міська типографія 2009.- 198 с.

6. Байбакова Є.В. Німецькі колонії в Арцизі//Арцизские вести.- Арциз, 2005, август, № 43.

7. Бачинський А. Д. Адміністративно-політичне управління Буджацьким степом та пониззям Дунаю (XVIII – початок XIX ст.) //Архиви України. – К., 1966. – № 5. – с. 17-23.

8. Бачинский А. Д., Добролюбский А. О. Буджакская орда в XVI-XVII вв. (историко-археологический очерк) //Социально-экономическая и политическая история Молдавии периода феодализма. – Кишинев: Штиинца, 1988. – с. 82-94.

9. Бачинский А. Д., Добролюбский А. О. Конец Буджакской Орды: (По монетным находкам в погребальном инвентаре могильника у с. Бурсучень) //Нумизматические исследования по истории Юго-Восточной Европы. – Кишинев: Штиинца, 1990. – с. 208-222.

10. Губоглу М. Валахия, Молдавия, Крым, Тамань и Азов в турецком описании 1740 г. М.: Наука, 1964. – с. 131-157.

11. Древняя культура Молдавии. – Кишинев: Штиинца, 1974.-230 С.Степи Евразии в эпоху средневековья. – М.: Наука, 1981.- 400 с.

12. Вольц Е., Фогель Е. , Остер Г. Бріени- Бесарабія.-Людвігсбург.: Арциз.,1991.,-456 с.

13. Егоров В. Л. Историческая география Золотой Орды в XIII-XIV вв. – М.: Наука, 1985.-150 с.

14. «История гордов и сел. СССР».-М. .: Наука,1975.-600 с.

15. Кабузан В.М. Заселення Новоросії .- М.: Наука.,1965.-231 с.

16. Коваль В.Ф. Город мой давний товариш// Арцизские вести.- Арциз, 2005,сентябрь,№44.

17. Коваль В.Ф. И всё таки без немцев не обошлось// Арцизские вести.- Арциз,2006,январь,№1.

18. Козик А.К. Очерки з історії Арциза.-Арциз: Діамант,2003.,-200 С.

19. Леонова В.С. Брієни – Бесарабія.- Арциз: Діамант,1997., 55 С.

20. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Одеса, 26 жовтня 2007 р.). – Одеса, 2007. –с. 309–313.

21 Скальковский А. А. Болгарские колонии в Бессарабии и Новороссийском крае.//http/www.wik.znanie/ru/wzi index php.

22. Свиньин П. П. Описание Бессарабии .Москва.,- Stratum plus. -2002.- 80 С.

23. Стоянова А.С. Спогади берегти- побудовані мости укріплювати // Арцизские вести.- Арциз, 1999, березень,№ 9.

24. Стоянова А.С. Існують ще три Арциза// Дело - Арциз,2001, травень, №23.

25. Стоянова А.С. Наше історичне єднання - наша доля// Дело – Арциз,1998, травень, №23.

26. Циберт А. Брієни.-Людвігсбург.: Арциз.,2000.-200 с

27 Шабашов А. В. Новое в изучении животного календаря у крымских татар //Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри. Сборник научных статей. – К., 2006. – с. 373–389.

28. Шабашов А. В. Племена монгольского происхождения в составе Буджакской орды //Цырендоржиевские чтения-2006. Тибетская цивилизация и кочевые народы Евразии: кросскультурные контакты. Сборник научных статей. – К., 2006. – с. 373–389.

29. Шварцман Є.В. Арциз –город мой родной.-Арциз: Діамант, 2007р.-352 с.

30. Шварцман Є.І. Все це багатство належить нам і нашим пращурам// Дело - Арциз, 2004, липень, № 40.

Додатки

Додаток А. Витяг з Бухарестського мирного договору 1812 року . Ст.4

Статья 4-я устанавливала новую русско-турецкую границу по реке Прут (вместо Днестра), вследствие чего Бессарабия отходила к России. Статья 6-я обязывала Россию возвратить Турции все пункты на Кавказе, «оружием... завоёванные». Такая редакция статьи явилась основанием для возвращения взятых с бою Анапы, Поти и Ахалкалаки, но одновременно и поводом для удержания Сухума и других пунктов, приобретённых Россией в результате добровольного перехода в русское подданство владетелей Западной Грузии. Тем самым Россия впервые получила морские базы на Кавказском побережье Чёрного моря. Б. м. д. обеспечивал привилегии Дунайских княжеств и внутреннее самоуправление Сербии, положившее начало её полной независимости, что было шагом вперёд в деле национального освобождения балканских народов

КОМИТЕТ ПО ДЕЛАМ АРХИВОВ ПРИ ПРАВИТЕЛЬСТВЕ

РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ

РОССИЙСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ИСТОРИЧЕСКИЙ АРХИВ

(РГИА)

Об образовании колонии Арциз-

АРХИВНАЯ СПРАВКА

В Российском государственном историческом архиве в фонде 1

Департамента МГИ в деле: "Об уплате долга бессарабскими немецкими колонистами" (1825-1833 гг.) имеется записка надворного советника барона Франка от 2 декабря 1830г. о долгах колонистов Бесарабской обл. В записке приводятся сведения по истории заявления колонистами Аккерманского у. Бессарабской обл. и образовании колоний, в т.ч. Арсисской.

В записке говорится: "для поселения колонистов отмежевано в 1814 годув Аккермаиоком у. в самом центре Бессарабии на Буджаке на 15 участков удобной 113478 дес. земли... Колонии в незабвенную для колонистов память о знаменитых Российских победах, во время коих сделано и основание сих поселений 16 октября 1817г. государем императором собственноручно наименованы: Бородинскою, Тарутинскою, Малоярославскою, Клястицкою, Березинскою, Кульменскою, Лейбцигокою, Бриенскою, Арсисскою... Выходивших колонистов выдворяли начально, т.е. с 1814г. до половины 1816г. инженер генерал-майорГдртинг посредством особых смотрителей, а с сего времени до конца 1818г. продолжал поселение сие полномочный наместник Бессарабской обл. ген.-лейтенант Бахметьев, по представлении коего учреждена в ноябре 1816г. и Бессарабская контора иностранных поселенцев, окончившая водворение сих колонистов».

В статистическом описании 14 колониям варшавских поселенцев в Бессарабии к плану 1818г. указано: «Колония Арсисская поселена в 1816 г».

В приложенной к историческому обзору колонизации земель в России иностранцами, составленном Главным комитетом об устройстве сельского состояния 5 декабря 1870г. ведомости о колоніях иностранных поселенцев год основания колонии Альт-Арцыг указан 1816г.

ОСНОВАНИЕ: ф.383, оп.29, д.542, лл.21 и об , 22, 24-26; д.417, л. л. 248-249 об., ф.Ш1, ОП.Г(ХУ) 1870г., Д.71, дд.207,242,263 об. - 264.

Додаток Б . АРХИВНАЯ СПРАВКА Об образовании колонии Арциз

I. Общи ходъ, условия и результаты колонизации.

Переселения иностранцев!, въ Pocciio делались въ периоды Царствования Царя Алексия Михайловича, Императора Цетра 1-го и Императрицъ: Анны Іоановны и Елисаветы Петровны, aв следствии лишь случайныхъ причяяъ и потоку прспсходили безъ общаго предварительнаго плана.

Систематическое поселеніе въ иашеыъ отечеств-в ивостранцев'ь въ широкихъ размерахъ ц на определенніхъycловiяхъ началось въ Царствовагпе Императрицы Екатерины ll-ii.

Со вступлетемъ на престолъ, Государыня Императрица издала 4 Декабря 1762 г. Манифеста, которьмъ призывала пзъ чужихъ краевъ раэныхъ сословій людей, кромъ Евреевъ, пргЬзжать и селиться въ Pocciii, обълвивъ, что цЬль ея при приглашеній ннострацевъ къ поселение у насъ, состоять въ умножении обитателей ея пространной Имперіи.

Но этотъ призывъ не оказалъ, по видимоу, желаємаго действия, а потому, въ видахъ привлеченія нностранцевъ къ поселент въРоссіи, Екатерина П-я Высочайшнмъ Манифестомъ 22 июля 1763 г. даровала колонистаиъ права и преимущества на слъдующнхъ основашяхъ (**):

1) Селиться «гдє кто пожслаетъ во всЬхъ губеряниъяхъ, записываясь въ городски цехи и купечество, или колоніями на «порояшихъ» казенныхъ землвхъ, выгодныхъ для хлебопашества и для заведетя фабрикъ и заводовъ.

2) Свободное всповъданіе вЬры по іхъ уставамъ п обрядамъ.

3) Свобода построеніяцерквей и колоколен и содержания потребнаго числа пасторовъ и прочихъ церковно-служителей.

4) Свобода отъ всякіхъ податей и повинностей, какъ обыкновеивыхъ, такъ и чрезвычайны хъ, для п оседавших ся целіти колоніями иа пустыхъ местахъ въ продолженіє 30 дътъ {**•).

Додаток В.

Исторический обзоръ колонизацги казенпыхъ земель въ России иностранцами (*)-

Додаток Г. Карта бесарабської губернії 1865 року

Додаток Д

Герб Бесарабії

Додаток Є Карта Бесарабіїї ХІХ століття

Додаток Ж Карта Буджака