Конституційний лад та політико-правові реалії радянської України

Державна митна служба України

Академія митної служби України

Реферат

з дисципліни:

Історія держави і права України

На тему:

Конституційний лад та політико-правові реалії радянської України

Дніпропетровськ 2002

Зміст

конституція держава правовий система

Вступ

1.Характеристика конституції 1919р.

2.Конституція 1929р.

3.Конституція 1937р.

4.Конституція 1978р.

5.Проект конституції 1991р.

Висновки

Вступ

Прийняття Конституції України наприкінці червня 1996р. стало політичною подією величезного значення. Адже це перша в багатовіковій історії українського народу Конституція української суверенної й незалежної держави.

Наявність Конституції – одна з головних ознак, з якої судять, наскільки розвинута певна держава і наскільки розвинута її правова система.

Для найкращого розуміння сучасної правової системи України та конституційного ладу нашої держави потрібно розглянути всі стадії розвитку конституційного права і самої конституції зокрема.

1.Характеристика конституції 1919р.

Після довгої боротьби за владу наприкінці 1919р. білогвардійці, війська інтервентів і сили внутрішньої опозиції зазнали поразки. Розпочалося відновлення в Україні диктатури пролетаріату. Пленум РКП(б), який відбувся 29 листопада 1919р., прийняв резолюцію „Про Радянську владу на Україні”, в якій були накреслені завдання диктатури пролетаріату в республіці.

Відновлення радянської влади наприкінці 1919 – на початку 1920р. здійснювалося у формі ревкомів як у центрі, так і на місцях.

Наприкінці 1918 – на початку 1919р. отримали розвиток такі форми зв’язків між радянськими республіками, які утворилися ще наприкінці 1917 – на початку 1918р. вони визначалися такими принципами: тотожність суспільно-економічного і політичного ладу, керівна роль ЦК комуністичної партії на території радянських республік, що забезпечило у будівництві федерації особливе становище РСФРР.

Керуючись вказівками ЦК РКП(б), Тимчасовий робітничо-селянський уряд УСРР в декларації від 26 січня 1919р. заявив, що міцний зв’язок з усіма радянськими республіками є умовою торжества радянської влади в Україні. Головним виразником тенденції до об’єднання, провідною силою цього процесу виступали більшовики, які привносили у пролетарські маси дух класової інтернаціональної солідарності, який згуртовував їх на загальній політичній платформі радянської влади і боротьби за соціалізм.

Для того, щоб забезпечити єдність командування Червоною армією України збройними силами РСФРР, уряд УСРР вирішив направити постійного представника командування української Червоної армії до ставки головнокомандуючого збройними силами РСФРР.

Велика увага приділялася встановленню єдності в управлінні транспортом. Значні кроки були зроблені в напрямку об’єднання фінансів.

На початку 1919р. склалася і така ознака тогочасного „федеративного характеру” відносин між республіками, як спільність громадянства.

6 березня 1919р. у Харкові почав роботу ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад. На ранковому засіданні 10 березня було розглянуто і затверджено проект першої Конституції Радянської України. В обговоренні взяли представники трьох найбільших фракцій: більшовиків, боротьбистів та лівих есерів. Боротьбисти та ліві есери намагалися змінити характер Конституції в напрямку більшої демократичності: пропонували замінити статтю 21 п.а), де встановлювалося, що особи, які використовують найману працю з метою одержання прибутків, позбавляються виробничого права. Проте дані пропозиції були відхилені найбільшою на з’їзді більшовицькою партією.

Так, на цьому з’їзді було прийнято резолюцію „Про Українську Радянську Конституцію”. Остаточно ж редагування тексту відбулося на засіданні Центрального виконкому УСРР 14 березня 1919 рокую це число вважалося радянською історичною наукою датою появи першої української Конституції взагалі. Цим самим ніби перекреслювалася вся багатовікова традиція пошуку української державності. Це не дивно, бо більшовики всерйоз вважали, що історія дійсно починається з них, а все, що було раніше – лише підготовка до „нової ери”.

Така категорія, як „народ”, власне відсутня в законотворчості першого етапу становлення і розвитку радянської влади. Класова ідеологія звертає увагу на експлуататорів та експлуатованих; в кращому випадку тут йдеться про „працюючий і експлуатований народ”, а не про націю. Конституція УСРР, як і інші радянські закони того часу, була розрахована на пролетаріат; і не на конкретних живих робітників, а на „пролетаріат взагалі”, без національних, вікових і статевих ознак. Від імені такого пролетаріату більшовицькі лідери (які самі, а тим більше апаратники, за рідкісним винятком, аж ніяк не були робітниками за походженням) вершили розправу над конкретними трудящими у випадку відмови працювати на „світле майбутнє”. Зміст першої радянської Конституції цілком підтверджує ці висновки. Перша стаття зазначає: ”Українська Соціалістична Радянська Республіка є організація диктатури працюючих і експлуатованих мас пролетаріату і біднішого селянства для перемоги над їх віковими гнобителями й експлуататорами – капіталістами й поміщиками”. Більшість положень Конституції і була присвячена обґрунтуванню диктатури пролетаріату: проголошувалися такі цілі. як ліквідація приватної власності, побудова безкласового суспільства; як перспектива оголошувалася побудова комунізму „в світовому масштабі”. Виходячи з останньої тези, наголошувалося на тимчасовому характері існування Радянської України: ”Українська Соціалістична Радянська республіка заявляє свій твердий намір увійти в склад єдиної Соціалістичної Радянської Республіки, як тільки утворяться умови для її збудови”

В ст.5 визнається влада працюючих мас на території Української Соціалістичної Радянської Республіки здійснюється через Ради Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів та інші органи влади по означенню Рад.

Згідно ст.6, до відому Центральної Радянської Влади на Україні належать всі питання загальнодержавного значення (затвердження, зміна і доповнення конституції, установлення і зміна державних меж республіки, відносини з іноземними державами і оголошення війни і підписання згоди, установлення основ організації збройних сил, загальне керівництво внутрішньою політикою, цивільне, карне і процесуальне законодавство, усталення основ соціалістичного будівництва в області народного господарства, керування грошовою системою і організація фінансового господарства республіки, державний контроль над діяльністю Радянської влади, зокрема над правильністю, закономірністю і доцільністю грошових витрат); всі питання, що не мають загальнодержавного значення і які будуть взяті на розгляд органами Центральної Радянської влади.

Декларувалися і деякі популістські та егалітаристські цінності, такі як рівність, братерство. Праця в ім’я „спільної вигоди” тощо. Але вони, як і загальнодемократичні завоювання – свобода слова, зібрань, союзів – поширювалися лише на пролетаріат і найбідніше селянство. За межами свобод і взагалі – самої державності – лишилася, таким чином, абсолютна більшість українського народу: селяни-середняки, а також ремісники, „куркулі”. Інтелігенція, дрібні підприємці, не кажучи вже про промисловців. Таким чином, цілком справедливим є твердження про антинародний характер радянської влади, оскільки перша ж Конституція УСРР визначає право на громадянське існування лише незначної частини українського народу. До речі, й значно пізніша Конституція УРСР, про яку ще йтиметься далі, сталінської доби також визнає Україну „державою робітників і селян”, тобто лише тих, кому цей статус надавався владними органами. Оскільки реально мільйони й мільйони людей оголошувалися „колишніми експлуататорами” і позбавлялися громадянських прав, навіть в тих, дуже обмежених сферах. Які декларувалися в Радянській Україні.

Отож навіть демократія класового ґатунку виявилася лише позірною, бо фактично зміст її звівся до закріплення політичних привілеїв компартійної номенклатури, котра обстоювала єзуїтський принцип „демократичного централізму”, що давав можливість нейтралізувати всіх рядових членів партії й навіть тих парт керівників, які обстоювали власні погляди.

Звичайно, в тексті першої радянської Конституції України, як і в текстах наступних, ми не помітимо того, що вже стало надбанням Конституції УНР 1918р., зокрема, такого важливого принципу реального демократизму, як розподіл влади між законодавчими, виконавчими та судовими структурами. Принцип політичної монополії вимагав не розподілу влади, а її максимальної концентрації, що є і адекватним виявом будь-якої диктатури.

Сам порядок прийняття Конституції УСРР якнайкраще продемонстрував ці тенденції. Представники фракцій боротьбистів та лівих есерів, які брали участь у ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад, намагалися надати Конституції більшої демократичності: змінити статтю про диктатуру пролетаріату, розширити кількість осіб, що мали право голосу, гарантувати піднесення національних культур раніше поневолених націй тощо. Проте ці пропозиції, з якими виступав Василь Еллан-Блакитний, були відхилені більшовиками.

Цікаво, що офіційний проект та остаточна редакція першої Конституції УСРР були написані російською мовою (до 1920р. все законодавство „незалежної” Радянської України велось російською мовою). Проте національно-визвольні змагання українського народу змусили більшовицьке керівництво Москві відійти від деяких попередніх позицій. Якщо спочатку Україну було проголошено складовою Російської Федерації, то в 1919р. номінально Радянська Україна стала незалежною (щоправда з зафіксованим у Конституції прагненням якнайшвидше втратити цю незалежність). Отже, форма самостійної держави на той час була збережена. Більше того: більшовики на Україні змушені були піти на блок з боротьбистами, лівими есерами, лівими українськими есдеками, єврейськими лівими соціалістами і на додачу засудити великодержавників у власному середовищі.

Конституція 1929р.

Створення в 1922р. Союзу радянських республік і прийняття в 1924р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести в Конституцію УСРР 1919р. відповідні зміни, пов’язані головним чином з розподілом компетенції між союзною і республіканською владою.

Саме з питань розподілу компетенції розгорілися гострі суперечки між прихильниками федерації (так званими „націонал-більшовиками” Х.Раковським, М.Скрипником та ін.) і поборниками сталінської „автономізації” (З.Мануїльський та деякі інші політичні діячі). Як відомо, перемогу здобула ідея федералізації, яка. Хоч і не гарантувала Україні як суб’єкту радянської федерації справді самостійний правовий статус, але все ж таки сприяла закріпленню її державного статусу. Та поступово, в процесі „загвинчування гайок” у політиці стосовно республік, до союзних органів переходило дедалі більше повноважень, сфера республіканської компетенції неухильно згорталася.

В 1929р. – на одинадцятому Всеукраїнському з’їзді Рад, 15 травня – було затверджено другу Конституцію УРСР як союзної республіки. Текст цієї Конституції складався з п’яти розділів, які включали 82 статті. В першому розділі – „загальні положення” – було подано виклад „Декларації прав і обов’язків трудящих УРСР”, яка дещо в іншому вигляді входила і до першої Конституції. В другому розділі йшлося про „радянське будівництво”, де вповні виявив себе принцип централізації, тобто безумовного підпорядкування нижчих владних органів вищим. Власне, цим освячувався принцип „адміністративної системи”, втіленням якої й виступила друга українська Конституція. В третьому розділі йшлося про виборчі права, привілеї, користуватися якими мали лише „трудящі класи”. Четвертий розділ стосувався питань формування республіканського бюджету, п’ятий присвячувався символіці й визначенню столиці, якою на той час був Харків.

Отже, як раз у рік так званого „великого переламу” закріплюється централізм державної влади. А під категорію осіб, обмежених у громадянських павах, під час колективізації потрапляють мільйони заможних селян-трудівників.

Отже, позбавившись так легковажно завоювань громадянської війни, одним з наслідків якої була певна політично-адміністративна самостійність. Уповноважені представники центру почали витісняти „українізовані” кадри. Починається чистка не лише серед партійної, а й серед партійної інтелігенції. Про масштаби терору в Україні А.Авторханов повідомляє: ”Аналіз жертв „Великого терору” 30-х років показує, що саме серед української партійної та безпартійної інтелігенції жертв терору було в кілька разів більше, ніж у центральних областях Росії”.

3.Конституція 1937р.

У середині 30-х років керівництво комуністичної партії дійшло до висновку про необхідність внесення „демократичних” змін до Конституції СРСР 1924р., а також до конституцій союзних і автономних республік. Вперше це питання було винесене на обговорення у 1935р. на лютневому пленумі ЦК ВКП(б). Таким чином намічалося утворити видимість подальшої демократизації державного ладу.

VIII Всесоюзний з’їзд Рад 5 грудня 1936р. одноголосно затвердив і ввів у дію нову Конституцію СРСР1936р.

Прийняття Конституції Союзу РСР вимагало розробки нових республіканських конституцій, у тому числі й конституції УСРР. Розробка проекту конституції УСРР нагадувала процес, який вже відбувався на союзному рівні. 13 липня 1936р. Президія ЦВК УСРР утворила конституційну комісію, до складу якої увійшли державні та партійні провідники України: Петровський, Косіор, Постишев. Задонський, Любченко, Якір та ін. Наприкінці 1936 р. Президія ЦВК УСРР прийняла проект Конституції, запропонований конституційною комісією, за основу. Після всенародного „обговорення” він був переданий на розгляд Надзвичайного ХІV з’їзду Рад УСРР, який 25 січня з’їзд Рад постановив: „Проект Конституції (Основного закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки в редакції, поданий Редакційною Комісією, затвердити”.

Конституцію УРСР 1937р. побудовано у відповідності до Конституції СРСР 1936р. Вона майже повністю відбивала союзну Конституцію, відтворювала її принципи, копіювала основні положення. Обидві конституції мали демагогічний характер і були як би поза часом і простором. Численні положення Конституції УСРСР, як і Конституції СРСР, особливо про права людини, насправді не діяли. Вони мирно співіснували з репресивною машиною, масовими арештами, розстрілами. Основний Закон за формою був демократичним, але повністю відірваним від реального життя.

Нова Конституція УСРР, проголошена найдемократичнішою у світі. Насправді ж Конституція СРСР 1936р. повинна була замаскувати той „великий терор”, який Сталін та його поплічники організували в Радянському Союзі і від якого, може, найбільше постраждала Україна. Недарма Микита Хрущов, який у той час став керівником української компартії, з гордістю казав, що українська компартія „була вичищена до блиску”.

Конституція УРСР 1937р. складалася з 146 статей, об’єднаних в розділи.

Розділ1, присвячений суспільному устрою, був побудований на соціалістичних засадах. Україна визначалась як „соціалістична держава працівників і селян”, де політичну владу становлять Ради депутатів трудящих. Економічною основою УРСР визнавались соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, яка мала форму державної або кооперативно-колгоспної власності.

Особливе значення мав розділ, присвячений державному устрою. Згідно зі ст.. 13 Конституції УРСР „добровільно об’єдналася з іншими рівноправними Радянськими Соціалістичними Республіками” в союзну державу – СРСР. Конституція підкреслювала, що територія УРСР не могла бути змінена без згоди республіки. Найбільш важливим було положення про те, що „Українська РСР зберігає за собою право виходу З Союзу Радянських Соціалістичних Республік”. Проте, як свідчила практика, такі принципи об’єднання, як добровільність та рівність, були лише декларацією, що не відповідала дійсності, а право виходу з СРСР – фікцією. Реально діючими були лише статті Конституції УРСР 1937р., де йшлося про те, що кожний громадянин України є громадянином СРСР і що „УРСР здійснює державну владу самостійно” тільки поза межами ст. 14 Конституції СРСР, де визначені права і компетенція вищих органів влади і управління СРСР.

В наступних розділах Конституції йшлося про структуру, порядок утворення, компетенцію та основні форми діяльності центральних і місцевих органів державної влади і державного управління.

Вищим органом державної влади УРСР ставала Верховна Рада, яка обиралася громадянами України строком на 4 роки. Віднині це був єдиний законодавчий орган УРСР. Інші органи такого права не мали, як це було раніше. У відповідності до конституції Верховна Рада УРСР обирала Президію – колегіальний, постійно діючий орган.

Верховна Рада утворювала також уряд – Рад нарком УРСР, який був найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади. Він мав право видавати постанови і розпорядження „на основі виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Ради Народних Комісарів СРСР” і перевіряти їх виконання.

До складу Раднаркому УРСР входили голова Раднаркому, його заступники, голова державної планової комісії УРСР, уповноважений комітету заготівель СРСР, начальник управління у справах мистецтв, уповноважені загальносоюзних наркоматів і 14 наркомів УСРСР, 10 з яких очолювали союзно-республіканські наркомати і тільки 4 – республіканські (освіти, місцевої промисловості, комунального господарства, соціального забезпечення). Така структура Раднаркому свідчила про дуже сильну централізацію в справах державного управління.

Місцевими органами державної влади в областях, округах, районах, містах і селах України були Ради депутатів трудящих, які „обиралися” населенням відповідних адміністративних одиниць строком на 2 роки.

У розділі 10 Конституції закріплювалися основні права і обов’язки громадян УРСР, які отримували право на працю, відпочинок, матеріальне забезпечення в старості, а також на освіту та ін.

В ст.124 Конституції йшлося про свободу слова, друку, зборів і мітингів, вуличних демонстрацій, тобто про свободи, які були просто неможливі в умовах тоталітарної системи. В той час, коли провадились незаконні обшуки і арешти, здійснювались масові репресії, в Конституції урочисто проголошувалась недоторканість особи, житла та ін.

Конституція 1936р. була побудована таким чином, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед 13 її розділів розділ про права та обов’язки громадян займав лише десяте місце, до того ж мав декларативний характер. Всебічний розвиток особи в цій Конституції розглядався не як мета соціального будівництва, а як засіб досягнення мети – побудови сталінської моделі соціалізму.

Усе це свідчило про те, що Конституція УРСР, як і Конституція СРСР, не забезпечувала втілення в життя багатьох своїх положень. Реальна практика сталінщини перекреслювала демократичність Конституції УРСР 1937р.

Не захищала Конституція УРСР й національні права українського народу. Розпочата ще з 20-х років українізація не просто припинилась, вона почала тепер розглядатися під тиском Сталіна як прояв націоналізму, наслідками чого стали розгром української науки, культури, знищення українських провідних кадрів. Зазнали утисків і національні меншості.

Серйозних змін зазнала виборча система. Конституція УРСР 1937р. відмовилась від виборів, де робітничий клас мав переваги над селянством, а значна частина населення взагалі була позбавлена виборчих прав, від виборів багатоступеневих та відкритих. Згідно зі ст.133 Конституції вибори до Рад депутатів трудящих усіх ступенів провадились на основі „загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні”. Як уже зазначалось, справжніх виборів у дійсності не провадилось, це була лише ширма, яка прикривала тоталітарний режим.

На відміну від Конституції 1929р., де не розглядалися питання, пов’язані з організацією та діяльністю судово-прокурорських органів, Конституція 1937р. мала спеціальний розділ, присвячений суду та прокуратурі. Тут визначався порядок утворення судово-прокурорських органів, проголошувались основні принципи їх діяльності. В конституції багато говорилося про зміцнення соціалістичної законності, право звинуваченого на захист, процесуальні гарантії особи. Але практика була зовсім іншою. Виключний порядок судочинства у справах про терористичні акти, діяльність особливої наради при НКВС СРСР, терор і репресії – все це було несумісним з принципами, проголошеними Конституцією 1937р.

Особливістю джерел права в Україні до прийняття конституції УРСР 1937 року було те, що приймати закони мали право Всеукраїнський з’їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і Раднарком УСРР.

Конституція УСРР 1929 року оголошувала Всеукраїнський з’їзд Рад „верховним органам влади” УСРР. В силу цього з’їзд мав право прийняти до свого розгляду і вирішити будь яке питання, у тому числі й шляхом прийняття закону. ВУЦВК було надано право затверджувати проекти кодексів, а також усіх законодавчих актів, які визначали загальні норми політичного, економічного і культурного життя УСРР. Одночасно таке ж саме право в галузі законодавства мала президія ВУЦВК з однією поправкою: всі ці законодавчі акти в обов’язковому порядку повинні виноситися на розгляд і затвердження сесії ВУЦВК. Раднарком УСРР в межах наданих йому ВУЦВК прав також видавав законодавчі акти і постанови.

Характерною рисою у розвитку джерел права з початку тридцятих років стає перевага загальносоюзного законодавства над республіканськими. Ця тенденція проявлялася в двох напрямках: по-перше, в тому, що поширюється пряма дія загальносоюзних законодавчих актів, а по-друге, якщо і видавались республіканські законодавчі акти, то в більшості своїй вони будувалися на основі відповідних загально союзних законодавчих актів і значною мірою повторювали останні.

З прийняттям Конституції СРСР 1936 року і Конституції УРСР 1937 року відбулися серйозні зміни. Відтепер усі нормативні акти поділялись на закони і підзаконні акти. Конституція СРСР 1936 року встановила, що законодавство в СРСР здійснюється виключно Верховною Радою СРСР. Аналогічну норму було вміщено і в Конституцію УРСР 1937 року стосовно Верховної Ради УРСР.

Слід зазначити, що хоч і була в цей час створена міцна правова система, але існувала вона як би незалежно від реального життя.

4. Конституція 1978р.

У повоєнний час питання про потребу прийняття нової конституції Радянського Союзу, а відповідно й союзних республік, порушували кілька разів, починаючи ще з часів Хрущова. Щодо України це питання виникло лише в 1976р., коли почалася інтенсивна робота над проектом союзної Конституції.

Необхідність прийняття нових союзної та республіканських конституцій була соціально зумовлена. Ліквідація культу особи Сталіна, певне розширення повноважень союзних республік наприкінці 50-х років, декларування того, що Радянський Союз із держави диктатури пролетаріату перетворився на загальнонародну державу, деякі кроки в бік поширення демократичних інститутів, виникнення у країні відкрито опозиційних рухів, - усе це вимагало принаймні косметичних конституційних змін.

За таких умов почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми та положення Конституції СРСР 1977р.

Для підготовки проекту Конституції України було створено конституційну комісію на чолі з першим секретарем компартії України Щербицьким, організовано робочу групу цієї комісії, куди ввійшли фахівці-державознавці. Підготовлений робочою групою проект Конституції України обговорювався на засіданні конституційної комісії, був після деяких зауважень прийнятий, але на цьому все й закінчилося. Згодом представників України, як і інших союзних республік, викликали до Москви, де вони одержали відповідні матеріали до конституції своїх республік. Уже один такий підхід говорив більше, ніж щось інше, про „суверенність” республік.

Водночас не можна заперечувати, що нова Конституція УРСР закріплювала цілу низку демократичних принципів у тих межах, які дозволяв правлячий режим. Україна проголошувалася загальнонародною державою, декларувалися принципи народовладдя, верховенства Конституції та діючих законів, трудові колективи визнавалися важливими суб’єктами політичного життя країни, стверджувалося, що основним напрямом розвитку політичної системи суспільства є дальше розгортання демократії. На жаль, як показало життя, всі демократичні настанови Конституції здебільшого мали формальний характер. Натомість не тільки збереглося, а й зміцнилося фактичне панування комуністичної партії, яка проголошувалася провідною політичною силою суспільства. Загалом Конституція 1978р. не внесла принципових змін у державне життя України.

5.Проект конституції 1991р.

Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалежності розпочався новий етап у розвитку конституційного процесу в Україні. Його вихідною точкою стало проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990р. важливе конституційне значення мав Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991р., який дістав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991р.

Одразу після ухвалення Декларації про державний суверенітет України розпочався процес розробки процесів нової Конституції. Верховна Рада створила Конституційну комісію. Розроблений цією комісією проект Конституції було оприлюднено у 1992 році і винесено за традицією радянських часів на так зване „всенародне обговорення”. Значною частиною незалежних експертів цей проект було кваліфіковано як внутрішньо суперечливий і такий, що не відповідає сучасним правовим нормам. Його, фактично, покладено під сукно. У відповідь з’явився альтернативний варіант конституції, створений ініціативною групою Конституційно-демократичної партії (КДП) та Партії зелених України (ПЗУ), яка, зокрема, передбачає, замість унітарно-централізованої системи, створення земельного устрою в українській державі, значно ширше сформульовані громадянські права і свободи, чіткий розподіл влад та деякі інші відмінності.

Свій проект (дуже стислий, власне тезовий) запропонувала і Українська національна консервативна партія. Почали з’являтися й індивідуальні розробки – такі, як проект харківського правника Всеволода Речицького.

Оприлюднений новий (доопрацьований) варіант офіційного проекту конституції (літо 1993 року) врахував чимало ідей так званого альтернативного, що належить КДП – ПЗУ. Проте дискусійним залишилося питання: хто має приймати нову Конституцію – Верховна Рада чи спеціально скликані для цього Конституційні Збори?

Отже, ми змогли в повному обсязі побачити еволюцію української конституції. В Конституції України, що була прийнята 28 червня 1996 р., був відображений досвід минулих років. Ми вже бачимо значний прогрес в бік демократичності. Проголошені основні права та свободи громадян, але основний прогрес в тому, що на відміну від конституцій минулих років, де також були проголошені ці принципи, вони відображені не лише на папері, але й у реальному житті. Звичайно, наша сучасна конституція нашим нащадкам, можливо, буде здаватися недосконалою, але вони безумовно використають цей досвід для досягнення своїх інтересів.

Досвід минулих рокі є досить цікавим і за одне століття українська конституція пройшла майже всі ті стадії розвитку, що конституції інших держав проходили століттями.

Література

Акопян А.Г. Основы украинского государства и права. – Донецк: Либідь, 1996. – 150с.

Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – Київ: Генеза, 1995. – 608с.

Історія держави і права України. Ч. 2.: за ред. А.Рогожина. – Харків: Основа, 1996. – 480с.

Основи конституційного ладу України. – Київ: Либідь, 1997. – 206с.

Слісаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. – Київ: Знання,1993. – 192с.