Рівненщина у Великій вітчизняній війні

Рівненщина у Вітчизняній війні 1941–1945 pp.

Скільки б часу не минуло після закінчення Великої Вітчизняної війни, не зітреться вона з пам'яті народної… Протягом 1418 вогненних днів і ночей в жорстоких та кровопролитних боях на радянсько-німецькому фронті – головному фронті Другої світової війни – вирішувалась доля людства.

Останнім часом в Україні набули поширення концепції, за якими Вітчизняна війна 1941–1945 pp. не є війною українського народу, буцімто вона не має відношення до історії України. Подібне маніпулювання історичними фактами викреслює один з найважливіших і найвідповідальніших періодів з історії України. Тим часом Друга світова війна відіграла особливу роль в історії нашої держави, якій випала сумна доля бути буфером між двома імперіями, що змагалися між собою. Обидві вони проявляли особливий інтерес до України та її величезного потенціалу, в результаті чого вона найбільше потерпіла, розплачуючись і за гітлерівську агресію, і за згубні прорахунки сталінського керівництва. 40-мільйонний народ України, її територія, промисловий потенціал, сировинні та продовольчі ресурси були втягнуті в епіцентр смерчу світової війни.

Український народ сприйняв гітлерівську агресію як загрозу своєму існуванню, тому одразу ж після вторгнення Німеччини на українську землю Друга світова війна ставала для нього визвольною, справедливою, вітчизняною. У цій війні мільйони людей захищали від іноземного поневолення власне життя, сім'ї, домівки, свою Вітчизну.

9 травня 1945 року ця війна завершилась перемогою антигітлерівської коаліції над фашистською Німеччиною. Через кілька місяців капітулювала імперіалістична Японія. Настав мир – довгожданий, вистражданий у кривавій боротьбі.

Славну сторінку в історію боротьби за свободу і незалежність своєї Вітчизни вписали сини і дочки Рівненщини. Однак не всім їм судилося святкувати перемогу. Вшанувати світлу пам'ять полеглих на полях битв, увічнити їх імена – наш священний синівський і громадянський обов'язок. Слово – міцніше від бронзи й бетону. Хай ця Книга славить у віках подвиг героїв. Хай знайдуть на її сторінках вічний спокій воїни, могили яких ще досі не знайдені. Хай кожен примірник цієї Книги буде скромним пам'ятником для сердець десятків тисяч сімей загиблих. Відкрита на потрібній сторінці, Книга розповість рідним і нащадкам героїв про тих, кому ми зобов'язані життям.

Напередодні війни

Рівненська область з центром у м. Рівне була утворена із колишніх – Дубенського, Здолбунівського, Костопільського, Рівненського і Сарненського повітів Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 4 грудня 1939 року. Вона займає територію від 50 до 51,9° північної широти і від 20 до 27,7° східної довготи, фігурально витягнута з півночі на південь на 210 км при середній ширині близько 130 км. її сусідами до війни на півночі були Пінська область Бєларусі, на сході – Житомирська, на південному сході – Хмельницька, на півдні – Тернопільська і на заході – Львівська та Волинська області. Загальна площа області напередодні війни становила 20,6 тис. кв. кілометрів.

За даними на 1 січня 1941 року, чисельність населення в області становила 1 139 808 чоловік, з них міського – 149 673 і сільського – 990 135 чоловік. За національним складом населення до моменту німецько-фашистської окупації розподілялось:

українців –	859 415	чоловік,	або	75,4%
росіян –	71808	чоловік,	або	6,3%
євреїв –	101 443	чоловіки,	або	8,9%
поляків –	70668	чоловік,	або	6,2%
чехів –	11398	чоловік,	або	1,0%
німців –	5699	чоловік,	або	0,5%
білорусів –	13678	чоловік,	або	1,2%
інших –	5699	чоловік,	або	0,5%

В обласному центрі на 1 січня 1941 року проживало 40 612 чоловік, з них 82% становили євреї, 19% – поляки і 8 – українці та росіяни.

До війни область мала у своєму складі ЗО районів і 9 міст: Рівне (обласний центр), Дубне, Здолбунів, Сарни, Костопіль, Корець, Остріг, Дубровиця і Ра-дивилів, а також 4 робітничі селища міського типу – Клесів, Клевань, Рокитне і Мізоч. Всі вони, за винятком міста Рівне, підпорядковувались районним Радам депутатів трудящих. В області діяли 856 сільських Рад з 1643 населеними пунктами.

На початок 1941 року в області налічувалося 341 підприємство, де працювало 11 565 робітників. Селяни безкоштовно одержали в своє користування 105 тис. га землі. Було створено ЗО МТС. На 10 квітня 1941 р. понад 28 тис. селянських господарств об'єдналися в 464 колгоспи.

Перед німецькою окупацією в області налічувалось 1169 навчальних закладів, у тому числі 1162 загальноосвітні школи, вчительський інститут, З педучилища і 3 спецшколи, в яких навчалося 172 427 чоловік. Крім цього, діяло 540 шкіл для неписьменних і малописьменних, 21 вечірня школа. В 30 дитячих садках і 6 дитячих будинках виховувалось 2210 дітей.

У містах і селах працювали 3 будинки культури і 411 клубних установ, 2 обласні 53 районні та сільські бібліотеки, функціонували краєзнавчий та історичний музеї в Рівному і Дубному, історико-археологічний музей в Острозі. У Рівному і Дубному діяли музичні школи, в обласному центрі – філармонія, Будинок народної творчості, український драматичний театр.

22 червня 1941 року мирне життя країни було перерване віроломним нападом гітлерівської Німеччини. З перших днів війни територія Рівненщини стала місцем запеклих боїв. Міста і села піддавалися нещадному бомбардуванню.

Луцько-бродівсько-рівненська операція 23–29.06.1941 р.

Німецько-фашистське командування, розробляючи плани нападу на СРСР, один з ударів своїх військ передбачало по передових частинах Червоної Армії, які дислокувались у районах Луцька, Рівного, Дубного. Гітлерівці планували, що, оволодівши цими важливими у стратегічному відношенні пунктами, вбий вийдуть на оперативний простір і розвинуть дальший наступ у напрямку Житомира та Києва. Для виконання цього завдання гітлерівці сформували 1-шу танкову групу з чотирьох танкових дивізій, в яких налічувалося 600–700 нових сучасних машин. Командування групою було доручено генералу Клейсту. 22 червня 1941 року розпочалася реалізація цього плану. Вже наступного дня, Перейшовши радянсько-німецький кордон, броньова армада вторглася на нашу землю.

Бойові операції проти ворога на Рівненщині вели воїни 5-ї армії під командуванням генерал-майора М. І. Потапова, 8-, 19-, 22-го механізованих корпусів та інших частин і з'єднань Червоної Армії. Один з перших ударів ворога прийняли на себе два танкових батальйони 10-ї танкової дивізії (командир генерал-майор С.Я. Огурцов) 15-го механізованого корпусу (командир генерал-майор І.І. Карпезо). Радянські бійці стримували кількісно переважаючу ворожу 16-ту танкову дивізію. У цьому бою, який тривав до середини дня 23 червня, було знищено 20 танків і 16 протитанкових гармат противника. Передовий же радянський загін втратив б танків Т-34 та 20 бронетранспортерів.

Проте затримати ворога на цій ділянці не вдалося. Гітлерівські війська, розвиваючи наступ, оволоділи Берестечком і в середині дня 25 червня захопили Дубне.

Жорстокі бої йшли і на схід від Володимира-Волинського. Тут відзначилися частини 19-ї танкової дивізії, яка була сформована у Рівному і вийшла 22 червня назустріч ворогу. Командир дивізії К.О. Семенченко вирішив атакувати фашистів у районі містечка Торчин Волинської області. Атакуючі проявили мужність і героїзм. Запалював їх на подвиг сам комдив. Він був тяжко поранений, проте продовжував керувати боєм.

За виявлений героїзм 22 липня 1941 р. К.О. Семенченку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Але на головному напрямку ворогові вдалося проникнути в глиб країни на 100 км. На львівському напрямку радянські війська відбивали атаки 17-ї ворожої армії. Проте сили були надто нерівними. Військова Рада Південно-Західного фронту, зважаючи на загрозу оточення противником укріплених районів, наказом від 26 червня дозволила військам відійти на новий рубіж.

Особливо напружена обстановка склалася в ці дні на Рівненському напрямку. З виходом ворога в район Дубна виникла загроза удару на флангах 5-ї та 6-ї армій (командуючі генерали М.І. Потапов та І.М. Музиченко) Південно-Західного фронту і проникнення ворога у їх тил. У зв'язку з цим вирішено було прискорити висунення механізованих з'єднань для контрудару.

На ранок 26 червня 9-й (командир генерал-майор К.К. Рокоссовський) та 19-й (командир генерал-лейтенант М.Ф. Фекленко) корпуси вийшли на північний захід від Рівного. Тут вони були підпорядковані командуючому 5-ю армією і дістали наказ завдати удару в напрямку на Дубне і по лівому флангу 3-го моторизованого корпусу танкової групи фашистського генерала Клейста.

Радянським воїнам протистояли основні сили 11-, 13-, 14-, 16-ї танкових дивізій 1-ї танкової групи та сім піхотних дивізій польової армії противника. 9-й мехкорпус вступив у бій з частинами 13-ї та 14-ї танкових дивізій ворога. 19-й мехкорпус атакував 11-ту танкову гітлерівську дивізію. У ході цих боїв, які відбувалися 28 та 29 червня, гітлерівці були відкинуті на південний захід від Рівного на 20–25 км.

Просунувся вперед і 8-й мехкорпус (командир генерал-лейтенант Д.І. Ря-бишев). Він, пройшовши 15 км, дістався Берестечка Волинської області.

Проте 15-й мехкорпус (командир генерал-майор І.І. Карпезо), який зазнав у попередніх боях втрат, очікуваних результатів не мав.

З ранку 27 червня у напрямку на Дубне розгорнув наступ 8-й мехкорпус. Особливого успіху досягла його група у складі 34-ї танкової дивізії (командир полковник І. В. Васильєв), танкового та мотоциклетного полків, яку очолив бригадний комісар М.К. Попель. Ця група опівдні перейшла в наступ і після важких боїв визволила Дубне, захопивши як трофеї близько півсотні ворожих гармат, що були використані у боях, та колону ворожих танків, з яких створили новий танковий батальйон.

У ніч на 28 червня 13 трофейних танків, якими управляли радянські водії, непомітно проникли у ворожу танкову колону і за умовним сигналом відкрили вогонь. У результаті цього 16-та танкова дивізія ворога зазнала великих втрат і вранці не пішла у наступ.

Сміливі дії 8-го мехкорпусу викликали розгубленість у ворога. Про це свідчить той факт, що начальник генштабу сухопутних військ фашистської Німеччини генерал-полковник Гальдер у своєму службовому щоденнику вимушений був у зв'язку з цим записати: «29.06.1941 р. на фронті групи армій «Південь» тривають великі бої. На правому фланзі 1-ї танкової групи 8-й російський механізований корпус глибоко вклинився в наше розташування і зайшов у тил 11-ї танкової дивізії. Це вклинення противника, очевидно, викликало великі безпорядки в нашому тилу в районі між Бродами і Дубном».

Бої були запеклими. Проте радянські війська, які наступали з півночі і півдня, діяли непогоджено. До того ж танкісти відчували нестачу пального і боєприпасів. Через це єдиного могутнього удару противнику не було завдано. Після того, як гітлерівці підтягнули у цей район сім дивізій, їм вдалося подолати опір радянських воїнів.

У боротьбі з танками ворога активну участь брали інші частини та з'єднання Червоної Армії. І серед них – артилерійські частини протиповітряної оборони і льотчики. В районі Луцька впертий бій з танками і автоматниками ворога вели гарматні обслуги 3-ї батареї окремого зенітного артилерійського дивізіону.

В боях особливо мужньо діяли механік-водій 86-го танкового підрозділу молодший сержант Васильченко, червоноармієць Дорох, молодший лейтенант Круглянський, лейтенант 43-го механізованого стрілецького полку Зеленчонок. А танковий екіпаж, яким командував Герой Радянського Союзу О.Ф. Фролов, 28 червня в районі с. Птича біля Дубного підпалив кілька ворожих машин. Проте від вибуху одного з ворожих снарядів спалахнула і його машина, ще один снаряд відбив у танка гармату. В цю мить Фролов і члени його екіпажу спрямували свій палаючий танк у ворожу головну машину.

Так було здійснено один з перших у Великій Вітчизняній війні танковий таран. Танкісти загинули.

Біля цього ж села Птича стояли на смерть радянські воїни під командуванням старшого сержанта П.Т. Попова, які, захопивши у ворога гармати вели з них вогонь по гітлерівцях. Усі герої загинули.

У боях за Рівне танкісти П. І. Абрамов та О.О. Голіков зі свого танка вогнем гармати та кулемета, а також гусеницями машини нищили гітлерівців, які вступали у місто. Тяжко поранені, вони загинули, але не здалися ворогу.

29 червня в районі села Ясениничі Рівненського району, прикриваючи відхід наших танкістів, батальйон В.Г. Богачова знищив 11 фашистських танків, 24 гармати, десятки кулеметів, понад 200 солдатів та офіцерів. Згодом комбату було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Полягли у цей час на Рівненщині старший політрук І. П. Гуров, командир полку М.Д. Болховітін, комбат капітан М. X. Мазаєв, генерал Т.А. Мішаній, полковник І. В. Васильєв, полковий комісар М.М. Немцев та сотні інших, у тому числі й невідомих героїв.

Радянським воїнам-учасникам битви на західній околиці Дубного споруджено монумент (1985; скульптор А. Скобликов, архітектори К. Сидоров, Г. Щербина).

Подвиги героїв – учасників танкової битви – найбільшої за кількістю в початковий період війни танків (2000) – увічнено в пам'ятниках, меморіальних дошках, назвах вулиць, шкіл.

Хоч радянські механізовані корпуси не змогли знищити 1-шу танкову групу, проте вони на цілий тиждень затримали її на цьому напрямку, завдали фашистам значних втрат і зірвали німецький план оточення головних сил Південно-Західного фронту.

На смертний бій

Уже в перший день війни в області розпочалася мобілізація в армію, запис добровольців. Одночасно створювались винищувальні батальйони, які знешкоджували ворожих диверсантів, їх пособників. Вони діяли в Рівному, Дубному, Сарнах, Висоцьку, Володимирці, Клесові, Костополі, Здолбунові, Радивилові та інших містах. Дружини санітарок надавали першу медичну допомогу пораненим, виносили їх із поля бою.

Протягом липня 1941 року фашисти окупували Рівненську область. Захоплену територію загарбники почали освоювати як воєнну здобич. Командування вермахту та чиновники гітлерівського рейху все тут проголосили власністю Німеччини.

З дальшим просуванням фашистських військ українські землі штучно розчленовувалися. Для управління ними на більшості території був утворений рейхскомісаріат «Україна». Центром його стало місто Рівне. Під страхом смерті заборонялось переходити створені гітлерівцями штучні кордони. У серпні 1941 року на окупованій території була введена фашистська цивільна адміністрація: міські, районні і сільські управи, поліцейські органи. Вони одержали надзвичайні повноваження щодо загарбаної території. Рейхскомісар «України» Еріх Кох з цинізмом садиста наставляв своїх підлеглих: «Я відомий як жорстокий собака. Тому і призначений рейхскомісаром «України». Наше завдання – висмоктати з України все, що тільки можна взяти, не беручи до уваги ні почуттів, ні власності українців. Я чекаю від вас крайньої жорстокості у ставленні до місцевого населення».

Окупована, проте нескорена, Рівненщина піднялася на смертний бій з фашистськими загарбниками. Окупанти зустрічали скрізь не тільки озброєний опір партизанів, а й саботаж населення. Таким чином паралізовувались всі заходи загарбників.

З перших днів окупації в області розгорнулась антифашистська боротьба. Вже в липні 1941 року почала діяти підпільна група В.О. Сосніна, яка вела розвідку, викриваючи зрадників українського народу, котрі пішли на службу до окупантів. У серпні 1941 року в Дубровиці виникла підпільна організація, якою керував О.О. Кринько. В Сарнах активно діяли підпільники, очолювані М.К. Фідаровим.

Розгалужена мережа підпільників, котрі завдавали відчутних ударів окупантам, діяла в Рівненському, Володимирецькому, Морочнівському, Ра-фалівському та інших районах області. Не давали спокою фашистам патріоти Рівного. Підпільники П.М. Мірющенка, Т.Ф. Новака, М.М. Остафова здійснили чимало диверсійних операцій, визволяли з таборів військовополонених, знищували зрадників і запроданців.

Антифашистська боротьба на Рівненщині ширилася з кожним днем. Уже в 1942 році створюються партизанські групи Д. Попова і М. Корчева в Морочнівському, А. Сидельникова, М. Мисюри в Рафалівському районах, які з часом переросли у партизанські загони.

З метою згуртування і посилення діяльності патріотичних сил 19 грудня 1942 року ЦК КП(б) У прийняв рішення про створення Рівненського підпільного обкому партії на чолі з В.А. Бегмою. Він почав діяти 5 березня 1943 року. Базою стало село Озерськ Висоцького району. Одночасно був створений обласний штаб партизанського руху, видавалась українською і польською мовами підпільна газета «Червоний прапор» («Червоний штандар»).

Активізації діяльності підпілля і розгортанню партизанського руху на Рівненщині сприяли партизанські рейди: в листопаді 1942 року був здійснений рейд з Бєларусі на Рівненщину загону під командуванням батальйонного комісара А.П. Бринського, в жовтні–листопаді 1942 року – партизанських з'єднань С.А. Ковпака і О.М. Сабурова. В різний час Велико? Вітчизняної війни на Рівненщині діяли з'єднання і загони під командуванням Д.М. Медведева, 1.1. Щитова, Я.П. Шкрябача, О.Ф. Федорова, С.Ф. Маликом, В.М. Ярем-чука, М. І. Наумова, В, М. Таратути, П.С. Коротченка, П.П. Вершигори, М. І. Шукаєва, Я.С. Мельника, Д. І. Бурченка, М.А. Прокоп'юка. «Як ні одна область на Україні, Ровенська область була центром, в якому сконцентрувались з'єднання, – згадував С.А. Ковпак, – тут починалися головні рейди по глибоких тилах противника. Кожен партизан завжди з почуттям глибокої вдячності буде згадувати її ліси, допомогу, яку надавали йому ровенчани…»

В результаті партизанського руху весною 1943 року на півночі області утворився партизанський край, який охоплював понад 1000 населених пунктів, де була відновлена Радянська влада.

15 серпня 1943 року створено три партизанські з'єднання: Рівненське партизанське з'єднання №1 (командир В.А. Бегма, комісар О.С. Повторенко, а згодом М.С. Корчев), Рівненське з'єднання №2 (командир І. П. Федоров, комісар Л. Є. Кизя) і третє з'єднання, сформоване з польських антифашистів (командир Р. Сатанинський, комісар X. Т. Кудояр, згодом С. Сайков). Усього в партизанських з'єднаннях, загонах і диверсійних групах, які діяли на Рівненщині, налічувалося 13 586 бійців. Партизани і підпільники області пустили під укіс 607 ешелонів з живою силою і технікою ворога, знищили 4368 залізничних вагонів і платформ, понад 70 км залізничного полотна, понад 160 км зв'язку, підірвали близько 60 залізничних і більше 100 мостів на дорогах, зруйнували 209 підприємств, 63 маєтки, ліквідували 13 гарнізонів, знищили майже 1000 автомашин, більше 100 танків, 200 гармат, 60 бронемашин, вбили і поранили 26 365 гітлерівців.

Складовою частиною антифашистської боротьби в Україні стали дії УПА (Української повстанської армії). Перші партизанські загони, що потім увійшли до її складу, виникли на Поліссі й Волині й не були пов'язані з ОУН (Організацією українських націоналістів). Невдовзі, як розпочалася війна, Т. Бульба-Боровець, близький до уряду УНР (Української Народної Республіки), що перебував у Варшаві, сформував нерегулярну військову частину під назвою «Поліська Січ». Метою утворення цього формування проголошувалося очищення регіону від залишків Червоної Армії. Коли наприкінці 1941 року німці спробували розпустити «Поліську Січ», Бульба-Боровець розпочав партизанську війну з німцями.

Наприкінці 1942 року на Волині й Поліссі для боротьби з окупантами виникають збройні загони обох відгалужень ОУН – бандерівців і мельниківців. Провід ОУН-Б у лютому 1943 року на III Надзвичайній конференції ОУН проголосив гасло «боротьби на два фронти» – проти фашистських окупантів і проти більшовиків. Це гасло підтвердив і III Надзвичайний великий збір ОУН у серпні 1943 року. Виконуючи це рішення, провід ОУН-Б об'єднує під своїм керівництвом роззброєні загони мельниківців і деякі відділи УПА «Поліська Січ» Бульби-Боровця. Створеному таким чином формуванню ОУН-Б дає назву Української повстанської армії. УПА здійснювала контроль над значною частиною Волинської і Рівненської областей, а згодом і Галичини. Поряд із сутичками з німцями підрозділи УПА–ОУН вели бої з радянськими партизанами, а потім і з регулярними частинами Радянської Армії. Між-партійні чвари між бандерівцями й мельниківцями вкрай негативно позначилися на українському національному русі опору, до того ж призвели до невиправданих жертв серед цивільного населення.

Активно діяло на території області польське партизанське з'єднання, яким командував Р. Сатановський. Воно перебувало в тісному контакті з партизанськими з'єднаннями В.А. Бегми і О.М. Сабурова, провело 35 боїв. Партизани з'єднання брали активну участь у визволенні Польщі.

У селі Обарів Рівненського району формувалися чехословацькі, угорські, польські та інші парашутно-десантні групи, з якими летіли і найдосвідченіші радянські партизани, щоб допомогти патріотам визволити їхні країни від агресора. У тил ворога було перекинуто 7 груп, які налічували 462 чоловіка.

Визволення

Визволення Рівненської області від німецько-фашистських загарбників почалось у ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, яка розгорнулась наприкінці 1943 року. На правому крилі 1-го Українського фронту 13-та армія під командуванням генерал-лейтенанта М.П. Пухова після оборонних боїв під Коростенем перейшла в наступ і наприкінці грудня 1943 року перенесла бойові дії на територію Рівненщини. У першій половині січня 1944 року головні сили 13-ї армії визволили східні райони області – Рокит-нівський і Березнівський, форсували річку Случ і штурмом оволоділи залізничним вузлом і містом Сарни. Передові загони вийшли до річки Горинь і після впертих боїв зайняли Костопіль, Корець, Гощу.

В Луцько-Рівненській операції (27 січня-11 лютого 1944 р.) 13-та армія в результаті обхідного маневру і стрімкого удару оволоділа обласним центром Рівне, залізничним вузлом Здолбунів, районними центрами Млинів, Острог.

Визволення області завершилось у березні 1944 року в ході Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції. З'єднання і частини 13-ї армії після впертих боїв оволоділи містами Дубне і Радивилів.

У боях за визволення Рівного, Здолбунова, Рокитного, інших міст і сіл активну участь брали партизанські загони і з'єднання, добровольці із Туви, які входили до складу 8-ї гвардійської кавалерійської дивізії.

За бойові подвиги, здійснені на Рівненщині, високого звання Героя Радянського Союзу удостоєні піхотинець В.Т. Сидоров, льотчики С.Г. Іванов, В.П. Іванов, Є. Ф. Трофимов, М.Л. Часник, І. В. Павлюченко, танкіст М.О. Четвертной, артилеристи І. І. Удалоа, П.Г. Стрижак та інші. Високо оцінено подвиги підпільників та партизанів, Д.М. Медведеву, М. І. Кузнецову, М.Т. Приходьку, М.С. Орлову, Т.Ф. Новаку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Понад 3 тисячі партизанів і підпільників нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу.

рівненський вітчизняний війна загарбник

Злочини окупантів

За час окупації область зазнала величезних втрат. Збитки, завдані народному господарству, обчислюються в 3 146 773,8 тис. карбованців. Було спалено, знищено і пошкоджено 25 838 житлових приміщень і 41 459 надвірних будівель. Фашисти і їх найманці забрали і пограбували 5455 машин і сільськогосподарських знарядь, 72 510 голів худоби, тисячі голів птиці, знищили десятки тисяч фруктових дерев. Здійснюючи повітряні нальоти і наземні каральні експедиції проти мирного населення, окупанти стерли з лиця землі колишні районні центри Людвипіль, Морочне і Деражне, піддали значному руйнуванню міста Сарни, Радивилів, селище міського типу Млинів3. В області знищено багато сіл: в Гощаиському районі – 39, Здолбунівському – 18, Клеванському – 20, Межиріцькому – 15, у Корецькому – 13.

Окупанти і їх спільники спалили і зруйнували 198 шкіл повністю і 187 частково, 25 театрів і клубів повністю і 11 частково. За час окупації вони знищили 26 лікарень і пошкодили 33 приміщення дитячих закладів, пограбували і знищили на 11 750 тис. крб. медичних інструментів, медикаментів, обладнання, зруйнували багато мостів, шляхів.

Нехтуючи релігійними почуттями населення, фашисти спалили і зруйнували 37 церков повністю і 28 частково, 11 костелів повністю і 2 частково, 18 синагог повністю і 10 частково. Майно, що знаходилося в культових приміщеннях, було пограбовано.

За роки окупації області фашисти розстріляли, замордували 232 874 мирних громадян і військовополонених, вивезли до Німеччини 22 530 молодих людей на каторжні роботи.

Узагальнені дані про злочини німецько-фашистських окупантів, вчинені на Рівненщині над цивільним населенням і військовополоненими

Назва району	Розстріляно	Повішено	Померло після тортур	Загинуло від бомб і снарядів	Загинуло військово-полоне- них	Всього загинуло	Вивезено до Німеччини
Здолбунівський	5406	2	15	267	300	5990	277
Демидівський	1397	–	–	–	–	1397	555
Степанський	631	5	23	14	50	723	–
Клеванський	3056	–	–	–	–	3056	211
Володимирсцький	2700	3	–	–	–	2703	997
Мізоцький	5145	–	290	–	–	5435	56
Сарненський	13067	53	91	500	–	13 711	1500
Олександрійський	1885	–	27	15	1320	3247	307
Костопільський	17 910	6	34	–	150	18 100	1222
Клесівський	–	–	–	–	–	–	702
Козинський	1233	2	2	51	–	1288	983
Березнівський	7200	–	–	–	–	7200	4000
Червоноармій-	2300	–	–	–	–	2300	841
ський**	411	–	–	–	–	411	220
Рокити івський	19975	–	–	–	3230	23205	633
Дубнівський	5090	–	–	–	–	5090	258
Корецький	247	–	4	–	–	251	1731
Вербський	2322	–	–	–	–	2322	–
Млинівський	2953	13	–	–	–	2966	500
Рафалівський	3600	–	–	–	–	3600	49
Межиріцький	–	–	–	–	–	–	342
Дубровицький	5319	1	624	–	26	5970	53
Тучинський

Організація українських націоналістів (ОУН) та Українська повстанська армія (УПА). Після вбивства радянським агентом у 1938 р. керівника ОУН Є. Коновальця в організації почалася міжфракційна боротьба. Фракцію ветеранів, які здебільшого перебували в еміграції, очолював А. Мельник. Радикальні бойовики, які вели у західноукраїнських землях підпільну боротьбу з польськими окупантами, визнавали владу С. Бандери. Ідеологічних розбіжностей між фракціями не існувало; обидві сповідували так званий «інтегральний націоналізм» – наступальний різновид націоналізму з яскраво вираженою антипольською і антиросійською спрямованістю.

У серпні 1939 р. у Римі відбулася конференція ОУН, на якій переважали прибічники А. Мельника. Його було оголошено керівником ОУН. Однак більшість первинних осередків організації у західноукраїнських землях не визнала рішень Римської конференції. Напередодні окупації Польщі німецькими і радянськими військами націоналістичний рух виявився розколотим.

Фракція А. Мельника орієнтувалася на нацистську Німеччину, оскільки західні демократії не мали найменшого бажання займатися українським питанням. С. Бандера вимагав, щоб ОУН створила підпільну армію і боролася з будь-якою державою, яка стане на заваді українській державності. Головним ворогом він вважав сталінський режим, під контролем якого на початку 40-х pp. опинилися мало не всі українські землі. Не виключалася й можливість боротьби з Німеччиною.

Понад півмільйона українців Холмщини і Лемківщини жили в умовах німецької окупації, тому що ці землі за пактом Ріббентропа – Молотова відійшли до Генерального губернаторства, як стала називатися Польща. Сюди в 1939–1940 pp. втекли десятки тисяч політичних біженців, щоб врятуватися від терору НКВС. Німецька адміністрація дозволила утворити у Кракові Український центральний комітет, очолюваний відомим вченим В. Кубійовичем, але слідкувала за тим, щоб він не займався політичною діяльністю. Однак комітет використовували у своїх інтересах оунівці, яких серед біженців було багато. Саме у Кракові у лютому 1940 р. було скликано конференцію, яка відкинула рішення римського збору ОУН. Відтоді ОУН офіційно розкололася на дві ворогуючі між собою організації: ОУН(р), або ОУН(б), – революційна, чи бандерівська, і ОУН(м) – мельниківська.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз С. Бандера почав добиватися підтримки нацистського уряду, підкреслюючи цілком очевидний факт: для оунівців новий ворог Гітлера в особі Сталіна є противником №1. Він знайшов певне співчуття серед керівників абверу (військової розвідки) на чолі з адміралом В. Канарісом. Навпаки, керівництво нацистської партії, зокрема М. Борман, не вважало за потрібне підтримувати український національно-визвольний рух, оскільки не розглядало його як серйозний фактор в радянсько-німецькій війні. Сам фюрер до якогось часу не висловлювався цілком певно. Це створювало в оунівців ілюзії щодо можливого співробітництва з гітлерівцями, які швидко просувалися з Україні.

З ініціативи мельниківців незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії були створені українські частини – «Нахтігаль» і «Роланд». Командування вермахту розраховувало використовувати їх, в основному, для каральних дій, спрямованих передусім проти поляків і євреїв. ОУН (б) розраховувала на те, Ідо ці частини їй вдасться використати для утворення в майбутньому національної армії. Найближчі події показали, що такі сподівання Бандери були побудовані на піску.

ЗО червня 1941 р. при підтримці «Нахтігалю» ОУН (б) проголосила у щойно захопленому німцями Львові утворення Української держави. На чолі уряду було поставлено одного з найближчих соратників Бандери Я. Стецька. Німецьке військове командування прореагувало на цей крок досить індиферентне, оскільки лідери проголошеної держави клялися у вірності рейху. Однак клятви не змінили позиції берлінських властей. С. Бандеру та його найближчих співробітників було ув'язнено. Гітлер бажав використовувати оунівців як колабораціоністів, але рішуче відкидав найменші ознаки їх незалежної поведінки, такі, зокрема, як несанкціоноване Берліном проголошення української державності.

Незалежну поведінку оунівців виявляли в т. зв. «похідних групах», які просувалися по території України слідом за наступаючими німецькими військами. Метою їх було встановлення місцевого самоврядування під контролем ОУН. Після того як на окупованій території утвердилася нацистська адміністрація, вона за допомогою частин СС розгромила осередки бандерівців і мельниківців. Оунівці змушені були піти в підпілля.

Восени 1941 p. T. Бульба (Боровець) сформував на Поліссі та Волині загони «Поліської Січі», які боролися із залишками Червоної армії. Бульба не був оунівцем і користувався підтримкою уряду УНР у вигнанні, який перебував у Варшаві. Прагнучи зберегти самостійність, він перетворив свої загони на партизанські і дав їм претензійну назву – Українська повстанська армія (УПА). Бульбівці боролися одночасно з німецькими гарнізонами і радянськими партизанськими загонами, але їх воєнна активність була невеликою.

Восени 1942 р. ОУН (б) взяла курс на створення партизанської армії, яка мала боротися як з окупантами, так і з польськими та радянськими партизансько-підпільними формуваннями. В цю партизанську армію явочним порядком було включено збройні формування Бульби і ОУН(м). Армію назвали, як і бульбівську, – УПА. Очолив її один з керівників розформованого німцями «Нахтігалю» Р. Шухевич (бойовий псевдонім Т. Чупринка).

УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за своїм складом була переважно селянською. Вона налічувала десятки тисяч бійців (за деякими оцінками, на початку 1944 р. – до 100 тис.), які діяли переважно на Волині, у Поліссі, в Галичині.

Керівні кадри повстанської армії складалися, головним чином, з бандерівців. Але ОУН (б) не претендувала на монополію, а розглядала армію як національну. З ініціативи С. Бандери у липні 1944 р. біля Самбора у Галичині відбулися збори представників різних організацій, за винятком ОУН(м), на яких утворився координаційний воєнно-політичний центр – Українська головна визвольна рада (УГВР).

У 1942–1943 pp. УПА значну частину своїх зусиль присвятила боротьбі з польськими збройними формуваннями, підпорядкованими лондонському емігрантському урядові Польщі – Армією Крайовою (АК). Ця боротьба (розпалювана й німецькою адміністрацією, якій була вигідна ворожнеча двох пригноблених народів) набула характеру етнічної чистки як з боку УПА, так і з боку АК. Найбільше страждало в ній мирне населення. Аківці вирізали безборонне населення українських р-нів Холмщини, оунівці тероризували польське населення Волині.

Коли Червона армія зайняла Лівобережжя і Донбас, війна між УПА і німецькими гарнізонами майже вщухла. Будучи переконаними у тому, що сталінський режим знову запанує над