Світоглядні уявлення та вірування давніх жителів України

світоглядний вірування релігійний дохристиянський

Реферат

З предмету: Історія України

На тему: "Світоглядні уявлення та вірування давніх жителів України"

Зміст

Вступ

1. Світоглядні уявлення та вірування населення України в епоху палеоліту

2. Еволюція світогляду та вірувань. Мезоліт, неоліт, епоха міді та бронзи

3. Світобачення та вірування давнього населення в часи Скіфії

4. Дохристиянські вірування та культи давніх жителів України

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В той самий момент, коли під впливом еволюції "вчорашня" мавпа стала на нижні кінцівки і взяла ще у несформовані верхні кінцівки прообраз знаряддя праці, а у мозку, який вчора ще просто керував інстинктами тварини, вже виник прообраз першої думки, враження, емоції, напевне, саме тоді виникає світогляд Людини. Спершу це тільки страх та невпевненість перед чимось, але з плином століть, а може й тисячоліть від переростає у тверду віру в душу, духів, віру в дивовижні властивості фетиша, силу та мудрість тотема. А ще згодом людина починає проводити деякі паралелі, робити висновки на основі побаченого і вона вже не поклоняється тому, що може пояснити, а просто сприймає це як належне.

Автор поставив за мету прослідкувати витоки та еволюцію культів та вірувань давніх жителів українських земель, адже саме розуміння витоків та особливостей процесу допоможе зрозуміти його суть у теперішньому часі та перспективи у майбутньому.

1. Світоглядні уявлення та вірування населення України в епоху палеоліту

За традиційною періодизацією кам’яний вік, або палеоліт, на українських землях розпочався 1,5 – 1 млн. років тому і тривав по четверте тисячоліття до н.е. Епоху мідного віку тут датують четвертим – третім тисячоліттям до н. е., бронзового – другим тисячоліттям до н.е. – VIII ст. до н.е., а раннього залізного віку – VII ст. до н.е. – IV ст. н.е.

Епоха палеоліту – найтриваліша в розвитку людини. Геологічні зміни, що відбулися протягом кам’яного віку, кардинально вплинули на еволюцію життєдіяльності найдавніших людських спільнот. Це був час появи, розселення і становлення людини в її біологічному, розумовому і культурно-духовному вимірах. Соціальною організацією населення раннього палеоліту імовірно було людське стадо, а пізнього – дородова полігамна община.

На жаль наука не може достовірно стверджувати наявність у архантропа якихось світоглядних уявлень та вірувань, адже перші спроби осмислення навколишнього світу простежуються саме у неандертальця. Вже у первісному людському колективі починає формуватися та утверджуватися система нормативної регуляції життя. Протягом усієї первісної історії відбувалося поступове нагромадження елементів і ознак, що згодом утворили якісно специфічний феномен моралі: піклування про старих, дітей і жінок, а також своєрідну дисципліну праці, співробітництво, певну культуру людських стосунків, систему виховання тощо. Палеолігвістика свідчить, що вже в давньому кам’яному віці люди мали уявлення про добро, обов’язок, совість та деякі інші фундаментальні моральні категорії.

Формування уявлення людей про природу і людину як її складову частину – це складний та тривалий історичний процес, що був логічним проявом еволюції інтелекту та мислення давніх жителів. Людина звичайно ще не могла пояснити і осягнути суть процесів, що відбувались навколо неї, і тому поклонялася та обожествляла їх. Дуже рано у первісному суспільстві виник фетишизм – релігійне поклоніння матеріальним предметам-фетишам, яким приписуються надприродні властивості. Фетишами могли бути будь-які предмети: шкаралупа горіха, хвіст тварини, її зуби й кістки, а також певне знаряддя праці, дерево, камінь або спеціально виготовлений культовий предмет. До системи фетишистських вірувань входить звичай носіння амулетів (оберегів), які відіграють роль особистих надприродних захисників, а також віра у талісмани – предмети, що приносять щастя, удачу.

Іншою формою первісних вірувань є анімізм – віра в існування надприродних істот, що містяться в яких-небудь тілах (душі) або діють самостійно (духи). В основі анімізму є усвідомлення людиною специфіки свого внутрішнього духовного світу, який і дістав назву "душа", "дух". Виникають ідеї безсмертя душі й можливості її існування окремо від тіла, звідки випливає уявлення про потойбічне життя – у країні мертвих.

Тотемізм (від тотем) — одна з первісних форм вірувань, для якої характерна віра у спільне походження і кревну спорідненість між даною групою людей (родом, кланом) і певним видом тварин, рослин, рідше тим чи іншим предметом або явищем природи. Тотемами називали тварин, рослин, предмети, що їх люди вважали своїми родичами і в яких вбачали покровителів роду і племені, захисників й заступників, помічників у розв’язанні всіх конфліктів. Поклоніння, вшановування стосувалось не стільки тварин, рослин і предметів, скільки їх тотемних духів, і проявлялось через молитви, танці, табу, жертвоприношення, виготовлення зображення тотемів. Одним з проявів культу було уподібнення тотемові (одягання шкіри, пір’я, іклів тотемів, фізичне скалічення і т. д.). Тотемізм найтіснішим чином пов’язаний із родоплемінним устроєм; існує думка, що ця форма вірувань виникла як фантастичне відображення у свідомості людей родоплемінних стосунків, котрі ще перебувають у стані формування. Особливо яскраво ідея тотему проявилася у знахідках Кам’яної Могили. Крім великої кількості зображень тут були виявлені пісковикові плитки від 9см. до 47см. завдовжки – чуринги (хоча в даному питанні думки дослідників різняться: наприклад В.М. Даниленко називає ці плитки прообразом чуринг, а М.О. Чмихов вважає їх не прообразом, а самими чурингами і пропонує відносити їх до протонеоліту). Тотемічні символи використовувалися під час обрядів по різному: одні з них тримали в руках, інші клали на землю, ще інші – встромляли в землю спеціально загостреним кінцем. Чуринга вважалася зосередженням зародків людей, тварин, рослин, каміння, явищ природи. Оживити ці зародки можна було за допомогою певних обрядів. Чуринга уособлювала тіло тотема і водночас – все або якусь частину тіла її власника. Виконуючи обряд із чурингою, абориген залучався до героїчних діянь тотема, ототожнюючись із ним і переймаючи його могутність. Тобто чуринга сприймалася як найвищий символ єднання людини, суспільства та природи, минулого і сучасності. Дуже поширеною серед первісних людей була віра у магію. Магія (чаклунство) – це обряди, покликані надприродним шляхом впливати на світ (явища і об’єкти природи, людей, духів). В основі магії лежить віра у взаємопов’язаність істот, предметів і стихій Всесвіту й переконання у здатності людини (чаклуна, мага) включати людські дії у природні процеси (натуралізація) і таким чином впливати на них.

Важливим елементом первісних вірувань є антропоморфізм (від грец. anthropos – людина і morphe – форма, вид), уподібнення людині, перенесення людських властивостей на предмети і явища неживої природи, небесні тіла, тварини й рослини. В палеолітичному суспільстві значна роль належала жінці. Жіночі статуетки одні вчені пов’язують з культом прародительки, інші – з мисливською магією. Напевно, культ прародительки був тісно пов’язаний з усіма сферами діяльності тогочасних людей.

Як бачимо, світ вірувань найдавнішої людини був пронизаний вірою у вищу силу, яка (за посередництвом обрядів і різних культових предметів) ставила перед усім морально – етичні обмеження і стежила (за допомогою духів) за їх дотриманням.

2. Еволюція світогляду та вірувань. Мезоліт, неоліт, епоха міді та бронзи

Доба палеоліту – це час активного формування та розвитку первісної людини, але в цей час людина ще не перетворювала довкілля, а пристосовувалася до нього, адже все, що вона мала вона отримувала саме з нього, не маючи альтернативних джерел. Але у добу мезоліту, особливо на пізньому етапі проявляються деякі зміни. Для пізньомезолітичних часів на території України, як і Східної Європи в цілому, характерне поширення рибальства та певна переорієнтація на використання ресурсів водоймищ, що було пов’язане зі значним зменшенням кількості промислових тварин. Це сприяло розвитку осілості на узбережжях морів і великих річок, швидкому збільшенню кількості й густоти населення. Логічно припустити, що такі зрушення забезпечили якісне збільшення харчової бази людства, вирішальним чином вплинули на подальшу еволюцію його духовної культури. Судячи з поховального обряду, люди вірили в загробне життя, поклонялися небесним світилам, передусім сонцю. Померлих почали ховати на могильниках, за межами стоянок.

Нове в духовній культурі доби неоліту пов’язане насамперед з новою соціально-економічною ситуацією. Як засвідчують матеріали міфології та етнографії значний комплекс уявлень був викликаний до життя керамічним виробництвом. Форма й орнамент посуду різних культур відбили зоо- та антропоморфні персонажі, рослинні та космічні символи. Важливої символіки, в тому числі і космічної набули й інші нові галузі господарства (прядіння, ткацтво, тваринництво, землеробство), а також пов’язані із ними предмети. Із неоліту до наших днів збереглася розвинута міфологія (яскравим її прикладом є міфи про священний шлюб). Ідея цього шлюбу збереглася у різних проявах до наших днів у фольклорі, зокрема слов’янському.

Отже, панування в неолітичну епоху ідей, пов’язаних із моделями космосу, священним шлюбом, культом загальної родючості доводить, що культ чуринги на цей час став далеким пережитком і світосприйняття людини значно еволюціонувало.

Духовна культура мідного віку є, з одного боку, своєрідним варіантом культури пізнього неоліту, а з іншого – якісно новим етапом. Як і в попередній час в культурах мідного віку були поширені уявлення, пов’язані з культом родючості, але внаслідок остаточної перемоги відтворюючого господарювання у мідному віці запанувала ідея відтворювання, основне місце в якій належало вже праці людини на шляху створення нової якості продукту (свідченням цього є домішки зерна в глиняному тісті, з якого виліплені статуетки. В цей час має місце зростання ролі чоловіка у основних галузях господарства а також у військових справах, тобто утверджуються патріархальні відносини; істотно ускладнюється символіка, можливо, виникає письмо; озвичаюється солярно-космологічна символіка, втому числі і астральна, що свідчить про піднесення культу вогню у зв’язку з обробкою металу.

Населення епохи бронзи в значній мірі зберегло духовні традиції попередніх часів. Ще більшого поширення набула астральна, зокрема зодіакальна символіка. Зокрема одним із проявів нового в духовній культурі стало зміцнення позицій уявлень про незалежну від тіла душу. На цьому грунтувався справжній поховальний обряд. Але можна припустити, що навіть у мідному віці розвинутий поховальний обряд, пов’язаний із культом предків і вірою у відхід душ померлих на небо, ще не склався. Нечисленні поховання під житлами на території поселень можна розцінювати лише як жертвоприношення, що збереглося з попередніх століть. Тільки з кінця мідного – початку бронзового віку за межами поселень почали масово з’являтись спеціальні, складні за своєю конструкцією споруди. В бронзовому віці потойбічна сфера життя, очевидно, вважалася для людей основною (поховальні споруди значно домінували над спорудами, призначеними для життя на землі).

3. Світобачення та вірування давнього населення в часи Скіфії

З першої третини першого тисячоліття до н.е. на території України та Передкавказзя розпочалася нова суспільно-історична доба. Найістотнішою її ознакою, є тривале, поступове утвердження ранньодержавних політичних інститутів. Нова соціально-економічна система набула завершених рис в межах сучасної України у VI—V ст. до н. е. Як цілісність вона стала можливою завдяки об'єднанню місцевих етносів в межах однієї держави відомої як Скіфське царство, або Велика Скіфія.

Скіфська релігія була політеїстичною за своїм змістом. Згідно свідчень Геродота, головною богинею у скіфській міфології була Табіті - богиня домашнього вогнища. Як припускають вчені, її шанування своїми витоками сягає давньоіранських уявлень. До божественного пантеону входили також володар неба Папай (аналог грецького Зевса), богиня землі Апі (в грецькій міфології - Гера), бог сонця Гойтосір (відповідно - Аполлон), богиня родючості Аргімпаса (відповідно - Афродіта), а також Геракл і Арей. Сім головних богів у часи Геродота шанували всі скіфи, що безперечно свідчить про доволі значну на той час етнічну консолідацію скіфських племен. Царські скіфи шанували також Тагімасада, свого небесного заступника та втілення військової сутності.

Скіфська міфологія, за однією зі своїх версій, виводила появу свого народу від праматері Апі (дослівно - Річки), дочки Борисфена (Дніпра), та верховного бога Папая, у котрих і народилася перша людина - Таргітай. Таргітай мав трьох синів - Ліпосая (дослівно - Гора-Цар), Арпоксая (Вода-Цар) та Колаксая (Сонце-Цар), котрі стали родоначальниками окремих племен. Плем’я Колаксая - царські скіфи - були поставлені Небом над усіма іншими народами.

В обрядовості скіфів переважав шаманізм - вірогідно, наслідок контактів з народами Уралу та Зауралля. Найбільш зримо шаманські риси простежуються у так званих вівтарях Арея. Щороку біля підніжжя вівтаря - чотирикутної піраміди з хмизу із встромленим у верхівку старовинним мечем - приносили в жертву полонених та велику кількість худоби. Людською кров’ю окроплювали меч - символ божества. Значну роль у проведенні ритуалів відігравали царі та військові ватажки різного рангу.

Для скіфського світогляду було характерне уявлення про божественне походження царської влади. Померлих царів ховали в ще одній священній місцевості - в Геррах. Величезні й складні за плануванням поховальні камери влаштовувались глибоко під землею - до 18 м. Із закінченням похорону вони перекривались насипами заввишки до 20 м, обведеними валом і ровом. З померлим ховали одну з його наложниць, слуг і коней, а також значну кількість зброї, коштовностей, предметів домашнього вжитку. Під землю йшли цілі поховальні кортежі з кіньми та возами. Поховальний одяг скіфських царів пишно прикрашався золотом. Золото в цьому випадку мало символізувати не стільки багатство і владу, скільки вказувати на божественну природу владики, оскільки саме цей метал символізував його сонячну сутність. Простих скіфів ховали в невеликих могилах завглибшки 2-3 м та під невисокими насипами. Небіжчикові клали шмат м’яса із залізним ножиком, а також повсякденні речі. Чоловічі поховання обов’язково наповнювали зброєю, щонайменше стрілами. Знатних воїнів хоронили у повному захисному обладунку і з великою кількістю зброї. З магічною метою гостроконечну зброю (списи, дротики, мечі) встромляли в дно та стіни могили. Обряди супроводжувалися пишними поховальними та поминальними тризнами.

Неабиякий вплив скіфи справляли і на місцеве населення Лісосотепу України. З приходом скіфів у деяких регіонах набула поширення дрібна глиняна пластика, як антропо- так і зооморфного змісту. Жіночі статуетки та зображення різноманітних тварин, як домашніх, так і диких, служили оберегами в житлах та святилищах або виступали своєрідними замінниками жертовних тварин при здійсненні певних ритуалів та магічних дійств. Під впливом античних традицій дістали поширення зображення танцюючих жінок, грифонів тощо.

Свідченнями формування первісних вірувань слугують залишки культових споруд – зольників та глиняних жертовників. Перші з них являли собою пагорби, що утворилися внаслідок тривалого зсипання золи з вогнищ, а також залишків жертвоприношень і ритуальних трапез. Зольники цілком справедливо розглядаються як вияви культу вогню та сонця, що були тісно пов’язані з родючістю і хтонічними культами.

Глиняні жертовники - підняті над землею круглі тумби діаметром до метра, на яких знаходять обпалене колосся, зерна, жолуді - засвідчують єдність місцевого населення зі східносередземноморськими хліборобськими народами.

З поширенням наприкінці V - в ІV ст. до н.е. скіфської культури вияви місцевих культів стають менш виразними, натомість відбувається своєрідна "скіфізація" культури. Відлуння скіфських культурних впливів вчувалося досить довго в культурах різноманітних народів, які населяли землі сучасної України. Зокрема, скіфське походження мали слов’янські божества: сонця - Хорс та землі й підземного царства - Сімаргл. За далеких скіфських часів було започатковано поклоніння річкам, вшанування берегинь і русалок, задобрювання упирів. Появу в українських орнаментальних композиціях павичів, фантастичних звірів і птахів також пов’язують зі скіфськими традиціями.

4. Дохристиянські вірування та культи давніх жителів України

Протягом III ст. до н.е. слов'янство органічно підключається до господарсько-культурної системи народів Центральної Європи. Внаслідок розпаду Великої Скіфії, міграції кельтів на схід та загальних зрушень в світі населення України певною мірою звільняється з-під впливу іраномовних кочовиків і дедалі більше орієнтується на центральноєвропейський світ.

Загалом, початок І тис. – це досить своєрідний історичний проміжок, коли за відносно короткий проміжок часу через українську територію пройшло декілька хвиль переселень чужоземних народів та етносів(готи, гуни, авари, болгари, хозари). Відповідно ті умови та рамки, в які вони ставили місцеве населення не могли не вплинути на культурно-духовні переконання жителів краю. Внаслідок взаємодії різноманітних культурних пластів у свідомості населення України цього часу поєднувалося нашарування архаїчних рис та якихось набутих нових особливостей.

Найбільш адекватно відображають основні тенденції у розвитку праукраїнської культурної свідомості, уявлень та вірувань як її конкретних проявів, на сучасному етапі дослідження є релігійно-міфологічні уявлення. Характерною особливістю української міфології є пантеїзм – філософсько-світоглядна система, в якій бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння могутнім зовнішнім силам виступають у стародавньому українському світобаченні у вигляді багатобожжя, тобто політеїзму. В українців існувала своєрідна ієрархія богів: на чолі світу стояв найголовніший всемогутній бог, біля нього були найстарші боги, котрі керували Всесвітом, далі йшли нижчі за статусом боги, а також демони-духи, через яких старші боги виконували своє основне призначення — впорядковували людське життя. Ще нижче стояли люди, які мали надзвичайні властивості спілкуватися з богами і навіть могли певною мірою впливати на прийняті ними рішення. Це – волхви, чаклуни. У фольклорі збереглася пам'ять про найдавніших богів наших пращурів, які, як вважає ряд дослідників, складали астральний культ на українських землях першого тисячоліття н.е. Увесь київський пантеон за літописними і літературними джерелами та фольклором можна подати у такому вигляді: 1) Дажбог, Хорc, Перун, Стрибог, Сімаргл, Мокоша ("Повість минулих літ"); 2) Волос, Лада, Купала, Коляда 3) Сварог і Сварожич (Іпатіївський літопис); 4) Берегиня, Плуг, 5) Див, Яр, Тур ("Слово о полку Ігоревім"); 6) Дана, Леля, Полель, Ярило, Місяць, Зоря та ін. (давньоруська література і фольклор). На основі аналізу архаїчної української обрядово-пісенної творчості (зокрема, колядок і щедрівок) І.Нечуй-Левицький виділяє світлих богів: бог Госпдар, богиня Сонце, богиня Зоря, богиня Хмара, Громовик-пастух, хлібороб, воїн, ловчий, Вітер, богиня Весна, описує темні зимові сили та різдво Сонця й інших світлих богів. Багатьом цим образам відповідають літературні та літописні назви давніх слов'янських богів.

Населення України першого тисячоліття н.е. першоджерелами Всесвіту вважало космічні вогонь і воду. Культ космічного вогню виявлявся в обожнюванні тріади світил: Сонця, Місяця і Зорі. Усі інші боги були сузір'ями або небесними тілами. Наші предки головними богами вважали Дива (яскраве небесне склепіння), Сварога (Зодіакуса) та його заступника Перуна (бога ночі). Всі інші божества вважалися помічниками цих богів.

У пантеоні астрального культу були: Лада – життєвий початок природи, втілення двох першоджерел Всесвіту – вогню і води в єдиній особі, мати Сонця; Дана (Леля) – втілення води; Полель – втілення світла; Перун – батько Сонця, Місяця і Зорі (на небі – сузір'я Стрільця, Баба (Плеяди); Волос, або Тур (сузір'я тельця – Волосожар), що опікувався торгово-ремісничими верствами; Берегиня – Прадерево світу (водночас і земля, і зоряна Галактика – Чумацький шлях); Астральна тріада: Місяць – головне божество (Дідух, Коляда, Василь), Сонце (Сварожич, Ярило, Дажбог), Зоря (Венера) та інші. На думку О. Знойка, сузір'я та небесні тіла не вважалися богами, а тільки символізували богів Всесвіту; Язичницькі боги, яких донедавна вважали виявом примітивної міфології, ймовірно, були символами складного світобачення наших предків, що сприймали весь навколишній світ як надзвичайно складний симбіоз сили, непохитності та мудрості.

Висновок

Отже, формування та становлення вірувань та світогляду – це складний та неоднознозначний процес, що триває вже не одну сотню тисяч років і, напевне, буде тривати поки існуватиме людство. Розпочавшись у добу палеоліту із примітивних вражень та переконань, він розвивається та еволюціонує і в період мезоліту ми констатуємо витоки світогляду сучасного людства(докосмічна стадія); культи привласнення; культи народження і смерті; єдності тіла і душі. В епоху неоліту виникає найдавніша система світогляду людства (космічна стадія); перші культи творення; образи богів; світ живих та культ мертвих; виникають перші уявлення про "закон" як гармонію рівності. Для мідного віку характерна перемога світогляду відтворення; перші ознаки особливого культу мертвих. Епоха бронзи відзначається кульмінацією світогляду, що ґрунтована на обожненні природного циклу; сформованим культом мертвих; ідеєю суду над душею після смерті плоті. Епоха раннього заліза – перенесення центру ваги у світогляді на соціальні сили, поступовий відхід від узгодження своєї діяльності із циклом природи( і як наслідок – утрата багатьох знань), часткове переосмислення символіки, занепад ролі зодіаку, "закон" - гармонія розвинутої структури держави.

В період з VII по III ст. населення українського Лісостепу активно формує свою культурно-духовну сферу під всеохоплюючим впливом Великої Скіфії. Протягом III ст. до н.е. слов'янство органічно підключається до господарсько-культурної системи народів Центральної Європи, а на поч. І тис. н.е. місцеве населення піддається активному зовнішньому впливові етносів та народів, що навально крокують цією територією, формуючи свої сфери впливу. Найбільш характерним показником формування релігійних уявлень праслов’янського населення є релігійно-міфологічні уявлення, які збереглися у звичаях, традиціях, фольклорі і до нашого часу.

Автор також хотів би також відзначити широку джерельну базу даної проблеми, що дає можливість об’єктивно оцінити процес становлення вірувань та релігії та сформувати власну точку зору.

Список використаної літератури

Бессонова С. С. Религиозные представления скифов. – К., 1983.

Даниленко В.М. Кам’яна Могила. – К., 1986.

Історія УРСР в 10 томах., Том 1. – К.,1981 р.

Рибаков Б.А. Язычество древних славян. – М. – 1981.

Чмихов М.О. Давня історія України. – К., 1992.