Утворення скіфської державі та її політична історія

Контрольна робота

З дисципліни « Історія України»

Тема: «Утворення скіфської державі та її політична історія»

Студента 1 курсу заочної форми навчання

Спеціальність: « Економіка і підприємство»

Спеціалізація: «Менеджмент організацій»

Міжрегіональної Академії Управління

персоналом Нікопольська філія.

Олексюк Світлани.

Викладач: Закревський М.І.

2005 р.

Скіфи, які на початку VII ст.. до н. е. з'явилися в українському степу, не лишилися поза увагою більш розвиненої Середземноморської цивілізації, про що свідчать такі слова із Старого заповіту: «Ось іде народ із північної країни… держить лук і короткий спис, жорстокий він! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина... Народ здалеку… народ давній… мови якого ти не знаєш… сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі… він зжере твоє жниво і твій хліб, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, на які ти покладаєш надію.» Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України велике політичне об'єднання.

З VII ст.. по III ст. до н. е. жах на племена Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів, які прийшли з глибин Азії і вторглись в Північне Причорномор’я. Скіфи завоювали величезну для тих часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, частину Криму(Територію сучасної Південної і Південно-Східної України), утворивши там державу Скіфію.

Найгрунтовнішу характеристику та опис життя і побуту скіфів залишив Геродот. У V ст.. до н. е. він особисто відвідав Скіфію і описав її населення як своєрідний «караючий меч» для тодішнього світу. Водночас віддавав їм належне як мудрому, працьовитому, лицарському народу, що прийшов у Північне Причорномор’я з неозорих просторів Азії. Скіфи були нащадками давніх цивілізацій, індоєвропейськими племенами. Вони мали свою міфологію, обрядовість, поклонялися богам і горам, приносили їм кровну жертву.

Античні письменники , і насамперед грецький історик Геротод, залишили опис земель і складу населення Скіфії. Сучасники сприймали Скіфію як країну з чіткими географічними кордонами, на територію якої поширювалася влада скіфів. Відповідно до цього скіфськими називалися земля, ріки, що протікали по ній, та племена, які жили в межах цієї території, незалежно від того, чи вони були справді скіфськими, чи тільки залежними від них.

Уздовж морського узбережжя Скіфія займала простір від Танаїсу (Дону) до Істру (Дунаю) і приблизно мала протяжність в глиб країни 600-700км. Найважливішою рікою Скіфів був Борісфен (Дніпро). На захист від нього через землі Скіфії протікали Гіпаніс (Південний Буг), Тірас (Дністр); Істр був межею , що відокремлювала Скіфію від Фракії.

Кочовий спосіб життя та військова організація суспільства позначалися на всіх сторонах життя та ідеології скіфів. « Кожен з них – кінний стрілець»,- ця коротка й виразна характеристика найповніше відображає образ скіфів. Зброя була обов'язковою належністю кожного чоловіка, а іноді й жінок. Вона присутня на всіх зображеннях скіфів, навіть у сценах побуту та мирної праці. Незмінним супутником кочовика з дитинства служив верховий кінь. Екіпіровка скіфських воїнів була складною, різноманітною й залежала від їхнього майнового стану, соціального рангу й віку.

У скіфів найбільше цінувалися воїнська доблесть, хоробрість і мужність у бою, відданість своєму народу і друзям. Залежно від кількості вбитих ворогів скіф отримував частку воєнної здобичі і почесний келих вина. Дружба у скіфів скріплювалась особливим звичаєм побратимства. Суть його полягала в тому, що в посудину з вином і кров'ю тих, хто давав клятву, занурювалася зброя – меч, стріли, сокири і дротик, після чого обидва побратими одночасно пили цей напій. Скріплена у такий спосіб дружба вважалась міцнішою від родинних зв'язків.

Значення війни у житті суспільства й шанування воїнської доблесті спричинилися до виникнення культу бога війни, що його символізував старовинний залізний меч. З цим культом пов'язане існування у скіфів ряду жорстоких звичаїв, спрямованих на виховання нещадності до ворогів.(вони пили кров першого вбитого ними ворога, знімали скальпи з ворогів.)

Уявлення про безсмертя душі й існування потойбічного світу, поширене у скіфів, як і в багатьох стародавніх народів, породило складний поховальний ритуал, добре відомий за численними розкопками скіфських курганів.

Тіло померлого бальзамували так, щоб воно могло зберегтися на встановлений звичаєм строк прощання – протягом 40 днів. Небіжчика, одягнутого в розкішне вбрання, клали на візок і протягом цього строку возили по численних ( в умовах родоплемінної структури) родичах покійного, де йому віддавали належну шану і виявляли скорботу. Особливою пишністю відзначався похорон скіфських царів. У цьому випадку жалобний кортеж був особливо багатолюдний. Прах царя возили по всіх підвладних йому племенах, які приєднувалися до поховальної процесії. На знак скорботи скіфи обрізали волосся, дряпали обличчя, заподіювали собі каліцтво. У могили вищої скіфської знаті й царів клали багато зброї, коштовних прикрас, особистого вбрання. Разом з померлими ховали їхніх слуг і верхових коней, кількість яких іноді досягала десятків, а то й сотень голів. Розкіш та багатство поховання, розміри гробниці й висота кургану перебували у залежності від майнового і соціального стану померлого.

Найважливішою подією ранньої історії Скіфії було вторгнення на її територію військ персидського царя Дарія 1 у 513 р. до н. е. Формальним приводом для походу послужило намагання Дарія покарати скіфів за попередні вторгнення в Азію і за поразку, завдану ними мідійцям. Насправді, здійснюючи широку завойовницьку політику на Сході, Дарій мав намір підкорити скіфів, зробити їх своїми данниками і тим самим усунути небезпеку їхнього нового вторгнення.

З величезним військом Дарій вступив у межі Скіфії з Фракії, побудувавши мости через Босфор Фракійський та Істр. Перед лицем навислої загрози скіфи звернулися за допомогою до сусідніх народів, але тільки савромати, будини та гелони погодилися їх підтримати. Інші відмовилися допомогти, мотивуючи тим , що похід персів не спрямований проти них. Насправді вони були заінтересовані в послабленні скіфів – свого могутнього й агресивного сусіда.

Не маючі достатніх сил, щоб вступити у відкритий бій з персами, скіфи вдалися до тактики відступу й заманювання противника в глиб країни.

На своєму шляху вони засипали криниці, джерела, знищували трави. Своє майно та більшу частину худоби вони відправили разом з сім'ями на північ, у землеробські райони Лісостепової Скіфії.

Головним супротивником персів у цій боротьбі виступили царські скіфи. Вони розділили свої сили на три загони, відповідно до племінного поділу. Основні сили скіфів очолював цар Іданфірс; другий загін під началом царя Скопасиса включав союзні сили савроматів; третий загін, очолюваний Таксакисом, з'єднався з гелонами й будинами. Рухаючись слідом за ар'єргардом скіфів, військо Дарія переправилося за Дон і досягло Волги.

Далі скіфи рушили на північ та захід, через землі народів, які відмовили їм у допомозі, щоб втягнути їх у війну. Виснаживши сили у безплідних переслідуваннях, Дарій послав до Іданфірса гінця з пропозицією припинити відступ і або розпочати битву, або визнавши себе слабкішим , підкоритися і стати данником перського царя. На це скіфський цар Іданфірс гордо відповів: «…Знай, перс, який я: і раніш ніколи не тікав я зі страху ні від кого з людей, і тепер не тікаю від тебе, нині я не зробив нічого в порівнянні з тим, що, як правило, роблять в мирний час, а чому я не кваплюся з тобою, я й це тобі роз'ясню: у нас нема ні міст, ні засіяної землі, з-за якої ми поквапилися б битися з вами зі страху, аби вони не були захоплені й спустошені. Якби треба було щоб то не стало прискорити бій, то у нас є могили предків: ось спробуйте розшукати і зруйнувати їх, - тоді дізнаєтесь, чи будемо ми битися з вами заради могил, чи ні; раніше ми не поборемось, якщо нам не захочеться. Це відносно битви; господарям ж своїми я визнаю лише Зевса, мого предка, і Гестію, царицю скіфів. А тобі замість дарів землі й води, я посилаю такі дари, які належить тобі одержати; нарешті, за те, що ти називаєш себе моїм володарем, ти мені ще поплатишся».

Скіфи надіслали Дарію символічні образливі «дари» : птицю, мишу, жабу, і п'ять стріл. Значення цих дарів було таке : « Якщо ви, перси, не полетите на небеса, перетворившись на птахів, якщо не сховаєтесь у землю подібно до мишей чи не стрибнете в озера, перетворившись на жаб, то не повернетеся назад, вбиті цими стрілами».

Змушений визнати свою невдачу в боротьбі зі скіфами, Дарій поспішив залишити Скіфію.

У складному політичному об’єднанні, яким була Причорноморська Скіфія, панівне становище посідали племена царських скіфів. Саме ця частина населення становила основну силу під час скіфських походів у Передню Азію та боротьби з полчищами перського царя Дарія 1. На ранніх етапах своєї історії царські скіфи являли собою, мабуть, союз племен, котрий включав принаймні три племінних підрозділи, кожен з яких мав власну територію і перебував під владою свого вождя. Такий тричленний подій на племена відображений в розповіді про три загони скіфського війська під час війни з Дарієм. Причому ватажок найбільшого й найсильнішого загону скіфів – Іданфірс – вважався старшим.

У IV ст.. до н. е. влада над усіма скіфським племенами зосередилася в руках одного царя – Атея. Концентрація влади була важливим кроком на шляху перетворення союзу в єдину народність, об'єднану під єдиним управлінням. Царські скіфи вважали себе «найкращими і найчисленнішими». По відношенню до цієї панівної групи решта племен була залежною, « підвладною». Царські скіфи вважали їх своїми «рабами». Форма залежності підвладних народів від царських скіфів, була різною. В одних випадках вона могла бути більш м'якою, такою, як у стосунках зі скіфами - кочовиками і скіфами - землеробами, в інших випадках – жорстокішою, як, наприклад, зі скіфами – орачами та підлеглими фракійськими племенами. Прямий вплив на характер взаємовідношень міг мати ступінь етнічної спорідненості, коли ближчі за етносом і культурою народи потрапляли в більш привілейоване становище, ніж етнічно чужі.

Вже на початку своєї історії скіфське суспільство виступало як досить складне утворення. Зовнішньою формою суспільних відносин лишалася родоплемінна структура, але основи її вже були підірвані і видозмінені зростанням приватної власності, майнової нерівності, виділенням багатої аристократичної верхівки, сильної влади царя та оточуючої його дружини.

Основу скіфського суспільства становила мала індивідуальна сім!я, у приватному володінні якої перебувала худоба й домашнє майно. В руках багатіїв зосереджувалися величезні стада, тоді як інша частина населення бідувала, не маючи навіть того мінімуму худоби, який міг би забезпечити ведення самостійного господарства.

Скіфи вели родовід за чоловічою лілією. Старші сини одержували частку майна ще за життя батьків. У скіфів існувало багатоженство, і старша дружина займала привілейоване становище. Про це можна судити, розглянувши склад жіночих осіб, похованих у скіфських курганах. Значно безправнішим і приниженішим було становище молодших дружин і наложниц. Саме цю категорію найчастіше можна бачити серед жертв насильно убитих при похованні глави дому.

Разом з тим скіф’янки заохочувалися до участі у військових тренуваннях і володінні зброєю. В курганах Степової і Лісостепової Скіфії відомо чимало поховань жінок (переважно молодих), в інвентарі яких, крім чисто жіночого майна (прикраси, дзеркала, прясла від веретен), зустрічаються також предмети озброєння (сагайдаки зі стрілами, списи, пращі). Наявність цього соціального прошарку «скіфських амазонок» дещо змінює уявлення, що досі існувало, про повне безправ'я і замкнуте життя скіфських жінок. Бранців скіфи перетворювали на рабів, більшу частину яких продавали у грецькі колонії і, за їх посередництвом, - у грецькі метрополії. Частина лишалася у володінні скіфів. Рабство у скіфському середовищі набуло значного поширення. Рабів використовували на різних роботах по догляду за худобою і особливо у домашньому господарстві та в особистому слугуванні. У скіфських курганах (причому в могилах не лише знаті, я й представників середнього та рядового станів) нерідко зустрічаються супровідні поховання рабів у ногах померлого або навіть за стінкою могили, без речей, часто у скорченому положенні. Весь поховальний ритуал свідчив про повне безправ!я та приниження таких людей як за життя, так і після смерті. За умов натурального у своїй основі господарства кочовиків, коли ще не існувало відокремленого ремесла, рабство у скіфів лишалося патріархальним, домашнім, і не становило основи виробництва.

Воєнні ситуації складалися і так, що самим скіфам, які потрапляли в полон, загрожували смерть або продаж у рабство. Як порятунок від такої долі, існував звичай викупу з полону, причому своєрідним паролем, що означав пропозицію розпочати переговори про викуп, було іранське слово «зірін», тобто золото. Природно, що врятуватися таким чином могли переважно скіфські багатії та знать, я не рядові скіфи.

Щоб підтримувати своє панівне становище, скіфи повинні були мати велике, добре озброєне й міцно спаяне дисципліною військо. Природною формою такої організації було всенародне ополчення, створюване за принципом поділу на роди і племена, що забезпечувало збереження військових традицій, підтримку колективної честі й усталених моральних норм. З огляду на це родоплемінна структура, майже повністю втративши свої початкові соціальні й виробничі функції, продовжувала стійко зберігатися як форма військової організації суспільства.

Питання про існування держави у скіфів і час її виникнення лишається предметом жвавих дискусій. Най достовірнішою можна вважати думку, що скіфське суспільство у своєму розвиту досягло ранньокласових відносин і державності, заснованої на експлуатації рабів, збіднілих родичів і данницькій залежності підкорених племен. У цьому відношенні суспільний лад скіфів міг бути близьким до державного устрою багатьох інших кочових народів стародавнього світу і середньовіччя.

Соціальний лад землеробських племен Скіфії за зовнішніми ознаками мало чим відрізнявся від існуючого у степових кочовиків. У землеробських племен також склалася військова організація з ополченням із озброєного дорослого чоловічого населення. Виділилась сильна влада вождя і військово-родової аристократії. Основу війська становила важко озброєна кіннота. Існувало патріархальне рабство, форми і вияви якого були такими ж, як і в степових скіфів.

Проте майнові та соціальні відмінності у землеробських племен виявлялися менш різко, ніж у степових кочовиків. При осілому веденні господарства кількість худоби у приватному володінні була обмеженою. Оброблювана земля перебувала у власності родової общини й періодично перерозподілялася між окремими сім'ями. Цей порядок землекористування сприяв збереженню економічного значення великих патріархальних сімей і стримував зростання приватної власності. За таких умов родоплемінний устрій мав це тільки зовнішні ознаки, а й реальну економічну сутність, лишаючись головною формою суспільних відносин.

Землеробські племена перебували у данницький залежності від степових скіфів. Це, безперечно, лягло на них важким тягарем. Намагаючись максимально застерегти себе від небеспеки збройних нападів і зберегти певну незалежність, вони змушені були створювати й підтримувати систему укріплених поселень.

Незважаючи на залежне становище, землеробські племена Скіфії не втратили самоуправління і зберегли повну самостійність у господарському житті. Вони володіли зброєю, мали своїх вождів і старійшин, жили за своїми законами.

Військово-родова верхівка намагалася підтримувати союзницькі відносини з панівними верствами царських скіфів, одержуючи певні вигоди від участі у воєнних походах, а також від торговельних контактів, здійснюваних за їх посередництвом з кочовим населенням Степу, грецькими колоніями Північного Причорномор’я, фракійцями та ін.

Скіфська держава це перше політичне об’єднання на півдні Східної Європи в ранньому залізному віці. Письмові джерела та археологічні матеріали засвідчують, що основу скіфського виробництва становило скотарство, оскільки воно давало майже все необхідне для життя, це м!ясо, молоко, вовну і повсть для одягу. Землеробське населення Скіфії вирощувало пшеницю, просо, коноплі та ін., причому хліб сіяли не тільки для себе, а й на продаж. Землероби жили в поселеннях(городищах), які розташовувалися на берегах річок і укріплювалися ровами й валами. Скіфи були войовничим народом. Вони активно втручалися в конфлікти між державами Передньої Азії(боротьба скіфів з перським царем Дарієм та ін.).

З кінця IV ст. до н. е. могутність Скіфії слабшає, і її територія поступово скорочується. Більша частина населення під натиском сарматів відходить на Кримський півострів. Тут, у долині Салгиру, виникає скіфське місто з грецькою назвою Неаполь, що стало столицею Скіфського царства в Криму.

В II-III ст. н. е. Скіфське царство вступає в період занепаду. Наприкінці III ст. Неаполь та інші поселення скіфів перестають існувати. Їх населення в період «великого переселення народів» відступає в гори, де змішується з місцевими гірськими племенами – таврами.

Починаючи з III ст. до н. е. тривалий період в історії Північного Причорномор'я пов'язаний з племенами сарматів. Сармати (давня назва савромати) були етнічно споріднені зі скіфськими племенами і також належали до ірано мовного населення. Важлива роль сарматів в історії знайшла відображення в тому, що на початку нашої ери давні історики назву «Скіфія» замінили назвою «Сарматія», яку вони поширювали на територію від Вісли до Волги.

Список основних джерел

Історія української РСР (Київ 1977р.)

Україна історія (Орест Субтельний.)

Інтернет