Укріплення періоду Київської Русі

Реферат на тему:

Укріплення періоду Київської Русі

Земляні укріплення

Боротьба не все велася на чистому полі. Не раз слабше військо не могло вийти назустріч ворогові й шукало собі охорони в терені. Такий захист часто давала річка. Є річка коло Любеча, прийшли там, стали і заложилися нею (1148. p.). Є річка невелика біля города, і тут Ізяслав упорядкувався з братом Володимиром і сином Мстиславом, став на цій річці і стрілилися з-за неї (1150 p.). Деколи оборону можна було знайти в лісі. Володимирко галицький підчас боїв у Київщині 1150 р. заложився лісом.

Ліс часом рубали й робили укріплення, засіки, осіки. Князь Ярослав чернігівський став під своїми лісами і засікся від Всеволода й Давида, а казав на річках мости підрубувати (1196 p.). Стійкинт у лісі осікся і з ним ятвяги (1255. p.). Осік у лісі був повний людей і худоби (1280. p.).

Система дерев’яних укріплень звалася твердь. Ярославові мужі вчинили твердь, а дороги від Новгорода засікли й річку Тверцю (1216 р.). Володимирко виступав назад, став за твердь (1152 p.). Такі укріплення складалися зі стовпів, колів та огорожі. Передмістя Києва загороджене було стовпієм від гори аж до Дніпра (1161 p.). Князь Юрій Мономахович покладав надію на твердь, бо це місце було оплетене плетнем, і понасовуване кілля (було там) (1216 р.). Один раз у галицькому літописі такі укріплення мають рідку назву деряждє: У поган це звичайна річ у боротьбі — тіснота, деряждє, каже Данило (1251 р.). У старочеській мові слово „deryzdi означає окіп, скріплений частоколами, терням і под. У тому самому значінні вживали слова остріг; у поході на ятвягів 1251 р. на ніч коли ляхи острожилися, а Русь не острожилася, ятвяги остріг проломити хотіли. Земляні укріплення мали назву: приспа, переспа, гребля, вал, рів. Володимир Великий підчас облоги Києва 980. р. обрився на Дорогожичі, між Дорогожичем і Капичем, і той рів є й досі. При облозі Корсуня 988. р. Володимир звелів приспу сипати довкола города.

Будова городів

Традиції будувати городи на Україні були дуже давні. Вже на перших сторінках наш літопис каже про початки Києва: Були три брати, одному на ім’я Кий, другому — Щек, третьому — Хорив, і сестра їх Либедь; сидів Кий на горі, де сьогодні Боричів узвіз, а Щек сидів на горі, що нині зоветься Щековиця, а Хорив на третій горі, що від нього прозвалася Хоривиця; і створили город на ім’я найстаршого брата, й дали йому ім’я Київ; і був довкола города ліс і бір. Будову нових городів літописець приписує Олегові: Сів Олег княжити в Києві, і сказав Олег: це буде мати городів руських, — той самий Олег почав городи ставити.

Певніші історичні відомості маємо з трохи пізнішого часу. Широкий розмах у будові городів виявив Володимир Великий. Він зайнявся особливо південним пограниччям, на яке нападали печеніги, й забезпечив його цілого системою городів. І сказав Володимир: це не добре, що мало городів довкола Києва. І почав ставити городи здовж Десни, здовж Остра і здовж Трубежа і здовж Сули і здовж Стугни. І почав забирати лучших мужів від словін, і кривичів, і чуді, і вятичів, і населив ними городи і бо була війна від печенігів, він воював із ними й перемагав їх. На іншому місці літопис оповідає, що Володимир заснував город Білгород, недалеко Києва й багато людей звів до нього, бо любив цей город. З тих часів походив теж іще інший город в околиці Києва, Василів, названий від хресного імені Володимира. І Переяслав по лівому боці Дніпра дістав укріплення за Володимира.

Володимира наслідував його син — Ярослав Мудрий. Він передусім поширив укріплення Києва, заснував т. зв. Новий Город. 1037 р. В успішній боротьбі з печенігами він посунув південну границю держави на південь, у степи, і почав фортифікувати лінію ріки Росі. Ярослав почав ставити городи над Росею, зазначує коротко літопис під 1032. р. Після остаточної перемоги над печенігами 1036 р. ця смуга сильно залюднилась, поосідали тут різні степові племена, як останки печенігів, торки й ін., і тутешні городи стали доброю охороною України. Головне значіння мав город Юріїв, названий так від християнського імені Ярослава. Ярослав основував городи і в инших сторонах своєї держави, заснував другий Юріїв у чудській землі (тепер Дорпат у Естонії), від його імені дістав, імовірно, своє ім’я й галицький Ярослав.

Пізніше київська держава поділилася на малі князівства і князі не мали вже засобів, щоб будувати багато нових городів. Так чуємо тільки принагідно про заснування якогось города, а не раз тільки сама назва вказує на основника. Святополк Ізяславич 1095. р. наказав будувати город біля Витичева для переселенців ізнад Росі, яких вигнали звідтіль напади половців — город мав зватися Святополч. Ярополк Володимирович 1116 р. поставив город Желни (пізніш Жовни) й поселив там бранців, яких привів із Друтська. Теперішній Заслав звався колись Ізяславль, назва, мабуть, від князя Ізяслава Ярославича; Всеволож, один у Чернігівщині, другий на Волині мав імя від Всеволода Ярославича. Все це були первісно прикметники, означали власність такого й такого князя (город Ізяславль, Ярославль, Всеволож).

Великим будівничим городів був Данило галицький. Коли татари напали на Україну, знищили Київ та багато городів у східній Україні, населення почало відходити на захід, на Волинь і Галичину. Щоб ця збільшена людність західних земель могла жити й розвиватися, треба було дати їй забезпеку й захист на випадок наїзду не милосерного ворога. Данило, як обачний володар, почав ставити по всіх усюдах нові городи. За нього появилися такі нові городи як Данилів і Стіжок на Волині і передусім Львів та Холм.

Про заснування Холма, галицький літопис оповідає ширше. Це оповідання дає нам уявлення, як повставали нові городи.

Данило їздив (чистим) полем та відбував лови й побачив місце гарне, лісисте на горі, довкола тяглося поле. Він запитав місцевих мешканців: Як. називається це місце? Вони відповіли: Холм і’мя пому. І полюбив це місце, й подумав, що збудує на ньому малий городок; обітував Богу і святому Іванові Зологоустому, що побудує на ім’я його церкву. І побудував малий городок, і як побачив, що Бог йому помічник і Іван опікун, побудував новий город, і не змогли його добути татари, коли Батий усю землю руську зайняв; тоді ж і церква св. Трійці згоріла, та її знову побудували. Коли побачив князь Данило, що Богові миле це місце, почав прикликувати приходнів німців і Русь, людей чужої мови й ляхів; ішли день-у-день, і молодь, і майстри всякі втікали від татар, сідельники, лучники, тульники і ковалі заліза, міді та срібла; і закипіло життя, і наповнилися двори довкола города, поле і. села. В 1259. р. Холм згорів від якогось нещасливого випадку (від окаянної баби), і Данило з тяжким серцем мусів його відбудовувати, але побудував його так сильно, що татари не могли його добути. Та слабші городи попадали жертвою татар, — з наказу хана князі самі мусіли їх поруйнувати. Нові городи ставив іще братанич Данила, Володимир Василькович, князь володимирський. Він побудував новий город у Бересті і задумував будову інших твердинь: Бог добру думку в серце поклав князеві Володимирові, і він почав придумувати, де б за Берестям поставити город. І взяв книги пророків і, так собі в серці думаючи, сказав: Господи Боже сильний і всемогучий, що своїм словом усе будуєш і руйнуєш, що ти Господи, мені виявиш, рабові своєму? І на цьому спинався, розгорнув книги, і випало йому пророцтво Ісаїне: Дух божий на мені... Князь Володимир із цього пророцтва зрозумів милість божу до себе й почав шукати місця вигідного, щоб там поставити город. А Ця земля була опустіла 80. років по Романі; сьогодні ж Бог її підніс ласкою своєю. І послав Володимир чоловіка розумного, на ім’я Олексу, що за його батька багато городів був побудував, і послав його Володимир із туземцями уверх річки Лосни човнами, щоб знайти де таке місце на будову города. А він найшов таке місце, і приїхав до князя, й почав оповідати. Князь сам поїхав, із боярами та зі слугами, і полюбив це місце над берегом річки Лосни, повирубував дерева й потому поставив на ньому город і дав йому ім’я Кам’янець, бо земля кам’яна була (1276 р.). Це тепер Кам’янець Литовський.

Княжі городи

Городи княжої доби розвинулися з первісних слов’янських укріплень. Щодо місця, то їх будували там, де в найдавніших часах, найбільше на високих стрімких горбах, куди важко було здолу дістатися. Так Київ стояв на горбі, що здіймається до 100 м. понад рікою Дніпром; город у Галичі (Крилосі) — є на горбі, на 60 м. заввишки понад довкільною низиною.

Як виглядали давні городи, на це вказують городища, останки земляних укріплень, що залишилися досі по горбах, лісах, багнах і ин. Розміри городів були дуже різні. Княжі городища мають найчастіше 250—400. м. у обводі, є це їх середній розмір. Винятково бувають більші городища, до 700. м. у обводі, городище на Крилосі має до 2500 м., у Вижгороді під Києвом 3 кілометри довкола.

Город з княжих часів складався з двох частин — внутрішньої і довкільної. Внутрішній город звався дитинець; це був осередок укріплень, невеликих розмірів, але сильно забезпечений від нападу, стояв звичайно на найвищому місці горбовини. Довкільний або окольний город звався ще й остріг; він займав більше місця, але укріплення мав слабші. В небезпеці населення з окольного города шукало захисту в дитинці. Княжі городи не мали правильного плану; укріплення йшли кривою лінією, вздовж узбіч гори.

Укріплення городів складалися з валів, ровів, заборол, стін, у- кріплених воріт, веж і ін.

Головну забезпеку давав городові вал із ровом. Коли місце було з природи недоступне, вал міг бути низький, і не дуже сильний; від сторони ж, де природної оборони не було, сипали вали дуже високі й сильно забезпечені. Особливо — коли один бік города виходив на чисте поле і звідусіль ворог легко міг добратися, фортифікації бували дуже сильні й різноманітні. У такому місці давали в деяких городах рівнобіжні вали — в Галичі є три такі вали, у Вижгороді було їх аж шість. У інших городищах вали не йдуть цілком рівнобіжно, а входять один у другий якби клинами, зміняють напрямок, творять лабіринт, де ворогові не легко було зорієнтуватися.

Земляне укріплення звалося вал або теж приспа або переспа. Не цілком ясне значіння слова гребля; часом воно означає вал (розкопали греблю, 1172 р.), часом рів (був через греблю міст до воріт города, 977 р.).

Вал бував різної висоти. Де особливої оборони не була потреба, там досить було валу на 2—3 метри. Але в інших місцях сипали вали дуже високі. В Білгороді під Києвом вал до 12 м. заввишки, у Вижгороді 17 м., в Крилосі доходить до 25 м.

Вала будували з такого матеріалу, який можна було найти на місці, — з чорної землі, з глини, каміння. Там, де була потрібна особливо тривка будова, зміцнювали вал кам’яною підбудовою або дерев’яною конструкцією. Таку дерев’яну підбудову відкрили археологи у валах городища в Білгороді під Києвом. Здовж цілого валу тягнеться стіна, на 4 м. заввишки, складена з дубових брусів. З нею були сполучені поперечні стіни, на 4 м., завдовжки, а в порожньому місці, в цих клітках, — сильно вбита глина. В деяких місцях ця дерев’яна будова ще складніша: одна на другій побудовані по три клітки, на метр заввишки, скріплені різними сполуками, а порожні місця позаповнювані непаленою цеглою. Разом будова творить масивний мур у формі ступнів, долиною є ще сліди колів, посплетуваних хворостом. Така конструкція скріплювала вал і не дозволяла йому розсуватися.

Такий спосіб укріплювання описує один із північних літописів: був остріг утверджений довкола города, сильний тин дубовий, а за ним два оплоти і між ними насипаний вал. Поверх ці дерев’яні зруби або плоти засипували землею й покривали дерниною.

Забри і ворота

На хребтах валів бували дерев’яні заборола або стіни. Були вони різного вигляду. Довкільний город мав укріплення несильні, звичайну огорожу з загострених палів, повбиваних у землю густо, один біля одного. Таке укріплення звалося о с т р і г, пізніше — ч а с т о к і л. Такі частоколи не були високі, їх можна було перелізти. Коли під галицький Звенигород прийшов був князь Іван Ростиславич і почав облягати город, селяни скакали через заборола до Івана, й перебігло їх триста.

Внутрішній город мав сильніші укріплення. Тут не досить було звичайної низки частоколів. Стіну творили різнородні в’язання і зруби, подібні до тих, з яких була дерев’яна основа валу. Вони скидалися на вежі, чи башти, як бачимо на деяких малюнках у літописі. Назва їх була: городні або городниці. Вони виставили понад вал, на них ставала залога, що боронила валів, — мужі стояли на заборолах города (1229., 1261. p.). Ці городниці не все були сильно побудовані, і літопис оповідає про нещастя, що сталось в городі Римові 1185. p.: Римовичі позамикалися в городі й повилізали на заборола, і так за божою волею полетіли дві городниці з людьми до ворогів.

Дерев’яні заборола були побудовані так, що можна було їх розметати, — розкинути. Таким способом татари 1240. р. понищили багато українських городів.

По довкільній стороні валу йшов р і в, різної глибини, виповнений часом водою. Через рів був,перекинутий міст. У Овручі був через греблю міст до воріт города (976. p.). Міст був так зроблений, що в потребі його можна було легко розвинути. Літописець подає такий епізод із Білгороду 1150. p.: несподівано вороже військо появилося під городом, князь не сподівався нападу й забавлявся з дружиною — і якби митник був не добачив і не переметав був моста, його були б захопили. Як небезпека минулася, міщани знову мостили міст. Рідше бували зводні мости, які підносили з допомогою журавця. Літопис згадує такий возводний мост і жеравець, але — в польському Каліші (1229. p.).

До города вели оборонні ворота, тобто в’їздові брами, побудовані серед заборол. Були вони і в довкільному острозі (т. зв. о - с т р о ж н і ворота) й у внутрішньому дитинці. Число воріт залежало від величини города. В Києві були Золоті ворота, Жидівські, Лядські й Угорські; у Треполі (Трипіллі) — Водні; в Переяславі Княжі, Єпископські й Кузнечі (ковальські); в Новгороді сіверському — Чернігівські, Курські; у Володимирі на Волині — Київські і Гридшині; в Галичі — Німецькі. Без назв згадані ще ворота в Чернигові, Овручі та у Звенигороді галицькім. Назви воріт є різного походження: від народів, що жили коло воріт — німецькі, угорські, жидівські; від засновників, чи опікунів — княжі, єпископські, кузнечі (ковальські); від городів, до котрих вели шляхи через ворота — київські, чернігівські, курські.

Літописи не подають ніяких подробиць про вигляд та укріплення воріт. Єдині ворота, про які можна докладніше сказати, це — 3олоті Ворота в Києві. Побудував їх 1037 р. Ярослав Мудрий тоді, як заснував Новий Город. Ворота були високі на два поверхи, на горі мали церкву Благовіщення, в долині — різні схови чи комори. Муровані були з цегли й дикого каміння. Приступу до них боронили бічні вежі, що виступали трохи перед ворота.

Внутрішні укріплення. Вежі

Внутрішні укріплення в самому городі літописи згадують рідко. Залога містилася у звичайних будинках, окремих касарень не було. Княжі двори були деколи сильніше будовані так, що можна було в них знайти деякий захист. Так підчас народних заворушень у Києві 1068. р. князь Ізяслав зі своїми дорадниками замкнувся на поверсі свого двора, на сінях, і звідтіль через віконце перемовлявся з юрбою. Але, не бачив можливості боронитись, тож скоро залишив двір. Деколи охорону давали сильно побудовані церкви. Так у Галичі 1229. р. угорський королевич Коломан побудував город на церкві Пречистої Богородиці. Так само підчас облоги Києва 1240 р., коли татари добули мури города, міщани збудували другий город біля святої Богородиці; коли ж татари почали наступати, люди повибігали на церкву й на хори церковні зі своїм достатком, — від тягара повалилися з ними стіни церковні...

Пізніше, в XIII ст., в галицько-володимирській державі посередині городів будують оборонні вежі. Літопис дає опис такої вежі в Холмі: Вежа посеред города висока, що можна було бити з неї доохрест города, підбудована каменем на 15 ліктів заввишки, сама ж будована з тесаного дерева й побілена, як сир, світилася на всі сторони. Ця вежа згоріла в пожежі Холму 1259 р. і, хоч Данило відбудував город, але вежі такої не зміг збудувати, бо ставив інші городи проти безбожних татар. При цій нагоді треба згадати, що князь подбав і про це, щоб город мав воду на випадок облоги, — наказав викопати біля вежі студенець, тобто колодязь, що мав 35 сажнів.

Оборонні вежі побудували також у найближчій околиці Холму, здається, як сторожівні для залог на дорогах до города. Називали їх стовпами. Галицький літопис згадує одну таку вежу: стоїть також стовп поприще (200 метрів) від города, кам’яний, а на ньому вирізьблений кам’яний орел; висота каменя 10 ліктів, а з головами й підніжками 12 ліктів.

До наших часів збереглися під Холмом два такі стовпи в селах Білавині та Столпю. Перша башта стоїть пів милі від міста, над річкою Угорцем на острівці, який довкола обливала вода; залишилася з неї одна стіна, на яких 20 метрів заввишки й коло 9 м. завширшки. Мур грубий на метр, з білого і синявого каменю, споєного цементом. Видко також сліди склепінь. Друга вежа є на північний захід від Холму, півтора милі від міста, — на дорозі в Польщу, до Любліна. Вона чотирикутна, стіни тепер на 14 метрів заввишки, на 5 м. завширшки, збереглися досить добре. Коло вежі є фундаменти якоїсь іншої кам’яної будови. Третя кам’яна вежа збереглася в Камянці Литовському (тепер берестейський повіт). Город заснував тут князь Володимир Василькович 1276. р. Літопис описує вежу так: збудував у ньому (городі) стовп кам’яний, 17 сажнів заввишки, подиву гідний для всіх, що дивилися на нього. Ця вежа побудована у плані кола — з проміром 13 метрів; мур з цегли, яких 27 метрів заввишки. Вежа мала три поверхи.

Облога й воєнні машини

Город був місцем захисту і самого місцевого населення й цілої околиці. Коли ворог появився, город міг закритись, тобто замкнути ворота й мешканці боронилися з-поза заборол. Способи оборони були мало вироблені. Найчастіше оборонці стріляли на ворога з луків, або кидали каміння. Коли була сильніша залога — засада, засадники, то могла виді з а т и з города і пробувати відігнати тих, що облягали — обложників. Але переважно город обмежувався пасивною обороною.

На означення облоги були різні вислови: город оступити, обстояти, осісти, об лежати.

Обложники старалися насамперед із усіх сторін обступити город, щоб населення не мало куди вийти з міста. А то бувало, що обложенці перекрадалися з міста, особливо, щоб добути харчів або води. Коли попри город перепливала ріка, ворог старався воду перейняти, щоб таким чином присилувати населення піддатися. Коли ж ці засоби не помагали, треба було приступати до города. Тоді або робили приступ із усіх сторін рівночасно, або вдаряли в найслабші ворота, силкувалися переламати їх і дібратися досередини.

Як військо, що наступало, ^хоронилося від каміння, яке летіло з города, докладніше не знаємо. Раз тільки літопис і згадує, що обложники підступили під город під вежами (1097 р.) — це були якісь рухомі піддашшя, що скидалися виглядом на вежі.

Коли повелося добути довкільний, окольний, город, часто підпалювали його, щоб присилувати оборонців здати і внутрішній город — дитинець,

Захопити город у наступі звалося — взяти копям. Тоді мешканці не могли сподіватися пощади: князі взяли Мінськ, мужів порубали, а жінки і діти віддали на щит (у неволю).

Але не раз городяни, потомлені голодом і спрагою, або не діждавшись підмоги передавалися добровільно і отворяли город.. Звичайно перед тим ішли переговори й обложник обіцював омирити мешканців, не карати їх. Знаємо один випадок, що князь обложенець домагався, щоб дозволили йому вільно вийти з города, — просив дороги, і обложник пристав на це, дав йому дорогу (1207 p.).

Тодішні городи давали сильну забезпеку; ми знаємо ледве кілька випадків, коли город добули приступом. Мешканці або самі згодилися передатися, або ворог знеохочений сам відходив. Рідко коли облоги тривали довше, ніж один місяць. Найдовша облога, записана в літописах, була біля Турова 1158 р. — десять тижнів.

Город тяжко було ще й тим добути, що за слабі були ратні сосуди, тобто воєнні машини. Нам відомі такі машини:

Самостріл — щось, наче великий лук; під 1184. р. літописець згадує, що у половецького хана Кончака були луки тугі самострільні, щойно 50 людей могло їх ледви напрягати.

Праща — це катапульта, що викидала каміння. Данило при облозі Любліна наказав приспособити (пристроїти) пращі й інші сосуди, щоб добути город; і пращі метали, а стріли йшли як дощ.

Порок — це щось наче таран розбивати мури. Стрічаємо їх насамперед у татар при облозі сильних городів. Так під Києвом 1240. р. Батий поставив пороки біля Лядських воріт, — пороки без угаву били день і ніч, і повибивали стіни. Так само під Володимиром на Волині поставив дванадцять пороків, і не міг розбити стін. Але на іншому місці порок це прилад, що кидає каміння; коли татари 1259 р. облягали Луцьк, сталося чудо, оповідає літопис, був такий вітер, що коли пороки кинули, вітер обертав каміння на них; а як почали сильно кидати, зломився. Пороки бували великих розмірів і, щоб устроїти сосуди порочні, треба було будувати якусь сильну конструкцію — цілий город. Про це читаємо в галицькому літописі при описах облоги Ярослава 1249.- р. та Любліна 1261 р.

Таран згадується тільки один раз при облозі Чернігова 1234. р.: круто було під Черніговом, аж і таран на-нього поставили, бо кидали камінням півтора перестріла, а камінь такий, що його могли чотири сильні мужі піднести. Виходило б, що таран це теж якийсь рід катапульти. Але може тут щось переплутано, бо пізніше таран це була окована залізом балка до розбивання мурів.

Всі ті воєнні машини появилися в нас пізно, літописи згадують їх аж у середині XIII. в. (з винятком самострільного лука з 1184. р.). Може вони приходили до нас із заходу, а може деякі поширилися від татар, У давніших часах цих приладів, мабуть, не було й обложник не мав до облоги інших воєнних засобів, як тільки стріли з луків, копя, сокири чи топори; тим то й облога йшла дуже довго. Але й пізніш, коли появилися воєнні машини, обложенець мав таки перевагу, бо добув ті самі знаряддя, що їх мав обложник. Так татари нічого не могли зробити Володимирові 1240 р., бо їх пороки виявилися за слабі. Так само 1261 р. татарський хан не відважився добувати Холму, бо город був кріпко утверджений пороками та самострілами.

На цьому місці треба згадати, що був час, коли в наших руках був винахід стрільного пороху. Не тільки візантійці обстрілювали наші кораблі ясним вогнем, але пороху вживали й половці. Літопис оповідає під 1184. р., що половецький хан Кончай пішов походом на Україну і хотів добути і спалити всі городи, а тож він вишукав такого чоловіка, що стріляв живим вогнем. У бою наше військо взяло того в полон, його привели до князя Святослава Всеволодовича з устроєним огнем. Яка шкода, що цей винахід не знайшов тоді зрозуміння, — як же інакше виглядало б згоді наше військо. А так довелося чекати поширення стрільного походу ще поверх два століття.

Пограничні вали

Укріплення за княжих часів не обмежувалися самими відокремленими городами. На границі від степу були фортифікації, закладені на далеко ширшу міру, — довгі лінії валів, з частоколами й іншими оборонними засобами, що сполучували пограничні городи в одну монументальну оборонну систему. Ці великі вали почав будувати Володимир Великий, коли закладав городи в околиці Києва. Про такі укріплення оповідає німецький місіонер Бруно, що вибрався навертати на християнство печенігів і пробував у Володимира гостем коло 1008. р. Він каже:

Князь русів із військом проводжав мене два дні до останньої гряниці своєї держави, яку він перед ворожими нападами окружив звідусіль дуже міцною й довгою огорожею. Він зіскочив із коня на землю, я з товаришами йшов попереду, він із своєю старшиною йшов за нами, і так вийшли ми за ворота. Він станув на одному горбі, я — на другому... Отже були там якісь насипи (горби), огорожа, що тяглася на велику віддаль, укріплення, замкнені воротами. Пізніше Ярослав Мудрий побудував нові вали.

Археологи описали докладно цю систему пограничних валів. По правому боці Дніпра вони були у двох місцях — над ріками Стугною і Россю; на Лівобережжі — над Трубежем, Сеймом і Сулою, Вали над Стугною тягнуться в найближчій околиці Києва, на 20—30 км. від города. їх мета була — забезпечити княжу столицю. Будував їх Володимир, коли дав укріплення Білгородові й заснував Василів. Вали йдуть трьома лініями. Перша тягнеться від Трипілля, здовж Стугни й перетинає річки Ірпень і Здвиж; друга йде по правому боці Стугни до річки Унави; третя найдалі на півдні -— над річкою Красною. У найбільшій розтяжності вали, ці мають до 130 км. довжини. Вали над Стугною біля Трипілля згадуються при поході на половців 1093 р. і вони правили за заслону для війська, що порядкувалося проти ворога.

Друга лінія валів була над рікою Россю. Тут у X. віці був город Родня, але його пізніше знищили печеніги. Ярослав, користаючи з занепаду печенігів, почав цю околицю укріплювати, побудував город Юріїв, ужив для колонізації воєнних бранців, поляків..Пізніше поселилися тут останки печенігів і торків, славні чорні клобуки, тут і повиростали городи, як Торчеськ, Богуславль, Корсунь, Товарів, Канів і багато менших. Коло 1095. р. під натиском половців, населення почало меншати, — люди не могли витримати частих нападів орди, городи запустіли. Але, коли князі успішними походами знову приборкали подовців, Поросся ожило, і навіть колонізація почала переходити на південь за Рось. Тутешні городи були сполучені між собою оборонними валами. Головний вал. ішов лівим берегом Росі, від Канева поза Корсунь, та від Богуславля до Раставиці; по правому боці ріки були менші вали. Можемо здогадуватися, що цю фортифікаційну лінію почав Ярослав Мудрий, а пізніші князі її викінчили. Лінія валів доходить тут до 150 км. довжини.

Вали над Россю лучилися з валами на Лівобережжі над рікою Трубежем. Ці. околиці були виставлені на ще нагальніші напади степових орд, ніж Київщина і без сильних укріплень населення не могло тут утриматися. Володимир по перемозі над печенігами обновив стародавній. Переяслав, тоді мабуть почав він і сипати вали. Переяславські вали йдуть двома лініями, по лівому боці Трубежа й доходять аж до Дніпра. Найбільша їх довжина до 50 км.

Довший вал був над рікою Сулою, по правому її березі, від від Лубень до Дніпра — він лучив городи: Лубни, Лукомль, Горошин, Жолни (теп. Жолнин), Воїнь. Довжина його доходить до 90 км. Цей вал лучився з валом, що йшов здовж лівого берега Дніпра, більш-менш від устя Тясмина до устя Золотоноші, на просторі яких 100 км.

На галицькому Поділлі, здовж долішнього Збруча тягнуться теж вали, досить довгі й високі. Починаються вони в селі Єрмаківці і протягаються до Збруча, далі прориваються, йдуть від Залісся до Млинівки на просторі 4 км., знову зникають, але ж появляються знову біля Кудринців та йдуть до Завалля, на просторі Ц/г км. В околиці Панівців є дві дуже короткі відноги, потім знову виринають у Боришківцях і тягнуться до Білівців, майже до самого Дністра. Довжина цієї частини має 1800 м. і тут вал зберігся найкраще.

Довжина цілого валу, коли б він не проривався, могла доходити до 26 км., але збережені частини мають тільки понад 12 км. Вал у місцях, де добре зберігся, має 6 м. висоти, в підставі 20 м. завширшки, угорі до 2 м. З перекопування його виявилось, що вал був насипаний з чорної землі та білявої глинки, місцями попересипуваних дрібними камінцями. Давні археологи назвали ці укріплення валами Траяна й відносили їх до римських часів. Але наука досі не розслідила їх докладніше і це не виключене, що вони походять із княжих часів. Галицькі князі, як Василько, Володимирко, Ярослав Осмомисл, Данило звертали пильну увагу на Пониззя, (так звалося годі Поділля), на яке нераз нападали степовики, старалися збільшити тут колонізацію, дбали про укріплення городів, — можна припускати, що це вони забезпечили валами це погряничча.

Хто укладав плани для цих величавих укріплень, якими засобами і способами їх викопували, про це літописи не переказали нам нічого. Мистецтво будови земляних укріплень розвивалося в нас від найдавніших часів, при кожному городі були вали, була вироблена своєрідна оборонна техніка. Але зразки тих укріплень, закладених на таку широку міру, Україна могла мати з Візантії. Візантійці перебрали від давніх римлян звичай укріплювати границі довгими лініями валів, розвинули цю вмілість і поставили її на незвичайно високий рівень. Римляни в деяких околицях ставили свій славний охоронний вал — limes — і в візантійській державі майже всі границі були забезпечені подвійними лініями фортифікацій. Один із новіших дослідників Візантії (Діль) так описує ці укріплення: На пограничній смузі бачимо спершу низку укріплених осель, зв’язаних між собою послідовним рядом сторожівень, що знаходяться у близькій віддалі одна від одної, з припасами води і харчів та невеликою залогою. Мета цих укріплень подвійна: замкнути гряницю і берегти її від нападів ворога; з другого боку вони правили за точку опори для відділів, що були назначені до походу в неприятельську країну. Але ця перша лінія не видавалася достатньою обороною. Тим-то в деякій віддалі від неї йшла друга оборонна лінія, що складалася з більших укріплень із достатніми залогами. Ця друга лінія підтримувала пограничні сторожівні, правила за заслону проти набігів ворога і водночас за захист для спокійного населення сусідньої країни. В цьому були головні заходи військових інженерів і полководців Візантії, — дати безпеку мешканцям провінції і по змозі ослабити шкоду від неприятельського наступу.

Можливо, що наші князі, будуючи свої вали, користувалися і досвідами Візантії.