Гетьманщина в період Руїни

Реферат на тему

Іван Виговський

За гетьманства Богдана Хмельницького козацьке військо дійшло до найвищого рівня і що до чисельносте, й бойової готовосте, й воєнної експансії. Але як тільки не стало великого організатора й полководця, військова організація відразу почала розстроюватися.

Виговський мав фахове знання військових справ. Поки ще перейшов до повстання, служив у польському квартяному війську й дослужився там ступня поручника. Пізніше повнив якісь функції у козацькому реєстровому війську, в канівськім полку; брав участь, у бою над Жовтими Водами й дістався до татарської неволі, але Хмельницький викупив його і притягнув до української державної служби. При боці старого гетьмана Виговський мав змогу пізнати якнайкраще всі державні справи й увійти в потреби й завдання війська. Він докладно здавав справу, що молода козацька держава має ще слабі й нерозвинені основи; навіть під сильною рукою Богдана прокидалася тут і там анархія і треба було великих зусиль, щоб у свіжо зорганізованому війську утримати лад і порядок. Виговський розумів, яке значіння має авторитет влади і всіма силами старався цей авторитет підтримувати і в громадянстві й у війську.

При організації війська Виговський підносив передусім завсіди потребу суворої дисципліни. Приймаючи гетьманський уряд, він зазначив із притиском:

Ця булава буде доброму на ласку, поганцеві на кару; нікому в війську підлещуватися не буду; військо запорозьке не може не знати страху«. Змагав він до того, щоб установити точний реєстр козацького війська й виключити з військових рядів гультяїв і неправдивих козаків. У війську бажав мати заможних козаків, а то й шляхту, щоб добути противагу проти черні.

Дуже гостро виступав проти всякої самоволі. Коли полтавський полковник Мартин Пушкар, визначний і заслужений воїн, став на чолі невдоволених »дейнек«, Виговський не завагався вислати на нього реєстрових полків і в потопі крови загасив бунт: у бою під Полтавою 11 червня 1658 р. знищено 15000 пушкарівців. Але у своїй соціальній політиці Виговський не вмів знайти тієї міри й того такту, яким відзначався Хмельницький; це зготовило скорий кінець його гетьманству.

Реєстрове військо у своїй масі не піддавалося гетьманській кермі, тим то Виговський залюбки користувався найманими військовими відділами. Під його прапорами служили серби, волохи, німці, а то й поляки. Вони жили «а гетьманському утриманні, мали своїх окремих полковників і іншу старшину й були залежні тільки від гетьмана. Вони творили часом гетьманську гвардію, то знову їх висилали на небезпечні позиції, де гетьман не дуже міг покладатися на звичайні козацькі війська. Виговський намагався з цих найманих частин утворити постійні військові сили України; у гадяцькій умові 1658 р. воїн перевів постанову, що військо Великого Руського Князівства буде складатися з 30000 козаків і 10000 найманого війська.

Що Виговський дбав про піднесення рівня війська, про те свідчить його договір із Швецією 1657 р. В договорі він застеріг собі, що український уряд має право затягати собі у шведських провінціях військо й офіцерів, спроваджувати ремісників І механіків та купувати зброю й амуніцію. Для лекшої комунікації Україна мала дістати границю з Пруссію на Березині.

Переговори Виговського зі Швецією й Польщею мали за головну мету одне — зірвати зв’язки з Московщиною. У святочному маніфесті до європейських держав він виказав причини війни з Москвою й почав воєнні кроки в серпні 1658 р. Частину війська, 20000 чолові, він, під проводом Данила Виговського, вислав на Київ, щоб прогнати звідтіль московську залогу; знову київський полковник Павло Яненко-Хмельницький мав рівночасно вдарити на москалів із міста. Але цей план не вдався. Передня козацька сторожа необережно зрушила московську залогу. Поки козаки вспіли висипати шанці, москалі вже виступили на них і відперли їх від Києва 3 вересня 1658 р.

Сам Виговський вибрався на Лівобережжя проти воєводи Ромодановського, що зі свіжим військом увійшов у границі України і став під Лохвицею. Під охороною Москви повстали проти Виговського невдоволені елементи й обрали собі за гетьмана Івана Безпалого.

Війська Виговського почали з ними боротьбу, але поки що безуспішно. З початком 1659 р. прийшло нове царське військо під воєводою Трубецьким і почало облягати Конотоп. Ніженський полковник Григорій Гуляницький завзято боронив міста, витримавши облогу цілих 70 днів (від 29 квітня до 7 липня 1659 р.). Рятувати Конотоп прийшов сам Виговський, ударив несподівано на московське військо і примусив його відступити від міста.

Але незабаром полки впорядкувалися наново й напали на Виговського над річкою Соснівкою. Прийшло до завзятого бою. Московська кіннота змірилася тут із українською піхотою. Москалі нагально кинулися до атаки, але попали під обстріл козаків, що поперекопували дорогу шанцями. Московська кіннота пішла в розтіч, але на інших місцях наскочила знову на козацькі застави над річкою, яку козаки загатили. Решту доконали татари. День 8 липня 1659 р. кінчився страшною поразкою московського війська. На місці полягло кілька, чи кільканадцять тисяч, решта пішла в полон, навіть воєводи Пожарський і Львов. На Московщину пішов сполох, що козаки підуть аж на царську столицю.

Але Виговський не зміг використати цієї світлої перемоги: народне повстання присилувало його уступити з гетьманства.

Початки Руїни

Коли Виговський зрікся булави, внутрішня криза на Україні ще поширилася. Козацька держава почала ділитися на дві частини, правобічну й лівобічну; з великими труднощами доводилося утримувати єдність. А до того ще Московщина й Польща підсилювали боротьбу козацьких партій, змагаючи до поділу України. У тих відносинах й козацьке військо занепадає.

Молодий Юрій Хмельницький, за першого свого гетьманування (1659—1663. р.) не зміг проявити ні організаційного хисту, ні взагалі ніякого іншого таланту. Коли він мав які успіхи, то тільки тому, що: »тая слава була, що Хмельницький гетьманом«, — а то ще мав добрих співробітників, генеральних старшин і полковників, таких, як Носач, Лісницький, Дорошенко, Лизогуб, Одинець, що жили ще традиціями Богдана.

Становище гетьмана підупало незвичайно через невдачу переяславського договору 1659 р. гетьман не мав права йти в похід без дозволу царя, не міг звільняти з уряду, чи назначати полковників, карати на горло бунтівників і под. Юрій Хмельницький сам не був військової вдачі, в походах його виручали полковники.

В 1660 р. цар почав війну з Польщею і вислав воєводу Шереметьєва у напрямку на Волинь. З москалями пішов переяславський полковник Цицюра з 20000 козаків. Юрій Хмельницький з правобічними полками обсадив південну границю, щоб не пустити татар на поміч полякам. Але татари таки перейшли, й тоді Юрій, рушив за ними на підмогу Шереметьєву, якого під Чудновом облягли поляки. Але польське військо заступило йому дорогу під Слободищем і примусило до бою 7 жовтня 1660 р. Хоч боротьба не дала переваги ні одній, ні другій стороні, Ю. Хмельницький вже не мав сили й охоти до війни, склав із поляками мир, зобов’язуючись виступити проти Московщини.

Але лівобічні полки не хотіли йти в союз із Польщею й почалася домашня війна. Юрій Хмельницький під Каневом 25 липня 1661 р. потерпів значну поразку, але у другій битві, під Бужином, 13 серпня, разом із татарами, так погромив Москву, що на полі залишилося 10.000 трупів; артилерія, табір, прапори дісталися в його руки. Але ж татари почали грабувати й козацькі землі й вивели у Крим велику силу бранців. Юрій Хмельницький утратив усякий авторитет і зрікся булави 1663 р.

Ще меншу повагу в державі й у війську мав Павло Тетеря (1663-1665. р.), наступник Ю. Хмельницького на Правобережжі.

Хоч змолоду був козаком і потім переяславським полковником, то військовими справами займався мало; ні в чому не підняв козацького війська. Не вмів він втихомирити і громадянської війни, а ще заохотив Яна Казимира виправитися на Лівобережжя, влітку 1663 р. Але лівобічні козаки, при допомозі Москви, боронилися завзято і король не міг добути більших міст таких, як Переяслав, Ніжин, Батурин і ін. У цьому поході поляки ув’язнили старого полковника Івана Богуна, підозріваючи його у зраді, й розстріляли його під Новгородом Сіверським 27 лютого 1664 р.

Коли польське військо з невдалого походу верталося в Польщу, на Правобережжі вибухнуло повстання, особливо в полудневих полках. Перед у всьому вів запорозький кошовий Сірко, а при ньому різні ватажки, як Іван Сербин, Василь Дрозд, Остап Гоголь, Семен Височан, галицький повстанець із 1648 р. і інші. »Що козак, то був полковник, що сотник, то гетьман«. Поляки намагалися придушити цей рух, але народні ватажки боронилися завзято. Найбільш уславилося містечко Ставище, що витримало тримісячну польську облогу. Серед підозрюваних в організації повстання був також Іван Виговський; з наказу військового суду його розстріляли під Ольхівцем 16 березня 1664 р. Тетеря втратив тоді всякий вплив і остаточно зрікся гетьманства 1665 р.

Петро Дорошенко

До нової організації держави і водночас, переформування козацького війська забрався Петро Дорошенко (1665-1676 р.). Був він онуком гетьмана Михайла Дорошенка, з гордістю згадував свого лицарського предка і чванився своїм козацьким родом. Військову кар’єру починав у Чигирині, при боці Богдана Хмельницького, як гарматній писар, тут добув собі широкий політичний світогляд і глибоке зрозуміння державних справ України. З повним усвідомленням зазначав він усе, що український народ творить одну цілість на цілій території, від Перемишля і Ярослава по Сівськ та Путивль, що колись на цих землях була одна держава, та що ввесь народ повинен змагати до об’єднання під одною владою. В першу міру старався він злучити разом роз’єднану Придніпрянщину, тим то гостро виступав і проти московського »хлопа« Брюховецького і проти польського ставленика Ханенка і проти »покутного гетьманчика« Многогрішного. Не завагався він прийняти протекторат Туреччини, щоб найти опору проти інших сусідів, що хотіли Україну поділити між себе.

Але шлях до об’єднання народних сил він бачив не у примусі й насиллі, а більше в освідомленні й моральному впливі. Для цього непостійного народу більше значить ласкавість, як суворість«. І справді цим способом він добув собі незвичайну симпатію і прихильність, як ніхто інший із його сучасників. Витворив він при собі завзяте прибічне військо, т. зв. серденят і з їх допомогою старався опанувати анархію, що заливала Україну та усунути з українських земель чужі війська.

Найкращі успіхи Дорошенко осягнув у боротьбі з Польщею. Вже на початку гетьманства старався звільнити Правобережжя від польських залог, які туди повводив Тетеря. Дня 19 грудня 1666 р. під Браїловом, недалеко Брацлава, розбив він значне польське військо, з допомогою татар; у татарський пологі дістався тоді полковник Маховський, виновник смерти Виговського у вересні 1667 р. разом із татарами виправився до Галичини і брав участь в облозі поляків під Підгайцями. Під час турецького походу на Польщу 18 липня 1672 р. Дорошенко погромив польське військо під Четвертині вкою, недалеко Батога; »не пам’ятаю більшої втрати і збентеження«, писав польський офіцер, що був у цій битві. Потім, разом із Турками, ходив під Львів і брав участь в облозі міста.

Але, хоч у різних походах виявив він талант полководця, то не зміг перебороти безладдя на Україні. На короткий час опанував був Лівобережжя, але не знайшов там тривкого признання. На Правобережній Україні пошкодили йому сильно турки своєю нелюдяною поведінкою. У завзятій, розпучливій боротьбі він тратив город за городом, врешті опинився в самому Чигирині й остаточно мусів скласти булаву 1676 р.

Занепад козаччини на Правобережжі

Після Дорошенка козацьке військо на правому боці Дніпра не могло вже піднятися до вищого розвитку. Турки висунули на гетьмана знову Юрія Хмельницького (1677-1681), що прийняв титул »сарматського князя Малої Росії - України«. Він двічі виправлявся на Чигирин, 1677 і 1678 р., але добути батьківської столиці не зміг і — мусів сидіти в містечку Немирові. Не вмів він з’єднати собі українського населення та його військо складалося здебільшого з найманих ватаг — волохів, татар і турків.

Ще менше значіння мали гетьмани з польської руки. Остап Гоголь (1674-1679 р.), колись полковник Богдана Хмельницького, здобув собі признання тільки на Поліссі. Степан Куницький (1683- 1684 р.), галицький шляхтич, уславився сміливим походом проти турків на Дунай 1683. р., але утратив багато війська й козаки засудили його на смерть.

В 1685 р. польський уряд, приготовляючи війну з турками, дозволив на віднову козаччини. Новий гетьман, Андрій Могила (1684- 1686), не мав ніяких кваліфікацій і значіння, але між його полковниками знайшлося кількох добрих організаторів і полководців, що зайнялися новою організацією військових сил. У Богуславі пробував наказний гетьман Самусь Іванович, відомий із походів на турків, у Корсуні — Захар Іскра; у Брацлавщині — Абазин, у Хвастові — найбільш заслужений із усіх Семен Гурко-Палій. Козаччина за кілька років зросла в силу і почала займати щораз більші простори. Почалися перепалки з польською шляхтою, а коли Польща захотіла цілком покасувати козаччину, вибухло повстання 1702 р. і відверта війна з поляками. Козаки добули Білу Церкву, де польська залога була ще від часів Тетері, Бердичів, Немирів і інші фортеці.

Повстанці змагались до того, щоб опанувати цілу давню козацьку територію аж по Случ, а потім сполучитися з лівобічною Україною. Палій здавна вів переговори з Мазепою і 1704 р. правобічна козаччина признала владу Мазепи як гетьмана всієї України. Але Москва вважала Палія для себе небезпечним. Мазепа мусів його ув’язнити й цар Петро заслав його на Сибір. Правобічні поліси утрималися в єдності з Гетьманщиною аж до 1711 р., коли у прутському мирі Петро зрікся правого боку Дніпра. Тоді правобічне військо перенесено на Лівобережжя, а правобічну Україну опанували поляки.

Нові спроби відновити козацьке військо на правобічній Україні проявлялися підчас гайдамацьких рухів. В 1734 р., підчас походу лівобічних козацьких військ проти польських конфедератів, на Брацлавщині й на Східному Поділлі зірвалося народне повстання, в якому визначився особливо полковник Верлан; скрізь творилися на козацький лад сотні. В 1750 і 1760 р. гайдамаччина зривалася кілька разів, а до найбільшого вибуху прийшло 1767 р. Народні ватаги опанували тоді значну частину Київщини, особливо ж околиці Гуманя, Чигирина, Білої Церкви й Радомишля. Повстанців рахували на кілька тисяч, але вони рідко коли творили¹ більші загони як 300-400 людей. Значніші сили зібрав тільки Максим Залізняк, який і .уживав титулу гетьмана. Востаннє гайдамацький рух проявився 1788. р. підчас т. зв. «волинської тривоги».

Розвиток війська на Лівобережжі

Коли на Правобережжі козаччина все більше занепадала, лівобічна Україна досить скоро перемогла безладдя й дійшла до кращої організації. Дніпро заслонював її від заходу, на цій межі стримувалися польські походи. Татари забігали тут рідше, ніж на Правобережжя, турки ніколи не сягнули сюди у своїх завоюваннях. Населення було досить багато, бо і з правого боку тиснулися туди втікачі; тут розвинулося високо господарство, і настав добробут.

Лівобережна Україна була залежна від Московщини, але в перші десятиліття московська влада трималася ще правних форм і не мішалася занадто у внутрішнє життя країни. Серед таких відносин і козацьке військо не занепадало, а поступало вперед у своїм розвитку.

Рівночасно з Тетерею гетьманував на Лівобережжі Іван Брюховецький (1663-1668 р.). Він добув булаву завдяки черні, яку вмів з’єднати собі своєю красномовністю й демагогією. У політиці був дуже необережний, довіряв цілком Московщині й погодився на те. щоб на Україні стояло залогами 11500 московського війська, і то на утриманні українського скарбу.

Позитивною стороною його діяльності було те, що він упорядкував військовий скарб, покасував усякі самовільні реквізиції й установив постійні податки на утримання війська. В боротьбі з Тетерею й польським військом 1663 р. показався добрим полководцем, очистив остаточно Лівобережжя від ворожих військ і зайняв частину Правобережної України.

У лютому 1668 р. він несподівано повернувся проти московських залог і присилував їх уступити з України. Повстання було переведене так зручно і так складно, і так заскочило москалів, що вони майже без опору покинули Україну; це також доказ талановитості Брюховецького. Але загинув він марно, убитий юрбою.

Його наслідники Дамян М н о г о г р і ш н и й (1668-1689)та І в а н Самійлович (1672-1689) мусіли наново прийняти московський протекторат, хоч на легших умовах, бо московські залоги на Україні зменшено й гетьманський уряд мав більшу свободу рухів. Многогрішний, хоч без ширшої освіти, був дуже енергійний і консеквентний, старався високо поставити авторитет гетьмана гак, що старшина закидала йому абсолютизм. Також прикладав він велику вагу до дисципліни у війську, гостро карав і рядових козаків і старшину. »Поки я гетьманом, поти буду усмирювати самовільників, кілько в мене сили«, заявив він полковникам. Він тримав при собі відділ чужоземного війська, а на раді у Глухові 1669 р. утворив окремий полк війська, що мав повнити службу безпеки т. зв. компанійців. Для розвитку війська мало значіння й те, що тоді вперше утворено на Гетьманщині почти.

Самойлович дійшов до булави як проводир старшинської олігархії, що усунула Многогрішнього. Але у своїй політиці він ішов шляхом свого попередника, а власне змагав до сильної влади гетьмана над військом. і хоч у соціальних справах годився зі старшиною, то, як керманич держави, був неуступчивий і переводив на свою руку те, що вважав за конечне з державного погляду. Так, проти рішень ради, він утримав дальше наймане, охотне військо; так само ввів нові податки на військові потреби. Він утворив також формацію бунчукових товаришів, почесний відділ при боці гетьмана, де військову, службу повнили сини старшин, що згодом займали вищі військові уряди.

Самойлович домагався об’єднання цілої Придніпрянщини під своєю булавою, успішно реалізував з Дорошенком, остаточно перетягнув на свого сторону правобережні полки і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра. Сильно укріпив Чигирин, двічі обороняв його перед турками, яких привів Юрій Хмельницький. А потім, як довелося, внаслідок мирових умов, залишити Правобережжя, вія уміло перевів тамошнє військо й "населення на свою сторону. Поборював сильно автономні змагання Запорозької Січі, обсадив своєю залогою Кодак і старався утримати Запоріжжя під своїм наглядом.

У травні 1687 р., з наказу царя, Самойлович відправився разом із московським військом на Крим. Козацького війська було 20000, наказним гетьманом назначено гетьманового сина, Григорія. Війська пішли на низ Дніпра, перейшли Кінські Води й увійшли у Великий Луг. Але татари запалили степ і через те треба було вертатися назад. Московський воєвода, князь Голіцин, зробив винуватцем невдачі обох Самойловичів; гетьмана з сином ув’язнили й заслали на Сибір.

Так закінчився період Руїни на Українських землях. Наступний гетьман Іван Мазепа – це вже інша сторінка і історії України.