Генеральний Секретаріат та його склад
Завдання 1. Проаналізуйте утворення Генерального Секретаріату та його склад
Генеральний секретаріат — виконавчий орган, уряд, сформований Українською Центральною Радою. 28 (15 червня) 1917 року Комітет УЦР на своєму засіданні ухвалив створення Генерального секретаріату і передав йому виконавчі функції. Перший склад Генерального секретаріату складався з 8 генеральних секретарів та генерального писаря. Очолював Генеральний секретаріат В. К. Винниченко.
Після повалення царизму в Росії в лютому 1917 р. в країні встановилося двовладдя: поряд з офіційним Тимчасовим урядом діяли Ради робітничих і солдатських депутатів. В Україні виникли громадські ради й комітети, які були місцевими органами Тимчасового уряду. 1 березня 1917 р. в Києві створено громадський комітет, до якого ввійшли представники практично всіх громадсько-політичних організацій, що діяли в місті. 4 березня постала Рада об'єднаних громадських організацій і відбувся 1-й Український національний конгрес, який передав політичну владу Центральній Раді. До її складу ввійшли провідні діячі Товариства українських поступовців, представники православного духовенства, українських соціал-демократичних, культурно-просвітницьких та інших організацій. Головою Центральної Ради став визнаний лідер національного відродження професор М. Грушевський. 6 квітня 1917 р. В Києві почав роботу 2-й Український національний конгрес, на якому був затверджений новий склад Центральної Ради на чолі з М. Грушевським. У травні 1917 р. відбувся 1-й з'їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою. 2-й військовий з'їзд (червень того ж року) запропонував Центральній Раді домогтися національної автономії України. Тоді ж у Києві відбувся 1-й селянський з'їзд, котрий також висловився за автономію України і обрав Раду селянських депутатів як складову частину Центральної Ради. Таким чином, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства, стала законним представницьким органом української демократії.
У травні 1917 р. відбулися переговори делегації ЦР із Тимчасовим урядом і Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії України у складі Росії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив в українській автономії. Тоді 10 червня 1917 р. ЦР оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України, а Центральна Рада – найвищим органом держави. 15 червня було створено перший за кілька століть український уряд — Генеральний секретаріат — у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря.
Першими генеральними секретарями були:
В. Винниченко (ген. секр. внутрішніх справ)
Б. Мартос (ген. секр. земельних справ)
С. Петлюра (ген. секр. військових справ)
В. Садовський (ген. секр. судових справ)
І. Стешенко (ген. секр. освіти)
С. Єфремов (ген. секр. міжнаціональних справ)
М. Стасюк (ген. секр. продовольчих справ)
Х. Барановський (ген. секр. фінансів)
П. Христюк (ген. писар)
В.Винниченко, Б.Мартос, С.Петлюра, В.Садовський, І.Стешенко були членами Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, С.Єфремов – соціал-федералістом, М.Стасюк – непартійним соціалістом (згодом – соціал-революціонер), Х.Барановський – позапартійним, П.Христюк – соціал-революціонером.
Першим документом, який визначав контури програми діяльності уряду, стала Декларація Генерального секретаріату, вперше оприлюднена В.Винниченком на пленарному засіданні УЦР 26 червня.
Хоч основні положення I Універсалу і Декларації Генерального Секретаріату передбачали встановлення в Україні лише автономно-федеративного устрою у складі Російської держави, вони викликали величезне занепокоєння у Петрограді.
Вже через кілька днів після створення Генерального Секретаріату до Києва прибула делегація Тимчасового уряду Росії у складі міністрів Керенського, Терещенка та Церетелі. За короткий час між ними, Грушевським, Винниченком та іншими членами Генерального секретаріату були проведені важкі, але інтенсивні переговори. Їх підсумками стали текст нового Універсалу УЦР і Декларація Тимчасового уряду про регламентування крайового управління в Україні. Обидва ці документи 3 липня були оголошені на засіданні УЦР.
У ході наступних переговорів у Петрограді українська делегація вимагала у Тимчасового уряду затвердження Статуту Генерального секретаріату, який був затверджений УЦР і названий "першою конституцією України". Переговори завершилися тим, що прем’єр-міністр Росії О.Керенський підписав «Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні», нормативно-правового акта, обов’язкового до виконання місцевими органами в Україні (замість Статуту Генерального секретаріату). Згідно з "Інструкцією", повноваження Генерального Секретаріату значно обмежувалися і поширювалися лише на Київську, Волинську, Полтавську, Подільську та частково Чернігівську губернії. Скорочувалась кількість секретарств (яка на той час досягла 14). З компетенції Генерального Секретаріату вилучалися військові, продовольчі та судові справи, шляхи сполучення, пошта і телеграф. Відповідно до "Інструкції", УЦР могла лише висувати кандидатів на посади генеральних секретарів, яких призначав Тимчасовий уряд.
Після бурхливих дебатів і погроз Винниченка залишити свою посаду 7 серпня УЦР затвердила «Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні».
Проте після численних конфліктів Винниченка з представниками УПСР 13 серпня Мала рада прийняла його відставку з посади голови Генерального Секретаріату. Формування ГС доручили соціалісту-федералісту Д.Дорошенку, який до цього працював на посаді головного комісара Тимчасового уряду Галичини і Буковини. 14 серпня Мала рада затвердила новий склад Генерального Секретаріату.
Але вже 18 серпня Д.Дорошенко зрікся керівництва Генеральним секретаріатом, після чого головувати в Генеральному Секретаріаті знову запропонували В.Винниченку. Тимчасовий уряд, попри своє негативне ставлення до В.Винниченка, 1 вересня був змушений затвердити склад Генерального Секретаріату на чолі з ним. Протягом жовтня-січня відбулися 63 засідання Генерального Секретаріату, на яких розглянуто понад 430 питань політичного, економічного, військового, дипломатичного характеру.
Жовтень 1917 р. – Тимчасовий уряд постановив припинити видачу Генеральному секретаріату коштів, притягти його членів до судової відповідальності за сепаратизм та участь у скликанні Всеукраїнських установчих зборів, а також викликати В.Винниченка для пояснення у цій справі. 21 жовтня (3 листопада) – на засіданні Генерального Секретаріату обговорювали питання про поїздку до Петрограда В.Винниченка, генеральних секретарів І.Стешенка й О.Зарубіна для переговорів з Тимчасовим урядом у справі політичного становища в Україні. Несподівану розв'язку цього питання створив більшовицький переворот у Петрограді 25 жовтня (7 листопада) 1917 р.
Після (25 жовтня (7 листопада) Генеральний Секретаріат розширив свою компетенцію на військові та продовольчі справи, шляхи сполучення, торгівлю та промисловість з призначенням відповідних Генеральних секретарів (тобто було відновлено дію Статуту Генерального секретаріату у повному обсязі). Генеральний Секретаріат видав звернення «До війська і громадян України» (всі війська і всі партії повинні визнати владу Генерального секретаріату УЦР і «всеціло підлягати його розпорядженням»). Впродовж короткого часу були прийняті ухвали про поширення влади Генерального Секретаріату на всі губернії України, припинення воєнних дій у Києві, розформування офіцерських і добровольчих загонів, реорганізації і демократизації штабу Київського військового округу тощо.
Генеральний Секретаріат діяв до 22 (9) січня 1918 р., коли (після проголошення IV Універсалу УЦР про незалежність УНР) був перейменований на Раду народних міністрів УНР.
Завдання 2. Охарактеризуйте процеси русифікації у 70-80 рр. ХХ ст. в УРСР
З точки зору Кремля, національне питання в СРСР — це до гнітючості складна проблема. В суспільстві, що охоплює більше ста різних народів, кожен з яких займає власну територію й має свою виразно самобутню культуру, історію, суспільні цінності та економічні інтереси, радянське керівництво повинне знайти спосіб сформувати відчуття спільної тотожності й мети. Для цього радянські ідеологи постсталінської доби висунули ряд понять, що ставили за мету перемістити наголос із національних особливостей народів на їхні спільні радянські риси. Серед них найважливішими були чотири поняття: розквіт — твердження, що за радянської влади всі народи СРСР переживають небувалий прогрес; зближення, що відбувається між народами внаслідок створення в СРСР спільних політичних, економічних і культурних установ; злиття радянських народів в один і поява нового типу історичної спільності — радянського народу.
За цією ідеологічною новомовою ховався вже давно відомий порядок денний: русифікація. Оскільки росіяни переважали чисельно, оскільки вони створили більшовицьку партію та радянську систему, оскільки вони займали більшість найвищих посад й оскільки їхня мова є основним засобом спілкування в СРСР, то їх розглядали як той цемент, що тримає СРСР укупі. Тому радянське керівництво вважало, що чим більше інші народи СРСР уподібнюватимуться до росіян, тим сильнішим ставатиме почуття взаємної солідарності. Але багато західних учених і неросійських дисидентів в СРСР трималися думки про те, що зближення, злиття і радянський народ — це не що інше, як просто кодові слова, котрі означають русифікацію неросіян.
Якщо наприкінці 50-х – середині 60-х рр. положення законодавчих актів хоча б у загальних рисах декларували рівноправність у вивченні рідної та російської мов, то прийняті у першій половині 80-х рр. нормативні акти вищого політичного і державного керівництва СРСР вже повністю віддавали пріоритет російській мові. У 70—80-х рр. партійно-державне керівництво СРСР продовжувало здійснювати заходи, спрямовані на русифікацію дошкільної, середньої, середньої спеціальної та вищої освіти, які призвели до негативних наслідків щодо мовної ситуації в Україні у цей період. Одним із ключових моментів у реалізації постанов партійного та державного керівництва стало вирішення ряду кадрових питань. Так, уже 1985 р. кількість студентів прийнятих на факультети російської мови та літератури зросли у шість разів. Із 635 у 1983 р. до 3500 у 1985 р.
Наріжним каменем у сфері русифікації освіти стало встановлення на законодавчому рівні принципу добровільності у виборі мови навчання, який призвів до різкого скорочення українських шкіл та кількості учнів, що у них навчалися. Процес русифікації охопив духовне життя українського суспільства, завдавши шкоди українській культурі, став першопричиною негативних явищ в суспільній свідомості.
Стимулювання процесу русифікації в гуманітарній сфері здійснювалося як на основі законодавчих і нормативних актів, так і на рівні конкретної практичної діяльності органів державного управління СРСР та УРСР, які проводили в життя положення сумнозвісної теорії "злиття націй і народностей". Процес русифікації у сфері гуманітарної політики здійснювався на тлі вихолощування з наукових праць, творів літератури, мистецтва найбільш яскравих подій з історії України, імен видатних діячів, що внесли помітний внесок в українську культуру.
Негативні процеси виразно спостерігалися у видавничій справі. Протягом 70— 80-х рр. простежується стійка тенденція до зменшення кількості україномовних видань та їх тиражів. Переважно російськомовним ставало кіновиробництво. Після незаслуженої критики стрічок "Тіні забутих предків" С.Параджанова, "Джерело для спраглих", "Білий птах з чорною ознакою" Ю. Ільєнка та деяких інших, кінематографісти з винятковою обережністю бралися за українську тематику, за озвучення фільмів українською мовою.
Російська мова все активніше визначала союзний, республіканський і місцевий телерадіоефір, репертуарна політика якого формувалася здебільшого у Москві, на основі численних "методичних рекомендацій" та "інструктивних листів". При цьому, нерідко порушувався широко рекламований принцип "рівноправності і взаємозбагачення братніх мов і культур".
Політика русифікації України викликала серйозні невдоволення у різних прошарках українського суспільства і, в першу чергу, в середовищі української інтелігенції і молоді. В цей період протестна кампанія проти політики русифікації набувала гострих за своїм змістом і спрямуванням форм, служила консолідуючим фактором спротиву українського народу. Активно порушила мовні питання студентська молодь, яка вимагала переведення навчального процесу у вищих, середніх спеціальних навчальних закладах на рідну мову, домагалася розширення її вжитку в сферах суспільного життя. Також мовні питання займали помітне місце у програмних документах і конкретній практичній діяльності правозахисних організацій, які діяли в Україні в 50-х — 80-х рр. В оприлюдненні численних фактів порушень у сфері національної політики, помітну роль відіграла Українська Гельсінська група, яка розповсюджувала відповідні матеріали в Україні і за її межами. Належну підтримку національно-патріотичним силам в Україні надавала українська діаспора, яка розгорнула широку петиційну компанію, створювала умови для вивчення і популяризації рідної мови в місцях компактного проживання українського населення за кордоном.
Завдання 3. Я ви думаєте чи можна було б уникнути голоду 1921-1923 років?
Перший голодомор в Україні стався в 1921—1922 рр. Головною його причиною були наслідки політики «воєнного комунізму», тих примусових методів, за допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні, степові райони України. Особливо тяжке становище склалося в Катеринославській, Запорізькій, Одеській і Миколаївській губерніях та на півдні Харківщини. Це були райони, які до Першої світової війни слугували головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн люду. Лютувала епідемія холери.
Голоду можна було уникнути, якби влада своєчасно подбала про перерозподіл ресурсів, які тоді були в її розпорядженні. Цього, однак, не було зроблено: Москва вимагала хліба для промислових центрів Росії.
Протягом багатьох десятиліть у шкільних підручниках стверджувалося, що на початку 20-х років голод охопив лише район Поволжя. Так оголошувалося тоді і перед західним світом, звідки Ленін і його соратники просили продовольчої допомоги саме в названий регіон. Про те, що такий же голод охопив усю Південну Україну, звідки масово вивозився хліб на Північ і на експорт, Москва мовчала.
Про голод в Україні почав заявляти на весь світ уряд УНР в екзилі вже восени 1921 року. Так, у вересні 1921 року повноважний представник УНР Олександр Шульгин звернувся з проханням про допомогу голодуючому українському населенню до Нансена, а через місяць це питання місія УНР порушила в Парижі.
На жаль, тоді західний світ так не перейнявся трагедією українського селянства, страшний голод поширювався далі півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року додається Миколаївщина та Одещина. І на початку січня 1922 року кількість голодуючих тут сягнула 1890000 осіб, у березні - 3250000, в червні - 4103000.
Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду, відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р. було дозволено діяти міжнародній організації «Американська адміністрація допомоги». Проте більшу частку допомоги забирала Росія. Окремі дослідники вважають, що чисельність втрат, пов'язаних з голодом, становила 1,5 млн осіб. У той же час на територію України прибуло близько 440 тис. переселенців із голодуючих районів Росії. Внаслідок цього офіційна статистика «не бачила» скорочення населення України.
В Україні голод удалося ліквідувати лише в 1923 р. Це стало результатом не стільки зусиль влади, скільки поліпшення загальної економічної ситуації, пов'язаної з першими успіхами нової економічної політики. Випадки голоду, хоч і в менших масштабах, спостерігалися і в інші роки. Наприклад, на Поділлі він повторився в 1925 р. і також був значною мірою спровокований більшовицько-радянською владою, котра мала змогу запобігти лихові, але не зробила цього.
Завдання 4. Продовжте речення:
Народний рух України виник 8-10 вересня 1989 у середовищі численних демократичних угруповань, на основі запропонованих Спілкою письменників України Програми і Статуту. У Народному Русі об'єдналися люди різних політичних переконань — від ліберальних комуністів до тих, хто сповідував ідеї інтегрального націоналізму. Домінували настрої національної демократії, що привели до виходу з Руху частини комуністів і національних радикалів. У перший же рік свого існування Рух організував ряд великих масових заходів, метою яких була боротьба за державну незалежність, відродження української нації, відтворення історії українського народу і державності. Особливу увагу в пропагандистській роботі Рух приділяв вихованню історією.
Список використаної літератури:
Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999;
Віденко В.В., Коломієць С.С. Історія України. Курс лекцій. — К., 1999;
Голод 1932–1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. – К., 1990;
Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.: Навч. посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів іст. фак. вузів, вчителів. – К.: Генеза, 1996 – 360с.;
Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К.: Україна, 1996 – 463с.;
Субтельний О. Україна: історія ./ пер. з англ. Ю.І. Шевчука, 3-е вид. – К.: Либідь, 1993. – 720с.
1