Французьке просвітництво XVIII століття

Міністерство освіти і науки України

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Історичний факультет

Кафедра нової і новітньої історії зарубіжних країн

Французьке просвітництво XVIII століття

Курсова робота

Підготував:

студент 33-і групи

Фінюк Сергій

Науковий керівник:

Доц. Прокопчук В.Є.

Луцьк-2008р.

Зміст

Вступ

1.Передумови зародження Просвітницького руху

2.Течії Просвітництва

2.1 класицизм

2.2 енциклопедисти

2.3 сентименталізм

3. Історичне значення Просвітницького руху

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність: тема курсового дослідження є досить актуальною, тому що Просвітництво Франції XVIII століття заклало ідейну базу переходу від феодалізму до капіталізму і систему нових суспільних відносин.

Об’єкт: Просвітницький рух Франції XVIII століття на основі життя і діяльності просвітителів епохи.

Предмет: французьке суспільство XVIII століття на основі творчості і діяльності представників даного періоду.

Хронологічні рамки: ця тема охоплює хронологічно період початку XVIII століття до початку французької революції 1789 року.

Мета: метою дослідження є вивчення французького суспільства XVIII століття спираючись на життя і діяльність головних його представників.

Завдання:

визначити головні течії французького Просвітництва XVIII століття

на основі діяльності головних представників даного періоду дати характеристику Просвітництву як загальноєвропейському процесу

ознайомитись з ідеями і головними працями Просвітителів Франції XVIII століття

визначити вплив і значення французького Просвітництва

Значення: курсового дослідження полягає у тому, що тама є досить важливою, навіть на сучасному етапі розвитку суспільства, тому що усі сучасні принципи демократії і капіталістичного суспільства в ідейному плані були записані саме французькими просвітителями.

У дослідженні було використано проблемно-хронологічний принцип викладу матеріалу. Просвітництво як суспільно – політичний і культурний рух зародився в Англії у XVII столітті як буржуазна ідеологія. Але у Франції цей процес набрав не аби – якого розвитку, саме французькі діячі цього руху окреслили його ідейні і програмні кордони. Саме в цій країні виділились три основні течії Просвітництва представниками яких були: Монтеск’є, Вольтер, Лесаж, Дідро, Руссо. Це головні ідейні типи французького просвітництва, що в процесі свого розвитку вийшло далеко за кордони Франції. Через життя і діяльність цих людей я намагатимусь висвітлити основні принципи і зміст Просвітництва як загальноєвропейського руху, що став початком основних принципів капіталістичного суспільства. Що заклав фундамент поняття «людина» і «розум» як визначальних у розвитку суспільства. Вони піднесли «розум» на вищий рівень розвитку. Визначили основні засади і принципи церкви, її роль в житті громадян. Філософія просвітителів XIII століття стала ідейною базою будь – якого розвинутого в культурному плані суспільства.

І. Передумови зародження Просвітницького руху

Розвиток європейської культури ХУІІІ століття відбувався в умовах інтенсивного впливу Просвітництва – потужного, ідейного руху того часу. Просвітництво – було рухом загальноєвропейським, у ХУІІІ столітті воно поступово охопило всі країни континенту, але проявляється в них із різкою масштабністю й радикальністю, що залежало, насамперед, від соціально-економічного становища тієї або іншої країни.

Англія, Франція, Німеччина – провідні країни, діячі у європейському культурному просторі, їм належать головні досягнення епохи Просвітництва, але їх внесок у культуру різний за значенням і глибиною. Вони пережили великі соціальні потрясіння і вийшли з цих потрясінь також із різними результатами. Розглядаючи ці три країни, як передові у розвиток культури Європи у ХУІІІ столітті слід виділити Францію, тому що саме Франція зіграла в загальному політичному і культурному житті Європи ледь не керівну роль. Саме тому в своєму кругозорі західноєвропейських культур ХУІІІ століття ми більш детально зупинимось на Франції.

В добу раннього середньовіччя у Франції більш інтенсивно ніж в інших країнах західної Європи, формуються і розвиваються всі основні жанри і види літератури. В ХУІІ столітті у Франції досягає найвищого розвитку класицизм. [16, 90 C.]

У ХУІІІ столітті у Франції з величезною силою розгорнувся просвітницький рух, який дав світу найбільш характерні образи просвітницької художньої літератури. На протязі майже всього ХУІІІ століття між Англією і Францією у багаторічних війнах вирішувалося питання про першість на морях і в колоніях. Англія з року в рік посилювала свої позиції використовуючи або навмисно створюючи конфлікти на континенті і втягуючи в них Францію, мова йде про війну за іспанську спадщину 1701 – 1714 роках, війна за польську спадщину 1733 – 1735 роках, війна за австрійську спадщину 1740 – 1748 роках, семилітню війну 1756 – 1763 роках. На початку століття Франція втратила ряд колоній в Америці, зокрема після семилітньої війни вона була змушена віддати Англії Канаду, колонії в Індії і навіть зруйнувати свій військовий порт в Дюнкерке. Війни ослабили Францію, порушили внутрішнє економічне життя країни. Державна скарбниця була порожньою. Внутрішня політика французького абсолютистського уряду була безпомічна, як і політика зовнішня. Держава неодноразово оголошувала себе банкрутом, але двір продовжував купатись в розкоші витрачаючи на свої забаганки левову частку надходжень, при дворі розмножувались різні фіктивні посади. Керівництво держави було неспроможне організувати збір податків і передавало це відкупщикам, купивши у держави право на збір податків, податки збирались удвічі більші.

У країні бродило півтора мільйона жебраків. В 1739 році герцог Орлеанський показав королю хліб, випечений з трави, при цьому заявивши, що в його графстві у Турені селяни уже рік харчуються таким хлібом. В державі між окремими областями були встановлені митні кордони, що унеможливлювало торгівлю. Під час вивозу товару з однієї провінції в іншу потрібно було платити мито, це робило товар дорожчим в кілька разів. Було дешевше доставити товар з Америки у французький порт, ніж від французького порту до Парижу.[2, 52 C.]

Стара система сеньйоральних відносин, феодальних обмежень і регламентацій, митних перепон ставило непрохідний бар’єр потужному напору продуктивних сил, що розвивалося. Буржуазія, якій феодальні відносини заважало розвиватись була незадоволена. Відомо, що революційна атмосфера створюється тоді, коли виробничі сили не можуть далі розвиватися при існуючій системі продуктивних відносин. Саме так відбулося в передреволюційній Франції. Всі прошарки суспільства були незадоволені існуючим порядком, навіть керівний прошарок, дворянство, яке бачило як зубожіли колись багаті і знатні фамілії, як занепадали древні феодальні помістя, а золотий запас зосереджувався в руках фінансистів з третього прошарку. Дворянство хотіло зміцнити свої позиції. Необхідність революції назрівала. Лише вона вирішити економічні, соціальні, політичні і культурні проблеми, які постали тоді перед суспільством.

Процес занепаду абсолютизму як показник кризи всієї феодальної системи Франції почався в останні роки правління Людовіка ХІV і рік за роком загострилась при його наступниках: регенті Філіпу Орлеанському, Людовіку ХV, Людовіку ХVІ і завершилось буржуазною революцією 1789 – 1794 рр. Революційному вибуху передувала довга, напружена боротьба в області ідеології. Дворянство спиралось на штики своєї армії та поліції, на судово-чиновницький апарат, на закони, що закріпляли майнові та соціальні привілей вищих прошарків Франції, а також використовувало авторитет церкви. Церква була оплотом феодалізму. Саме тому з нею рахувалися первісні прошарки. Абсолютний монарх не завжди наважувався заперечувати церковним писанням, бо бачив у них величезну силу, необхідну йому для підтримки влади. Поль Гольбах в своїй книзі «Разоблиненное християнство» писав: «Релігія – це мистецтво одурманювати людей з метою відволікти їх думки від того зла, яке причиняють ним в цьому світі влада багатих. Людей залякують невидимими силами і заставляють їх нести тягар страждань, що завдають ним видимі сили; ним обіцяють блаженство на тому світі, якщо вони примиряться зі своїм стражданням на цьому світі».[31, 308 C.]

Французькі дворяни не завжди уявляли собі небезпеку, яка над ними нависла. Однак, найбільш далекоглядні з них уже роздумували про події, які наближаються. Що смута може змінитись на бунт, а бунт може перетворитися в повстання: виберуть справжніх народних представників, а у короля і його міністрів заберуть можливість безкарно шкодити народу.

Революційний рух, що ніс на своїх знаменах ідею прогресу, очолили у Франції просвітителі. Від них і саме століття почало іменуватися століттям Просвітництва. Монтеск’є, Вольтер, Руссо, Дідро сформували загальнодоступною мовою історичне завдання, що стало перед суспільством, об’єднати нечіткі догадки і бажання своїх сучасників у достатньо стрункі революційні теорії: широкий суспільний рух, що увійшов в історію під назвою Просвітництво, зростав і міцнів разом з наростанням революційної ситуації у Франції. Чим гострішою ставала необхідність революційного перевороту в суспільстві, тим голосніше лунав цей голос протесту здавалось народу. У здійсненні суспільного перевороту була зацікавлена буржуазія, вона перша скористалася програмами і плодами цього перевороту. Але революція була потрібна і селянам, міщанам, на плечі яких падали тяготи економічного занепаду країни. Тому буржуазія виступили від імені всього народу.

Просвітителі були ідеологами буржуазії в період підготовки революції 1789 року. До речі, ця ідея революції не прийшла відразу. Вона зароджувалась поступово. Навіть найбільші діячі французького просвітництва не усвідомлювали того, що справа дійде до барикад, до вуличних боїв, до гільйотини під якою впаде голова одного з Бурбонів. Тому талановиті пропагандисти нового світосприйняття виступили на штурм перш за все ідеологічних основ феодалізму. Вони створили епоху в історії суспільної думки у Франції, її суспільного руху, в історії її культури. Ідею Просвітництва пропагували в своїх витворах творці художніх цінностей: видатний скульптор Фальконе, драматург Бомарше, композитор Гретри. Просвітителі спирались на культурну спадщину своїх прямих попередників – гуманістів епохи Відродження. Багато з питань що вирішували просвітителі, вже ставились і висвітлювались гуманістами ХVІ століття. Вони проявили інтерес до педагогічних питань, продовжуючи і в цьому лінію гуманістів. [16, 94 C.]

ІІ. Течії Просвітництва

Просвітителі діяли єдиним фронтом, коли мова йшла про ліквідацію феодалізму, але за кордонами цього історичного завдання шляхи їх розійшлись. Вони сперечались і їхні суперечки часто доходили до відкритої ненависті і боротьби один з одним.

Серед просвітителів більш поміркованих поглядів дотримувались Вольтер, Монтеск’є, Бюфофон, д’Аламбер, Тюрго. Інша група пов’язана з демократичними прошарками суспільства Руссо, Мобле, Морелі, йшли далі від попередників і критикували приватну власність. Жан - Жак Руссо в своєму трактаті «Про походження і основи нерівності між людьми» описує справжні причини людської нерівності, спираючись на приватну власність як на основне джерело від суспільних бід.

Також між просвітителями були незгодні на рахунок питань філософії. Найбільш послідовники матеріалістами були Дідро, Робіне, які доходили до атеїзму. Руссо у філософії схилявся до ідеалістичного розуміння навколишнього світу. Просвітителі перебільшували силу ідеї. Вони вважали, що ідеї можуть зробити дива в суспільстві, зробити переворот в умовах людей, а як наслідок і в матеріальному житті суспільства. Це стало причиною багатьох прорахунків просвітителів, зокрема вони прорахувались вірячи в ідею просвітницької монархії. [3, 362 C.]

Освічене суспільство до кінця ХVІІ століття вірило, що в союзі з природою розум здатний перетворити світ, вірило в унікальну інтелігібельність світу: він влаштований розумно і може бути пізнаний раціонально. Ні релігія, ні традиційний досвід подібним вимогам не відповідають і тому не можуть слугувати джерелом знання. Просвітництву властива боротьба з духовною диктатурою церкви і віра в розум, його безмежні сили й можливості, і довіра до природи, причому, все це в ідеології Просвітництва виявилося з певністю, рішучістю, прямолінійністю, категоричністю. Звідси два найважливіші аспекти Просвітництва: послідовне рішуче заперечення феодального світоустрою, і наполегливе, із практичним ухилом, ствердження якісно нових стосунків між людьми, нових ідеалів і цінностей, що здавалися загальнолюдськими покликаними привести до загального блага.

Першою течією в Просвітництві була течія просвітницького класицизму, представниками якої були Лесаж, Монтеск’є, Вольтер та багато інших просвітителів. Принципи класицизму ХVІІ століття яскраво виражені на діяльності цих трьох «велетнів» світової культури.

Класицизм

Лесаж – автор знаменитих сатиричних романів, народився в нижній Бретані в 1668 році в сім’ї адвоката. Втративши в дитинстві своїх батьків, він рано побачив тяготи бідності і тяжку долю добувати собі шматок хліба. Закінчив єзуїтську колегію в 1692 році, поїхав в Париж для продовження своєї освіти і там почав проявляти себе на ниві літератури: переклав кілька п’єс Лопе де Вега, Кальдерона, написав продовження «Дон Кіхота». Працював не покладаючи рук, щоб забезпечити себе необхідними засобами, переважно в якості професійного літератора, постачаючи матеріал в невідомі театри Парижу.

Лесаж звернув на себе увагу п’яти актовою комедією «Тюркале», показавши в ній злісну фігуру відкупщика. Система відкупів – одна з темних сторін внутрішньої політики феодальної держави. Уряд, позбавляючи себе від праці збирати податки у населення віддавав це право великим фінансистам за високі грошові аванси. Відкупщики отримували великі бариші, посилюючи і без того складне становище населення. Навколо п’єси ще до її появи розгорілась справжня боротьба. Відкупщики, великі банкіри, купці провели атаку проти п’єс, боячись громадської думки. Вони пропонували автору, який жив у бідності значну суму хабара у 100 тисяч франків, але Лесаж відмовився. П’єса була поставлена в театрі 14 лютого 1709 року з дозволу Дофіна. При дворі побачили комедії Лесажа злу сатиру на буржуазію, аристократи аплодували п’єсі, в якій піддались насмішкам ненависні ним відкупщики, банкіри, що тіснили їх грошима великими відсотками.[2, 211 C.]

Центральною фігурою п’єси «Тюркале» виступає мільйонер, колишній лікар. Він нажив великий статок, шляхом обману розорюючи інших. В 1715 році вийшли перші дві частини основної праці Лесажа відомого роману «Жіль Блаз де Сантільяна». В цьому романі події відбувалися в Іспанії. Лесаж настільки прийняв звичаї мораль та історію цієї країни, що вважав за доцільне одягати своїх героїв – французів в іспанські плащі і давати їм іспанські імена. Але це маскування потягло за собою непередбачувані наслідки, письменника звинуватили у плагіаті, у використанні іспанського оригіналу. Приблизно через п’ятдесят років після опублікування нового тексту роману «Жіль Блаз де Сантільяна» патер Ісса перевів його з французького на іспанський під заголовком «Приключения Жиль Бласа де Сантильяна, похищеном с испанского приспособлено господином Лессажем к французкому языку, возвращено отчеству и родному языку ревностным испанцем, который не потерпит, чтобы осмеивали его страну».

Роман «Жіль Блаз» створювався протягом двадцяти років. Лесаж друкував його частинами. На початку книги Жіль Блаз – недосвідчений юнак, а в кінці – це вже похилий чоловік, яки й відчуває тяготи долі.

Письменник ставить перед собою чисто моральні завдання розкриває негативні риси, викликані користолюбством, ницістю, притаманній дворянству. Він ніде не піднімається до гнівного пафосу, до сарказму, не доходить до похмурого песимізму. Жарт його веселий і вишуканий, він завжди життєрадісний і легка тінь смутку, яка іноді находить на обличчя його героя Жіль Блаза, швидко змінюється світлою усмішкою, того хто вірить в своє щастя.[31, 314 C.]

Роман складається з двадцяти книг, являє собою історію життя і пригод людини з третього прошарку. Жіль Блаз син конюха, що отримав скромне навчання з допомогою свого дядька. Досягнувши повноліття, достатньо розумний і добрий серцем, він залишає батьківський дім і вирушає на пошуки свого місця в житті. Його відразу обманюють обкрадають, над ним насміхаються, як над сільським пройдисвітом. Жіль Блаз потрапляє до розбійників, потім в тюрму.

Герой прозріває, влаштовується помічником пройдисвіта – лікаря, а пізніше і сам, одягнувши відповідний одяг, починає займатись лікарською діяльністю, не маючи ні освіти, ні досвіду. Потім він починає вести знайомство із злодієм, і сам бере участь у злодійських операціях. Але, вміючи вчасно зупинитись, пориває з протизаконним життям.

Талановитий простолюдин Жіль Блаз подається до двору. Стає улюбленим секретарем всесильного першого міністра, герцога Лерма, холодної людини, що зневоділа власного сина. Зрозумівши механізм придворного життя Блаз починає збагачуватись. Він роздає рукою Лерми чини і посади, беручи за це великі хабарі. Король, коли дізнався про це, наказав посадити Жіль Блаза до в’язниці. Звільнившись з ув’язнення, Блаз повертається до повсякденного життя. Герой стає причетним до смерті чотирнадцятирічної дівчини, за що разом з тим отримує дворянський титул, як говорилось в наказі «за особливі заслуги перед королем». Жіль їде в село де й залишається, Лесаж знайшов своєму герою ідеальний притулок. Письменник ще вірить в ідеальність феодалізму і критикує його без різності і жорсткості. Він вірить, що соціальне зло можна виправдати, примусивши дворян до морального перетворення, до чесноти, до поваги якостей простої людини.[2, 213 C.]

Цим романом Лесаж хотів показати суспільство ХVІІІ століття з його жадібністю і характерами, показати як дворяни за допомогою хабарів і знайомств досягають вершин і здійснюють керівництво Францією. Лесаж в сатиричній формі виступає проти такої форми суспільства, засуджуючи його.

«Окончевался ХVП век, и сквозь вечереющий сумрак его уже проглядывал век дивный, мощный, деятельный – ХVШ век, уже народы взглянули на себя» - так писав О.І. Герцен. Грім прокотився в кінці ХVІІІ століття. Це була революція, яка знищила у Франції феодалізм. Монтеск’є стоїть біля витоків ідейного руху, який готував революцію. Він один з перших покликав французький народ до здійснення соціальних перетворень на основі громадської рівності, демократичних свобод, миру і гуманізму. Разом з Вольтером він відкрив епоху французького Просвітництва. Продовжуючи традиції гуманістів епохи Відродження, переможців кріпосницької людської свідомості від пут релігійності, він підняв найбільш наболівші питання свого часу, говорив по них на весь голос і залучив до цього не лише французьке, але й усе європейське суспільство.

Монтеск’є за віком був найстарішим в колі французьких просвітителів. Він народився в 1689 році в замку Ла-Бред, неподалік міста Бордо, в сім’ї небагатого дворянина де Секонда. Його бездітний дядько Монтеск’є, президент парламенту в Бордо заповів йому своє ім’я, багатство і посаду. Це і визначило життєвий шлях письменника. Зайнявши посаду, що дісталася у спадок від дядька він швидко був обраний членом Бордовської академії, в працях якої взяв активну участь, виступив з рядом досліджень по різних питаннях гуманітарних і точних наук. В 1720 році Монтеск’є написав роман «Персидські листи», який видав анонімно. Основні ідеї цього роману пізніше біли викладені в «Роздумах про причини величі і падіння Римської імперії» (1734 рік), і в «Дусі законів» (1748 рік). Вони відіграли велике значення в розвитку просвітницького руху і носили соціальний і філософсько-історичний характер. В «Дусі законів» знайшли своє відображення основні принципи його світогляду. В першому з двох трактатів Монтеск’є на противагу теологічній філософії, створеної Босенє, утверджує те , що Рим впав не тому, що так було задумано Богом, а через його політичний розвиток і зміну міжнародного положення, тобто через діяльність людини. На долю Риму вплинули: необмежене бажання військових завоювань, зіпсування моралі, ослаблення патріотизму.[16, 368 C.]

В «Дусі законів» Монтеск’є стверджує, що закони встановлені людьми, визначаються кліматичними умовами, розмірами території держави і звичаями, тобто причинами, зв’язаними з людським суспільством, що не залежить від Бога. Ця теорія «географічного середовища», як визначального фактору розвитку суспільства, справила великий вплив на буржуазну соціологію. Монтеск’є дає тут класифікацію держави, розрізняючи демократію або республіку, монархію і деспотію. Причому, письменник звертає більшу увагу на дві форми правління – східну деспотію і європейську монархію, критикує обидва ці типи держав, поклоняючись республіці. Монархія – це насилля, яке завжди перетворюється в деспотизм.

Одним з основних положень просвітницького вчення про суспільство було визнання того факту, що деспотизм нівелює людей, приглушує вільний прояв індивідуальних рис характеру. Монтеск’є – представник першого етапу Просвітництва. Це ще не був прихильник демократії; він висловився за монархію, що опирається на положення законів, вважаючи, що законодавча влада повинна належати двопалатному парламенту, в руках короля слід залишити тільки виконавчу владу. Його ідеалом була Англія, країна, яка вже пережила буржуазну революцію і ліквідацію абсолютизму.[30, 186 C.]

Повертаючись до «персидських листів» слід сказати, що в цій кмітливій і іронічній книзі подається широка і різка критика сучасному письменнику суспільства і держави. В цій обширній портретній галереї показані людські характери, як сукупність індивідуальних душевних якостей, визначених походженням виховання, місцем в суспільстві. Але Монтеск’є не відмовляється від класичних прийомів зображення людського характеру, від падіння, і як наслідок – однієї головної риси, деякої психологічної домінанти, яка разом з тим не закриває інших якостей натури. Так, наприклад, у відкупщика Монтеск’є виділяє в додаток до наглості і пихатості, що викликане його багатством, також відсутні освіченість і вихованість.

Книга Монтеск’є цікава і важлива не лише передовим змістом, сатирою на французьке феодальне суспільство; сміливий політичний мислитель і філософ Монтеск’є висловлює в «Персидських листах» свої позитивні ідеали. Головним чином їх носієм стає головний герой – перс Узбек. Дуже цікава його особиста доля. Опинившись при дворі перського шаха він не підкорився йому, не злився з загальною масою придворних. Він вивчає закономірності дійсності, зіставляє основні типи суспільно-політичного устрою – деспотію, республіку і монархію. Встановлює основні шляхи розвитку людського суспільства, в першу чергу – поступову деградацію, і помічає шлях виходу з неї. Узбек при цьому не лише роздумує, але і дискутує, сперечається з противником. У Монтеск’є річ іде не про боротьбу повноцінної ідейної системи з невідповідною системою, а із зіткненням однаково повноцінних світоглядів. Найбільш цінує Монтеск’є в суспільному житті – свободу, рівність громадян перед законом. За свободою, говорив Монтеск’є, завжди слідує надлишок і, навіть, розкіш. Стремління до слави і подвигів зростає з волею підданих. Слава несумісна з рабством. Честь і доблесть встановлюються в республіках, бо лише там можна виголосити слово «Батьківщина». Патріотизм не притаманний країнам де все вирішує деспот.[17, 133 C.]

У випадку Узбека проти індивідуалізму виступає просвітництво Монтеск’є, для якого дуже велике значення має ідея людського колективу, людської солідарності. Різне відхилення від абсолютизму і взагалі феодального ладу супроводжується яскраве стремління відмітити зародки нового порядку, що зв’язаний з оптимістичною концепцією світу у Монтеск’є.

Одною з суттєвих особливостей просвітницького абсолютизму Монтеск’є слід визнати зображення внутрішнього світу персоналу, світу пристрастей. Ця сфера в ХVІІ столітті розкривалась особливо в трагедії, в психологічній повісті, в мемуарах. У Монтеск’є з цією сферою зв’язане життя дружин Узбека. Просвітитель зображує в них незадоволення своїм становищем, виникнення в них стремління до свободи. «Персидські листи» Монтеск’є лише відкривають Просвітництво у Франції знаходяться в широкому центрі просвітницького руху, що відрізняють їх від більш пізніх творів, створених як самим письменником, так і іншими просвітителями. Висуваючи роздумуючого над життям героя, Монтеск’є забирає в нього активність, не дозволяє йому стати пропагандистом передової точки зору на світ, борцем проти неввічливості. Звідси відома пасивність інтелектуального героя Монтеск’є. Він викладає свої ідеї, а не слідує ним. Це не діяч, а глядач. Цим тезам і відповідає жанр роману.

В 20 – 30 - ті роки у Франції з’явився новий письменник з іншими думками, більш радикальними і сміливими ніж у Монтеск’є. Це Вольтер. Вже в першій половині ХVІІІ століття творчості Вольтера у французькій літературі належить одне з провідних місць. Справжнім же володарем дум всієї просвіченої Європи письменник став в середині і в другій половині століття, після появи своїх найвідоміших книг.[16, 104 C.]

Виходець із середовища багатих паризьких буржуа Франсуа Марі Аруе (1694 – 1778 р.р.), що прославився під псевдонімом Вольтер, став уособленням передової філософії і літератури свого часу не тому, що був найрадикальнішим мислителем. Навпаки, світогляд письменника характеризується явною поміркованістю. Але прижиттєва справа і авторитет Вольтера були закономірні і ним заслужені. Все його життя, особливості його темпераменту, система поглядів, основні риси таланту зробили його символом передової думки свого часу. На протязі свого довгого і бурхливого життя письменник не залишив без уваги жодного питання, що хвилювало суспільні кола. До того ж його чутливість до чужих думок були насправді чудовою і Вольтер. Пускаючи у користування власні оригінальні думки, одночасно проводив синтез і популяризацію чужих, підмічаючи їх потенційні можливості. Він «пропускав» ці нові ідеї через свою свідомість, робив їх своїми і переказував. У вольтерівських творах філософія говорила загальнозрозумілою і жартівливою мовою.

Якщо Вольтер і не був глибоко оригінальним мислителем, то блискучим письменницьким талантом він володів в повній мірі. Філософ, учений, політик, історик він був перш за все письменником. Вся творчість Вольтера виросла від злиття передової ідеології і літературної майстерності. Але не лише сприйняття, оперативність і письменницький талант зробили Вольтера настільки відомим. Важливим було не лише те, які ідеї він пропагував, але і те, кому він адресував цю пропаганду. Відомо, що ідеї Вольтера в тій чи іншій мірі задовольняли багатьох – і бідних інтелігентів, і аристократів, і філософських самодержців. Письменник часто суперечив сам собі. Такі відомі фрази, як «роздавити розум » і «якщо би Бога не було, то його потрібно було б вигадати» в його вустах симптомістичні. Іронія і скептицизм Вольтера поширювалися навіть на передові ідеї, які він сам поділяв. Письменник злісно знущався над церквою, він висміював честолюбство аристократів, але сміявся і над самовизначеними міщанами. В народовладдя він не вірив і його боявся. Революційним і реакційним крайностям він намагався протиставити щось третє – інтереси до передових наукових ідей, незалежність думок, вільнодумство і антиклерикальнісиь, деякий аристократизм духу, який і приваблював до Вольтера різних представників суспільства XVIIIст. Його послідовників називали «вольтер’янцями» і це було одночасно грубе прізвисько і досить позитивна атестація. Ідеями Вольтера захопились багато його сучасників, майже всі мислителі і письменники кількох наступних поколінь – і якобінці, і Стендаль, і Байрон, і Пелліно, а в Росії – Фонвізін, Новіков, Радіщев, і всі декабристи, і сучасники Пушкіна. Вольтер вступив у літературу в бурхливі роки, що послідували після смерті Людовіка XIV (1715р.), коли довго приховане незадоволення виплеснулось назовні, коли отримала широку популярність поезія не стільки смілива, скільки «хуліганська». За одну з них в 1717р. на одинадцять років він потрапив у Бастилію.[2, 223 C.]

Своїми сильними віршами і епіграмами Вольтер створював своєрідні веселі і скептично-кмітливі зауваження до історії своєї епохи. Як лірику малих форм, йому належить одне з перших місць в літературі того часу. Показовою є думка, яку висловив Гете у розмові з Еккерманом про дрібні вірші Вольтера, спрямовані до різних осіб: «Вони без сумніву належать до найкращих його речей. В них немає жодного рядка, в якому не було б сатири». Вольтер у віршах був не лише життєрадісним; його любовні вірші продиктовані не лише серцем, а й в більшій мірі розумом. Це був його коментар до питань, що його турбували на філософські, наукові, політичні теми. Звичні форми галантної лірики рококо він сповнював просвітницьким змістом. Показово, що звернення Вольтера до жанрів класичної літератури виявляють значні зміни, які ці жанри зазнали під пером письменника. Слід відмітити їх яскраве громадянство і демократизм. Одні з них перетворюються в маленькі філософські поеми. Філософські погляди письменника, відмічені раціональними і сенсуалістичними тенденціями, проявилось в таких його невеликих поемах як «Роздуми у віршах про людину» 1734р., «Поема про природний закон» 1752р.[23, 189 C.]

В ці роки основні положення в вольтерівського погляду на світ були проголошені в його функціональних філософських і науково-публіцистичних віршах, серед яких слід відмітити дві книги, що відразу звернули на Вольтера увагу громадськості, створили йому непримиренних ворогів і щирих друзів. Це «Філософські листи» 1734р. і «Основи філософії Ньютона» 1731 року. Обидві були результатом довготривалої подорожі в Англію (1726-1728рр.), знайомства з англійським суспільним ладом, наукою і літературою. Написані легкою і живою прозою, ці книги пропагували передову для того часу соціальну систему і передову філософію. Вольтер підводить читача до зіставлення англійських порядків з французькими і тим самим виносить останнім вирок у формі звинувачення.

Найбільший суспільний резонанс мали «Філософські листи», які давали повну характеристику політичного ладу Англії на початку XVIII ст. В перших семи листах Вольтер описує секти і релігії Англії, висловлює своє ставлення до них, але наголошує на англійській віротерпимості. Потім він аналізує державний устрій Англії. В кінці «листів» Вольтер подає основи філософії Бекона, Локка, Ньютона, оголошуючи себе прихильником їх матеріалізму і детермінізму.

Література епохи класицизму була знайомою з веселим еротичним і лукавим сміхом. Вольтер зробив у цьому жанрі якісний крок вперед; у нього іронія і пародія, життєрадісна проповідь чутливих насолод служить важливим ідейним і художнім завданням. Залишаючись «катахізисом сарказму», вольтерівська поема в легкій, не завжди пристойній балаканині, відкидає сам дух католицизму, проводить свідому критику біблійних текстів, викриває протиріччя церковного вчення.

Серйозну трансформацію класицизму спостерігаємо ми і в драматургії Вольтера, усвідомлюючи і розвиваючи традиції своїх попередників – Корнеля і Расіна. Театр був найбільш стійкою і найсильнішою пристрастю Вольтера. З театром зв'язані і перші його успіхи. Він був визнаний на початку як драматург. Вольтер став творцем просвітницького класицизму у французькій драматургії, яка відрізнялась від класицизму XVII ст.[9, 110 C.]

Важливим феноменом в ідейному розвиту Франції в ці десятиріччя є утвердження матеріалізму. Особливо доцільним в цей період є вчення про природу, про реальну, природну людину. Крім поняття природи в науковому розумінні, розглядають це поняття з точки зору матеріалізму, як природні, справедливі норми людської поведінки.

Друга половина 40-х рр. виявилась в житті і творчості Вольтера переломним. Спочатку наступає не довгий період його примирення з владою. Людовік XIV призначив письменника своїм придворним історіографом, в 1746р. його обирають у Французьку академію Пруський король Фрідріх II зробив його своїм особистим секретарем. Але це тривало не довго. Вольтер не залишив своєї гострої критики феодально-церковних догм. Більше того в його творчості починається більш зрілий етап, пов'язаний зі створенням цілої серії літературних шедеврів. Цей етап співпав з новим періодом в діяльності просвітителів, коли лідерство перейшло до представників демократично-плебейського крила, до Дідро і Руссо. Хоча Вольтер і не розділяв деяких позицій Дідро, хоча він і дискутував з позиціями Руссо, він взяв участь в основних починаннях філософів, написав деякі статті для «Енциклопедії». Глибоке вивчення історії, роздуми над подіями свого часу, а також ряд особистих трагедій зробили погляди Вольтера більш тверезими, хоча і скептичними. Вольтер приходить не лише до визнання зла як факту, який відвернути неможливо, що відображає переборні і далеко ще не пізнані закони природи, але і до активної боротьби із злом, якщо мова іде про людське суспільство. Боротьбу з деспотизмом і релігійним фанатизмом Вольтер вів не лише в своїх памфлетах, але і в своїх історичних творах, в яких намітився перехід від старої класичної до нової історіографії. Якщо такі історичні праці Вольтера, як «Історія Карла XII» (1731) і «Доба Людовіка XIV» (1739-1751 рр.) все ще повністю не розірвали зв’язок з біографічним методом, то в «Дослідженні про характер і дух народів» (1756-1769) письменник дає широку панораму історичного розвитку всіх народів, приділяючи багато уваги Сходу, особливо Індії і Китаю. В цій праці Вольтер виступає проти історичних концепцій минулого, що базувались на домінуванні християнства.[16, 148 C.]

Характеризуючи минулі епохи, Вольтер займає песимістичну позицію, скрізь находячи прояви жорстокого релігійного фанатизму і деспотизму правителів, зло і ненависть. Але не можна дивитися на його діяльність з одної сторони. Вольтер завжди хотів і знаходив в історії щасливі моменти. Ці моменти письменник знаходив там, де над фанатизмом і деспотизмом гору брав розум. Тому для Вольтера і інших діячів класичної течії просвітництва є характерним ідея історичного процесу, який він пов’язує з досягненням людської думки, з просвітництвом.

В останній період своєї творчості Вольтер створив велику кількість творів різних жанрів. Поряд з великими книгами він пише короткі історії, політики, філософії. Продовжує цікавитись і театром. Як його теоретик, пише «Роздуми про давню і нову трагедії» (1748р.) і «Звернення до всіх націй Європи» (1781р.). Вольтер відстоює національну «драматичну систему», створену Корнелем і Расіном, він прагнув розвинути принципи класицизму, не проводячи ломки цього художнього методу. Але естетика класицизму отримала в його пізньому етапі творчості своєрідний перелом. Вольтер шукав нові шляхи і виразні засоби, продовжуючи розробляти звичну для класицизму оптичну тематику, звертається до легендарних тем середньовіччя, візантійської і східної тематики. Головне в чому Вольтер робить крок вперед, це нове розуміння трагедії. Трагедія, писав він, - це мистецтво, що рухається, це картина з душею, а люди, які там зображені – повинні діяти.[17, 158 C.]

Трагедії Вольтера цих десятиріч носять політичний характер. Письменник-просвітитель веде війну в них зі своїми давніми ворогами – церковниками, тиранами, представниками феодального ладу. Найбільш значним явищем в останні тридцять років свого життя Вольтер працював в області Французької прози, відміченої прикладами просвітницького класицизму. Це – повісті, розповіді, казки-притчі. Художня проза Вольтера виникає ніби на полях його найгостріших робіт, таких як «Філософський словник», «Опыт о правах».

Отже, щоб підсумувати все вище сказане, слід відзначити, що просвітницький класицизм дав початок всьому французькому просвітництву, став представником класицизму і втіленням епохи. Він більш руйнував ніж створював як мислитель, як художник він завершив етап розвитку літератури і відкрив перед нею нові шляхи.

2.2 Енциклопедисти

В середині XVIII століття намітився перелом – починається більш радикальний етап в усіх сферах культури. У філософії – перехід до матеріалізму після поміркованого сполучення емпіризму з раціоналізмом Вольтера і Монтеск’є. Починає виступати Дідро з атеїстично-матеріалістичним «Листом про сліпих у настанову зрячим». В сфері релігії проявляється перехід від деїзму з його визнанням божества як своєрідного теїзму, до послідовного атеїзму енциклопедистів. В сфері художньої теорії і практики відбувається перехід від реформи придворного класицизму, до рішучої боротьби з придворним мистецтвом, з самими принципами класицизму, які ставляться під сумнів. Хоча справжнього, остаточного розриву з класицизмом не відбулось, але основне його положення – розуміння прекрасного тільки як яскравого, піддається критиці. Цей факт знаменний для просвітителів другого етапу. Представники цього періоду об’єднують під назвою енциклопедистів, але це не зовсім точно, тому що деякі з них не брали участі у створенні «Енциклопедії». «Енциклопедія» завдячує своєму виникненні випадку – появі англійської енциклопедії Чемберса в 1728 році. Французькі видавці, які слідкували за англійськими новинками, хотіли перекласти її на французьку мову, але її стислість, недостатність змісту викликали в них ідею створення своєї власної енциклопедії. Це було доручено Дідро і д’Аламберу.[ 31, 315 C. ]

В 1751 році появився перший том, потім вийшли ще шість томів. Всього вийшло 35 томів за тридцять років (до 1780 року). Після першого тома «Енциклопедія» була заборонена , проти неї проголошувались проповіді, які тільки додавали їй популярності. Вороги їй шкодили, заважали видавництву, підсилали своїх агентів в топографію. Але енциклопедисти не були самотні – ним симпатизували знатні люди. Тираж «Енциклопедії» був величезний для того часу – 30 000 примірників. Автори викладали у своїх статтях сміливість ідей, вони оголошували свої думки вільно, але також старались кмітливим розподіленням статей уникнути надто швидкого викриття.

«Енциклопедія» виховала ціле покоління , яке розвивало її ідеї. Душею її був Дідро. Він виступав там, де не вистачало статей з будь-якого питання, особливо по природознавству.[ 2, 240 C. ]

Діяльність Дені Дідро (1713- 1784 рр.) являє собою одну з вершин французького Просвітництва. Вихід «Енциклопедії», задум і керівництво якою здійснював сам Дідро, означало об’єднання розріднених в минулому сил прогресу, створення свого роду партії «енциклопедистів». Ідеологічний наступ проти старого режиму набув в ці роки не лише більш широкого масштабу, але і більш ідейну гостроту. Помірковані, компромісні концепції першої половини XVIII століття рішуче долалися і у філософії , і у соціології, і в естетиці. Вклад в цей процес самого Дідро особливо значущий.[9, 119 C.]

Літературний талант Дідро багатогранний. Драматург, який відкрив нові шляхи для театру, Дідро в той же час один з найвідоміших майстрів французької прози. В його працях з філософії, естетики, з проблем драматургії і акторського мистецтва, в його нарисах – звітах про художні виставки, де проявилось особливе мистецтво літераторів – просвітителів , яке було пронизане філософією, а теоретичні ідеї викладались з поетичним блиском в живій і образній формі, що відповідало пропагандистським завданням «століття розуму».

Син шкіряних справ майстра з міста Лангр, Дідро спочатку навчався в місцевій єзуїтській школі, а потім вивчав юриспруденцію, медицину, математику, англійську філософію в Парижі, а в 1732 році отримав у Сорбоні звання магістра мистецтв.

Йому було 33 роки, коли він в своїх працях філософського характеру, поділяючи поки що позиції деїзму, виступив з критикою церковних авторитетів. Дідро продовжував антиклерикальні атаки Вольтера, знаходячи нові аргументи в боротьбі проти головного ворога прогресу. Але Дені Дідро не залишався на компромісних позиціях деїстів. Він стверджував, що субстанційність матерії її незалежність від духу вступали в суперечку з суб’єктивно-психологічними тлумаченнями сенсуалізму і агносцилізму, приймає них матеріалістичну інтерпретацію. Він розвиває думку про еволюцію природи і її форми, висуває думки про мінливість біологічних видів. Його філософська і суспільна думка, концентруючи найвищі досягнення епохи Просвітництва, разом з тим не зупинялась на досягнутому, випереджала свій час. Прозріння діалектики найбільш яскраво було виражене в «Племіннику Рамо».

Направленою в майбутнє була соціальна думка Дідро. Він не задовольнявся простою для просвітителів ідеєю рівності у юридичному відношенні. Він говорив про суспільства такого типу, які не основані на приватній власності. Тому не випадково проект комуністичного суспільства довгий час приписували Дені Дідро.[16, 164 C.]

Значне місце в науковій спадщині Дідро займають статті, які він писав для «Енциклопедії». Він зібрав навколо «Енциклопедії» кращих спеціалістів з усіх галузей знань. Особливою заслугою Дідро було створення в цій праці відділу технічних наук і ремесел, в якому було зосереджено велику кількість робіт, які детально аналізували виробництво і технологію промисловості. В них містилися описи гірських промислів, роботи ткацьких верстатів, процес виробництва скла, тканин, зброї засобів пересування. Дідро створив гімн ремеслам в енциклопедичній формі, зробив героями свого видавництва людей багатьох професій. Він приклав величезні зусилля, щоб охопити всі форми трудової діяльності, нерідко сам ставав за верстат, щоб осягнути його таємниці, змалював різні знаряддя праці, складав креслення. Людська праця і її результати ніби протиставлялися в Дідро Богу і феодальним порядкам. Вперше зачіпається тут питання про робітничий прошарок суспільства, про його тяжке матеріальне становище.[24, 247 C.]

Як важливий етап у біографії Дідро слід відмітити його зв’язки з Росією. Він вів переписку з Катериною ІІ, здійснив у 1773 році подорож в Російську імперію, виконав ряд доручень імператриці, в тому числі склав проект реформи освіти. Дідро в своїх контактах з імператрицею бачив одну з можливостей боротьби проти феодалізму і його пережитків.

Унікальну роль у розвитку європейської літератури відіграли погляди Дідро на мистецтво. В естетичній системі, викладеній в статтях «Прекрасное» і «Опыт о живописи» з «Енциклопедії» Дідро говорив, що в якості основного принципу мистецтва слід розглядати наслідування природи, думки про об’єктивність краси і прекрасного, вимоги правдивості. При цьому він допускає, щоб правдиве розкривалось через можливі, але рідкісні і чудові обставини. Допускає введення в сферу зображення виключного, фантастичного, надаючи перевагу їх єдності, але заявив, що вони можуть існувати в складі мистецтва лише тоді, коли підкоряться правді життя. Виступаючи проти зображення щоденного і побутового, Дідро вимагає щоб, мистецтво прославляло великі справи, і сколихувало тиранів, щоб воно було спрямоване проти релігії. В «Салонах» він виступав як мудрий знавець мистецтва, положив початок новому літературному жанру – художній критиці. [16, 169 C.]

Серія спеціальних робіт Дідро була присвячена питанням драматургії і театру. Дідро відкидає нормативну естетику Буало і пропонує свою систему драматичних жанрів, зокрема «середній» жанр – драму, яка зображує конфлікти, які відбуваються в рамках сім’ї, у відносинах між людьми третього прошарку. Ці принципи створили справжню революцію в театрі. Суть революції в тому, що класичному характеру, позбавленому історичної конкретності, був протиставлений реальний характер людини, яка займає зовсім нижче місце в суспільстві. Зберігають цінність і гостроту розділи Дідро про мистецтво актора. Дідро виступав за актора, який роздумує, керує своїми емоціями, спирається на великий життєвий досвід, має гарну освіту і добре розуміється в драматичному тексті.

Отже, як мислитель і громадський діяч, як теоретик мистецтва і майстер художньої прози, Дідро неповторно представляє епоху розквіту французько Просвітництва. Найбільш глибоко і повнокровно він розкриває ідею розуму і разом з тим долає раціоналістичну односторонність раннього етапу Просвітництва. Наносячи найбільш відчутний удар по естетичній системі класицизму, Дідро енергійно допомагав формуватися просвітницькому реалізму в західноєвропейській літературі XVIII століття.

2.3 Сентименталізм

Сентименталізм (фр.sentimentaliste, від setiment – почуття, чутливість) напрям у європейській літературі другої половини XVIII – поч. XIX століття, що розвивався як утвердження чуттєвої стихії в художній творчості, на противагу жорстким, раціональним нормам класицизму, властивому добі раннього Просвітництва культу абсолютного розуму.

Цей напрям здобув свою назву від твору англійського письменника Л.Стерна «Сентиментальна подорож» 1768 року і поширився в різних жанрах – у повістях, романах, мелодрамах. Сентименталізму притаманні такі риси, як увага до внутрішнього світу людини, возвеличення почуттів, підкреслене емоційне начало, апологія задушевності, простота й природність. Тогочасне письменство відкрило здатність простої людини до глибоких пристрастей і переживань. Життя людського серця становило головний об’єкт зображання сентименталістів. Мистецтво їх відзначалося глибоким демократизмом. Вони проголосили цінність людської особистості незалежно від її соціального стану, і ця цінність визначалася передусім поривами душі, природністю й щирістю почуттів. Увага до внутрішнього життя людини зумовила посилення психологічного, суб’єктивного начала в літературі.[24. 137 C.]

Філософським підґрунтям сентименталізму став руссоїзм. Ж.-Ж. Руссо відстоював право мистецтва на зображення почуттів. Він утверджував багато людської особистості, невичерпне розмаїття її пристрастей. Абсолютизації розуму в класицизмі Вольтера і Монтеск’є митець протиставив інший абсолют – серце. Саме цей абсолют, на його думку, визначає духовне і соціальне життя людини, скеровує її вчинки і відкриває шлях до пізнання істинного й прекрасного. Руссо пропонував письменникам зображувати звичайну просту людину, працьовиту, доброчесну й моральну.

Якщо у просвітницькому реалізмі переважав соціальний аналіз, то сентименталісти глибоко досліджували почуття людини. Представники даного напрямку покладали великі надії на внутрішні можливості особистості в процесі перетворення життя. А для того щоб розкрити цей духовний потенціал, потрібно «виховати серце» і збудити душу людини, сповнити її високими пориваннями шляхом повернення до природи. Виховання почуттів безпосередньо пов’язувалось з протистоянням негативному впливу середовища. У творах сентименталістів знайшла відображення висока культура почуттів, благородство людської натури, краса духовного життя особистості.[2, 252 C.]

Найвідомішим представником сентименталізму і засновником течії руссоїзму став Жан-Жак Руссо (1712 –1778рр.). Його погляди розходились з ідеями інших представників епохи і часто приймали форму відкритого конфлікту. Вольтер насміхався над демократичними ідеями Руссо. Руссо в свою чергу засуджував Вольтера за поступки аристократам. Ж.-Ж.Руссо не визнавав матеріалізму енциклопедистів, раціоналізму Вольтера і Дідро, протиставляючи ним почуття. В той час як більшість просвітителів бачило в театрі кафедру і трибуну, Руссо звинувачував театр у падінні моралі, саме через це він посварився з Д’аламбером і відмовився брати участь в «Енциклопедії». Релігійність Руссо входила у конфлікт з атеїзмом Дідро. Але в перспективі історії Руссо – соратник Вольтера і Дідро.

У своїх творах Жан-Жак Руссо виступає з позиції соціальних низів, недарма він був зв’язаний з Женевою і гордився своїм простим походженням. Він піддає критиці прогрес людської цивілізації, тому що цей прогрес не полегшив долі народу, не ліквідував його бідність. Ріст торгівлі та ремесла, розвиток науки і мистецтв не лише не укріпили позиції моралі і великодушшя, а навпаки, посилили експлуатацію простого люду, допомагали розвиватися корисливості, брехні, зіпсували мораль. Моральна деградація суспільства має своєю причиною, як стверджує Руссо, нерівність людей в суспільстві. Саме в майновій нерівності, в існуванні багатства і бідності, у встановленні приватної власності бачить він джерело розкоші, зніженості з однієї сторони, джерело потреби, безправ’я, рабства, тиранії – з іншої. Виступаючи проти соціального гноблення і рабства, Руссо висуває ідею демократичної конституції суспільства, його республіканської організації. Якщо просвітителі першого етапу, Монтеск’є і Вольтер, не були послідовними в боротьбі з феодальним ладом, обмежуючись концепцією просвітницького абсолютизму, то Руссо вірить лише в колективну мудрість народу, визнає законною боротьбу народних мас проти королів, оголошує рівність громадян перед законом, основою суспільства вважає суверенність народу, якому повинна належати і виконавча, і законодавча влади. Руссо вважає, що держава створена людьми, а не Богом, як заявляють прихильники теократичної теорії. Люди свідомо заключають між собою «суспільний договір», утверджуючи демократичну владу і повертаючи тим самим народу природну свободу і права, які були забрані в нього керуючим прошарком.

Демократизм, ненависть до знатних і багатих, до суспільної нерівності визначають естетику Руссо, направлену проти мистецтва, яку культивує лише насолоду та ігнорує моральний ідеал. Руссо не випадково в «Листі до Д'Аламбера» розглядає театр як силу, яка розбещує суспільство, тому що рахує аморальною саму ідею театру як повторення і наслідування життя і відтворення його почуттів і прорахунків. Він взагалі з підозрою ставиться до мистецтва, тому що бачить в ньому засіб зміцнення позицій феодального ладу і абсолютної монархії. Виключення він робить лише для музики, якою цікавиться в молоді роки.[16, 137 C.]

Руссо приділяє немало місця в своїй творчості питанням вихованням, присвячуючи ним цілу книгу – роман-трактат «Еміль» (1702р.). Виховання покликане допомагати людині розвинути закладені в ній основи здоров'я і моральності. Він відхиляє всяке насильство над природою і особистістю. Вихователь повинен прищеплювати дитині почуття співпереживання, м’якості, людяності, прибирати в нього риси тирана і деспота. Разом з тим, в книзі «Еміль» вміщено «Сповідь савойського Сікарія» - проповідь природної релігії, не обмеженої церковними догмами. Руссо був підданий переслідуванням з боку церкви, і одночасно викликав незадоволення Дідро і інших енциклопедистів, які твердо стояли на матеріалістичних позиціях. В цьому проявилась складність розвитку шляхів просвітницької думки у Франції. Ідеолог демократичних низів, Руссо виражав і релігійні настрої цих низів, і далеко не випадково в роки революції політичний радикалізм якобінців поєднувався з культом Верховної сутності, ідея якої належить Руссо.

Основні художні твори Ж.-Ж. Руссо – «Нова Елоїза» 1781 р., «Сповідь» 1776-1770 р. – повинні розумітись, з одної сторони, в контексті антифеодальних поглядів автора, з іншої сторони слід рахуватися з положенням Руссо серед інших просвітителів. Психологізм у цих творах несе войовниче, вороже старому режиму, антифеодальне забарвлення. В «Новій Елоїзі», незважаючи на соціальну детермінованість персонажу, для Руссо важливий психологічний тип, який він створює в творі. Письменник не визнає людину як істоту загальну. Він відстоює те, що люди різні і мають різні темпераменти, почуття, говорить про людей чуттєвих і холодних. Існує точка зору, яка стверджує, що позиція Руссо як письменника-новатора висвітлена в перших двох частинах роману, решта частин «Нової Елоїзи» являє собою, ніби відступ: Руссо який на початку надавав перевагу пристрасті розуму, ніби йде у відступ від офіційної моралі.

В своїй «Сповіді» Жан-Жак Руссо зобразив своєрідний синтез автобіографії і роману. Предметом її є життя самого Руссо, конкретної людини, особистості. Автор продумує і прояснює, осмислює і художньо зображує свій життєвий шлях, свою історію. Він відкриває в ній риси, характерні не лише для даної особи, але для людини взагалі. Так автобіографія зближується з романом.

Отже, Руссо як один з засновників просвітницького сентименталізму, є також творцем нової течії XVIII ст. – руссоїзм. Він на якісно новому рівні став в опозицію до догматів Монтеск'є, Вольтера і Дідро, що і визначило Руссо як своєрідну постать Просвітництва.

ІІІ. Історичне значення просвітницького руху

Філософи, економісти і письменники виступили проти всіх основ феодалізму й абсолютної монархії. Ідеологи буржуазії піддали нищівній критиці пережитки кріпосництва, дріб'язливу регламентацію торгівлі і промисловості. Вони вимагали свободи приватного підприємництва, зміцнення буржуазної власності, звільнення особистості від феодального гніту. Багато прогресивних ідей французького Просвітництва зародилися в Англії, де раніше відбулася буржуазна революція, але у Франції ці ідеї дістали набагато послідовніше і яскравіше вираження, тому що політика й ідеологічна боротьба буржуазії з феодалізмом у Франції розгорнулася на більш високій стадії розвитку й була гострішою ніж в Англії.

Діяльність Шарля Монтеск'є і Вольтера, зокрема «Перські листи» Монтеск'є заставили суспільство змінити свою думку щодо абсолютизму, звичаїв двору, податкову політику, несправедливі загарбницькі війни Франції. Твори Вольтера на філософську і політичну тематику змінили погляди народу на релігію. Ці два велетні просвітницького руху поклали початок прогресивній думці і змінам в суспільстві, що наближалися.

Трохи у зміненому варіанті, з деякими доповненнями розпочали свою діяльність на ниві просвітництва фізіократи, зокрема Дені Дідро. Заснована ним «Енциклопедія» зробили справжній переворот в науці, механіці, культурі Франції XVIII ст.

Зміни у свідомості дрібної буржуазії, що відбулися у другій половині XVIIIст. Були наслідком діяльності Жан-Жака Руссо і його школи сентименталістів. В даний період нижчі прошарки суспільства були неосвічені і не цікавилися суспільним і політичним життям Франції, це змінив Руссо його плідна діяльність зробила ці прошарки головною рушійною силою всіх змін, включаючи революції, на кілька століть.

Отже, значення французьких просвітителів і процесу Просвітительства просто неоціненна. Тому що, всі процеси гуманного характеру, всі прояви якими користуються люди в сучасному суспільстві були закладені принципами просвітительства XVIII ст., і зокрема французькою як найактивнішого і найпродуктивнішого гравця на світовій культурно-освітній арені.

Висновки

Отже, підсумовуючи все вище сказане слід сказати, що розвиток капіталістичних відносин і розпад феодально-абсолютиського ладу стали матеріальною основою поширення у Франції буржуазної ідеології , що вилилось у якісно новий суспільно-політичний і культурний рух – Просвітництво. Діячі даного процесу ставили вимоги надання свободи приватному підприємництву , зміцнення буржуазної власності , звільнення особистості від феодального гніту. Сліпій релігійній вірі , що освячувала підвалини феодалізму і абсолютизму , вони протиставляли процес людського розуму , науки, освіти.

На початку свого дослідження я ставив перед собою такі завдання як:

1.Визначити головні течії французького просвітництва XVIII ст.

2.На основі діяльності просвітителів руху дати характеристику Просвітництву як загальноєвропейському процесу.

3.Ознайомитись з життям головними працями просвітителів Франції XVIII ст.

4.Визначити вплив і значення французького просвітництва.

В процесі курсового дослідження я намагався дотримуватись хронологічно – тематичного принципу викладу матеріалу, тому почав з передумов зародження даного процесу, визначив економічні ,соціальні ,культурні і політичні процеси , які спричинили зародження Просвітницького руху.

Щодо поставлених питань ,то я визначив головні течії Просвітництва це: класицизм, фізіократи або енциклопедисти та сентименталізм. Визначив головних діячів цих течій це: Монтеск’є , Вольтер, Дідро, Лесаж, Руссо охарактеризував їх погляди і діяльність, а також відмінності в поглядах основні дискусійні питання, що виникали між цими діячами. На завершення свого курсового дослідження визначив значення і вплив просвітницького руху на життя , свідомість суспільства Франції XVIII ст., а також на світове співтовариство на сучасному етапі розвитку. Вказав, що даний рух має неоціненне значення для переходу від феодалізму до капіталізму, на зародження прогресивних ідей в науці, техніці, культурі і принципів суспільного розвитку.

Список використаної літератури

Анализ статей зарубежной художиственой и научной литературы – Л., 1985

Андреев Л.Г., Козлова Н.П., Косиков Г.К. История француской литературы – М., 1987

Артамонов С.Д., Гражданская З.Т. История зарубежной литературы ХVII – XVIIIвв.: Учеб. для студ.пед.ин-тов – М.: Просвищение , 1988

Артамонов С.Д. Вольтер и его век: книга для учащихся – М., 1980

Артамонов С.Д. История зарубежной литературы ХVII – XVIIIвв.: Хрестоматия /Сост. С.Д.Артамонов – М.: Просвищение, 1982

Артамонов С.Д., Самарин Р.М. История зарубежной литературы ХVII.-М., 1963

Балмутский В.Я., Бажар Ю.И. История зарубежной литературы XVIII вв. – М.,1983

Гуляев Н.А. Литературные направленыя и методы в русской и зарубежной литературе ХVII – XVIII вв. – М.,1983

Давиденко Г.Й. Історія зарубіжної літератури ХVII – XVIIIст.-К., 2007

Жанровые разновидности романа в зарубежной литературе ХVII – XVIIIвв./ М.Г. Соколенский – К ., Одесса: Высшая школа ,1985

Зарубежная литература ХVII – XVIIIвв.: Хрестоматия / Сост. С.Д. Артамонов – М.: Просвищение , 1982

Зарубежная литература. Учебник – пособие для фил. факул. Науч. ред. Б.П.Мицкевича ,- Минцк, И – во БГУ,1973

Зарубежная литература второго тысячилетия , 1000- 2000. - М., 2001

Зарубіжна література в людинотворному вимірі. Книга для вчителя - К.: Генеза, 2003

Зарубіжна література від античності до поч. ХІХст. історико естетичний нарис – К.,2004

История всемирной литературы .В 9 томах / Гл.ред. Г.П.Бердников.- М.:Наука. - Т. 5

История зарубежной литературы XVIII века. Учебник для студ. выш.учеб.завд. – 2-е изд.испр. и допов. –М .: Высшая школа , 1999

История зарубежной литературы XVIII века: Страны Европы и США / П.Неустроев – М.:Из-во МГУ, 1987

История зарубежной литературы XVIII в.Учебник для вузов – М., 2001

История зарубежной литературы ХVII – XVIIIвв. М.: Просвищение , 1967

Луков В.История литературы –М., 2003

Мацкевич Б.П. Зарубежная литература: Учебн.пособие для филос.фак. М..2001

Ніколенко О.М. Бароко, класицизм, просвітництво. Література ХVII – XVIIIст. – Х., 2003

Пинский А.Б. ренесанс. Барокко. Просвищение –М., 2002

Проблемы истории зарубежных литератур: Межвузовский сборник – Л: Изд- во , ЛГУ ,1983

Прокаєв Ф.І. Зарубіжна література / Навч.посібник для студ. філ. ф - в пед. Інститутів – К., Вища школа ,1987

Реизов Б.Г. Из истории европейских литератур .- Л.: Изд-во ЛГУ , 1970

Савченко Т.А. Хрестоматия по зар. литературе – М.,1980

Строев А.Ф. «Те кто прославляют фортуну». Авантюристы просвещения –М.: Новое литературное обозрение, 1999

Филлипов М.М. Очерки о западной литературе XVII – XIX вв. – М.: Наука, 1987

Шейко В.М., Гаврюшенко О.А., Кравченко О.В. Історія світової літератури – К.: Кондор, 2006