Франкська держава

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

ФРАНКСЬКА ДЕРЖАВА

ПЛАН

1. Утворення, політичний устрій та основні віхи історії держави Меровінгів.

2. Перехід влади до нової династії. Держава Каролінгів.

3. Правління Карла Мартелла («Молота») та його реформаторська діяльність.

4. Розквіт Франкської держави за володарювання Карла Великого.

5. Загибель імперії Карла Великого та поява середньовічної Європи.

1. Утворення, політичний устрій та основні віхи історії держави

Меровінгів.

У 486 р. внаслідок франкського завоювання в Північній Галлії виникла Франкська держава, на чолі якої стояв вождь салічних франків Хлодвіг (486—511) з роду Меровея (народжений морем, звідси династія Меровінгів). Так розпочався перший період історії Франкської держави — з кінця V до кінця VII ст., названий меровінзьким. За Хлодвіга була завойована Аквітанія (507), за його наступників — Бургундія (534), остготи відступили франкам Прованс (536).

До середини VI ст. Франкська держава включала майже всю територію колишньої римської провінції Галлії. Франки підпорядкували собі також кілька гер­манських племен, що жили за Рейном: верховну владу франків визнали тюринги, алемани і бавари; сакси вимушені були платити їм щорічну данину.

Франкська держава проіснувала значно довше, ніж інші варварські королівства континентальної Європи. Процес феодалізації відбувався тут у формі синтезу пізньоримських і германських родоплемінних відносин.

Найважливішим джерелом для вивчення суспільного устрою франків (переважно Північної Галлії) в меровінзький період є одна з найвідоміших варварських "правд" І — "Салічна правда". Це запис судових звичаїв салічних франків, зроблений, як вважають, на початку VI ст., тобто ще за життя (а можливо, і за наказом) Хлодвіга. Римський вплив позначився тут набагато менше, ніж в інших варварських "правдах", і виявляється головним чином у зовнішніх рисах: латинська мова, штрафи в римських грошових одиницях.

"Салічна правда" відображає архаїчні порядки первіснообщинного ладу, що існували у франків ще до завоювання. Але в ній містяться і нові дані — відомості про зародження майнової і соціальної нерівності, приватної власності на рухоме майно, права успадкування на землю і, нарешті, держави.

• Франкське королівство меровінзького періоду з кінця VI — початку VII ст. було вже ранньофеодальним суспільством, хоча процес феодалізації в ньому розвивався досить повільно. Аж до кінця VII ст. основним станом цього суспільства залишалися вільні дрібні землевласники, на півночі ще об'єднані у вільні общини-марки. Початок феодалізації франкського суспільства супроводжувався зародженням ранньофеодальної держави.

• Король зосередив у своїх руках усі функції держав­
ного управління, центром якого став королівський двір. Влада короля ґрунтувалася передусім на тому, що він був найбільшим землевласником у державі, очолював численну, особисто віддану йому дружину.

Державою король управляв як особистим господарством: дарував своїм наближеним у приватну власність ті землі, що раніше становили всенародну, племінну власність, довільно розпоряджався державними прибутками, що надходили до нього у вигляді податків, штрафів і торгового мита.

Королівська влада спиралася на підтримку класу великих землевласників. З моменту виникнення держава всіляко захищала інтереси цього класу феодалів і сприяла своєю політикою розоренню і закабаленню віль­них общинників, зростанню великої земельної власності, організовувала нові завоювання.

У центральному управлінні Франкської держави збереглися лише слабі залишки минулої первіснооб­щинної організації у вигляді щорічних військових огля­дів — "березневих полів".

Вимушені рахуватися з великими землевласника­ми, франкські королі періодично скликали збори найзначніших магнатів, де обговорювали загальнодержавні питання.

Управління графством — більшою територіальною одиницею — цілком перебувало в руках королівської посадової особи — графа, який був головним суддею и графстві й стягував на користь короля третину всіх судових штрафів.

Найповніше збереглося самоврядування в сільській общині, яка на сільському сході обирала своїх посадо­вих осіб, творила суд за дрібними правопорушеннями і стежила, щоб дотримувалися звичаї марки.

Зростання великого землеволодіння і приватної влади великих землевласників вже за сина Хлодвіга призвело до ослаблення королівської влади. Позбувшись унаслідок щедрих земельних роздавань значної частини своїх володінь і прибутків, франкські королі вияви­лися безсилими в боротьбі з сепаратистськими спряму­ваннями великих землевласників. Після смерті Хлод­віга почалося дроблення Франкського держави.

З кінця VI в. намічається відособлення трьох само­стійних областей у складі Франкського держави:

Нейстрії — Північно-Західної Галлії з центром у Парижі;

Австразії — північно-східної частини Франксь­кої держави, що включала споконвічні франкські області по обох берегах Рейну і Маасу;

Бургундії — території колишнього королівства бургундів.

Наприкінці VII ст. на південному заході виокреми­лася Аквітанія.

Ці чотири області відрізнялися і етнічним складом населення, і особливостями соціального ладу, і ступе­нем феодалізації. Вони були слабо пов'язані економічно (в той час панували натурально-господарські відносини), що перешкоджало їх об' єднанню в одній державі. Королі з дому Меровінгів, що очолювали ці області після роздроблення Франкського держави, вели між собою боротьбу за верховенство, яка ускладнювалася безперервними сутичками між королями і великими земле­власниками всередині кожної з областей.

Наприкінці VII ст. фактична влада у всіх областях королівства опинилася в руках майордомів (старший по дому). Спочатку це були посадові особи, що очолювали королівське двірцеве управління. Потім майордоми пере­творилися на найбільших землевласників. Все управлін­ня кожної з областей королівства зосереджувалося в їх руках, і майордом виступав як вождь і військовий вата­жок місцевої земельної аристократії. Королі з дому Меровінгів, що втратили будь-яку реальну владу, признача­лися і зміщувалися за волею майордомів, отримавши від сучасників зневажливе прізвисько "лінивих королів".

Після тривалої боротьби в середовищі франкської знаті у 687 р. майордом Австразії Піпін Герістальський став майордомом усієї Франкської держави. Саме він поклав початок новій династії франкських королів, яка пізніше за ім'ям найвидатнішого зі своїх представни­ків — Карла Великого — отримала назву династії Каролінгів.

2. Перехід влади до нової династії. Держава Каролінгів.

Майордоми Австразії з дому Піпінідів (нащадки Піпіна Герістальського), ставши правителем об'єднаної Франкської держави, започаткували нову династію франкських королів, яка пізніше за ім'ям найвидатні­шого зі своїх представників — Карла Великого — отри­мала назву династії Каролінгів.

Представники дому Каролінгів (Піпінідів) правили Франкською державою з кінця VII до середини IX ст. спочатку як майордоми, а з 751 р. — як королі. Цей період в історії Франкського королівства називають каролінзьким.

За правління Каролінгів у франкському суспільстві відбувався переворот в аграрних відносинах, що сприяв завершенню формування феодального ладу. Суть цього перевороту, який почався ще за Меровінгів, полягала:

у швидкому зростанні великої земельної власності за рахунок соціального розшарування всередині общини;

розоренні маси вільних селян-общиників, які, втра­чаючи свої алоди, поступово перетворювалися на залеж­них людей, а потім і кріпаків.

До початку VIII ст. у франків вже склалися дві ворожих одна одній соціальних верстви:

перша — великі землевласники галло-римського і германського походження, які володіли своїми земля­ми переважно на правах безумовної приватної власності (алод), а тому були відносно незалежні від центральної влади і нерідко виступали проти неї зі зброєю в руках;

друга — тією або іншою мірою залежні селяни, що не мали земельної власності і піддавались експлуатації з боку власників землі, на якій вони жили.

Значну частину цих залежних людей становили на­щадки галло-римських рабів, колонів, вільновідпуще­ників, германських рабів і литів. Відмінності між цими категоріями поступово згладжувалися. Але водночас у франкському суспільстві ще були досить численні про­міжні групи населення: дрібні та середні алодисти се­лянського типу, що частково також користувалися пра­цею залежних селян. Іноді поряд з алодом вони трима­ли землю у вотчині як дрібні держателі феодального типу (дрібні вотчинники), що починали тільки переходити до феодальної системи господарства.

Саме за рахунок розмивання цих проміжних шарів значною мірою і відбувався процес аграрного перевороту VIII — початку IX ст. Зміни в соціальній структурі франк­ського суспільства визначили політику наступника Піпіна Герістальського — майордома Карла Мартелла.

3. Правління Карла Мартелла («Молота») та його реформаторська

діяльність.

Карл Мартелл ("Молот"), що правив з 715 по 741 р., почав своє правління з придушення внутрішньої смути в королівстві. Розбивши повсталих проти нього нейстрійських феодалів, а потім герцогів Аквітанії і Провансу, Карл виступив проти німецьких зарейнських племен, що вийшли з покори — саксів, фризів, алеманів, баварів, і знову обклав їх даниною.

У 732 р. у битві при Пуатьє Карл Мартелл завдав поразки арабам, які, завоювавши на початку VIII ст. Іспанію, вторглися в 720 р. в Південну Галлію, погро­жуючи Франкській державі. Перемога франків при Пуатьє поклала край подальшому просуванню арабів у Європі.

Розвиток феодальних відносин у Франкській державі вимагав зміни форм феодальної власності. Оскільки значна частина вільних селян, що розорилися, вже не мала матеріальних засобів для служби в ополченні, по­стало питання про докорінну реорганізацію військових сил. Тому була здійснена бенефіціальна реформа Карла Мартелла.

Суть її полягала в тому, що замість пожалувань землі в повну, безумовну власність (алод), які переважали за Меровінгів, набула значного поширення і закінченої форми система пожалувань землі в умовну феодальну власність у вигляді "бенефіціїв" (дослівно: "благодіян­ня"). Бенефіції надавалися в довічне користування на умовах виконання певної служби, частіше за все кінної військової. З часом бенефіції стали перетворюватися з довічного у спадкове володіння і протягом IX—X ст. на­були характер феоду (лену), тобто спадкового володін­ня, пов'язаного з обов'язком військової служби.

Карл Мартелл здійснив широке роздання бенефіціїв. Фондом для них були спочатку землі, що конфісковували у бунтівних магнатів, а коли ці землі вичерпалися, він провів часткову секуляризацію церковних земель, за рахунок якої наділив велику кількість бенефіціаріїв.

Разом із тим Карл Мартелл діяльно сприяв поширен­ню християнства і збагаченню церковників. У церкві він бачив засіб зміцнення своєї влади.

Проводячи земельну реформу, Карл Мартелл мав, звичайно, і політичні цілі. Він сподівався прив'язати великих феодалів, що бунтували, до трону; за допомо­гою бенефіціальної системи розраховував створити за­мість пішого селянського ополчення, що занепало, боє­здатне кінне військо. Кіннота стала відігравати у війнах вирішальну роль.

Бенефіціальна реформа мала кілька важливих соціальних наслідків:

по-перше, значно укріпила шар дрібних і середніх феодалів, що формувався, які як професійні воїни стали основою кінного ополчення і всієї військової організації; вони були попередниками майбутнього рицарства. Разом із тим селянство, яке становило раніше основу пішого франкського ополчення, втратило значення голов ної військової сили, що підкреслювало його неповноправ­не становище в державі;

по-друге, поширення пожалувань сприяло зміцненню феодальної земельної власності та подальшому закріпа­ченню селян. Бенефіціарій зазвичай отримував землю разом із людьми, іноді вже залежними, які виконува­ли на його користь панщину або сплачували податок.

Таким чином, бенефіціальна реформа сприяла подальшому зміцненню та оформленню феодальних відносин у Франкській державі.

Інші великі землевласники також стали переходи ти до цієї форми пожалувань. Тому масове поширення бенефіціїв сприяло оформленню ієрархічної структури земельної власності та класу феодалів. Посилюючи військове значення магнатів і створюючи ієрархічні відносини всередині класу феодалів, бенефіціальна реформа сприяла згодом політичному розпаду Франкського королівства.

На перших порах, однак, реформа Карла Мартелл посилила центральну владу, що було однією з її цілей Карл Мартелл і його наступники значно розширили кор­дони Франкської держави і домоглися тимчасового по­силення центральної влади.

Син і наступник Карла Мартелла майордом Піпін Короткий (741—768) врегулював взаємовідносини з^! церквою, загострені секуляризацією церковних земель за Карла Мартелл. Всі роздані в бенефіції церковні землі визнавалися власністю церкви, якій бенефіціарії мали вносити певні платежі. З часу цього компромісу Каролінги завжди перебували в тісному союзі з католицькою, церквою та її главою — Папою Римським.

Утиснутий лангобардами, папа всі свої надії покла­дав на допомогу франків, тому він санкціонував захоп­лення Піпіном королівського титулу. У 751 р. в Суассоні зі згоди папи Піпін був офіційно проголошений королем франків. Останній меровінзький король Хільдерік III був ув'язнений у монастир, де і помер.

Піпін відповів папі послугою за послугу. За закли­ком папи Стефана II Піпін здійснив походи в Італію (в 754 і 757 рр.) проти лангобардського короля Айстуль-фа, якого примусив віддати папі захоплені раніше міста Римської області і землі Равеннського екзархату (колиш­нього візантійського володіння).

На цих землях у Середній Італії в 756 р. виникла світська держава пап. Залишком цієї держави є сучас­ний Ватикан, розташований всередині міста Рима.

4. Розквіт Франкської держави за володарювання Карла Великого.

Час найбільшої могутності Франкської держави при­падає на правління сина Піпіна Короткого — Карла Великого (768—814), що став героєм багатьох легенд, оповідань і пісень. Сучасників вражала його кипуча, невтомна енергія, здатність вникати у всі деталі управ­ління державою, у справи адміністрації, господарства, військові, дипломатичні, справи освіти тощо. За описах сучасників, Карл Великий був величезного зросту, міц­ної статури. Для свого часу він був досить освіченою лю­диною — цікавився літературою і поезією, зокрема ан­тичною, знав латинську і грецьку мови, хоч писати так і не навчився.

Внаслідок кількох воєн він значно розширив кордони Франкської держави, підпорядкувавши своїй владі різні племена і народності. У результаті походу в Італію (774) лангобардський король Дезідерій був позбавлений пре­столу, а його володіння приєднали до Франкської дер­жави.

Карл перейшов також у наступ на Арабську Іспанію. Правда, його перший похід в Іспанію (778) не був успіш­ним: дійшовши до Сарагоси, франки вимушені були повернути на свою територію ні з чим. Цей невдалий по­хід став пізніше сюжетною основою середньовічного французького рицарського епосу "Пісня про Роланда".

Надалі франки методично просувалися на південь від Піренеїв. У 801 р. в арабів була відібрана Барселона на території Північно-Східної Іспанії заснована Іспанська марка (прикордонна територія), населення якої становили головним чином баски і наварці.

За Карла Великого внаслідок тривалих воєн (з 772 по 804 р.) була завойована і приєднана до Франкської держави Саксонія.

Прагнучи розширити свої володіння на південному сході, Карл у 788 р. скасував герцогську владу в Баварії і розділив цю область на графства. Разом із Баварією н орбіту франкського впливу потрапила і залежна раніше від неї Карінтія (Хорутанія) — область, населена слов'янськими племенами хорутан (словенців).

Захоплення Баварії зіштовхнуло Карла з аварським ханством, що утворилося у VI ст. в Паннонії. У 788 р. авари вторглися в межі Франкської держави. Почали­ся затяжні аварські війни, що тривали з перервами з 788 до 803 р. Сили аварів були зломлені, їх держава, що довго наводила жах на сусідів, розпалася; спустошена Паннонія тимчасово потрапила в руки слов'ян. Надалі вся увага Карла на Дунаї була спрямована на зміцнення дунайсько-паннонського кордону.

Внаслідок усіх цих воєн кордони Франкської держави значно розширилися: на південному заході дійшли те­пер до Барселони і середньої течії Ебро, на сході — до Ельби (Лаби), Богемських гір і Віденського лісу, на півдні включали значну частину Італії.

За площею держава франків наближалася до старої Західної Римської імперії і так само включала до свого складу різні племена і народності, що стояли на різних рівнях соціально-економічного і культурного розвитку.

Королівський титул більше не задовольняв франкського короля. Карл чекав лише зручної нагоди, щоб проголосити себе імператором. Така нагода випала, коли слабкий і безвільний папа Лев III, що викликав проти себе опозицію римської знаті, втік до Карла, у якого шукав захист. Карл дав папі надійну охорону і сам очолив похід на Рим. У подяку за цю допомогу папа наприкінці 800 р. в соборі св. Петра в Римі вінчав франкського короля імператорською короною. Так була встановлена нова імперія на Заході. Ця подія викликала різкий кон­флікт між Карлом і Візантією, імператори якої вважали себе єдиними спадкоємцями старого Риму.

В останні роки життя Карл обрав постійним місце­перебуванням свою нову столицю Ахен. Головну увагу він приділяв зміцненню нових рубежів для оборони і по­дальших захоплень. На північному заході було створе­но Бретонську, а на південному заході — Іспанську марки. В Італії південні кордони франків прикривало напівзалежне Беневентське герцогство.

На протязі всього східного кордону імперії — від Балтійського до Адріатичного моря, франки межували зі слов'янськими племенами. З півночі до Рудних гір у Центральній Європі тягнулися землі полабських сло­в'ян: ободритів, лютичів, лужицьких сербів; далі до Ду­наю йшли володіння чехів і моравів; від Паннонії до Адріатики жили південнослов'янські племена — хорутани (словенці) і хорвати.

Карл Великий приділяв велику увагу зміцненню східних кордонів. На півночі, у Шлезвіга, була заснована Датська марка, яка мала відокремити датчан від сло­в'ян і прикрити Саксонію з півночі; далі на південь простягся Саксонський укріплений рубіж, що загрожував прибалтійським слов'янам. Від Ельби до Дунаю на сотні кілометрів тягнувся Сербський рубіж. На Середньому Дунаї була заснована Східна, або Паннонська, марка, що доходила до Віденського лісу, ядра майбутньої Авст­рії. На крайньому півдні лінія укріплень замикалася Фріульською маркою, що прикривала Північну Італію.

На початку IX ст. Карл користувався великим впли­вом не тільки всередині імперії, а й за її межами: з ним рахувалися королі англосаксонських держав в Англії; його заступництва шукали королі Шотландії і сусідньої з Іспанською маркою Астурії, вожді племінних ірланд­ських князів; імператор Візантії у 812 р. вимушений був визнати франкського короля імператором.

Однак за зовнішнім благополуччям імперії прихову­валася її внутрішня слабкість. Створена шляхом завоювань, вона булі надзвичайно строката за етнічним складом. Крім франків і підвладних їм племен і народностей на території колишньої Галлії (бургундів, аквітанців та ін.) до імперії Карла Великого входили сакси, фризи, бавари, алвмани, тюринги, лангобардні залишки старого римського населення Галлії й Італії, баски і жителі Наварри, частково хорутани і авари нарешті, кельти (нащадки бритів) у Бретонській марці.

Всі ці племені і народності економічно ю були по­в'язані одне з одним, розмовляли різними мовами і пе­ребували на різних стадіях розвитку феодалізму.

Кожна з територій імперії без постійного військового й адміністративного примусу не хотіла підкорятися владі завойовників. Тому Карл Великий проводив усе своє життя в походах, відправляючись кожний різ туди, де виникала реальна загроза відпадання тієї або іншої те­риторії. З часом утримувати завойовані племена і народ­ності ставало все важче. Неміцні, суто зовнішні зв'язки між окремими частинами імперії розірвались через три десятиріччя після смерті імперії Карла Великого.

5. Загибель імперії Карла Великого та поява середньовічної

Європи.

Завершення в основному процесу феодалізації при­звело до політичного розпаду імперії Карла Великого незабаром після його смерті. Тимчасове об'єднання під владою Каролінгів різних племен і народностей за відсут­ності економічної та етнічної єдності між ними було мож­ливе лише доти, доки франкські феодали, особливо стан дрібних і середніх феодалів — бенефіціаріїв, підтриму­вали королівську владу. Коли до середини ІХ ст. процес феодалізації імперії в основних рисах завершився, пози­ція феодалів стосовно центральної влади змінилася.

Великі феодали стали майже незалежним від неї; дрібні та середні феодали, стаючи їх васалами, були на­багато тісніше пов'язані з магнатами, ніж з главою дер­жави — королем. Селянство в основному було вже закріпачене. В умовах панування натурального господарства держава Каролінгів неминуче мала розпастися на кілька дрібних політичних одиниць.

Син і наступник Карла Великого — Людовік Благо­честивий (814—840), прозваний так за особливо ревну прихильність до церкви і щедрі дари на її користь, вже у 817 р. розділив імперію між своїми синами, зберігши за собою лише верховну владу. Це призвело до трива­лих міжусобиць і смут. Нарешті, у 843 р., після смерті Людовіка, його сини, зібравшись у Вердені, уклали до­говір про новий поділ імперії.

Оскільки новий поділ відповідав кордонам розселен­ня французької, німецької та італійської народностей, Верденський договір фактично поклав початок існуван­ню трьох сучасних держав Західної і Центральної Євро­пи — Франції, Німеччини, Італії і, відповідно, трьох народів: французького, німецького та італійського.

За Верденським договором молодший син Людовіка Благочестивого — Карл за прізвиськом Лисий (840— 877) отримав землі на захід від річок Шельда, Маас і Рона — Західнофранкське королівство, що включало основні території майбутньої Франції. На цих землях панувала романська мова, що лягла згодом в основу французької мови.

Середній з братів—Людовік Німецький (849—875) — заволодів областями на схід від Рейну і на північ від Альп, населення яких було чисто німецьким і розмовля­ло на німецьких діалектах. Це королівство стало нази­ватися Франкським, а пізніше — Німеччиною.

Старший син Людовіка — Лотар (840—849), згідно з Верденським договором, зберіг за собою імператорсь­кий титул. Його держава складалася з Італії, а також земель, розташованих уздовж Рейну. Імперія Лотаря становила штучне з'єднання осколків різних політичних і етнічних утворень. Більш-менш єдиним цілим у ньому була лише Італія, яка стала надалі батьківщиною іта­лійської народності.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Бадак Александ Николаевич, Войнич Игорь Евгеньевич, Волчек Наталья Михайловна, Воротникова О. А., Глобус А. Всемирная история: В 24 т. / И.А. Алябьева (ред.) — Минск : Литература

   Белоножко Сергей Владимирович, Бирюлев Илья Михайлович, Давлетов Александр Рашидович, Космина Виталий Григорьевич, Нестеренко Людмила Алексеевна, Турченко Федор Григорьевич. Всемирная история. Новое время. 9 класс: Учебник для сред. общеобразоват. заведений — 2-е изд. — К. : Генеза, 2002.

   Акопов Сергей Самсонович. История повторяется: от египетских пирамид до Московского Кремля: [В 2 кн.] / Сергей Акопов. — Калязин : Акопов, 1994.

   Всемирная история: Учебник для студ. вузов / Георгий Борисович Поляк (ред.), Анна Николаевна Маркова (ред.). — М. : Культура и спорт, 1997. — 496с.

   Архипов Дмитрий Борисович. Краткая всемирная история. Наукометрический анализ / РАН; Институт аналитического приборостроения. — С.Пб. : Наука, 1999. — 189с.

   Баландин Рудольф Константинович. Всемирная история: 500 биогр. : Знаменитые правители, полководцы, нар. герои, мыслители и естествоиспытатели, политики и предприниматели, изобретатели и путешественники, писатели, композиторы и художники всех времен и народов / Р. К. Баландин. — М. : Современник, 1998. — 315

   Всемирная история: Великая Французская революция / И.А. Алябьева (ред.кол.). — Минск : Харвест, 2001. — 512с.

   Всемирная история: Возрождение и Реформация / И.А. Алябьева (ред.кол.). — М.; Минск : АСТ, 2000. — 1000с.