Українські землі у другій половині ХVІІІ ст.

1. Відновлення гетьманства

У 1744 р. під час поїздки російської імператриці Єлизавети І в Україну козацька старшина за підтримки її фаворита О. Розумовського (старшого брата К. Розумовського), переконала імператрицю відновити гетьманство. У 1747 р. була проголошена царська грамота про відновлення гетьманства. Тимчасова поступка царського уряду була зумовлена рядом чинників: позицією старшин, які наполегливо домагалися відновлення гетьманства; наростанням невдоволення українців їхнім економічним становищем і загостренням у зв’язку з цим внутрішньої ситуації в Гетьманщині; загрозою війни проти Прусії та ймовірною необхідністю використати потенціал Гетьманщини; потребою відновити економічний потенціал України з метою його використання у майбутніх війнах проти Туреччини.

Гетьман К. Розумовський (1750-1764 рр.). Кандидатом на гетьманство Єлизавета висунула молодшого брата свого фаворита Олексія Розумовського – Кирила Розумовського. Він був останнім гетьманом України. Народився у 1728 р. на Чернігівщині в родині козака. Навчався в університетах Берліна, Геттінгена, Страсбурга. У 1746 р. у 18-літніму віці був призначений президентом імператорської Академії Наук.

У лютому 1750 р. на козацькій раді в Глухові К. Розумовський був обраний гетьманом. Він став виразником прагнень освіченої і заможної частини українського суспільства до відновлення самостійної діяльності державно-адміністративних органів Гетьманщини.

У жовтні 1751 р. під владу гетьмана було передано Запорозьку Січ, повертався Гетьманщині й Київ. К. Розумовський почав без погодження з російськими урядовцями призначати полковників і роздавати землі. Посилилася позиція козацької старшини, якій надавалося право за відсутністю гетьмана керувати Гетьманщиною. Регулярним стало скликання в Глухові старшинської ради. Почалася відбудова Батуріна, якому було повернуто статус столиці Гетьманщини, та Глухова де містилась резиденція гетьмана. Гетьман дещо обмежив сваволю російських чиновників, які перебували в Україні. Зокрема, без дозволу гетьмана заборонялося арештовувати українців, окрім кримінальних злочинців.

Самостійні дії гетьмана суперечили планам імперського уряду, який аж ніяк не прагнув посилення української автономії. Тому, незважаючи на значний вплив К. Розумовського при дворі, імператриця у 1754 р. видала низку указів, що обмежували владу гетьмана: було заборонено призначати полковників, а дозволено лише пропонувати кандидатів; посилився контроль за фінансовими справами Гетьманщини; було відмовлено в клопотанні відновити самостійні зовнішньополітичні зносини Лівобережної Гетьманщини.

Найрішучіші заходи К. Розумовського, спрямовані на оновлення життя Гетьманщини, припали на 60-ті роки ХVІІІ ст. Першим зазнало реформування судочинство. У 1760-1763 рр. він провів судову реформу, у ході якої були створені станові шляхетські суди: земський (для вирішення цивільних справ), гродський (для кримінальних справ) і підкоморський (для земельних справ). Територія гетьманщини поділялася на 20 судових повітів. У результаті військової реформи козацькі полки були перетворені на регулярні, у них була запроваджена уніформа.

В процесі реформування системи освіти, гетьман запровадив обов’язкове навчання козацьких дітей і вживав заходів для відкриття університету у своєї резиденції в Батурині, а також для перетворення Києво-Могилянської академії на університет європейського типу.

Гетьман намагався домогтися права вільних дипломатичних відносин з іноземними державами, однак ця сфера його діяльності була істотно обмежена.

У 1762 р. К. Розумовський брав активну участь у дворцовому перевороті, у результаті якого на російський престол зійшла Катерина ІІ. Сподіваючись на прихильне ставлення, гетьман скликав у Глухові з’їзд козацької старшини для затвердження проведених реформ. Старшина звернулася до Катерини ІІ із проханням повернути Україні старі права і створити в Гетьманщині парламент на зразок польського сейму, а також надати спадкоємні права на гетьманство роду Розумовських. Катерина обурилася цим бажанням. К. Розумовського негайно викликали до Петербурга. Вимога цариці була категоричною – зректися гетьманської булави. К. Розумовський намагався залагодити справу. Однак цариця залишилась непохитною і змусила гетьмана подати рапорт про відставку.10 листопада 1764 р. К. Розумовського позбавили гетьманства.

2. Остаточна ліквідація гетьманства

10 листопада 1764 р. царським указом ліквідовувалося гетьманське правління в Україні. Натомість для управління Лівобережною Україною та Запоріжжям було створено (відновлено) Малоросійську колегію на чолі з президентом графом Петром Рум’янцевим. Друга Малоросійська колегія складалася з 8 членів: чотирьох українських старшин і чотирьох посадових осіб – росіян. В адміністративному відношенні Малоросійська колегія підпорядковувалася канцелярії малоросійського генерал-губернатора. Цю посаду обіймав той же П. Рум’янцев.

Першим кроком Рум’янцева стало проведення ревізії господарського життя Гетьманщини, під час якої було здійснено перепис населення, описано земельну власність, кількість дворів, виявлено ступень заможності кожного окремого господаря тощо. Перевірка відбувалася протягом 1765-1767 рр.

Діяльність Рум’янцева призупинила чергова російсько-турецька війна, що розпочалася у 1768 р. Війна закінчилася у 1774 р. підписанням Кючук-Кайнарджійського мирного договору. За умовами цього договору Росія значно посилила свою присутність у Причорномор’ї. Вона одержала право вільного торгового судноплавства на Чорному морі. Кримському ханству надавалася незалежність від султанської Туреччини, фактично ж воно опинилося в залежності від Російської імперії.

Після закінчення російсько-турецької війни Петро Рум’янцев повернувся в Україну й продовжив свої реформи. Так, у 1781 р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній – Київської, Чернігівської та Новгород-Сіверської. Кожна губернія поділялася на повіти. В губернських і повітових містах створювалися ті ж адміністративні і судові установи, що й в інших частинах Російської імперії. Малоросійська колегія була скасована. Генерал-губернатором Малоросії став П.О. Рум’янцев. З його ініціативи був проведений перепис населення.

У 1783 р. вийшов імператорський указ, що прикріплював усіх селян до того місця, де вони були записані під час останнього перепису населення, і забороняв їм переходити на нові місця. Цим указом у Лівобережній і Слобідський Україні остаточно закріплювалося кріпацтво.

Спеціальним указом від 1783 р. було ліквідовано козацьке військо. Десять козацьких і три компанійських полки перетворювалися на десять регулярних кінних карабінерних полків російської армії. Реорганізовані козацькі полки й надалі мали формуватися з українських козаків, які утворили окремий стан населення – казенних селян. На відміну від звичайних селян, вони не були кріпаками, а мусили відбувати військову службу в регулярній російській армії. Рекрутами-солдатами ставали троє козаків із кожних 500 душ населення. Військова служба тривала шість років.

Українська шляхта і козацька старшина за імператорською „Грамотою про вольності дворянства” здобувала усі права російського дворянства.

Влітку 1765 р. Катерина ІІ підписала маніфест про скасування козацького устрою на Слобожанщині. Слобожанщина перетворювалася на Слободсько-Українську губернію з адміністративним центром у Харкові. Її територія поділялася на п’ять провінцій. Головним органом управління стала губернська канцелярія. Козацькі полки перетворювалися на гусарські. Старшини отримували російські військові чини. Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.

3. Політика царського уряду щодо Запоріжжя

Участь частини запорожців на боці І. Мазепи і шведських військ (8 тисяч чоловік) потягла за собою зруйнування в травні 1709 р. Чортомлицької Січі.

Рятуючись від царських репресій, запорожці під керівництвом Костя Гордієнка змушені були перейти на землі кримського хана Девлет-Гірея. У верхній течії р. Кам’янки (права притока Дніпра) була заснована у 1709 р. так звана Кам’янська Січ, однак, вже в 1711 р. на неї рушили війська Бутурліна та І. Скоропадського. Запорожці відійшли на територію нинішньої Херсонської області, де заснували у 1711 р. так звану Олешківську Січ. Перебування запорожців під протекторатом Кримського ханства було досить скрутним. Різні татарські угруповання намагалися використовувати козаків у міжусобній боротьбі за владу. Хани вимагали участі запорожців у своїх походах на Північний Кавказ, до того ж почалося переслідування православ’я. З іншого боку російській уряд прагнув залучити запорожців на свій бік.

Заснування Нової Січі. Після смерті К. Гордієнка на Січі перемогло проросійське угруповання.10 квітня 1734 р. більше 30 тисяч запорожців на чолі з отаманом І. Білецьким повернулися під владу Росії й недалеко (7 км) від колишньої Чортомлицької Січі на берегах притоки Дніпра р. Підпільної заснували так звану Нову (Підпільненську) Січ.

В часи Нової Січі (1734-1775 рр.) вона адміністративно ділилася на паланки – самостійні округа Війська Запорозького, центром яких була фортеця і місто навколо неї. Спочатку було п’ять, а пізніше 8 (за деякими даними 9) паланок. В центрах паланок містилися органи влади, що обиралися паланковою радою, суд, церкви, ремісничі майстерні. Адміністративний апарат паланок був невеликим: полковник, писар, суддя, осавул, а також отамани слобод, що входили до тієї округи. В паланках поряд із козаками жили й селяни, які мали право обирати своїх отаманів. Кожна паланка мала власний герб, особливу печатку.

Паланки в свою чергу ділилися на нижчі адміністративно-господарчі і військово-організаційні одиниці – курені. Куренями називали хати – казарми, де мешкала певна кількість козаків, що становили гарнізон Січі. Цю функцію козаки виконували по черзі. Кожен козак був приписаний до відповідного куреня. В Новій Січі всього було 38 куренів.

Загалом землі Запорозької Січі охоплювали величезну територію степової України. Нині це – територія майже всієї Дніпропетровської області, а також значні частини Донецької, Запорозької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської та Херсонської областей.

Вищим законодавчим органом на Січі вважалася Військова Рада. У ХVІІІ ст. вона поступово втрачала своє значення і витіснялася сходками курінних отаманів, військової старшини та „значних”, тобто багатих козаків. Сходки взяли на себе вирішування питань, що раніше були компетенцією Ради: відбування військової служби, розподіл повинностей і податків, регулювання промислів, землекористування тощо.

Найвищим органом управління в самій Січі був кош, що складався з кошового отамана, судді, писаря і осавула. Старшина була виборна. Поступово виборність і Запорозькій Січі ставала лише номінальною. Вся фактична влада зосереджувалася в руках багатої козацької старшини.

Царський уряд намагався встановити і посилити свій контроль над внутрішнім життям Запорожжя. Вже у 1733 р. Запорозька Січ підлягала безпосередньо генерал-губернаторові, а з 1750 р. – ще й гетьманові. В 1756 р. Запорожжя разом з Лівобережною Україною було передано у відомство Сенату, а з 1764 р. – Малоросійській колегії. Така підпорядкованість мала своїм наслідком обмеження самоврядування Запорозької Січі. З метою посилення контролю над Січчю, царський уряд почав по сусідству з нею створювати своєрідні військові бази – укріплення з гарнізонами „для утримання козаків у належному порядку”.

Господарську діяльність козаки здійснювали в зимівниках. Здебільшого це були великі господарства, в яких розвивалося не тільки рільництво, а й скотарство, рибальство, гончарство тощо. Зимівник, що був своєрідним хутором, являв собою головну форму землеволодіння на Запорожжі. Січ вела досить активну торгівлю, а також проводила посередницьку діяльність. До січової пристані регулярно причалювали купецькі кораблі з Туреччини, Криму, Росії та інших країн.

Ліквідація Запорозької Січі. Зростання економічної могутності Запорожжя, відсутність кріпацтва й демократичний устрій козацької „республіки” непокоїли царський уряд (особливо після селянсько-козацького повстання в Росії під керівництвом О. Пугачова). Наміри остаточно знищити Запорожжя з’явилися в російської влади ще у 60-х роках ХVІІІ ст. Щоправда, тоді здійсненню таких намірів перешкоджали невизначеність у російсько-турецьких відносинах, палацові перевороти і зміни імператорів, селянська війна О. Пугачова тощо.

Закінчення російсько-турецької війни (1768-1774 рр) унаслідок якої Росія здобула вихід до Чорного моря, придушення повстання Пугачова пришвидшили справу ліквідації козацького устрою на Запорожжі. У квітні 1775 р. Катерина ІІ за порадою князя Г. Потьомкіна прийняла рішення про ліквідацію Запорозької Січі.

4 червня 1775 р.10-тисячний російській загін під командуванням генерала Текелія, який повертався з турецької війни, раптово оточив Січ, у який перебувало приблизно 3 тисячі козаків (основна частина козаків брала участь у війні на боці російської армії) і зажадав її капітуляції. На військовій раді козаки вирішили не воювати з росіянами, яких вважали своїми „братами” і союзниками. Наступного дня із Січі були вивезені боєприпаси, артилерія, військова скарбниця, клейноди й архів. Усі будинки на Січі, крім укріплень, зруйнували.

Після цього протягом двох тижнів 100-тисячна російська армія цілком окупувала запорозькі землі. У червні 1775 р. вийшов указ імператорського Сенату, за яким запорожцям було запропоновано записатися в селянський (тобто до державних селян, що відбували замість панщини військову службу) і міщанській стани.

Військова старшина Запорожжя була репресована. Кошовий отаман Петро Калнишевський був заарештований, і протягом 25 років відбував ув’язнення у Соловецькому монастирі на Білому морі, військовий суддя П. Головатий і військовий писар І. Глоба були заслані до Тобольська.

Подальша доля запорожців. Після ліквідації Запорозької Січі під владою Росії опинилися більшість українських земель: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина і Запоріжжя. Економічний і господарський потенціал України використовувався царизмом у численних війнах.

У 1787 р. знову розпочалася російсько-турецька війна. Російське командування великі надії покладало на колишніх запорозьких козаків. Протягом 1787-1791 рр. із них було сформоване Військо вірних козаків (згодом воно стало називатися Чорноморським). Згідно з царською волею цьому війську повернули частину прапорів Січі, відібраних у 1775 р. Нове козацьке військо зберігало давній запорозький устрій, навіть назви куренів, одяг тощо. Чорноморське козацтво отримало землю: спершу то була територія між південним Бугом та Дністром із центром у Слободзеї (нині – у Молдові). Військо перебувало на царській службі і підпорядковувалося наказам імператорського двору і російського командування.

Козаки брали участь у багатьох битвах з турками. Особливо вони відзначилися під час штурмів Очакова та Ізмаїла. Активно діяла й Чорноморська козацька флотилія.

Російсько-турецька війна 1787-1791 рр. закінчилася укладенням Ясського мирного договору, за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, зокрема й Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії.

Українські козаки, з яких складалося Чорноморське військо, сподівалися відродити на землях між південним Бугом і Дністром давні козацькі звичаї та розширити свої території аж до Дону за рахунок колишніх земель війська Запорозького. Однак у Росії були інші плани.

Російський уряд для закріплення свого панування на Північному Кавказі переселив козаків на Кубань (на територію між Кубанню та Доном). У 1792-1793 рр. на Кубань було переселено близько 25 тисяч козаків. Колишні запорожці складали 40 куренів, які з середини ХІХ ст. стали називатися станицями. Центром військових земель стало засноване у 1793 р. м. Катеринодар (нині Краснодар).

У наступні роки Чорноморське козацьке військо поповнювалося за рахунок переселення колишніх реєстрових козаків із Чернігівщині і Полтавщини, колишніх слобідських козаків та інших українських козацьких формувань. Було проведено декілька переселенських компаній (1808-1811 рр., 1820-1821 рр., 1832 р., 1848-1849 рр.), під час котрих з України на Кубань переселилося більше 77 тисяч чоловік. На час своєї ліквідації в 1860 р. Чорноморське козацьке військо на Кубані нараховувало до 200 тисяч чоловік.

На Кубані за козаками була збережена виборність старшини, запорозькі назви куренів тощо. Однак, після смерті останнього кошового А. Головатого у 1879 р. вибори нового отамана на проводилися, а в першій чверті ХІХ ст. на козацьке військо була поширена система офіцерських звань.

У 1860 р. Чорноморське козацьке військо ввійшло до складу Кубанського козацького війська.

Задунайська Січ. Частина козаків після розгрому Запорозької Січі переселилася за межі Російської імперії – за Дунай, на землі, що були під владою турецького султана. Там вони заклали Задунайську Січ (1775-1828 рр). Нелегким було їхнє життя. Турецький султан намагався використати їх для придушення національно-визвольних рухів греків, сербів, румунів, болгар та інших народів Балканського півострова.

Внутрішній уклад Задунайської Січі був такий же, як і на Запорожжі. Найвищим органом Січі була військова рада, що обирала кошову старшину – кошового отамана, суддю, писаря, осавулів. В раді могли брати участь усі козаки. Козаки вели активну господарську діяльність. Січ наповнювалася селянами-втікачами і козаками з України.

Участь козаків у воєнних операціях турецької армії, які проводилися для придушення визвольної боротьби християнських народів (сербів, греків, румунів) суперечило їхнім переконанням. У травні 1828 р. під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. кошовий отаман Й. Гладкий на чолі 2-тисячної групи козаків і селян перейшов на територію Росії, де вони прийняли царське підданство. У відповідь турецькі війська зруйнували Задунайську Січ, перебивши її гарнізон, а ті козаки, які воювали у складі султанської армії (близько 2 тис. чоловік) були кинуті у в’язницю.

4. Соціально-економічний розвиток України у другій половині XVII-XVIII ст.

Основою української економіки в цей час продовжує залишатися сільське господарство. Розширюються посівні площі, що було викликано зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію.

Збільшується старшинське землеволодіння, основною формою якого було рангове (землею наділяли за службу відповідно до рангу на час обіймання посади). Процес зростання та зміцнення старшинської земельної власності підтримував гетьманський уряд, вбачаючи в цьому опору та гарантію автономії України. Царський уряд також з розумінням ставився до економічного зміцнення старшини, сподіваючись у такий спосіб хоча б частково компенсувати прогресуюче обмеження політичних прав і вільностей.

Характерною особливістю процесу зростання великого землеволодіння було збільшення земельної власності в Україні російських поміщиків. Найбільшими землевласниками стали О. Меншиков, П. Потьомкін (понад 42 тисячі десятин) та інші російські поміщики, яким значно поступалися національні землевласники.

Землеробство мало переважно зерновий характер. Поглиблювалася його спеціалізація: на Лівобережжі більше сіяли жита, на Півдні – пшениці. Із середини XVII ст. в Україні почали вирощувати картоплю, що істотно вплинуло на розвиток не лише сільського господарства, але й життя українського населення в цілому. Починається культивування кукурудзи, цукрового буряка, соняшника, на наукову основу поступово переводиться садівництво і виноградарство. Великі плантації, особливо на півдні України, займав тютюн. Важливе значення набуло тваринництво, особливо племінне конярство та вівчарство.

Зростання великого феодального землеволодіння супроводжувалося масовим наступом на землі козацтва і селянства. Особливо постраждали ці верстви в другій половині XVIIІ ст., коли офіційно в центрі і на місцях перестали визнавати „займанщину” юридичною підставою для володіння земельними угіддями.

У другій половині XVIIІ ст., в умовах диференціації козацтва: заборонялося козакам вільно розпоряджатися землею, примушували безплатно працювати в старшинських маєтках. Крім військової служби, козаки брали участь у всіх війнах, які вела Росія, вони охороняли південні кордони від татар, будували канали і фортеці. Це призводило до прогресуючої деградації козацьких господарств.

Ще гіршим було становище селянства. Селяни України у XVIIІ ст. поділялися на різні групи, що відрізнялися між собою рівнем особистої залежності, обсягом і характером повинностей, розміром наділу. Основними групами були поміщицькі і державні селяни, але перши значно переважали.

До державних селян належали ті, які жили на державних і власних землях, козаки Полтавської та Чернігівської губерній, селяни-однодворці, солдати, що відслужили військову службу, їх сім’ї. Державні селяни поділялися на дві групи: перша – оброчні, тобто ті, що платили оброк (податок грошима або продуктами); друга – ті селяни, що знаходилися на „господарському положенні”.

Посилюється феодальна експлуатація селянства. Від дводенної на початку XVIIІ ст. панщина стає 4-5-денною у другій половині XVIIІ ст. проте поступово намічається тенденція до заміни натуральних оброків грошовими. Крім цього, рядові козаки сплачували значні державні податки. У 1783 р. юридично оформляється кріпосне право – забороняються переходи селян із місця на місце. У 1785 р. українська старшина наділялася правами російського дворянства.

На початку XVIIІ ст. в Україні почався процес переходу до мануфактурного виробництва. У 1719 р. було закладено першу в Україні Путивльську суконну мануфактуру. А до кінця XVIIІ ст. в Україні їх нараховувалося вже 240. У 1722 р. починається видобування кам’яного вугілля в Донбасі (Бахмут).

Інтенсивно розширюються торговельні зв’язки між Україною і Росією. Україна стала основним постачальником хліба і м’яса, шкіри і прядива для Росії та була ринком збуту товарів із Росії (хутро, коси, папір тощо). При цьому царським урядом проводилася протекціоністська політика. Зокрема, для підтримки державної монополії Москви заборонялося завозити з України горілку та тютюн. Українські купці платили на українсько-російському кордоні митний податок: індикту – за ввіз товарів з Росії, а за вивіз – евекту, які йшли до української скарбниці. Суттєво збільшується кількість базарів. На Лівобережжі їх діяло понад 8 тисяч, а на Слобожанщині – майже 2 тисячі. Базари збиралися раз або двічі на тиждень.

Більшість населення Лівобережної України складали селяни, зокрема у 1782 р. їх було 59%, козаків – 33%, решта – 8%. У 1975 р. українці становили 17% населення імперії.

У XVIIІ ст. значно прискорився процес урбанізації. Значно зростають міста. Населення Києва у 1786 р. досягло 35 тис., Харкова і Ніжина – 11 тис., Сум – 10 тис., Полтави – 7 тис. чоловік.

Отже, наприкінці XVIІ-XVIIІ ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель були: зростання великого феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його закріпачення; поступовий розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; поява окремих елементів капіталістичного укладу в економіці; поступове формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. За цих умов українська економіка підпорядковувалася впливу іноземних держав.

5. Економічний і суспільний розвиток Правобережної України

Згідно з умовами Бахчисарайського договору (1681 р) територія між Дніпром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Проте, зважаючи на родючість ґрунтів, сприятливі кліматичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща порушують Бахчисарайську угоду і розпочинають процес активного заселення пустуючих земель. Новий колонізаційний рух став особливо масовим у 90-х роках XVIІ ст. У 1685 р. польський сейм прийняв ухвалу про поновлення на території колишніх українських полків козацьких прав та вільностей, внаслідок якої відродилися Богуславський, Корсунській та Білоцерківський полки.

Після завершення війни між Польщею та Туреччиною (1699 р) потреба у козацькому війську відпала, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію правобережного козацтва. Спроба реалізувати цей план призвела до вибуху повстання на території Київщини, Брацлавщини, Поділля та Волині під проводом фастівського полковника С. Палія (1702-1704 рр). В 1704 р. на Правобережжя вступили лівобережні полки під проводом Мазепи. За його наказом Палія було заарештовано, а повстання придушено. Палія було заслано до Тобольська, пізніше (у 1709 р) він очолив Білоцерківський полк. Після поразки Мазепи система міжнародних договорів 1711-1714 рр. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям. На цій території починається активне відновлення польсько-шляхетських порядків. Землі Правобережжя знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільські воєводства.

Почалося господарське відродження краю. Однак водночас зросли панщина та натуральні повинності, посилився наступ уніатства на православних. Все це викликало значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якої стала гайдамаччина.

Гайдамацький рух. Гайдамацький рух виник у першій половині XVIIІ ст. (перша згадка про гайдамаків датується 1714 р) на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734-1738 рр., 1750 р., 1768 р. (Коліївщина). Польські шляхтичі зневажливо поставилися до виникнення повстанського руху, називали їх учасників „гайдамаками” (від турецького „гайда” – гнати, переслідувати), а невдовзі цей термін став самоназвою повстанців.

Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло на Правобережній Україні у 1734 р. Найбільший повстанській загін очолив начальник надвірних козаків князя Любомирського сотник Верлан. Повстанці заволоділи Вінницею та іншими містами. Проти повстанців було спрямовано каральні війська – як польські, так і російські. Невдовзі повстання придушили, чимало гайдамаків потрапило в полон, а сотник Верлан подався до Молдови.

Нова хвиля гайдамацького руху припала на 50-ті роки XVIIІ ст. Велике повстання спалахнуло навесні 1750 р. Численні загони гайдамаків захопили Умань, Вінницю, Корсунь та інші міста Правобережжя. Польська шляхта залишила свої володіння на Брацлавщині, Київщині, Волині і Поділлі. Повстання досягло Галичини, Підляшшя і Білорусії. Але і цього разу панівні класи шляхетської Польщі і царської Росії змогли придушити повстання. Однак лави повстанців постійно поповнювалися, тому через деякий час гайдамацький рух знову відродився.

Коліївщина. У 1768 р. спалахнуло нове повстання гайдамаків, яке силою й розмахом перевершило всі попередні. Воно отримало назву „Коліївщина” (від слів „кіл”, „колоти”). Це повстання було зумовлено низкою причин. Основною причиною повстання стало посилення соціального, національного і релігійного обмеження прав українців на польських землях.

Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон’юнктури: перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Це у свою чергу спричинило соціальні утиски, збільшення панщини, що звичайно викликало спротив населення.

Загострилася й релігійна ситуація. Варшавський сейм 1766 р. оголосив усіх шляхтичів, які відстоювали права некатолицького населення, ворогами держави, що ще більше загострило протистояння католиків і православних.

Частина польської шляхти і магнатів сприйняла цей трактат як зазіхання на їхні необмежені права, утворивши у лютому 1768 р. у містечку Бар конфедерацію (союз) – військово-політичне об’єднання польської шляхти й католицького духівництва для протидії будь-яким поступкам некатоликам у церковно-релігійному житті і збереження необмежених привілеїв шляхетського стану.

Зібравши 10-тисячне військо, Барська конфедерація розпочала свій похід Правобережжям: переслідувань і репресій зазнавали православні селяни, міщани, священики.

Навесні 1768 р. у православному Мотрониньському монастирі біля Чигирина почало готуватися повстання проти шляхетської окупації. Його ідейним натхненником був ігумен монастиря Мельхіседек Значко-Яворський, а керівник – колишній запорожець Максим Залізняк.

Похід гайдамацьких загонів під проводом Залізняка розпочався у травні 1768 р. Невдовзі повстанці визволили з-під польської влади Жаботин, Черкаси, Корсунь, Богуслав та багато інших міст і сіл. Їхні лави зростали за рахунок покозачених селян і міщан. На звільненій території скасовувалася панщина і відновлювалось традиційне козацьке самоврядування.

На початку літа повстанці підійшли до Умані – добре укріпленої фортеці. Один із полків, який був у місті, очолений сотником Іваном Гонтою, перейшов на бік повстанців. Це істотно зміцнило повстанські загони.10 червня вони захопили місто. Визволення Умані мало велике значення – форпост уніатства і католицизму в Україні був ліквідований. На козацькій раді, що відбулася після визволення Умані М. Залізняк та І. Гонта проголосили приєднання Правобережної України до Росії, сподіваючись на допомогу царського уряду. Тут же М. Залізняк був обраний гетьманом, а І. Гонта – полковником.

Повстання перекинулося й на інші райони Правобережжя. На визволеній території знищувались польські органи влади і встановлювалося місцеве самоврядування. Поміщицька земля передавалась в руки тих, хто її обробляв, скасовувалися важкі повинності тощо.

Царський уряд чудово розумів, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релігійне протистояння. Важливою складовою цього руху була антифеодальна боротьба, і тому попадання на російський грунт навіть іскри гайдамацького руху спричинило б серйозні наслідки.

Стурбовані посиленням антифеодальної боротьби в Україні, уряди царської Росії і шляхетської Польщі об’єднали свої сили і розгромили погано озброєні загони повстанців.26 червня 1768 р. Залізняка і Гонту схопили. Наступного дня було оточено гайдамацький табір. При цьому гайдамаки не вчинили опору російським військам, вважаючи їх своїми союзниками. Польський уряд запровадив на Правобережжі режим терору. І. Гонта і найближчі його соратники були страчені. М. Залізняка царський суд після катування заслав на каторгу до Сибіру. Однак, незважаючи на страту ватажка і розгром основних сил, Коліївщина тривала до травня 1769 р.

Опришківський рух. На західноукраїнських землях з чужинцями активно боролися загони опришків (від латинського – знищувач, порушник). Опришками ставали здебільшого селяни, які бралися за зброю, щоб позбутися поневолення. Застосовуючи тактику партизанської війни, вони із таємних таборів розташованих в Карпатах, нападали невеликими групами на шляхту, орендарів, лихварів. Селяни надавали допомогу повстанцям продовольством, ховали їх від переслідування, ремісники виготовляли і ремонтували їм зброю.

Перші свідчення про опришків подають джерела XVI ст. На початку 30-х років XVIIІ ст. рух опришків у Прикарпатті настільки поширився, що польська влада змушена була просити київського воєводу надіслати на допомогу війська.

Найвищого розпалу рух опришків досяг під керівництвом Олекси Довбуша. Його походи тривали протягом 1738-1745 рр. свої успіхи Довбуш завдячував передусім умілій організації загонів та міцному зв’язку з місцевим населенням. Основу загону складали найбідніші українці. Кількісний склад загону Довбуша часто змінювався, коливаючись у межах 10-50 осіб.

Для боротьби проти опришків галицька шляхта організувала каральні загони. Проте боротися з опришками, яких підтримувало населення, було дуже складно. Про виняткову хоробрість Довбуша і його спритність створювалися легенди. Олекса Довбуш загинув у 1745 р. Однак і після його смерті десятки повстанських загонів, продовжували діяти в Галичині, на Буковині та Закарпатті.

Поділи Польщі та українські землі. У 70-х роках XVIIІ ст. відбулися істотні зміни в політичному становищі західноукраїнських земель.

Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Прусія та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських територій. Вони прагнули поділити Польщу, збільшивши свої володіння за рахунок її території. Поділи Польщі не оминули українських земель – тих, що були у складі Речі Посполитої. В результаті першого поділу Польщі (1722 р) землі Галичини відійшли до Австрії. Невдовзі до неї приєднали також землі Північної Буковини. На зміну польським феодалам прийшли австрійські, німецькі, угорські поміщики які продовжили гноблення народних мас, насаджували свою віру, мову, звичаї. Незважаючи на спроби окремих реформ австрійського уряду, становище західноукраїнських земель залишалося надзвичайно скрутним.

У травні 1792 р. російські війська почали наступ на Правобережну Україну. Королівська армія майже не чинила опору. У середині 1792 р. воєнні операції практично припинилися. У березні 1793 р. вийшов маніфест Катерини ІІ, за яким Правобережна Україна (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства) приєднувалися до Росії. Це був другий поділ Польщі, внаслідок якого територія Правобережної України відійшла до Росії.

У 1795 р. за остаточним, третім поділом Польщі до Росії було приєднано західні землі Волині та Білорусії.

Протягом 90-х років XVIIІ ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи й установи. У краї почали діяти намісницькі, а пізніше губернські управління, царські судові органи та інші. Однак, Правобережна Україна продовжувала залишатися під феодальною владою польських магнатів, у внутрішні справи яких царська адміністрація не втручалася. Так, магнат С. Потоцький володів на Правобережжі 312 селами і містечками. Польські магнати отримали від царської влади права російського дворянства, підтвердження прав володіння, нові чини і звання.

Однак, становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відпрацьовували панщину в маєтках феодалів і платили численні державні податки. В окремих місцевостях панщина доходила до 5-6 днів на тиждень. Селяни все частіше позбавлялися власної землі. Промисловість на Правобережжі знаходилась в занедбаному стані.