Україна в період повоєнної відбудови

УКРАЇНА В ПЕРІОД ПОВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ

ПЛАН

ТЕРИТОРІАЛЬНІ ЗМІНИ

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ В УКРАЇНІ

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ АКЦІЇ УРСР

СТАН НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА. ВТРАТИ РЕСПУБЛІКИ У ВІЙНІ

ДЕМІЛІТАРИЗАЦІЯ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА

ТЕРИТОРІАЛЬНІ ЗМІНИ

Одним із важливих історичних на­слідків перемоги над фашистською Ні­меччиною та її союзниками було завер­шення об'єднання українських земель.

Питання про повоєнні кордони Ук­раїни постало ще на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) кон­ференціях глав урядів трьох держав антигітлерівської коаліції - СРСР, США, Великобританії. Радянське ке­рівництво наполегливо домагалося закріплення кордону по так званій «лінії Керзона». Це гарантувало об'єд­нання українських земель у складі УРСР і юридичне закріплювало вход­ження до України західних областей, у тому числі й тих, що перебували в її складі в 1939-1941р.р.

Але це не влаштовувало Великобри­танію та США.

26 листопада 1944 р. перший з'їзд народних комітетів Закарпатської України прийняв Мані­фест про возз'єднання Закарпаття з УРСР. Враховуючи віковічне прагнен­ня українців до возз'єднання, чехосло­вацький уряд погодився підписати до­говір із СРСР про злиття Закарпатської України з Радянською Україною. Це сталося 29 червня 1945 р. Після цього компартія Закарпаття була включена до складу КП(б)У.

З0 червня 1945 р., виступаючи на VII сесії Верховної Ради УРСР, М.Хрущов заявив, що український народ впер­ше возз'єднався в єдиній Українській державі.

Заключним актом повоєнного врегу­лювання кордонів України стало під­писання 10 лютого 1947 р. радянсько-румунського договору. Він юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди 28 черв­ня 1940 р.

Таким чином, після закінчення вій­ни вперше за багато століть фактично всі українські землі увійшли до складу Української РСР. Польща, Чехословач-чина, Угорщина, Румунія визнали нові політичні реалії, підтвердивши в між­народних актах згоду змінити свої кор­дони на користь Радянського Союзу.

Нове розмежування кордонів супро­воджувалося переміщенням великої кількості населення. Це пояснювалось як бажанням народів проживати в рамках власних державних утворень, так і етнічним протистоянням, що ви­никло у зв'язку з тривалим періодом національного та духовного гноблен­ня українців.

Із Галичини, Волині, Рівненщини в 1944—1946 р.р. до Польщі переселило­ся майже мільйон чоловік польського населення. У ті ж роки з Польщі до України переїхало 520 тис. українців. З метою недопущення можливих про­явів «буржуазного націоналізму» знач­на частина українців з Польщі на­правлялась не до близьких Їм захід­них, а до зрусифікованих південних та східних областей.

Польська влада, зі свого боку, вдава­лася до жорстоких санкцій проти ук­раїнців, які залишились на її теренах і переселятись до України не бажали.

Найбільшою антиукраїнського ак­цією, здійсненою польськими властя­ми, була проведена у квітні-травні 1947 р. операція «Вісла». В ході Її ук­раїнці, що проживали у прикордонних з УРСР районах, були переселені на захід і північ Польщі, їхнє майно кон­фісковане, а на кордоні з Радянською Україною утворено так звану “санітар­ну зону”.

Під прикриттям необхідності лікві­дації на цих територіях залишків фор­мувань УПА, польське комуністичне керівництво виселило українців з тра­диційно обжитих ними земель та роз­селило фактично по всій Польщі.

З 28 квітня 1947 р. було виселено зі своїх домівок та відправлено на захід Польщі близько 150 тис. Чоловік. Пе­реїзд та розміщення українців на но­вих землях стали справжньою траге­дією. Чимало людей померло від голо­ду та хвороб, на нових місцях україн­цям передавалися найгірші, напівзруйновані господарства та земля, яка вже 2—3 роки лежала перелогом.

Важливим моментом переходу до мирного життя в Україні стало віднов­лення радянських органів державної влади. Функції законодавчого органу республіки здійснювала Верховна Рада України. Повсюдно в областях, районах, містах і селах відновлювали роботу відповідного рівня місцеві ради. Усі керівні працівники цих рад не обиралися, а призначалися.

У лютому 1947 р. в Українській РСР відбулися вибори до Верховної Ради, а у грудні 1947 р. пройшли вибори до місцевих рад. Та про справжнє воле­виявлення народу не могло бути й мови, бо до бюлетенів вносили прізви­ще лише одного кандидата.

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ В УКРАЇНІ

Правлячою політичною силою, яка монопольне визначала шлях розвитку суспільства, була партія. Партія біль­шовиків України існувала на правах обласної організації і була звичайним виконавцем волі керівництва ВКП(б). Протягом війни кількість українських комуністів зменшилася з 680 тис. до 200 тис. чол. Лише в 1949 р. Компартія України досягла за чисельністю довоєнного рівня.

Партійно-державне керівництво УРСР за вказівкою з Москви частково змінило державну символіку рес­публіки. У листопаді 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла ука­зи про Державний герб УРСР, Дер­жавний прапор УРСР і Державний гімн УРСР. Червоний прапор з напи­сом «УРСР» замінено двоколірним: верхня частина в дві третини ширини полотнища була червоною, а нижня мала світло-блакитний (лазуровий) колір. У верхній частині прапора міс­тилось зображення серпа і молота, а над ними - п'ятикутної зірки. Змін зазнав також герб УРСР. На початку 1950 р. було створено Державний гімн УРСР.

Як і раніше, повоєнна Україна мала всі зовнішні атрибути суверенної рес­публіки, котра на федеративних заса­дах входила до СРСР. Але фактично вона залишалася складовою части­ною унітарної надцентралізованої держави, керівництво якої прагнуло до соціально-політичної й культурної уніфікації всіх підконтрольних тери­торій. Разом з тим зовнішньополі­тичні інтереси центру сприяли пев­ним амінам статусу України у складі Радянського Союзу. Напередодні пе­реговорів про утворення Організації Об'єднаних Націй Х сесія Верховної Ради СРСР, що працювала 28 січня - 1 лютого 1944р., прийняла закон про відновлення ліквідованих на початку 20-х рр. прав зовнішнього представ­ництва всіх союзних республік. У бе­резні 1944 р. рішення про відновлен­ня цих прав прийняла Верховна Рада УРСР. Відповідно до цих актів у структурі державних органів респуб­ліки утворено Народний комісарі­ат закордонних справ. Його очолив Д. Мануїльський. У той же час Верхов­на Рада прийняла закон про утворен­ня Народного комісаріату оборони УРСР. Наркомом оборони республіки було призначено генерал-лейтенанта В. Герасименка. Але ця акція мала суто символічний, цілком фіктивний характер. Наркомат оборони, не встигнувши народитись, припинив існування, бо це суперечило лінії цен­тру, який прагнув мати єдині збройні сили і не бажав ділити це право будь з ким у республіці.

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ АКЦІЇ УРСР

У ході переговорів про утворення ООН радянська сторона висунула про­позицію про включення до майбутньої міжнародної організації усіх радянсь­ких республік як повноправних чле­нів. Цю пропозицію союзники відкину­ли, але для України та Білорусі, що були найзначнішими за чисельністю населення та територією і найбільше постраждали від війни, було зроблено виняток. 26 червня 1945 р. на конфе­ренції Об'єднаних Націй у Сан-Фран­циско делегація Української РСР, як і делегації інших держав-засновниць, підписала Статут ООН.

Як член ООН, УРСР брала участь у роботі кількох її департаментів, служ­бових структур, у тому числі Комісії з прав людини, статистичної, гумані­тарно-культурної та інших. Перша се­сія Генеральної Асамблеї ООН у 1946р. обрала УРСР членом Еконо­мічної і Соціальної Рад ООН терміном на 1 рік. В 1948-1949 рр. Україна ста­ла непостійним членом Ради Безпеки ООН - її представників запрошують до роботи деяких інших структур орга­нізації, в тому числі Міжнародного су­ду та ін.

Делегація України була активним учасником Дунайської конференції 1948 р., що забезпечила режим торго­вого судноплавства на Дунаї й захис­тила суверенні права придунайських країн.

У 1946-1947 рр. делегація України на чолі з міністром закордонних справ республіки Д. Мануїльським брала участь у роботі Паризької конференції з питань розробки і підписання мир­них договорів з колишніми союзника­ми Німеччини. Разом з представника­ми Радянського Союзу українські дип­ломати працювали над вирішенням питання про греко-болгарський та югославсько-італійський кордони, недо­торканність кордонів Албанії,

16 серпня 1945 р. було підписано ра­дянсько-польський договір про дер­жавний кордон. Відповідно до нього нова лінія кордону проходила за 5-6 км від «лінії Керзона» на користь Польщі. Крім того, до Польщі додат­ково переходила тридцятикіломет­рова територія в районі р. Солонія і м. Крилов, тобто значна частина укра­їнських етнічних земель (Надсяння, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя).

Уточнення кордонів між двома дер­жавами відбувалося й пізніше. На прохання Польщі на початку 50-х рр. Україна поступилася Устрицьким районом Дрогобицької області, а до Львівської області увійшли землі до­вкола м.Кристонопіль (пізніше пере­йменованого в Червоноград).

Однак самостійність України в пи­таннях зовнішньої політики була чис­то умовною і мала імітаційний харак­тер. Українські дипломати завжди погоджували свою позицію з установ­ками відповідних зовнішньополітич­них служб Міністерства закордонних справ СРСР.

Та все ж, незважаючи на відсутність власної лінії у міжнародній діяльності, вихід України на міжнародну арену мав, безперечно, позитивне значення. Він підтримував у масах населення України державницькі настрої і в той же час розкривав очі на кричущу невід­повідність між формальним зовніш­ньополітичним статусом України та її фактичним становищем абсолютно залежної території радянської імперії.

СТАН НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА. ВТРАТИ РЕСПУБЛІКИ У ВІЙНІ

Після закінчення Другої світової і ЇЇ складової — Великої Вітчизняної вій­ни перед народом України постало за­вдання надзвичайної складності — від­будова народного господарства. У ході війни республіка зазнала тяжких матеріальних і людських втрат: було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, причому 256 із них були повністю спалені, а їхні жи­телі страчені. За підрахунками спеці­алістів, демографічні втрати України протягом січня 1941 — липня 1946 рр. становили більше 17 млн. чол., або більше третини загальної кількості населення, і відновилися лише через 19 років.

Тяжким наслідком війни стало ма­сове сирітство. Мільйони дітей зали­шилися без батьків. Катастрофічне погіршилися побутові умови населен­ня- Близько 10 млн жителів України, домівки яких були зруйновані, тули­лися в землянках, бараках, інших тим­часових приміщеннях. Багато жителів сільської місцевості мешкало у хлівах разом із худобою, яка гріла їх своїм теплом. Хоч якийсь дах над головою вважався благом.

Промисловість і сільське господарст­во України були вщент зруйновані. Лише прямі збитки, завдані народно­му господарству республіки, станови­ли величезну суму - 285 млрд. крб. Вона вп'ятеро перевищувала дер­жавні витрати на будівництво нових заводів, фабрик, електростанцій, шахт та інших державних підприємств у роки довоєнних п'ятирічок. Навіть у Російській Федерації збитки станови­ли менше - 249 млрд. крб. Що ж до за­гальних втрат, яких зазнали населен­ня і народне господарство України, то вони сягали майже 1,2 трлн крб.

Катастрофічне скоротилось вироб­ництво промислової продукції. У 1945 р. в Україні видобуто лише 36% вугілля, вироблено близько 20% елек­троенергії, виплавлено 17% чавуну, 15,4% сталі порівняно з показниками 1940 р. Велика кількість виробів для задоволення елементарних побутових потреб (посуд, відра, голки, шкарпетки, сірники, ножиці, мило тощо) не ви­готовлялась зовсім або виготовлялась у мізерних кількостях.

Надзвичайно тяжким наслідком війни стало різке скорочення чисель­ності трудових ресурсів, особливо ква­ліфікованих кадрів. Це призвело до масового залучення на важку, малокваліфіковану працю у вугільну і металургійну промисловість жінок, які у 1947 р. складали в цих галузях близько 35% працюючих. На багатьох роботах використовувалася праця підлітків. Все це призводило до трав­мування, каліцтв, людських втрат на виробництві.

ДЕМІЛІТАРИЗАЦІЯ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА

Відбудова народного господарства проходила у напруженій міжнародній обстановці. Відносини між СРСР та іншими країнами антигітлерівської коаліції незабаром після закінчення Другої світової війни різко погіршили­ся. Прагнення сталінського керівниц­тва нав'язати країнам Східної Європи соціалізм радянського зразка виклика­ло жорстку протидію США й Англії. Протистояння все більше загострюва­лося, набуваючи різких, відкритих форм. Почалася «холодна війна» і гон­ка озброєнь.

Швидко згорталися торгові відносини між Сходом і Заходом. Навіть передбачені договорами поставки матеріалів, устаткування та обладнання затягувалися, а то й взагалі припинялися. США відмовились поставляти турбіни і генератори для Дніпрогесу, сталевий жест для машинобудівних заводів. Ці та інші вироби були віднесені урядом США до стратегічних, що виключало неможливість їх продажу СРСР. У 1948 р, із-за кордону в УРСР надійшло вдвічі менше устаткування, ніж у 1946 р.

Взаємними зусиллями між СРСР і США та їхніми партнерами було зведено «залізну завісу». Однією з найголовніших передумов переходу до мирного будівницт­ва була демобілізація військовослуж­бовців армії. Почавшись після війни в умовах загострення міжнародної обстановки, вона набула затяжного характеру. За три повоєнних роки в Україну повернулося 2,2 млн. солда­тів і офіцерів. Почалося повернення колишніх полонених радянських во­їнів та громадян, вивезених на при­мусові роботи до Німеччини. На кі­нець 1945 р. після багатьох переві­рок, часто невиправданих і прини­зливих, в Україну повернулося близько 800 тис. чоловік. Такі пере­вірки витримали далеко не всі. На кінець 1947 р. з Німеччини в Украї­ну повернулось 1 млн. 250 тис. чоло­вік, насильно вивезених на каторжні роботи до Рейху. Майже 300 тис. з них звинувачені в державній зраді і депортовані до Сибіру. Багатьом військовополоненим і вивезеним на примусові роботи інкримінувалося співробітництво з окупантами. З фашистської каторги вони потра­пили в інше пекло — сталінські табори (ГУЛАГ). Не бралося до уваги навіть те, що багато з них хоробро воювали, були удостоєні високих урядових на­город, стали офіцерами.

Список використаної літератури

Бушин М.І., Коваль В.І., Дмитренко М.Г., Горенко Л.М., Горкун А.І. Становлення української державності в 20 ст. / Микола Іванович Бушин (ред.). — К., 1998. — 271 с.

Гермайзе О. Нарис з історії революційного руху на Україні. — Б.м., Б.р. -Т.І.-389 с.

Горєлов М.Є. Передвісники незалежної України: Історичні розвідки. — К., 1996.-156с.

Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. — К., 1995. — 607 с.

Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації Х1Х-ХХ ст. — К., 2000. — 360 с.

Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ-початку XX ст. — Чернівці, 1999. — 574 с.

Іванченко Р.П. Історія без міфів. Бесіди з історії української державності.-К., 1996.-336 с.

Історія держави і права України / за ред. В.Г.Гончаренка. — К., 1996. — 288 с.

Крипякевич І. Історія України. — Львів 1990. — 511 с.

Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття — К., 1993.-413 с.

Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. — Т.1- К., 1992. — 640 с.

Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука; Вст. ст. С.В.Кульчицького. — 2-е вид. — К., 1992. — 512 с.