Сучаснi тенденцIї нобелевського руху в Українi та свiтi

Сучасні тенденції Нобелевського руху в Україні та світі

Нобелівська премія не має сьогодні собі рівних ні за моральним авторитетом в світі, ні за щедрістю грошової винагороди. Не дивлячись на те, що нобелівський рух як видатний феномен людської геніальності розвивається і благотворно впливає на суспільний прогрес вже більше 100 років, широкій громадськості в основному невідомі імена яскравої плеяди нобеліантів, яких дала світу земля України. Тернопільське видавництво “Лілея” цього року випустило друге видання монографії Олександра Левченко “Нобелівська інтелектуальна еліта і Україна”. Значення його систематизованого науково-публіцистичного дослідження важко переоцінити. Хто ж вони – високогідні інтелектуали з України, які отримали найпочеснішу міжнародну відзнаку або розглядалися нобелівськими комітетами, але з різних причин не були удостоєні престижної премії?

Аналізуючи офіційну статистику, вивчаючи біографії загальновизнаних авторитетів, доводиться констатувати: Україна формально не має своїх лауреатів. Наша держава поки що не отримала визнання нобелівських установ, але вони не обділили увагою вихідців з нашої землі. Це – учені і письменники, які народилися, вчилися, починали свою успішну діяльність або довгий час жили, плідно творили в Україні, але отримали Нобелівську премію як громадяни інших країн, в першу чергу, – Росії, колишнього СРСР, США, Франції, Ізраїлю. Україна породжувала геніїв, випестувала їх, навчала і... відпускала (або видавлювала) в чужі краї. В умовах бездержавності світлі голови України нерідко вимушені були покидати свою землю і шукати кращої частки, відкривати і розширювати наукові, літературні горизонти в інших куточках планети. А сусідні народи і держави далекого зарубіжжя прагнули і прагнуть мати на своєму науковому Олімпі талановитих українців, заперечуючи при цьому їх український родовід. Наша нація служила, так би мовити, хорошим біологічним субстратом і каталізатором для розвитку культури і науки інших.

Хронологічно ряд лауреатів Нобелівської премії, уродженців України, починається з Іллі Мечникова, знаменитого бактеріолога і імунолога. Народився він 15 травня 1925 року в селі Івановке Купянського повіту на Харківщині в дворянській сім'ї молдавського походження. Його предок — Юрій Степанович — в 1945 році приїхав разом з князем Д. Кантеміром до Росії і отримав від Петра I маєтки на Слобожанщині. 40 років життя Іллі Мечникова пов'язано з Україною. Нобелівський комітет присудив йому премію в 1988 році за дослідження з імунології. Учений був удостоєний її в області фізіології і медицини (разом з Паулем Ерліхом), а нагороджений як підданий Російської імперії. Помер Мечников в Парижі на 71-му році життя, завещав спалити його тіло в крематорії. Урна з прахом великого ученого з України зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту в столиці Франції.

Ще одним Нобелівським лауреатом в області фізіології і медицини став учений-мікробіолог з України Зельман Абрам Ваксман (1888-1973), уродженець міста Прилуки на Чернігівщині. Особливу подяку мільйонів людей на всіх континентах Зельман Ваксман заслужив своїм вельми вагомим внеском в перемогу над туберкульозом. У 1982 році З. А. Ваксмана удостоїли Нобелівській премії “за відкриття стрептоміцину – першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу”. Нагороджений як громадянин США, куди після смерті матери емігрував з України в 1965 році на запрошення своїх старших сестер.

У місті Золочев на Львівщині 18 липня 1937 року (тоді він входив до складу Тернопільського воєводства Польщі) народився Роальд Гофман (Сафран) – сьогодні найбільший американський фахівець в області органічної і квантової хімії. На українській землі, в Галичині, пройшли його перші дитячі роки. Коли в 1944 році Червона армія звільнила Західну Україну, мати і син переїхали до Польщі (Краків). Три роки Гофмани терпіли позбавлення по таборах для переміщених осіб в Австрії, Німеччині, а в 1949 році емігрували в США. Хлопець закінчив медичний факультет Колумбійського університету (1958 р.). У знаменитому Гарварді спеціалізувався з хімії, в Упсале (Швеція) – з квантової хімії. У 1981 році Роальду Гофману разом з Кенеті Фукуї була присуджена Нобелівська премія “за розробку теорії протікання хімічних реакцій, створену ними незалежно один від одного”. Це відкрило можливості для планування хімічних експериментів. Нині видатний учений продовжує свою наукову роботу в Корнельськом університеті (США). Нагороджений як американець. Любов до своєї батьківщини він виразив в листі М. Бабінськой (р. Золочев) так: “Україна — обітована земля мого серця”.

Лауреат Нобелівської премії Георгій Шарпак, чиє дитинство пройшло на Рівненщині, став на чужині одним з найталановитіших учених-експериментаторів сучасності. У 1992 році він був відмічений Нобелівською премією з фізики “за винахід пристрою, який вибраковує субатомні частинки в субатомному прискорювачі”. Тут мова йде про винаходи і розвитку нових детекторів елементарних частинок, зокрема, про відкриття ряду так званих “камер Шарпака” (багатожильних, іскристих, пропорційних...). Вищу міжнародну премію отримав як громадянин Франції. Його праці істотно посприяли відчутному прогресу у фізиці елементарних частинок. Учений постійно генерує нові ідеї, утілюючи їх у винаходи і прилади, що діють. Сьогодні Г. Шарпак розробляє новий тип детектора, за допомогою якого можна досліджувати структуру ДНК і проводити вивчення поведінки ракових пухлин. Аналоги його приладу вже проходять випробування у відомому Пастерівському інституті в Парижі і в Женевському госпіталі. Народився він 1 серпня 1924 року в Дубровіце на Рівненщині в українській сім'ї. У 1932 році Георгій разом з сім'єю опинився у Франції. Коли громадськість відзначала 75-річний ювілей ученого, він дав інтерв'ю тележурналістам, яке показали по французькому телебаченню. У нім він тепло висловився про свою Батьківщину – Україну. Думається, пора вже і Національній академії наук України гідно вшановувати корифея сучасної ядерної фізики Георгія Шарпака.

У яскравому сузір'ї нобелівських обранців належне місце займає і письменник Шмуель Йосеф Агнон. Ще зовсім недавно нам про нього нічого не було відомо. Він народився і формувався як майстер слова на Тернопільщині. Народився Шмуель Йосеф Агнон (справжнє ім'я і прізвище — Шмуель Йосеф Хальові Чачкес) 17 липня 1888 року в місті Бучач на Тернопільщині. У 18-літньому віці приїхав до Львова, де став співробітником редакції єврейської газети. До виїзду літом 1907 року разом з групою бучачських євреїв до Палестини Агнон опублікував на західноукраїнських землях близько сімдесяти своїх ранніх творів. Агнону першому серед тих, що народилися в Україні і першому серед тих, які писали на іврит і ідиш, присудили Нобелівську премію в області літератури (1966 р.) “за глибоко оригінальну і майстрову прозу по мотивах життя єврейського народу”, талановите віддзеркалення загальнолюдських проблем сучасності, насиченої парадоксами і суперечностями, і за його “комічну майстерність”, “багатство і глибину творів”. Нагороджений (разом з шведсько-німецькою поетесою Неллі Закс) як громадянин держави Ізраїль. Кращі твори Агнона — про долю галицьких євреїв, і що жили в Україні, і що терпіли позбавлення в далеких краях. Серед них повість “Проста історія” (1935 р.), романи “На морській глибині” (1935 р.), “Гість на одну ніч” (1938 р.), “Зовсім недавно” (1945 р.). У цьому місці 17 лютого 1970 року він знайшов вічний спокій.

Наразі Україна не має нобелівських лауреатів з економіки, на відміну від Нідерландів чи Індії. Таке становище певною мірою закономірне. Фактори, ще донедавна визначальні для розвитку будь-якої країни (корисні копалини, родючі землі, дешева робоча сила тощо), поступилися місцем інтелектуальному потенціалу (науці, освіті, телекомунікаційним технологіям, системам зв'язку, базам даних). Лише ефективне використання цього комплексу чинників забезпечує прогрес національної економіки. Накопичення знань є фундаментом економічної науки, рушійною силою економічного зростання в Україні.

Україна належить до країн з багатою історією економічної думки, ще не цілком осмисленої і освоєної. Наразі потребує фахової оцінки інтелектуальний пласт, що формувався напередодні запровадження Нобелівської премії з економіки.

В історії розвитку української економічної думки можна виокремити три періоди. Перший тривав приблизно до 1920 р., коли єдине інтелектуальне середовище формувалося в руслі світового наукового розвитку; другий – до 1991р., коли наукова робота розгорталася під впливом жорсткого протистояння двох суспільно-економічних систем. Третій період – теперіш- ній, в умовах незалежності України, її інтелектуально-цивілізаційного розвитку.

Кожний період характеризується певними особливостями формування економічної думки. Зокрема, наприкінці XIX – на початку XX ст. можна було об'єктивно оцінити роботу економістів України, оскільки вони працювали в умовах міжнародної конкуренції між ученими. Аналіз поглядів І. Вернадського (1821—1884), М. Бунге (1823-1895), М. Тугана-Барановського (1865—1919), Є. Слуцького (1880-1948) доводить, що внесок української економічної науки в загальносвітову скарбницю величезний і досі сповна не усвідомлений.

Так, лауреат Нобелівської премії з економіки Дж. Хікс, працюючи над книгою “Вартість і капітал”, глибоко вивчав дослідження українського економіста-математика Євгена Слуцького. Хікс зауважив, що саме наш земляк є фундатором основного рівня вартості, який засвідчує, як зміна ціни певного товару впливає на попит індивіда на інший товар. Такий вплив англійський економіст назвав ефектом доходу і відповідно ефектом заміщення. А Нобелівський лауреат 1984 р. Р. Стоун відзначив як дуже корисні теоретичні міркування Є. Слуцького і розроблену ним умову симетрії матриці параметрів взаємозамінюваних благ.

Високу оцінку мали і інші досягнення українських економістів. Однак динамічність розвитку економічної думки було порушено через Першу світову війну та революційні збурення на території України, під час яких загинули багато вчених, а деякі емігрували.

Так, зокрема, сталося із Саймоном Кузнецем, який народився (1901) і жив у Харкові, навчався на юридичному факультеті Харківського університету, студіючи економічні науки (тоді окремо економічного факультету в університеті не було). Потім два роки працював у статистичному відділі Центральної ради профспілок, де керував однією із секцій бюро статистики. 1921 р. у збірнику “Матеріали зі статистики праці в Україні” було опубліковано його першу статтю "Грошова заробітна плата робітників і службовців фабрично-заводської промисловості м. Харкова в 1920 р.”. У 1922 р. він переїхав до США, Ставши громадянином цієї країни, через рік закінчив Колумбійський університет (м. Нью-Йорк), а через три – захистив докторську дисертацію. Зумівши розкрити свій талант, С. Кузнець став одним із засновників емпіричної економіки і кількісної економічної теорії, визначив і проаналізував виникнення нової доби в історії розвитку економіки. Його ідеї узято за основу сучасної теорії економічного зростання. С. Кузнець розробив методи визначення національного доходу (“подвійний підрахунок” національного доходу як суми витрат і як суми доходів). Його статистичні методи використовують в офіційній звітності не тільки в США, а й інших країнах. Поміт- ний слід у науці залишив і “цикл Кузнеця” – ідея про те, що динаміка населення в США підпорядкована певній закономірності. За всебічне і обґрунтоване дослідження економічного зростання в 1971 р. С. Кузнеця нагородили Нобелівською премією. Він став другим американцем нобеліантом у галузі економіки (на жаль, без зазначення його українського коріння).

Трагічність цього періоду в історії вітчизняної економічної науки полягала в тому, що Україну полишали не тільки підготовлені науковці, а і майбутні фахівці, що завдало непоправної шкоди нарощенню економічного потенціалу. Доречно згадати, наприклад, Артура Бернса. Він народився у 1904 р. в м. Станіславі (нині Івано-Франківськ). Коли йому виповнилося десять років, сім'я емігрувала до Сполучених Штатів. Учені ступені та викладацькі знання він здобув у Колумбійському університеті: бакалавра – у 1925 р., магістра – р 1926 р. і доктора – в 1934 р. Упродовж двадцяти одного року (з 1944 р.) працював там професором економіки. Завдяки натхненній науковій роботі здобув репутацію провідного експерта з циклів ділової активності, протягом трьох років очолював Раду економічних консультантів при президенті Д. Ейзенхауері, потім був радником президента Р. Ніксона. Повністю реалізував себе як фахівець на посаді голови ради директорів Федеральної резервної системи США у 1970-1978 рр. Недаремно історик економічної думки М. Блауг вніс А. Бернса до списку ста великих економістів сучасності. де є імена й інших видатних американців українського походження.

Тривалі воєнні дії, окупація і поділ території України спонукали емігрувати передовсім наукову інтелігенцію. Уже тоді наша економічна наука втратила перспективу сягнути висот Нобелівського рівня.

Типова ситуація, наприклад, із родиною Фогелів, що в 1922 р. перебралася з Одеси до США, де згодом народився Роберт Фогель – майбутній видатний економіст-кліометрик, якому за застосування нових економічних методів для вивчення історичних процесів у 1993 р. було вручено Нобелівську премію.

На початку XX ст. переїхала до США й родина Фрідманів з Карпатської України. В Брукліні (Нью-Йорк) народився Мілтон Фрідман – фундатор монетарної доктрини в економіці. Розробляючи проблеми кредитно-грошової політики, він перейшов від абстрактних теоретичних суджень до практики; “чилійське економічне диво” допомогла створити група підготовлених ним радників, яких називали “хлопцями Фрідмана”. Найвищими досягненнями М. Фрідмана стали концепція стабілізації американської економіки, а також знаменита “рейганоміка”, які допомогли США подолати серйозні труднощі, знизити інфляцію, зміцнити долар. У1976 р. за досягнення в галузі аналізу споживання, історії і теорії грошового обігу та демонстрацію складності наслідків політики стабілізації М. Фрідману присуджено Нобелівську премію.

Нобелівський рух безпосередньо пов’язаний з розвитком науки. Тому ідеї з його розвитку в Україні пов’язані з процесами зміцнення вітчизняної науки. Вони полягають в наступному.

1) Активність науково-дослідницької діяльності в країні. Для цього потрібне порівняння дослідницьких результатів, обмін думками і дискусії науковців. Доцільними були б регулярні (принаймні щоквартальні) науково-практичні конференції з окремих економічних галузей за участю представників провідних іноземних наукових центрів.

Серед першочергових завдань дослідників мають бути такі:

– опрацювання критеріїв добору новаторських знань для інтенсивного нарощення інтелектуальної економіки;

– розроблення засад побудови і функціонування системи ідентифікації, класифікації, обліку новітніх технологій;

– формування ринків інтелектуальної власності, технологічних інно- вацій та їх моніторинг;

– створення експертних груп з найважливіших напрямів економічного і наукового розвитку країни та запровадження процедури відкритого розгляду альтернативних проектів;

– розроблення програми інтелектуалізації економічної освіти, надання їй випереджального характеру;

– організація системи прогнозування розвитку науки і технологій.

До розв'язання цих завдань потрібно залучати іноземних науковців і викладачів, організовуючи співпрацю та обмін досвідом з українськими еконо- містами.

Хорошим прикладом у цьому є Дніпропетровський університет економіки і права, який спільно з кількома науковими інституціями у 2008 р. розпочав проводити Міжнародний Нобелівський економічний форум. Це дискусійна трибуна для обговорення результатів досліджень, присвячених найзагальнішим напрямам розвитку економіки та сучасної цивілізації під впливом глобалізаційних процесів. Робота форуму – конкретний крок щодо зближення науки і освіти, активнішого генерування інтелектуальної енергії нації.

2) Інтегрованість національної науково-дослідницької діяльності у світовий науковий простір. Величезний інтелектуальний потенціал потрібно спрямовувати на благо країни, удосконалюючи систему розвитку талантів українських студентів. Наша держава зобов'язана створити належні умови для якісного навчання й досліджень, аби зупинити відтік наукового потенціалу.

В імпорті освіти перевагу слід надавати направленню громадян України для отримання повної вищої освіти та наукового ступеня PhD за кордоном, залученню їх та провідних іноземних науковців на посади професорів, завідувачів кафедр, деканів і ректорів, водночас відійшовши від орієнтації на гранти і приватні кошти. Потрібно заснувати державні стипендії для такого навчання. До речі, Міністерство освіти і науки вже кілька років поспіль подає проект указу президента “Про запровадження стипендії президента України обдарованим студентам і молодим науковцям для навчання в елітних або престижних університетах і наукових центрах”, згідно з яким планується виділяти 50 грантів на навчання в іноземних університетах і роботу в науково-дослідних центрах. Але цей проект і досі не підписано. Держава має дбати про навчання і стажування здібної молоді у найкращих університетах світу, створення власної лабораторної бази. Ученим, залученим до роботи в системі вищої освіти України, необхідно надавати робочі місця та гідну оплату праці.

Уряд має сконцентрувати зусилля наших учених, взявши відповідаль- ність за вибір потенційно успішних напрямів наукових економічних розробок. Дуже корисним може бути встановлення контактів з громадами українців за кордоном.

3) Функціонування ефективної національної програми стимулю- вання наукової діяльності. Йдеться не про пільги, бо вони є префенцією, яка не потребує зусиль для її здобування. В Україні потрібна продумана система підтримки урядом науковців за умови досягнення ними результатів, що відповідають задекларованим інтересам державної політики, тобто спектр різних мотивацій і стимулів. Серед них:

– організація на всеукраїнському рівні відзначення найкращих наукових розвідок економістів з наступним фінансуванням їх перекладів англійською мовою та залучення міжнародних експертів до оцінювання наукового рівня праць;

– видання англомовного реферативного журналу української еконо- мічної думки;

– створення в Інтернеті національної бази наукових даних; налагоджування лінків від цього веб-сайту до веб-сторінок вітчизняних дослідників;

– інформаційне і матеріальне забезпечення організації Всеукраїнського конкурсу науково-популярних статей і фотографій “Наука й інновації – су- спільству” та відзначення президією Академії економічних наук України кращих досягнень економістів премією та Золотою медаллю імені М. І. Тугана-Барановського;

– делегування українських учасників на міжнародні наукові форуми за підсумками різних конкурсів чи традиційних Тернопільських Нобелівських читань, надання справі максимальної гласності.

Водночас потрібно змінити дві негативні тенденції:

1. українські патенти, винаходи за безцінь “спливають” за кордон, куди тільки у 2004 р. наш бізнес переказав півмільярда доларів на наукові дослідження. Водночас немає стимулювання нових ідей, винаходів, проектів: замість отримання винагороди винахідник за реєстрацію авторського права має сплатити державі чималу суму.

2. існує дисбаланс в оплаті праці науковців в Україні й за кордоном, що призводить до відтоку перспективних спеціалістів у бізнесові структури, еміграції вчених і талановитої молоді, втрати спадкоємності знань і досвіду в наукових колективах.

Припинення неконтрольованого відтоку дослідників за кордон, стиму- лювання повернення українських науковців на Батьківщину (цьому сприяє створена за прикладом Польщі, Угорщини та інших країн, де наукових емі- грантів було багато, система грантів “для тих, хто повертаються”); підви- щення престижу професії науковця.

Наявну модель розвитку науки, ізольовану від практики і системи освіти, та монопольне державне фінансування наукових організацій слід замінити на виділення коштів під конкурсні цільові програми і розробки, перспективні науково-технічні проекти, пов'язані з розвитком інноваційного бізнесу, надання спеціальних кредитів, організацію лізингу найновіших видів машин та обладнання під державну гарантію, дотримуючись принципу пайової участі державного і приватного фінансування. Розв'язання подібних нагальних проблем має стати предметом діяльності незалежного Національного наукового фонду. Україна повинна навчитися дбати про відтворення і нагромадження найбільшого національного багатства – інтелектуального потенціалу нашого суспільства.

В основі механізму постійного оновлення навчальних програм могло б бути запровадження у ВНЗ нового фундаментального курсу економічної теорії – економічної нобелелогії.

Запровадження курсу “Економічна нобелелогія” покликане забезпечити:

– підпорядкованість певним логічним закономірностям процесу освоєння теорій, концепцій, парадигм, наукових ідей, поглядів нобеліантів, виявлення їх спадкоємності і взаємозв'язку між ними;

– подолання історичної обмеженості, запізнюваності в освоєнні і викла- данні нових знань;

– плюралізм поглядів, позицій шкіл і напрямів; критичне осмислення застарілих економічних знань;

– стимулювання у студентів сприйнятливості до нововведень, іні- ціативної участі в науково-дослідницькій творчості. Нобелелогія – реальний шлях до відродження в молоді інтересу до наукової роботи;

– якісно новий рівень перепідготовки та підвищення кваліфікації викладацьких кадрів, оскільки в сучасному світі будь-який нагромаджений рівень знань швидко починає відставати від потреб інтелектуального середовища.
Необхідність постійно вдосконалювати свої знання виводить викладачів у новий освітній простір.

4) Інтенсивний розвиток економіки країни, вплив науковців на цей процес. З розвитком економіки країни буде розвиватися і наука в контексті виділення необхідних фінансових ресурсів.

Також потрібно популяризувати наукові успіхи талановитих дослідників у ЗМІ; створювати кіно- і телевізійні науково-популярні фільми та програми; організовувати фестивалі науки і конкурси інтелектуалів і т. ін., щоб формувати у громадян почуття національної гідності за наукову еліту і її досягнення. Тоді зможемо претендувати на Нобелівську премію.

Література

Нобелевський рух в Україні – Багрін. – К. 2008 р.

Лауреати нобелевської премії – Наука і світ – К. 2006ю

Наукове оточення – Вища освіта. 2009/3.