Становлення української інтелігенції

Реферат на тему:

Становлення української інтелігенції.

Важко всебічно осмислити виникнення й поширення на Україні, як і в усій Європі XIX ст., нових ідей, не зупинившись на появі нової категорії людей, які ці ідеї народжували. У Східній Європі цих "нових людей" називали інтелігенцією - слово, що з’явилось спочатку в Росії, а згодом і в усій Східній Європі, слово "інтелігенція" у широкому розумінні означало тих порівняно небагатьох, що мали вищу освіту. Але у вужчому й історично вагомішому значенні під інтелігенцією малися на увазі люди, які з ідеологічних переконань присвятили себе покращенню культурного, соціального і політичного становища мас, тобто селянства.

Інтелігенція — це соціальний прошарок населення професійно занятий розумовою працею, розвитком та поширенням культури та освіти у суспільстві.

Ще в XVIII в. одержали правове оформлення прошарки міських станів, що не вміщалися в основні рамки феодальних станів. У "Наказі" Катерини II говорилося про "середній рід" людей, що "вправляються в ремеслах, у торгівлі, у мистецтвах і науках". Саме у XVIII ст. абсолютистська централізована російська держава, особливо за часів Петра І і Катерини II, вперше звернула увагу на цілеспрямоване відтворення кадрів інтелігенції. Підготовка інтелектуальних кадрів стала об'єктом соціальної політики. Цей процес вийшов з-під тотальної опіки церкви. Головними постачальними верствами інтелігенції стали шляхта, козацька старшина, дворянство. Однак для української інтелігенції XVIII ст. традиційно вважається нещасливим. Саме в цей час відбулася майже повна її русифікація.

Водночас прискорився процес "одержавлення" інтелігенції, підпорядкування її діяльності інтересам і вимогам держави. Одна з головних ознак цієї епохи збільшення чисельності інтелігенції, урізноманітнення її професійних функцій, збільшення реєстру її інтелектуальних професій. Протягом XVIII ст. був зроблений ще один важливий крок у розвитку інтелігенції - вона почала відокремлюватися в специфічну соціальну верству. З'явились окремі особи, які пов'язували своє існування виключно з інтелектуальною працею, для яких вона ставала єдиним засобом заробітку, особистої кар'єри-тощо. Вони відривалися від своїх станів, класів і в цьому значенні "декласувались", формували нову, окрему соціальну верству.

Тривало формування національної інтелігенції. На відміну від попередніх часів вона у першій половині XIX ст. дістала окремий соціальний статус, розширилися соціальні джерела її формування, підвищився інтелектуальний рівень. У межах Російської держави місце інтелігенції в соціальній структурі суспільства визначало Положення про міста 1785 р. Згідно з ним вона звільнялася від тілесних покарань, мала право на володіння фабриками, заводами, могла в третьому поколінні клопотатися про присвоєння чину дворянина. Соціологічним же змістом термін "інтелігенція" почав наповнюватись у другій чверті XIX ст. У цей час так називали освічених людей, що займались інтелектуальною діяльністю, результати якої ставали товаром і мали духовну або матеріальну цінність: письменників, художників, артистів, викладачів, учителів, лікарів, інженерів. До рівня інтелігенції своїм інтелектом підносились окремі особи й без спеціальної освіти.

На початку XIX ст. ініціатива щодо продукування нових ідей та орієнтації суспільства належала царському урядові. Проте під кінець століття імперська еліта з усією очевидністю почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватися до обставин. Водночас джерелом суспільного руху, розкутого завдяки величезним змінам 1860-1890-х років, ставали ширші верстви суспільства і особливо інтелігенція - його добровільний оборонець. Зіткнувшись із пасивністю й навіть обструкцією уряду, інтелігенція стала поступово переходити від простого висунення пропозицій до самоорганізації й намагань мобілізувати суспільство.

У Російській Україні інтелігенція виступала як за національний розвиток, так і за соціальну справедливість. Плутанину і розмежування серед українців викликало питання про те, на що слід звертати пильнішу увагу - на проблеми національні чи соціальні. Однак, попри болючі невдачі, український рух продовжував зростати, доки аж на початку XX ст. він був готовий поширитися поза межі своєї традиційно вузької соціальної бази.

Основні соціально-економічні та соціокультурні фактори, які сприяли остаточному формуванню інтелігенції в окрему соціально-професійну верству були спільні для інтелігенції як української, так і російської. Безумовно, вирішальним кроком стало скасування кріпацтва і серія реформ, які спричинили розвиток капіталістичних відносин в імперії. Інтелектуальна праця стала товаром попит на який постійно зростав, а також основним джерелом заробітку для тисяч людей, головною формою їхньої виробничої діяльності, формою життєдіяльності. Розвиток капіталізму сприяв прискоренню процесу декласування дворянства (в 1877 — 1905 рр. дворяни Півдня України, наприклад, продали 50% своїх земель), завдяки чому зріс приплив його представників до інтелігенції. Але, на відміну від попереднього періоду, перехід до інтелігенції означав уже остаточний вихід із середовища свого класу для більшості його представників. Станова ієрархія нівелювалась інтелігенцією. Одночасно різко зросла, особливо наприкінці століття, кількість тих верств у складі інтелігенції, які раніше майже не визначали її соціального обличчя — середніх верств міста і заможного селянства.

На рубежі століть Україна (або, за термінологією економічної географії того часу, Південь Росії) була одним із найбільш розвинених економічних районів імперії. Тут зосереджувалося 20% всієї гірничодобувної та обробної промисловості, добувалося 65% усього вугілля, виплавлявся 51 % чавуну і сталі. У 1904 р. Україна давала близько половини загальноросійського збору озимої та ярової пшениці. Розширювалася мережа залізниць, ускладнювалася інфраструктура виробництва. Ці зміни спричинили зростання попиту на кадри інтелігенції. Інтелектуальна праця стала одним із найважливіших елементів капіталістичного виробництва, забезпечення його нормального розпитку.

В умовах капіталізму зростання попиту на висококваліфікованих спеціалістів сприяло розвиткові системи вищої спеціальної освіти. Протягом XIX ст. в Україні з'явилося три університети — Харківський, Новоросійський (Одеса) і Київський. Розвивалися нові галузі освіти — технічні. В Харкові у 1850 р. відкрилися ветеринарний, а в 1885 р. технологічний (механічне та хімічне відділення) інститути. У 1898 р. в Києві відкрився політехнічний інститут (механічне, хімічне, будівельне та агрохімічне відділення), у 1899 р. — вище гірниче училище в Катеринославі. Отже, у другій половиш XIX ст. в Україні діяла досить розгалужена система вищої освіти. За своїм рівнем вона, звичайно, відставала від західної, але цілком відбивала рівень суспільно-економічного розвитку царської Росії.

Кадри української інтелігенції готувалися в основному через навчальні заклади. Високоосвічених спеціалістів випускали два місцеві університети. Якщо в 1805 р. у Харківському університеті навчалося 57, то в 1820 р. - 195 студентів. Усього ж протягом першої половини XIX ст. цей заклад закінчило 2800 чол. У Київському університеті студентський контингент протягом 1834- 1841 рр. збільшився з 62 до 651 чол. До 1861 р. з нього вийшло 1500 вихованців.

Серед студентів університету переважали вихідці з дворянства. Незначну кількість інтелектуалів давали Волинський (1818) та Рішельєвський в Одесі (1817) ліцеї, Ніжинська гімназія вищих наук (1820) тощо. Випускників гімназій налічувалося 2000 осіб.

Більшість інженерної інтелігенції готували вузи Росії, що не могло не позначитися на її ставленні до української культури. Звідти виходили інженери цукрової, винокурної, паперової та інших галузей промисловості, інженери-картографи тощо.

Однією з елітарних груп української інтелігенції були викладачі вищих навчальних закладів. їхнє місце в соціальній структурі суспільства визначали "Табель про ранги" 1722 р. та інші законодавчі акти. Згідно з ними ректор був дійсним статським радником (IV клас), професор - статським радником (V клас) і т. д. Місцеві власті не довіряли національним кадрам і тому при формуванні педагогічного контингенту віддавали перевагу випускникам петербурзьких і московських вузів або іноземцям. Якщо в XVII - частково XVIII ст. Україна помітно впливала на становлення культури Росії, то тепер ситуація змінилася.

Ініціатор створення Харківського університету Василь Каразін закінчив Гірничий інститут у Петербурзі, а перший ректор Київського університету Михайло Максимович - Московський університет. У 1805 р. з 19 професорів Харківського вузу 13 були іноземними, а 6 - вітчизняними спеціалістами. Педагогічні кадри поповнювались і незначною кількістю випускників місцевих вузів. Абсолютна більшість викладачів походила з дворян, що не завжди адекватно позначалось на їхній соціальній позиції.

Кількість педагогічно-наукових кадрів була незначною. У Харківському університеті, наприклад, протягом 1832-1857 рр. працювало в середньому 28 викладачів з високим матеріальним статком. У 1863 р. ординарний професор одержував 3 тис, екстраординарний професор - 2, доцент - 1,2 тис. крб., ще й "квартирні" та "столові" на рік (учитель - 60 крб, а то й менше). Високе соціальне становище й відповідне йому матеріальне забезпечення, поєднання викладацьких і наукових функцій в одній особі забезпечили Російській державі небачений в інших країнах злет наукової думки. Видатні досягнення викладачів цього періоду пов'язані з іменами М. Максимовича, професора ботаніки Р. Траутфеттера, хірурга М. Пирогова, зоолога К. Кесслера та ін. Вони були досить популярними не тільки серед інтелігентів, а й серед простого народу. Люди обожнювали хірурга професора Київського університету В. Караваева.

Численний загін інтелігенції становили вчителі середніх і початкових навчальних закладів. їх готували Київська академія, духовні семінарії, педагогічні інститути при Харківському (з 1811) і Київському (з 1834) університетах. Спеціальну педагогічну освіту давала Петербурзька учительська семинарія (1783), у якій навчалися українці, що потім поверталися на батьківщину. У 1816 р. цій учбовий заклад було перебудовано у Головний педагогічний інститут з метою підготовки викладачів для вищої школи. Всього в Україні в міністерських школах у 1834 р. працювало 1459 вчителів. Найменшу їх кількість мали Волинська й Подільська губернії. Частину вчителів з метою русифікації краю направляли в Україну з числа випускників навчальних закладів Петербурга й Москви.

На Україні проблема підготовки вчителів знаходилася в полі зору громадськості. Опікун Одеського учбового округу, учений-хірург, суспільний діяч і просвітник Н. І. Пирогов в кінці 1857 р. докладав в міністерство освіти про брак викладачів в приходських та повітових школах. За його ініціативою для вишукування можливостей підготовки вчителів в Одесі був створений спеціальний комітет, що незабаром ухвалив рішення про установу при Ршіельевськом ліцеї семінарії для підготовки вчителів. Комітет розробив проект положення про вчительську семінарію, який, проте, не здійснився через небажання міністерства освіти відкривати учбовий заклад, де готувалися б викладачі для навчання вихідців з народу.

Та все ж ученому вдалося здійснити свою ідею. За наполяганням Н. І. Пирогова (у той час опікуна Київського учбового округу) в 1862 р. на громадські кошти при Київському університеті була відкрита педагогічна школа. До кінця року вона випустила 16 вчителів. В 1869 р. школа була переведена в Коростишев і перетворена в Коростишевську семінарію. В 1893 р. в село Великі Дедеркали Кременецького повіту Волинської губернії переведена Острозька вчительська семінарія. Кадри готувалися також в Глухівському вчительському, Феодосійському педагогічному і Ніжинському історико-філологічному інститутах. Останній, заснований в 1875 р. на базі ліцею князя Безбородько, випустив до 1900 р. 321 фахівця. Для Лівобережжя і Слобожанщини викладачів готувала вчительська семінарія в містечку Волчанськ Харківської губернії.

Крім спеціальних педагогічних учбових закладів, з 1865 р. відкривалися курси при училищах повітів Санкт-Петербурзького, Московського, Харківського, Одеського і Казанського учбових округів. Деякі з них, наприклад при Симбірськом і Харківському народних училищах, добилися добрих результатів в підготовці вчителів.

Щоб прискорити підготовку вчителів, земства організовували річні курси. Від декількох десятків до 300 чоловік навчалися на курсах в містах Миргороді, Полтаві, Лубнах, Богодухове, Ізюм, Глухове. Курси діяли без спеціальних планів і програм, з основами педагогіки і методики слухачі знайомилися всього лише на декількох спеціальних уроках. Подібні заходи робилися з метою поправити положення в області освіти і підготовки педагогічних кадрів, але вони не могли істотно змінити ситуацію.

Про те, наскільки гострою була проблема освіти на Україні, свідчить такий факт: на 1 січня 1869 р. в Київській, Волинській і Подільській губерніях діяло 475 початкових шкіл, в яких навчалися 10337 учнів. Якщо врахувати, що населення цих губерній складало 5 840 тисяч чоловік, то одна школа приходилася на 12,2 тисяч, а 1 учень - на 532 чоловіка. Тому в початкових школах і навіть гімназіях педагогічні посади часто посідали люди, що не мали спеціальної освіти: ті, що екстерном здали в інституті іспити, на звання вчителя; різного роду урядовці, що не мали права на викладання. Вчителями приходських шкіл були церковнослужителі і особи, звільнені з інших служб. Наприклад, в 1889 р. 1308 вчителів Чернігівської губернії по освітньому цензу розподілялися таким чином: 4 люди (0,3%) закінчили вищі учбові заклади; 163 (12,5 %) — вчительські інститути або семінарії; 680 (52 %) — середні учбові заклади; 433 (33,1 %) — після здачі спеціального іспиту одержали право викладання; 28 (2,1 %) — не мали права на викладання.

Незначним був прошарок технічної інтелігенції. Поряд з освіченими інженерами траплялося чимало талановитих винахідників без спеціальної освіти. Серед них і механік О. Варфоломєєв, який в 50-х роках винайшов парову машину, що нічим не поступалася зарубіжним.

До появи вищих технічних учбових закладів на Україні інженерно-технічні кадри готувалися в Москві і Петербурзі. Московський межовий інститут за 1837-1897 рр. випустив 1614 фахівців, частина яких працювала на Україні губернськими і повітами землемірами, членами межових комісій. Випускники Петербурзького технологічного інституту обслуговували цукровий завод і паперову фабрику Чернігівської, цукрові заводи Київської, Подільської, Полтавської і Харківської губерній. Загальноросійським центром підготовки кадрів був також Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення.

Відкриття в 1885 р. Харківського практичного технологічного інституту з механічним і хімічним відділеннями з'явилося першим кроком уряду по створенню в Україні кадрів національної технічної інтелігенції. З 1885 по 1910 рр. інститут підготував 1557 фахівців, у тому числі 1094 на механічному і 463 на хімічному відділеннях. В 1898 р. в Києві відкрився політехнічний інститут з інженерно-будівельним, механічним, хімічним і сільськогосподарським відділеннями. Через рік було засновано Катеринославське вище гірське училище, яке готувало техніків по гірській і заводській спеціальностям (з 1900/01 учбового року і інженерів).

Частину медичних працівників поставляли Україні навчальні заклади Москви, Петербурга, а також міста Західної Європи. Медиків з вищою освітою вперше почав готувати в Україні Харківський університет. Професія лікаря була такою популярною, що в окремі роки половина його студентів училася на медичному факультеті. Тільки за 1835 - 1863 рр. з університету вийшло 717 лікарів. Але основним центром підготовки медичних кадрів з 30-х років став Київський університет. Із 1845 р. він щорічно випускав у середньому по 48 лікарів. Підготовка місцевих лікарів була гіршою, ніж випускників західноєвропейських навчальних закладів.

Підготовку ветеринарних лікарів започаткував Харківський університет. Починаючи з 1805 р. при ньому діяла кафедра ветеринарії, а з 1835 р. ветеринарна школа. До 1873 р. їх закінчило 200 осіб, діставши досить ґрунтовні знання. Майже 80 % випускників походило з дворян, купців і міщан.

Відбувалось активне формування творчої інтелігенції. Центром музичної культури став Харківський університет, де тривалий час працювали талановиті педагоги І. Вітковський та І. Лозинський. Всі врочисті й наукові зібрання супроводжувалися грою на різноманітних музичних інструментах. Композиторами та музикантами виступали переважно самі студенти.

Змінювалося ставлення властей до музики й музикантів. Якщо спочатку на них дивилися як на людей, котрі мали тільки розважати аристократію, то приблизно на середину XIX ст. у них почали вбачати й носіїв національної та світової культури. Серед плеяди українських музикантів важливе місце посідав композитор і поет-перекладач Петро Ніщинський, який Із 1857 р. працював у Петербурзі. Після здобуття музичної освіти в Києві й стажування в Італії Семен Гулак-Артемовський виступав на сценах Петербурга й Москви. Крім них, було чимало інших талановитих композиторів і музикантів, чиє мистецтво пробуджувало в народу прекрасні почуття й любов до національної культури.

Формувалась і театральна інтелігенція. Багато акторів, співаків, музикантів не мали спеціальної освіти, але успадкували найкращі професійні досягнення своїх попередників. У 1828 р. уряд заборонив купувати кріпаків для театрів. Соціальне становище акторів не було закріплене законодавче. Театральну освіту оперні артисти могли здобути тільки в Московській театральній школі та в Петербурзькому театральному училищі. Але відсутність власних театральних закладів компенсувалася добре поставленою художньо-естетичною й музичною освітою в університетах і гімназіях.

Найкращі сили української інтелігенції перебували в опозиції до царських властей і піддавали їх критиці. Інтелектуали першої половини XIX ст. не одразу відійшли від своїх попередників у ставленні до захисту інтересів народу. На початку століття у їхній діяльності ще спостерігається прагнення відновити місце та роль у суспільстві козацької старшини. Але з плином часу інтелігенція дедалі більше переймалася інтересами не окремих верств, а всього суспільства, хоча на певних етапах переважали інтереси тих чи інших соціальних груп населення. Незважаючи на малочисельність і роз'єднаність, українська інтелігенція першої половини XIX ст. справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу.

Протягом другої половини XIX ст. інтелігенція остаточно сформувалася в окрему соціальну групу населення з власними професійними ознаками та правами. Ряди інтелігенції поповнювали переважно випускники вищих і середніх спеціальних закладів, кількість яких у другій половині XIX ст. значно збільшилася. За даними перепису 1897 р., в Україні налічувалося 24 тис. осіб з вищою і близько 17 тис. з середньою спеціальною освітою. Це становило приблизно 0,2 % всього населення. Причому порівняно з іншими регіонами Російської імперії Україна мала досить високий відсоток інтелігенції. На 1887 р. із загальної кількості інтелігенції Росії в Україні працювало: учителів - 22,7%, медичних працівників -19,0, адвокатів і нотаріусів - 22,5, діячів науки, літератури і мистецтва -13,6%.

На рубежі XIX—XX ст. разом із загальними змінами в соціальній структурі населення спостерігалися відповідні зміни в соціальному обличчі інтелігенції. Це стосувалося, передусім, соціальних джерел її формування. Продовжувався процес демократизації складу студентства, що, у свою чергу, спричинило подальшу демократизацію складу інтелігенції. Суттєво змінився іі соціальний склад. Якщо раніше вона формувалася переважно вихідцями з дворян, то на початку XX ст. їх відсоток зменшився до 20-25. Більше стало вихідців із різночинців, що відповідним чином позначалося на соціальній позиції інтелігенції.

У трьох університетах України в 1855—1878 рр. частка вихідців з дворянства зменшилась з 65,3 до 39,4%. На початку XX ст. ця тенденція посилилась. Так, у Новоросійському університеті протягом 1903—1916 рр. частка дітей дворян і чиновників серед студентів зменшилась з 46 до 23,1%. Водночас кількість вихідців із середніх верств міста зросла до 41,6%, а вихідців із селянства з 2 до 5,5%. На останній показник слід звернути особливу увагу. Селянство, як правило, заможне, почало брати участь у формуванні інтелігенції. На початку XX ст. 40% орендного фонду належало заможним селянам. Саме вони мали можливість (і бажання) посилати своїх дітей навчатися, підтримувати їх матеріально і в такий спосіб впливати на соціально-структурні зміни у складі інтелігенції. Для України, де селянство складало абсолютну більшість населення, це мало велике значення з точки зору формування національної інтелігенції, пов'язаної з народом.

Процес відтворення інтелігенції через систему вищої освіти за рахунок буржуазних і дрібнобуржуазних верств міста і села відбувався особливо інтенсивно серед тих груп спеціальностей, які безпосередньо були пов'язані з капіталістичним розвитком суспільства. Соціальний склад студентства трьох вищих технічних закладів України на початку XX ст. змінювався таким чином: у Харківському технологічному інституті кількість вихідців із дворян зменшилась у 1894 — 1904 рр. з 40 до 32%; навпаки, кількість вихідців із міщан збільшилась з 41 до 44%, селян — з 7 до 11%. У Київському політехнічному інституті з 1898 до 1913р. частка дворянських дітей зменшилась з 47,7 до 36.2%, вихідців із міщан — з 34,6 до 27.0%, але значно збільшилась кількість селянських дітей — з 5.9% до 16,3%. У Катеринославському гірничому училищі протягом 1900 — 1909 рр. частка дворян дещо зменшилася — з 15 до 14%, кількість міщан зросла з 26 до 33%, селян —з 13 до 18%.

Суспільний розвиток виштовхував з надр феодальних станів усе більшу кількість вихідців, що залишалися поза становими рамками. Прошарок різночинців завжди відрізнявся численністю. Для купецького і духовного станів станові права не були потомственими. Якщо син селянина міг вийти зі свого стану "нагору", "виписавшись" у купці, тобто оплативши гильдійне свідчення, чи "приписавшись" до міщанського суспільства у містах, то сини купців ставали міщанами, сини духовних осіб, що не побажали продовжити батьківську службу у церкви, ставали різночинцями. "Різночинцями, - писав Плеханов,- стають усі ті люди, діяльність яких не укладається в станові рамки". Таким чином, фактично різночинцями ставали не тільки діти купців і духовних осіб, що формально вийшли зі свого стану, але і діти міщан і селян, якщо вони втрачали зв'язок з економічним корінням, із заняттями і побутом свого стану. Різночинець був "продуктом розкладання, покидьком різних соціальних груп", - писав В. В. Боровський.

Крім того, існував соціальний прошарок, що не міг бути ніким іншим, як різночинцями. Це діти чиновників і офіцерів, що вислужили особисте почесне громадянство чи особисте дворянство на нижчих ступенях табелі про ранги (оберофіцерські діти), діти особистих почесних громадян, що одержали це звання по освітньому цензу і т.п.

Таким чином, у XIX ст. основним джерелом формування української інтелігенції стає прошарок різночинців, який активно поповнявся в той час вихідцями з різних станів.— Це відбувалося завдяки бурхливому розвитку капіталістичних відносин, і розпаду, на цьому ґрунті, звичної станової системи.

Аналізуючи зміни в соціальній природі інтелігенції в другій половиш XIX — початку XX ст., неможливо обійти питання щодо матеріально-побутових умов її існування, взагалі життєвого стандарту інтелігентних верств населення. Якісь середні показники тут практично неможливі, оскільки майнова диференціація різних професійних груп інтелігенції була досить значною, а на початку XX ст., коли деякі інтелігентні професії стали масовими (наприклад, учителі), вона ще більше посилилася.

До заможних груп інтелігенції можна віднести приватних лікарів та юристів, більшість технічних спеціалістів, вищих чиновників міністерства освіти, відомих літераторів, митців тощо. Середній життєвий рівень мали учителі гімназій, більшість лікарів, викладачів вузів. На нижчих щаблях матеріального добробуту перебували сільські вчителі, дрібні службовці тощо.

Високий життєвий рівень технічних спеціалістів спостерігався здебільшого в районах, де наприкінці ХТХ — початку XX ст. відбувався інтенсивний розвиток індустрії, пов'язаний із застосуванням іноземного капіталу, наприклад, у Донбасі. Втім, і серед них спостерігалися значні коливання у рівні заробітку. Так, у 1913 р. рівень заробітної платні інженерів у машинобудуванні в різних районах коливався рід 900 до 4800 крб. на рік, фабричних інспекторів — від 1500 до 6000 крб. Обстеження, проведене серед випускників Київського політехнічного інституту у 1913р., показало, що середній річний заробіток інженерів становив 2620 крб. незалежно від місця робот і тривалості виробничого стажу. До цього слід додати можливість інженерів на виробництві мати долю в прибутках, різного роду дотації («роз'їздні», «квартирні» гроші) тощо.

Серед тієї частини інтелігенції, яка в основному перебувала на державній службі, відносно високим був життєвий рівень професури вузів. Якщо брати до уваги тільки одне джерело заробітку — заробітну платню, — то у 1913 р. ординарний професор вузу отримував у середньому 6000 крб., екстраординарний - 3600—4200 крб., асистенти вузів — 1800 крб. нарік. На той час це були досить значні суми. Крім того, додатковий прибуток давали гонорари за статті, книги тощо, хоча слід зауважити, що нерідко наукова література видавалась без гонорарів авторам, а то й за їх власний кошт.

Життєвий рівень основної маси інтелігенції, перш за все учительства, був значно нижчим. Якщо міністерські чиновники від освіти, директори гімназій, шкільні інспектори мали оклади не менші, а іноді й більші професорських, то середньорічний заробіток земських учителів, скажімо, в Полтавській губернії, наприкінці XIX ст. складав 200 — 240 крб. Згідно з даними перепису початкових шкіл Російської імперії, проведеного в 1911 р., середня заробітна плата вчителя на селі сягала 343 крб. на рік, а в місті — 528 крб. Стільки ж одержували й більшість лікарів, особливо міських. Втім, такі заробітки давали можливість цим групам підтримувати відносно високий життєвий рівень, вищий, ніж у більшості населення імперії. Можна вважати, що основна маса інтелігенції змикалася за своїм життєвим стандартом а тими верствами міста, які на Заході характеризуються як «середній клас».

До інтелігенції примикали й відносно численні верстви так званої напівінтелігенції — дрібних службовців залізниць, пошти й телеграфу, кредитних та комерційних закладів тощо. В Україні їх налічувалося близько 160 тисяч чоловік. Заробітна плата, а відповідно, й життєвий рівень цих груп, як правило, залишалися нижчими, ніж у більшості інтелігенції. За своїм соціальним станом це був «інтелектуальний пролетаріат».

З XIX ст. українці, поділені між двома імперіями, - Російською і Австро-Угорською, були найчисленнішою етнічною групою в Європі, що не мала своєї державності. У Російській Імперії, якій належало приблизно 9/10 усієї етнічної української території, проживало, за даними перепису 1897 р., 25,3 млн. українців.

Підкоривши і приєднавши велику кількість народів і народностей, російський царизм проводив політику, яка мала сприяти поступовому злиттю національних окраїн в єдину державу шляхом денаціоналізації і насильницької русифікації. Щодо українців ця політика виходила із впевненості про тотожність українського і російського народів, і якщо віра в них була одна-православна, то й мова і все інше мало бути однаковим. Суть цієї політики влучно охарактеризував Микола 1: "Один закон, одна мова, одна віра".

Таким чином, на всіх етапах свого становлення інтелігенція підлягала утискам з боку влади. Не стало виключенням і XIX ст. Найбільш виразними актами протидії діяльності інтелігенції були горезвісний Валуєвський циркуляр (липень 1863р.), який забороняв видавати українською мовою педагогічну, церковну, наукову літературу і підручники, та Емський указ (1876 р.), що забороняв українське слово, закривав Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Заборонялося писати, співати та грати на сцені українською мовою.

Для української національної інтелігенції XIX ст. знаменне й тим, що в цей час вона стала основною рушійною силою національного відродження, а також тим, що відбувся її політичний дебют в особі Кирило-Мефодіївського товариства. З цього часу вона стає провідною політичною силою нації. На постійні спроби уряду підпорядкувати її діяльність інтересам держави значна частина інтелігентів відповідала відвертим або прихованим опором, постійно перебуваючи в опозиції до влади.

Висновки

Таким чином, можна сказати, що саме XIX ст. стало переломним етапом у зміні соціальної природи інтелігенції. Головними рисами її розвитку можна вважати, по-перше, інтенсивний кількісний ріст; по-друге, зміну соціальних джерел формування, демократизацію її складу (феномен різночинної інтелігенції); по-третє, колосальне зростання її впливу в суспільно-політичному та економічному житті суспільства; по-четверте, її остаточне оформлення в окрему, специфічну соціально-професійну верству. Остання риса визначалася головним напрямом соціального розвитку інтелігенції того часу і була пов'язана з розвитком капіталізму в Російській імперії і, зокрема, в Україні.

Список літератури

Борисенко В. Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX ст.- К.: Либідь, 1998.- 616 с.

Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації. ХІХ-ХХ ст.: Навчальний посібник.- К.: Генеза, 1996.-360 с.

Соціальна і національна структура міського населення Правобережної України (друга половина XIX ст.) // УІЖ №10,1993 р.

Интеллигенция и революция XX век./ под ред. Гусева К. В. - Москва, 1985.

Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ ст.: соціально-політичний портрет.-К.: Либідь, 1993.-176 с.

Рибалко І. К. Історія України. В 2-х т.: Част.2: Від початку XX с. до лютого 1917 р. - Харків: Основа, 1997. - 336 с.

Сарбей В. Г. Україна крізь віки. В 15 т.- т. 9. Національне відродження України. - К.: Альтернативи, 1999.- 336 с