Становлення історіософської парадигми в Стародавньому світі

Реферат

"Становлення історіософської парадигми в Стародавньому світі"

Вступ

Суспільство, як і будь-яка інша цілісна система, для свого нормального функціонування потребує безперервного потоку інформації. З того моменту, як суспільство стало на ґрунт цивілізації, у його пам’ят і поряд із «поточною» інформацією повинна зберігатись також інформація довготривала, яка стосується ґенези сущого, історична. У цій інформації постійно присутні всі три часові проекції даного суспільства: його родове минуле (ґенеза), його видове теперішнє (існуюча фаза суспільної еволюції) і його майбутнє. Таким чином, було б помилкою зводити історичну свідомість до «історичної пам’яті», оскільки це означало б ототожнити її з^ досвідом минулого, позбавивши його вимірів теперішнього і майбутнього. Так само неправомірно ставити знак рівності між історичною і суспільною свідомістю, оскільки перша – лише вимір, зріз другої.

При аналізі категорії «історична свідомість» слід відзначити складний характер її функцій в системі «суспільство». В плані теоретичному вона визначає просторово-часову орієнтацію суспільства і тим самим сприяє його самопізнанню; у плані «прикладному» – історіографічному – вона визначає спосіб фіксації історичної пам’яті (міф, хроніка, історія), її відбір, обсяг і зміст, тобто виступає стосовно історіографії як нормативна та рефлективна галузь.

Людина – істота історична, і це стосується не тільки її соціальної природи, але і її духовності, бо лише в ході історії і через історію вона пізнає довкілля та себе в ньому. Як вже зазначалось, співвіднесення у суспільній свідомості всіх трьох модальностей часу та поява потреби розрізняти історичні часи і ареали, зіставляти відповідні до них стани суспільства (реальні та ідеальні) є свідченням появи історичної свідомості в широкому, загальнокультурному сенсі цього слова.

Вирішальною духовною передумовою виникнення історичної свідомості є здатність суспільного індивіда виділити себе зі світу природи і протиставити себе йому. Виникнувши в рудиментарній формі на зорі цивілізації, ця свідомість протягом часу видозмінюється настільки, що її значення зовні постають як антиподи, тобто як свідомість не історична (наприклад, міф як тип історизму) та історична. Та все ж у своїй глибокій підоснові ці зовні незіставні форми екзистенційної свідомості людини в дійсності відбивають початковий та кінцевий ступені (круги) розвитку історизму, тобто форму практичного та теоретичного ставлення індивіда до дійсності уже в своїх елементарних, «неісторичних» формах історична свідомість стала духовним вираженням факту космічного значення – виникнення Землі нового, якісно відмінного від природного, – соціального, власне історичного, світу.

Історична свідомість – при всій суперечливості форм свого прояву виступає як фундаментальна світоглядна характеристика культури будь-якої епохи. У своїй ґенезі історична свідомість – це уявлення про зв’язок часів у матеріальній і духовній культурі кожної даної людської спільноти. Історія формування просторово-часових уявлень проходить дві фази. Спочатку потік часу фіксується в пам’яті і виступає як об’єктивний фактор простої адаптації людини до природного середовища. І тільки у другій фазі цього процесу відбувається активне виокремлення просторово-часових зв’язків із досвіду практично-предметної діяльності і їх свідоме використання з метою її організації.

У зв’язку з цим виокремлюють залежність форм сприйняття часу від властивого даній епосі типу культури. Не менш важливий й інший бік цієї взаємодії, а саме вплив форм сприйняття історичного часу і простору на складання даного типу культури. Про важливість цієї взаємодії свідчить тривалий процес формування здатності культури усвідомлювати себе в своїх особливостях, осягати себе через просторово-часову орієнтацію у світі історії. При цьому проходить зміна космологічних, натуралістичних та інших форм історичної свідомості власне історичною її формою.

Історична свідомість у розвинутій формі соціальної рефлексії суспільного індивіда – це, в остаточному підсумку, вища духовна та етична цінність людини. Адже перш ніж набути здатності розрізняти добро і зло, людина повинна усвідомити себе як істоту суспільну; перш ніж сформулювати для себе моральні норми, вона мусить пов’язати себе з історією, тобто історично себе ідентифікувати.

Однією з найдавніших відомих нам писемних пам’яток історичної свідомості є запис на Палермському камені, який датується часом V династії стародавнього Єгипту, тобто другою половиною III тис. до н.е. Ця пам’ятка включає в себе основні елементи літопису: хронологічну послідовність подій, політичну тенденцію та практичне призначення.

Хроніки царств Межиріччя шумеро-аккадського періоду, що датуються кінцем IV – початком ПІ тис. до н.е., постають порівняно із єгипетськими певним кроком вперед на шляху еволюції історичної свідомості. У цих хроніках вже яскраво простежується деяка історична концепція, цілісний погляд на хід історичного процесу.

Історична рефлексія та верифікація Геродота

Почесне звання «батько історії» утвердилось за Геродотом (484 – 425 рр. до н.е.) ще в давнину і в європейській традиції зберігається до сьогодні. «Історія» Геродота – важлива віха не тільки в історії античної історичної свідомості, але й в історії античної культури в цілому. У цій праці покладено початок осмислення історії як «загальної», «всесвітньої історії народів», що взаємодіють тим чи іншим чином. Хоча тема «Історії» Геродота за суттю своєю військово-політична, однак Геродот нагромадив в ній безліч різноманітних свідчень з історичної географії, археології, етнографії, історії мореплавства і торгівлі, історії релігії і міфології. І хоча ці екскурси – плід ерудиції мандрівника – не мали безпосереднього відношення до головної теми, все ж у них були задані межі предмету історії, що повинні були засвідчити багатогранність зв’язків будь-якого явища у світі історії.

Геродот виступив першовідкривачем в галузі історичного методу античності. Найважливішим відкриттям Геродота в цій галузі стало те, що сучасною мовою називають «проблемним підходом» до історичного сюжету.

Сюжетна єдність при цьому забезпечувалась не тільки вибором подій, але, що більше важливо, постановкою при цьому певної пізнавальної мети. Ця мета у формулюванні Геродота звучала так: «Чому еліни і варвари воювали між собою?»

Таким чином було відкрито новий літературний жанр – історичну розповідь про ланцюг взаємопов’язаних подій, причинно зумовлених і таких, що ведуть до певних, часто непередбачених результатів, – подібна історія існує тільки з часів Геродота.

Заздалегідь визначена пізнавальна мета диктувала необхідність відбору, упорядкування фактів та подій, так званої історичної рефлексії, що включає в себе головні особливості власне історичного мислення. Геродот проявив значну наполегливість у зборі інформації, мандруючи не тільки по Греції, але і по країнах Сходу, і прагнучи якомога більше побачити на власні очі. Такий спосіб здобуття «матеріалу» орієнтував історика на «дослідження», тобто встановлення фактичної основи задуманої розповіді.

Що стосується верифікації Геродота, тобто методу встановлення істинності, то і в цьому відношенні історик проклав дорогу в невідоме. Він постійно повідомляє читачу про походження того чи іншого «свідчення»: належить воно очевидцю, чи він дізнався про це із уст іншого. Коли мова йде про переказ чи легенду, Геродот наводить по можливості всі існуючі версії і при цьому вказує, якій з них він довіряє найбільше і чому. Багато із йому повідомленого він просто відкидає як неймовірне та малоймовірне.

Вже в давнину було важко зіставити такий раціональний метод – очевидне прагнення до істини – із включенням до розповіді багатьох свідчень міфологічного характеру.

Поєднання в історизмі Геродота двох форм мислення – раціонального (історичного) і міфологічного здавалось в античності свідченням свідомої брехні. Поєднавши у своїй праці два різних принципи історіописання: один, заснований на фактах, очевидцем яких він був сам, та інший, заснований на фактах далекого минулого, взятих переважно із переказів, усної традиції, Геродот тим самим викликав недовіру до себе.

Античні критики Геродота заперечували принципову можливість писати історію більш чи менш далекого минулого, беручи до уваги слабкість пам’яті, через недовір’я до усної традиції. Ніхто з них не заперечував виняткової майстерності, показаної Геродотом у підпорядкуванні складного переплетіння усної традиції основній меті – створенню історії подій минулого. Однак якщо їм був потрібний зразок достовірності, то вони називали ім’я Фукідіда. Та все ж саме Геродот озброїв античну історіографію методом, що залишався панівним до часу, коли перемогла писемна традиція. В «Історії» Геродота цілісного історичного процесу як такого ще немає. Розповідь розпадається на окремі картини, що не розгортаються у хронологічно пов’язане ціле. Хронологія його «Історії» часто фантастична, датування подій епічне («між тим», «після цього», «через деякий час»).

Нарешті, Геродот створив перший зразок не тільки історичної розповіді, але й розповіді, що містить «корисні» для читача «уроки життя».

«Прагматична» історія Фукідіда

З того моменту, як історія обмежила своє завдання передусім вивченням недавнього минулого, простежуючи лише один вид ґенези – ґенези подій, вона, досягши зрілості у праці Фукідіда, постала як історія подійна, прагматична.

Фукідід (460–395 рр. до н.е.) ввійшов в історіографічну традицію як основоположник «прагматичної», «наукової» історіографії, започаткованої на суто раціоналістичних методах пояснення історичних подій і ретельному відборі достовірних свідчень. Визначення «прагматична» історія розкривається у двох сенсах: по-перше, в розумінні історії тільки як подійної, в якій відображена боротьба індивідів за владу і вплив у державі та боротьба держав за панування. Другою ознакою «прагматичної» історії є її «практична корисність» – «уроки» минулого озброюють необхідним досвідом політиків та військових. Фукідід установив переважання в античній історіографії «сучасної теми», заснованої на недовір’ї до усної традиції. Звідси походить перша вимога до історика, що її проголошує Фукідід: він повинен бути сучасником описуваних подій. Серйозна історія, на думку Фукідіда, не вивчає далеке минуле і далекі країни. Від Фукідіда йде переважання традиції, згідно з якою сфера політики та війни вичерпувала предмет історії. «Пелопонеська війна» – зразок суто раціонального конструювання минулого: розміщення подій диктується вимогами логіки.

В цілому Фукідід створив в одній праці дві історії: історію подій в часі і історію рефлектуючи – осмислюючи ці події з погляду цілого, сумарудиментарний. В другому випадку в тій же праці явно проглядають циклічні уявлення, особливо коли Фукідід користується методами наук про природу.

Метою своєї праці, як і власне історіописання взагалі, Фукідід проголошує створення правдивої картини минулого. А оскільки, згідно міфологічного світогляду, людська природа є у всі часи незмінною, а рух історії відбувається по колу – «уроки» минулого перетворюються на готові рецепти на майбутнє. Для Фукідіда навіть явища природного світу є менш закономірні, ніж явища світу соціального.

В галузі історичного методу праці Фукідіда також вигідно відрізняються від праць його попередників. Фукідід, будучи учнем софістів, відносився з презирством до всіх проявів забобонів, відкидав участь богів у долях народів та окремих осіб, називав міфи про богів пустими «байками». У своїй праці Фукідід різко критикує легковірність попередніх істориків, особливо Геродота. Використані факти він піддавав найбільш суворій критиці і вказував, що. писав «Історію Пелопонеської війни» як сучасник. Зупиняючись на найдавнішому періоді історії Греції, Фукідід вперше застосував метод «зворотних висновків», тобто висновків «від відомого до невідомого», а також деякі прийоми порівняльно-історичного дослідження. Він бере із «Іліади» не всі факти, а тільки ті дані, які висвітлюють загальні умови життя греків в цей далекий час; з тою ж метою він звертається і до археологічних пам’яток. При висвітленні ж недавніх або сучасних йому подій він постійно звертається до зіставлення даних різних джерел. Таким чином, у творі Фукідіда можна виявити початки новітнього методу історичної критики.

Ми розглянули дві тенденції у розвитку античного історизму, подані у творах Геродота і Фукідіда. В IV ст. до н.е. про себе заявила нова тенденція, зумовлена наступом нової історичної епохи. Попередній, замкнений на полісі «світ історії», відповідно до якого моделювався історичний космос, з початком еліністичної епохи втратив всілякий зв’язок із новими історичними реаліями. Час Олександра Македонського вже неможливо було осягнути за допомогою попередніх історіософських категорій. Його вчинки вже неможливо було пояснити завжди рівною собі людською природою. Па перший план тепер висуваються категорії долі, фортуни, року.

Універсально-історична концепція Полібія

Своєрідний синтез двох історіографічних традицій – прагматичної та парадигматичної – зробив Полібій (201–120 рр. до н.е.). Мету історіописання Полібій бачив в політичній корисності, яку воно приносило особам, що стояли біля керма влади в державі. Характерно, що порівняно з Фукідідом Полібій оновив та розширив зміст поняття «прагматичної» історії. Писати «прагматичну історію» означало, за Полібієм, писати насамперед державну, політичну історію.

Ця нова цілеспрямованість історичного зацікавлення виражена у Полібія з граничною чіткістю. «Сукупність того всього, про що ми надумали писати, – зазначає Полібій, – складає єдиний предмет та єдине видовище, а саме: яким чином, коли і чому всі відомі частини землі підпали під владу римлян». Таким чином, Полібій вже мав структуровану ідею, що дозволяла не втрачати за окремим актом сюжет історичної драми в цілому.

Важливою в історичній концепції Полібія є ієрархія часів: поряд із часом, хронологічно визначеним та вплетеним у канву подій, Полібію бачиться час хронологічно відкритий – вимір історії цивілізації в цілому, що особливо яскраво виявляється в моменти, коли вирішується доля самої цивілізації.

Сенс історії для Полібія полягає у т.зв. «природних циклах». Згідно з цією концепцією суспільство та держава в цілому ототожнюється з індивідом: відбувається послідовна зміна періодів юності, зрілості, старості та загибелі. Знаючи цей порядок, можна помилятись щодо тривалості тієї чи іншої фази, але неможливо помилитись щодо самого її характеру. Таким чином, Полібій був близький до ідеї історії як науки, що відкриває закономірності в житті суспільства. І ці, пояснювані як природні, закономірності дозволяли певним чином уточнити та розвинути розуміння предмету та мети історіописання. Для Полібія саме поняття «історія» вже неможливо прикласти до всіх сюжетів минулого, а тільки до дослідження певного роду – «проходження людських справ у часі». Також Полібій вперше явно висловив ідею кругообігу в історії, адже, спираючись на «природні цикли» в житті людини та проектуючи їх на історію держави, він передбачив, що за піднесенням Риму коли-небудь обов’язково настане його занепад.

Згідно з традиційними поняттями античної історіографії Полібій відводить вирішальну роль в історичних подіях характеру та діям керівних осіб. Ллє він не обмежується аналізом окремих подій, а намагається розкрити більш глибокі, причинні зв’язки, що визначають історичний процес у цілому. Таким чином, в основі його історичної методології, як і у Фукідіда, лежить прагматизм. Але гам, де він не в силах знайти раціональне пояснення, на допомогу приходить поняття Тихи – долі, року як сили, що довільно вривається у причинні природні зв’язки.

Полібій використовує широке коло джерел, зокрема документальні архівні матеріали. І хоча писемні джерела він, як і решта античних істориків, вважає менш цінними, ніж свідчення сучасників та усну традицію, проте це не зменшує цінності його «Історії»» як наукової вершини античної історіографії.

Такими є крайні межі історизму язичницької античності. їх знання необхідне для розуміння історіософсько-методологічних концепцій подальших епох, особливо починаючи з епохи Відродження.

Римляни надали історичній свідомості греків нових вимірів. Це було зумовлено насамперед тим, що значно розширились просторові межі доступного спогляданню поточного історичного процесу порівняно із обрієм «Історії» Фукідіда. Набагато гостріше відчували римляни проходження часу, оскільки їх історична пам’ять опиралась на порівняно більш ранню та постійну історіографічну традицію. В результаті постійного аналізу власної та загальної історії сформувалось почуття відносності часу, історизму. І тим не менше до кінця античної епохи суть часу та незворотність змін так і залишились чужими для її історичної свідомості. Надії на краще пов’язувались не з майбутнім, а з поверненням «колеса історії» до минулого.

Історіософська концепція Сими Цяня

В плані становлення історіософської парадигми цікавою є концепція Сими Цяня (145–86 р. до н.е.), яку сучасні вчені все частіше порівнюють із концепцією Полібія, надаючи обом авторам статус «батьків філософії історії».

Багата інтелектуальна спадщина Китаю, через знайомство з якою відбувалося формування та становлення Сими Цяня як історіографа та мислителя, сприяла постановці наукових та світоглядних питань. Сима Цянь постійно шукає відповідей на ці запитання не лише шляхом опису подій та персоналій давнього і недавнього минулого, але й шляхом аналізу причин, з яких описувані події могли статися. Він намагається віднайти в історичному часі певні закономірності.

Сима Цянь прагне розв’язати проблему співвідношення природного та соціального в людині. Як автор відомої «історії», він намагається дати своє розуміння подій, поєднуючи в своїй концепції як суто традиційні, так і новаторські підходи. Так, запорукою гармонійного розвитку суспільства для Сими – Цяня виступає збалансоване поєднання двох характеристик людської сутності – природного та культурного начат.

Важливим історіософським аспектом теорії Сими Цяня виступає структуралізація суспільства за принципом морального та інтелектуального рівнів. Услід за Полівієм та Ціцероном, але незалежно від них, Сима Цянь доходить висновку, що елітарна меншість повинна керуватись перш за все високими моральними принципами, тоді і вплив її на суспільство буде позитивним. На відміну від еліти, маса, «малі люди», у своїх вчинках керуються лише інстинктами, тому їх діяльністьне сприяє благоустрою держави.

Сима Цянь запропонував також свою концепцію історичного розвитку, розуміючи його, як рух по колу, у своїй «Історії» він пише: «Шлях… виявився подібним докругообігу: він закінчився і знову почався».

Мстою історіописання Сима Цянь, як і Полібій, оголошує пошук достовірних фактів, що мають стати основою «прагматичної», корисної для еліти, історії. З іншого боку, згідно поглядів Сими Цяня, історіописання повинно підкорятись етичній мсті – насамперед виховувати чесноти у підростаючого покоління.

Аналізуючи погляди Сими Цяня та Полібія, можна відзначити певний історіософський паралелізм, збіг концептуальних висновків щодо характеру, природи і спрямованості історичного процесу.

Свідченням цього виступає той факт, що найсуттєвіші моменти концепцій як Полібія, так і Сими Цяня збігаються в головному, а саме в розумінні історичного процесу як кругообігу державних і політичних форм, які, постійно змінюючи одна одну, утворюють історичні цикли, де кінець одного циклу означає початок іншого, і процес цей носить незворотній характер. Такий паралелізм можна пояснити тим, що батьківщини обох авторів – Римська імперія і Китай – на ті часи переживали приблизно однакову фазу розвитку і в політичній, і в духовній сферах.

Висновки

Таким чином, концепції істориків стародавнього світу, не будучи історіософсько-методологічними конструктами в «чистому» вигляді, тим не менш містять в собі ряд важливих історіософських інтенцій та теоретичних моментів, що створили підґрунтя для подальшого розвитку історико-теоретичної думки.

Використана література

Историография античной истории: Учеб. пособие / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 1980. – 415 с.

Источниковедение истории Древнего Востока: Учебник для студентов истфаков вузов / Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 1984. – 392 с.

Кукаркин А.В. По ту сторону расцвета. Буржуазное общество: культура и идеология. 3-е издание, доработанное. – М.: Политиздат, 1981. – 384 с.

Шапиро А.Л. Историография с древнейших времён по ХУІІІ век. Курс лекций. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1982. – 225 с.