Становлення державності та законодавства у ранньофеодальній слов`янській державі

Вступ

Вивчення історії держави і права південно та західнослов’янських країн створює передумови для найкращого розуміння теорії держави і права, зокрема історії держави і права України, державне право зарубіжних країн, міжнародне право. Актуальність обраної теми дослідження полягає у досить значній вазі вивчення процесів становлення державності та законодавства зарубіжних країн для процесу державотворення у нашій країні. Вивчення основ політичного та правового устрою дозволяють зрозуміти характер впливів, що здійснювали західнослов’янські країни, зокрема Польща, на Українську державу.

Історія держави і права зарубіжних країн розкриває конкретні процеси розвитку державно-правових інститутів і явищ, що протікають у хронологічній послідовності та проявляються в певному історичному просторі. А це означає, що при вивченні процесів виникнення державності та законодавства доводиться мати справу з величезним обсягом інформації, яка стосується державно-правового розвитку багатьох зарубіжних країн, охоплює проміжок часу що стосується раннього феодалізму.

Загибель Західної римської імперії, останньої світової рабовласницької держави, знаменувала собою кінець епохи Стародавнього світу і початок нового періоду – Середньовіччя. На зміну рабовласницькій державі і праву приходили новий суспільно-політичний лад, нове феодальне право. Нові форми суспільного життя і організації державної влади визначали відтепер генеральну лінію історії людства. Цей вступ до періоду Середніх віків був пов'язаний з розвитком феодальної земельної власності, яка з цього часу обумовлювала характер суспільства.

Незважаючи на значну різноманітність конкретних форм становлення феодальних відносин і державності в різних країнах, можна, проте, виокремити два основних шляхи переходу до феодалізму, які були відомі історії.

Перший з них притаманний тим народам, у яких виникнення феодального суспільства і феодальної держави відбувалося в процесі безпосереднього розкладу родоплемінного устрою, ї хоча тут з являлося рабство, рабовласницький устрій не набував значного розвитку, поступаючись місцем феодальним відносинам, що актив-йо формувалися в цей час. Саме на такий шлях вступила у своєму розвитку більшість народів Європи, в тому числі північно-германські і слов'янські племена.

Другий шлях був характерний для тих країн, де становлення феодалізму відбувалося в надрах вже існуючого тут рабовласницького суспільства через тривалу еволюцію рабовласницького суспільно-політичного ладу, поступове визрівання феодальної державності та права, посилення політичної влади феодалів. Таким, наприклад, був розвиток багатьох азіатських країн – Китаю, Індії та ін. Подібний шлях був властивий і для Візантії.

Зрозуміло, що різні шляхи переходу до феодалізму обумовили і конкретно-історичні форми соціальної стратифікації і специфіку правового становища окремих груп населення феодального суспільства в тих чи інших країнах. Але у всіх без винятку феодальних державах існували панівні верстви феодалів, які були суб'єктами права приватної або державної власності на землю, і пригноблені феодально-залежні селяни, які вели дрібне господарство і були змушені у зв'язку з системою позаекономічного примусу віддавати значну частину отриманого ними продукту представникам панівної верхівки.

Соціальна і правова структура населення у феодальних державах визначалась особливою складністю. Так, у багатьох країнах поряд з основними станами, а також у їх складі, існували численні групи населення, які відчутно різнилися між собою за своїм правовим статусом.

Мета даного дослідження полягає у намаганні розкрити всі особливості процесів становлення державності та законодавства, що протікали на південно та західнослов’янських землях.

Предметом даного дослідження виступають загальні закономірності та специфічні риси походження держави і права у південно та західнослов’янських народів, сутність та особливі форми держави і права, їх розвиток і функціонування, занепад і загибель одних держав та державно-правових систем і заміна їх іншими.

Об’єкт дослідження – процеси виникнення державності та законодавства у південно та західнослов’янських країнах у їх взаємозалежності, взаємопроникненні та взаємовпливі один від одного.

Хоч як своєрідно складалася історія окремих народів, держав і систем права, в їх розвитку проступає багато спільних рис, загальних закономірностей. І одним із основних завдань історії держави і права зарубіжних країн є розкриття загальних закономірностей державно-правового розвитку. Адже конкретні факти про форми правління і державного устрою або правових інститутів, що діють у тій або іншій країні, важливі і корисні лише тоді, коли в них можна побачити властивості певної історичної системності, коли вони допомагають зрозуміти процеси державно-правового розвитку, що протікають впродовж століть. Отже, головними завданнями даного дослідження виступають:

Характеристика процесу становлення в ранньофеодальних слов’янських державах суспільно – економічних відносин, виникнення міст та місцевого самоврядування.

Окреслення головних засад політичного устрою перших державних об’єднань та проблем пов’язаних з причинами та наслідками феодальної роздробленості.

Визначення особливостей становлення законодавства у ранньофеодальних слов’янських державах та головних його засад.

Враховуючи вище зазначені завдання слід наголосити, що головним завданням є формування діалектичного підходу до права, поваги до загальнолюдських та демократичних цінностей, гуманного ставлення до громадянина і особистості.

Щоб пізнати об'єктивні закономірності, необхідно, використовуючи порівняльно-історичний метод, виявити загальне і особливе в розвитку різних слов’янських держав або систем права. Лише тоді історія держави і права західнослов’янських країн постане перед нами не як безкрайній калейдоскоп дат, подій та інститутів, а як закономірна зміна певних державних форм і систем права, властивих усім народам, які знаходяться на тій чи іншій стадії розвитку. Тільки на такій основі з'явиться можливість для глибокого всебічного вивчення історії держави і права зарубіжних країн.

Використання порівняльного методу дає можливість викласти матеріал не за окремими країнами чи державами, а узагальнено, групуючи його за державно-правовими інститутами, у межах певного періоду або регіону. Такий метод набуває особливої важливості.

Передусім літературний доробок з даної проблематики складають загальні праці. Вказані роботи висвітлюють відповідно історію певної країни – Болгарія, Польща, Чехія, Словаччина, або всіх разом, подаючи інформацію розвитку держав південно та західнослов’янських народів в різні періоди історії.

Здійснення системного аналізу всього існуючого літературного доробку у комплексі з об’єктивною оцінкою подій із зазначеної проблематики, використовуючи порівняльний аналіз дасть можливість досягти мети даного дослідження.

1. Становлення ранньофеодальних слов’янських держав

1.1 Формування і розвиток феодальних суспільно-економічних відносин. Сутність сюзеренітету – васалітету

Приблизно в той же час, коли виникали перші державні об’єднання на теренах Західної Європи, утворюються феодальні держави у країнах Центральної, Південно-Східної та Східної Європи.

На Балканському півострові на основі об'єднання союзу «Семи слов'янських племен» з протобулгарами вже в VII ст. виникає Перше болгарське царство, а в ІХ–Х століттях тут перемагає феодальний лад.

У VIII-Х століттях з'являються перші сербські князівства, серед яких найбільш відомі Рашка та Зета. У XII ст. сербські землі об'єднуються в єдине князівство, яке в 1217 р. перетворюється на королівство.

Поява держави на польських землях датується скоріше всього Х століттям, підтвердженням чому є князювання Мешка І (960 – 992 рр.). з династії П'ястів. Він об'єднав під своїм керівництвом Мазовію, Помор'я і Сілезію, населені племенами мазовшан, віслян і поморян. За його правління було прийняте і християнство. Згідно легенді, семирічний Мешко осліп і прозрів лише після того, як йому обрили голову. Це було витлумачено як свідчення того, що у його королювання Польща буде осяяна великим світлом. Однак, на перших порах він терпів поразку за поразкою, розважаючись з наложницями замість того, щоб будувати державу. Лише після прийняття християнства та одруження на дочці богемського короля Болеслава (цей шлюб облаштувала римо-католицька церква) справи відразу пішли на краще. Щоправда, уже за правління Мешка папа призначив для Польщі двох архієпископів, заснував 7 єпископств та безліч церков. З цього часу Польща стає однією з найрелігійніших країн світу, де духовенство активно втручається у питання внутрішньої і зовнішньої політики.

Дружина Мешка І не була великою, вона налічувала близько 3 тис. воїнів. Дружинники одержували від короля утримання (зброя, коні, харч, одяг, гроші), але не денні володіння, як це було у Західній Європі. Його наступник Болеслав І Хоробрий (992–1025) включив до складу Польської держави Словаччину, Моравію, Чехію. Болеслав був тестем київського князя Святополка Окаянного (1015–1019), братовбивці, чиє правління проходило у боротьбі з новгородським князем Ярославом, майбутнім Ярославом Мудрим. Надаючи допомогу Святополку, Болеслав зайняв Київ, пізніше поляки аж до 1031 р. скуповували Червенські міста, тобто сучасну Західну Волинь і Галичину. Після усобної боротьби, що розпочалася по смерті Болеслава, на польський трон не без допомоги Ярослава Мудрого зійшов Казимир Одновитель.

Найдавнішою державою слов'ян на території сучасної Чехії було т зв. князівство Само (623–658 рр.) – об'єднання чесько-моравських племен, назване за іменем свого творця. Після розпаду цього князівства на початку ІХ ст. виникло Великоморавське князівство. Так маємо твір « Про звернення баварів та хорутан», що створений в оточенні Зальцбурзького архієпископа і є єдиним джерелом про першого князя та землі, що стали ядром Великої Моравії. Зокрема у документі говориться: «В цей час прийшов до Ратібода деякий Прибіна, вигнаний Моймиром, князем мораван на Дунаї… Король дав Прибіні як бенефіцій частину Нижньої Паннонії біля річки Зали. З тих пір він почав тут жити та будувати місто в болотах у річки Сали. Для нього колись архієпископ Адалрам в його власних володіннях за Дунаєм в місті, що називалося Нітра, освятив костьол.» Останнє проіснувало до 906 р., коли впало під ударами угорців. Ще до остаточної загибелі Великоморавської держави з її складу виділилося Чеське князівство (896 р.) зі столицею в Празі. Правляча династія Пржемисловичів намагалася відстояти незалежність Чехії. Князь Пржемисл І прагнув обмежити сепаратизм феодалів.

Ранньофеодальна монархія – це період виникнення і становлення феодального суспільства, феодальної держави і права. Як ранньофеодальну монархію можна характеризувати історію феодальної Болгарії (VII–XIV століття) та Сербії (XII–XIV століття), а також перший період у розвитку феодальної Польщі (ІХ–XIV століття) та Чехії (Х–ХІУ століття).

У Болгарії в IX-Х століттях селянство складалося з трьох подібних груп; баштинників, які зберігали свою батьківську ділянку землі і особисту волю, париків – кріпаків, що відбували панщину і несли інші повинності, і отроків-рабів, посаджених на землю. Такі самі групи існували в XII–XIII століттях у Сербії і відповідно називалися: себри, меропхи та отроки (раби). В Чехії у IX–XI століттях це були вільні «дедичі», покріпачені «седляки» і отроки-раби. Так само розвивалася феодальна залежність селянства в Польщі.

За рахунок злиття старої родоплемінної аристократії і нової знаті, яка отримувала від короля земельні пожалування за військову та іншу служби, відбувалося формування соціальної верхівки суспільства – феодалів-землевласників. Дуже рано до них приєднується і духівництво, земельні володіння якого швидко зростають.

Водночас відбувалася консолідація панівної верстви феодалів. У процесі згуртування землевласників в окрему групу виникає особлива форма взаємовідносин між ними у вигляді сюзеренітету-васалітету. В результаті формується своєрідна ієрархічна драбина за розрядами феодалів. Кожен розряд фіксував титул або ранг. Права, привілеї, обов'язки феодала визначалися тією сходинкою, яку він займав на цій ієрархічній драбині.

В основу зв'язків між сюзереном (господарем) і васалом (слугою) були покладені поземельні відносини, а саме – наділення сюзереном (сеньйором) своїх васалів за службу землею. Річ у тім, що великі феодали аж ніяк не прагнули зберегти за собою, залишити у своєму безпосередньому користуванні якомога більше землі. Їхня суспільна вага і сила визначалися значною мірою кількістю слуг-васалів. Тому феодал, як правило, зберігав за собою лише частину земельних угідь, що становили його домен (маєток), а решту земель передавав як винагороду за службу своїм васалам.

Взаємовідносини між сюзереном і васалом оформлялися у вигляді договору, який укладався публічно шляхом урочистого обряду в присутності всіх васалів даного сюзерена. Такі васальні договори фіксували основні правила та обов'язки сторін. Сюзерен поряд з наданням земельного володіння повинен був забезпечити васалу захист, радитися з ним, вирішувати його суперечки з іншими васалами і т.д. Головним обов'язком васала була вірність своєму сюзеренові і військова служба, строк якої з XI ст. складав сорок днів на рік. Васал також брав участь у судових та інших зборах сюзерена, зустрічав і пригощав сюзерена у своїх володіннях, робив грошові внески (викуп сюзерена із полону, подарунок на честь посвячення сина сюзерена в лицарі та ін.). Згодом васальні відносини стали переходити в спадщину за умови виплати спадкоємцем певної суми грошей (рельєфу).

Подібна феодальна градація існувала і серед німецьких феодалів: герцог, князь, граф, лицар тощо, що була притаманна і західнослов’янським країнам, особливо Чехії. Правовий пам'ятник Німеччини XIII ст. «Саксонське зерцало» нараховує сім таких рангів (військових щитів), на які підрозділяються німецьке дворянство і духівництво; король, єпископи, абати, світські князі, сеньйори, їх васали тощо.

У Німеччині діяла класична формула васалітету: «Васал мого васала не мій васал». Це значило, що васал повинен був зберігати вірність тільки по відношенню до свого безпосереднього сюзерена, від якого він отримав землю і якому він давав клятву вірності.

Небагато щаблів налічувала феодальна ієрархія в країнах Центральної та Південне-Східної Європи. Так, у Болгарії феодальна знать, так звані «боляри», мала своїх васалів – «боляр малих». Подібні взаємовідносини між феодалами існували і в Чехії, де пани, владики, земани становили щаблі васальної ієрархії. Подібна градація була і в Сербії. Характерна для Західної Європи система сюзеренітету-васалітету (король – герцог – граф – рицар-шевальє) у Польщі не склалася. Усі дворяни з точки зору права були рівні між собою, усі зобов'язані службою королеві (а не своєму сюзерену, як це було у Західній Європі). Королі постійно надавали, а потім підтверджували права феодалів. Так у грамоті короля Яна Люксембургського, що став на чеському престолі і почав нову династію, підтверджуються права моравських феодалів: « Ми бажаємо права та звичаї князів, панів, лицарів, клирикыв, які вони отримали від наших попередників, вважати дійсними, охороняти та незмінно підтримувати».

1.2 Міста та місцеве самоврядування

Розвиток феодального суспільства, і передусім відокремлення ремесла від землеробства, створили в Х–ХІ століттях передумови для відособлення міста від села. Міста стали центрами товарного виробництва і торгівлі у феодальному суспільстві. Виникаючи на землях світських чи духовних феодалів або на землях королівського домена, міста підпадали під юрисдикцію феодальних сеньйорів. Вони вважалися власністю феодалів і були зобов'язані відбувати різноманітні повинності на користь своїх сеньйорів. Це викликало напружену боротьбу між містами і феодалами-землевласниками, яка визначила основний напрям політичного розвитку середньовічних міст.

Починаючи з XI–XII століть, міста виборюють чи купують собі деяку автономію, більшу або меншу залежно від обставин. Угода, яку місто укладало з феодалом-землевласником, встановлювала між ними зв'язок подібний тому, що існував між сеньйором та його васалом.

Виявом політичної автономії, яку здобувало місто, ставало право обирати свої власні органи управління, видавати правові акти, Здійснювати суд над городянами. Сеньйор передавав місту ці права за одноразовий викуп, або в обмін на щорічну сплату певної суми грошей. Зовнішніми ознаками міського самоврядування були башта з дзвоном як символ права скликати міські збори; ганебний стовп і шибениця, що свідчили про право чинити суд; міська печатка з зображенням герба міста як вираз права приймати свій статут. Управління в такому самоврядному місті здійснювали міська рада та виборний мер.

Церковні феодали в Польщі мали тісніші зв'язки з папою, ніж з королем, що не перешкоджало єпископам втручатися у внутрішні феодальні усобиці. Міста перебували у повній владі магнатів. Магнати часто порушували навіть автономію тих міст, яким королями було надане Магдебурзьке право.

Важливим було і здобуття містами торгових привілеїв, що дозволяли їм економічно розвиватися. Так у торговому привілеї м. Кракова говориться: « Ми, Казимир, божою милістю король Польщі… намагаючись [ще більше примножити] користь, благоустрій та щастя міста нашого Кракова та його мешканців, про успіхи яких слава іде по світу, за роздумами нашими та раді баронів наших постановили та утверджуємо на вічні часи, що всі купці, що приїжджають з яких-небудь королівств, держав, провінцій, земель…, які бажали б у згаданому місті виставити напоказ, продати або скласти свої товари, можуть це вільно робити».

Найбільш важливим завоюванням міст було визнання вільного стану за всіма городянами. У ці часи існувало прислів'я: «Повітря міста робить людину вільною». Якщо кріпакові вдавалося прожити один рік і один день в стінах міста і за цей час господар не заявляв про свої права на нього, він отримував назавжди повну свободу. Характерною рисою міського життя був цеховий устрій міських ремісників. Цех був виробничою і політичною корпорацією, спілкою майстрів однієї професії, створеною для боротьби з конкуренцією і для взаємодопомоги. Кожний ремісничий цех мав свій статут, прапор і герб. На чолі цеху стояли виборний магістр і старшини, існував цеховий суд. У разі потреби скликалися загальні збори майстрів.

Цехові статути регулювали не тільки ремісниче виробництво, а й життя членів цеху. Тут діяв принцип: «Кожен член цеху повинен жити не краще і не гірше від іншого». Тому цех стежив за тим, щоб майстри не працювали більше звичайного часу, не тримали більшої кількості підмайстрів та учнів, щоб вироби відповідали встановленому цехом стандарту і т.д. Купецькими об'єднаннями були гільдії, які також мали свої статути і своїх старшин. Специфічною рисою європейського середньовічного міста був цеховий устрій, коли ремісники однієї професії обов'язково входили до певного цеху, а купецтво об'єднувалося в гільдії.

Таким чином, з усього вище сказаного постає цілісна картина процесу становлення ранньофеодальних держав у південно та західнослов’янських народів. Це явище пов’язано передусім з певними особливостями розвитку вище згаданих країн.

Певну тенденцію можна помітити у впливі процесу формування та розвитку суспільно – економічних відносин та особливостей сюзеренітету – васалітету на становлення та характер державних відносин.

В умовах ранньофеодальної монархії проходить утвердження феодальна система. Відбувається розвиток феодальної власності на землю. Вільний від усяких обов'язків і повинностей алод поступався місцем бенефіцію – умовній службовій власності на землю, та спадковому феоду, власник якого теж повинен був служити своєму сюзерену. Одночасно відбувається соціальне розшарування, формування панівної верстви феодалів-землевласників і пригнобленого феодально-залежного, а потім і покріпаченого селянства.

Велике значення на процес становлення держав та укріплення влади мали особливості розвитку міст та місцеве самоврядування. Будучи визначним чинником у процесі державотворення влада на місцях значно допомагала центральній владі наводити лад у державі.

2. Політичний устрій перших державних об’єднань

2.1 Формування структури державного апарату

Період ранньофеодальної монархії – це час становлення феодальної державності. Загальною закономірністю було виникнення в більшості країн Європи монархічної форми правління – феодальних королівств.

Більш різноманітними були державні структури в країнах Центральної та Південно-Східної Європи.

У Чехії в IX–XI століттях монархія в основному повторювала західноєвропейські зразки. На чолі Чеської держави стояв князь. Важливі двірцеві посади заміщалися за рахунок князівських дружинників. Найбільш важливими серед них були посади керуючого князівськими палатами (палатія), верховного скарбника (комірника), керуючих князівськими володіннями (владаря), стайнями (маршалка) тощо. Усі вони складали князівську раду. Інколи князь скликав двірцеві з’їзди. В краях (жупах) влада була у каштелянів.

Приблизно Х-ХІ століттями датується ранньофеодальна монархія в Польщі. Вища влада тут також належала князю. При Болеславі Хороброму (992–1025 рр.) верховна влада перетворюється на королівську. Існувала королівська рада із великих земельних магнатів (можновладців), інколи, як і в Чехії, скликалися з'їзди світських і духовних феодалів. Центральний апарат управління (воєвода, канцлер, комірник, скарбник) складався з осіб, призначених королем. На місцях управління округами передавалося намісникам, управління містами – правителям замків.

Подібно до Західної Європи, королівська влада у Польщі з розвитком феодалізму намагається зміцнити своє становище, Боротьбу за централізацію держави, розпочату Пшемиславом ІІ, продовжили Владислав Локеток (в 1331 р. відбив наступ німецьких хрестоносців Тевтонського ордену) та Казимир III (1333–1370). За Казимира III Великого були розширені кордони держави, зокрема до Польщі після 1340 р. насильно включено Галичину. Шлюбом з дочкою угорського короля та співпрацею з римським святійшим престолом в організації хрестового походу 1345 р. на Литву Казимир III зумів зміцнити міжнародне становище держави. Це дозволило провести внутрішні реформи. Розпочалося будівництво укріплених замків, чиї гарнізони очолювали каштеляни. Шляхта була примушена служити в королівському ополченні. Знаті дозволялося формувати власні загони. Певну кількість воїнів мала виставляти своїм коштом церква. Для забезпечення потреб тилу використовували міщан та селян. Цей же король провів уніфікацію польського права, про що піде мова далі. Однак, саме за його королювання шляхта зуміла дещо обмежити королівське право на вибір спадкоємця престолу. За Будзінським договором 1355 р. престол міг переходити лише по чоловічій лінії. Оскільки Казимир III мав лише дочок, це означало б кінець його династії і нове безкоролів'я. Намагаючись запобігти такому розвитку подій, Казимир III домовився (можливо, ще в 1339 р.) Зі своїм зятем Людовіком Угорським про перехід польської корони у руки останнього, якщо тільки у майбутньому у Казимира не з'явиться спадкоємець чоловічої статі – син. Перебування Людовіка Угорського на польському престолі (1370–1384) проходило в умовах постійної загрози бунту можновладців. Намагаючись забезпечити їх лояльність, король йшов на значні поступки. В 1374 р. він був змушений видати т. зв. Кошицький привілей. За умовами останнього, феодали звільнялися від податків на користь корони, за винятком символічних 2 грошів з ділянки землі чи будівлі. Шляхта мала призиватися у військо лише у випадку «сильного нападу ворогів», тобто з служилого класу ставала привілейованим.

Згідно Кошицького привілею, рицарство урівнювалося в правах з магнатами у питаннях володіння землею та звільнення від повинностей. Посада каштеляна ставала нежиттєвою, призначатися на неї могли лише представники місцевої знаті. Під контроль каштелянів таким чином переходили 23 міста, що раніше були оплотом королівської влади. Одночасно скасовувався обов'язок феодалів брати участь у будівництві нових та ремонті старих замків. Умовні тримання земель (на умовах служби королю) знаті були замінені на спадкові. Нарешті, знать звільнялася навіть від обов'язку приймати на постій короля і його військо. З метою зберегти особисту владу в Польщі Людовік Угорський зробив серйозні поступки місцевій знаті і шляхті, що це практично унеможливило подальший перехід до станово-представницької, а згодом – і абсолютної монархії у цій країні. Віднині розвиток Польщі пішов по особливому, відмінному від решти Західної і Центральної Європи, руслі. Король, залишившись без грошей і власного війська, був змушений постійно звертатися до шляхти з проханнями про підтримку. На території Польщі поступово оформлюються до 60 місцевих самоуправлінських органів – сеймиків. Сеймик – це з'їзд усієї місцевої шляхти (більша частина якої перебуває на службі у магнатів), який вирішує не лише питання місцевого життя, але й участі регіону у житті загальнодержавному. З депутатів, обраних на місцевих сеймиках, формується нижня палата загальнодержавного Сейму. Саме у Сейму, у сеймиків (та ще у міст) просить король гроші на потреби центрального управління, зовнішньої політики, кварцяного війська. До них він звертається у випадку необхідності формування ополчення для ведення великої війни.

Про роль сеймиків в житті польського суспільства того часу говорять «Нешавські статути»: « Не буде встановлюватися ніяких нових законів та вказівок земянам, щоб вони виступали на війну без згоди загальних з’їздів, і повинні збиратися в окремих землях.»

Законодавче право дворянства на скликання своїх сеймиків було отримане в 1454 р. коли Казимир IV Ягеллончик був змушений прийняти т. зв. Нешавські статути. Але ще до цього королівська влада у Польщі пережила кілька дошкульних ударів. Шлюб дочки Людовіка Угорського з Великим литовським князем Ягайлом (1385 р.) обернувся сходженням останнього на польський престол. Згідно Кревської унії, новий король (Ягайло прийняв ім'я Владислава II) зобов'язувався приєднати Литовське велике Князівство до Польщі, перенести спільну столицю до Кракова, перевезти туди ж литовську скарбницю, перейти разом з своїм народом у католицизм. Тобто не король складав свої умови польській знаті, а вона диктувала йому свої. Фактично ж. у 1385 р. магнати вибороли собі право обирати короля. Казимир IV, син Владислава-Ягайла, зійшов на польський престол в складній зовнішньо- і внутрішньополітичній обстановці. В Нешавських статутах 1454 р. він був змушений погодитися з тим, що жодне важливе рішення королівська влада не могла прийняти без скликання генерального з'їзду шляхтичів – Сейму. Пізніше цей же порядок буде підтверджений Мельницьким і Радомським привілеями. Кешавські статути вилучали з юрисдикції королівського суду деякі категорії карних злочинів, здійснених дворянами. Цим же документом шляхта урівнювалася з магнатами в праві на заміщення певних державних посад.

Успіхи політики об'єднання привели в Польщі до створення єдиної держави. Але централізованого Польща так і не стала. Королівська влада залишалася слабкою, її обмежували різного роду договори і зобов'язання. Німецька колонізація польських міст стала причиною того, що король не отримав підтримки міщан. Це було на користь польському дворянству – шляхті, яка фактично стала господарем становища. Ось чому про станово-представницьку монархію в Польщі можна говорити лише з багатьма застереженнями.

Дещо подібне відбувалося і в Чехії. Керівне становище в чеських містах, як і в Польщі, належало німецькому патриціату. Чеські королі були змушені шукати собі підтримки лише з боку дрібного і середнього дворянства. Тому станово-представницька монархія в Чехії не набула свого повного розвитку.

При характеристиці політичного устрою ранньофеодальних слов’янських держав та їх політичного устрою обов’язково слід враховувати впливи на них інших країн, що існували в той час.

Так Візантія мала значний вплив на політичний розвиток народів Південної та Східної Європи. Зокрема, такі держави, як Болгарія та Сербія, сприйняли численні візантійські державно-правові інститути.

У IV–VII століттях Візантійська держава успадкувала основні риси пізньої римської імперії. Державу очолював імператор, у руках якого була законодавча, виконавча і судова влада. Централізований характер імперії різко відрізняв Візантію від сучасних їй феодальних держав Європи.

Влада візантійського імператора була великою, але не безмежною. По-перше, не було спадковості престолу. Новий імператор обирався сенатом, народом Константинополя (населення столиці збиралося на константинопольському іподромі) та армією. По-друге, існував дуже впливовий орган, що включав верхівку суспільства, – сенат. По-третє, величезну роль у державі відігравала Візантійська Православна Церква.

У VIII–X століттях відбувається посилення імператорської влади і припиняються вибори імператорів, втрачає свій вплив сенат. У цей час за імператором закріплюють грецькі титули василевса і автократора (самодержця). З XI ст. утверджується перехід престолу в спадщину. Однак надалі, у зв'язку з розвитком феодальних відносин, імператорська влада починає слабнути.

Для державного ладу Візантії була характерною наявність величезного бюрократичного апарату, як центрального, так і місцевого, з розподілом чиновництва на ранги.

Неабияке значення мало те, що Болгарія виникла на території колишньої візантійської провінції. А в 1018–1187 рр. вона взагалі перебувала під владою Візантії. Дуже схожою була і доля Сербії.

Спочатку на чолі Болгарського царства був хан (князь), який мав титул «івічі» (великий). Йому допомагала рада знаті. Інколи скликалися збори усього народу. Від часів князя Симеона (893 – 927 рр.) для позначення монарха стали використовуватися візантійські титули – кесар, василевс. Впливовим органом стає постійна рада – синкліт, народні собори (збори) втрачають свою роль.

Особливого значення в управлінні набирає логофет (перший міністр), фінансами відав протовестиарій, великий воєвода здійснював керівництво військом.

У Сербії деякий час зберігалися пережитки племінної демократії. Князь був передусім воєначальником, функціонувало віче. Із своїх дружинників князь призначав воєводу, скарбника, конюшого та ін.

Починаючи з XIII ст., відбувається посилення князівської влади. У 1217 р. сербський князь отримує королівський титул. Серед королівських слуг виділяється канцлер-логофет.

2.2 Причини та наслідки феодальної роздробленості

У політичній структурі ранньофеодальної монархії з визріванням феодальних відносин відбуваються серйозні зміни. Економічна роз'єднаність, що виникає з розвитком великого феодального землеволодіння і безперервних роздач земель васалам, спричиняла і політичну роздробленість. Щодалі сильнішими ставали відцентрові сили, відбувалася політична дестабілізація, поривалися зв'язки центру з периферією. Спершу єдині держави починають розпадатися на самостійні та напівсамостійні одиниці, великі феодали відмовляються визнавати верховну владу короля, вважаючи себе повністю самостійними і незалежними. Фактично влада короля обмежується в ці часи рамками його власного домена. Так розпочинається феодальна роздробленість.

З 1056 р. Чеська держава стає політичне роздробленою, держава зрештою розпалася на удільні князівства. Чеські князі були вимушені визнати себе васалами Німецької імперії. В 1419 р. князь Чехії отримав королівський титул, а князівство відповідно стало королівством. Залежність від Німецької імперії в певні періоди історії становила суто номінальний характер, оскільки номінальною була сама влада німецького імператора. В кінці XII ст. князь Оттон Зноймський робить спробу зміцнення королівської влади та обмеження свавілля місцевих феодалів. Однак, саме за Оттона Зноймського бенефіції були закріплені за феодалами в якості спадкових володінь, а духовенство звільнене з-під юрисдикції світської князівської влади. На початку XIV ст. династія Пржемисловичів обірвалася і чеським князем став Ян Люксембургський. Нова династія була вимушена піти на поступки магнатам. Саме в XIV ст. суттєво зміцнюється становий дворянський представницький орган – снем (сейм). З його допомогою магнати утримують свої права і привілеї. Так, спроба короля Карла І, який одночасно був і німецьким імператором, у 1355 р. ввести у дію свій судебник, закінчилася тим, що снем утвердив лише ті статті, що стосувалися прав панів щодо залежного населення.

Польща в цей час переживала період феодальної роздробленості, викликаної тими ж причинами, що й у західних та східних сусідів. У XII ст. вона фактично розпадається на незалежні князівства. Короля Болеслава III Кривоустого в 1138 р. змусили підписати статут про надання майже повної самостійності знаті. Після смерті цього правителя Польська держава була розділена між його чотирма синами. Ще більше права знаті та її імунітети були розширені у т. зв. Ленчинських статутах: посилюється незалежність від королівської влади І князів церкви, тобто вищого духовенства. Після з'їзду у Божикові (1210 р.) прелати вважають себе незалежнимн від світської адміністрації і суду. Канонічне (церковне) право поширюсться на все нові сторони життя. В XIII ст. встановлюється своєрідний звичай на успадкування окремих державних посад представниками відповідних родин феодальної знаті. Тоді ж, у кін. XIII ст., селянство опиняється у залежності від феодалів.

Клас феодалів на цей час поділяється на три основні групи: а) церковні феодали – єпископи, абати крупних монастирів; б) магнати – знать, можновладці; в) шляхта – дрібне рицарство.

Яскравою особливістю класової структури феодальної Польщі був непропорційно високий відсоток шляхти. Якщо у Франції дворяни складали разом з духовенством близько одного процента населення, в Іспанії та Португалії – два-три відсотки, то у Польщі шляхтичів (часто-густо безземельних і неімущих) налічувалося аж 12 відсотків від загальної чисельності населення. Цей прошарок особисто вільного населення становив основу збройних сил держави, допомагав вистояти у безкінечних війнах з агресивними сусідами: німцями, турками, татарами, росіянами. Однак, чисельна шляхетська верства, користуючись своїми привілеями, робила Польську державу практично некерованою, що в кінцевому підсумку і призвело до загибелі останньої.

Існували ще більш негативні наслідки децентралізації. Так, Болгарія в XIV ст., як і інші країни Європи, розпадається на низку феодальних самостійних держав. Знесилена феодальними чварами Болгарія не здатна була чинити серйозний опір загарбникам, і 1396-го року турки поневолили її. Самостійний розвиток Болгарії припинився. Така ж доля спіткала і Сербію, територія якої 1459-го року була включена до складу Османської імперії.

Отже, формування структури державного апарату у країнах південних та західних слов’ян мало свої особливості. Це визначалося економічним та політичним розвитком країн.

Певні тенденції прослідковуються у влаштуванні вищих органів влади на зразок інших іноземних країн. Адже багато країн південних та західних слов’ян або перебували під владою іноземних держав, або сильно відчували на собі їхній вплив, зокрема Болгарія та Сербія певні чинники будівництва та розвитку вищих органів влади у новостворених державах запозичили у Візантії, Чехія у Німеччини. Іноземними впливами визначалалася певна спрямованість у роботі вищезгаданих органів влади.

Процес феодальної роздробленості безумовно відіграв негативну роль у державнобудівничому процесі та все ж таки дав поштовх новітнім нововведенням на ниві державо та законотворчої діяльності.

3. Етапи формування та розвитку законодавства

3.1 Особливості становлення законодавства

Феодальне право Франції, Англії, Німеччини та країн Центральної і Східної Європи повною мірою відбило усю своєрідність феодального суспільства в окремих європейських країнах, а разом з тим і загальні закономірності, притаманні розвитку феодального права взагалі.

Історико-правова наука наголошує на низці характерних рис феодального права, що відрізняють його як від рабовласницького, так і від буржуазного права. Для феодального права європейських країн вони такі:

а) основне місце у феодальному праві посідають норми, які регулюють поземельні відносини;

б) феодальне право становить право-привілей. Воно закріплює нерівність різних феодальних станів. Права людини визначаються залежно від того, яке місце вона посідає у феодальній ієрархії;

в) феодальне право, маючи становий характер, не знало чіткого розподілу на галузі права. Воно складалося з денного прана, церковного (канонічного) права, міського (магдебурзького) права та ін.;

г) феодальному праву притаманний партикуляризм, тобто роз'єднаність права, відсутність єдиного права на всій території держави. Звідси характерною рисою феодального права є панування правових систем, заснованих на місцевих звичаях. Винятком була лише Англія, де на всій території держави діяло «загальне право», яке базувалося на судовому прецеденті;

ґ) феодальне право є правом сильного, «кулачним правом». Це зумовлено тим, що в руках феодалів об'єднувалася земельна власність з політичною владою над залежним населенням, і тому вони мали змогу змушувати селян до виконання різного роду повинностей і придушувати всілякі виступи проти експлуатації;

д) значний вплив на правовий розвиток релігійних догматів приводив до того, що церковні настанови самі перетворювалися на норми права. Наслідком такого явища стала поява особливого церковного (канонічного) права;

е) своєрідністю правового розвитку Європи стало сприйняття, поновлення основних положень римського права. З розвитком у європейських країнах товарно-грошових відносин римське право, яке давало готові рішення для регулювання торгового обороту, було поновлене і почало застосовуватися в Італії, Німеччині, Болгарії та інших країнах. Рецепції підпадало передусім приватне право Стародавнього Риму.

Джерела феодального права не залишалися незмінними протягом усього феодального періоду. В умовах ранньофеодальної монархії спочатку діяло звичаєве право. Звичаї мали племінний характер, кожний одноплемінник підпадав під дію звичаїв свого племені незалежно від того, де він знаходився.

У Болгарії, Польщі, Сербії та Чехії основним джерелом права протягом тривалого часу залишався звичай. Правові звичаї були покладені і в основу перших записів слов'янського права. Певний вплив на розвиток феодального права Болгарії та Сербії зробило право сусідньої Візантії.

Найвідомішим пам'ятником феодального права в Болгарії є «Закон судний людям», складений у 865 р. Поряд з ним у Болгарії діяли церковні збірники права, жалувані грамоти (хрисовули) болгарських царів, а також окремі збірки візантійського права.

Джерелом польського феодального права була Польська Правда XIII ст., або, як її ще називали «Ельблонська книга». Написана вона німецькою мовою як посібник для суддів-хрестоносців у ХІІІ ст. На цей час частина польських селян уже була повністю закріпачена. Іншу частину становлять напіввільні селяни-кмети. У обов'язки останніх входило косіння панського сіна протягом трьох днів у сінокіс та участь їх дружин у зборі зернових під час жнив у панському маєтку. Заможні кмети ще поповнюють стан дрібного рицарства – шляхти, тобто остаточного розмежування між класами ще не відбулося. Віра (грошовий викуп) за убивство кмета, німця-колоніста чи приїжджого складала 30 гривень, життя шляхтича і купця оцінене в 50. За переховування грабіжника або вбивці село колективно сплачувало штраф (кругова порука). Право XIII ст. захищає не лише життя, але й майно заможних класів суворіше, ніж простолюду. Так, крадіжка коня оцінюється штрафом у І 2 гривень, але, якщо кінь князівський, штраф зростає до 70. Крадіжка з будинку селянина чи рицаря-шляхтича карається однаково – 12 гривень, але з князівського підвалу – уже 50. За вбитого, знайденого на території села чи міста, якщо убивця невідомий, несеться колективна відповідальність. Після смерті бездітного рицаря його майно переходить до дружини, після смерті кмета – до пана, а дружині зостається лише постіль.

Серед офіційних кодифікацій привертають увагу Статути Казимира Великого, що були видані у 1347 р. На початку XIV ст. була складена Рожмберзька (Розенберзька) книга – приватний запис діючого чеського права.

Першою відомою пам'яткою чеського права вважаються статути Конрада Оттона (1186–1192), повний текст цього документа не зберігся. В статутах зафіксовані пережитки звичаєвого права, такі як ордалії, «божий суд». Феодал може виставити на поєдинок залежних від нього людей. Якщо під час такого поєдинку чи інших випробувань холоп помирав, за його життя феодал сплачував 200 динаріїв сім'ї покійного (своєрідна віра). Загалом статути Оттона передбачали більш суворі покарання за аналогічні злочини, ніж тогочасне законодавство Київської Русі, Польщі чи Західної Європи. Так, крадіжка у знатної людини каралася смертною карою з конфіскацією майна. Характерно, що духовенство вилучалося з-під юрисдикції королівської влади.

Стосовно пізнішого чеського феодального права дослідники сходяться у тому, що усі відомі кодифікації носять приватний характер. Тобто судді складали ці своєрідні посібники, що називається, для власного користування чи передачі особистого досвіду учням. Офіційної, тобто освяченої авторитетом держави, загальнообов'язкової збірки законів не було (чи, принаймні, не виявлено), її появі опиралося дворянство, головним чином, його верхівка – пани. Відсутність офіційної кодифікації дозволяла чинити суд, залежно від власних уподобань та інтересів.

Найбільш об'ємною приватною кодифікацією вважається «Книга старого пана з Роземберга», датована XIII ст. Вона включає у себе 240 статей. «Ряд земського права» (XIV ст.) налічує 93 статті.

В 1400 р. було укладене «Тлумачення чеського права, написане паном Андрієм з Дуби». У 1507 р. Вікторій Корнеліус уклав «Дев'ять книг про права землі чеської». Як відомо, з другої половини XI ст. Чеське князівство (а згодом королівство), потрапило у васальну залежність від Німецької імперії. Ця обставина зумовлювала паралелі у чеському і німецькому праві. Іншим фактором, що чинив свій вплив на чеське право був авторитет римської католицької церкви та середньовічного канонічного права.

Наступна стадія в розвитку феодального суспільства знайшла своє відображення в сербському «Законнику благовірного царя Стефана» 1349-го року. Такий же характер мали приватні пам'ятники земського права феодальної Чехії – «Ряд земського права» (XIV ст.) і «Виклад чеського земського права» пана Ондрія із Дуби (XIV–XV століття).

Протягом усього Середньовіччя велику роль відігравало міське право. Воно було різновидом звичаєвого права.

Досить рано у великих містах почали складатися норми, які регулювали правові відносини в галузі ремесла і торгівлі всередині міської общини, а також між містом і зовнішнім світом. Норми міського права фіксувалися в хартіях сеньйорів, міських статутах, статутах купецьких гільдій та ремісничих цехів. Застосовувалося це право в міських судових органах. Крім цього, кожна купецька гільдія і кожен ремісничий цех мали свій власний суд.

Дуже часто міста запозичали правові норми один в одного. У Німеччині, наприклад, зразком ставали міські статути Кельна, Магдебурга, Любека та інших великих торговельних центрів. Магдебурзьке право, зокрема, набуло поширення в Сілезії, Галичині, Польщі, а через неї і в Україні.

3.2 Головні засади законодавства ранньофеодальних країн

Досить значна на той час кількість галузей права давала можливість досить чітко впорядковувати життя ранньофеодальних держав.

Для права феодальної земельної власності були властиві такі риси:

1. Ієрархічна структура земельної власності. Система сюзеренітету-васалітету приводила до того, що земля виступала як власність двох і більше феодалів, які займали місця на різних щаблях станової шкали. Практично це означало наявність як безпосереднього власника, так і власника вищого, котрі були пов'язані між собою васальними відносинами.

Винятком з цього правила була Польща. Річ у тім, що феодальне землеволодіння в Польщі було, як правило, алодіальним. Маєтки належали шляхті на праві власності, вищого сюзерена тут не було. Ці землі король не мав права відбирати, а також надавати нові пожалування. Таке право перейшло від короля до сейму. З часом шляхта отримала право власності не тільки на землю, але й на земні надра.

2. Становий характер земельної власності. Це було право лише двох станів – дворянства і духівництва.

3. Обмеження в розпоряджанні феодальною земельною власністю. Реалізувати право розпоряджання земельною власністю на практиці було надзвичайно важко. По-перше, слід було одержати дозвіл від сеньйора – вищого власника. По-друге, існувало право родового викупу, відповідно до якого родичі феодала «протягом одного року і одного дня» мали право викупити відчужену землю.

4. Особливий порядок спадкування у вигляді майорату. Спадкоємцем феодальної земельної власності визнавався тільки старший син феодала.

Сімейне право розвивалося під сильним впливом церкви. Шлюб і сім'я регулювалися в основному нормами канонічного права. З ІХ ст. існує твердження, що шлюб є особливим таїнством, подібним хрещенню. Звідси походила заборона розлучення і позашлюбних зв'язків. У Візантії розлучення визнавалося, але кількість приводів до цього була різко скорочена. Не допускався шлюб між близькими родичами. Шлюбний вік був досить низьким: для чоловіка – чотирнадцять років, для жінки – дванадцять.

Особисті стосунки подружжя також визначалися канонічним правом: зверхність чоловіка, безумовне підкорення йому дружини, спільне проживання тощо. Однак майнові стосунки подружжя були різними не тільки в окремих країнах, а навіть у різних регіонах, як це було, наприклад, у північній та південній Франції. В одному випадку діяв режим спільності майна подружжя, яким розпоряджався чоловік, в іншому разі існував роздільний режим майна.

Як правило, жінка не могла розпоряджатися майном без дозволу чоловіка. Середньовічне право вважало дійсним лише спадкування за законом. Злочинам і покаранням у праві середньовічних держав належало особливе місце. При цьому поняття злочину і принципи покарання не залишалися незмінними.

Багато спільного з Салічною Правдою мала Польська Правда. Злочин тут також визначався як образа, а покарання – як відшкодування за заподіяну шкоду. Тому найбільш поширеним видом покарання був штраф.

Подібно до германського, польське право того часу також у спірних випадках вдається до ордалій – випробувань поєдинком, розпеченим залізом чи водою. Пан може для судового поєдинку виставити свого кмета. Крім грошових штрафів застосовуються ще й Інші засоби покарання – кваліфікована смертна кара та вигнання. Ув'язнення як самостійний вид покарання відсутнє.

Як уже згадувалося, систематизацію польського права провів король Казимир III Великий. Для Малої Польщі близько 1347 р. було створено т. зв. Віслицький статут, для Великої Польщі у 1346–1347 рр., – Петраковський. Цими актами було систематизовано правові норми служби в ополченні, становище духовенства, відносини поміщиків з селянами тощо. Велика увага зверталася на право власності. Зокрема, обмежувалося право «мертвої руки». Селяни отримували право відходу від поміщика, але не більше 2 на село. Поміщик, який приймав селян понад установлену норму, мусив повернути решту «з усіма речами». Власник помістя був самостійним у своєму володарюванні.

Злочини починають розглядатися як порушення Закону Божого, а покарання – як відплата. Так, перше місце серед злочинів у сербському Законнику Стефана Душана надавалося злочинам пройти християнської віри та проти держави. За зраду було передбачено покарання не лише злочинця, а і його родичів.

Певні особливості були властиві візантійському праву, норми якого були запозичені болгарами. Як свідчить Еклога, боротьба велася передусім з державними злочинами. Учасників змови, повстання проти імператора слід було «негайно покарати на смерть». Досить часто в законах згадуються такі покарання, як страта, калічення, тілесні покарання.

Змагальний процес застосовувався і в Болгарії. Усі спори розглядалися тут з «послухами» (співприсяжниками), кількість яких коливалася від трьох до семи у «малих спорах» і доходила до десяти у «великих спорах». Польська Правда основними доказами також вважала свідків, присягу, ордалій у вигляді занурення у воду. Таким саме був судовий процес в Сербії та Чехії.

Поступово розвивається новий вид процесу – слідчий. Його елементи з'являються вже у франків. При розгляді справ селян у сеньйоріальних судах поряд з традиційними доказами стали застосовуватися тортури. Слідча (інквізиційна) форма процесу утверджується в церковних судах, а з XIII ст. використовується в королівських судових органах.

До XV ст. обидві форми процесу існували паралельно. В Німеччині приватноправовий принцип переслідування починає доповнюватися звинуваченням і покаранням від імені держави. Змінюється система доказів, заборонено судовий двобій. Але навіть у відомому правовому документі Німеччини – «Кароліні» ще зберігалися деякі риси обвинувально-змагального процесу.

Слідчий (інквізиційний) процес у «Кароліні» був основною формою розгляду кримінальних справ. Обвинувачення пред'являлося суддею від імені держави. Слідство велося за ініціативою суду і не було обмежене строками. Судочинство характеризувалося таємним і переважно письмовим розглядом справи.

Першою стадією процесу було розслідування, починалося воно з дізнання – збирання інформації про злочин і злочинця. Після цього відбувалося загальне розслідування, яке полягало у короткому первинному допиті обвинуваченого щодо обставин справи з метою уточнення даних про злочин. При цьому діяла «презумпція невинності». Далі наставало спеціальне розслідування – докладний допит звинуваченого і свідків, збирання доказів винності підозрюваного та його спільників.

Спеціальне розслідування було визначальною стадією процесу і закінчувалося винесенням вироку. Це розслідування відбувалося на основі теорії «формальних доказів», яка встановлювала силу «повних і доброякісних доказів». Разом з тим усі докази та підозри не могли призвести до остаточного засудження. Воно могло бути винесено тільки на підставі «власного зізнання» або свідчення самого звинуваченого («Кароліна», ст. XXII). Оскільки таке зізнання не завжди можна було отримати добровільно, вирішального значення набирав допит з тортурами.

Формально застосування тортур було пов'язане з певними умовами. Так, катування не повінню застосовуватися, доки не будуть знайдені достатні докази і «підозри» учинення звинуваченим злочину. Достатніми доказами для допиту з тортурами були, наприклад, показання двох «добрих» свідків. Показання одного свідка розцінювалися як напівдоказ.

Судовий розгляд справи проходив у закритому засіданні. Через те, що суд сам провадив розслідування, збирав докази, остаточний вирок визначався в ході слідства і міг бути обвинувальним, із залишенням у підозрі і виправдувальним.

Отже, вироблення особливостей феодального права Франції, Англії, Німеччини та країн Центральної і Східної Європи породило певну своєрідність феодального суспільства в окремих країнах Європи. Загальні риси розвитку феодального права європейських країн спрямували законотворчий процес в країнах південних та західних слов’ян у напрямку розміщення закону на службу державі.

Висновки

Знання фактичного матеріалу при вивченні історії держави і права необхідне й обов'язкове. Без цього не існує і не може бути науки історії. Йдеться не тільки про необхідність мати чітке уявлення про місце розташування держави або час її існування. До фактів історії держави і права зарубіжних країн належать найрізноманітніші явища: правовий статус соціальних груп населення, структура державного апарату, судова система, характер військової організації, джерела права, окремі правові інститути і т.д.

Історія держави і права зарубіжних країн – методологічна наука, яка дає можливість глибоко пізнати єдиний, при всій величезній різноманітності і суперечливості, процес розвитку держави і права. Знання фактичних деталей ще не є достатнім для опанування курсом історії держави і права. Факти треба вміти узагальнити і пояснити, визначити їх місце і роль у державно-правовому розвитку. Тому, вивчаючи історію держави і права зарубіжних країн, дуже важливо бачити в ній не суму різнорідних фактичних даних, які слід запам'ятати, а насамперед найважливіші закономірності розвитку держави і права, ілюстрацією і підтвердженням яких є певні факти. Тільки за такої умови можна збагнути весь процес державно-правової історії, простежити, як на історичних проміжках виникали і удосконалювалися державно-правові інститути, що функціонують досі. Світовий досвід говорить про те, що історія людства не сума випадкових складових частин, а закономірний взаємопов'язаний поступальний процес.

Становлення держави у західних та південних слов'ян проходило в умовах боротьби проти німецьких рицарів-тевтонів. Саме цією обставиною пояснюється відносна затримка економічного і державно-правового розвитку слов'ян та їх пізніший вступ на шлях капіталізму. Характерний для Західної Європи шлях; від родової демократії до ранньофеодальної держави, від феодальної роздробленості до станово-представницької та абсолютної монархій, західні слов'яни так і не змогли пройти в рамках національної державності.

Польський шлях розвитку взагалі суттєво вирізнявся у загальноєвропейському контексті – тут склалася дворянська демократія, відсоток дворян на порядок перевищував середньоєвропейські показники, сам дворянський клас не був чимось закостенілим, а постійно поповнювався за рахунок вихідців з духовенства, заможного селянства і навіть козацтва. Чехія, на відміну від Польщі, так і не зуміла позбавитися протистояння між крупними і дрібними феодалами (панами і владиками). Ослаблення королівської влади у цих країнах призвело до втрати національної незалежності та онімечення частини населення. На правові інститути південно і західнослов’янських держав певний вплив здійснювало римське і німецьке право та авторитет римської церкви і канонічного права.

Як відомо, перша давньоруська кодифікація «Руська правда» Ярослава Мудрого, була укладена ще в XI ст. на власній оригінальній основі. Польська «правда» – Ельблонська книга – датується ХІІІ ст. Статути Конрада Оттона в Чехії – кінцем XII ст. Це не означає, що феодальний суд у чехів і поляків оформився на 100–200 років пізніше, ніж у Київській Русі. Складання держави і її установ проходило у східних слов'ян аж до монгольської навали 1237–1240 рр. загалом у більш сприятливій внутрішньо – та зовнішньополітичній обстановці, чим і пояснюється більш раннє завершення перших кодифікаційних робіт («Руська правда», Правда Ярославичів, «Судебник») на сході слов'янського світу.

Навчити осмисленому розумінню державно-правових явищ та інститутів, умінню бачити їх у взаємодії, суперечливому розвитку можна лише спираючись на науково-обґрунтовану порівняльну характеристику історії держави і права зарубіжних країн, зокрема країн південно та західнослов’янських народів, шляхом поділу всього державно-правового матеріалу на періоди або етапи, в межах яких розкривається єдина, загальна для всіх держав закономірність.

Методологічно вірно побудована характеристика допомагає узагальнити попередній шлях державно-правового розвитку, краще зрозуміти сутність теперішньої його стадії та накреслити перспективи подальшого розвитку держави і права.

Список використаних джерел

Ванечек В. История государства и права Чехословакии. – М.: «Юридическая литература», 1981. – 504 с.

Великая Моравия, её историческое и культурное значение. – М.: Знание, 1985. – 149 с.

Виноградова А. К вопросу возникновения городов в Чехии // Учёные записки Института Славяноведения АН СССР. – М., 1954. – Т. 10. – С. 389 – 412.

Галанза П.Н. Феодальное государство й право Германии. – М.: «Юридическая литература», 1963. – 324 с.

Зашкільняк Л. Історія Польщі. – Львів: Знання, 2001. – 789 с.

История и культура Болгарии. – М.: Высшая школа, 1986. – 367 с.

История Польши. – М.: Высшая школа, 1956. – Т. 2. – 456 с.

История Чехии. – М., 1947.

Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія. – К.: Видавництво «Академія», 2002. – 678 с.

Історія західних та південних словян. Курс лекцій / За ред. І. Грінчака. – К.: Знання, 1987. – 425 с.

Історія Центрально-Східної Європи. – Львів: Знання, 2001. – 565 с.

Колесницкий Н. Феодальное государство (VІ – ХV вв.). – М.: Знание, 1967. -280 с.

Корецкий В.М. Лекции по истории государства и права. – М.: «Юридическая литература», 1947. – 467 с.

Королюк В. Древнепольское государство. – М.: Высшая школа, 1957. – 456 с.

Краткая история Польши. С древнейших времён до наших дней. – М.: Знание, 1993. – 560 с.

Краткая история Чехословакии. – М.: Знание, 1988. – 479 с.