Ставлення кадетів до Української державності в період Центральної Ради (березень-липень 1917 р.)

Лілія Щербін,

аспірант кафедри всесвітньої історії Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, м. Івано-Франківськ

Ставлення кадетів до української державності в період Центральної Ради (березень-липень 1917 р.)

У статті аналізується ставлення конституційно-демократичної партії до українського національно-визвольного руху в період березня-липня 1917 р. Автор стверджує, що саме заперечення кадетами автономії України зумовило липневу урядову кризу, оскільки вони розглядали українське питання як загрозу розпаду "єдиної і неподільної" Росії.

Лютнева революція стала важливим випробуванням для конституційно-демократичної партії. Політичні події вимагали вже не тільки теоретичних розробок вирішення суспільних проблем, а рішучих практичних кроків, спрямованих на їх розв'язання. Ахіллесовою п'ятою для кадетів стало національне питання, зокрема українське, яке зумовило вихід міністрів-кадетів з Тимчасового уряду у липні 1917 р.

У радянській історіографії заперечувалось українське питання як фактор виходу міністрів з Тимчасового уряду, який зумовив липневу кризу. Урядова криза пов'язувалась з військовими невдачами, прагненням кадетів встановити єдиновладдя [1]. Незгода кадетів з політикою уряду в українському питанні розглядалась як формальний привід виходу міністрів, як чинник тиску на політичних суперників - есерів і меншовиків [2]. Сучасні дослідники, приділяючи значну увагу процесу переговорів Центральної Ради і Тимчасового уряду, поза полем свого наукового зору залишають проблему ставлення Конституційно-демократичної партії до українського питання після Лютневої революції, ті партійні внутрішні суперечності і дебати, які точились навколо позиції щодо української державності [3].

Мета статті - висвітлення позиції конституційно-демократичної партії до українського питання протягом березня-липня 1917 р. в умовах розбудови української державності і переговорного процесу між місцевими і центральними органами влади.

Після Лютневої революції кадети взяли активну участь у формуванні органів нової влади. Вони отримали 5 місць у Тимчасовому уряді першого скликання (березень-квітень 1917 р), 3 місця у коаліційному уряді (квітень-липень 1917 р.). Активною була партійна діяльність: організовували мітинги, демонстрації, проводили з'їзди, які мали на меті з'ясувати позицію партії до реалій нового формату. На VII з'їзді (25-28 березня 1917 р.) були внесені зміни до програми конституційно-демократичної партії щодо державного ладу: Росія повинна стати демократичною парламентською республікою. Тимчасовий уряд визнавався єдиною законодавчою і виконавчою владою.

В умовах зростання національно-визвольного руху на просторах Російської імперії, зокрема українського, 9-12 травня 1917 р. відбувся VІІІ з'їзд конституційно-демократичної партії, на якому значна увага приділялась національному питанню. На цьому з'їзді Ф. Ф. Кокошкін зачитав доповідь "Автономія і федерація", в якій наголосив на тому, що при вирішенні питання про автономію треба розрізняти два пов'язаних між собою, але водночас і окремих принципи: принцип децентралізації (обласне питання) і принцип самовизначення національностей (національне питання). Децентралізація може бути засобом національного самовизначення, але вона не є єдиним методом для цього і слугує для задоволення інших потреб народного життя [4].

Простір Росії і різноманітність її місцевих умов викликають потребу не тільки децентралізації управління, але й законодавства у формі місцевої автономії, тобто надання місцевим представницьким зібранням участі у законодавстві з питань місцевого господарського і культурного життя.

Децентралізація законодавства в Росії не може бути здійснена шляхом об'єднання кожної з головних національностей в особливі автономні одиниці, бо при нерівномірній чисельності окремих народів і розмірів територій, які вони займають, така національно-територіальна автономія: 1) мала б своїм фактичним наслідком встановлення всередині великих національно-територіальних одиниць, наприклад Великоросії та України, не децентралізації, а, навпаки, централізації; 2) зробила б неможливою організацію зв'язку між окремими національно-територіальними одиницями ні на засадах єдиної держави, ні на засадах правильно організованої федеративної держави і тому призвела б до руйнування державної єдності Росії і до запровадження не федерації (союзної держави), а конфедерації (союзу держав) [5].

На думку Ф. Кокошкіна, національності, які наполягають на необхідності федерації в Росії за національним принципом, хочуть у майбутньому державному домі Росії облаштувати для себе ту чи іншу кімнату, пристосовану до їх вимог. Але вони ігнорують проблему державного устрою в цілому: "Що стосується всієї будівлі, то це ваша справа, будуйте як хочете і як вмієте, дайте тільки нам таку кімнату, яку ми хочемо" [6].

Згідно з доповіддю Ф. Кокошкіна децентралізація Росії мала ґрунтуватися на наданні органам самоуправління вищих самоуправних одиниць (губерній або областей) автономних прав у певних сферах господарського і культурного життя, при умові визнання за загальнодержавними законами переважаючої сили над місцевими, і на забезпеченні за державною владою права контролю над місцевим законодавством у формі "veto". Вищим самоуправним одиницям треба надати право укладати між собою строкові і безстрокові угоди для здійснення спільних завдань та утворювати для цього тимчасові або постійні союзи. Зміна кордонів губерній або областей повинна здійснюватись відповідно до загальнодержавного законодавства [7].

На основі виступу Ф. Кокошкіна були внесені зміни до § 12, 24, 25 програми кадетів: при збереженні загальнодержавного статусу російської мови у державних установах, армії, флоту передбачалось використання місцевих мов відповідно до національного складу населення, зокрема при здобутті початкової освіти; вищим територіальним самоуправним союзам (губернським або обласним земствам) надавались права провінційної автономії (видання місцевих законів) у певних сферах місцевого господарського, культурного і національно-культурного життя, із гарантуванням для загальнодержавної влади можливості припиняти введення в дію законів, які порушують встановлені загальнодержавною конституцією межі автономії; при прийнятті конституції Російської республіки права місцевої автономії надаються органам самоврядування губерній і відповідних їм територіальних одиниць (нині існуючих областей). Конституція повинна відкрити закономірний шлях до задоволення побажань місцевого населення щодо об'єднання територіальних одиниць у більші союзи, поділ їх на менші одиниці та зміну їх кордонів [8].

Таким чином, вирішення національного питання звелось партією до розширення місцевого самоврядування, тобто "провінційної автономії", заперечення політичної автономії. Такі корективи щодо національної проблеми викликали дебати на засіданнях з'їзду.

М. М. Могилянський відзначив, що немає жодної української прогресивної партії, котра б у своїй програмі не поставила вимоги національно-територіальної автономії, і якщо кадети у свою програму цієї вимоги не внесуть, українці не будуть їх підтримувати. Він запропонував внести в § 25 програми вказівку на автономію України в такому значенні, в якому цей параграф вказував на автономію Польщі [9].

Представник Київського обласного комітету П. Е. Бутенко застеріг стосовно виступу Ф. Кокошкіна, що "будинок побудований красиво, але на його фронтоні напис: той, хто бажає національного розвитку, заходячи в цей дім, залиш надію назавжди" [10]. На його думку, якби юрист виголосив свій виступ у Києві, його б сприйняли б як великоросійського націоналіста.

Представник з Полтави Я. К. Імшенецький підкреслив, що, незважаючи на велике національне піднесення, український народ завжди заявляє, що ні про яке відокремлення від Росії не може бути й мови. З цим усвідомленням народної спільності треба рахуватися, цінувати його, і з цією метою треба вказати українському народові шлях до здійснення його національних вимог. За його спостереженнями, гасло "автономія України" незрозуміле для широких верств населення, але вони інстинктивно відчувають, що в них є якісь ширші національні вимоги, і вже не миряться лише з дозволом читати книги українською мовою. Небезпека роз'єднання і розпаду держави стосовно України нереальна, бо не можна розділити територію України та Росії таким чином, щоб в Україні не залишилось багато росіян, і навпаки. При спільному проживанні народів неможливо спорудити і культурну стіну між ними [11].

Член Центрального комітету (далі - ЦК) П. П. Гронський назвав усі сумніви українців помилковими. Перебуваючи в Галичині і в Карпатах, оратор переконався, що місцеве населення чудово розуміло солдат-великоросів. Український народ, - зазначив він, - є народ російського походження, і навіть русини в Галичині називають себе "русью", старою назвою, яка зустрічається в "Слові о полку Ігоревім", і примушує українців залишатися в орбіті російського великого племені, де вони займають рівне з усіма місце. На його думку, спасіння українців в союзі з великоросами [12].

Петербуржець Є. О. Дубосарський закликав партію вжити заходів для попередження розвалу на окраїнах, висловлюючи надію на те, що всі народи Росії заговорять однією мовою - мовою вимоги єдиної держави при широкому задоволенні національних домагань [13].

Представник Москви А. В. Кріммер відчув сепаратистські нотки в словах М. Бутенка. Він вважав, що мріяти треба не про окремі кімнати, не про мешканців окремих номерів мебльованих кімнат, а про один купол великої Росії, під яким будуть жити не територіально роздроблені, а об'єднані спільною культурою народи Росії [14].

VII і VIII з'їзди партії П. Мілюков за значенням прирівнював до організаційних з'їздів 1905 р. і 1906 р., оскільки вони визначили ставлення кадетів до поворотних історичних моментів [15]. У нових історичних умовах позиція партії повинна базуватись на принципах єдності влади, ліквідації двовладдя і спроб різних організацій конкурувати із законним і визнаним країною урядом, сили влади і права застосовувати цю силу, ведення війни до переможного кінця і підписання мирного договору. Лідер кадетів зазначив, що партія буде докладати всіх зусиль, щоб попередити шкідливі центробіжні тенденції, які з'явилися в умовах розрухи. Кадети визнають вимогу створення місцевих самостійних органів і передбачають введення автономії з правом законодавства з деяких питань. Однак вони проти негайного створення національних територій з тими розширеними правами державної автономії, на яких наполягали різні народи [16].

Історик Д. Яневський вважає, що взаємовідносини між центром - Петроградом - і так званими "національними районами" не могли не загостритися внаслідок рішень щодо права на автономний устрій та інші права національностей, ухвалених з'їздом кадетів [17]. З цією думкою важко не погодитись, адже, займаючи провідні місця в органах влади, свої програмні принципи вони ставили в основу державної управлінської політики. Це простежувалось і у ставленні кадетів до політизації суспільного життя на Україні, до процесу формування українських органів влади.

Яскравим прикладом ставлення російських кадетів до прагнень українців стала реакція урядової комісії у складі лібералів на делегацію Центральної Ради, яка на чолі з В. Винниченком у травні 1917 р. відвідала Петроград, маючи на меті представити на розгляд уряду свої вимоги і, насамперед, автономію України. Голова уряду кн. Львов, відмовившись розглядати прохання делегатів, передав їх на розгляд спеціальної урядової комісії, до якої увійшли Д. Щепкін, С. Урусов, С. Котляревський, М. Лазаревський [18]. Закінчилися зустрічі комісії з делегацією заявою урядовців, що потрібен час на вирішення питання, тобто безрезультатно. Своїми враженнями від перебігу столичних переговорів поділився В. Винниченко: "В цій комедії в кадетських професорів під час захоплення дебатами мимоволі з-під строгої наукової мантії визирнуло їхнє сите, жадне, буржуазно-класове тіло. Вимірюючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецьке і херсонське вугілля, що катеринославське залізо, що харківська індустрія обніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму" [19, с.167-168].

Отримавши чергову відмову уряду щодо автономії України, оскільки Тимчасовий уряд не є правочинним вирішувати надання такого статусу, а Центральна Рада не є представником всього населення України, 10 червня 1917 р. Центральна Рада проголосила І Універсал. Цей документ викликав реакцію різного характеру: від щирого, патріотично-ейфоричного захоплення українців до осуду, гнівного заперечення російським суспільством.

У кадетській газеті "Речь" проголошення І Універсалу розцінювалось як "виконання ще однієї ланки німецького плану розкладу Росії, прямий злочин проти закону, який вимагає проти себе негайного застосування суворих законних покарань" [20].

У Державному архіві Російської Федерації міститься цікавий документ - запис наради членів конституційно-демократичної партії з питання щодо ставлення до І Універсалу Центральної Ради. Серед учасників наради були П. Новгородцев, Ф. Родічев, Я. Імшенецький, П. Гронський, І. Демидов, Д. Гримм, О. Мануйлов, В. Вернадський, Ф. Кокошкін, З. Френкель, М. Некрасов, А. Шингарьов. Документ не датований, але за змістом можна припустити, що засідання присвячене саме обговоренню проголошення І Універсалу.

Ф. Кокошкін підкреслив, що "незадоволення викликає територіальний аспект і права Ради, компетенція якої безмежна, хоча навіть в штатах є обмеження певними сферами. А тут вся влада належить парламентському уряду". Він застерігав, що проект неприйнятний: "Ми перед історичною межею, здаємо свої позиції. Вимога України тільки (курсив у документі - Л. Щ.) перша: зараз інші народи поставлять питання в тій же формі і будуть вимагати поступок в таких самих виразах" [21]. Серед майбутніх вимагачів назвав Литву, Грузію, Естонію, Латвію, мусульман. На його думку, "треба прийняти документ, який визнає повноту права національної культури, самовизначення, мови - негайне запровадження в діловодство місцевих установ на рівних правах із загальнодержавним визнанням і здійснення автономних місцевих установ у місцевостях, заселених українцями, управління повинно здійснюватися Тимчасовим урядом через місцевих людей, які користуються довірою місцевого населення (не організації) і можуть об'єднати декілька губерній і створити орган, повністю залежний від Тимчасового уряду, - генеральний комісар з радою із 7 осіб, із ширшими повноваженнями, ніж звичайно, при розбіжностях комітету і ради питання вирішуються урядом. Далі йти не можна: це порушення навіть перед українським народом, бо Рада ніким не вибрана" [22].

Пропозиція Ф. Кокошкіна не влаштувала П. Новгородцева, тому що все одно створюються форми обласної автономії. Він запропонував визнати Раду тільки громадською організацією.

Ф. Родічев у питанні відновлення Росії покладав надію на воєнні успіхи: "пропала єдність Росії, але, якщо будуть успіхи армії, ми повернемося. Українці вже тепер тверезіють. Поступку можна забрати назад, коли вони одумаються" [23].

Я. Імшенецький вважав, що "уряд не здатен подолати революційний акт. Він шкідливий, але немає сил виправити хід подій, як ми хочемо" [24].

П. Гронський наполягав на тому, що "ця нісенітниця не може бути визнана як акт уряду. Це нічого з точки зору державного права, але якщо на цей шлях переговорів стали, то треба домовлятися про цей документ і внести редакційні виправлення, оскільки в даній формі - документ зовсім неприйнятний. Треба наполягати, щоб Універсал відповідав документу: не говорити про відповідальність. Все приймати - нижче гідності уряду" [25].

Отже, кадетів лякала можливість втрати України, факт проголошення автономії розглядався як явище негативне, тимчасове, малоприйнятне.

Для пошуку компромісного рішення до Києва прибула урядова делегація: О. Керенський, І. Церетелі, М. Терещенко. Наслідком переговорів 28-30 червня 1917 р. стали Декларація Тимчасового уряду, у якій Генеральний секретаріат визнавався вищим органом для управління крайовими справами, і ІІ Універсал Центральної Ради.

На засіданні ЦК кадетів 2 липня обговорювалось ставлення партії до українського питання. Нарада відбувалась за участю представників від українських комітетів, зокрема Київського. Беручи до уваги побажання населення України, промовці вказували, що автономія може бути проголошена після скликання Установчих Зборів. У зв'язку з невизначеними територіальними кордонами області і межами самої автономії кадети вважали передчасним прийняття загального принципу, бо "він може створити прецедент для інших народів Росії і таким чином розпочати визнання принципу розчленування Росії і передрішення загальнодержавного ладу" [26].

На засіданні була прийнята резолюція такого змісту: "1) для розвитку програми партії прийняти принцип обласної автономії України; 2) створити комісію при Центральному Комітеті для розробки із внесенням в Установчі Збори законопроекту обласної автономії із збереженням державної єдності Росії і при суворому забезпеченні загальнодержавних інтересів" [27].

Цей документ кадети принесли 2 липня на засідання Тимчасового уряду, на якому обговорювався текст угоди з Центральною Радою. Резолюція мала засвідчити їхнє позитивне, в принципі, ставлення до автономії України. Однак під час голосування кадети висловились проти угоди, і міністр народної освіти О. Мануйлов, міністр державної опіки Д. Шаховський, міністр фінансів А. Шингарьов вийшли з уряду. П. Мілюков зазначав, що "визнати без змін безформну та юридично неграмотну декларацію Терещенка і Церетелі вони не могли. Після голосування кадети вийшли із складу Тимчасового уряду, мотивуючи це тим, що постанова з українського питання вносить хаос у відносини між урядом і крайовим органом і відкриває Раді майже законні способи здійснення явочним порядком української автономії" [28].

У своїх спогадах лідер кадетів писав, що міністри-кадети займались своєю справою і ніяких конфліктів не шукали. Але конфліктна ситуація склалась для них як для кадетів з національного питання. На його думку, деякі народи, насамперед Фінляндія та Україна, прагнули скористатися російською смутою для повного відокремлення від Росії. Фінські юристи до цього ішли обережніше і тонше. "Фанатики українського руху на чолі з професором Грушевським вибрали шлях фактичного захоплення головних позицій. Цим шляхом, користуючись необізнаністю російської влади з питанням, українські політики добились значних досягнень, наділяючи свої місцеві установи державними правами. Але документ зраджував інтереси Росії і, крім того, був юридично неграмотним" [29].

У своєму заклику, опублікованому 6 липня 1917 р., ЦК Конституційно-демократичної партії пояснив причини виходу своїх представників зі складу Тимчасового уряду. Серед них: неспроможність уряду забезпечити в країні єдину авторитетну владу, розбіжності у багатьох питаннях внутрішньої і зовнішньої політики між представниками партії і більшістю урядовців. Останнім і особливо яскравим прикладом стало прийняття урядом у готовому вигляді, без надання можливості зробити зміни, угоди з українською Радою, укладеної трьома членами Тимчасового уряду, які їздили для попередніх переговорів у Київ.

Щодо українського питання, то ЦК визнає необхідність випрацювання проекту обласної автономії України для внесення в Установчі Збори. Але ЦК вважає, що "негайне створення місцевої влади, відповідальної перед місцевою громадською організацією і покликаної функціонувати з невизначеними повноваженнями і на невизначеній території, а також завчасне вираження урядом співчуття проекту обласної автономії, зміст якого залишається уряду невідомим, є недопустимим і небезпечним прецедентом, який робить зрозумілим волевиявлення Установчих Зборів і основні риси майбутнього державного ладу Росії. ЦК вважає, що його однодумці в уряді, позбавлені можливості впливати на зміст акта і привести його у відповідність з вимогами основних начал державного права та з інтересами Росії, не можуть нести відповідальність за цей крок і за його можливі наслідки" [30].

Друкований орган херсонських кадетів українське питання назвав однією з причин розколу у складі уряду. Не маючи на те повноважень, Церетелі і Терещенко привезли незадовільну за формою і змістом угоду з Радою. А. Шингарьов від імені міністрів кадетів заявив, що вони не можуть підписати цей документ, оскільки порушать клятву донести всю повноту влади і довести Росію цілою і неушкодженою до Установчих Зборів, тому складають повноваження членів уряду. "Українське питання не було тільки приводом, але справжньою причиною, останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння і змусила нас вийти з кабінету. Вирішення українського питання мало б значення для вирішення національного питання взагалі в Росії. Тоді б з'явилась низка подібних вимог від інших національностей", - заявляв кадетський екс-міністр. Його лякало те, що підписаний у Києві документ стане причиною появи копій, за якими вони змушені будуть оплатити ці векселі. Хоча уряд і являв собою спаралізований організм через суперечності між більшістю і меншістю, момент розпаду настав з українського питання, яке стало останньою ланкою в ланцюзі конфліктів. "Якщо раніше б не було інших конфліктів, то українське питання було б достатньою причиною для нашого виходу", - підводив висновки А. Шингарьов [31].

Гострій критиці піддав декларацію барон Б. Нольде, відомий юрист, головний експерт конституційно-демократичної партії з міжнародних відносин: "Нашвидкоруч, між двома поїздами, три російських міністри і проф. Грушевський домовились про утворення української держави". На думку Б. Нольде, "ні України, ні її Ради в російському праві до поїздки трьох міністрів не існувало" [32]. Декларація Тимчасового уряду від 2 липня та Універсал Центральної Ради від 3 липня нав'язали не тільки Раду Україні, але й Україну Росії. Російський юрист здивований розмахом політичної творчості цих документів, "в яких не тільки новизна і сміливість, а безсумнівний односторонній акт державно-правового обману, в якому, з одного боку, відчувається досвідчена рука старого європейського політичного борця, вихованого у школі тонких політичних формул і складної політичної боротьби (М. С. Грушевський - Л. Щ.), а з іншого, недосвідчений і нічим не вишколений "революційний ентузіазм" [33]. Найбільше невдоволення у Б. Нольде викликав розподіл влади між Росією та Україною, оскільки він ґрунтується на повній ліквідації повноважень Росії, а також процес поповнення Ради новими членами.

Український дослідник В. Солдатенко розцінює українське питання, спосіб його розв'язання О. Керенським, М. Терещенком та І. Церетелі скоріше як привід, а не причину для рішучого кроку кадетів. На його думку, урядову кризу зумовили політичні амбіції кадетів, оскільки вони "були проти розв'язання такої важливої справи без попереднього погодження з ними" [34]. Історики О. Рент і О. Рубльов вважають, що саме результати київських переговорів спричинили міністерську кризу [35].

Дослідник М. Якупов липневу політичну кризу називає центральною подією у відносинах кадетів з українським рухом. Вихід міністрів-кадетів із Тимчасового уряду в зв'язку з українським питанням викликав залишення лав партії деякими кадетами-українофілами, звів стіну непорозуміння між ЦК і Київським комітетом партії народної свободи. Липнева криза підірвала авторитет партії кадетів у масштабах усієї країни і послабила її позиції в самій Україні. Він робить висновок, що політична криза липня 1917 р. стала кризою ідеології кадетської партії, яка в своєму розвитку відставала від розвитку суспільної свідомості [36].

Ініціатор київських переговорів І. Церетелі пояснював виникнення кризи тим, що керівники кадетської партії перейшли на позиції великодержавного шовінізму та російського націоналізму. Висунувши гасло боротьби з автономістськими прагненнями народів Росії, "вони сподівалися пробудити націоналістичні інстинкти в російських народних масах і знайти серед цих останніх в царині національного питання більше співчуття, ніж у питаннях соціального законодавства чи аграрних законів, де їх класова позиція відштовхувала від них широкі трудящі верстви російського народу" [37].

Резолюція ЦК кадетів від 2 липня була затверджена як постанова на ІХ партійному з'їзді (23-28 липня 1917 р.), на якому знову актуалізувалось українське питання [38]. Доповідачем з цієї проблеми був П. Мілюков, який підкреслив, що такі самочинні відокремлення від Росії до рішення Установчих Зборів не є правильним вирішенням національного питання, тому позиція України викликала протести в середовищі кадетів. Він заявив, що "наші товариші і ЦК, який схвалив їх спосіб дій, вважали, що у всякому випадку вирішувати українське питання таким чином, як воно було вирішене, тобто шляхом санкції явочним порядком утворених установ невизначеної компетенції, установ, які захопили невизначену територію і перебували у невизначених відносинах з центральними установами й вимагали санкції тільки для того, щоб викликати такий самий явочний розвиток, що цей спосіб вирішення одного з найбільших національних питань Росії навряд чи правильний, що він може, у випадку якщо таким способом явочного порядку будуть вирішувати свої національні питання інші національності держави, спричинити вирішення шляхом доконаних фактів такого питання, яке може бути вирішено тільки Установчими Зборами одночасно для всієї Росії" [39]. Показовим є той факт, що у пресі був опублікований скорочений варіант промови Мілюкова, пом'якшений, а архівна справа містить весь текст доповіді, де висловлювання про українське питання набагато різкіші.

27 липня 1917 р. на вечірньому засіданні ЦК закладено принципи організації комісії з українського питання. До її складу мали входити члени ЦК і представники губернських комітетів партії (по 2 з кожного комітету) таких губерній: Київської, Волинської, Подільської, Бессарабської, Херсонської, Таврійської, Полтавської, Чернігівської, Харківської, Катеринославської і від Кубанської області. Щодо участі представників партії в Центральній Раді вирішено визнати можливою участь партійних організацій від тих губерній, комітети яких вважають необхідною таку участь, насамперед Київського обласного комітету, але роботу членів партії в Генеральному секретаріаті визнано неможливою [40].

Таким чином, події Лютневої революції, повалення самодержавства змусили конституційно-демократичну партію внести корективи до своєї програми і, зокрема, змінити пункти, що стосувались національного питання. Однак зміни не містили вимог автономного устрою України, як на те сподівались кадети-українофіли та українці, враховуючи піднесення національно-визвольного руху, який вже не обмежувався тільки культурними вимогами, а висував гасло політичної автономії. У березні 1917 р. кадети визнали достатнім надання органам місцевого самоврядування права провінційної автономії, тобто можливості подання спільних клопотань з питань їх компетенції до центральних установ та видання нормативних актів у сферах господарської та культурної діяльності. Факт утворення Центральної Ради, проголошення І Універсалу негативно оцінювались кадетами як події передчасні, незаконні, небезпечні для цілісності Росії. Характерна для лібералів риторика про рівність прав націй на культурно-національне самовизначення була замінена закликами про збереження єдності і неподільності Росії, що було притаманне до Лютневої революції насамперед російським партіям націоналістичного спрямування. Вагомість України для збереження цілісності Росії підтвердила липнева урядова криза, причиною якої став вихід з коаліції міністрів-кадетів, котрі не погодились з принципом автономії України. Ставлення партії до українського питання протягом березня-липня 1917 р. засвідчило декларативність усіх попередніх національних вимог кадетів. Український рух розглядався конституційно-демократичною партією як реальний чинник розпаду Росії, небезпечний каталізатор загострення внутрішніх протиріч у державі.

Література:

1. Комин В. В. История помещичьих, буржуазных и мелкобуржуазных политических партий в России. - В 2 ч. - Ч. 1. - Калинин, 1970. - С. 196.

2. Минц И. И. История Великого Октября. - В 3 т. - Т. 2. - М., 1978. - С. 514; Славин Н. Ф. Из истории июльского политического кризиса 1917 г.// История СССР. - 1957. - №2. - С. 133.

3. Бондаренко Д. Я., Крестовская Н. Н. Переговоры Временного правительства и Украинской Центральной Рады весной и летом 1917 года // Отечественная история. - 2002. - № 2. - С. 83-96; Кудлай О. Б. Переговори Центральної Ради і представників Тимчасового уряду (28-30 червня 1917 р.) // Український історичний журнал. - 1999. - № 6. - С. 43-54; Солдатенков В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. - К., 1999. - 976 с.

4. Съезды и конференции конституционно-демократической партии. - В 3 т. -Т. 3. - Кн. 1. - 1915-1917 гг. - М., 2000. - С. 551.

5. Там само. - С. 554.

6. Там само. - С. 559.

7. Там само. - С. 564-569.

8. Там само. - С. 660, 662.

9. VIII съезд партии Народной Свободы // Вестник партии народной свободы. - 1917. - № 14-16. - С. 12.

10. Там само.

11. Там само. - С. 11.

12. Там само. - С. 15.

13. Там само. - С. 16.

14. Там само.

15. Милюков П. Итоги VIII съезда партии Народной Свободы // Вестник партии народной свободы. - 1917. - № 2. - С. 1.

16. Там само. - С. 3.

17. Яневський Д. Політичні системи України 1917-1920 років: спроби творення і причини поразки. - К.,2003. - С. 93.

18. Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. П. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Українські проекти в Російській імперії. - К., 2004. - С. 434.

19. Винниченко В. Відродження нації. - К.,1990. - Ч. І. - С. 167-168.

20. Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року: Документи і матеріали. - К., 2003. - С. 430.

21. Государственный архив Российской Федерации (дальше - ГАРФ), ф. 523, оп. 2, д. 24. - Арк. 1.

22. Там само. - Арк. 2.

23. Там само. - Арк. 3.

24. Там само. - Арк. 5.

25. Там само. - Арк. 7.

26. Протоколы Центрального Комитета и заграничных групп конституционно-демократической партии. - В 6-ти т. - Т. 3. 1915-1920. - М., 1998. - С. 380.

27. Там само. - С. 381.

28. Милюков П. Н. История второй русской революции. - Мн., 2002. - С. 202.

29. Милюков П. Н. Воспоминания. - М., 2001. - С. 630-631.

30. Воззвание Центрального комитета // Вестник партии народной свободы. - 1917. - № 8-10. - С. 10; ГАРФ, ф. 523, оп. 2, спр. 22. - арк. 3-3 об.

31. Мануйлова А. А. Почему кадеты ушли изъ состава Временного правительства // Народная Свобода. - 1917. - 17 июля. - С. 2.

32. Нольде Б. Э. Договоръ съ Радой // Речь. - 1917. - 7 іюля. - С. 1.

33. Там само.

34. Солдатенко В. Ф. Назв. праця. - С. 250.

35. Реєнт О. П. У робітнях історичної науки. - К., 1999. - С. 58; Рубльов О. С., Реєнт О. П. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. - К., 1999. - С. 56.

36. Якупов М. Н. Діяльність конституційно-демократичної партії в Україні (1917-1918 р р.). Автореферат на здобуття ст. канд. іст. наук. - К., 1994. - С. 15.

37. Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. П. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Українські проекти в Російській імперії. - К., 2004. - С. 442.

38. Постановления ІХ съезда партии народной свободы // Вестник партии народной свободы. - 1917. - № 11-13. - С.12-13

39. ГАРФ, ф. 579,оп. 1, д. 745. - Арк. 1.

40. ГАРФ, ф. 523, оп. 2, д. 22. - Арк. 11.