Соціально-економічні причини першої хвилі української еміграції кінця XIX - початку XX століття

1
















Соціально-економічні причини першої хвилі української еміграції кінця XIX - початку XX століття





















Зміст роботи

Вступ 3

I. Соціально-економічний розвиток в Україні кінця XIX-початкуXX ст. 6

1.1 Скасування кріпацтва 6

1.2 Реформи 60-70-х років XIX ст. 8

1.3 Розвиток промисловості 10

1.4 Сільське господарство 11

II. Причини української еміграції кінця XIX-початку XX ст. 13

2.1 Становлення і консолідація української нації 13

2.2 Переселенські рухи українців 15

Висновок 27

Список використаної літератури 29

















Вступ



Протягом останніх десятиліть XVIII та всього XIX ст. український народ, економічно визискуваний і політично переслідуваний в Україні, відчував щораз більший голод на землю. Водночас окупаційні імперські уряди спроваджували на українські землі чужинців (головно росіян і німців), яким не тільки давали земельні наділи, але й матеріальну допомогу, щоб вони могли загосподаритися.

Створювалася парадоксальна ситуація — українські землі колонізували чужинці, а український селянин, не маючи достатньо землі для утримання власної родини, мусив шукати вільних земель поза межами своєї батьківщини.

У пошуках "вільної землі", нових теренів поселення, український селянин дістався Поволжя, дійшов до Центральної Азії і далі вздовж південних окраїн Сибіру, понад рікою Амур, добрався до Тихого Океану, організовуючи поселення, надаючи їм відомі в Україні топографічні українські назви. Одночасно із західних земель України селяни заходили у найдальші закутини американського континенту, починаючи від холодної Канади, зокрема степових провінцій Манітоби, Саскачевану й Альберти, аж до найдальше висунених окраїн Південної Америки, таких як провінції Ріо Негро і Чубут в Аргентині. В кожній країні вони мусили пристосовуватися до локальних відносин, відмінних природних і культурних умов.

____________________________________________________________________________________________________________________________Еміґрація як соціальний феномен властивий багатьом суспільствам і має різні причини і наслідки, що позначаються на житті народів і цілого людства. Нині у світі, за різними даними, від 150 до 175 млн. осіб (понад 3 % населення планети) проживають за межами країн свого походження. Із них близько 70 млн. — міґранти. Участь українців у глобальних світових міґраційних процесах — вражаюча: близько 45 % нашого люду живе за межами України. З них українські трудові міґранти становлять понад 10 % (близько 8 млн., а в сезонний пік їхня кількість збільшується майже удвічі) від загальної кількості міґрантів у світі. Частка українських еміґрантів і трудових міґрантів, відносно до загальної чисельності українського соціуму, найвища в світі. Цей показник особливо тривожний на тлі депопуляції українського етносу — низької народжуваності й високої смертності.

Український соціум, фактично, розділений надвоє: трохи більше половини українців живе на своїй материковій території, а решта розпорошена за межами України. Через це в українській культурі утворилися дві паралельні течії: одна — в Україні, друга — за кордоном, які донедавна були розділені ще й політико-ідеологічними бар’єрами. До того ж, на українських етнічних землях за кордоном зникають корінні українці. Зникають не фізично, а номінально, що засвідчують дані переписів у сусідніх країнах (Росії, Польщі, Білорусі, Словаччині, Румунії, Молдові). Причини різні, але головна — відсутність належної підтримки, захисту з боку України як держави.

В Україні на державному рівні ніхто не займається вивченням відпливу фахівців за кордон, не ведеться й належного державного статистичного обліку. І найтривожніше — відсутня стратегія захисту й розвитку духовно-інтелектуального ресурсу нації. Україна назавжди втрачає свій інтелектуальний потенціал. Серед причин виїзду українських фахівців за кордон на першому місці — потреба реалізувати себе професійно. Та переважна більшість освічених людей змушена виконувати некваліфіковану, низькооплачувану роботу, аби заробити собі на більш-менш забезпечене життя. Від першої хвилі до четвертої простежується зростання освітнього рівня еміґрантів. Коли перші еміґранти були переважно неписьменні й тому виконували некваліфіковану, найважчу роботу в країнах оселення, то друга й третя хвилі потягла за кордон переважно людей освічених.

Коли в ХIХ столітті Українська нація була нацією депортованих, то в ХХІ столітті стала нацією міґрантів. На жаль, сьогодні жодна з державних структур офіційно не відстежує, тим паче не регулює виїзду наших людей за кордон, не займається захистом їхніх прав та виявленням інших проблем трудової міґрації.

Актуальність теми дослідження: на сьогодні тема соціально-економічних причин еміграції є надзвичайно актуальною. Донедавна в українській еміґрації називали три хвилі переселенського руху: перша — з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першої світової війни (70-ті рр. ХІХ ст.—1914) — економічна; друга — період між двома світовими війнами (1917—1939) — економічно-політична; третя — роки Другої світової війни та повоєнний період — політична. І ось у середині 90-х років ХХ ст. виникла четверта — новітня хвиля української трудової міґрації, яка переростає в еміґрацію. Парадоксальність новітньої економічної міґрації та еміґрації в тому, що коли перша хвиля масового переселення українців припала на добу нашої бездержавності, то четверта хвиля виникла в Українській державі. Цю парадоксальність бачимо і в спільній причині першої й четвертої еміґраційних хвиль — у соціально-економічній мотивації, у бідності, в неможливості реалізувати себе на Батьківщині.

Об’єктом вивчення є література з історії України кінця XIX – початку XX століття, історичні документи цього періоду, що містять інформацію про соціально- економічний розвиток та політичну ситуацію на Західній та Наддніпрянській Україні.

Мета роботи – виявити причини першої хвилі української еміграції через дослідження соціально-економічного стану українського населення в кінці XIX – на початку XX століття,

I. Соціально-економічний розвиток в Україні кінця XIX- початку XXст.

1.1 Скасування кріпацтва

На західноукраїнських землях внаслідок революції 1848-1849 років обов’язкові панщинні роботи, що становили основу феодальної залежності селянина від поміщика, були скасовані імператорським законом. Селяни одержали громадські права і – за великий викуп – право власності на земельні ділянки, що перебували у їхньому користуванні.

На Наддніпрянській Україні кріпацтво залишилося недоторканим. З 13,5 млн. усього населення 5,3 млн. становили приватновласницькі і 5,2 млн. державні селяни. Ніяких громадських прав вони не мали, як не мали також і коштів, щоб замінити рутинні способи ведення своїх господарств. Малопродуктивною була кріпацька праця і в поміщицьких економіях та промислових мануфактурах.

На 1860 р. продуктивність праці кріпака в Російській імперії, в тому числі і підвладній їй Наддніпрянській Україні, була такою, як ще у 1800р. у країнах Центральної Європи, коли там панували різні форми кріпацтва. Отже, кріпацтво, по суті, гальмувало розвиток народного господарства.

За дорученням царя Олександра II підготовку реформ про звільнення селян від кріпосної залежності здійснювали поміщики. Реформу поміщики і царські чиновники проводили на основі того, що було записано в царському Маніфесті, загальному і місцевих «Положеннях» про звільнення селян з кріпацтва. Підписані царем 19 лютого 1861 р., ці документи були обнародовані в Петербурзі і Москві – 5 березня, а в містах і селах України – з 9 березня до 2 квітня. За цей час ( на випадок заворушень народних мас) поліцейські власті підготувались до екзекуцій. Адже реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння і майже повсюдно зменшила ті мізерні наділи, якими селяни користувались до реформи. Одержані селянами наділи були настільки мізерні, що увічнилися у гірко-глузливих народних приказках: «Дожились до того, що хоч серед хати орати», «Поле, що й курці лапою ступити ніде», «Тіснота така, що зі стріхи на чужий город капає». Деякі земельні наділи на Правобережжі були зроблені царизмом з демогогічно-провокаційною метою: підбурити українських селян проти учасників польського визвольного руху – здебільшого з родин місцевих поміщиків. Але й ці «подачки» не розв’язали питання селянського малоземелля, яке залишалося тут найгострішим в Україні.

В цілому внаслідок реформи 1861 р. українські землі втратили понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи манші 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового мінімуму. Та й ці мізерні наділи селяни повинні були протягом 49 років викупити у поміщиків на основі встановлених реформою цін, які значно перевищували тодішні риночні ціни на землю. Так, в Україні до 1906 р., коли «викупні платежі» припинилися, поміщики одержали за землю, передану селянам, 382 млн. крб., в той час, як її ринкова вартість становила 128 млн. крб. Таким чином, фактично селяни викуповували не тільки землю, а й особисту волю.[1, с. 91]

Реформа надала право поміщику протягом двох років самому визначити і оформити у так званих уставних грамотах розміри земельних наділів селян. В цей період селяни перебували в становищі «тимчасово-зобов’язаних», змушені були, як і раніше, відбувати панщину або платити оброк. В багатьох місцевостях таке становище продовжувалось багато років, бо надання селянам дозволу на викуп наділів цілком залежало від бажання поміщика аж до 1883 р. З часу проголошення реформи 1861 р. протягом двох років дворові селяни мали працювати на поміщика чи платити йому оброк, а потім ставали нікому непотрібними, оскільки наділення їх землею не передбачалось законом.

Долю державних селян, які в Україні становли близько половини всієї кількості селянства, визначив прийнятий спеціальний закон про поземельний устрій. Згідно з ним селяни одержували право викупити свій наділ, а до того часу вони повинні були сплачувати щорічний державний оброчний податок. 58% державних селян одержали наділи менші 5 десятин.

І все ж, внаслідок реформ 1861 і 1866 років виникли умови для перетворення робочої сили в товар, тобто утвердилося панування прогресивнішого ( порівняно з феодальним ) типу товарного виробництва – капіталістичного, економіка якого грунтувалася на ринкових відносинах усього населення. Щоправда, гальмували цей процес численні кріпосницькі пережитки, які не викоринилися і після проведення селянської реформи. Селяни залишилися нижчим податним станом, обтяженим непомірними викупними платежами ( з процентами за державну позичку ), а також подушною податтю (що накладалася незалежно від розмірів та стану селянського господарства) і поземельним податком. Як пережиток кріпосницької системи зберігалися і натуральні повинності: дорожна, візницька та ін.

1.2 Реформи 60-70-х років XIX ст.

Вслід за селянською реформою царський уряд у 1860-1870-х роках провів ряд значних реформ щодо адміністративно-політичного управління та розширення громадянських прав населення. Малося на увазі передусім те, що до запровадження цих справді прогресивних реформ добровільно прилучаться найактивніші і найрадикальніші діячі широкої демократичної громадськості, і це їх, мовляв, відхилить від участі в антиімперській революційній та опозиційній суспільно-політичній боротьбі, зокрема, в українському національному русі. Однак реальне життя не виправдало таких сподівань і розрахунків російського царизму.

Земська реформа. Згідно із реформою 1 січня 1864 р. були засновані земства – виборні органи місцевого самоврядування. Активними земцями були видатні діячі українського національного руху Іван Лучицький, Петро і Дмитро Дорошенки, Ілля Шраг, Василь Тарновський, Олександр Русов, Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Михайло Коцюбинський та ін.

У земському самоврядуванні брало участь усе населення, яке мало земельну власність: дворяни, духовенство, міщани, селяни. Від них шляхом самообкладання кожної десятини землеволодінь надходили й кошти для різноманітної діяльності земств. Наприкінці ХІХ ст. земства підпорядковували собі майже все культурне і економічне життя у повітах українських губерній Лівобережжя і Півдня.

Населення цих губерній одержувало безплатну медичну допомогу, незалежно від того, чи сплатив господар земські податки. Навчання сільського населення царське міністерство освіти повністю переклало на земства. Земства популяризували нові сільськогосподарські культури, давали на прокат новітні машини й знаряддя, допомагали розводити племінну худобу, продавати продукти рільництва, окрім того, заохочували розвиток кустарних промислів, займалися меліорацією, лісництвом тощо.

Отже, земства в Україні – там, де вони діяли з 1864 р. – відіграли значну позитивну роль у піднесенні добробуту, рівня освіти, національної самосвідомості населення. Це наочно було видно у порівнянні з населенням Правобережжя, де земства виникли аж у 1911 р. ( саме до цього часу царизм не давав дозволу на їх існування, страха.ючись, щоб вони не потрапили під вплив польсько-шляхетського руху).[1, с.95]

Міська реформа. Реформа самоврядування у містах згідно з Міським положенням була проведена від 16 червня 1870 р. Запровадження міських дум, членів яких обирало все населення, було кроком уперед у громадському самоврядуванні порівняно з міськими думами, які існували ще на основі законоположення Катерини ІІ (цариця надала право міського самоврядування лише дворянам). Міські думи займалися тим же, що й земські управи у сільській місцевості. Щоправда, між ними існувала й суттєва відмінність. Земства мали справу переважно з українським населенням (як правило, селянами), а в містах України під владою Російської імперії населення було змішаним, тут разом з українцями проживало багато росіян, євреїв, поляків, на півдні – греків, вірмен та ін.

Судова реформа. Судова реформа була проголошена царським указом від 20 листопада 1864 р. Замість станового суду, підпорядкованого безпосередньо владі губернатора і закритого від громадськості, було запроваджено суд публічний. Згідно із законом цей суд був незалежний від органів адміністративного управління. Обов’язковою стала участь у судових засіданнях представників громадськості. Це були так звані присяжні засідателі. Разом з суддею вони виносили вирок підсудному.

Фінансова реформа. Проникнення капіталістичних відносин в усі сфери господарського життя швидко підняло роль грошової системи. Управління нею на всій території Російської імперії з 1862 р. повністю взяло на себе царське міністерство фінансів. Реформа запровадила і Державний банк.

Військова реформа. Законодавчими актами 1862-1874 років було здійснено військову реформу: переозброєння і переобмундирування армії, вдосконалення її постачання, управління системи підготовки офіцерських кадрів. Замість рекрутських наборів вводилася загальна військова повинність усіх громадян з 20-річного віку строком дійсної служби шість-сім років.

На практиці хабарі знатному чиновництву і покровительство властей дозволяли обходити закони. Губернатори та їхній бюрократично-чиновницький апарат у містах і повітах постійно втручалися у діяльність громадських органів самоврядування. І все ж, царські реформи 60-70-х років мали неабияке значення в історії України. Вони законодавчо закріпили громадянські права населення, розширили його можливості брати активну участь у підприємницькій і торгівельній діяльності, а, отже, сприяли розвитку народного господарства України.

1.3 Розвиток промисловості

Протягом 60-80-х років в ХІХ ст. в Україні завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури до машинної індустрії, найхарактернішими ознаками якої було застосування у виробництві парових двигунів, системи машин та верстатів.

Економічний розвиток України у той час визначали насамперед галузі важкої промисловості – вугільна, залізнорудна, металургійна, машинобудівельна. Найінтенсивніше розвивався Донецько-Криворізький залізнорудний басейн – головна вугільно-металургійна база України.

За останні два десятиріччя ХІХ ст. у Катеринослівськвй і Херсонській губерніях виникли 17 великих металургійних заводів. Ряд з них було подувано на кошти іноземних капіталістів: англійських – завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (нині Донецьк); бельгійських – Дніпровський завод у селищі Кам’янському (нині Дніпродзержинськ); французьких – Гданцівський завод біля Кривого Рогу.

З 1888 до 1894 рр. в Україні було організовано 22 іноземні акціонерні компанії з основним капіталом майже 63 млн. крб. У 1900 р. переважно іноземним капіталістам належали 65 діючих підприємств сільськогосподарського машинобудування – найрозвинутішого в Україні. [2, с.478]

Наприкінці ХІХ ст. виникли великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 р. вони побудували 233 паровози. На той час довжина залізничної колії в Україні досягла 8417 км. Першою була відкрита залізниця (1865 р.) довжиною 219 верст, що з’єднала Балту й Одесу.

Царський уряд, у віданні якого перебувало все залізничне будівництво, як правило, у цій справі в Україні керувався колонізаторськими і військово-стратегічними міркуваннями. Йго не цікавили потреби місцевого економічного життя. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило понад три четвертих від загальноімперського, перважно обслуговувало Російську імперію з її найдовшими у світі залізничими магістралями. Всі головні найбільші залізниці спрямовувалися до позаукраїнських центрів Росії і Прибалтики. Переслідувалася й мета зберегти однобічний, фактично колоніального характеру товарообмін, який склався між Україною та Росією.

Адже лише 15% промислових підприємств в Україні виробляли готову прдукцію, а вся решта постачали сировину для виготовлення такої продукції у Росії. Тому, готові товари, що довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж сировина з України.

Колоніальним аграрно-сировинним придатком до промислово розвинутих центральних та західних провінцій Австро-Угорської імперії залишилися підвладні їй західноукраїнські землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Протягом 70-80-х років ХІХ ст. Тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрчно-заводської промисловості. Щоправда охопив він, головним чином, нафтово-озокеритну, лісопильну та борошномельну галузі, на яких почали досить широко застосовуватися парові двигуни. Переважна більшість машин і промислових товарів широкого вжитку доставлялися сюди із промислово розвинутих провінцій імперії. Це не тільки підривало можливості промислового розвитку західноукраїнських земель, а й розоряло місцевих робітників.[1, c.97]

1.4 Сільське господарство

В умовах колоніальної залежності західноукраїнських земель при збереженні національного і соціального гноблення корінного населення з боку економічно панівних верств , якихось помітних зрушень у розвитку сільського господарства не виявилося і після скасування панщини. Щоправда, у життя все більше впроваджувалися капіталістичні вільнонайомі форми організації праці сільського населення. Вже наприкінці XIX ст. на західноукраїнських землях налічувалося понад 4 тис. постійно і поденно найманих робітників. У сільському господарстві Східної Галачини і Південної Буковини застосовувалося майже 218 тис. машин і технічно удосконалених знарядь праці. Новітню сільськогосподарську техніку і найману працю використовували вже і заможні сеяни. Наприкінці XIX ст. з усього сільського населення західноукраїнських земель таких налічувалося: у Східній Галичині – понад 11%, у Північній Буковині – понад 8%.[2, c.476] Разом з тим, майже половина селянських господарств вважалися бідняцькими. Годі було сподіватися від них товарної продукції: зібраного врожаю не вистачало навіть для власного прохарчування родини сілянина-бідняка.

Під владою Російської імперії процес розшарування українського селянства в умовах уапіталістичного розвитку був ще виразнішим. Наприкінці XIX ст. заможні селяни в Україні становили близько чверті усього сільського населення, зосередивши в своїх руках близько 40% селянських земель і понад 5% робочої і продуктивної худоби. Господарства деяких селян-багатіїв досягли розмірів значних поміщецьких маєтків – у тисячу десятин землі і навіть більше. В середньому на один селянський двір припадало 10 десятин, а на один поміщецький маєток – 507 десятин.[1, c.97]

Понад половина селянських гоаподарств, земельна власність яких так і не перевищувала 5 десятин, вважалася бідняцькими. Щоб поліпшити своє життя, селяни-бідняки наймалися до заможніших односельчан або до поміщецьких економій. Чимало з них взагалі залишали домівки і тимчасово або назавжди наймалися на фабрики і зіводи. Наприкінці XIX ст. в Україні налічувалося до 2 млн. сільськогосподарських робітників. Типовою картиною пореформенного життя були юрби заробітчан на дорогах.

Масове переміщення робітників створило особливі форми їх найму,властиві високорозвиненому капіталізму. В багатьох регіонах України були створені робітничі ринки, де збиралися тисячі робітників і куди приїздили наймачі. Таку роль відігравали торгові села Новоукраїнка, Бірзула, Мостове; залізничні станції Знам’янка, Лозова, Долинець; містечка Шпола, Сміла, Каховка; міста Біла Церква, Єлісаветград, Бобринець, Вознесенськ, Одеса, Катеринослав.

Земельні наділи переважної більшості селян оброблялися відсталими засобами: не вистачало не тільки робочої худоби, а й найпримітивнішого реманенту. У 8-х роках XIX ст. близько половини селянських дворів в Україні не мали своїх коней.

Водночас з капіталістичною системою господарювання, що базувалася на вільному наймі робітників при застосуванні реманенту власника, поширювалась так звана відробіткова система – прямий пережиток кріпосництва. Вона полягала в тому, що селяни, страждаючи від малоземелля, брали в поміщика ділянки в оренду і як плату за те обробляли своїм примітивним реманентом поміщицьку ріллю чи віддавали панові більшу частину зіьраного на цій землі врожаю.

Загалом розвиток капіталізму в сільському господарстві пореформеної України у складі Російської імперії відбувався двома шляхами, відомими у всесвітній історії як пруський і американський. Перший передбачав повільне пристосування поміщицькиї господарств до праці вільнонайманиї робітників при збереженні їх напівкріпосницької залежності. Селяни ж прагнули до поліпшення свого життя шляхом повної ліквідації кріпосництва і запровадження фермерського господарства.

II. Причини української еміграції кінця XIX- початку XX ст.

2.1 Становлення і консолідація української нації

Процес становлення і консолідації української нації на етнічній основі значно посилився і прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин на всій території України. Визначальну роль у цьому процесі відігравала більша частина українських земель, відома під назвою Наддніпрянської України. Саме вона, об’єктивно сформована на базі давніх великих історико-географічних регіонів, становила компактну цілісність, без якої не могла існувати ні українська народність, ні українська нація.

В цілому територія України кінця XIX ст. охоплювала 850 тис.км2 , з них 9/10 передувало під владою Росії, а 1/10 під владою Австро-Угорської імперії. [2, c. 484-488]

Становлення і консолідація української нації супроводжувались абсолютним зростанням населення України на всій її території. Це зростання відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення в Україну великих мас вільнонайманих працівників з багатьох губерній європейської Росії. Населення України під владою Російської імперії з 1863 до 1897 рр. збільшилося з 13,4 млн. чоловік до 23,4 млн. З кінця 50-х до кінця 90-х рр. XIX ст. зросло населення західноукраїнських земель з 3,9 млн. чоловік до 5,9 млн.

Українська нація формувалася переважно як селянська. На 1900 р. 95% населення займалося сільським господарством і лише 1% був зайнятий у промисловості. Прошарок української інтелігенції становив не більше 15 тис. чоловік.[1, c.102-105]

Помітне місце в економіці України посів клас підприємців та торговців (буржуазія). Понад 100 тис. осіб жили на прибуток від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. У власності діячів промислово-торговельної буржуазії українського походження перебували заводи і фабрики, шахти і рудники, банки тощо. Капіталістами-мільйонерами наприкінці XIX ст.. стали родини Терещенків, Харитоненків, Симиренків, Яхненків, Римаренків, Демченків, Алчевських та ін.

В умовах розвитку капіталізму постійно відбувався процес соціального розкладу селянства, одні багатіли, інші бідніли. На Наддніпрянський Україні заможні селяни становили близько чверті сільського населення, у Західній Україні 2/5 з усіх селянських господарств вважалися заможними. Водночас майже половина селянських господарств в усій Україні вважалися бідняцькими: їх земельні ділянки не перевищували 3 десятин на західноукраїнських землях і 5 десятин на східноукраїнських землях.

З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка на той час не була однорідною. Найбільша частина національно свідомої української інтелігенції жили і працювала поза межами великих міст. Безпосередньо і повсякденно контактуючи з широкими народними масами, вона докладала багато зусиль для поширення масової української національної свідомості, чим робила суттєвий внесок у процес становлення української нації.

За ініціативою національно свідомої української інтелігенції у побут народних мас поступово входило щорічне відзначання роковин Тараса Шевченка, що також консолідувало українську націю. Цьому сприяв і значно зрослий загальний інтерес українського народу до свого історичного минулого. Історія України сприймалася її фахівцями, письменниками, митцями, а також широким загалом населення, незалежно від того, по який бік кордону вони жили, як своє рідне, близьке, єдине ціле. Широкі кола освіченої громадськості у справі піднесення національної свідомості зверталися до вивчення і популяризації усної народної творчості. Виходили в світ збірки записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо.

Цементуючою силою єдності національної культури об’єктивно виступала українська мова. Саме в цей період вона формувалася як літературна. Її розвитку сприяли написані Олександром Потебнею, Павлом Житецьким, Агатангелом Кримським та іншими вченими чисельні наукові праці і навчальні посібники з історії та граматики української мови. Почали видаватися двомовні словники: на Наддніпрянський Україні – російсько-українські; в Галичині – німецько-українські.

Вже на початку XX ст.. вийшов упорядкований Борисом Грінченком багатотомний словник української мови, який і сьогодні є найкращим джерелом знань нашого народу.Зусиллями Івана Франка, Івана Верхратського, Кирила Студинського, Михайла Возняка було започатковано видання в Галичині багатотомної книжкової серії пам’яток української мови і літератури.

Найбільше сприяла розвитку літературної мови та засвоєнню її словникового фонду класична художня література. Поетичні і прозові твори Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуй-Левицького, Лесі Українки, Павла Грабовського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича не тільки ставали класикою українського письменства, а й були найдієвішим чинником формування літературної мови. Раніше діалектно роздроблена українська мова ставала єдиним цілим, зрозумілим на свій території України. Її визнавали своєю мовою і наддніпрянці, і волиняни, і слобожани, і галичани, і подоляни, і закарпатці.[2, c.472]

Утвердження української літературної мови в культурному процесі та побуті населення було пов’язане також і з господарським життям народу. Проте тісної взаємодії у розвитку економіки, культури і мови української нації в умовах утверджуваного у другій половині XIX ст.. капіталістичного ладу в Україні не сталося. Заходи у галузі освіти українського населення, спонукувані правлячими колами Романівської та Габсбурзької монархій, об’єктивно вели до його денаціоналізації. На початку XX ст.. ¾ населення України були ще неписьменними. Неосвіченість широких народних мас виступала перепоною у розвитку національної свідомості, пригнічувала почуття національної гідності. Національне гноблення у галузі культури і освіти на свій території України поєднувалося з соціально-економічним пригнобленням корінного населення.

Нарешті сама наявність насильницьки створеного російсько-австрійсько-угорського кордону, ускладнювала економічні, суспільно-політичні та культурні зв’язки між західно- і східноукраїнськими землями. Це мало вирішальний негативний вплив на процес становлення і консолідації української нації, який міг би бути завершений лише за умови возз’єднання українських земель у єдиній соборній державі.

2.2 Переселенські рухи українців

Мільйони селян, одержавши свободу після скасування панщини на західноукраїнських землях і кріпацтва на Наддніпрянській Україні, могла вже цілком розпоряджатися своєю власною долею. Це, а також поліпшення медичного обслуговування сільського населення земськими лікарями створювало умови для природного приросту населення. За рахунок імміграції в Україну: стихійної, викликаної потребами у робочій силі для зростаючих капіталістичних підприємств, кількість українцій серед народонаселення на території України зменшилась протягом XIX ст. з 90% до 80%. Кількісно зросли національні меншини: як за рахунок природного приросту, так і за рахунок поповнення земляками з сусідніх територій. Насамперед це стосувалось росіян. Наприкінці XIX ст. їх кількість серед усього населення України становила майже 12%. На Лівобережжі та Півдні росіяни разом з русифікованими українцями становили більшість міського населення. На Правобережжі найчисельнішою меншиною були поляки, які тримали першість (60%) серед усього дворянства України. Найбільший природний приріст з національних меншин давнього корінного населення України спостерігався серед євреїв. Протягом другої половини XIX ст. за кількістю єврейське населення ставало більш значним у великих містах України, хоча там воно здебільшого русифікувалося. Найбільшим з єврейських осередків світу вважалася Одеса. Тут євреї становили більше половини всього населення міста.

Національні меншини в Україні зосереджувалися у містах і промислових селищах, за родом професійних занять вони були ближче до промисловості і торгівлі – провідних галузей капіталістичної економіки. Сільське ж господарство традиційно залишалося сферою діяльності переважно українського населення. Українці – хлібороби з діда-прадіда не спокушалися міським життям. Вони прагнули як споконвічні хлібороби укоренитися на землі предків. Однак цьому не сприяла малоземельність а іноді й повне обезземелення селянства, якими супроводжувався процес утвердження капіталістичного ладу в Україні під владою обох імперій.[1, c.135-143]

Таким чином, створилася ситуація, за якої майже 70% працездатного населення на селі не мали змоги зайнятися суспільно-корисною працею. Національну гідність українців ображало також постійне ігнорування їхніх інтересів на рідній землі з боку правлячих кіл Російської та Австро-Угорської імперій, які створювали державні пільгові заохочення до вкорінення і зростання національних меншин на українських землях. Таємні розпорядження царських властей прямо рекомендували: державні (казенні) землі в Україні віддавати переселенцям із внутрішніх, чисто російських губерній, місцеве ж, збідніле населення «переселяти в інші частини Росії, на землі, які призначені для переселенців».

Отже, нестерпний соціально-економічний і політичний гніт, що панував в Україні в період утвердження капіталістичного ладу, разом з міцніючим у масах почуттям особистої громадянської свободи, породили масову еміграцію українців. Найпершою головною і загальною метою українських селян були пошуки вільних земель для сільськогосподарського обробітку.

Переселенський потік з Наддніпрянської України спрямувався на східні і південно-східні окраїни Російської імперії. Переселялися з усіх дев’яти губерній, ле селянам належало лише від 28% до 60% всієї замлі, що оброблялася. Уряд спокушував селян своїми обіцянками пільгового проїзду до місця переселення, надання позичок для господарського обзаведення, худоби, насіння, речей домашнього вжитку, а також звільнення на два-три роки від податків і від призову на військову службу. Самовільних переселенців у 90-х роках XIX ст. нараховувалося не менше половини із загальної кількості.[5]

Не припинявся розпочатий ще з кінця XVIII ст. переселенський рух українців до регіонів Європейської частини Російської імперії, зокрема – в Поволжя і на Північний Кавказ. У другій половині XIX ст. українське населення тут подвоїлося і досягло майже 400 тис. осіб у Нижньому Поволжі і 1300 тис. осіб на Кавказі. Після Кримської війни в 1854-1856 рр. збільшилася також міграція українського населення і в Крим, де після виселення татар залишилися вільні землі. У 1897 р. на 545 тис. населення Криму татари становили 194 тис., або заледве 35,5% населення. З розвитком курортів Криму приплив українців-хліборобів постійно зростав у степовій частині, а росіян у південній, переважно в містах. Оскільки Крим був об'єктом колонізації, то тут поселилося також багато німців, євреїв і греків. Однак жодна з цих національностей не становила абсолютної більшості. У самий час чимало українців переселилося і до Басарабії, де під кінець XIX ст. їх проживало майже 380 тис., що становило 19,6% всього населення. [4, c 27]

Понад 100 тис. українців опинилися у Казахстані та Середній Азії. Коли наприкінці XIX ст. Передкавказзя і Крим здебільшого вже були залюднені, українська колонізація почала повертати на схід — лісостепові простори на пограниччі Казахстану й Сибіру аж до підніжжя Алтайських гір, і Далекий Схід вздовж ріки Амур. Щоправда, вони не були першими поселенцями Сибіру, бо піонерами там були засланці, переважно українські державно-політичні діячі, противники московської політики в Україні. Сюди наприкінці 1650-х рр. були заслані родичі та прихильники гетьмана Івана Виговського, у 1670-1680 рр. — гетьман Дам'ян Многогрішний і гетьман Іван Самойлович, обидва зі своїми родинами. Після Полтавської битви в 1708 р. цар Петро І заслав до Сибіру багато прибічників гетьмана Мазепи, т. зв. мазепинців, а в XIX ст. засилали українських революційних діячів, одних на каторгу, інших на т.зв. вільне поселення за "сепаратизм".[3, c.2789]

У Казахстані, який тоді входив разом з сусідніми частинами Сибіру й Уральщини із головним містом Омськ до складу Степового генерал-губернаторства і частково до Туркестанського генерал-губернаторства, найбільше українців поселилося в Акмолінській області. Наприкінці XIX ст. їх тут проживало понад 50 тис. осіб. Вони становили 7,5%, а в Кокчетавському повіті — майже чверть всього населення.[7, c.7] Але найбільше українців проживало в Томській губернії, де їх налічували до 100 тис. осіб, за нею йшла Омська губернія. Тому на південь від Омська багато місцевостей своїми назвами (Українка, Полтавка, Одеське, Павлоградка, Мар'янівка, Крута Гірка тощо) недвозначно вказують, що їхніми засновниками були українські поселенці.[6] Багато українців оселилося також в Алтайському краї. Тут чорноземний сибірський лісостеп та степ стали смугою інтенсивної української хліборобської колонізації. Із усіх 837 населених пунктів українці чисельно переважали в 363, зокрема в Радянському районі, де вони становили 65% населення. Карта Алтайського краю рясно всіяна українською топонімікою, як Новополтава, Новокиївка, Білоцерківка, Славгород, Яготино. У Славгородському окрузі українці становили майже половину населення.[6]

Розпочалася найвіддаленіша, заохочувана царським урядом, еміграція українців у малозаселені на той час регіони Сибіру і Далекого Сходу. Особливо збільшився цей потік після побудови Транссибірської залізниці. Царський уряд визначив для заселення Єнісейську, Іркутську, Тобольську і Томську губернії, а також Алтайський, Уссурійський і Приморський краї. Наприкінці XIX ст. українців тут налічувалося близько 225 тис. осіб, причому кількість їх серед усього населення областей досягала майже 20%. До Сибіру найбільше українців переселилося із Харківської губернії, яка зайняла одне з провідних місць у переселенні не тільки в Україні, але й усій Росії. За 28 років (1885-1913) з Харківщини переселилося до Сибіру близько 200 тис. осіб.[8, c.99]

Організований рух переселенців на Далекий Схід почався у 1859 р. спочатку через Сибір, а в 1882 р. губернатор Приморської області генерал П. Унтербергер подбав перед центральною владою про перевезення поселенців морем з Одеси на державний кошт і відвів для них найкращі землі в Усурійсько-Ханківській низовині. Тут кожна родина поселенців отримувала сто десятин землі, що було великим заохочуванням для українських мало- чи взагалі безземельних селян. В 1883 р. виїхала через Одеський порт перша група переселенців. Крім переселення на державний кошт, на Далекий Схід відбувалося також переселення на власний кошт. Для заохочення переселенців уряд звільняв молодих людей військового віку від рекрутської повинності протягом десяти наборів. Крім того, переселенці назавжди звільнялися від подушного податку, а від поземельного — на 20 років.[9, c.67]

Історія заселення Далекого Сходу в другій половині XIX — на початку XX ст. ще недостатньо вивчена. Особливо слабо розроблено питання про національний склад переселенців, які прибули до Амурського і Приморського країв. Однак наявні дані про губернії, з яких вони вибули, дають змогу, принаймні у загальних рисах, висвітлити цю проблему.

У справі колонізації Приамур'я у 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст. важливу роль відігравала Лівобережна Україна, особливо Полтавська губернія. Заселення Південно-Усурійського краю Приморської області в 1883-1893 рр. відбувалося переважно з Лівобережної України, в першу чергу з Чернігівської губернії.[9, c.65-67]

Міністерство внутрішніх справ у питаннях еміграції віддавало перевагу губерніям Лівобережної України, оскільки там внаслідок високої питомої ваги поміщицького землеволодіння, а також скорочення розмірів селянських наділів у зв'язку з природним приростом населення, збільшилося число малоземельних селян і посилилося аграрне перенаселення. Крім того, Лівобережна Україна була порівняно близько до південних портів, з яких переселенці від'їжджали на "нові землі". Згідно з опублікованими правилами, щорічно мало переселятися 250 селянських родин.

У 1886 р. переселення за кошт держави було скасовано й уряд надавав дозвіл на переселення тільки тим, хто сам міг оплатити подорож. Крім того, кожна родина мусила привезти зі собою не менше 600 рублів, щоб придбати на новому місці все необхідне для господарства. Це, очевидно, виключило переселення біднішої верстви сільського населення. Але, незважаючи на те, у 1883-1905 рр. на Далекий Схід переселилося з України 109 510 осіб, що становило 65,82% усіх переселенців на той час. Найбільше прибуло їх таки з Лівобережної України — 65 957 осіб, з Правобережної, переважно Київської губернії, 30 470 осіб, а з Південної України — 13 083 особи.[9, c.67]

Наприкінці XIX ст. була збудована Сибірська залізниця, яка сприяла еміграції до Азії. Багато сімей їхало цією залізницею і через Манджурію, зокрема до Приморщини. На Амурщину рух ішов увесь час до Чити залізницею, потім кораблями по Амурі. Головна маса переселенців осідала тоді в районі річки Зеї та її приток. Від 1901 до 1904 р., себто до початку російсько-японської війни, на Далекий Схід приїхало з України 42 500 осіб, а від 1906 р. рух знову збільшився і досягнув своєї вершини у 1907 р., коли прибуло 76 637 осіб. Перед першою світовою війною переселенський рух становив близько 20 000 осіб кожного року.[5] За 20 передвоєнних років з України виселилося понад 2 млн. людей. У 1906-1910 рр. переселялося щорічно приблизно 202 тис., а в 1909 р. — 290 тис. осіб.

У 1900 р. царський уряд видав нові "Тимчасові правила для утворення переселенських ділянок в Амурській та Приморській областях". На їх основі, з 1 січня 1901 р., норму 100 десятин землі на родину замінено на 15 десятин придатної для хліборобства землі на особу чоловічої статі. Але це було загальним правилом для Далекого Сходу, бо в деяких районах, як наприклад, у Семиреченській області — тільки шість десятин на особу чоловічої статі. Незважаючи на це, з уведенням відомої Столипінської реформи в 1906 р. темпи заселення на Далекому Сході ще більше зросли.

Новий переселенський закон від 6 червня 1904 р. сприяв переселенській акції, і право на переселення одержували вже й незаможні верстви селянства. Згідно з законом від березня 1906 р., у губерніях були створені спеціальні органи — землевпорядні комісії, які дозволяли селянам оглянути землі, призначені для переселенців.

Протягом 1906-1916 рр. на Далекий Схід прибуло 259 522 особи обох статей, серед них українці становили 166 787 осіб, тобто 64,7% усіх переселенців Амурської та Приморської областей. Насправді Приамурська область на той час заселялася в основному вихідцями з України,[9, c.68-69] які наприкінці XIX ст. дійшли аж до острова Сахалін, на якому проживало майже 2,5 тис. українських переселенців.

У березні 1906 р. вийшла інструкція "Про порядок застосування закону від 6 червня 1904 р.", що заохочувала селян до переселення. Уряд видавав кредити, пільги на проїзд залізницею, збільшував земельний фонд для переселенців у Сибіру та Середній Азії. Складовою частиною аграрної політики Столипіна було власне масове переселення селян, головним чином мало- і безземельних, на "нові землі".[8, c.10]

Але не всі переселенці, які виїхали, залишалися на постійне проживання в Азії. Частина з різних причин поверталася до своїх рідних місцевостей в Україну. Від 1890 до 1914 року таких поверненців було понад 400 тис. Найчисленнішим було повернення під час кризи 1911-1912 рр., коли більшість емігрантів, знеохочених умовами поселення, поверталися додому. Назагал до 1914 р. в Азії постійно оселилося близько 2 млн. українців.

Америка

Водночас з масовою еміграцією наддніпрянських українців відбувалася така ж масова еміграція і західноукраїнських селян. Соціально-економічні причини еміграції полягали у безземеллі і малоземеллі, безробітті через надлишок працездатного населення, хронічному голодуванні, нестерпних податках та ін. та відчувалися тут гостріше, ніж у Наддніпрянській Україні. Оскільки здавна заселені українцями Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття були найвіддаленішою східною окраїною Австро-Угорської імперії, її правлячі кола виявились нездатними запропонувати будь-що реальне для забезпечення українських селян вільними землями. Таких земель держава практично не мала, тому й не чинила шкоди переселенню українців за кордон. Українські емігранти не осідали в інших країнах Європи, де вільних земель давно не існувало, а направлялися на Американський континент. Там ще було на той час чимало територій, не освоєних господарською діяльністю людини. Найперші нечисельні групи українців на території англійських колоніальних володінь у Північній Америці з’явилися після того, як уряд Польщі у 1658р. на всіх підвладних їй землях заборонив проживання людей не католицької віри. Тих українців, які не погодилися прийняти католицьку чи греко-католицьку віру, змусили покинути батьківщину.[6]

Багато українців опинилися за кордоном, деякі досягли Американського континенту. У цей час Сполучені Штати Америки були вже самостійною державою, а Канада — домінією Британської імперії. Північна Америка з її демократичними законами для українців, що довгі роки були позбавлені своїх політичних, релігійних й економічних свобід, і покидали рідні землі в пошуках кращих можливостей, була найбільш привабливою.

Їх нащадки брали участь у війні за незалежність Сполучених Штатів Америки і громадянській війні північних штатів проти південних. Хоробро бився у лавах Північної армії українець – генерал Василь Турчин, прозваний «грізним козаком». Одним з помічників найвидатнішого провідника національно-визвольної боротьби народів Південної Америки Симона Болівара був українець Михайло Скибицький з Києва. Серед повстанців проти іспанських колонізаторів він був відомий під ім’ям Мігеля Ролі, дослужився до чину інженер-полковника. І в наш час громадяни США глибоко шанують ім’я православного священника Агапія Гончаренка (Андрій Гумницький) – уродженця с.Криве (нині Попільнянського району на Житомирщині). 1865р. Гончаренко переїхав до США. Тут розпочав православну церковну службу, заснував слов’янську друкарню і бібліотеку, видавав англійською і російською мовою газету. Гончаренко активно популяризував серед американців знання про минуле й сучасне України, перекладав англійською Шевченкові поезії, пропагував створення на Алясці «козацької республіки». Він постійно надавав матеріальну підтримку і цінні практичні поради своїм землякам. Тих, хто масово прибував до США наприкінці 1870-х років, він залучав до організованого ним у Каліфорнії сільськогосподарського кооперативу «Українське братство». «Наш батько» говорили вони про засновника української діаспори на Американському континенті.

У 70-90-х рр. XIX ст. увесь потік емігрантів з України спрямовувався до США, Канади і Бразилії. Уряди цих країн заохочували масове переселення з-за кордону. Всі, хто бажав працювати, навіть не маючи професії, влаштовувались чорноробами на заводах, фабриках, шахтах. Так, перша емігрантська група українських переселенців, прибувши із Закарпаття до США, влилася в лави шахтарів штату Пенсільванія. Найбільше ж українські переселенці прагнули отримати для сільськогосподарського обробку земельну ділянку.

Майже всі українські переселенці на Американський континент походили із західноукраїнських земель. Позбавлені державної незалежності, ці іммігранти, здебільшого бідні й неграмотні, називали себе по-різному, найчастіше русинами, або залежно від того, з якої займанщини приїхали, австрійцями, коли з Галичини, чи мадярами, якщо із Закарпаття. Слово "русин" в англійській мові часто інтерпретували як росіянин і так їх записували в реєстр. Таке неправильне реєстрування емігрантів з України тривало в Америці довгі роки.[6]

З цієї причини урядова статистика не виявляла громадян українського походження навіть у тих частинах Америки, де вони довгі роки заселяли цілі квартали міст. Наприклад: журнал Історичного товариства "Roots", що виходить у Міннесоті, опублікував статистику про різні національні групи штату за 1860-1920 рр., але там про українців не було жодної згадки, незважаючи на те, що в 1900-х рр. у містах Міннеаполісі, Чісгольмі та Сейнт Пол жило не менше 5000 українців. [5]

Виняток становило християнсько-протестантське угрупування так званих штундистів, які через утиски їхніх релігійних переконань царськими властями, змушені були покинути рідні землі Наддніпрянської України і оселитися у США, штатах Вірджинія і Південна Дакота. Одне з поселень ці українські переселенці назвали «Київ», ще одне село, спільно побудоване штундистами Наддніпрянщини і греко-католиками Закарпаття, назвали «Україна».

Українська імміграція США, яка наприкінці XIX ст. налічувала більш як 200 тис. осіб, завдяки піклуванню національно свідомих церковних та світських діячів, зберігала українські національні звичаї і традиції, усвідомлюючи себе єдиною національною спільнотою.

Канада

Наприкінці XIX ст. набагато меншою за кількістю була українська іммігрантська громада Канади. За своїм кліматом Канада подібна до Сибіру, північні простори якої покривають вічні леди, зате південна її частина, вздовж американського кордону, найбільш відповідна для хліборобської колонізації.

Початком української еміграції до Канади офіційно вважають 1891 р., коли на кораблі "СС Орегон" 7 вересня до порту Квебек приїхали перші два поселенці — Іван Пилипів і Василь Єлиняк з села Небилова, Калуського повіту в Галичині.

У Канаді відбулися 1896 р. нові вибори і до влади прийшли ліберали на чолі з Вілфридом Лор'є, а міністром внутрішніх справ став Клифорд Сифтон. Новий уряд ставився прихильно до європейських емігрантів, бажаючи заселити Західну Канаду. Згідно з переписом населення в 1901 р., українські іммігранти в Канаді становили вже 5682 особи. Одначе міністр внутрішніх справ, звітуючи у Парламенті про імміграційну акцію, стверджував, що в 1899 р. вже було в Канаді 12 950 осіб, в одному тільки 1899 р. прибуло 5500.[5] Люди, які приїжджали з Галичини й Буковини, здебільшого називали себе русинами, галичанами, буковинцями, а також австрійцями, оскільки прибували з Австро-Угорщини і мали австрійські паспорти. Навіть Греко-католицька Церква, до якої переважна більшість іммігрантів-українців належала, називала себе ще "руською", чи німецькою - Ruthenische. І так вона була заінкорпорована в Канаді — the Ruthenian Greek Catholic Church — Руська Греко-католицька Церква.

Вважаючи, число українців, які прибули до Канади в 1891-1924 рр., не усталене і коливається між 100 і 170 тис.,[6] канадський науковець Чарлз Г. Янг, добре обізнаний з питання української імміграції до Канади і об'єктивний у висновках, на основі даних Канадського Міністерства Імміграції твердив, що загальне число прибулих до Канади "галичан", "буковинців", чи "рутенців" у 1896-1914 рр. включно перевищує 170 тис.[5] Правдою є й те, що деяка частина українців емігрувала з Канади до США, а дехто повернувся на рідні землі, але перепис населення в 1911 р. підтверджує тільки 75 432 особи. На основі даних імміграційного Бюро загальне число "галичан", "буковинців" і русинів за період від перепису населення 1911 р. до першої світової війни в 1914 р. прибуло 63 515 осіб. Коли цю цифру додати до кількості українського населенням до 1911 р., то всіх українців перед війною 1914 р. повинно було бути не менше 138 947.[5]

Згідно з офіційною статистикою 1911 р., найбільше українців поселилося у провінції Манітоба зі столицею Вінніпег — 30 684 особи. На другому місці провінція Алберта зі столицею в Едмонтоні — 22 276, на третьому — Саскачеван зі столицею в місті Ріджайна — 17 583 особи, а на четвертому — Онтаріо зі столицею в Торонто — 3078 осіб. Українські поселенці у степових провінціях — це в основному хлібороби, за винятком тих, що жили по містах і працювали здебільша на фабриках та залізницях. Ті, що затрималися в Онтаріо і в Британській Колюмбїї — це здебільша індустріальні робітники. Завдяки цим поселенцям у степових провінціях появилася низка українських топографічних назв таких самих як і в Галичині, чи взагалі в Україні: Київ, Львів, Теребовля, Україна, Шевченко і т.п. Але центром українського церковного та культурного життя стало місто Вінніпег, столиця Манітоби.

У новозбудованих селищах українські іммігранти намагалися зберегти національні традиції – і в особливостях будівництва житла, і в декоративно-ужитковому мистецтві. Обряди громадського побуту поселенці утверджували ті ж самі, що були й на батьківщині. Так само справляли весілля, хрестини, похорони, відзначали народні і релігійні свята, не забували народних пісень, привезених з батьківщини, хоча створювали і нові.

Бразилія і Аргентина

Найтяжчими на Американському континенті були негаразди, яких зазнали першопоселенці у Бразилії та Аргентині. Перші сміливці з Галичини й Буковини прибули сюди ще в 70-80-х рр. XIX ст. Спокушена ж досить суттєвими пільгами урядів цих країн (брали на себе транспортні витрати, надавали десятирічну відстрочку за оплату одержуваних у повну власність великих земельних наділів -25-50 га), масова українська імміграція до цих країн розпочалася у 90-х рр. Природні умови тут докорінно відрізнялися від тих, що були на батьківщині - незвичний тропічний клімат серед зовсім незаселених пустель, прерій та джунглів. Хронічні хвороби, величезний відсоток смертності через відсутність елементарної медичної допомоги та антисанітарію побутових умов призвели до того, що чимало українців повернулися на батьківщину. Інші, не маючи коштів на зворотній шлях, влаштовувалися на різні будівельні роботи, наймитували у поміщиків та заможних фермерів. На початку XX ст. у Південній Америці проживало вже близько 20 тис. українців.

Перші відомі українці в Бразилії — це родина Миколи Морозовича, що виїхав з Золочівщини у 1872 р. Окремі випадки еміграції з Галичини до Бразилії були в 1876 р., потім у 1886, а в 1891-1892 рр. виїхало до 60 українських родин-емігрантів.

Уряд Бразилії намагався заселити землі всередині країни, щоб їх загосподарити. Масового характеру еміграція набрала в 1895-1896 рр. внаслідок т. зв. бразилійської гарячки, спровокованої агентами італійських пароплавних ліній, які обіцянками дешевої землі, а також тим, що бразилійський уряд покривав кошти подорожі, спонукали сільську бідноту північно-східної Галичини. Протягом двох років виїхало понад 5000 родин, тобто близько 15 000 українців. У 1897-1907 рр. була друга хвиля масової еміграції знову з Галичини і цього разу виїхало понад тисяча родин, але вже на власний кошт.[5]

Перші групи українців з Наддніпрянщини і Західної Волині в кількості 120 родин прибули до Бразилії між 1892-1914 рр. З них близько 90 родин поселилися у провінції Ріо Гранде до Суль, а решта розпорошилася по інших провінціях.

Голод, пошесті, як також вороже ставлення місцевого населення, спричинили серед перших поселенців велику смертність, деякі з них поверталися до Галичини. Тільки наполегливість і завзятість української людини та духовна наснага дозволили їй вийти переможно з цієї, здавалось би, безнадійної ситуації.[6] Треба підкреслити, що до першої світової війни українські поселенці займалися головно хліборобством серед субтропічних лісів.[6]

Визначити рік приїзду першого українця емігранта до Аргентини дуже важко. За час від 1857 р., тобто від часу створення спеціального імміграційного уряду в Аргентині, з Австро-Угорщини приїхало 5363 емігранти й не може бути сумніву, що між ними був якийсь відсоток українців. Про це, зрештою, свідчать прізвища іммігрантів, щоправда частково перекручені до невпізнання. За 1881-1885 рр. до Аргентини приїхало 5529 австро-угорців і 120 "русос", тобто русинів. Від цього часу щораз частіше з’являються австро-угорські іммігранти з означенням "русос".[5]

Докладнішу інформацію про українських поселенців в Аргентині маємо від липня 1897 р., коли до порту Посадас прибули іммігранти з Галичини і, як виявилося, в них не було достатньо грошей для закупівлі землі у провінції Буенос-Айрес. Тоді Др. X. Лянуссе, губернатор Національної Території Місіонес, запропонував їм поселитися в Місіонес, де вони дістануть на довготермінові сплати землю та ще й державну допомогу. І так вже в липні вирушила в дорогу валка возів, запряжена волами, до віддаленої майже на 1 200 км провінції Місіонес. Вона складалася з 14 родин, разом 69 осіб, головно з Товмацького повіту Західної України.

Ця група українських поселенців 27 серпня 1897 р. прибула до місцевости Апостолес у провінції Місіонес, колишнього індіянського поселення. Там вони застали вже шість українських родин, засновників Апостолес, що приїхали через Бразилію. Насправді провінція Місіонес, яка розміщена в субтропічному кліматі, своєрідне продовження теренів, що їх колонізували українські поселенці в штаті Парана з Бразилії. Місіонес знаходиться у північно-східній Аргентині, поміж ріками Парага й Уругваєм, і межує на сході з Бразилією, а на заході — з Парагваєм.

За один рік кількість українських поселенців в Апостолес зросла до 250 осіб; в липні 1900 р. приїхало ще 1600 осіб, в 1901 р. — 1700, а в 1903 р. — також близько тисячі. Протягом кількох років село Апостолес та навколишні колонії були заповнені українськими переселенцями греко-католиками, хоча серед них було трохи латинників, але всі вони говорили українською мовою. Ці перші іммігранти приїжджали з південно-східніх повітів Галичини — Коломийського, Бучацького. Чортківського, Гусятинського, Заліщицького й Тернопільського.

У провінції Місіонес дуже родюча земля, на якій організовано великих розмірів плантації чаю, тютюну, цукрової тростини і "жерба мати" (рід південно-американської рослини, з якої виготовляють напій, подібний до чаю), а також великі лісові простори, які є головним багатством провінції. Тут є також великі гори, озера та водоспади (Ігвазу на ріці тієї самої назви, заввишки 80 м і завширшки понад 1 км, тобто два рази більший від водоспаду Ніагара та ще кілька менших — Сальтос дель Мосона, Сальтос Енкантадо, Сальтос де Алегріа та ін.).

У 1900 р. на території Місіонесу налічувалося понад 800 родин українців, що осіли на господарствах в Апостолес, Азара, Трес-Капонес та ін.[4] До першої світової війни в Місіонес було понад 5000 поселенців.

Приїхавши на нові місця поселення і поборовши перші життєві труднощі, українці організовували своє життя на свій лад. Всі вони тужили за батьківщиною, звичаями, зокрема відчували брак церкви, щоб задовольнити свої духовні потреби. Тому одним з перших громадських будинків були церкви. Згідно з деякими відомостями, першу українську маленьку капличку збудували українські поселенці в місцевості Ляс-Тунас, віддаленої від Апостолес на яких 13 км, вже 1901 р., але докладніших даних про неї немає.

Майже кожна українська громада в Місіонес — це відбиток української громади на рідних землях. Вона має свою церковцю з дзвіницею, парохіяльний дім, цвинтар, а деякі також і школу. Основна різниця полягала в тому, що в Аргентині немає сіл, бо українські поселенці живуть хуторами і кожний з них має наділ землі не менший 25 га.[4]

Інша частина поселенців того часу осіла в столиці Буенос-Айрес і місцевості Беріссо, коло Ля Пляти, віддаленій від Буенос-Айреса на 60 кілометрів. Це були здебільше особи самітні або й одружені, які вже до виїзду за океан заробляли на прожиток по містах, а то й поза кордонами Австро-Угорщини, у Франції і в Прусії. Маючи вже уявлення про фабричну працю чи взагалі міські зайняття, вони так легко не піддавалися пропаганді еміграційних агентів, які в першу чергу шукали аграрних поселенців.

Найактивніший наплив українців до Аргентини був від початку імміграції в 1897 р. аж до початку світової війни 1914 р., зокрема в 1901-1903 рр. Перед першою світовою війною, в 1901-1913 рр. до Аргентини приїхало близько 10 000 українських поселенців. Українці поселилися майже в усіх передових провінціях Аргентини: червоноземному Місіонес, тропічному Чако, Мендозі, Тукумані, а також у Ріо-Негро, Чубуті. Але основною провінцією українського хліборобського населення аж до першої світової війни залишилася таки Місіонес, а Буенос-Айрес — центром українців-робітників.

Однак скільки українців прибуло в той час до Аргентини — важко твердити, оскільки урядову статистику в Аргентині, так само як і в Бразилії, не оголошують. Зрештою, у цій статистиці національність визначається не місцем народження, а тим, з якої держави приїхали переселенці. Тому українці, народжені в Україні під російською займанщиною, фігурують як росіяни, а переселенці з Галичини чи Буковини — як австрійці.[5]



Висновок



Донедавна в українській еміґрації називали три хвилі переселенського руху: перша — з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першої світової війни (70-ті рр. ХІХ ст.—1914) — економічна; друга — період між двома світовими війнами (1917—1939) — економічно-політична; третя — роки Другої світової війни та повоєнний період — політична. І ось у середині 90-х років ХХ ст. виникла четверта — новітня хвиля української трудової міґрації, яка переростає в еміґрацію. Парадоксальність новітньої економічної міґрації та еміґрації в тому, що коли перша хвиля масового переселення українців припала на добу нашої бездержавності, то четверта хвиля виникла в Українській державі. Цю парадоксальність бачимо і в спільній причині першої й четвертої еміґраційних хвиль — у соціально-економічній мотивації, у бідності, в неможливості реалізувати себе на Батьківщині.[6]

Отже, майже нічого не змінилося в соціально-економічному становищі українців за 130 років. Змінився на гірше демографічний стан нашого суспільства. Коли джерелом першої хвилі масової еміґрації був надлишок сільського населення (Україна тоді мала найвищий у Європі природний приріст населення через високу народжуваність), то зараз при катастрофічній депопуляції українського народу через низьку народжуваність і високу смертність, коли українське село, по суті, вимирає, й рівень безробіття в ньому сягнув 80%, Україна перетворилася на постачальника за кордон переважно інтелектуальної, висококваліфікованої й дешевої робочої сили. Близько 30 % українських учених працює на науку й економіку розвинутих країн. За даними Держкомстату України, з 1997 до 2001 рр. за кордон офіційно еміґрували близько 90 тис. громадян України з вищою освітою та майже 128 тис. із незакінченою вищою та середньою освітою. Протягом останніх десяти років з України виїхали 574 доктори наук і 907 кандидатів наук, третина з яких віком близько 40 років, тобто найперспективніші фахівці. У зв’язку з виїздом науковців і висококваліфікованих спеціалістів втрати України в грошовому еквіваленті становлять понад 1 млрд. доларів США на рік, а духовно-моральні втрати незліченні. (Для довідки: підготовка фахівця з вищою освітою технічного й природничого профілів обходиться Україні близько 10 тис. доларів США, а в розвинутих країнах ці затрати більші в 10 разів). Втрачаючи свій людський, духовно-інтелектуальний потенціал, Україна, по суті, інвестує неоціненний живий капітал в економіку практично всіх розвинутих країн світу. Таким чином, ми на шкоду собі сприяємо цілеспрямованій політиці розвинутих країн із залучення висококваліфікованої робочої сили — живого капіталу за рахунок імміґрантів. В Україні на державному рівні ніхто не займається вивченням відпливу фахівців за кордон, не ведеться й належного державного статистичного обліку. І найтривожніше — відсутня стратегія захисту й розвитку духовно-інтелектуального ресурсу нації. Україна назавжди втрачає свій інтелектуальний потенціал. Серед причин виїзду українських фахівців за кордон на першому місці — потреба реалізувати себе професійно. Та переважна більшість освічених людей змушена виконувати некваліфіковану, низькооплачувану роботу, аби заробити собі на більш-менш забезпечене життя. Від першої хвилі до четвертої простежується зростання освітнього рівня еміґрантів. Коли перші еміґранти були переважно неграмотні й тому виконували некваліфіковану, найважчу роботу в країнах оселення, то друга й третя хвилі “вихлюпнули” за кордон переважно людей освічених. Із їхнього середовища вийшли лідери громадсько-політичних і культурно-освітніх організацій. Стара еміґрація, або діаспора (офіційна назва — закордонні українці; у березні 2004 року Верховна Рада прийняла Закон України “Про правовий статус закордонних українців”) — це громадяни країн свого оселення, добробут і всі права яких цілком забезпечені. Новітні трудові міґранти й еміґранти залишаються громадянами України, в основному вони приїхали на роботу на певний час, аби покращити свій добробут і повернутися в Україну.

Український громадський сектор зобов’язаний поставити високі вимоги перед владними структурами в ім’я національних інтересів, аби Україна прийшла до розв’язання проблем трудової міґрації й соціального захисту своїх громадян — своїх національних інтересів з урахуванням досвіду передових країн. Україна повинна входити у світовий міґраційний процес на правовій основі. Це має стати стратегією нашої внутрішньої й зовнішньої політики.

























Список використаної літератури

1. Сарбей В.Г. Історія України XIX- початку XX ст. Підручник для 9 класу середньої школи. Видання друге. - К., «Ґенеза» - 1996 р.

2. Енциклопедія українознавства (загальна частина). — Київ, 1995 р.

3. Енциклопедія українознавства (словникова частина). — Київ, 1995 р.

4. Василь Верига. Нариси з історії України (кінець XVIII- початок XXст.).Вид»Світ», Львів, 1996

5. URL:http://etn.iatp.org.ua

6. URL:http://slovoprosvity.com.ua

7. Атлас. Українці — східна діаспора. — Київ, 1993.

8. Проскура Н.Л. Переселення селян з Харківської губернії у роки Столипшської реформи // Український історичний журнал. — 1973. — № 6.

9. Кабузан В.М. Переселення українців у Далекосхідний край в 1850 -1916 рр. // Український історичний журнал. — 1971. — № 2.