Селянська реформа 1861 року і її юридичне оформлення

Вступ

Процеси, пов’язані з прийняттям Земельного кодексу України, показали, який складний вузол економічних, соціальних, політичних протиріч зав’язався навколо аграрної проблеми в нашій державі. Успішна діяльність держави щодо забезпечення реалізації аграрної реформи неможлива без звернення до вітчизняного історичного досвіду. Якщо зважити на те, що змістом сучасних реформаторських процесів є урізноманітнення шляхів розвитку для ринку в сільському господарстві, тоді необхідно акцентувати увагу на політико-правових процесах, пов’язаних з діяльністю місцевого державного апарату Російської імперії в Україні під час скасування кріпосного права. Те, як реалізовувались правові основи реформи, у великій, якщо не вирішальній, мірі визначалось діями державного апарату, в тому числі його низових ланок.

Об’єктом дослідження є юридичні акти та умови звільнення селян і наділення їх землею, що склалися в процесі скасування кріпосного права за реформою 1861 р. в Україні.

Мета дослідження – виявлення особливостей проведення селянської реформи 1861 р. в Україні; визначення організаційно-правових основ діяльності місцевого державного апарату Російської імперії під час підготовки і реалізації реформи , спрямованої на скасування кріпосного права в Україні.

Ліквідація кріпацтва стала переломним моментом, що знаменував перехід від соціально-економічної феодальної формації до капіталістичної. Процес утвердження капіталізму в Україні розвивався згідно із загальними для всієї Росії закономірностями і водночас в ньому виявлялися особливості, зумовлені як історичним минулим, так і колоніальною політикою, здійснюваною царатом щодо України.

1. Передумови проведення реформи 1861 року

Ліквідацію феодально-кріпосницьких відносин, що відкрила шлях для встановлення нового, буржуазного ладу, царський уряд здійснив через селянську реформу 1861 р. В умовах, коли внутрішня політика царського уряду приводила до посилення класового і національного гноблення, бюрократичної централізації управління, примусової русифікації, очевидною стала неможливість збереження кріпосного права.

В економіці України все ж таки переважало виробництво сільськогосподарської та переробної продукції. Царизм хотів закріпити за Україною колоніальне становище і значення бази сільськогосподарської продукції та сировини, зберегти більш низький у порівнянні з Центральною Росією рівень економічного розвитку.

Розклад феодального ладу на Україні йшов одночасно з поступовим і рішучим зростанням капіталістичних елементів як в промисловості, так і в сільському господарстві. На закономірність цього процесу вказував К. Маркс: «Економічна структура капіталістичного суспільства, - писав він, - виросла в економічної структури феодального суспільства. Розклад останнього звільнив елементи першого».1

1.1 Становище селян в першій половині ХІХ століття

Загострення протиріч між старими феодальними виробничими відносинами і новим характером капіталістичних продуктивних сил проявлялось також у витісненні праці кріпосних працею вільнонайманих робітників, особливо на механізованих підприємствах, та в неможливості в той же час задовольнити потребу у вільнонайманих робітниках у зв’язку з закріпаченим становищем селян.

В гонитві за прибутками і збільшенням товарів поміщики посилювали експлуатацію, зокрема збільшували кількість днів панщини, в зв’язку з чим селяни були позбавлені можливості забезпечити своє існування працею на власному наділі.

Надзвичайно зросла тенденція позбавлення селян одного в найголовніших засобів виробництва - землі. Намагаючись розширити посівні площі і пасовища, поміщики зменшували селянські наділи або зовсім відбирали їх у селян.

Однак посилення експлуатації і обезземелювання селян не давали поміщикам бажаного ефекту. Продуктивність праці селян і сільського господарства в цілому не збільшувались. Головна причина кризи в сільському господарстві була в непродуктивній кріпосницькій праці на базі старої, надзвичайно низької за своїм рівнем кріпосницької техніки. Впровадженню ж нової сільськогосподарської техніки і нових капіталістичних методів ведення сільського господарства перешкоджали непридатність для цього кріпосного селянина. Він головна про дедуктивна сила в сільському господарстві, але був придавлений злигоднями, принижений особистою залежністю і жахливою темрявою. «Кріпосницька організація суспільної праці, - писав В. І. Ленін, - трималася на дисципліні палки, при крайній темноті й забитості трудящих, яких грабувала, з яких знущалася жменька поміщиків». 2

В 40-х роках в організації державних і феодальних повинностей державних селян відбулись деякі зміни.

На Україні, як і в інших місцевостях Росії, стягнення подушних феодальних повинностей, а також мирських і земських зборів було замінено повинностями, в основі яких знаходились земля і промисли, якими володіли й займалися селяни. 3 цього часу феодальні платежі державних селян виступали у формі поземельно-промислового податку.3

Спочатку, в 1844 р., царизм з метою обмеження і часткової ліквідації польського землеволодіння провів на Правобережжі реформу, що припиняла господарський стан. Відповідно до цієї реформи для державних селян Правобережжя вводилась єдина форма феодальної ренти - поземельний оброк на загальних з іншими губерніями Росії підставах.

Феодально-залежне становище державних селян визначалось, поряд з покладеними на них тяжкими податними обов’язками, з урізаним і обмеженим характером їх правоздатності.

На початку XIX ст. державні селяни України, як і Росії, залишались надзвичайно обмеженими у вільному пересуванні і зміні місця проживання.

Розширення правоздатності державних селян було вимушеною поступкою з боку панівного класу процесу нездоланого розширення сфери участі все нових прошарків суспільства в товарно-грошових відносинах, які набували буржуазного характеру і розвивалися в надрах феодального ладу.

Такого роду поступками царизм розраховував розширити можливості державних селян по відшуканню коштів для виконання великих державних і феодальних повинностей.

В гіршому становищі, порівняно з державними селянами, знаходилися поміщицькі кріпосні селяни. Вони становили величезну масу цілком пригнобленого сільського населення.

На початок 60-х років на Правобережжі поміщицькі кріпаки становили 50% населення /8 млн. чоловік на Лівобережній Україні - 35% населення /1,7 млн. чол. на Півдні України /в Таврійській, Херсонській, Катеринославській губерніях/ поміщицьких селян було 25% всього населення /600 тисяч чол/.4

Оскільки поміщицькі селяни були власністю окремих дворян-поміщиків, то вони перебували в їх повному розпорядженні і управлінні. Поміщик здійснював по відношенню до селян адміністративну, поліцейську і судову владу. Селяни не мали ніяких політичних прав.

1.2 Селянський рух на Україні в дореформений період

Під тиском зростаючого народного антикріпосницького руху, самодержавство в першій половині XIX ст. з метою створення вигляду обмеження поміщицького свавілля видало декілька актів. До них відносились указ 1804 р. - про заборону продавати кріпосних на ярмарках та торгах, поодинці і без землі; 1825 р. - про заборону продавати кріпосних в найм на мануфактури; 1842 р. - про обмеження застосовуваних поміщиками покарань різками, двомісячним арештом тощо.

Проте всі ці нормативні акти носили декларативний характер. Порушення їх не тягло за собою для феодалів ніякої санкції і на Україні, як і в усій Росії, поміщики їх до уваги, як правило, не брали.

Такий же характер мала і проведена на Правобережній Україні в 1847 р. інвентарна реформа. Суть її полягала в тому, що форми і масштаби залежності кріпосних селян від поміщиків з 1847 р. повинні були визначатися інвентарними правилами, затвердженими царем. Насправді інвентарні правила закріплювали поміщицьку власність на землю, закріплювали за селянами користування мізерними наділами землі за станом на 1847 р. і залишали величезні повинності селян на користь поміщиків у вигляді панщини та оброку.

На зростання експлуатації і гноблення народні маси України, як і всієї Росії, відповідали посиленням класової боротьби. Втечі селян досягли такої масовості, що маєтки деяких поміщиків збезлюдили. В деякі роки кількість селянських заворушень на Україні перевищувала кількість виступів селян по всіх інших губерніях Росії. Так, в 1848 р. В усій Росії було зареєстровано 70 заворушень селян, 40 з яких відбулися в Україні.5

Селянські заворушення охоплювали поміщицькі маєтки і села, казенні маєтки і військові поселення. В ряді випадків поміщицькі і державні селяни у виступах проти феодального гніту об'єднували свої сили.

Оцінюючи селянські рухи та їх значення в дореформеній Росії, В. І. Ленін писав: «Коли було кріпосне право,— вся маса селян боролася з своїми гнобителями, з класом поміщиків, яких охороняв, захищав і підтримував царський уряд. Селяни не могли об'єднатися, селяни були тоді зовсім задавлені темнотою, у селян не було помічників і братів серед міських робітників, але селяни все ж боролися, як уміли і як могли. Селяни не боялись звірячих переслідувань уряду, не боялись екзекуцій і куль, селяни не вірили попам, які з шкури пнулися, доводячи, що кріпосне право схвалене святим письмом і узаконене богом (прямо так і говорив тоді митрополит Філарет!), селяни повставали то тут, то там, і уряд нарешті поступився, боячись загального повстання всіх селян».6

2. Селянська реформа 1861 року

Робота над проектом реформи тривала довго. Розпочалася вона у 1857 р. заснуванням Секретного комітету з селянської справи. Потім основні засади реформи обговорювалися в губернських комітетах з поліпшення побуту селян, звідки пропозиції направлялися на розгляд двох спеціальних редакційних комісій, які, завершивши роботу, передали проект у Головний комітет, під представництвом великого князя Костянтина Миколайовича. Там йому надали остаточної форми. Після цього, на початку 1861 року, проект був внесений у державну раду і по бажанню царя негайно розглянутий. Государ особисто відкрив засідання державної ради по селянській справі й у великій промові указав раді, що знищення кріпосного права «є його пряма воля». Для виконанні цієї волі рада розглянула й схвалила проект закону про звільнення селян. Ані торгово-промислова буржуазія, ні тим більше селянство до підготовки реформи не були допущені. У річницю свого вступу на престол, 19 лютого 1861 року, імператор Олександр II підписав знаменитий маніфест «Про скасування кріпосного права».

2.1 Правова база селянської реформи 1861 року в Україні

Одночасно з Маніфестом в той самий день були затверджені ще 17 законодавчих актів, що містили умови визволення селян. На територію України поширювалися документи як обов'язкові для всієї Російської імперії («Общее положение о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости, их усадебной оседлости и о содействии правительства к приобретению сими крестьянами в собственность полевых угодий», «Правила о порядке приведения в действие положений о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости»), так і спеціально призначені для українських губерній місцеві положення. Так, порядок проведення селянської реформи в Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях, а також в тих повітах Харківської губернії, для яких було характерним общинне землекористування, визначався «Местным положением о поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих землях в губерниях великороссийских, новороссийских и белорусских». Для Чернігівської, Полтавської і частини Харківської губерній, де переважала подвірна форма селянського землекористування та існувала значна нерівномірність у дореформеному наділенні землею різних категорій селянства (господарів двору, піших робітників та ін.), було видане особливе Положення про поземельний устрій селян. Для губерній, що входили до Правобережної України з переважанням помісного дворянства польського походження і подвірної форми надільного землекористування у селян, чинним було «Местное положение о поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих землях в губерниях Киевской, Подольской и Волынской».

2.2 Основний зміст реформи

У змісті селянської реформи можна виділити кілька основних напрямів. Передусім це скасування кріпосного права й особисте визволення селян. «Крепостное право на крестьян, водворенных в помещичьих имениях, и на дворовых людей, — зазначалося в Загальному положенні, — отменяется навсегда» и им надаются права «состояния свободных сельских обывателей». Це означало, що з моменту оприлюднення Маніфесту 19 лютого 1861 р. колишній кріпосний селянин, у якого раніше поміщик міг відібрати все, що у нього було, а його самого продати, подарувати, програти в карти, без усякої вини заслати до Сибіру, міг вільно розпоряджатися своєю особистістю. За поміщиками зберігалися лише деякі права щодо нагляду за поведінкою селян, які вийшли з кріпосної залежності.

Однак отримання селянством в повному обсязі прав «свободных сельских обывателей» не було одноразовим актом, а являло собою тривалий процес. Не випадково, Маніфест 19 лютого 1861 р. досить невизначено проголошував, що кріпосні люди отримають повні права вільних селянських обивателів «в свое время». І справді, селяни протягом двох років, тобто до 19 лютого 1863 p., зобов'язані були відбувати ті ж самі повинності (панщину й оброк), що й за часів кріпосного права, і підкорятися, як і колись, поміщикам. Упродовж цього часу Сенат за поданням губернаторів призначав із числа дворян мирових посередників, на яких покладалося розв'язання спорів між селянами і поміщиками і втілення в життя реформи 1861 р. на місцях.

Поміщики або мирові посередники повинні були скласти для кожної селянської общини статутні грамоти, в яких «будет исчислено, на основании местного положения, количество земли, предоставляемой крестьянам в постоянное пользование, и размер повинностей, причитающихся с них в пользу помещика как за землю, так и за другие от него выгоды». Зміст статутної грамоти обов'язково доводився до відома відповідної селянської общини, і селяни мали право вносити до неї свої зауваження і пропозиції. Після того, як селян ознайомлювали з текстом статутної грамоти і мировий посередник визнавав її зміст таким, що відповідає вимогам закону, грамота набувала чинності. Згода селян на умови, передбачені грамотою, не була обов'язковою. З цього часу селяни ставали тимчасовозобов'язаними. Поки що вони одержували землю лише в користування і за це мусили розраховуватися повинностями на користь поміщика — панщиною або оброком, які мало чим відрізнялися від їхніх колишніх кріпосних повинностей.

Положення «Про поземельний устрій» закріплювали виконання подібного роду повинностей на весь період тимчасовозобов'язаного стану, що тривав від двох до дев'яти років, а інколи і до 1 січня 1883 р. Так, у губерніях Південної України і в деяких повітах Харківської і Чернігівської губерній сума оброку становила 9 крб. за вищий, зазначений наділ або ж призначалося 40 чоловічих і 3О жіночих днів панщини. У Чернігівській, Полтавській і частині Харківської губерніях за десятину лану залежно від розряду місцевості оброк призначався у розмірі від 1 крб. 40 коп. до 2 крб. 80 коп. Панщина обчислювалася тільки «чоловічими пішими днями» у кількості від 12 до 21 дня. У Київській, Подільській і Волинській губерніях оброк коливався від 1 крб. 35 коп. до 3 крб. 30 коп., а панщина «чоловічими пішими днями» — від 8,5 до 20 днів. 7

Отже, поміщикам надавалася можливість користуватися протягом тривалого часу дармовою працею своїх колишніх, зменшувати площе селянських земель, надавати їм неповні душові наділи.

У селах Лівобережжя і Півдня було відрізано близько 1 млн. десятин, або 15 % загальної площі землекористування. Із загальної кількості 2,5 млн. ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. (із сім’ями — 440 тис. осіб) були зовсім позбавлено землі. Майже 100 тис. одержали наділи до 1 десятини на ревізьку душу. Наділи, менші за 5 десятин, тобто менші за прожитковий мінімум, одержали 94 % ревізьких душ. До того ж поміщики залишали собі найкращі землі, а селянам віддавали найгірші, позбавляли селян випасів, водопоїв, луків, лісів та інших угідь. Інтересам поміщиків відповідала також закупівельна операція, яку здійснював царський уряд. Загалом селяни повинні були внести закупівельних платежів на суму, що приблизно в чотири рази перевищувала тогочасну ринкову вартість землі. Для державних селян (50 % селянства України — 2,2 млн. ревізьких душ) умови реформи були сприятливіші. Вони одержали майже вдвічі більші земельні наділи, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші.8

Ще одним напрямком реформи було наділення селян землею. У зв'язку з цим виняткового значення набувало питання про розмір земельних наділів, які одержували селяни. Автори законодавчих актів про реформу виходили з того, що селянин повинен одержати землі рівно стільки, скільки необхідно, щоб прив'язати його до села, і не допустити переїзду в місто. Іншими словами, землі наділяли стільки, щоб її селянину не вистачало, тобто щоб він був прив'язаний до поміщицького господарства, вимушений йти в кабалу. Як наслідок, тільки 4,8% селян отримали наділи в розмірі, що забезпечував прожитковий мінімум, тоді як основна маса одержала менше землі, ніж мала до реформи.

Стаття 3 Загального положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності, проголошувала: «Помещики, сохраняя право собственности на все принадлежащие им земли, предоставляют за установленные повинности в постоянное пользование крестьян усадебную их оседлость и сверх того, для обеспечения их быта и для выполнения их обязанностей пред правительством и помещиком, то количество полевой земли и других угодий, которое определяется на основаниях, указанных в местных положениях»9. Остаточне вирішення питань про розміри земельних наділів і повинності залежало від добровільної угоди між селянами і поміщиком. З цією метою і був утворений інститут мирових посередників, покликаних примирити інтереси сторін. Однак цілком зрозуміло, що добровільної угоди між селянами і поміщиками з цього питання не могло бути. Тому закон одночасно встановлював досить визначені норми розміру наділів, максимально забезпечуючи при цьому інтереси поміщиків окремих губерній і повітів. Там, де земля давала невеликий прибуток, установлювалися дещо більші норми наділів, бо поміщику було вигідніше одержати викуп за землю, ніж вести своє господарство, і, навпаки, в місцевостях, де земля була кращої якості, більша її частина залишалася у власності поміщиків, а селянам виділялися мінімальні ділянки.

Розміри селянських наділів визначалися трьома місцевими положеннями, які враховували специфіку поземельних відносин у різних районах України. Зокрема, губернії Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська, а також деякі повіти Харківської і Чернігівської губерній згідно з одним із місцевих «Положений» поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну й степову. Ці смуги додатково поділялися на місцевості, для кожної з яких визначався розмір наділу на селянську душу, в який входили як присадибні ділянки, так і орні, сінокосні землі і пасовиська.

Крім того, «Положение» передбачало й іншу можливість обмеження селянського наділу. Наприклад, якщо сільська община виявляла бажання викупити землю у власність, поміщик мав право відрізати собі дві третини наділу. Він також міг за домовленістю з селянами виділити їм безплатно лише четверту частину вищого або зазначеного наділу, а решту землі залишити собі.

Певні відмінності мало «Місцеве Положення» про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської. Його специфіка полягала в тому, що в основу наділення селян землею був покладений принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля розподілялася в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося за общинної форми землекористування, а на основі сімейних ділянок, що складалися з садиби та польового наділу, або тільки з садиби. Вищий наділ на душу, залежно від місцевості, коливався від 2,75 до 4,5 десятин, нижчий становив половину вищого. При цьому, якщо існуючий селянський наділ перевищував вищий розмір наділу, розрахованого на всю селянську общину, то поміщику дозволялося відрізати цей надлишок у своє безпосереднє розпорядження. Якщо після надання землі в користування селян у розпорядженні поміщика залишалося менше однієї третини загальної кількості угідь, що йому належали, то він міг утримувати у своєму безпосередньому розпорядженні до третини всієї кількості угідь.

Внаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн. десятин землі, або понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи, менші за п'ять десятин, що було нижче норми середнього прожиткового мінімуму. 344 тис. селян відпускалися на волю без землі або з наділом до 1,5 десятин на ревізьку душу. Найгірше забезпечувалися землею колишні поміщицькі селяни Полтавської, Катеринославської та Харківської губерній, де на одну ревізьку душу припадало від 1,1 до 1,9 десятин. Не набагато кращою була ситуація в Подільській (2 десятини), Київській (2,1 десятини) та Чернігівській (2,4 десятини) губерніях. Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втратили внаслідок реформи 40% своїх колишніх наділів, а в Харківській — 31%.10

На Правобережній Україні діяло особливе Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях у Київській, Подільській та Волинській губерніях. Його основу становили дані так званої інвентарної реформи, яку царат насильно здійснив у цих губерніях у 1847—1848 pp., зробивши спробу законодавчо врегулювати взаємовідносини поміщиків і кріпосних селян. Під час реформи в кожному поміщицькому маєтку вводилася інвентарна книга, в якій фіксувалися розміри наділів, а також норми панщини та інших селянських повинностей. Визначав ці норми сам поміщик, вся земельна власність якого залишалася недоторканою. Тепер відповідно до даного Положення за селянами визнавалося право на одержання повного інвентарного наділу. В тому разі, коли фактичний наділ був меншим за інвентарний, селянам дозволялося подавати мировому посереднику клопотання про повернення в їхнє користування відрізаної поміщиком мирської землі. Однак цю можливість селянам реалізувати було далеко не просто: по-перше, клопотання приймалися тільки від імені всього сільського товариства; по-друге, була потрібна наявність певних доказів про зменшення поміщиками розміру інвентарного наділу. Спір остаточно вирішувався губернським з селянських справ присутствієм.

Ще одним важливим принципом реформи була платність визволення селян. З самого початку ні в кого з авторів реформи не було сумніву, що поміщики мають одержати компенсацію за втрату ними колишнього статусу. Спосіб, за допомогою якого уряд замаскував викуп селянської волі, був такий: замість того, щоб брати за землю ринкову вартість, навіть з певною націнкою, автори реформи вирішили визначати цю ціну через оброк, який зовсім не відповідав реальній вартості землі. Оброк був значно вищим в нечорноземних губерніях, де вартість землі була меншою. Тому під час викупу наділу селяни платили, як правило, ціну, яка не тільки була вищою за ринкову, а й набагато перевищувала можливу прибутковість землі.

Порядок проведення викупної операції визначався у спеціальному «Положенні про викуп селянами, які вийшли з кріпосної залежності, їх садибної осілості і про сприяння уряду придбанню селянами у власність польових угідь». Відповідно до цього документа селянам, які вийшли з кріпосної залежності, надавалося право викуповувати у власність свою садибну осілість.

Зробити це можна було в будь-який час, сплативши борги з оброчних платежів і домовившись з поміщиком, про строк та суму викупу. Що стосується польових наділів, то вони могли перейти у власність селян не інакше, як за згодою поміщика. Причому це могло відбутися навіть всупереч бажанню общини.

Цілком зрозуміло, що селяни не могли сплатити відразу величезні суми, які хотіли від них одержати поміщики. Допомогу поміщикам надала держава зі своїм могутнім апаратом примусу, здійснивши так звану «викупну операцію». Юридично ця операція мала вигляд надання державним банком кредиту селянину для придбання ним землі. Однак гроші (у вигляді 5% державних банківських білетів, викупних свідоцтв та певної суми готівкою) видавали не селянам, а поміщикам. Тому виділені державою кошти, які називали позикою селянам для викупу своїх наділів, насправді були позикою поміщикам. Вважалося, що після того, як селянин придбав землю у поміщика, колишні правовідносини з ним припинялися. Тепер селянин вступав у нові правовідносини з державою — кредитні. З цього часу він зобов'язувався погашати свій борг державі в розстрочку протягом 49 років, вносячи щорічно 6% загальної суми позики. При цьому виявлялося, що проценти, які тривалий час стягувалися з селянина, значно перевищували щорічні внески в рахунок погашення позики. Крім того, щоб одержати викупну позику, селянин мусив перейти на оброк, а також внести в касу повітового державного казначейства додатковий платіж, що дорівнював різниці між викупною сумою і викупною позикою, яка становила 20% викупної суми у разі викупу усього наділу і 25% — якщо наділ був неповним.

Під час визволення окремих категорій кріпосного селянства застосовувалися особливі правила, що враховували специфіку їхнього становища. Про це свідчить Положення про устрій двірських людей, які вийшли з кріпосної залежності. Відповідно до цього акта двірські люди «приобретали все права личные, семейственные и по имуществу, предоставляемые крестьянам, вышедшим из крепостной зависимости». За надану їм особисту волю «дворовые люди обязаны в течение двух лет платить своим владельцам оброк» або служити їм, «оставаясь в полном, на основании законов, повиновении владельцев».

Не менш важкі умови виходу з кріпосної залежності було встановлено і для селян, котрі були кріпаками дрібнопомісних власників. До них належали поміщики, які мали менш як 21 ревізьку душу чоловічої статі й обмежену кількість землі. Прагнучи матеріально підтримати цей прошарок дворянства, уряд створював для них пільгові умови відпускання селян на волю. Вони були зафіксовані в особливих «Дополнительных правилах об устройстве крестьян, водворенных в имениях мелкопоместных владельцев, и о пособии сим владельцам». 11

Чинність цих Додаткових правил поширювалася в Україні на тих дрібнопомісних поміщиків південних губерній, які мали менш як 75 «подушних» наділів вищого або зазначеного розміру. На Лівобережній Україні ця межа дорівнювала 60 «подушним» наділам вищого розміру. І нарешті, в губерніях Київській, Подільській та Волинській дрібнопомісними власниками вважалися ті, які володіли менш як 40 ділянками корінного наділу.

Поземельне упорядкування селян дрібнопомісних власників передбачало наділення землею тільки тих із них, які користувалися землею до визволення. Це означало, якщо напередодні реформи поміщик забирав у селянина наділ, переводив його на «місячину» або в двірські, то такий селянин позбавлявся права на одержання земельного наділу. Дрібнопомісні поміщики звільнялися від прирізки землі селянам навіть в тому разі, коли їхні наділи не досягали нижчої норми, встановленої для даної місцевості.

Становище так званих фабричних селян (так називалися селяни, які відпрацьовували панщину на поміщицьких або посесійних фабриках та заводах) регулювалося особливими «Дополнительными правилами о приписанных к частным горным заводам людях ведомства Министерства финансов». Такі селяни з моменту укладання статутної грамоти, але не пізніше двох років від дня проголошення законів про реформу, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли викупити на тих же умовах, що й інші групи населення. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на умовах двірських людей. Дещо своєрідними були умови звільнення гірничозаводських робітників. їх поділяли на два стани: 1) майстрових і 2) селянських робітників. Заводські майстрові, тобто ті, хто виконував технічні гірничозаводські роботи, що вимагали певної кваліфікації, звільнялися з садибою і польовим наділом, який не міг перевищувати встановлених Додатковими правилами розмірів. Селянські робітники, які виконували різні допоміжні роботи, протягом трьох років переводилися на оброк. За надані угіддя майстрові сплачували оброк в касу заводу. Ті з них, які мали садибу й польовий наділ, продовжували ними користуватися, а ті, хто їх не мав, прирівнювалося до двірських селян.

2.3 Політичні й соціально-економічні наслідки селянської реформи

Оприлюднення Маніфесту й "Положень" 19 лютого 1861 р., зміст яких зруйнував надії селян на "повну волю", викликав вибух селянського протесту навесні - улітку 1861 р. Фактично не було ні одної губернії, у якій селяни не протестували б проти неприйнятних для них умов звільнення. Протягом 1861 р. відбулося 1860 селянських хвилювань. До осені 1861 р. уряду за допомогою військових підрозділів із застосуванням масових покарань різками вдалося придушити вибух селянського протесту, однак навесні 1862 р. піднялася нова хвиля селянських виступів, пов’язаних цього разу із введенням в дію статутних грамот.

Опублікування "Положень" про новий устрій селян викликало повне розчарування в радикальних колах. "Дзвін" Герцена в статтях Огарьова проголосив, що кріпосне право в дійсності зовсім не скасоване й що "народ царем обдурять".

З іншого боку, самі селяни були незадоволені перехідним станом "тимчасово зобов'язаних". У деяких місцях відбулися хвилювання, тому що селяни думали, що добродії сховали справжню царську волю і пропонують їм якусь підроблену.

Звістка про «бездненское» утихомирення справила обтяжуюче враження на суспільство й викликала ряд антиурядових демонстрацій. Восени 1861 р. відбулися серйозні студентські хвилювання в Петербурзі, у Москві, в

Казані, у Києві, і в цьому ж році з'явилися перші нелегально видані революційні прокламації "Великорусс", "До молодого покоління" і ін. В країні різко активізувався революційний рух.

Що стосується процесу зміни соціально-економічної структури села, то самі селяни назвали його «раскрестьяниванием». Еволюція селянського господарства в післяреформений період являла собою відносне зубожіння селянства, його поляризацію, виділення із середовища селянства нових класів - сільської буржуазії й сільського пролетаріату.

Найбідніші й середняцькі господарства не мали можливості здобувати нові сільськогосподарські знаряддя, здійснювати які-небудь агротехнічні заходу. Основним знаряддям у селянському господарстві залишалася соха (ще в 1910 році в Росії сохи становили 43 % всіх знарядь оранки).12

Післяреформена епоха характеризувалася поступовим переходом поміщицького господарства від панщини до капіталістичної системи. Крім того, необхідні були стартовий капітал і досвід ведення підприємницького господарства, тобто те, чим переважна більшість поміщиків не розташовувало. До того ж в перші десятиліття після реформи 1861 р. селянське господарство ще не було цілком відділено від поміщицького: селянські й поміщицькі угіддя не скрізь розмежовувалися. Малоземелля, відрізки від селянського наділу найцінніших і необхідних для селянина угідь примушували його іти в кабалу до колишнього пана. Залишалися також деякі риси "позаекономічного примусу": примусові міри до селян при виконанні встановлених законом 1861 р. повинностей на користь поміщика й держави (кругова порука, тілесні покарання, віддача за недоїмки в суспільні роботи й т.п.), станова неповноправність селян, нарешті, збереження до початку 80-х років їх тимчасово зобов'язаного положення.

3. Місцеві органи державного управління, спеціально уповноважені на проведення селянської реформи

З чотирьох ланок – Головного комітету про устрій сільського стану, прісутствій губернських з селянських справ, повітових мирових з’їздів та мирових посередників – в українських губерніях були репрезентовані три останні.

Принцип ї формування прісутствій: губернатор – голова, губернський предводитель дворянства, управляючий палатою державного майна, губернський прокурор та по двоє дворян за виборами губернського дворянського зібрання та за призначенням царя, а у справах про викуп – ще й голова казенної палати, а також компетенція (поєднання адміністративних, наглядових та судових функцій) надавали цьому органу суттєвого бюрократичного забарвлення. Основним юридичним актом, на підставі якого діяли присутствія, стало Положення про губернські з селянських справ установи від 19 лютого 1861 р. Присутствія розглядали найбільш значущі спори між поміщиками та селянами, скарги на дії та рішення мирових посередників і їх повітових з’їздів, здійснювали загальну наглядову та розпорядчу діяльність щодо органів селянського самоврядування. Однією з перших акцій губернських з селянських справ прісутствій стала організація поділу території повітів на волості.

Паралельно існувала потреба проведення періодичних губернських з’їздів мирових посередників, однак царат виступив проти їх організації, побоюючись поширення представницьких засад в державному управлінні. Проведення міжповітових (однак, не в масштабах всієї губернії) мирових з’їздів було дозволене в травні 1864 р. Тимчасовою комісією з дозволу Міністерства внутрішніх справ на Правобережжі. Положенням Головного комітету про устрій селянського стану в 1870 р. повноваження губернських з селянських справ прісутствій були розширені: вони отримали право усувати від посад мирових посередників. Після ліквідації посад останніх в 1874 р. губернські з селянських справ присутствія набули постійного характеру. Припинили існування згідно з законом 12 липня 1889 р.

Проміжний характер мали повітові мирові з’їзди, аналізові організаційно-правових засад та основних напрямів діяльності котрих присвячено другий підрозділ. Вони складалися з повітового предводителя дворянства, усіх мирових посередників повіту та представника адміністрації (члена від уряду). Компетенція з’їзду охоплювала: розгляд скарг на дії та рішення мирових посередників, розбір окремих справ щодо спорів між поміщиками та селянськими громадами по суті. Якщо стосовно виконання судових функцій губернське присутствіє виступало в якості касаційної інстанції до повітового з’їзду, то останній був апеляційною інстанцією щодо мирового посередника. Розглядав з’їзд також і скарги мирових посередників на перепони, що чинилися їм у виконанні покладених функцій. В окремих випадках тільки повітовий мировий з’їзд міг винести рішення. Так, лише до його компетенції належало затвердження уставних грамот, якими передбачались відрізки селянської землі на користь поміщика. Організаційно робота повітового мирового з’їзду будувалась на засадах гласності, що мало суттєве значення для суспільної підготовки наступних реформ, зокрема судової.

Специфічними були повноваження членів від уряду в повітових мирових з’їздах на Правобережжі після реформи 1863 р. Тут вони головували в з’їзді. Окрім законодавчих актів, мирові посередники та їх повітові з’їзди в регіоні керувались також місцевою, виробленою Тимчасовою комісією інструкцією. Необхідність не тільки масового складання на підставі уставних грамот викупних актів, а й перевірки перших (були відкриті численні випадки порушень закону на користь поміщиків мировими посередниками – поляками та їх повітовими з’їздами) викликали потребу в створенні специфічних повітових мирових органів на Правобережній Україні. Законом 26 березня 1865 р. тут було створено перевірочні відділення, які поруч з мировими з’їздами здійснювали перевірку вже складених і введених в дію уставних грамот, але не були судовою інстанцією в цивільних справах не наглядали за органами селянського самоврядування. Це призводило до дублювання функцій. У 1874 р. повітові мирові з’їзди на Лівобережжі та Півдні були ліквідовані й змінені повітовими з селянських справ прісутствіями. На Правобережжі вони продовжили своє існування.

Основний тягар у безпосередній реалізації селянської реформи 1861 р. був покладений на спеціально створений орган – мирових посередників, який досліджено в третьому підрозділі. У формуванні корпусу мирових посередників велику роль відігравали адміністративні органи. Коло претендентів формувалось повітовими дворянськими зібраннями і подавалось на розгляд губернатора, який зупинявся на певній кандидатурі й подавав її на затвердження Сенату. Обмеженість вибору кандидатів на посади мирових посередників у своїх негативних впливах була певною мірою подолана як дозволом офіцерам та урядовцям, що перебували на дійсній військовій чи цивільній службі, обиратись на цю посаду зі збереженням права повернення на попереднє місце, чинів та звань, так і громадським піднесенням в ліберальних колах дворянства, серед яких посада мирового посередника вважалась гідною і почесною. Важливим було і суттєве зниження цензу для осіб з вищою освітою, що забезпечило освітній рівень мирових посередників, небачений на той час для інших органів управління, не тільки місцевих, а й центральних. У кожному повіті формувалось кілька (як правило 3-5) мирових дільниць.

Після перших років успішної діяльності мирових посередників розпочався наступ адміністративних органів (як центральних, так і місцевих) на обмеження їх незалежного статусу. На Правобережжі після 1863 р. посередники призначались генерал-губернатором без участі місцевого дворянства, в інших регіонах України (як і всієї Російської імперії) невдовзі посередники усувались завдяки скороченню кількості мирових дільниць. Створення органів земського самоврядування та мирового суду різко обмежили компетенцію й знизили значення інституту мирових посередників у лівобережних та південних губерніях. Сподіваного обрання їх селянами починаючи з 1864 р. так і не відбулось. Термін перебування мирових посередників на посаді подовжувався щорічно. Окрім правобережних губерній, інститут мирових посередників був ліквідований в Україні законом 27 червня 1874 р. Ним же скасовувались посади мирових посередників у інших губерніях імперії, окрім деяких окраїн. Відмова від цього інституту (на Правобережжі посередники набули характеру коронних чиновників) означала, зокрема, те, що його основні завдання були виконані. Розвиток земств та мирового суду на цей час відтіснили мирові установи в затінок діяльності місцевих органів управління.

Висновки

Реформа 19 лютого 1861 року, знищивши кріпосне право, що міцним ланцюгом сковувало розвиток продуктивних сил Російської імперії і України зокрема, відкрила дорогу капіталізму. Це був перший крок на шляху перетворення самодержавної монархії з держави феодально-дворянського типу в державу буржуазну.

Однак це була буржуазна реформа, проведена «кріпосниками». Вона зберегла в силі кріпосницькі пережитки, що продовжували тримати селянство в економічному й політичному занепаді. Населення села потрапило під подвійний гніт. Воно продовжувало страждати від експлуатації з боку поміщицького землеволодіння. І одночасно із цим, його починав давити розвиток капіталізму, якому реформа 19 лютого відкрила доступ у село.

“... Вся сутність капіталістичної еволюції дрібного землеробства ,- писав В. И. Ленін ,- складається в створенні й посиленні майнової нерівності у середині патріархальних союзів, далі в перетворенні простої нерівності в капіталістичні відносини”.13

Руйнування феодальної соціально-правової системи в аграрному секторі здійснювалося за допомогою державного механізму, призначеного якраз для її охорони. Внаслідок цього місцевий державний апарат одночасно і проводив селянську реформу, і реформувався сам. Проте умовах формування правової держави основний тягар забезпечення законності всіх дій, пов’язаних з проведенням реформи в українському селі на рубежі ХХ – ХХІ століть, мав лежати не на адміністративно-поліцейській, як це було під час здійснення перетворень 1861 і наступних років, а на судовій владі. Тому слід зазначи деякі негативні фактори, що впливали на ефективність наслідків скасування кріпосного права:

    Однією з причин незавершеності і половинчастості реформи був феодальний державний апарат, об’єктивно не здатний провести більш кардинальні перетворення.

    Досягненню завдань реформи 1861 р. суттєво шкодило надмірне адміністративне регулювання цивільного обігу, можливість держави, у тому числі уособленої місцевими органами управління, активно втручатись в приватну сферу суспільного життя.

    В зв’язку зі специфікою проведення селянської реформи на Правобережній Україні, організація і правові основи діяльності місцевих органів державної влади мали суттєві розбіжності; після польського повстання 1863 р. тут був спрощений порядок формування інституту мирових посередників, створений регіональний орган управління селянською справою – Тимчасова комісія; на відміну від решти губерній Російської імперії легалізовані міжповітові з’їзди мирових посередників.

    Впровадження реформи ускладнювалось відмінністю в правосвідомості її учасників, причому якщо поміщики і селяни виявляли побутову правосвідомість (останні пристосовану до звичаєвого права), то державні службовці – мирові посередники - суттєві елементи професійної. Особливості правосвідомості селян не враховувались ні при підготовці реформи, ні при її реалізації.

Незважаючи на грабіжницький для селян характер реформи 1861 р., значення її для подальшого економічного й соціального розвитку країни було велике. Вона виявилася переломним моментом, відмежовуючи феодальну епоху від капіталістичної. Такий важливий соціальний акт, як скасування кріпосного права, не міг пройти безвісти для всього державного організму, який за сторіччя звик до кріпосного права. Торкнувшись наріжного каменю феодальної імперії, необхідно було змінити й інші базові конструкції соціально – політичного ладу: органи місцевого самоврядування, суду, поліції.

Таким чином, селянська реформа неминуче вела до інших перетворень.

Список використаної літератури

    А. Б. Дубровіна / «Суспільний лад, механізм управління та право України», К.- 1966

    Історія держави і права України, том 1 – за ред. В. Я. Тація, частина 2

    Іванов В. М. Історія держави і права України. Навчальний посібник.-К.: Атіка, 2003

    Селянське (волосне і сільське) самоврядування під час проведення реформи 1861 р. в Україні //Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001. - №16. – С.230-236.

    Головченко В. Сільське самоврядування на Україні (1860- 1861рр.) – Право України- 1992.- № 3

    Швидко Г. К. Історія держави і права України (10- 19 ст.), Дніпр.-1998

    Стеблій Ф. І. Боротьба селян Східної Галичини в пер. пол. 19 ст., К.- 1961

    Буганов В.И., Зырянов П.Н. Історія Росії кінець XVII - XIX в. - М.,1997

    Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2001.- №16

    Захарченко П. П. - Історія держави і права України: Підручник.- К.: Атіка, 2005.

    Історія держави і права України, том 1- за ред.. А. Й. Рогожина, К., 1996

    Зуев М. Н. История России ( с древности и до наших дней).- М.: «ОНИС», 2003

1 Карл Маркс. Капітал, т. 1. К., Держполітвидав,1954, ст. 714

2 В. І. Ленін, Твори, т. 29, ст. 373

3 А. Б. Дубровіна / «Суспільний лад, механізм управління та право України», К.- 1966, ст. 30

4 А. Б. Дубровіна / «Суспільний лад, механізм управління та право України», К.- 1966, ст. 39

5 А. Б. Дубровіна / «Суспільний лад, механізм управління та право України», К.- 1966, ст. 45

6 В. І. Ленін, Твори, т. 6, ст. 373

7 Історія держави і права України, том 1 – за ред. В. Я. Тація

8 Іванов В. М. Історія держави і права України. Навчальний посібник.-К.: Атіка, 2003

9 «Общее положение о крестьянах, вышедших из крепос­тной зависимости, их усадебной оседлости и о содействии правите­льства к приобретению сими крестьянами в собственность полевых угодий»

10 Історія держави і права України, том 1 – за ред. В. Я. Тація

11 Історія держави і права України, том 1 – за ред. В. Я. Тація, частина 2

12 Буганов В.И., Зырянов П.Н. Історія Росії кінець XVII - XIX в. - М.

13 В.И.Ленін, Т. 17 - с. 83