Російська держава в ХVІ-ХVІІ століттях

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

РОСІЙСЬКА ДЕРЖАВА В ХVІ-ХVІІ СТОЛІТТЯХ.

ПЛАН

1. Іван Грозний на російському престолі.

2. Політика «опричнини».

3. Московська держава в XVII ст. Смутний час.

4. Початок династії Романових. Зовнішня політика.

5. Використана література.

1. Іван Грозний на російському престолі.

1533 р. від тяжкої недуги помер цар Василь III (1505—1533), залишивши престол трирічному синові Івану IV (1533—1584), а фактично його матері —

28-річній Олені Глинській і раді бояр. За свою жорсто­ку, свавільну вдачу цар Іван згодом дістав прізвисько Грозного.

Глинська викрила кілька боярських змов, що стави­ли за мету усунення її від влади. За п'ять років регент­ства Глинської Росія перемогла у війні з польським коро­лем Сигізмундом, уклала договір зі Швецією про вільну торгівлю і нейтралітет, почала будувати на кордоні з Лит­вою міста, відбудувала Устюг і Ярославль.

Олена Глинська здійснила спробу змінити систему місцевого управління, провела грошову реформу, що сприяла уніфікації грошового обігу в країні і подолан­ню наслідків роздробленості. У Росії почали карбувати гроші із зображенням вершника зі списом (рос. — "копье"), монети почали називатися "копійками".

1538 р. Олена Глинська раптово померла, є свідчен­ня, що вона була отруєна боярами. Після її смерті фак­тично правили боярські сім'ї Бєльських і Шуиських, а це означало послаблення централізованої системи управління, свавільство бояр.

154 7 р. 17-річний Іван урочисто вінчався на царство, проголосивши себе самодержавним царем. Влітку того самого року Росія потерпала від чергової засухи, а в червні Москву охопило полум'я величезної пожежі. Народ обвинувачував у цьому "відьму" Ганну Глинську — бабусю Івана IV. Під час сутичок у Москві було вбито сина Ганни, а також багатьох дворян. Наляка­ний цар пообіцяв розлюченому натовпу вжити необхід­них заходів, народ заспокоївся, і незабаром активність низів була придушена.

Знову було змінено склад Боярської думи. Новими радниками царя стали члени Виборної ради — невели­ке коло наближених до царя осіб. Саме за їхніми пора­дами Іван IV почав здійснювати свої перші реформи.

У лютому 1549 р. було скликано перший Земський собор із представників бояр, вищого духовенства, зем­левласників, купців та ін. Земські собори не обмежували владу царя, були опорою у проведенні як внутрішніх, так і зовнішньополітичних заходів. (Як установа Земсь­кий собор існував до 80-х рр. XVII ст.)

Для остаточної стабілізації ситуації в країні необхідно було провести правову реформу. Було вирішено розпо­чати підготовку нового Судебника. Він повинен був зат­вердити сталий порядок суду й управління в державі. 1650 р. такий Судебник було прийнято. Згідно з ним влада намісників значно обмежувалася; при розгляді справ на місцях обов'язковою була участь виборних земських старост; скасовувалися податкові пільги мо­настирів; селяни, переходячи до іншого феодала на Юр'їв день, повинні були сплатити значно збільшене, порівня­но з попереднім, "пожиле".

Того ж року з метою централізації управління на час військових походів обмежувалося місництво, було ство­рено стрілецьке військо, озброєне вогнепальною зброєю, яке спочатку виконувало функції особистої охорони царя.

1561 р. за ініціативи Івана IV відбувся так званий Стоглавий собор — церковний собор за участю царя і представників Боярської думи, скликаний з метою одержання соборної санкції проведеним у країні фінансовій, судовій і військовій реформам, а також секуляризаторській діяльності царя. У своїй промові на соборі цар Іван IV критикував побут і звичаї духовенства і чернецт­ва. Собор прийняв ряд рішень, що були оформлені як книга зі ста глав, постанов (рішень): про структуру церк­ви, побут, заборону єретичних і антифеодальних рухів; роз'яснення про співвідношення норм державного, судо­вого, кримінального, цивільного і сімейного права з цер­ковним правом. "Стоглав" затвердив недоторканність церковного майна, підсудність церковних осіб церковно­му суду, уніфікував церковні культи і обряди, затвердив раніше прийняті рішення про визнання святих, шано­ваних у певних місцях, загальноросійськими. Протопопи зобов'язувалися контролювати поведінку нижчих свя­щеників, запроваджувалися правила поведінки ченців, у монастирях заборонялося тримати горілку. Особливі глави встановлювали контроль над переписувачами книг; запроваджувалася регламентація іконописання; заборонялися виступи скоморохів і сміхотворців як "диявольські дійства".

"Стоглав" сприяв зміцненню церковної організації, що стала твердою опорою самодержавства.

З метою підвищення боєздатності армії 1556 р. було прийнято "Уложення про службу". Згідно з ним служ­ба розпочиналася з п'ятнадцяти років і успадковувалася; з кожних 150 десятин землі бояри і дворяни повинні були виставити одного воїна з конем і зброєю.

Іван IV продовжував завойовницьку політику свого І дідаібатька. 1552 р. було завойоване Казанське, 1556 р. — Астраханське ханства.

У Лівонській війні (1558—1583) Іван IV прагнув будь- що отримати вихід до морського узбережжя (у цьому було заінтересоване купецтво, що тільки-но формува­лося), приєднати прибалтійські землі, щоб роздати їх служилому стану.

Війна розпочалась успішно. Царські війська захопи­ли Нарву, Дерпт, дісталися Балтійського узбережжя. Війська наступали на Ревель і Ригу, дійшли до кордонів Східної Пруссії і Литви. 1560 р. біля міста Валка відбу­лася остання битва Лівонського ордену з російськими військами. Лівонців було розбито. Успіхи Росії занепо­коїли сусідні держави, тому Швеція, Польща, Данія та­кож втягнулися у війну. Становище Росії після пораз­ки в січні 1564 р. під Полоцьком, влітку — під Оршею, а також внаслідок нападів з півдня кримських татар стало нетривким і загрозливим.

2. Політика «опричнини».

За таких умов Іван IV запровадив політику, що піз­ніше дістала назву опричники (1565—1584).

Завдання опричнини було сконцентрувати матері­альні, людські та військові ресурси для продовження Лівонської війни, перерозподілити землі на користь вірного служилого стану, закріпачити селян, піднести авторитет особи царя, подолати опір свавільних бояр і князів.

Наслідки такої політики були досить сумні. Країна була розділена на дві частини: "опричнинський" особ­ливий уділ, у межах якого влада Івана IV була абсолют­ною, та "земщину", що формально була передана під опіку Боярської думи, але де також порядкували опричники, виконуючи накази царя. Серед опричників були представники знаті, зубожілих вотчинників та ін., піддані цареві.

Розпочався жорстокий терор: масова конфіскація вотчин, церковних земель, монахи і священики зазнава­ли знущань. Занепадали господарства і знаті, і малозе­мельних дворян, яких переселяли в інші місця, "очища­ючи" землі для опричників. Це, безумовно, згубно позна­чилося і на селянстві.

Неврожаї та епідемії 60—70-х рр. лише загострили си­туацію. Усе це призвело до цілковитого запустіння країни, втеч селян на Дон, грабіжництва і розбоїв. В1572 р. оприч­нина втратила своє первісне ім'я і почала називатися дво­ром із збереженням терору.

Не сприяла опричнина і перемозі у Лівонській війні. Сили противників переважали. 1569 р. Польща і Литва об'єдналися в одну державу — Річ Посполиту. До того ж кримський хан 1571р. вторгся з півдня і спалив Москву.

Зазнавши поразки від польського короля Стефана Баторія, Росія 1582 р. змушена була укласти перемир'я терміном на 10 років, згідно з яким країна поступалася Польщі всіма своїми володіннями в Лівонії, зокрема фор­тецею Юр'їв. Польща повертала Росії завойовані нею фортеці Великі Луки, Холм, Ревель, Веліж і Псковські передмістя, але утримала за собою Полоцьк.

Наступного року, згідно з перемир'ям зі Швецією, шведи одержували всі захоплені ними російські міста — Корелу, Івангород, Ям, Копор'є з повітами. Росія збе­рігала за собою невеличку ділянку узбережжя Фінської затоки з гирлом Неви. Через рік після перемир'я зі Шве­цією, 1584 р., Іван IV помер.

Поразка у Лівонській війні, розорення часів оприч­нини, голод і епідемії другої половини XVI ст. спричи­нили виключно тяжке становище держави.

Англійський посол Джільс Флетчер, що відвідав Ро­сію у 80-х рр. XVI ст., писав, що політика Івана IV "так розпалила загальне невдоволення і непримириму нена­висть, що це повинно закінчитися не інакше, як грома­дянською пожежею". Слова Флетчера дійсно були про­рочими.

3. Московська держава в XVII ст. Смутний час.

Після смерті царя Івана IV у Московській державі тривалий час панували внутрішній неспокій і госпо­дарський занепад. Під загрозою виявилося її подальше існування.

За царювання Федора Івановича(1584—1598), серед­нього сина Івана IV, фактичним правителем країни став Борис Годунов — брат дружини царя Ірини.

Коли бездітний Федір Іванович помер, Земський со­бор новим царем обрав саме Бориса Годунова (1598— 1605). Щоб подолати затяжну господарську розруху, він удався до жорстокої кріпосницької політики. Тим ча­сом несприятливі кліматичні умови спричинили голод. Народ був невдоволений. Повстали холопи під проводом Хлопка Косолапа. Хоча уряд і придушив повстання, саме воно було початком громадянської війни у Московській державі.

У цей час несподівано з'явився чоловік, який заявив, що він — Дмитрій — син Івана Грозного. Він ніби втік від убивць, найманих Годуновим, жив у Польщі і з допо­могою польських магнатів хоче відновити справедливість і сісти на престол. Насправді син Івана IV ще 1591 р. за­гинув за загадкових обставин. Ймовірно, що його ім'ям назвався дрібний галицький дворянин Григорій От-реп'єв.

1604 р. загін самозванця вступив у межі Московської держави і попрямував до столиці. До нього приєднувався народ. Здавалося, все сприяло здійсненню мети: у Москві раптово помер цар Борис, а його син став царем Федо­ром II. Бояри організували змову проти Годунових. Уві­рвавшись до царських палат, вони вбили Федора та його рідних.

Самозванець тріумфально вступив у Москву і був про­голошений царем, пізніше названим Лжедмитрієм І (1605—1606). Проте грабежі та зневажання національної гідності з боку польських найманців обурили москвичів, які повстали і вбили самозванця. Владу захопили боя­ри, котрі обрали царем Василя Шуйського (1606—1610).

Влітку 1606 р. у районі Путивля спалахнуло повстан­ня під проводом Івана Болотникова. У ньому брали участь селяни, холопи, козаки, посадські люди, дрібні дворя­ни. Народна армія оточила Москву. На бік повсталих пе­рейшло багато міст. Облога столиці тривала два місяці. Проте у вирішальну мить зрадили дворянські загони, що призвело до поразки. Болотников змушений був відступити спочатку до Калуги, а потім до Тули.

Чотири місяці царські війська не могли здобути Тули. Тоді за наказом царя річку, що протікала містом, пере­крили греблею, і вода затопила місто. Повстанцям обі­цяли зберегти життя, якщо вони відчинять браму міста. Проте, коли це сталося, Василь Шуйський наказав пе­ребити бунтівників. Болотникова схопили, осліпили, а потім утопили.

1607 р. з'явився ще один самозванець, який називав себе царевичем Дмитрієм, що зміг врятуватися від роз­прави. Незважаючи на безліч існуючих версій, похо­дження Лжедмитрія II досі не з'ясоване. Він закликав до повалення "боярського царя" і пішов походом на столицю. Його підтримували не лише магнати Речі По­сполитої, а й сам Папа Римський. Лжедмитрій II пі­дійшов до Москви, але захопити її не зміг і розташувався табором у Тушині (через це його назвали "тушинським злодієм"). Загони Лжедмитрія II нападали на містечка і села, грабуючи й утискуючи місцеве населення.

Василь Шуйський звернувся по допомогу до швед­ського короля Карла IX і 1609 р. уклав з ним Виборзь­кий договір. В обмін на загони шведських найманців Московська держава відмовлялася від своїх претензій на Балтійське узбережжя, віддавала Швеції м. Корелу з повітом і дозволяла вільний обіг шведської монети на своїй території.

Однак у зв' язку з тим, що Польща перебувала у стані війни зі Швецією, це дало їй привід до відкритої інтер­венції проти Московської держави.

Наприкінці літа 1609 р. війська польського короля Сигізмунда III вторглися в Московську державу. Поляки підійшли до Смоленська, населення якого упродовж двадцяти місяців мужньо відбивало їхні напади. Туди поспішили і шляхтичі з Тушина, залишивши Лжедмит-рія II напризволяще. Він таємно втік у Калугу, де не­вдовзі був убитий.

Улітку 1610 р. поляки підійшли до Москви і завда­ли поразки царським військам. Шлях на столицю було відкрито. Шведські найманці розбіглися і почали гра­бувати місцеве населення. Це спричинило змову проти Василя Шуйського, котрого насильно постригли в ченці.

Владу в країні захопило угруповання з семи бояр — "семибоярщина"— на чолі з князем Федором Мстиславським, що проголосила московським царем польсь­кого королевича Владислава, а восени таємно впусти­ла поляків у Москву. Тим часом на півночі держави гос­подарювали шведи, які добивалися проголошення ца­рем свого королевича.

На початку 1611 р. у Рязанській землі зібралося пер­ше народне ополчення на чолі з дворянином Прокопієм Ляпуновим. До нього постійно приєднувалися люди. Весною ополченці підійшли до Москви. Там вибухнуло народне повстання, але інтервенти підпалили місто і згодом опанували ситуацією. Шведи увійшли в Новго­род, воєвода якого визнав залежність від шведського короля Карла IX.

1611 р. у Нижньому Новгороді було організоване друге народне ополчення. Його очолили посадський ста­роста Кузьма Мінін і князь Дмитро Пожарський.

Ополченці визволили від загарбників північні райони країни, а згодом і Москву.

4. Початок династії Романових. Зовнішня політика.

1613 р. у Москві зібрався Земський собор, що про­голосив новим царем шістнадцятирічного боярина Ми­хайла Романова (1613—1645). З його правління бере початок нова царська династія, що правитиме в Росії понад 300 років.

Молодий цар одразу ж уклав мирні договори: у 1617 р. у с. Столбові — зі Швецією, а 1618 р. у с. Деуліно — з Річчю Посполитою.

Московська держава погодилася на деякі територі­альні втрати, щоб у країні запанував спокій. Польсько-шведська інтервенція завершилася.

До середини XVII ст. вдалося подолати господарську розруху: відновилося землеробство, розвивалися промис­ли і ремесла, зростали міста як центри промислово-тор­говельного життя країни, виникли перші мануфакту­ри в чорній металургії (на Уралі та поблизу Тули), зро­стали обсяги зовнішньої торгівлі, головними пунктами якої були Архангельськ (із Західною Європою) та Аст­рахань (з країнами Сходу).

Цар Олексій Михайлович (1645—1676) також нама­гався посилити самодержавну владу.

1649 р. Земський собор ухвалив нове зведення законів "Соборне уложення", в якому вперше зазначено злочини проти церкви та царської влади. Навіть за незначну критику Бога і церкви передбачалося спалення на вог­нищі. Особи, звинувачені у зраді або образі честі госуда­ря, підлягали страті. Зазнало остаточного юридичного оформлення і кріпосне право. Над усіма державними справами наглядав приказ Таємних справ, діяльністю якого керував особисто цар.

Сталися зміни і в церковному житті. Патріарх Нікон намагався піднести освітній рівень духовенства, вимагав хреститися трьома пальцями (відповідно до трійці — Бог-отець, Бог-син, Святий Дух), а не двома. Але ці рефор­ми Нікона спричинили невдоволення в низах, що звикли до давніх обрядів. Крім того, Нікон втручався у внутріш­ні та зовнішні справи держави, вважаючи, що "священст-во вище за царство", що призвело до конфлікту з царем.

Нікон залишив патріаршество. На Соборі, склика­ному Олексієм Михайловичем, його було позбавлено сану патріарха, а згодом заслано у Сибір. Втім більшість за­початкованих ним церковних реформ було затвердже­но. Це зумовило подальший церковний розкол — відо­кремлення від російської православної церкви частини віруючих, які не погодилися з реформами Нікона.

Після закінчення боротьби з іноземною інтервенцією перед Московською державою постали різні зовнішньо­політичні завдання: повернення втрачених земель (на­самперед смоленських і чернігівських), забезпечення ви­ходу до Балтійського моря, захист країни від нападів кримського хана, подальше освоєння Сибіру і Далеко­го Сходу.

Спробу повернути Смоленськ Московська держава здійснила під час так званої Смоленської війни з Річчю Посполитою, але зазнала поразки.

1648 р. національно-визвольну війну проти Речі По­сполитої розпочали українці на чолі з гетьманом Богда­ном Хмельницьким. Шукаючи воєнної та політичної до­помоги, він звернувся до царя Олексія Михайловича.

р. Земський собор ухвалив рішення прийняти Україну "під високу руку царя" й оголосити війну Поль­щі. В Україну виїхало московське посольство на чолі з боярином Бутурліним.

р. у м. Переяславі відбулися переговори козаць­кої старшини з московськими посланцями. Останні обі­цяли не втручатися в українські справи, шанувати міс­цеві звичаї, надати допомогу проти поляків і татар, на­томість вимагали присяги на вірність царю.

У березні того ж року до Москви приїхало українське посольство на чолі з переяславським полковником Пав­лом Тетерею, підписало договір — так звані "Березневі статті", за якими Україна входила до Московської дер­жави на правах автономії.

Об'єднане московсько-козацьке військо рушило про­ти Польщі, але Олексій Михайлович підписав з Річчю Посполитою перемир'я, спокусившись обіцянкою поль­ської корони. Це призвело до погіршення московсько-українських відносин. Особливо вони загострилися під час гетьманування Івана Виговського.

Московська держава розпочала війну. 1659 р. відбу­лася вирішальна битва під Конотопом (на Чернігівщині), де російська армія зазнала нищівної поразки.

У Московської держави не вистачало коштів для ведення війн. Щоб поповнити казну, уряд царя Олек­сія Михайловича почав випускати мідні монети, нака­завши використовувати їх за курсом срібних. Мідних грошей було так багато, що вони знецінилися. Одночасно швидко зростали ціни. Життя простого народу, перед­усім міських низів, значно погіршилося. Через це у

Москві стався так званий "мідний бунт". Уряд приду­шив його з особливою жорстокістю, але у подальшому мідні гроші не випускав.

Через зростання повинностей біднота тікала на Дон і ставала козаками.

Навесні 1667 р. донських козаків до великих походів підбурив отаман Степан Разін. Його підтримала насам­перед козацька голота. Разінці спустошили Каспійсь­ке узбережжя від Дербента до Баку, розгромили флот іранського шаха. З великою здобиччю через Астрахань і Царицин вони повернулися на Дон і отаборилися на о. Кагальник. Саме сюди почав збиратися простий люд, закликаючи Разіна заступитися за народ.

Степан Разін з козаками пішов на Волгу і без бою здобув Царицин. У червні разінці підійшли до Астрахані. З допомогою посадських людей вони оволоділи містом.

У "звабливих листах" Степан Разін закликав вини­щувати воєвод, бояр, поміщиків. До Разіна приєднува­лися тисячі селян. У Московській державі розпочала­ся селянська війна. Разінці оточили м. Симбірськ.

Селянські виступи відбувалися на величезній тери­торії держави. На Середньому Дону та у Слобідській Україні діяв загін брата Разіна — Фрола. Розмах подій змусив Москву усвідомити страшну загрозу.

Цар Олексій Михайлович направив до Симбірська армію, разінці, зазнавши поразки, відступили. Тяжко­пораненого Степана Разіна його прихильники привез­ли на о. Кагальник.

На Дону Степан Разін намагався зібрати нове військо, але козацька старшина зрадила його. Відважного ота­мана полонили і видали царському уряду. 1671р. після жахливих тортур його стратили в Москві. Остаточно придушити селянський рух царю вдалося лише восени 1671р.

У XVII ст. відбувалося активне освоєння Сибіру і Далекого Сходу. Козаки під проводом Семена Дежнєва досягли східного краю євразійського материка, який дістав пізніше назву мису Дежнєва, а експедиція Єро-фея Хабарова загарбала Приамур'я.

Використана література

1. Архипов Дмитрий Борисович. Краткая всемирная история. Наукометрический анализ / РАН; Институт аналитического приборостроения. — С.Пб. : Наука, 1999. — 189с.

   Баландин Рудольф Константинович. Всемирная история: 500 биогр. : Знаменитые правители, полководцы, нар. герои, мыслители и естествоиспытатели, политики и предприниматели, изобретатели и путешественники, писатели, композиторы и художники всех времен и народов / Р. К. Баландин. — М. : Современник, 1998. — 315

   Белоножко Сергей Владимирович, Бирюлев Илья Михайлович, Давлетов Александр Рашидович, Космина Виталий Григорьевич, Нестеренко Людмила Алексеевна, Турченко Федор Григорьевич. Всемирная история. Новое время. 9 класс: Учебник для сред. общеобразоват. заведений — 2-е изд. — К. : Генеза, 2002.

   Всемирная история: Учебник для студ. вузов / Георгий Борисович Поляк (ред.), Анна Николаевна Маркова (ред.). — М. : Культура и спорт, 1997. — 496с.

   Абдулатипов Рамазан Гаджимурадович. Федерализм в истории России: [В 3 кн.] / Р. Г. Абдулатипов, Л. Ф. Болтенкова, Ю. Ф. Яров. — М. : Республика, 1992.

   Аграрная эволюция России и США в XIX - начале XX века: Материалы сов.-амер. симпозиумов / Отв. ред. И. Д. Ковальченко, В. А. Тишков. — М. : Наука, 1991. — 358,[1] с

   Бобович Ирина Михайловна. Экономическая история России, 1861-1914 годы: Учеб. пособие / И. М. Бобович; Санкт-Петербург. ун-т экономики и финансов, Каф. экон. истории. — СПб. : Изд-во Санкт-Петербург. ун-та экономики и финансов, 1995. — 135,[1] с.

   Вернадский Георгий Владимирович. Московское царство / Е.П. Беренштейн (пер.). — Тверь : ЛЕАН, 1997. — 512с. — (История России).